Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

НУ ДАМ!

Прокинувся я вранці-і так радісно мені на душі. Чого б то, міркую.
Ага, згадав! Учора моя улюблена команда – київське “Динамо”- виграла
півфінал кубка чемпіонів Європи. Порадували хлопці, спасибі їм.
“Ну дам!”
Встав. Заходився умиватись.
Вода є- і холодна, і гаряча.
“Ну дам!”
Поснідав. З апетитом. Молодець моя Марина. Смачно приготувала.
Подякував. Усміхнулася, провела мене до порога, побажала удачі,
поцілувала..
“Ну дам!”- шепчу, йдучи по східцях.
Зі мною люб’язно привітався сусіда. Я його Моржем називаю. Чому саме
Моржем – і сам не відаю. Тільки знаю, що таке прізвисько ой як пасує
цьому похмурому й повсякчас невдоволеному чоловікові. А це-диво
дивне!-обізвався, доброго ранку побажав.
“Ну дам!”
Гм, гідрометеоцентр обіцяв, .що буде сонячно. Так воно й є. Лагідно,
тепло, вітер помірний.
“Ну дам!”
На автобусній зупинці не затримався й хвилинки: під’їхав новенький
“Ікарус”. Сів, їду. Водій зупинки оголошує, дякує тим, хто виходить,
ласкаво запрошує тих, хто заходить.
“Ну дам!”
Чергова на прохідній заводу, тітка Олена, поцікавилася моїм
самопочуттям, запитала про здоров’я дружини і вручила гвоздичку – з
власної грядки.
“Ну дам!”
Біля цеху зустрівся з директором.
– Добрий день, шановний Миколо Васильовичу,-привітав мене директор і
руку подав.-Читав, читав статтю в нашій багатотиражці. Правильно
критикуєте нашу адміністрацію, в тому числі й мене. Слушні зауваження,
слушні й сміливі. Гадаю, найближчим часом будемо вживати заходів.А
вам-спасибі!
“Ну дам!”
Біля верстата майстер:
– Миколо, дзвонили з побутового комбінату. Твоє замовлення виконане.
Сьогодні ввечері привезуть. Додому.
“Ну дам!”
Підходить товариш:
– Сходи під час перерви в наш агітпункт.-Стіннівку вивісили. “Голос
школи”. Там твого Вітька хвалять…
– Ну дамі- Не витримую і вигукую:- Сто двадцять, ні-сто п’ятдесят
процентів плану дам! Якщо до мене так – то хіба можна інакше?!

ГАНТЕЛІ

Отже, так. Влаштувався я на завод, який, крім усього, виробляє ще й
гантелі. Є такий цех. Просто сталося прикре непорозуміння. Думав, що
галети, а воно – гантелі. Штуки такі для розвитку м’язів на руках. Та ви
знаєте. Влаштувався, значить, і нумо кувати залізо, доки гаряче.
Спочатку, правда,
роздивлявся, принюхувався, чим воно пахне, а воно ж метал, не копченя
і не баличок. Я раніше на м’ясокомбінаті трудився – вижили, не дали
розвернутись… Ага, так про гантелі. Задумався: що мені з ними робити?
Придумав. Спочатку приніс додому дві штуки. Поклав у комірчині. Нехай
лежать. Вони сто грамів не просять. А раптом захочу м’язи накачувати!
Словом, згодяться…
На другий день притарабанив ще чотири. Вахтер на прохідній вреднющий,
зануда, то мусив через паркан перекидати. Ледве рук не поодривав. Паркан
височенний, під саме небо. Щоб не йти додому впорожні (не звик я до
таких реверансів!). На третій день припер повний рюкзак. Вирішив: годі.
Вистачить і дітям, і внукам.
Та де там! Що не день, то й тягну, якщо не сумку, то рюкзак. Вже й
під ліжком у спальні наскладав, і під шафою. Словом, скрізь, де тільки
виявилася вільна місцинка.
Ніби, здається, й доволі, але, відчуваю, мене як магнітом тягне до
тих проклятущих залізяк. Звичайно, було б у нас товариство любителів
гантелей, на зразок філателістів, нумізматів, то мав би зиск, а так що -
баласт, клопоти.
Незабаром я. значить, змикитив: знайомим і друзям дарував гантелі на
іменини. З півроку економив на подарунках. Вже й зрадів, що, нарешті,
потроху збуватиму гантелі, але трапилося непередбачене: знайомому
втелющив гантелі одної ваги- і на день ангела, і на день рибалки.
Образився.
Вирішив продавати гантелі за безцінь на ринку. З-під поли. Затюкали
мене, засміяли.
Отже, складав я їх штабелями у квартирі. Затоварився – страх один. У
спальні – немає де й ногою ступити, в комірчині – під стелю. У залі
тільки вузенькі проходи до телевізора й балконних дверей залишилися. На
кухню хоч не заходь. У ванній битком набито.
В сімейному житті тріщина з’явилась. Дружина з донькою втекли до
мами. Теща радить лікуватись.
А наш цех, як на зло, не припиняє виробництво гантелей, штампує
тисячами, перевиконуючи плани.
Та й із сусідами клопоти. Сусіда, той, що піді мною, скаржиться:
мовляв, чимось гупаю вдень і вночі. А це вже збирається обмінювати
квартиру, бо над ним стеля потріскалася й прогнулася, немов гамак…
А на заводі – новина! Наш цех переводять на виготовлення штанг для
важкоатлетів,
Що воно далі буде – навіть не уявляюі

РЕПЕРПГАР

“Залишилося шістдесят хвилин сіроТ нудьги,- подумав Залужкін,
глянувши на годинник,-’але раніше із кабінету й носа не витикай, хоча
вже й робити фактично нічого. Теки сто разів з місця на місце переклав,
передзвонив усім, набалакався досхочу і ось… Сиди сиднем. Колега
Семихатський з таранькою приходив, запрошував увечері на пиво. Ні,
все-таки в нашій установі конче необхідно завести правило: скінчив діло-
гуляй сміло!..”
Залужкін запалив цигарку. “Сьогодні,-міркував, пускаючи дим
кільцями,- треба було б трішки розвіятись, зняти стрес, не поспішати
додому. Ця цілоденна катавасія в тупик зажене. Ось у пивниці-благодать.
Ніхто не прискіпується, нікому не звітуєш-кайфуєш собі на втіху, і
крапка. Цмуль пиво на здоров’я і не кашляй. Та ще з таранеют Благодать!
Яку-ж причину для Люсі сотворити?
Профспілкові збори? Недавно були. Квартальний звіт? Скористався.
Дружина по охороні громадського порядку? Гм… Не повірить. Позавчора
“охороняв” до півночі. На дачі в Едика. Хіба футбол? Команда на
виїзді… О, еврика! Скажу-колективний похід у драмтеатр. Так, це
переконливо. У місті якраз на літніх гастролях трупа театру імені
Вахтангова!”
Залужкін зателефонував додому. – Алло! Люся? Привіт,- обізвався до
дружини ласкавим голосом.- Вечеряй без мене. Я з колегами йду в театр.
Колективний похід!
– Чудово, любий!-почулось у відповідь.-Уявляєш – у нас теж. Тільки не
в драм, а в кінотеатр! Так що до зустрічі, лебедику. Цьомаю!
Залужкін спочатку зрадів, що так напрочуд просто, швидко і без
пояснень домовився 5 дружиною, і став ламати голову, як все-таки раніше
вислизнути з контори і чкурнути в бар, та раптом він згадав інтонацію
голосу Люсі, її слова, які ще й досі бриніли у вусі.
– Ле-бе-ди-ку, цьо-ма-ю,- проказав уголос.- Гм, заїкою станеш… Чому
це Люся змінила репертуар? Таких слів я від неї давно не чув. Що вона,
знущається? Ні, тут щось не те… Коли вона ходила в те кіно? Завжди на
кухні товчеться…
Залужкін схопився з місця і, як вихор, помчав до начальника.
– Та що ви кажете?- вислухавши Залужкіна, поспівчував начальник.-
Летіть негайно! Я відпускаю. Тут не до жартів…
На порозі контори Залужкін зіткнувся з Семи-хатським.
– Ти теж?- здивувався Семихатський.- Ну й умієш відпрошуватись. Як
тобі вдається? Поділись досвідом. Пройти всі перепони-це, знаєш, хист.
Що ж, гайда разом. Якраз, бачив, привезли свіженьке. Таранька ось,
вищий сорт.
– Яка там таранька!- скипів Залужкін.- Тут з дружиною щось. Біжу
додому. Ей, таксі!
– А що саме, якщо не секрет?
-’ Мене лебедиком назвала, лагідно розмовляла зі мною. А, тобі не
зрозуміти,- роздратовано мах-нул рукою Залужкін і поспішив до таксі.
– Так,- промовив роздумливо і весело Семихатський.- Що з нами,
чоловіками, діється, хай-но почуємо від жінки два-три ласкавих слова!
Семихатський постояв трохи і… побіг до телефонної будки.

ЯК СКАЗАВ ТУТАНХАМОН

Георгій Деревій – доктор наук. Про це сказав мені один знайомий. Я
повірив і подзвонив до вченого.
– Як стати талановитим?- запитав.
– їжте, шановний, побільше риби,- сказав він спокійно.-Так радить
єгипетський фараон Тутан-хамон.
Мені ще дядько Трохим втовкмачував у голову:
“Скрізь і завжди прислухайся до порад мудрих людей і мотай собі на
вус”.
Намотав. День минув, другий. Думаю: на що він, той Деревій, натякав?
Потім вичитав у брошурці, що й найсправді риба корисна для мозку, бо в
ній фосфор.
Знову турбую Деревія.
– А скажіть, Георгію Маркіяновичу, рибу ліпше як вживати – в’яленою
чи смаженою?- важко дихаю в телефонну трубку.

– Що? Яку рибу?- не второпав геній науки:
Я нагадав про позавчорашню розмову.
– Смажену, товаришу. Бажано готувати для вживання на пательні
імпортного штампування.
Подякував. Замислився. Ще одне питання необхідно вияснити: смажити на
олії чи на салі?
Знову набираю номер.
– Чесне слово, Георгію Маркіяновичу, я цілком серйозно, а не жартома.
І пояснив,чого хочу. Культурно,терпляче. Деревій кілька секунд
посопів, потім відповів коротко:
– На майонезі!
Гм… Дивно. Розпитав у простих людей. Виявляється, майонез не
підходить. На олії треба. Й доктор може помилятися. Ще ж не академік.
Купив я рибальське причандалля, подався до річки.
Зручніше умостився на березі, під кущем, закинув вудочки.
Але за весь день так і не клюнуло.
“Еге,- думаю,- на цих вудочках я далеко не заїду, залишуся без
“добрива” для мозку”.
Недовго думаючи, купив у знайомого рибалки сіть і ото в тихому
куточку в колгоспному ставочку і затяг. І що ви думаєте? Мішок фосфору
за один захід! Та ще й риба славна. Одна в одну. Стандартна, нарозхват
іде.
Коротше, вистачало фосфору. І мені, й людям.
Хоча, якщо без брехні, то на біса він мені, той фосфор? Машина, є,
хату збудував двоповерхову, тепер такі модні, ще дещо маю…
От вам і Тутанхамон. Знав, що говорив!
Коротше, ось так я і став, як ви кажете, громадяни судді,
браконьєром. Прощу врахувати обстави’ ни, які пом’якшують мою вину.

ВЕСНА

Весна!
Вася Носик курсує по коридору, немов у стані невагомості.
Всі його паралелі й меридіани перетинаються біля, одних дверей. За
ними…
“Зайду і признаюся, що жити без неї не можу. Запрошу в кіно. Якщо
дасть відкоша, скажу: пожартував…”
Оксана Чорнобривець пливла в голубінь далини разом зі своїм
креслярським столом ніби на кораблику з рожевими вітрилами.
.Винна весна?
А чи Васині кроки?
Двадцять сім разів пройшов мимо, там, за дверима.
Двадцять сім разів Оксана хапалася за олівця…
Чи на сонці спалах бризнув і небо яснішим стало, але в кімнаті ще
посвітліло-зайшов, нарешті, Вася.
– Малюєш?- запитав, ніби це й не він, ніби це й не вона. – - Угу… ,
– Так-так. Виходить? . – Угу…
– Твори! ‘
– Дякую.
Що там, на сонці, затемнення? Вася подався до майстерні.
Сидів, мучився: “Чим я ризикую? На випадок осічки-жартую…” Угледів
телефон. “Виручай, друже!” ‘
– Алло! Оксанко, це ти? Я, Вася. Приходь сьогодні до водограю. У кіно
сходимо. О сьомій чекаю.
“Прийде чи ні? Згодилась ніби радо,- роздумував, ретельно вибираючи в
тітки найкращий пучечок пролісків.- А коли прийде з подругами, щоб уволю
накепкуватися з мене? Тільки подумати – Вася Носик під водограєм, та ще
й з квітами! Гм. А я хіба що? Без мізків? Мене в ступі не влучиш. Стану
за кущами – і шукай голку в сіні!”
Минула година – дарма. Не прийшла.
Майнув до кінотеатру.
Хоч кіно подивитись для розради. ‘ Прибіг після третього дзвінка.
– Квиток, місце – будь-яке,- сказав у Віконце. На екрані вже горів
бікфордів шнур “Фитиля”. Як тільки ящик вибухнув, зала освітилася – і
Вася побачив своє вільне місце.
– Це ти, Васю?
Якби отой ящик, що вибухнув на екрані, та не вибухнув, а впав йому
під ноги, він би так не здивувався: поряд сиділа і усміхалася… Оксана.
– Чому не прийшов на домовлене місце? “Оце так замаскувався!”
– Вибач, колись розповім. А ти часто до дього кінотеатру ходиш?
– Так, Васю, мій любий.’.. Ой! Мій улюблений кінотеатр “Мрія”.
Проліски? Мені? Дякую…
…Трамвай плавно плив самотніми вулицями опівнічного міста. Обоє
мовчали, лишень усміхались.
Промовляли проліски в Оксаниних руках, її очі. Вогні за вікном.
– Молодята!-почувся лагідний голос.-Кінцева зупинка.
Перезирнулись зачудовано. Через усе місто промчали!
— Що то – закохані, – сказала вагоновожата.
Трамвай віддалявся.,.
Весна!

КЛОПОТИ 3 РОБОТОМ

Привезли на завод робота “ЕЛО-17″:
Знай, мовляв, наших. Хай і в нас технічний прогрес владарює.
Встановили механічно-електронне диво у цеху.
Прочитали інструкцію.
Ага, ця машинерія, виявляється, гайки здатна загвинчувати.

Хто раніше на заводі з гайками’ справу мав? Дядько Василь? Він. Отже,
застарілим методам праці – відставку. Хай дядько Василь переходить на
іншу роботу.
Коротше, увімкнули ми кібера в електромережу, натиснули на відповідні
кнопки. Ожив. Залізною рукою водить вліво, вправо, вгору, вниз. Але до
гайок байдужий. У чому ж заковика?
Зібрали заводських умільців.
Оточили вони кібера, міркують, сперечаються. Зрозуміло: люди творчі”,
до техніки не байдужі.
Добряче-таки поморочились, доки змусили впертого робота гайки
загвинчувати.,
Але дядька Василя не скоротили. Приставили до “ЕЛО-17″. Гайки
подавати.
Отак і працювали обоє. Дядько Василь подає, а робот закручує. Тільки
хурчать гайки.
А на третій день з роботом пригода – ні з того ні з сього замахав
раптом своєю кінцівкою, і так завзято, що дядько Василь ледве устиг
чкурнути за тумбу.
Скликали консиліум. Ворожили кмітливці, ворожили, доки бунтаря
полагодили.
Минуло трохи часу – знову придибенція: металевий трудяга зненацька
перестав загвинчувати гайки, а хапав їх сам, без допомоги дядька Василя,
і жбурляв урізнобіч. Аж свистіли вони над головами робітників, неначе
дріб над озером під час першого полювання на дичину.
На щастя, знайшовся сміливець, котрий підкрався до робота і вимкнув
його з мережі.
Як не морочилися опісля новатори, як не старались спрямувати енергію
і здібності “ЕЛО-17″ в необхідне русло,- даремно. Не хоче кібер
працювати – і квит!
Надіслали виготовлювачам листа. Так і так, мовляв, “ЕЛО-17″
недосконалий робот, може, бракований, завдає збитків. Який же це
прогрес, якщо збитки?!
Відповідь не забарилась.
Після недовгого вступу про досягнення заводу в галузі робототехніки і
впровадження її у виробництво в листі писалось: “Шановні товариші!
Вибачте. Сталося прикре непорозуміння: служба реалізації при
відправленні “ЕЛО-17″ наплутала і до робота, придбаного вами, вклала
інструкцію з кібе-ра іншого призначення. Ми глибоко вражені: як вам за
такий короткий строк вдалось примусити “ЕЛО-17″ загвинчувати гайки?!
Терміново надішліть ваші розробки. Над цією темою в нас працював чималий
колектив. Інструкцію до “ЕЛО-17″ щлемо негайно. Головний інженер
Блок-Діодов”.
Свої міркування і навіть креслення щодо вдосконалення чи
перекваліфікації “ЕЛО-17″ ми надіслали.
Дядько Василь поки що вручну і залюбки загвинчує гайки.
Поряд стовбичить робот “ЕЛО-17″ і дивиться на свйго колишнього
напарника очима-лампочками.
Дядькові Василеві інколи здається, що в них раз у раз спалахують
сердиті вогники.

ВІРШ ДО ДРУКУ…

У понеділок заввідділом листів поклав мені на стіл аркуш:
– Ось вірш, утішайся й радій.
У нашій редакції немає спеціального працівника, котрий би “курирував
літературу”, листувався з початківцями. Отож мені, відповідальному
секретареві, доручено мати справу, з тими, хто вже торує стежину чи й
прокладає трасу на Парнас.
Почесне доручення, нічого не скажеш. Адже автори є різні. Один
вимагає друкувати одразу,, негайно. Вірші, мовляв, читали сусіди, і вони
їм дуже й дуже сподобалися. Інший прохає розставити, де треба, розділові
знаки і теж якшвидше публікувати. А один автор, напевне, з неповною
освітою, перепрошує за те, що не знає, як написати слова: “дире-жабль”
чи “деріжабль”, “медвідь” чи “мідведь” і так далі.
Отже, беру. аркуш. Може, врешті, шедевр? Мрія кожного, хто, крім
усього, ще й літстудією при редакції керує. Ага. Заява. Від громадянина
Бузька Миколи Панасовича: “Прошу редакцію в найближчу суботу надрукувати
мого вірша, котрого я склав учора, повечерявши. Я раніше не писав, а це,
пробачте, рішився. І ще прошу – підкажіть, де дістати спеціальну
літературу, щоб трохи підкувати себе теорією, так би мовити, опанувати
секретами творчості”.
Ясно! Тепер прочитаю вірша. Гм, тема актуальна. Про користь міндобрив
у вирощуванні сільськогосподарських рослин: “Хто органіки і міндобрив не
поскупиться, тому щедро вродить пшениця…” Зрозуміло. Пишу відповідь:
“Шановний товаришу М. П. Бузько. Ваш вірш до друку не схвалений…” і
так далі,
Через тиждень знову “заява” Бузька. І… що це? .Вірш, присвячений
мені? Справді: “Присвячую хорошій людині Романюку – відповідальному
секре-тарнюку!” Зміст: прийшла осінь, з дерев опадає листя. Воно кружляє
в повітрі, нагадуючи про те, що пора думати про теплі рукавиці й кожух.
Що ж, відповідаю: “Шановний тов. Бузько! Дякую за присвяту, але все
одно вірш до друку не підходить. Раджу читати класиків і писати про те,
що найбільш хвилює, що Вам зрозуміле, робити відкриття…”
Слово-як горобець, випустиш-не впіймаєш.
Цього разу надійшов товстенький пакет. У ньому вірші: про овочевий
кіоск в новому мікрорайоні (ось , вам і відкриття), про онука, який з
математики отримав незаслужену двійку (те, що хвилює!), про .газову
плиту і правила користування нею (автор – працівник газконтори,
виявляється, добре знає свій фах).
Пишу коротку відповідь: “Шановний… до друку не схвалено…” І все.
А це вчора, десь опівдні, до мого кабінету вбігає наш
фотокореспондент Слава Чухрай і кричить:
– Увімкни радіо, там про тебе!
Я увімкнув.
Дикторка приємним голосом говорила:
– Отже, на прохання нашого постійного радіослухача Миколи Панасовича
Бузька передаємо для Олега Юрійовича Романюка його улюблену пісню;
“Зачем вьі, девушки, красивих любите…”
Дослухавши пісню, я подумав: значить, незабаром прибудуть нові
“твори” від Бузька.
Можливо, й роман у віршах.

СЛІД ВЕДЕ НА СЬОМИЙ ПОВЕРХ

Зникнення портфеля
До міста я прибув увечері.
На вокзалі подзвонив на квартиру, де мене чекали, але ніхто не
обізвався. Однак, подумав, не біда, моє прибуття без попередження буде
приємною несподіванкою для рідних.
Отак поміркувавши, нахилився взяти портфель, якого ставив на долівку,
і намацав… повітря. ‘В чому справа? Де портфель? У мене в душі
похололо. Адже там – документи, електробритва, апельсини – гостинець із
столиці…
Злодія майже не видно-.-і
Я вибіг на перон.
Ані душі.
Метнувся до автобусної зупинки. Так. Бачу – якийсь тип, озираючись,
чимчикує до автобуса, що якраз підійшов. В руках у мерзотника… В руках
у мерзотника – мій портфель! Я з гіркотою відзначаю, що не встигну
наздогнати.
“Прикмети! Головне-прикмети!”-майнуло- в голові.
Так: сіра шапка, темні окуляри, пальто з каракулевим коміром, зелені
шкарпетки. Закарбувалася у моїй пам’яті вся оця атрибутика незнайомця
чітко й надовго. Ну, начувайся, потрапиш до моїх рук- лихо тобі буде!
До автобуса вже близько, але він… рушив!
Очевидно, все йде за розробленим заздалегідь планом.
Я розгубився. Що робити?
Автобус віддалявся.
Втече, втече, негідникі

Погоня
На моє щастя, вдалося зупинити попутну. Помчали. . – , Злодій зійшов
незабаром і, певне, когось-чекав. – Стій, харцизяко!-крикнув я здалеку,
кулею вилетівши з машини.
Крик мій наполохав злодюгу, і він зник у прохідному дворі.
Я– за ним. Що буде, те й буде! На певній відстані один від одного
ми, ніби гоночні автомобілі, перетнули кілька вулиць, площу, парк, сім
провулків. Аж ось зупинка таксі.
Чорне таксі летить у напрямку мікрорайону Зубричі
Бандитові пощастило. Нагодилось таксі. Чорна “Волга” захурчала
мотором і понеслась у напрямку нового мікрорайону Зубричі.
“Це-кінець!”-довелося під впливом обставин, що склалися не на мою
користь, констатувати факт.
Однак з горем пополам вдалося і мені взяти таксі. . .
Водієві наказав наздогнати машину, номер якої завбачливо
запеленгували мої очі.
Слизьке шосе – була переднов’орічна відлига – стрічкою стелилося
навстріч…
Закодована мелодія
Потенційний власник мого портфеля вийшов зтаксі біля темного
скверика. Він спокійно крокував алеєю і насвистував пісню Вінні-Пуха.
Напевне, подає сигнал спільникам. Я тихо ступав услід, нога в ногу.
Стежив. У кепці, а не в капелюсі-виміняв у водія таксі

для маскування – я мав дещо інший вигляд. Отже,, Хапуга нічого й не
підозрює.
Відстань скорочувалась щохвилинно, щосекундно.
Все ближче й ближче ціль.
Ще мить – і я відчайдушним кидком дожену хулігана і зіб’ю з ніг.
За сквером-житловий масив Зубричі. Майже в лісі. Бач, де звила
кубельце босота! Ага, повернув до дев’ятиповерхового.
Заходить до під’їзду.
Гаразд. Мерщій за ним!
Ліфт не рятує
Він шмигнув у ліфт. ” . “Все одно не втечеш, шкуро!”- вирішив я і, не
роздумуючи, рвонув по сходинках угору.
-Завдяки неймовірній швидкості я в останню мить встиг помітити, в які
двері прошмигнув той поганець.
Значать, сьомий поверх, квартира 29. Напевне, номер фальшивий!
Перед рішучим стрибком
Я передихнув. Перед рішучим стрибком. Нарешті дзвоню. Відчинила
вродлива жінка…
Загадкова посмішка ,
Нагадую: відчинила-вродлива жінка. Вона чарівно і, здається,
загадково усміхнулася.
– Заходьте, будь ласка,- сказала привітно. Не знає, сердешна, кого
так люб’язно запрошує,
а то б не такої втяла. Не церемонюсь, а вриваюсь до вітальні, готовий
кричати: “Руки!” Хоча в мене навіть іграшкового
револьвера немає,,.

Людина біля портьєри

Отже, вриваюсь і перше, що бачу -; на підлозі портфель. Мій! З
іменною табличкою. Подарунок товаришів. І ще-бачу того, що в темних
окулярах і в зелених шкарпетках. Біля віконної портьєри вкляк.
– Як це розуміти, шановний-нешановний?-за-питую прокурорським тоном.

Хто є хто

– А так,- відповідає суб’єкт, вийшовши з-за портьєри і знявши
окуляри. – Ти пробач, друже милий…
– Друже!- кричу.- Ах ти ж… І прикушую язика. Так це ж Георгій!
Жора! Однокласник!
Невже здатний на таке?!
– Ти пробач, друже, що так вийшло,- продовжував Жора.- Інакше тебе в
гості не заманиш. А це моя Жанна, знайомся…
“ПО-НОВОМУ”
Панас Одудько, житель села Бабинці, власноручно здав на металобрухт
самогонний апарат.
Подій у селі траплялось чимало. І добрих, і неприємних. Та по тому,
які суперечливі балачки породив учинок Панаса, цю подію можна було.
порівняти хіба що з “оновленням” ікони в баби Христини десь ще до війни.
\
Одначе не лише здивувала ця подія сельчан. Полегшено зітхнув
дільничний міліціонер, зраділа вчителька, яка відповідає за моральний
стан вулиці,
на якій мешкає Одудько, підшукував йому більш престижну роботу
колгоспний бригадир…
Вирішив не сидіти склавши руки й член комісії по боротьбі з
самогоноварінням Петро Яровий. Зі-”гіілв він душ десять односельчан
(саме тих, кого запідозрював, що ще виготовляють оковиту) і повів на
екскурсію до Одудька.
. “Одна справа-лекції, бесіди, інша-живе уна-Й;гА-;іїя,- міркував
Яровий.- Ось зустрінемося з Одудьком, то він і розкаже, як прийшов,
нарешті, до висновку, що самогоноваріння – ганебне діло, пережиток, який
не до лиця сучасній цивілізованій людині…”
Панас відчинив двері сам.
“Екскурсанти” здивовано зупинилися перед ним, принюхуючись чи то до
навколишнього середовища, ‘п ‘чи то до самого господаря.
Пахло достеменно чимось знайомим!
– А ми до тебе в гості,- спромігся на слово Яровий.-Поділися
досвідом, адже…
– Та я… Та ми…-замимрив собі під ніс Панас, не сходячи з порога.
- ‘
– Братці!-зненацька вигукнув хтось із гостей.- .Напевне, в Панаса
щойно закапало. Точно, первак іде! Нюхом чую!
Відштовхнувши Одудька, всі кинулися до комірчини.
– Так і є! Дзюркотить! Ну й Панас! І де ти тільки дістав ось Т&ких
блискучих трубок! Нержавійкаї Апаратик – останнє слово техніки! – лунали
захоплені голоси. – Як же це так, громадянине Одудько?-запитав
спантеличений Яровий.- Заявив, що по-новому жити будеш, не вживатимеш…
– Я ж старого апарата позбувся, непридатного,- тупцявся Панас.- Ну, а
по-новому, то й справні… Мотоцикла замінив, телевізора теж, он
кольоровий, костюма нового купив, це… обладнав. Щоб уже як по-новому,
так по-новому…

ШУРУМ-БУРУМ 1. Сезон великих клопотів

Футбольний сезон – у розпалі. Отож цілком закономірно, що ми з
приятелем, йдучи на роботу, затрималися біля газетного кіоска. У черзі,
ясна річ. Зате яка удача – примірник популярного тижневика
“Футбол-хокей”, як виграний кубок, в наших руках!
Як і завжди, ми находу читали і детально коментували кожну статтю.
Звісно, в такі хвилини для нас навколо ніщо не існувало. Були одні ми та
ще пекучі проблеми футболу. До контори несли кас ноги, наче на
автопілоті. Дискусії завжди тривалч і за робочими поля…- ой!..-
столами. Особливо тоді, коли десь затримувався начальник команди, себто
- управління.
Йшли ми, дискутували, сперечались… Крили безоглядно тренерів,
по-своєму формували непереможну збірну, пасували один одному думки й
про-’позиції. Не відразу й відчули, що нам щось заважає пробитися до
воріт, тобто до приміщення. Пхалися, пхалися-і аут! Ніби на штангу
наткнулися. Тупцюють ноги на місці-і фінт! А тут стаття очей не
відірвеш.
Дочитали-таки! Дочитали і підвели голови. Лелеї Перед нами на
порозі… центральний захисник…- ой!.. – начальник наш, Гнат
Пилипович! Дивиться і докірливо говорить:
– Колеги, я вп’яте питаю: котра година?
Ми перезирнулись. Як?! Сам Гнат Пилипович так рано в конторі?! Стоїть
на одинадцятиметровій відмітці… ой – на дверях?! Питає, котра година?
– Вшосте звертаюсь і роблю останнє попередження…
– Гнате Пилиповичу! Перепрошую!- вигукнув мій приятель.-Особисто я
годинника в офссс… вдома забув!- і похапцем зіграв лівою рукою до
кишені.
– У мене, ммм,-заметушився я, шукаючи причину,-у мене годинник з
неточним ударом-пробачте!- ходом! Ось зараз, бачите, показує двадцять
хвилин першого тайму…’ммм – на одинадцяту! Хіба зараз стільки? Бреше,
пробачте на слові!..’
– Раджу перемонтувати,- трохи сердито мовив шеф.- Без годинника, як
без табло, незручно…
Збиралися колеги десь до одинадцятої, і точного часу ніхто так і не
сказав Гнатові Пилиповичу.
Добряче збентежені, збіглись ми докупи і ну раду радити: як бути?
Мучила неясність: чому шеф перевіряє (а це, безумовно, так!) нашу явку
на гру… тобто – на роботу? Чим воно пахне? Дискваліфікацією? Вирішили
про всяк випадок покаятись, доки не пізно. Гнат Пилипович вибачить. Він-
гуманіст. Скільки літ в одній лізі, теє!- в конторі тримаємось.
Змилостивиться. Тим паче, ми твердо поклялися, що будемо чесно
відробляти свої законні вісім тайм… годин. Навіть у дні матчів.
До начальника ми заходили, мов шовкові.
Гнат Пилипович якраз говорив по телефону.
– Все, шановний Едуарде Федоровичу! Домовились! Одного
віддаю!-гримів, як стадіон під час. вирішального матчу, його бас.
Нам забракло повітря. “Кому? Кому з нас він покаже червону картку?-
тенькало в серцях,– Нам тут так добре, як на центральній трибуні. І ще:
де знайдеш такого трене… ох!- начальника, як наш форвард Гнат
Пилипович! Кого в розпалі сезону переводить Гнат Пилипович в іншу
команду? І для чого?! Ми ж усі у відмінній формі!”
– Віддаю охоче! Можу й пару репрезентувати!- реготав Гнат Пилипович.-
3 них толку, як з безперспективних гравців. Вони тільки місця
займають… Взагалі, що мені в тих сейфах тримати?
Останні слова подіяли на нас, як вихід улюбленого київського “Динамо”
в лідери.
– А тепер,-продовжував начальник, – скажіть, Едуарде Федоровичу,
котра година? Так, ставлю:
тридцять вісім на дванадцяту. Ого! Пора й на пе-.рерву. До речі,
шановний, як вам учорашня гра?
Ми остаточно опам’ятались, полегшено зітхнули, відрегулювали дихання
і мовчки вийшли з кабінету.
– О, благословен будь, футбольний сезоне!- прошепотів хтось із нас
побожно і вже по-діловому додав:- Чия черга по квитки йти? Чи кинемо
жеребки?

2. Шурум-бурум

На загальних зборах управління мені зауважили,. Що стіннівка, яку я
редагую, не випікає вогнем сатири недоліки в роботі нашої установи.
– Ось візьміть і роздраконьте хоча б тих,- сказав начальник Гнат
Пилипович,-хто регулярно спізнюється на службу. Скільки їх – легіон?
Саме їх і шмагайте, перчіть, пропісочуйте. Адже ваш обов’язок, як
представника стінної преси, допомагати адміністрації боротися з
нехлюйством. І не минайте нікого. Попадусь я – сипте й мені солі на
хвіст. Критика, я вважаю,- не сварка!
Для чергового випуску’стіннівки я задумав підго-о тувати не замітку,
а’фейлетона. Боротись так боротись!
Два вечори присвятив фейлетонові. Вирішив для прикладу взяти по
одному представникові тих, хто регулярно спізнюється, з кожного відділу.

Купить картридж canon 703 в датапринт.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве