Іван Франко. “Захар Беркут”

годині треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що
наші громади не такі щасливі, як ваша, що бояри забрали нас у руки і вони
держать сторожу над засіками й проходами. А як вони схотять видати їх
монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надіємось, і се може ще спасти
нас: що монголи не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, забезпечивши свій
шлях вартою, будете могли рушити нам на поміч.
- Ей, громадяни, громадяни,- сумовито, але і з докором сказав Захар,- і сила,
бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча!
Покладаєте надію на «може» та на «хто знає». Адже ж, сього будьте певні, що
скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на
поміч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших
власних ворогів – бояр. Доки в їх руках засіки і проходи, доти ви й дихнути
безпечно не можете. Кождої хвилі сей прехитрий рід може продати вас. Пора
вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які
обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми
не зможемо допомогти вам.
Сумно похилили голови тустанські післанці на ті Захарові слова.
- Ей, батьку Захаре,- сказали вони,- знаєш тп наших громадян, а говориш,
немовби зовсім не знав їх. Зламана у них давня відвага, притоптана їх воля. За
твою раду дякуємо тобі і передамо її нашим громадам, але чи підуть вони за
нею?.. Ей, коби ти був між ними і ска-вав їм своє слово!
- Невже ж таки, чесні сусіди, моє слово у ваших громадян може мати більшу
вагу, ніж їх власна потреба, ніж їх власний розум? Ні! Коли б так було, то нічого
вже й моє слово вам не поможе, то вже пропали наші громади, пропала наша
Русь.
Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скінченій
раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й
молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні?
Післанці сторонських громад, піднесені на дусі й заохочені, порозходилися.
Тільки копне знамено, знак сили і згоди громадської, повівало високо і весело в
повітрі, і весняне небо ясніло пречистим блакитом, немов не бачачи земної
журби та тривоги.
ІV
Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїна та смерть. Страшенна
монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі
віки в самім корені підтятії її силу, розбити її народне життя. Найперші міста –
Київ, Канів, Переяслав – упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли
тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан,
прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою
вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших
рядах,- ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи
по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим
більше, що Русь була роз’єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями.
Декуди ставали опором міщани в своїх мурах, і непривичні до ведення
правильної облоги монголи мусили не раз тратити багато часу, добуваючи брам
і мурів топорами. Але слабі твердині падали більше через зраду і підкупство,
ніж силою поборені. Ціль походу страшної орди були Угри, багата країна,
заселена племенем, спорідненим з монголами, від котрого великий Чінгісхан
монгольський домагався, щоб йому піддалося. Угри не хотіли піддатися, і
страшенний похід монгольської орди мав їм показати месть великого Чін-
гісхана. З трьох боків разом, після плану Батия, мала впасти орда до Угорщини:
зі сходу в землю Семигород-ську, з заходу з землі Моравської і з півночі через
Карпати. В тій цілі орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана,
пішла бессарабськими степами в Волощину, друга, під проводом Пети,
відділилася від головної орди в землі Волинській і поперек Червоної Русі, через
Пліснесько, змагала до верхів’я ріки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі
розлилася по Підгір’ю, шукаючи проходів через Карпати. Взяті до неволі місцеві
люди, а також деякі бояри-зрадники провадили монголів горі рікою Стриєм на
тухольський шлях, і вже, як говорили корчинські післанці, їх шатра білілися на
рівнині понижче Синевідська.
Вечоріло. Густі сумерки лягали на Підгір’я. Лісисті тухольські гори задимилися,
мов незлічимі вулкани, готовлячись вибухати. Стрий шумів по кам’яних бродах і
пінився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на землі, на широкій
надстрийськііі рівнині, почали розблискуватись якісь світила, зразу де-де, рідко,
мов не-сміло, далі чимраз густіше, сильніше,- поки врешті ціла рівнина, як
далеко око засягне, не покрилася ними, не розжеврілася кровавим облиском.
Мов море, порушене легким вітром, так меркотів той облиск над долиною, то
живіше палахкотячи, то мов розпливаючись у темніючім просторі. Се палали
нічні огнища в таборі монголів.
Але ген-ген у віддалі, де кінчилось те меркотяче море, палали інші світила,
страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: се горіли околичні села і слободи,
окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували
загони монголів, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи
до основи все, чого не можна було забрати.
Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синевідських гір двоє люда на
невеличких, та крепких гірських кониках. Один із їздців, мужчина вже в літах,
був у рицарськім строю, у зброї, з мечем і топором, з шоломом на голові і з
списом, прип’ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге і густе,
сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки, що хмарою лежали на
горах і величезними клубами котилися з ярів і дебрів чимраз вище на верхи, не
могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву і якоїсь сліпої
завзятості, що щохвилі розливався по ньому то їдким, прикрим сміхом, то
понурою хмарою,- немов щось шарпало його сустави несподіваними
судорожними рухами і давалося взнаки його гарному коневі.
Другий їздець – то була молода, гарна дівчина, одіта в полотняну, шовковими
нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на голові, що не
міг вмістити в собі її багатого, буйного золотисто-жовтого волосся. Через плечі
у неї перевішений був лук з турового рога і сагайдак зо стрілами, її чорні палкі
очі ластівками літали довкола, любуючись рівними, хвилястими контурами
верховини і темно-зеленими ситими барвами лісів та полонин.
- Що за гарна країна, таточку! – скрикнула вона дзвінким, срібним голосом, коли
коні їх на хвильку зупинилися на крутім пригірку, через який вони з трудом
пробиралися, щоб перед цілковитим смерком доїхати до цілі.- Що за чудово
гарна країна! – повторила вона вже тихішим, ніжнішим голосом, озираючись
позад себе і тонучи поглядом у незглибимо темних зворах.
- А що за поганий народ живе в тій країні! – гнівно відрізав їздець.
- Ні, таточку, сього не кажи! – сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і,
значно понизивши голос, додала по хвилі: – Я не знаю, але народ тутешній мені
сподобався…
- О, я знаю, що він тобі сподобався! – скрикнув з докором їздець.- А радше, що
сподобався тобі один із того народу – той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти
готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для
нього! Та що діяти – така вже дівоча вдача! А тільки я кажу тобі, дівчино: не вір
тому поверховому блискові! Не вір гадюці, хоч кораловими барвами міниться!
- Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй голові! І якими прикрими
словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима, і присягала
перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то
не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи!
- Але ж, дурна дівчино, ти не будеш його про се ніщо й думати! Хіба ти забула,
що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?…
- Ні, таточку, не говори сього! Він такий рицар, як і інші рицарі,- ні, він ліпший,
сміліший і чесніший від усіх тих боярчуків, яких я бачила досі. Впрочім,
таточку, дарма вже відмовляти – я присягла.
- Що значить присяга дурної, осліпленої дівчини?
- Ні, таточку, я не дурна і не осліплена! Не в пориві дикої пристрасті, не без
ваговання й думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку!
Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.
Боярин цікаво обернувся до неї:
- Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?
- Слухай, таточку,- говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в
їзді.- Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в
сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним
волоссям, але з лицем рум’яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з
усміхом та безмірною любов’ю в ясних очах. Вона приступила до мене з
розпростертими руками і обняла мене, сильно притискаючи до грудей.
«Мамо!» – сказала я і більше не могла нічого сказати з радості та розкоші, що
наповняла цілу мою істоту.
«Мирославе, дитя моє єдине,- говорила вона лагідним, м’яким голосом, що й
досі тремтить мені в серці,- слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля
зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця,
доню, і йди за його голосом!»
«Так, мамо!» – сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості.
«Благословлю ж твоє серце!» – І сказавши се, вона розвіялася запахущим
леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за
його голосом. На мені благословенство мами!
- Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й
приснилось тобі! А втім,- додав боярин по недовгій хвилі,- а вті:,г, ти вже й не
побачиш його ніколи!
- Не побачу? – скрикнула живо Мирослава.- Чому не побачу? Хіба він умер?
- Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми ми не вернемось уже
більше в ті прокляті сторони.
- Не вернемось? А се для чого?
- Для того,- сказав боярин з силуваним супокоєм,- що ті твої добрі люди, а
поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на
своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею!
Але постійте ви, хамове плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк – се не
тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!
Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.
- Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти
казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на
волю?
- Як ти все те тямиш! – підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його
те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була
б стала за ними прогив свого батька! Що ж діяти,- батько старий, понурий, не
вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з
того, що батько отеє перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а
той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольпями
руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі!
Мирослава не витерпіла тих їдких докорів,- гарячі сльози бризнули з її очей.
- Ні, се ти, ти не любиш мене,- сказала вона, зали-ваючися слізьми,- і я не знаю,
що відвернуло твоє серце від мене! Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти
вчив і наказував мені жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз
правда так дуже опротивіла тобі?
Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори і їхали
вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними
небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і,
зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.
- Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщи-ни? – спитала нараз Мирослава,
отираючи рукавом сльози і підводячи догори голову.
- В світ за очі,- відказав батько.
- Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.
- Правда опротивіла мені: я сказав неправду.
- То куди ж їдемо?
- Куди сама хочеш. Мені все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я
наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь!
Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть
- на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в
Ту-хольщині! «Іди,- сказав мені,- нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і
угризайся з тими смердами за нуясдек-ну межу, лиш сюди не вертай!» Ну, що,
може, їхати най до нього жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої
помочі?..
- Ні, таточку! – говорила Мирослава.- Кня»а поміч злого не направить, а тільки
ще дужче погіршить.
- А видиш,- сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки.- Ну, а
може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і
просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб
нас прийняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони,- з
вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?
Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось
при тих словах.
- А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? – спитала вона живо.
- Хто знає! – сказав гризько боярин.- Се ще якби ласкаві були їх хамські
величества й їх надвеличество Захар Беркут!
- Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Ту-хольці не люблять неправди;
вони хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А може… може, й ти,
таточку, дечим… своїм острим поступованням причинився до того? А коли б
лагідно, по-людськи з ними…
- Ах, боже, се що таке? – скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої
попередні міркування. Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов
силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і
огнищ. Небо жевріло крозавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини
дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих
при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко ряздираючі серце
зойки мордованих старців, жінок і дітей, в’язаних і ведених у неволю мужчин,
рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім
величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В
кровавім розблиску огнів виднілися тут же, в долині над рікою, довгі,
безконечно довгі ряди чотиригранних шатрів, переділені від себе широкими
ві.аб-ступами. Люди, мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло
огнищ. Мирослава стала на той вид мов остовпіла, не можучи відірвати від
нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи
очима в тім лячнім кровавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крові,
вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди.
Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і
форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.
- Тату, про бога святого, се що таке? – скрикнула Мирослава.
- Наші союзники,- сказав понуро Тугар Вовк.
- Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою
тривогою?
- Так, се вони!
- Нищителі руської землі!
- Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.
- Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр?
- Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле
насіння!
- Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двору, ні князівської палати!
Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.
- І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили
ніякого. Ще раз кажу тобі: се наші союзники!
- Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними
кров’ю нашого народу?
- Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них, ми не маємо виходу. А
нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли мені!
Мирослава, вся бліда, тривожними очима гляділа на свого батька. Кровавий
відблиск огнів, що освічував околицю, робив його лице страшним і диким і
меркотів на його шоломі, немов обвивав те лице кровавим вінцем. Вони обоє
позлізали з коней і, стоячи на гострім гребені гори, гляділи одне на одного.
- Який ти страшний, таточку,- прошепотіла Мирослава.- Я не пізнаю тебе!
- Говори сміло, говори, донечко! – сказав з якимсь диким насміхом батько.- Я
знаю, що ти хотіла сказати! Ти хотіла сказати: <‘Я не можу дальше йти з тобою,
я покину тебе, зрадника вітчизни, а вернуся до свого милого, до свого вірного
Беркута!» Скажи, скажи се одверто – і покинь мене. Я піду, куди веде мене доля,
і буду до кінця життя свого дбати про твоє добро!
Їдовитий голос боярина стався при кінці якимсь м’яким, тремтячим, зрушуючим,
так що Мирослава вибух-ла голосним плачем і кинулась батькові на шию, гірко
ридаючи.
- Ох, таточку,- хлипала вона,- як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко
провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я… я не покину тебе
ніколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невільницею до остатнього віддиху,
лиш не йди туди, не подавай свого чесного ім’я на вічну ганьбу!
Ридаючи, вона впала батькові до ніг і обнімала руками його коліна, обливала
слізьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей.
Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей.
- Доню моя,- сказав він лагідно,- не жалуйся на мене! Горе наповнило гіркістю
моє серце, гнівом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце – щире золото, що
ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самі тепер на світі,
ні до кого нам прихилитися, ні від кого ждати помочі, а тільки від себе самих.
Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знайдемо!
- Таточку, таточку! – говорила з слізьми Мирослава.- Гнів проти тухольців
засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі,- а чи для
того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під
плотом!
- Молода ти ще доню, гаряча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує
нужда. Я зазнав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо
до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об’їдемо!
І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотіла
спинити його – він погнав униз горою. Ридаючи, подалася за ним і вона. В своїй
непохитній дитячій вірі вона все ще думала, що зможе охоронити батька від
загибелі, від віковистої ганьби – від зради свого краю. Вона, бідна, й не знала, як
глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже
впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати
глибше, аж до дна.
Чим дальше з’їздили в долину, тим густіше пітьма обкапувала їх, тим менше
могли що-небудь бачити, крім блимання огнищ і жевріння віддалених пожеж.
Зате гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим, оглушаючим.
Дим виїдав їм очі, захапував віддих у грудях. Боярин простував до першого
огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа. Наближаючись,
вони бачили п’ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих
пелехатих острокінчастих ковпаках, з луками на плечах і з топорами в руках.
Аж недалеко варти Мирослава дігнала батька й сіпнула його за рукав.
- Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо відси.
- Куди?
- Ходімо до Тухлі!
- Ні, пропало вже! Підемо, але не з униженою просьбою. Підемо в гості – і рад я
побачити, чи твої Беркути посміють тепер виганяти нас!
В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за
луки та окружили їх.
- Хто їде? – закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому.
- Поклонник великого Чінгісхана! – сказав по-мон-гольськи Тугар Вовк.
Монголи стали, витріщившії очі на нього.
- Ти відки, що за один, за чим приходиш? – спитав один, очевидно, начальник
сторожі.
- Не твоє діло,- відповів остро на монгольській мові боярин.- Хто веде вашу
силу?
- Внуки великого Чінгісхана: Пета-бегадир і Бурун-да-бегадир.
- Іди ж і скажи їм, що «Калка-ріка по болоті тече і в Дон упадає». А ми на твій
поворот пождемо коло огнища.
З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим,
що говорив їх мовою та й ще таким певним тоном, до якого вони привикли від
своїх ханів та бегадирів. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на
другого а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі
віддаленого від вартового вогнища.
Тугар Вовк і Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли,
обчистили, напоїли й прип’яли на мужицькій, житом засіяній ниві. Приїжджі
гості приступили до огнища, гріючи над ним руки, в які щипав їх весняний
нічний холод. Мирослава тремтіла цілим тілом, мов у лихорадці, вона була бліда
і не сміла піднести очей ка батька. Аж тепер, почувши з батькових уст
монгольську мову і побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю,
вона догадалася, що батько її не віднині знається з тими страшними
нищителями рідної землі і що правдивою мусить бути та вість, яка глухо
шепталась при дворі князя Данила, немовто Тугар Вовк у битві над Калкою
зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цілий план битви, уложений
руськими князями. Правда,- говорили вісті,- доказу на те певного нема, а то б
бояринові прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битві в першім
ряді і при першім замішанню взятий був до неволі. Але дивним видавалось
декому його швидке увільнення без окупу, хоч боярин божився, що Монголії
випустили його, шануючи ного хоробрість. Діло було темне, а тільки те було
певне, що при княжім дворі всі почали якось сторонити від Тугара і сам князь не
довіряв йому так, як довіряв давніше. Боярин вкінці почув тоту зміну і попросив
у князя даровизни землі в Тухольщині. Не допитуючись, для чого задумав
боярин покидати Галич і для чого хоче закопатися в такій лісистій пустині, та й
ще з молодою дочкою, князь Данило дав йому даровизну – очевидно, рад був
його позбутися. І при від’їзді з Галича якось холодно прощалися всі з боярином –
довголітнім товаришем оружжя. Все те згадала тепер в одній хвилі Мирослава, і
все те, що тоді дивувало й гнівало її, стало тепер ясне й зрозуміле перед її
очима. Так, значиться, вісті й шепти говорили правдуі Так, значиться, батько її
віддавна, від десятьох літ, був у порозумінню з монголами, був зрадником! Мов
придавлена, мов підкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прегарну
голову додолу. Серце її боліло дуже: вона чула, як у ньому одна за другою
рвалися найсильніші й найсвятіші нитки – нитки дитячої любові й поважання.
Якою самітною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на світі, хоч тут же
коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько
недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя!
Але й боярин сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно,
якісь важкі думи. Не знати, про що думав він, але його очі гляділи, не змигаючи,
в полум’я огнища, слідили уважно за тим, як догорали червоні, мов розжарене
залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум’ям. Чи се було спокійне
думання чоловіка, що дійшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття
будущини холодною рукою вхопило його за серце і печать мовчання положило
на його устах? Тільки ж і він, старий розважний чоловік, уникав погляду
Мирослави, лише глядів і глядів у огнище на миготячі іскри та попеліючі
поліна.
- Доню! – сказав він вкінці стиха, не підводячи на неї очей.
- Чому ти вчора не вбив мене, тату? – прошептала Мирослава, насилу
здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина ледовим
холодом. Він не знайшов на те питання відповіді, і мовчав, і вдивлювався в
огнище, поки не прибіг вартівник із табору.
- Внуки великого Чінгісхана шлють свій привіт новому другові і просять його до
свого шатра на воєнну раду.
- Ходімо! – сказав коротко боярин і піднявся з місця.
Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер
вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу і,
окруживши їх обоє, повели до табору.
Монгольський табір був розложений у величезнім чотирикутнику і обкопаний
глибоким ровом. В кождім боці чотирикутника було по дванадцять входів,
окружених оружною вартою. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все-
таки його стережено чуйно – таке вже було воєнне правило монголів, зовсім у
суперечність із християнським рицарством, яке не дорівнювало монголам ані в
військовій карності, ані в умілості тактики та кер-мовання великими масами.
Вартові при вході табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели
боярина з донькою, а потім перейняли незвичайних гостей і повели їх до шатра
своїх начальників. Хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом,
що випалював гарячі рум’янці на її дівочім лиці, то все ж вона була надто смілої
вдачі, надто свобідно і по-рицарськи вихована, щоб не зацікавитися розкладом
табора і всім новим та невиданим окруясен-ням. Бистрим оком окинула вона
пооводжаючих її вартових. Низькі, підсадкуваті їх постави, повбирані в овечі
кожухи, через які перевішений був у кождого лук і сагайдак зі стрілами,
виглядали мов медведі або які інші дикі звірі. Лице без заросту, з вистаючими
вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очи. ма, що
ледве блищалися з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими
приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливе, а жовтава їх барва,
що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх
іще страшнішими та відразливішими. З похнюпленими додолу головами і з
горляною, співучою мовою, вони подобали на вовків, що шукають, кого б
пожерти. Шатра їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з
войлоку, розп’ятого на чотирьох жердках, зв’заних угорі докупи, і накриті були
вверху для забезпеки від дощу великими шапками з кінської шкіри. Перед
шатрами стояли на жердках понастромлювані людські голови, кроваві, з
застиглим виразом болю і розпуки на блідих, посинілих, світлом огнищ
дивовижно освічених лицях. Холодний піт виступив на чоло Мирослави На сей
вид; її, геройську, смілу дівчину, не мучила думка, що швидко й її голова так
само стримітиме де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та ні,
вона воліла б тепер тліти в пожежі і стриміти як кро-вавий трофей перед шатром
побідителя, аніж своїми живими очима оглядати ті трофеї, з яких кождий
недавно ще був живим чоловіком, думав, працював і любив,- аніж іти здовж
оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке діло!
«Ні, ні,-думалось їй,-не буде того. Я не піду дальше! Я не стану зрадницею свого
краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого
наміру».
Тим часом вони станули перед шатром начальника чети, любимця Батиєвого.
Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверха нічим, окрім прип’ятої на його
вершку жердки з трьома бунчуками; зате всередині було далеко пишніше, по-
азіатськи уладжене. Тільки ж ані боярин, ані Мирослава до середини шатра не
входили, бо начальників монгольських застали перед шатром, коло огнища, на
котрім невільники пекли двох баранів. Поба-чивши гостей, начальники
схопилися всі враз на рівпї ноги і похапали до рук свою зброю, хоч, впрочім, не
поступилися з місця, щоби стрічати їх. Знаючи монгольський звичай, боярин
кивнув доньці, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей
лук, приступив до них з поклоном і став мовчки, з похиленими до землі очима,
на три кроки перед головним начальником Петою.
- Від якого царя приносиш нам вісти? – спитав його Пета.
– Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгісхана, пана всього світу! – сказав
боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо
простяг бояринові руку.
- В пору приходиш,- сказав Пета,- ми дожидали свого союзника.
- Я знаю свій обов’язок,- сказав Тугар Вовк.- В однім лишень я переступив ваш
звичай: я привів доньку свою до табору.
– Доньку? – сказав зачудуваний Пета.- Хіба ж ти не знаєш, що звичай наш
забороняє женщинам вступати в збір вояків?
- Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, ні родини, ні
дружини! Крім мене і великого Чінгісхана, вона не має ніякої опіки! Мій князь
рад був позбутися мене зі свого міста, а ті прокляті смерди, мої невольники,
збунтувалися против мене.
– Але все ж таки тут вона не може лишитися.
- Я прошу внуків великого Чінгісхана позволити їй лишитися нинішню ніч і
завтрашній день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.
- Для другів наших ми гостинні,- сказав Пета, і потім, обертаючись до
Мирослави, він сказав ламаною руською мовою:
- Зблизись, дивчина!
Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного
монгольського начальника. Повними ненависті й погорди очима гляділа вона на
того нищителя Русі, зовсім не слухаючи його слів.
- Зблизись, Мирославе! – сказав її батько.- Великий начальник монгольського
війська ласкавий до нас.
- Не хочу його ласки! – відказала Мирослава.
– Зблизись, розказую тобі! – сказав грізно боярин. Мирослава неохітно
зблизилася.
Пета своїми малими блискучими очима поглянув на неї.
- Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірна
велики Чінгісхан. Велика лас ка буде! На тоюі, дівчина, отсе коко, з вашого
князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк – усі пропустить,
нічого злого не зробить. А тепер до шатра?
З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий
перстень, здобутий ним у битві над Кал-кою з князя Мстислава. На перстені буз
великий золотисто-зелений берил із вирізаними на нім фігурами. Мирослава
вагувалася, чи прийняти дар від ворога,- може, навіть заплату за батькову зраду.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве