У новій книзі А. Крижанівський лишається вірним своїй творчій манері, якій притаманні лаконізм, динаміка, гострота. Автор висміює у гуморесках, афоризмах, пародіях ледарів, п’яниць,
брехунів-усіх тих, хто паплюжить ім’я радянської людини.

Білоцерківська книжкова друкарня

КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину
з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в
незборимий моноліт.
Якийсь індивідуум буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір.
Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю.
Наші погляди схрестились, і я вкляк з піднятою ногою: це був мій сусіда
по під’їзду.
– Чув? – дихнув він недільним відпочинком.
– Чу-у-в!-відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви
спіймали триметрову щуку.
– Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак Н.
повісився.
– Дурниці!-засміявся я.
– Їй-бо, повісився! На плащі болонья…
– Плітки!
– Чому ж плітки?-втрутилась дама в пенсне.-Нині майже всі мають
болонью…
– Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно
повідомила черзі Маруся з гастронома. Небіжчик завжди коньяк у Марусі
брав.
– Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка.
– Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама
в пенсне.
– Рак… напився… повісився… жах…-пішов схвильований гомін.
– Та що ви, люди добрі!-засміявся я.-Він вчора по телевізору співав!
– Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не
було…-почулися голоси.-Поки наші повідомлять, увесь світ уже
гелготітиме…
Хтось почав настроювати транзистор.
Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячкове мізкував, як
накрити мокрим рядном брехунця сусіду.
– Гей!-гукнув я до нього.-Вчора… ха-ха… вчора мені дзвонили із
Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому
уславленому штангістові.
Вибухнув регіт;
– Дурниця! Нісенітниця! Брехня!
– Чому ж брехня!-почулося контральто дами у пенсне.-У нас на Подолі
компанія дошкільнят-рецидивістів напала…
Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив
своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.
-Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала
ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя
розповідав…

ДЕБЮТ

Зі скирти листів, що височіла на столі, він витяг один з поміткою
“Уважно!”. Ненароком кинув погляд на вхідний номер-131313. Сіпнулось
віко. Почав читати:
“Громадянин літраб! Просидів у вашій короварні дві часи шашнадцять
сікунд, а ви у творческом запої не зволили прийти на службу. Творческий
день вам видали, щоб ви читали і проштовхували у лічать нас, незамітний
творчеський актив, я так понімаю. А ви замість цього, видно, десь п’єте
біоміцин, то їсть “біле міцне”, і закусюєте Богемою. А самі учите нас у
печатних вєршах: честь-мій секундант, цариця Робота, космонавтові треба,
як хліборобу (калхозніку)… Стідітєсь!
На всі мої творчі письмена ви відповіли безвідповідально: тоїсть
зарізали всі стіхарі, дві повістухи з психічного життя і роман-газету.
Ваші одписки мене просто смішать, но щоб потом вам горько не ридать! Ви
пишете: “Вам не судилось народитися художником…” А тібє? Вишкребок ти
дефективний! Думаєш, як хтось по блату подзвонив у рот-дом і вас
записали поетом, то можна наступати на мозоляку моїм реквіям? Потом:
“Читайте класиків…” На фіга? Ну, читав, півдня читав. То гдє у них про
штучне осімєнєніє, про празник макулатури, про гастроном і доміно? Ілі
вообче: “У вас немає елементарної грамотності…” Це нада так понімать,
що у нас нєт повної грамотності в странє? Да? То як це фальсицькувати:
як політичну косоглазість чи ідеологічне фуліганство? Це, конєшно, так
вам не пройде, но даю вам останній шанець.
Я привіз вам дуже хорошу лірику, навіть епос, дуже багато рядків. То
ви помістіть усе у свій чаркопис, який моя теща підписує другий рік.
Каже, він кращий за “Малятко”, бо той з гулькін ніс і марається
картинками, а у ваш вистачає на місяць сельодку обгортати. Когда нє
пропічатаєте, то, крім невідомих листів на вас куди треба, я повідомлю
вашу жінку, що бачив вас п’яного в хлам у Ріо де Жулянах з особою
женського роду важкого повєдєнія, і підведу вас під аморальний кодекс.
Коми можете підправить, а точок не касайтесь і не скорочуйте, якщо
будете переписувати мою творчу доробку. Жду публічной кації і гроші за
ето. Можете пічатать з продовженням – “далі будєть”. Смотрітє мінє!
Остаюсь 3. А. НУДНИЙ”.
Він дочитав… Схопився зі стільця, мов зі скорпіонового гніздища.
Пошматував листа, клапті пожбурив до кошика. Вхопив жмут “творчої
доробки”, зжужмив його в кулаці… і побачив червону приписку.
Почервонілими очима пробіг редакторську резолюцію: “Борисе! Цей… -далі
було викреслено, – довів до неврозу двох редакторів, консультантів уже
не рахували. Затягає нас по інстанціях, хай йому грець! То візьми, будь
ласка, якусь його мініатюрку рядків на чотири, перепиши її, встав якийсь
образ – і давай у номер. Мо, відчепиться?”
Подумав. Рвучко сів за стіл. Замислився. Щось черкав з півгодини.
Одвів аркуш – читав подумки. Обличчя заясніло, Побіг до машбюро;
– Терміново! В номер! Вгорі надрукуйте: “Дебют”.

“МЄСТОВ НЕМА”

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.
У пам’яті зринув приємний спогад; вперше (і востаннє) самотужки
дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут – таки мене взяли за душу
черговий адміністратор і приїжджий ревізор – саме з останнім мене й
переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.
Тепер надходив вечір.
На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне
карбування, різнобарвні світильники. Усю цю відчужену розкіш олюднював
зворушливий у своїй простоті аркушик з написом від руки “МЄСТОВ НЕМА”.
І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.
– Одне місце на одну ніч для командировочного!
(Мій тон нагадував давнє: “Дайте, не минайте…”)
– Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістєкають два
спінозіуми, два колокуми та семінарі – І адміністраторка гордо кивнула
на дошку об’яв.
Я підсвідоме посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ. ЧЕТВЕР.
ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД. П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА ДО ВИНРАДГОСПУ. СУБОТА.
КУЛЬТПОХІД НА “ЦИГАНКУ АЗУ”. ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

“Всеосяжна наука хімія”, –подумав я, переходячи до іншої об’яви.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВ-ЗАОЧНИКІВ ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ. П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ
ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ. СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ. НЕДІЛЯ. ДЕНЬ
ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

– Ви не до нас часом? – почув я бадьорий голос. Біля мене спинився
кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку; “Семінар “Режим
економії”. Реєстрація учасників”.
– На жаль, ні – зітхнув я.
– Мабуть, із цих невдах? – недбало махнув він на об’яви.
– Чому невдах?
– Організація шкутильгає – програми бідненькі. У нас, приміром, ще
заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристську базу і
похід до мисливського заповідника.
– Мабуть, у них гірше з режимом економії,- бовкнув я.
– М-да! -процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту. – А
ви, до речі, по якій лінії приїхали?
– По лінії, потокової лінії. На монтаж.
– М-да! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати…
Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:
“Один ум добре, а симпозіум краще”.

КОНТЕКСТИ

ЗАЛИШИВ СЛІД В ІСТОРІЇ? НАСЛІДИВ!
ВСІ МИ У ВІДРЯДЖЕННІ НА ЦЬОМУ СВІТИ
НІ, МИ НЕ ВСІ ВІД МАВП – НЕ ВАРТО ОБРАЖАТИ ОСЛІВ.
І СІЮЧИ КУКУРУДЗУ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЬ НА БОБАХ.
ВІН БУВ БЕЗПОЩАДНИЙ У СВОЄМУ ГУМАНІЗМІ.
ГІМН КАНЦЕЛЯРЩИНІ: КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРЕПКИ 3 РЕЄСТРОМ.
АЛЕ Ж У ДЕКОГО РУДИМЕНТАРНИЙ ОРГАН – ЦЕ ГОЛОВА.
ІНФУЗОРІЇ РОЗМНОЖУЮТЬСЯ ДІЛЕННЯМ: ЦЕ ТОБІ – ЦЕ МЕНІ, ЦЕ ТВОЄ – ЦЕ
МОЄ…
А 3 НЬОГО ТАКИ ВИЙШЛА ЛЮДИНА. І НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ.
МАВ СТІЛЬКИ ДРУЗІВ, ЩО РОЗПІЗНАТИ ВОРОГІВ БУВ ПРОСТО НЕ В ЗМОЗІ.
ВИТЯГЛИ 3 ВОДИ І ВТОПИЛИ У БАГНІ.
ПАРАДОКС ПРИРОДИ: І В ДУРНІВ Є ЗУБИ МУДРОСТІ…
ЩО ТАМ ЗУБИ МУДРОСТІ ПРОТИ ГОСТРИХ ЛІКТІВ!
НА КОРОТКІЙ НОЗІ РУКА РУКУ МИЄ.
МЕТРДОТЕЛЬ СЛАВИВСЯ ОСВІЧЕНІСТЮ: ЛАЯВСЯ ЧОТИРМА МОВАМИ.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ТЕНОР ВИСОКОГО ГРОМАДСЬКОГО ЗВУЧАННЯ”.
ХТО НАЙБІЛЬШЕ ПОТЕРПАЄ ВІД САТИРИ? САТИРИКИ.
ПРОБЛЕМА КРИТИКІВ – БЕЗПРОБЛЕМНІСТЬ КРИТИКИ.
ПІШОВ ПО ЗООТЕХНІЧНІЙ ЛІНІЇ – КРУТИТЬ ВОЛАМ ХВОСТИ.
ПОГЛАДИВ ПО ГОЛОВІ. І ЗНЯВ СКАЛЬП.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦЕ ШЕДЕВР ХУДОЖНЬОГО УБОЗТВА”.
ЧИ НЕ ЗАБАГАТО ТИХ, ХТО ТРИМАЄ КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ, ВИПЛИВАЄ НА
ПОВЕРХНЮ?
СКІЛЬКОХ КОЛУМБІВ ЗАНАПАСТИЛИ СОРОКАГРАДУСНІ ШИРОТИ!
КРИТИК СПЛАЧУВАВ ПОЕТЕСАМ КОМПЛІМЕНТИ.
КОЛИ Б ТО ВЕТЕРИНАРИ ЛІКУВАЛИ ОД СВИНСТВА!
ВЗЯВСЯ ЗА БРОШУРУ НА МОРАЛЬНІ ТЕМИ, ЩОБ ВІДШКОДУВАТИ ВИТРАТИ НА
РОЗЛУЧЕННЯ.
ВЕТЕРАН ЧЕРГИ У ДИТЯЧИЙ САДОК.

ШЕДЕВР

Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.
– Шедевр готовий? -спитав він.
– Гм… Текст є.
– Художній домисел має місце?
– Не без цього…
– Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?
– Для образних узагальнень цей прийом…
– Я ж і кажу: вам, перодряпам, легше – крути, як хочеш. А нас,
господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за
художній… Читай!
Я начепив окуляри і почав:
“Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию
заліз у борги. Другий фінансове не постраждав. Перший дні і ночі
копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з
гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів.
Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав
скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.
Бо:
Перший купив автомашину “Москвич”.
А другий купив веломашину “Метеор”.
Поспішайте! Купуйте велосипеди “Метеор”!”
– Шедеврально! -вигукнув Цезар Амвросійович.-• Музика, кантата,
ораторія! “Лісова пісня”! “Шампаніана”! “Крейцерова соната”! Люблю я
вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй – право,
люблю!
– Я той… не літератор. Я літпрацівник.
– Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув!
Затоварились наші “Метеори”, гори вони синім полум’ям!
І мене преміювали новеньким велосипедом “Метеор”.
– За доблесні художні зусилля! – урочисто сказав Цезар Амвросійович.
– І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!
– Романтика…
– Я ж про це і кажу… Гайда у пробний виїзді Я натиснув на педалі.
За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму “Москвичі”.
– Тримайся за мною, буде легше! – крикнув він. На другому повороті я
шугнув убік: неприємна то річ – ковтати газ із вихлопної труби!

ПОПУЛЯРНА ГАСТРОНОМІЯ

Вечірній прийом для друзів… Ваш модернячий стіл вгинається від
наїдків: нетлінний салат олів’є, ковбаси – від мінської до краківської,
бляшанки зі шпротами й capдинaми, oceлeдeць з нeйтpaльниx вoд, i нa
дoвepшeн-ня-фapфopoвi нoчви з м’яcoм тa кapтoплeю.
І щo ж? Гocтi нaтиcкaють нa тeщинi гpиби, кyмoвi квaшeнi пoмiдopи тa
бaзapнy кaпycтy… І ocь yжe ecтeтичнo вивepшений caлaт oлiв’є
вкpивaєтьcя пoпeлoм, нaгaдyючи зaгибeль Пoмпeї; пeчeня, yтикaнa
нeдoпaлкaми, cxoжa нa пoлiroн з paкeтaми “зeмля-пoвiтpя”; гpимить пepший
вaл peвyчиx copoкaгpaдycниx шиpoт “Ha дoлинi гypмaн yпaв…”, i гocпoдap
чвaлoм пoдaєтьcя дo нaйближчoгo racтpoнoмa пiд cxвaльний гyк: “Бepи
тpиклятy…”
A зpeштoю cтpaждaє шлyнoк тa iншi внyтpiшнi ceкpeтнi opгaни. І цe y
нac, з дiдa-пpaдiдa нaвчeниx: cнiдaнoк з’їж caм, oбiд poздiли з дpyгoм,
a вeчepю вiддaй вopoгoвi. Звичaйнo, чopтa лиcoгo ми щocь вiддaмo
вopoгoвi, aлe з iншoгo бoкy нa xoлepy нaм xoлecтepин?
Зpeштoю, вeчipкy, ciмeйнe тopжecтвo мoжнa opгaнiзyвaти бeз нaдлишкiв
xapчoпpoдyктiв. “A ля фyжep” – мoвoю диплoмaтiв. І дpyжинi вaшiй нe
дoвeдeтьcя нecти мapтeнiвcькoї вaxти бiля плити, i гocтi бyдyть нa
cьoмoмy нeбi.
Oтжe, для вac, гapячi шaнyвaльники xoлoдниx зaкycoк, кiлькa зaбyтиx
ceкpeтiв кyлiнapiї. їx oб’єднyє cпiльний дeвiз: “Пpocтo, кopиcнo,
cмaчнo!”
BEЧEPЯ № 2-14. Bи кyпyєтe кiлькa бляшaнoк кpaбiв. Hiякиx caлaтiв.
Пoдaвaйтe їx y нaтypaльнoмy виглядi- a ля нaтюpeль, як кaжyть y
Пoпacнiй. Hy, для aнтypaжy пocтaвтe cвiжi пoмiдopи тa oгipки, peдиcкy тa
цибyлю. Пicля пepшoї пicнi пiдкиньтe щe кiлькa бляшaнoк кpaбiв…
Пpocтo? A гocтi з нeтepпiнням чeкaтимyть нacтyпнoгo вiзитy дo вac, щe й
пpиятeлiв пpивeдyть!
BEЧEPЯ № 3-62. Її cлiд влaштyвaти тoдi, кoли якийcь oптимicтичний
пecимicт бoвкнe зa вaшим cтoлoм: “Щo нaм кpaб – нaм iкpa б!” Kaбaчки i
бaклaжaни тyт нe дoпoмoжyть. Kyпiть кiлькa cлoїкiв чepвoнoї тa чopнoї
iкpи. Cпoчaткy пpoпoнyйтe чepвoнy aбo, як її нaзивaють cнoби, кeтoвy
iкpy. Пoтiм пiдe як пo мacлy (i бeз мacлa тeж) чopнa iкpу – зepниcтa
aбo, в кpaйньoмy paзi, пaюcнa. Tyт xтocь й? дoтeпникiв згaдaє eкcпpoмт;
“Дapмa щo xлiб бiлий, aби iкpa бyлa чopнa!” – i вeceлoщaм нe бyдe кpaю.
Пpocтo? A гocтi з нeтepпiнням чeкaтимyть нacтyпнoгo вi-зитy дoвac, щe й
poдичiв пpивeдyть!
BEЧEPЯ № 4-12. Bpeштi – peшт нaбpидaє вce. Ta нe впaдaйтe y вiдчaй,
нe пoвepтaйтecь дo вaжкoвaгoвoгo cтoлy. Kyпiть звичaйнiciнькy тapaню,
кpaщe тpьox copтiв – жиpнy, пiвжиpнy тa cyxy. Bиcтaвляйтe пивo – i xaй
мoю тeщy вxoпить тpяcця, якщo гocтi нe бyдyть вac цiлyвaти. Hy, мoжeтe
пiдкинyти нa дoдaтoк пeчiнкy тpicкoвy, aлe тo вжe для гoнopy. Пpocтo? A
гocтi з нeтepпiнням чeкaти-мyть нacтyпнoгo вiзитy дo вac, щe й гpyпy
ixтioлoгiв пpивeдyть!
…Kiлькa cлiв пpo дocвiд зapyбiжниx кyлiнapiв. Bзipцeм paцioнaльнoгo
peжимy xapчyвaння тaмтeшнi гypмaни ввaжaють caлaт “Пeйзaн-мoдepн”. Цe
мiшaнкa з бaнaнiв, aнaнaciв, гpeйпфpyтa, мaнгo, oмapiв, кoкocoвoгo
мoлoкa тa iншoї eкзoтичнoї пeтpyшки. Пpoтe тpyднoщi зaгoтoвчoгo пopядкy
нe дoзвoляють нaм peкoмeндyвaти тaкий caлaт.

ГPOЗA XУЛIГAHIB

Moї peбpa лeдь витpимaли oбiйми щacливoгo нoвo-ceлa.
– Дивиcя, дpyжe! – кpичaв вiн. – Biкнa y пiвcтiни, ceйcмoбeзпeчний
пapкeт, кaxлянa вaннa, cтepильний тyaлeт! A щo я мaв paнiшe?
– Kyтoк y тiтки…
– І ceкpeтнi пoцiлyнки з влacнoю дpyжинoю!
– A нинi мaєш naлaццo!
– Уpa! – вигyкнyв пpиятeль.
Бaбaxнyлo шaмпaнcькe.
Пoтoмy ми вийшли нa бaлкoн.
Cepeд зeлeнi й вoди виcoчiли нoвeнькi нeбoдpяпи.
Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток,
скла та іншу умовну економію.
– Там буде Парк будівельників,-повідомив приятель.
– Яка краса!-видихнув я.
– Міф!-підтримав приятель.
– Дарницька Венеція!
– Дніпровська Швейцарія!
Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.
– Ідилія!-розчулився приятель.
І тут занявкало, заверещало, завило на манер котячого концерту.
Внизу, на містку через канал, джаз-банда непризовного віку дерла
горлянки під гітару і банджо.
– Вилізли… Себе показати, людей полякати… Стиляжна кумпанія –
ганьба мікрорайону, – пояснив приятель.
Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу
“рюкзак”.
– Зараз почнеться хуліганство, – попередив приятель.
І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до молодиків,
кумпанія ревнула:
Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..
Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.
– Міліція! -чомусь пошепки покликав я.
– Ет… Що там один старшина зробить!-махнув рукою приятель.
У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила
на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.
– Кого ображають, іроди,- затіпався приятель,- члена-кореспондента
Інституту педагогіки!
– Паском би їх!-сказав я.
– Для таких і батога не жаль, – підтримав приятель. Аж ось хулігани
кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися
двометровому парубку.
– Ти ба! – зачудувався я.
– То борець, – прокоментував приятель, – учасник міжнародних
спортивних форумів…
Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.
Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом
навколо якихось переляканих молодиць, примушуючи останніх танцювати.
Сутеніло.
– Ну, мені пора, – заквапився я, – поки ще видно…
– Та не бійся! – засміявся приятель.- Проведу, не зачеплять. Вони
мене десятою дорогою обходять! Як-не-як – дружинник!
І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.

КОНТЕКСТИ

НАРЕШТІ ВІН ГЛЯНУВ ПРАВДІ У ВІЧІ, І ТА НЕ ВИТРИМАЛА ЙОГО БРЕХЛИВОГО
ПОГЛЯДУ.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ПИСЬМЕННИК ВМІЄ БУКВАЛЬНО КІЛЬКОМА МАЗКАМИ ВИКЛИКАТИ
ОГИДУ ДО СВОГО ГЕРОЯ”.
ЦІКАВО, НА СКІЛЬКИ ОДСУНУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВІЧНОГО ДВИГУНА 3 ВИНАХОДОМ
САМОГОННОГО АПАРАТА?
У КОЖНОГО ДАНТЕСА Є СВІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ПОЕТ.
КУЛЬТУРА ПІШЛА ВПЕРЕД, БЕЗКУЛЬТУР’Я ЛИШИЛОСЬ НА МІСЦІ.
ТАК БОЯВСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЩО ПІДРОБЛЯВ ВЛАСНИЙ ПІДПИС.
З РЕЦЕНЗІЇ: “АВТОР ПОКАЗАВ СЕБЕ БЕЗДУМНИМ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ”.
БУВАЄ, ЛЮДИНУ Б’ЮТЬ НА СМЕРТЬ. А БУВАЄ – НА ВСЕ ЖИТТЯ.
ПАМ’ЯТАЙМО: І ДАЛЬТОНІЗМ Є ОРИГІНАЛЬНИМ БАЧЕННЯМ СВІТУ.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦІКАВА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ ПРИВЕЛА ГЕРОЇНЮ ДО САМОГУБСТВА”.
КРОКУВАВ В НОГУ 3 ВІКОМ. ПЕНСІЙНИМ.
НА ЗАКІНЧЕННЯ СИМПОЗІУМУ 3 РЕЖИМУ ЕКОНОМІЇ ВІДБУВСЯ ВЕЛИКИЙ БАНКЕТ.
А ЯК 3 ПЕНСІЯМИ ПО ТВОРЧІЙ ІНВАЛІДНОСТІ?
ЕПІТАФІЯ: “ЗАГИНУВ У БОРНІ 3 АЛКОГОЛЕМ”.
І ВІД СТИРАННЯ ГРАНІ МОЖУТЬ ГОСТРІШАТИ.
МИ СТІЛЬКИ ВЗЯЛИ ВІД ПРИРОДИ, ЩО НЕ МОЖЕМО ЧЕКАТИ ОД НЕЇ МИЛОСТІ.
ТЕБЕ НАЗВАЛИ ДУРНЕМ? НЕ ГАРЯЧКУЙ-ПОДУМАЙ. ЯКЩО ВГАДАЛИ – ТОДІ
ОБРАЖАЙСЯ.
ПОЛІЗ ЗА СЛОВОМ У КИШЕНЮ І ДІСТАВ КАСТЕТ.
ХІБА ПЕГАСИ ВИННІ В ТОМУ, ЩО ЧАСОМ НА НИХ ГАЛОПУЮТЬ ВЕРШНИКИ БЕЗ
ГОЛОВИ?
АТЕЇСТ. А ЯК ПЛЮЄ В ДУШУ!
ДЛЯ ДЕКОГО ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС Є ГАЛЬМОМ ВЛАСНОГО ПРОСУВАННЯ ВПЕРЕД.

НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ

Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.
– Вас ще слухають!-відгукнулось бюро.
– Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.
– Внесок? Час? Адреса? Прийнято!
– Який порядковий номер Діда?
– Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла
шапка, червона шуба.
…Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю.
Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не
допомогли.
Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку
про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.
– Я, Дід Мороз, подарунки приніс…-почулось жалібне квиління.
Сашко притьмом відчинив двері.
Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве
відтранспортували його до крісла під ялинкою. Особливі прикмети
сходились, лише борода була кольору маренго.
– Хлопчику, розкажи мені казочку… – простогнав Дід.
-Це ви маєте йому розповідати, – пошепки підказав я.
– Яка різниця,-схлипнув Дід. – І тут формалізм…
Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника,
– Для дитини непогано, є підтекст,-сонно відзначив Дід Мороз. –
Візьми, хлопчику, в мене у мішку літак, який я придбав у
лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.
Я тицьнув Дідові під ніс флакон з’нашатирним спиртом.
– Не буду… не хочу… не можу пити “Екстри”, – заволав Дід Мороз.
– Це спирт, – пояснив Сашко.
– Рятуйте! – захрипів Дід.
– Нашатирний!-крикнув я.-Нюхайте на здоров’я!
– Дякую!-чхнув Дід Мороз. – Ви врятували мене від клінічної смерті.
Діти – наші квіти. В третій квартирі вони підпалили мені інвентарну
бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо
сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками.
Потім близнюки обстріляли мене конфетті. Батьки ображаються, якщо не
перехилиш з ними чарку. А це ж злочин при нашому навантаженні! Одного
Діда Мороза – передовика вже відправили до витверезника. Разом зі
Снігуронькою…
Дід втер сльозу смаленою бородою:
– Ви – тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости,
хлопчику, великий і добрий!
– В іншій квартирі буде веселіше,- замріяно сказав Сашко, зачинивши
двері за Дідом Морозом. – Я засунув йому в мішок бульдога нашої
сусідки…

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

Я сів на поезію. В журналі.
Попередили: поети – натури ніжні. Можуть побити. Наліг на рукописи.
Віршів-до стелі. Переконуюсь:поезія сягнула значних висот.
Згадую критерії: художність та ідейність.
Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.
Чухаю потилицю. Лисина жевріє. Йду на грозу. Відбираю молодих
класиків і здібних ветеранів.
Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною
прихильністю…”
Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав
кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами.
Один-мені. Копії-в прокуратуру й Спілку.
Вліз!
Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту.
Штурмує лірик, Є кучері, нема серця. Пішли косяком, В одних-символи. В
інших-порохня в порохівницях. Беруть за горло:
– Друкуй! Мистецтво вимагає жертиі На закуску-початківці. Накидаю
оком: вірші-слаботонічні, біцепси – титанічні. Відсилаю на комісію по
боротьбі з молодими.
Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії – першорозрядник з боксу”.
Злазю на свіжого автора.
– Здрасця!
– Трясця!
– Надрукуйте!
– Хто такий?
– …ський. Майстер спорту з самбо.
Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці
літконсультанта. Витурює майстра.
Домальовую на плакаті:
“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів,
приймає редактор”.
З’являється редактор. Знімає плакат.
Натякає: за плакатом на черзі – я.
Що робити?
Вчить: радься з провідними.
Мерсі, спасибі, дякую.
Заходить А. Показую йому вірші Б.
– Заскорузлий реаліст.
Заходить Б. Показую йому вірші А.
– Безнадійний естет.
Заходить В, Показую йому вірші Г.
– Темний символіст,
Заходить Г. Показую йому вірші В.
– Голий абстракціоніст.
– Такий собі Пікассо?
– Це який? З Одеської філії?
– Ні… Живописець! *
– А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще
панькаються…
Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.
– Де мій попередник?
– Втік на легкий хліб.
– Куди?
– В шахтарі…
Амінь!

ВИСТАВИЛИСЯ.

Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть
люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.
Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові
зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з
дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний,
як калина. Іванкер-Іва-ненко – сірий, як, бува, телепередача.
– Ну, публіка!-видихнув перший, втираючи чоло голландським
носовичком.
– Міщани плюс критикани!- підтримав другий, звично цвьохнувши
італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.
– А репліки!-сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської
сорочки вкупі з польським галстуком. – “Що нам демонстрації без
реалізації?” Га?
– Ой!-підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву
куртку. – Ви ледь не зрізали того демагога…
– Зріжеш, аякже! – розпалювався перший, викрешуючи іскру з
австрійської запальнички. – Воно, мурло вусате, виявилось математичним
теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?
-0й!-підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний
килимок. – І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому
нейлоні. Нейлон – не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?
– Теж мені парижани із Зачепилівки! -кипів Іваненко-Іванов, струшуючи
попіл з французького піджака на шведські мокасини.
– Ой! – підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. – І
фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому
міді, коли вже брюки?” Ой?
– Ет! – Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з
Острова Пасхи. – Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по
закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви – мелете…” Га?
– Ой! – підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного
швейцара фінський плащ.-Розперезалися, а ми крутись – впроваджуй…
– Запаніли, бо грошви як маку,- буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у
болгарський кожух.
– Ой! І згори тиснуть!
– Виставкою відзвітуємось…
– Мовляв, на рівні світових стандартів…
– Ха-ха-ха…
– Хі-хі-хі…
І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі,
аж ніяк не нашого походження.

КОНТЕКСТИ

САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ:
КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.
А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?
ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.
БУВАЄ: 3 КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,
ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”
З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.
ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.
У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.
ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ-ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.
ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.
ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.
НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ
ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.
ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.
НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ 3
ДРУЖИНОЮ.
ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.
У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ
КАСИР.
КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА
БАНКЕТАХ.
ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.
СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.
ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА
ЛЮДИНОЮ – НІКОЛИ!
“В ПОЕЗІЇ НЕМА ГЕНЕРАЛІВ”. ТОЖ ЗВІДКИ В НІЙ СТІЛЬКИ РЯДОВИХ?
ХТО НАВАЖИТЬСЯ ЗАПЕРЕЧИТИ, ЩО СЕРЕД ЧЛЕНІВ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ Є
ЧИМАЛО ПИСЬМЕННИКІВ?
У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ДОЛЯ…
МРІЯ СТАЛА “ЯВОЮ”.

ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ

Наш зав увів колегіальність.
– Чудово! – зрадів новий колега Таран. – Є можливість висловити свою
думку. Бо я встиг переконатися, що зав – елементарний невіглас,
– Номенклатурний, – дипломатичне застеріг Качкорот.
– І до того ж він не поінформований про цю свою манюпусіньку ваду, –
лагідно уточнив Марик Аврелій.
– Вважайте ваше відкриття службовою таємницею,- втрутився я, – Бо
вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.
– Колеги! – заявив Таран. – Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс,
що в перекладі з іноземних мов означає “мисляча людина”, а тому ніколи
не відмовлюсь од власної думки.
І ми попаняли на обговорення.
Зав подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну
далечінь) і сказав:
– Я остаточно відхилив проект під девізом “Посмішка”. Н-ну?
Ми наввипередки погодились. Лише новий колега Таран пробурмотів:
– У мене є власна думка з цього приводу. На щастя, зав не звернув
уваги на сакраментальну репліку і радився далі:
– Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний.
Н-ну?
Ми наввипередки погодились. А Таран знову витиснув із себе:
– У мене є власна думка з цього приводу. Зав скривився, але зберіг
колегіальність:
– Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів
на каналізаційні роботи. Н-ну?
Ми наввипередки погодились. Новий колега Таран втер піт, але не здав
своїх позицій:
– У мене є власна думка з цього приводу.
– Браво…-прошепотів Марик Аврелій. Качкорот вдав, ніби чухає
потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.
– Здається, хтось розпатякався, – скреготнув зав. – Будемо кінчати. Я
безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які
нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?
Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Зав почав
повільно підніматися:
– Н-ну? Порадимось наостанок… Може, в когось з кандидатів на виліт
є власна думка?
– Так! – твердо відповів новий колега Таран.-Ось моя власна думка з
цього приводу: начальству видніше…

ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі
бідний родич. Парія. Ізгой.
– До речі, скільки ви заробляєте? – спитав дідок у золотих окулярах.
– Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, –
знітився я.
Товариство саркастично закахикало.
– Браво! – поплескав у долоні дідок. – І заради цих копійок ви п’ять
років терли штани в університеті…
– Е-е… шість – я заочник…
– Парадокс епохи! – хитнув головою дідок. – Шість років – і нічого не
навчився! Костю, – повернувся він до парубійка закордонної моделі, –
скільки ти поклав днями у “Кавказі”?
– Сім червінців – це стіл, і тридцятку просадив на більярді – не було
прухи…
– Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на
молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж,