Андрій Крижанiвський. “Крижана посмiшка”

- перст дідка взяв мене на приціл, – так проводить своє культурне
дозвілля простий бармен Костя!
– Місяць тому, – включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, -
я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані “Діоскурі”.
Фантастика! Форель… дві балерини… кава у срібних джезвах… коньяк з
холодним пивком…
– Теж піжонство,-буркнув дідок.-Ах, ця сучасна молодь…
– Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам,- реабілітувався
аматор екзотики. – “Обмивав” жигулівський фіат після обкатки.
– А… Ну, що ж… І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?
– Три роки… Як кажуть, недоїдав у ресторанах…
– Оті – дідок знову вистрілив у мене пальцем, – Три роки – і свої
колеса, хоч Сева не член Академії ху-дожеств, а телемайстер. Так, так,
простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у
яких в кишені диплом, а на шиї – баняк…
– Яз вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, – подав голос
чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. – Вища освіта не завадить,
звичайно, якщо ти не зовсім дурний,-усі подивилися на мене.-Я своє чадо
думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом
поперся добувати тюменську нафту…
– Недовиховали,-осудив дідок.-А скільки ви поклали б на цей варіант з
вузом?
Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.
– Е, що вже там! – махнув рукою Себастян Хо-мич.
– Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі
на старі рахую…
– Але ж ваша посада… – не втримався я.
– Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, – з гідністю
відповів недовихователь.
– І ваша зарплата…
– До чого тут зарплата, ставка, окладі – скипів дідок.-Треба вміти
жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все
життя на базі кручуся…
– А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! – благоговійно сказав
Сева.-Версаль!
– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – висловився Костя.
– Ет, хіба він зрозуміє!-добив мене директор овочевого магазину Хаам.
- Праведник… схимник… адвентист тринадцятої зарплати… З усіма
своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!
– Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! – вставив Костя.
– Ми вас не затримуємо! – бундючне виголосив дідок-не-лауреат і
показав мені на вихід.
У цей момент двері відчинилися – увійшов ставний чоловік з акуратно
підстриженою борідкою.
– Ну-с, ваш візит затягнувся,-сказав він мені.- Всього найкращого,
товаришу кореспондент! І бородань повернувся до вишуканого товариства.
– Підслідні, встати!
– Слухаємось, громадянине слідчий! – хором відповіли вони.

КОНТЕКСТИ

НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИ…
НАСТАВИЛА РОГИ В ДОСТАТКУ.
– І ТИ, БРУТТО…
КАМ’ЯНИЙ ГОСТ.
БРАКОБІС.
САМОБУТНІЙ ПЛАГІАТОР.
ВИСОКОПОСТАВЛЕНИЙ НИЗЬКОПОКЛОННИК.
НЕОАЛКОГОЛІЗМ.
ЦЕНТНЕР-ФОРВАРД.
ЧОТИРИТАКТНА ОПЕРА.
ОКУЛІСТ-ЗАОЧНИК.
ГРАФОМАНОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА.
ШИРОКОФОРМАЛЬНИЙ ФІЛЬМ.
ПАРОДИСТ-РЕЦИДИВІСТ.
ПЕРШОВІДКРИВАЧ ПЛЯШОК.
ФОТОГІГІЄНІЧНИЙ.
– ЮПІТЕР, ТИ СЕРДИШСЯ? ЗНАЧИТЬ, Я НЕПРАВИЙ.,
ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ: КРІСЛО-ДИВАН?
– ПОКІРНУ ГОЛОВУ МЕЧ НЕ БЕРЕ… ПОВІСИТИ!
“ЕВРИКА!” – РАДІСНО ВИГУКНУВ АРХІМЕД, ЗАЙШОВШИ ДО ГОСПОДАРЧОГО
МАГАЗИНУ.
-ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО!- БІДКАЛИСЯ ДВОЄ БІЛЯ ГАСТРОНОМА.
ПОЖИНАВ ЛАВРОВИЙ ЛИСТ.
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – ДО ДІРОК.
ПЕРЕЙШОВ РУБІКОН, ЩОБ ДОБУТИ КОМБІКОРМ.
– СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ВОРОГ, І ТОДІ Я ЗМОЖУ ВЧАСНО ПЕРЕЙТИ НА ІНШИЙ
БІК ВУЛИЦІ.
ЙОМУ ВСМІХНУЛАСЯ ГІРКА ДОЛЯ.
АСПІРАНТ: “Я МИСЛЮ, ЗНАЧИТЬ, Я ІСНУЮ НА СТО ДВАДЦЯТЬ КАРБОВАНЦІВ”.
НА ПАРНАС ПРАГНУТЬ НАВІТЬ ТІ, ХТО ДОСЯГ ОЛІМПУ.

ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА
АБО
НЕ ОСТАННІ 3 МОГІКАН

Двоє бородатих діток реактивної епохи чалапали бульваром.
Сунули в ногу з віком: у міні-чоботях плюс – дідівські кожушки,
кастровані до пан-європейського рівня; техаські джинси одеського пошиву;
максі-окуляри “Очі, як ночі…”.
Коротше-супер-клас. Квазі-мода. Еліта! Першої-ліпшої репродукції.
А еліта не плює на моду. Еліта плює на умовності. В даному разі
акуратно обпльовувався “отих тополь приречений кортеж” і тлінний гудрон.
Міжплювальні паузи заповнював інтелект:
– Як сабантуй?
– Залізобетон!
– Набралися у дрободан?
– До потєрі сознатєльності.
– Предки не засікли?
– Відвалили на тачці в Одесу.
– Везуха!
– Не кажи!
– Як твоя чува?
– Цвіте і пахне.
– Нові кадришки були?
– Про що ти шепчеш! Такі лушпайки’-закачаєшся)
– Я теж одну склеїв. Екстер’єр-блєскі
– Приговорив?
– Давить форс.
– А жити треба…
– А жити ні з ким…
– От і живеш з ким попало…
– Кльовий текст!
– Будь спок!
– Похиляли на похмеляж?
– Пас. Треба вкапувати.
– Був шухер?
– Ідейні накапали. Викликають на килим.
– Вставлять клістир?
– З товченим склом і мідним наконечником!
– Кошмар!
– Кіно і німці!
– Трухаєш?
– В гробу я їх бачив…
– У білих тапочках…
– Сорок п’ятого розміру…
– На вечір є варіант?
– Сінема в писклубі. Імпорт.
– Стріляють?
– Самі бомби і секс-бомби!
– Потрясно!
– Модерняга!
– А потім – на мою хату.
– Годиться! Маг скрипить?
– Лабає на всі сто. Записи – ляжеші Джонс, Хемпер-дінк, Рафаель,
блатна класика…
– Шик!
– Ну! Сармак є?
– П’ять монет-розкурочив діда.
– Забашляєш на банку бренді?
– Ну! А закусон? ” – Харчшик! Сало, шинка, кров’янка, буженинка.
– О’кейчик! Сільські аборигени підкинули?
– Папахен предка, як завжди, розколовся на сувенір.
– Що з них більше візьмеш?
– Хутір!
– Прерії!
– Чао!
– Салюті
І вони зайшли у храм науки.
Перший повернув на філологічний факультет.
Другий – на філософський.

СЕРВІС

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.
“Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!” – написав
я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих
справ.
– Іду перевіряти факти!-солідно збрехав я секретарці і втік з
редакції.
Програма-мінімум була такою: спочатку до перукарні, потім-в магазини,
ще-пломбування зуба, п’яте-десяте і… якраз встигну забрати на службі
портфеля. Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:
“Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день – вівторок”.
Був вівторок.
“О всесильний законе єхидства! – подумав я. – Хто відкриє твій
таємничий механізм, хто нарешті…”
– В “Дарах ланів” тараню дають! – почувся схвильований голос. Я
плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася
гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником
тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.
Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі,
шість метких продавщиць переставляли бляшанки з полиці на полицю, їх дії
корегував якийсь чолов’яга в брудному халаті і з хронометром в руці.
– Батьку! – гукнув я. – Перекиньте сюди кількох дівчат, бо черга
от-от сягне кордонів нашої неосяжної Вітчизни!
Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим
потом.
– Прошу не зривати впровадження наукової організації
праці!-визвірився він.-Валюнтарист!
Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалось
дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.
Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу.
У відділі “Сорочки для чоловіків усіх розмірів” сиділа хімічна красуня і
читала книжку.
“Штрих висхідного рівня культури”,-відзначив я і люб’язно запитав:
– Дівчино, яка сорочка мені до лиця?
– Арештантська!
Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп,
– Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів?
Дєрьовня! Заллють очі горілкою і чіпляються…
– Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!
– Нині служниць нема!
– Але ж – сервіс! План товарообігу, нарешті…
– Ха! План ми закрили на трикотажних сорочках…
– Дайте книгу скарг!
– Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! – зареготала юна
відьма.-Він читати не вміє… – І вона тицьнула манікюром у плакат, що
майорів над прилавком.
“Тут працюють без скарг”, – прочитав я гасло-кредо. І відчув, як уся
моя нервова система концентрується в ку-лаці.
– Ага… Знущаєтесь? То я вас на увесь світ знеславлю! Я… я
письменник!
– Налякав! Теж мені, інструктор людських душ, Жора Сіменон…
– І це в наш час,-запінився я,-коли ми штурмуєм стратосферу, атомне
ядро і сферу обслуговування! Громадяни, будьте свідками…
Але тут до моєї кривдниці підскочило ще одне фірмове створіння і
заверещало:
– Манько, кінчай базар, у секцію Любки підкинули безрозмірні
бюстгальтери!
І вони чкурнули до Любчиної секції, а за ними-всі мої свідки.
Я вдарив кулаком по прилавку і розбив свій годинник. Миттю з’явилася
старша продавщиця:
– Працівник на хвилинку відлучився, то й хуліганити можна? Вчора
отакий нервовий дві сорочки поцупив.
Я загарчав і побіг… до годинникаря.
Тут мене привітав замок, у якому стирчав аркушик паперу:
“Викликали до міліції, коли повернусь – невідомо”.
Я подався у бар “Вареники”, аби випити чарку кави з чашкою коньяку і
заспокоїтись, У барі був санітарний день. У стоматологічній клініці -
перерва на обід. Навіть на фундаментальній загальнодоступній вбиральні
висіла якась табличка. “Переоблік”,-майнула в мене думка, але я
помилився: тут йшов звичайнісінький ремонт.
В редакції мені теж піднесли чергову неприємність.
– Де ви швендяєте? – засичала секретарка.-Ви ж призначили зустріч
позаштатним авторам, люди на вас дві години чекали!
– Ат… не помруть,-втомлено відповів я.-Хай навідаються в четвер.
Якщо дощик буде…

НЕПІДСУДНІ

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями і голосно
обурювались:
– Це вам так не минеться!
– Може й зірочки з погонів знімуть!
Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За короткий час роботи в
міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б
вистелити Чумацький Шлях.
– Доповідайте, Іване Івановичу, – звернувся Володимир до сержанта.
– У парку “Культури і фізкультури” оцей громадянин в кепці вигукнув:
“Каландровський нас заріже!” А оцей лисий громадянин без кепки застеріг
його: “Не горлай, навкруг люди!” І вони хутенько подалися в гущавину, до
альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний
елемент. Я, звісна річ,-за ними. В альтанці вони розробляли якийсь
темний план. Той, що в кепці, кричав: “Каландровського треба усунути!”
“Каландровський накапає…” “Каландровський багато знає!” Лисий без
кепки хрипів: “Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його
добити…”
– Пахне несвіжим детективом,-зазначив Волинський, перебираючи
посвідчення затриманих.
– Кримінал,-розвів руками сержант, який не знав слова “детектив”.
– Ви, ви… Це сваволя.. Ви жартуєте з вогнем!..-хрипів лисий без
кепки.
– Погони… зірочки злетять…-вів підголоском в кепці.
– Хто такий Каландровський?-різко запитав Волинський.
– Не ваша справа… Негайно відпустіть!
– Відпустіть, бо буде вам, буде!
– Хто він?-повторив лейтенант.
– Не має значення…
– Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж.-Підніжка,
добити, усунути-ваші слова?
– Це фігуральні вислови!
– Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде…
– Це гіпербола!
– Образне слово? – надав своєму голосу наївності лейтенант.
– Звичайно! – зрадів лисий без кепки,-Художнє перебільшення!
– Та воно ж, трясця його ма…-і собі заяснів в кепці.
– Хто такий Каландровський? – нудно запитав Волинський.
– Ах… ма… кгм… Та дався вам цей критикані-спохмурнів лисий без
кепки.
– Вискочка!-висловився той, що в кепці.
– Ага, прояснюється, – посміхнувся лейтенант. – Отже, він працює у
вас?
– Так… – вичавив із себе лисий.
– Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику
цеху?-напрямки пішов Волинський. – Він нероба, бракороб, нехлюй?
– Як вам сказати… – почав лисий начальник цеху.
– Так чи ні?-перебив його лейтенант.
– Ні-і…
– Ясно! Запитання до майстра цеху; кваліфікація Каландровського?
– Слюсар-наладник, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з
модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в
поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і
морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб…
– Ясної-зупинив Волинський майстра цеху в кепці. – Значить,
розправляєтесь з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте
Каландровському-критиканство, склоку, маніловщину?
– Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! – оговтався лисий
без кепки.
– Бо ми краще знаємо… – заторохтів у кепці.
– Можете йти! – перебив лейтенант, простягаючи документи.
– Сподіваюсь, це непорозуміння залишиться між нами? – недбало кинув
начальник цеху.
– Будемо сподіватися разом,-охоче відгукнувся Волинський, -іг А там
диви і народний контроль приєднається… \
Двері грюкйули.
– А я думав -рецидивісти,-розвів руками сержант.
– Це як подивитися,-зітхнув лейтенант.

КОНТЕКСТИ

З РЕЦЕНЗІЇ; “ЩЕ ОДНА ПОХИБКА РЕЦЕНЗОВАНОГО ТВОРУ-ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ”.
З РЕЦЕНЗІЇ: “ПОЕТ НАПОЛЕГЛИВО ВЧИТЬСЯ У КЛАСИКІВ, ТВОРЧО ЗАСВОЮЮЧИ
ЇХНІ ХУДОЖНІ ПРИЙОМИ, ОБРАЗОТВОРЧІ ЗАСОБИ. ОКРЕМІ СТРОФИ ТОЩО”.
СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО СМІЄ…
НАСТУПИВ НА ГОРЛО ВЛАСНІЙ ПІСНІ І СОТВОРИВ ОПЕРУ.
ДО РЕЧІ, ПРО АМЕРИКАНСЬКУ СВОБОДУ. ЧОМУ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА СТАТУЮ?
НАПИС НА МОГИЛЬНІЙ ПЛИТІ: “НАРЕШТІ ТИ ПОВІРИЛА, МАТЕРІ ТВОЇЙ ТРЯСЦЯ,
ЩО Я БУВ ТЯЖКО ХВОРИЙ?”
МАВ ДОНЕСТИ ІДЕЮ, А ДОНІС НА ІДЕЮ.
ЩЕ РАЗ ПРО ЧЕСТЬ МУНДИРА: КРАЩЕ ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І ВТРАТИТИ МУНДИР,
АНІЖ НАВПАКИ.
“ТОЧНІСТЬ-ВВІЧЛИВІСТЬ КОРОЛІВ”. СПРОБУЙ ДО НИХ ЗАПІЗНИТИСЯ!
МАЙСТЕР ПРИЗОВИХ ТВОРІВ.
ЧУТТЯ ПІВМІРИ.
БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ.
НЕ ВМІЄШ МОВЧАТИ – ПИШИ!
СКРУТИВ ГОЛОВУ СВОЇЙ ЛЕБЕДИНІЙ ПІСНІ.
НЕ КОЗИРЯЙ, ЯКЩО ВІДДАВ ЧЕСТЬ.
“ЕКСТРА”-КЛАСИК.
ЗНЕПРИТОМНІВ ВІД СПРАГИ-ПРОПОНУВАЛИ ТІЛЬКИ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ.
НЕМА ПЕЧАЛЬНІШОЇ ПОВІСТІ НА СВІТІ/НІЖ БЕЗДАРНИЙ РОМАН.
УВІЙШОВ У НАУКУ ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД – У НЬОГО ПРОСТО НЕ БУЛО ІНШОГО
ВИХОДУ.
ВІН БУВ ПРО СЕБЕ ЧУЖОЇ ДУМКИ.

РЯТІВНИЙ РЕЙС

Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кизяк, ми пробилися
крізь заметіль до шефа.
Вільям Анатолійович ледве підвівся нам назустріч, і по його очах ми
зрозуміли все.
Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на
панахиді.
Вільям Анатолійович тихо проказав:
– Щойно телеграфував Гідравлічек: “Надій нема”. Він не повернеться,
отже і нам амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна
доба. Нас виручить тільки диво. Диво або…
– Шарпанський!-видихнули ми.
– Так, Шарпанський… Нащо ми відмовились од послуг старого,-шеф
схлипнув.-А він… він подався нині на ліді
– Яке горе! В таку ніч… В хугу й туман… Самогубство… -
застогнали ми.
Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.
– Його треба знайти. Це наш останній шанс… Отже, – в голосі шефа
задзвенів легований метал, – наказую вам вийти на лід і відшукати
Шарпанського живого чи… обов’язково живого!
– Але ж пролизні… Сніг… Замети… Мряка… – загомоніли ми.
– Що-о?І Сподіваюся, боягузів і панікерів серед вас нема?
– Не… ма-ма!
– 0тож-бо! Дозволяю взяти спирт,.. е-е… гідролізний… Курс -
норд-норд-віст…
– Пас! – машинально шепнув Панібаба.
– Газик чекатиме на вас біля затокиї Літак забезпечую я! -гримів шеф.
-3 богом, бісові діти!
…Першою жертвою льодового походу став Стограмо-вич. Він шубовснув в
ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному
для неї контексті, і лише потім ревнув:
– Ря-та-туйте!
Ми витягли Стограмовича досить легко – черево послугувало йому за
понтон, і з болем лишили сіроманця і дещицю спирту серед холодних
просторів.
Про наші подальші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що
визнаний майстер критичного реалізму Джек Лондон.
…- Я сліпну, все двоїться в очах, – скиглив бідний Панібаба.
– Ковтни спирту!-крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.
– Все! Нема… В баклазі пусто… – плакав Панібаба, закладаючи
віражі дикої амплітуди.
Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як
північний олень.
– Сушить проклятий! -хрипів він, -Пожалкували чистого медичного…
На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій
самій точці, де спина втрачає свою назву.
Панібаба, який і сам добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому
вслід:
Хлопчики й дівчата, Нумо на санчата!
– Галюцинації-з жахом подумав я і відчайдушним ривком видряпався
нагору. І тут я побачив Шарпанського.
Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя,
“Все! Замерз!”-обпекла думка.
Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до
ополонки. Треба було бачити фахівцям королеви спорту мій потрійний
стрибок! За мить я скрутив Шарпанського і, незважаючи на його
відчайдушний опір, відтягнув від ополонки.
– Гангстери, рекетири, свині собачі! – відбивався Шарпанський. – Ви
розтоптали святі хвилини мого життя!..
– Калістрате Віссаріоновичу! – і собі горлав я. – Не комизьтеся, бо
колектив на грані катастрофи, і тільки ви…
– Геть!-не здавався Шарпанський.
На щастя, наспіла підмога; з криком – “Ату його!” – на старого
навалилися Макінтошенко та Панібаба, і ми потягли Шарпанського способом
“з варягів у греки”,
Як ми знайшли газик, я не пам’ятаю. Шеф власноручно прийняв від нас
Шарпанського, рикнув шоферові: “До літака!” – і машина здиміла, мов
привид.
…Ранком ми знову були у шефа.
– Від Шарпанського звістки ще нема, -нервував Вільям Анатолійович. -
Чого це у вас пики такі пожовані? Залишки спирту здали?
Ми делікатно промовчали.
Напруження зростало з кожним обертом годинникової стрілки. І коли ми
всі були на грані клінічної смерті, вбігла сяюча секретарка з
телеграмою.
Вільям Анатолійович урочисто прочитав:
“Готуйте оркестр. Вибив десять ящиків запобіжників. Гідравлічек не
постачальник, а пацан. Вилітаю рейсом 43. Спасибі наперед. Шарпанський”,
Шеф включив селектор:
– Увага! Аврал! Складальний цех переходить на цілодобову роботу!
Запобіжники до приладу “Мікро-макро” надійдуть за дві години… Відділ
реалізації! Занарядити літаки до замовників на тридцять перше… Так!
Хай викручуються, як можуть… Плановий відділ! Готуйте рапорт.
Квартальний план по номенклатурі та реалізації виконаний… – тут Вільям
Анатолійович глянув на, стелю, – на сто і одну десяту процента…
Ми дружно зааплодували.
– Ну, начальнички, здається, вилізли!-звернувся до нас шеф. -
Шарпанського доведеться поновити на роботі. Звичайно, Гідравлічек чесний
постачальник, але до цього старого пройдисвіта він не доріс. Ах,
Шарпанський, не штовхач – ас!-врятував план. І ще одне… По дорозі на
аеродром старий скаржився мені, що ви зламали йому спінінг, і саме в той
момент, коли він тяг судака розміром з алігатора…
– Бреше!-похмуро сказав я.-Біля лунки якісь дві тюльки валялися, ото
і все…
– І все ж спінінг доведеться купити,-сказав Вільям Анатолійович. -
Прогресивка тепер забезпечена, от і скинетесь усі четверо…

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це було не так давно: на Марсі і Венері тільки-но змонтували перші
лабораторії, зникли черги на п’ятикім-натні квартири, двохсотсильні
“Жигули” продавались вільно, як “Жигулівське”, але мали місце окремі
перебої з м’ясом і м’ясорубками.
Саме в той період нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на
зеленій веранді ресторанчика “Під чумацьким возом”. Так, так, на
дніпрових схилах, поблизу популярного колись кафе “Курені”.
Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права
назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і
Дельфін.
Я розумію сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди, не
може бу… Якраз було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї
безкомпромісно.
До речі, істарший з їхніх референтів категорично заперечував проти
цього культпоходу. Але Космос-крутенький, скажу вам, дядько!-буркнув:
– Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе? Референт завів
було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою
знамениту фразу:
– Не гавкайте, куме!
І дискусія блискавично припинилася.
Звичайно, світила прийшли не самі. Та їхнього почту, як кажуть,
неозброєним оком не було видно, а озброєним тим паче…
Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку
горілочку з перцем, смалили сигарети “Прима” (захоплення зі студентських
років) і дивились на молодь, яка вигицувала під електробандури
танок-модерн “канадський гопачок”.
Світила когось чекали. І явно нервували.
– Вай! Чи прийде наш дорогий бічо?-спитав Антисвіт.
– Не беріть собі в голову, він точний, як Бенціон Крик, -мовив
Дельфін.
-Авжеж!-підтвердив Космос.-Я телефонував особисто.
– Маємо кілька хвилин, дорогі,- Антисвіт дзеленьк-нув кришкою
старовинного годинника.- Я продовжую, Цей генацвале потрібен мені
більше, ніж вам…
Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися
лише окремі репліки:
– Дзуськи… Тільки у мене вповні засяє його талант…
– Майте знаття – він значиться богом усієї Молдаванки…
– Прогрес у цій галузі без нього неможливий…
– Автор геніального…
– Стане стрижнем моєї стратегії…
– Його носили на руках в Оксфорді, Парижі, Сант-Яго…
– Віддамо належне-шеф у нього тямущий…
– Але ж втілює ідеї він…
– Вай, без нього я завалюсь…
Джаз раптом змовк на сі-бемоль.
На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно,
але з добрим смаком.
Всі зааплодували.
Оркестр врізав туш.
Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика.
Світила схопилися з місць.
– Інтерв’ю… Закордонна преса…-шелеснуло по веранді.
– Стас Кібертюк! – представив гостя Космос.
-Смикнете за кумпанію?-запропонував Дельфін.
– Грузинський “ОС”?-поліз до портфеля Антисвіт.
– Пас! – відповів молодик, сідаючи у затінений куток.-Ми не належимо
собі.-І він налив у фужер тонізуючий напій “Костя-Коля”. – Останній раз
я випив ковток “White house”-comprenez vous?-віскі “Біла кобила” після
виступу в Сант-Діабло…
– О, ми пам’ятаємо той тріумф!-сказав Дельфін.
– Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по
хвилинах.. І майте на увазі – квартира, авто, гранд-ставка-усім цим
забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти
все це, я не заперечую. Але цікавлюсь перш за все своїм інтелектуальним,
науковим зростанням. Ваші пропозиції?
– Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! – сказав Космос.
– Окрема каюта у надглибинному “Наутілусі”! – сказав Дельфін.
– Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі
відкриття антисвітуї І ви, дорогий, будете серед перших, хто…
– Заманливо… -хитнув головою молодик, -Але це – аванс. А щоденна
робота?
– Старший конструктор? – видавив з себе Космос.
– Старший біонік?-зорієнтувався Дельфін.
– Провідний фізик-теоретик!-кинув козирного туза Антисвіт.
– Мілко… На такі умови пристане лише цей нездара Хомутовський…
– Ну, знаєш, парубче! – почервонів Космос. – Не можна ж отак зразу…
Я в твої роки лише тримісні ракети проек…
– А я з вами не пас свиней у сузір’ї Козерога, – з гідністю відповів
Стас Кібертюк.
– І все ж дозволю собі…
– Ліміт мого часу вичерпаний. Надумаєте-дзвоніть. І не на службу, а
матері. Ще – не прохопіться десь про цю зустріч. Бо коли дізнаються там,
- і він штрикнув пальцем кудись у напрямку Полярної зірки, – вас будуть
клізмувати…
Минув місяць. Ось тоді і Космос, і Антисвіт гірко пожалкували, що не
довели розпочату справу до кінця, їхня надія і гордість – футбольні
клуби КСК (Космічний спортивний клуб) та “Фізика” зазнали нищівних
поразок від команди “Чорномор”-0:3 і 0 : 4!
Три голи забив у цих зустрічах Стас Кібертюк – “другий Пеле”, “геній
півзахисту”, “корифей сучасного фут-бола”, як охрестила його світова
преса після чемпіонату світу на острові Хортиця.
Дорогою ціною заплатив Дельфін за екстра-зірку- Довелось призначити
Стаса своїм заступником по науковій частині. Але жертва не була марною -
його “Чорномор” вийшов у лідери і невдовзі став чемпіоном!
А що ж знаменитий “Славутич”, еталон футбола, чем-псн чемпіонів?
Команда психологічно зламалась після втечі Кібертюка і була змушена
залишити вищу лігу…
А ви кажете, що час геніальних одинаків минув!

CIЛЬCЬKИЙ ЩOДEHHИK ДIAMAPA CEKTAHЮKA

Mилy xoxмoчкy пiдкинyв мeнi piдний вyз! Я, мaйбyтнiй пoлiглoт, мyшy
їxaти в paдгocп збиpaти тoмaти, iкcк’юз мi, – вyльrapнi пoмiдopи.
“Micтикa!-cкaзaлa мaмaн.-Пoяcни дeкaнy, щo ти нe кoнякa
Пpжeвaльcькoгo, a cвiтлa нaдiя cкpoмнoї пpoфecopcькoї ciм’ї!”
Aлe мiй дядькo Teoдop зacтepiг, щo пpoтecт мoжe кинyти тiнь нa мoє
гpoмaдянcькe oбличчя. “У вaжкi poки, – згaдaв вiн, – мeнi нe paз, a
двiчi дoвeлocя бyти нa ceлi. Упoвнoвaжeним пo кpoляx i яpoвiй пшeницi.
Щe нa тop-фoпepeгнiйниx гopщикax я зyби з’їв! І нiчoгo… Живий, як
бaчитe!” І дядькo пpитacкaв мeнi cвoї миcливcькi чoбoти, a мyтep вибилa
дoвiдкy пpo зacтapiлий плeвpит. Плeвpит – цe звyчить, aлe звiдки
зacтapiлий, якщo мeнi лишe дeв’ятнaдцять poкiв?
Bocтaннє кoвтнyв цивiлiзaцiї нa Xpeщaтикy…
Пpибyли в paдгocп. Mи з Лeceм Бiгyдi poзмicтилиcя y cтopoжиxи Улити
Лyкiвни. Koмyнiкaбeльнa бaбкa! 3 тeлeвiзopoм, aлe бeз xoлoдильникa.
“Haщo вiн, кoли y мeнe пoгpiб, як xoкeйний мaйдaн”, – пoяcнилa
cтapyшeнцiя.
Ha oбiд зapiзaлa нaм пiвня. “Ta нe жaлкo, – кaжe, – бo вилyпивcя,
ipoд, як чaпля”.
A дo пiвня – мaмa мia!-пoдaлa cпpaвжнiciнький фpaнцyзький “Apмaньяк”!
“Цe зiлля, – кaжe, – мiй мeншeнький y вiдпycткy пpивiз, тo ми i нe
вiдкpивaли – cвoє кpaщe”. Bиявляєтьcя, мoлoдший cин бaби Улити лiтaє нa
мiжнapoдниx peйcax. “A cтapшeнький, – гoвopить, – y мeнe нeвeзyчий.
Диплoмaтoм y Гiapижi мyчитьcя. Poбoти, пишe, cтiльки, щo нaвiть y Фoлi
Бypжepi (мaбyть, лaзня?) щe нe пoбyвaв. Бiднa дитинa!” Hy, здoxнyти
мoжнa!
Бoлoтa тyт, як виявилocь, нeмa. A є cтaв poзмipoм з oзepo Piцa.
Чoбoти дoвeлocя зняти, взyв кeди…
Bийшли нa poбoтy. “Ocь вaшi тpyдoвi гeктapи,- пoкaзaв кepyючий
вiддiлкoм. – Збepeтe в cтpoк – чecть вaм i cлaвa, a людям вiтaмiни i
зaкycкa!” Я oтeтepiв- пoлe дo гopизoнтy! A нaшi – xoч би xни! “B Tюмeнi,
- cмiють-cя,-i нe тaкe лoпaтили!” Teж мeнi caмoxiднi кoмбaйни!
Люcькa i Koлькa opгaнiзyвaли гpyпи. Я нaпpocивcя y вaнтaжники. Пoчaли
тягaти пepenoвнeнy тapy. Myть! Cкopo ми з Лecикoм гaxнyли двa ящики. “З
вac вaнтaжники, як з пocлiдy кyля!”-poзлютилacя Люcькa. Oт зaнyдa! Я
зaпcиxyвaв i злaмaв нa мiзинцi нiгoть, який вiдpoщyвaв для шикy.
Tишкoм-нишкoм кинyв цю лoмoвy poбoтy i пoдaвcя дo лiтньoї кyxнi.
Флipтyвaв з кyxoвapкaми, aлe вoни цьoгo нe зpoзyмiли. Xиxикaли, щoб я
зaплiв кocy, бo пaтли мeнi нe йдyть. Teмнoтa!
Зa oбiдoм з мeнe кeпкyвaли yci, нaвiть Лecь. “Maбyть, вiн звик
пpaцювaти з мapинoвaними пoмiдopaми”, – зaxиcтилa мeнe Люcькa. Зa цю
пiднaчкy я з нeю щe пoквитaюcя!
Пicля oбiдy милyвaвcя видaми нa вpoжaй i якocь випaдкoвo зacнyв y
кyкypyдзi. Oчyняв тiльки пiд кiнeць poбoти. Tiлo oбм’яклo, вiдчyв
poзcлaблeнicть. Moжe, дaєтьcя взнaки зacтapiлий плeвpит?..
Cьoгoднi нa poбoтy нe пiшoв. Щo я їм, бypлaкa-дoкep? Oнo мoзoлi, як в
opaнгyтaнгa. І взaгaлi y мeнe лeгкe cepцeбиття в гpyдяx. Пo paдio
пepeдaли, щo в Гoнкoнгy знoвy cпaлaxнyлa eпiдeмiя вipycнoгo гpипy. Цe
дyжe нeбeз-пeчнo.
Pвoнyв дecятикiлoмeтpoвий кpoc дo paйцeнтpy. Moлo-дeнькa
“вyxo-гopлo-нic” пpийнялa мeнe, як piднoгo. Дaлa дoвiдкy пpo гpипoзний
cтaн. Дoвiдкy я взяв, xoч i впeвнe-ний y cвoємy плeвpитi. Oт вaм нaшa
мeдицинa!..
Пoтиxeнькy xвopiю. Бeз нaшиx y ceлi нyднo. Biдпpaцьoвую y cтaвi кpoль
i бpac. Пpoявив плiвкy. Oдин кaдp eкcтpa-клacy: я вiдбивaюcь бaтoгoм вiд
кoзлa, який xoчe взяти мeнe нa poги, a нa зaдньoмy плaнi юpмлятьcя
пepeлякaнi cвинi. Tpeбa вiддpyкyвaти i nocлaти пpeдкaм.
Увeчepi лeдь пpиплeнтaвcя з poбoти Лecь Бiгyдi. Cкaзaв, щo мaбyть,
зaxвopiє, бo збeperти poзyмoвy гiгiєнy в тaкиx yмoвax нeмoжливo.
Bиявляєтьcя, ми вжe oбirнaли paдгocпнy бpигaдy, з якoю змaгaємocя. Знaй
нaшиx!
Лeдь нe зaбyв! Cьoгoднi вcix фoтoгpaфyвaв кopecпoн-дeнт з oблacнoї
гaзeти. Якби ж знaття-вилiз би нa poбoтy. Пepшa пpикpicть…
Cтaлo вeceлiшe – зaxвopiв Лecь. Bипив звeчopa кiлькa глeкiв мoлoкa
(нe пacтepизoвaнoгo!), i з пpивiтoм – пoнoc! Пoбiгли дo знaйoмoї
“вyxo-гopлo-нic”, aлe нoмep нe пpoйшoв. Бiгyдi влип – пoклaли y
cтaцioнap для пepeвipки нa дизeнтepiю. Я змoтaвcя y чaйнy i зycтpiв тaм

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве