– Візьми, доню, сей знак від великого внука Чінгіс-хана,- сказав боярин.- Се знак
його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі.
Нам-бо прийдеться розстатися, доню. їх воєнний звичай забороняє женщинам
бути в таборі. Але з тим пер&тенем ти можеш безпечно приходити і виходити,
коли тобі запотребиться.
Мирослава ще вагувалась. Але, втім, нова якась дума шибнула їй у голову – вона
взяла перстень і, відвертаючись, уриваним голосом сказала:
– Дякую!
Потім Пета велів відвести її до окремого шатра, котре наборзі приготовано для її
батька, а Тугар Вовк лишився сам з монгольськими бегадирами, щоб радити
воєнну раду.
Перший забрав голос Пета, головний начальник сього відділу, чоловічок літ
коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими
малими, мов мишачими, очима.
– Сідай, гостю,- сказав він до боярина.- Коли скажем тобі, що ми дожидали тебе,
то нехай се буде найвища похвала твоєї вірності для великого Чінгісхана. Але
все-таки ти троха запізно прийшов. Військо наше жде вже третій день, а великий
Чінгісхан, виправляючи нас на захід, до краю рабів своїх Арпадів, наказував нам
довше трьох день без потреби ніде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир,
що пішов через край волохів, буде перед нами в домі Арпадів, здобуде їх
столичне місто, а яку ж славу ми принесемо з того походу?
На те сказав боярин:
– Я порозумів слова твої, великий бегадире, і ось що відповім на них. Вірний
слуга великого Чінгісхана не міг швидше прибути до вашого табору, бо аж
учора дізнався про ваш похід, а дізнавшися, прибув зараз. Про задержку не
журися. Шляхи наші хоч неширокі, але безпечні. Брама в царство Арпадів стане
вам отвором, лиш тільки застукайте.
– Які шляхи і в чиїх руках? – спитав коротко Пета.
– Один шлях дуклянський, горі Саном-рікою, а потім через низький гірський
провал. Шлях широкий і вигідний, топтаний уже не раз руськими й угорськими
воєнними силами.
– Далеко відси?
– Відси до Перемишля два дні ходу, а з Перемишля до гір іще два дні.
– Хто стереже?
– Стережуть його нашого князя бояри, що на нім поробили засіки. Але бояри
нерадо служать князеві Данилові Романовичу, нерадо стережуть засіків. Мала
обіцянка склонить їх на сторону великого Чінгісхана.
– Але чому ж досі ми нікого з них не бачили в нашім таборі? – спитав Пета.
– Годі їм, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть і який мусить
поставляти оружних людей для оборони засіків, нерадо зносить їх вдасть над
собою. Дух бунту і непокори живе в народі. Серце його тужить за давніми
порядками, де не було ні князів, ні власті, де кожда громада жила для себе, а
против спільного вороге всі дружилися по добрій волі і вибирали та скидали
свою старшину. В отсих горах живе один дід, що його прозвали бесідником, і
той роздуває полум’я непокори в ім’я тих старих порядків. Народ глядить на
бояр, мов пастухи на вовка, і скоро би тільки побачив, що бояри тягнуть у
сторону великого Чінгісхана одверто, то побив біі їх камінням. Коли ж за
приближенням вашої сили бояри піддадуться вам і віддадуть вам засіки, народ
пирсне, як полова від вітру.
Пета слухав уважно бесіди боярина. Насміх і погорда заблискотіли на його
тонких губах,
– Дивні ж у вас порядки! – сказав він.- Князь бунтує против своїх слуг, слуги
проти князя, князь і слуги против народу, а народ против усякої власті! Дивні
порядки! У нас коли дрібні ватажки хотіли бунтувати проти великого
Чінгісхана, то той згромадив їх до свого аулу і, окруживши аул своїми вірними
синами, велів настановити вісімдесят великих кітлів на грані і налити їх водою,
а коли вода закипіла, то, не розбираючи нічиєї вини, велів у кождий котел
вкинути по два бунтівники і варити їх так довго, поки тіло зовсім не відкипіло
від кості. Тоді велів повиймати голі кістяки з котлів, посадити їх коней і
повідводити до підвладних їм племен, щоб ті на примірі своїх ватажків училися
послкху і покори великому Чінгісханові. От так би і вас її вчити. І ми навчимо
вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви,
певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других.
Кров постила бояринові в тілі при тім оповіданню монгола, але він ні словечка
не відказав на се.
– Ну. а який же ваш другий шлях? – спитав дальше Пета.
– Другий шлях тухольський,- відповів боярин,- хоч вужчий і не такий рівний, але
зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр
нема. Самі хлопи пильнують його.
– Хлопів ваших ми не боїмося! – сказав з погордою Пета.
– І ніщо їх боятися,- підхопив боярин.- Вони ж без оружжя і без умілості
воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником.
– Але, може, на арпадській стороні ті шляхи сильно замкнені?
– Тухольський не замкнений зовсім. Дуклянський замкнений, але не дуже
сильно.
– А довга дорога тухольським шляхом до краю Ар-падів?
– Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо
світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині.
– А дуклянським?
– Вчисляючи, кілько часу треба на понищення засіків, три дні ходу.
– Ну, то веди нас тухольським! – сказав Пета.
– Дозволь мені слово сказати, великий бегадире,- сказав один із начальників
монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, а лицем
темно-оливкової барви, одітий у шкуру степового тигра, що все разом аж надто
свідчило про його походження з тур-команського племені. Се був страшний,
безтямно смілий і кровожадлия воновник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з
Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу
руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно переви-щав
Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше
свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому
тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундото в штуці ведення
великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав
Бурунду на найнебез-печніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу
хвилю, немов непоборний залізний таран,- а тоді пускав його з відділом
«кровавих туркоманів» довершувати побіди.
– Говори, брате Бурундо! – сказав Пета.
– Дозволь мені з десятитисячним відділом іти ту-хольським шляхом, а ти сам
простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих,
що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці
з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже
розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.
– Добре,- сказав Пета,- нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з
ними зараз завтра.
– Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегади-ри,- сказав Тугар Вовк.
– Говори! – сказав Пета.
– Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,- а всеї задля
тісноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте мені піти наперед, з
невеличким відділом і зайняти вхід того шляху, заким іще тухоль-ські смерди
дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
– Добре, йди! – сказав Пета.- Коли хочеш вирушити?
– Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
– Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! –
сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив
Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра
покріпитися і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м’якими зрабова-ннми перинами, сиділа
Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього
вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє
теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді
страшне, бачилось навіть – безвихідне. Батько її – зрадник, монгольський слуга;
вона-в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла
сирота. Бо навіть остання її підпора – непохитна віра в свій пророчий сон, в
благословення матері і в своє любовне щастя з Максимом, – і тота віра тепер,
при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи їй серце. Бо яким лицем
стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій –
добровільний чи недобровільний? – побут у монгольському таборі? Мов гадюки,
вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала мов з життям
своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її
плече,- вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
– Доню Мирославе,- сказав він,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижне, холодна, безучасна.
– Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? Завтра в
полуднє він упаде трупом від мойого меча.
– Хто? – скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
– Хто впаде трупом? – повторила вона.- Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
– Та ні, ні! – відпекувався боярин.- Хто се сказав тобі?
– Сам ти сказав! – наставала на нього Мирослава.- Тату, скажи мені правду, що
задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути
Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив
до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом,- о
ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна
душа, а я дочка зрадника, може, й сама зрадниця? Так, тату! Ти дуже хитрий,
такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя
бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тільки скажи
мені, що ти задумуєш напротив нього?
– Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах.
– Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?
– Говорили про те, куди йти на Угри.
– І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби по-мститися на тухольцях!
– Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї месті. Я хочу
перепровадити монголів на Угри, бо чим скорше підуть із нашого краю, тим
менше тут руїн нароблять.
– О, певно, певно! – скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що
тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?
– Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб обсадити вхід до Тухлі.
– Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно он
там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім.
А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його…
Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма
вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.
– Доню, забудь за нього! – сказав він.- Яка доля йому судилася, така й буде.
– Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу
його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду
боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих
союзників!
– Дівчино, ти божевільна! – скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гніву!
Се хвиля рішуча.
– Що мене обходить твій гнів! – відказала холодно Мирослава.- І що ти мені
можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб’єш мене,
то се буде тільки добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!
– Ні, лишись тут, нерозумна!
– Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над
життя моє! О ні, я не лишусь!
– Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!
– О, знаю, знаю, що се значить! – скрикнула Мирослава.-Ну, розуміється, ти
боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш
усі затроєні стріли націлити на його груди!
– Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз клянусь тобі, що ані я, ані
ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить
тобі сього?
Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого
більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні? О, як радо була б вона
пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було.
Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:
– Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а
тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.
Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно
захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і
найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра німа, перехилена
наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, що
глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений
батьком на загибель Тухольщини.
V
З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських
молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім
почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер,
коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади –
прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в
боярині,- і тепер він не смів відмовитись від того поручен-ня, хоч серце його
рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її
батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками
або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам
готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як
можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг
йому заручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати
зачіпки? Се легше могло бути, як що.
«Але ні,- думав собі Максим,- коли схоче моєї крові, я не буду боронитися, я
надставлю йому свої груди добровільно, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати,
то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай батьку мій, соколе
сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши
про мою смерть, посумуєте і скажете: «Згинув для добра громади!» Але ви не
будете знати, що я сам бажав і шукав смерті!»
Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над
Опором. Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко
обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як
тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями,
обмазаними зверха грубою верствою червоної, в воді не розмокаючої глини.
Вікка, як і у всіх хатах, обернені були на полуднє; замість шибок понапинані
були на рами волові міхури, що пропускали слабе жовтаве світло досередини.
Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були
всіляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкурами з диків, вовків і
медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з
глиняними печами без коминів і з дерев’яними, гарно вирізуваними полицями на
всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней,- його
доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій – служебна. В
світлиці боярина стіни були обвішані шкурами мед-ведів, тільки над постіллю
висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же
висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім
м’яких шкур по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні навпроти вікон,
над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев’яний, сріблом
окований чотириструнний теорбан, любий повірник Мирославнних мрій і
дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині, стояли стайні, стодоли й
інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але
пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави
нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди
сусіднього, корчинського, осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й
ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть,
важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те
мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?
Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою,- і в повній
зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським дот.юм, піднявши списи, нап
явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тульська ватага і. побачивши
оружних людей перед бояр-ським домом, почала й собі готовитися до бою
Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними
боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з
грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу Се й недовго
часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і
списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше як на
п’ятдесят кроків одні від других зупинилися.
– Боярине Тугаре Вовче! – кликнув голосно Максим.
– Нема боярина Тугара Вовка! – відповіли дружинники.
– Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади!
Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель
по засуду громадському. Питаємо вас: чи вступитесь по волі, чи ні?
Дружинники мовчали.
– Питаємо другий раз! – сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи
луків.
– Питаємо третій раз! – сказав, підносячи голос,
Максим.
Дружинники мовчали, але стояли недвижне в своїй ворожій поставі. Дивно було
Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм
молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і,
перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі
дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими
руками ступили напроти тухольських молодців.
– Товариші, браття! – сказали вони.- Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку.
Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова
проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім
і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий.
Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити
їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!
Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна.
Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних
веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з
якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад
був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед
очима Мирослави поборювати її батька і прого-нювати на незвісні шляхи ту, з
якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої
справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих
боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з
зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом
наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах
або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не
було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» -подумав він і зараз
надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи
на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь
дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима.
Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне – не знати.
Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі
неохочі лиця, чи то, може, повзяв-ши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От
і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті
мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось
підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не
хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хо-тячи всім уголос виявляти
свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися
на бачності, а сам почав пильно і уважно переглядати весь дім від гори аж до
долу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого
підозреного.
– Гарна будова! – сказав Максим до дружинників, що заставляли столи.- Але що
ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але
зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотре-бує, міг собі все те
забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості.
Тим часом дружинники повиносили до сіней велиш дубові столи із світлиці,
прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед
радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці
за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і
веселість. І хоч мед пінився в точених дерев’яних кубках, хоч м’ясо, печене на
рожнах, димилось на дерев’яних тарілках, хоча щирі, товариські слова гомоніли
від одного кінця стола до другого, то все-таки таємно тремтіли чогось усі серця,
немов дожидали якоїсь страшної вісті. Дивна недослідна, а всім чутна тривога
висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних громадян?..
Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен
пінистого меду, почав говорити:
– Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка лиха пригода…
Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго
посхапувались і, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками і
стравами.
– Що се? Що се? – крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на
око і мало значучнй був знак – глухий стук кінських копит,- а прецінь якого
безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло
було в сінях: сей біг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всі мішалися і
товпилися без ладу, топчучи по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім
переверненім столі. Максим перший вирвався надвір із тої замішанини і, раз
тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.
– До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар
грому. Всі стали мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне
остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався
все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти!
Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх
дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з
ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись
ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла – і вони ж мали б її
перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва
«монголи»,- в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно: вже
кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до
кровавого бою.
– Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від
сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей –
то буде наша твердиня!
І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важності
й доступності місця. Деякі мали бути внутрі дому, щоб доносити з боярського
складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових
дверях, щоб, у разі потреби, проломити ряди напасників і відбити їх від дому.
А тим часом монголи на ріні над Опором зупинилися, позлазили з коней і,
розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно,
провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр
відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно,
що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу.
Але хто се йде так завзято на чолі середнього, головного, відділу монголів?
Глядять товариші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто другий, як сам
властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.
– Наш боярин! Наш боярин! – скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не
довіряючи їх щирості, поставив у ряди всуміш із тухольцями.
– Так, ваш боярин – монгольський слуга, зрадник своєї батьківщиниі Невже ж ви
й тепер іще схочете додержувати йому вірности?
– Ні, ні! – скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадникові! Розіб’ємо
вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.
Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
– Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в
змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося
разом, близько стін, так, аби не могли нас окружити, і стараймося завдавати їм
якнайбільше страти. Монголії, як я чув, недобре вміють вести облогу, а ще в
такій невеличкій силі. Чей, нам удасться відбити їх напад.
Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка у нього самого почала
щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, і то тим більше тепер,
коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обля-жених. Але все-
таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду
переконатися про його притомність духу й оглядність в часі найбільшої
небезпеки. Сліпо полягаючи на його словах і розказах, кождий дбав лише про
те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можності, знаючи добре, що й
сусіднє місце буде так само пильноване.
Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і
кам’яні стріли на своїх луках держав? вже намірені на смілих обляжених
молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться,
хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед
против головного відділу обляжених і каже:
– Раби невірнії! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і
ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого
Чінгісхана, нині безперечного пана всеї Русі? Піддайтеся йому без бою, то він
помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно
роздавлені, як хробаки під колесами воза.
На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут:
– Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синів вольної громади, рабами! Ти
поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, ніж до нас. Адже до
вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана і, певно,
полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі
смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили
великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не
зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чінгісхана не зробить
уже ані вольним, ані чесним чоловіком!
Остра і різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед
ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога – ні, зрадника,
чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому, проте, ніяка честь не
належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А
боярин аж пінився зо злості.
-: Хлопе поганий! – кричав він.- Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти
похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і
ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської
сили!
– Швидше згинути! – відповів Максим.
– Отже, не згинеш! – крикнув боярин.- Гей, діти,- озвався він до монголів їхньою
мовою,- далі на нихі Тільки сього обминайте, сього мусимо мати живого в
руках!
І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався.
Стишилось довкола боярського дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки,
свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю.
Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трафляти
оборонців або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до
своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб узагалі щадили стріл і зброї, а
вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести
йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі
своїми вибраними товаришами уставився на подвір’ю, о яких двадцять кроків
перед входом, ва міцним дощаним остінком – куснем недобудованого паркана.
Паркан був якраз у хлопа зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців.
Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і стримували їх від
наближення. Страшно розлютився Тугар Возк, побачивши се.
– Приступом до них! – крикнув він, і збита громада монголів під його проводом
кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов
усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором
обалять остінок; коли втім понад остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів
і могутніх рамен – і свиснула громада сталених стріл, і ревнули з болю поражені
монголи страшними голосами. Половина їх упала мов підкошена, а друга
половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина.
– Гурра, молодці! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщи-на! – закричали оборонці, і
дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злості, зібрав уже другу громаду
до нападу. Він повчав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим
ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тим часом і Максим поучав
своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів.
– Далі на них! – крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили
монголи ряд стріл на противників, а потім знов пустилася громада приступом на