Джон Роналд Руел Толкін
Володар Перснів: Хранителі Персня
Переклад А. Немірової
________________________________________
© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: The Fellowship of the Ring, 1953
© А.Немірова (переклад з англійської), 2003
Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Хранителі Персня. Х.: Фоліо, 2003. 432с.
________________________________________
Зміст
Передмова перекладача

Авторська передмова до трилогії «Володар Перснів»
ПРОЛОГ
Вступ
1. Гобіти
2. Про зілля для люльок
3. Про впорядкування Краю
4. Про знахідку Персня
Дещо про літописання у Гобітанії
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1. Незвичайний бенкет
Розділ 2. Тінь минулого
Розділ 3. Втрьох веселіше
Розділ 4. Навпростець по гриби
Розділ 5. Викриття змови
Розділ 6. Старий Ліс
Розділ 7. Гостювання у Бомбадила
Розділ 8. Імла над Могильниками
Розділ 9. Під вивіскою «Грайливого Поні»
Розділ 10. Блукач
Розділ 11. Клинок у ночі
Розділ 12. Сутичка біля Броду
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 1. Зустрічі й побачення
Розділ 2. Нарада в домі Елронда
Розділ 3. Перстень вирушає на південь
Розділ 4. Мандри в мороці
Розділ 5. Морійський Міст
Розділ 6. Лоріен квітучий
Розділ 7. Дзеркало Галадріелі
Розділ 8. Прощання з Лоріеном
Розділ 9. Велика Ріка
Розділ 10. Загін розділяється

________________________________________

ПЕРЕДМОВА ПЕРЕКЛАДАЧА
Відомо, що кожна книга має свою долю. Доля книги, яку ви зараз тримаєте у руках, була складною, але щасливою. Багато років плекав автор своє величне дерево, трилогію «Володар Перснів», але після першого ж видання (1954- 55 pp.) вона розійшлась по всьому світу, а відтак багато разів видавалась мільйонами примірників навіть у такій збайдужілій до читання країні, як США. Незабаром почали з’являтися переклади найрізноманітнішими мовами. Шкода, що до українського читача «Володар Перснів» дійшов з великим запізненням. Важко втямити, кого й чим міг налякати він за радянських часів, але протягом кількох десятиліть лише ті, хто володів англійською мовою та мав доступ до іноземних видань, знали про його існування. Однак бажання подарувати друзям та близьким людям цю дивовижну книгу, прагнення збагнути всю її багаторівневу сутність були настільки сильні, що люди – як професійно обізнані, так і аматори – поринули в тяжку працю перекладу, майже без надії на визнання та винагороду. Нарешті, 1982 р. у видавництві «Дитяча література» з’явився скорочений переклад І тому (В. Муравйова та А. Кістяковського) російською мовою. Саме з нього почалося знайомство читачів з головним твором Дж. P. P. Толкієна на теренах колишнього Радянського “Союзу. Але час минав, на хвилі загального зацікавлення зарясніли спроби інших перекладів, були опубліковані архівні матеріали автора, його власні пояснення до текстів, мов та системи назв у трилогії. Читачі звикли до певних варіантів імен так, що змінити їх здавалося вже настільки ж неможливим, як вигадати інше ім’я, скажімо, для Дон Кіхота або назву для міста Лондона. Озброєні всією цією інформацією, ми й наважилися взятися за наш переклад – перший українською мовою. [3]
Отже, мабуть, є потреба трохи пояснити, до яких заходів ми вдавалися, щоб здійснити цю працю. Переклад книга такого рівня, як «Володар Перснів», що містить у собі (під виглядом казкових пригод) усе багатство західноєвропейської культури, як давньої, так, значною мірою, й сучасної, вимагає особливої ретельності та уваги. У теорії перекладу називається адекватним, тобто оптимальним, той переклад, який дає змогу читачам відчути загалом таке саме враження, що його відчувають читачі оригіналу, з використанням засобів рідної мови. Саме тому головним правилом нашої роботи було: наслідувати першотвір усюди, де це можливо, та змінювати все, що переобтяжує текст, його мову й стилістику. До таких змін слід віднести: відкидання зайвих службових слів, зміну порядку слів, а інколи й речень, об’єднання чи розділяння абзаців, додавання необхідних пояснень, епітетів тощо. Ми вдавалися також до фонетичних змін у іменах та назвах, щоб забезпечити милозвучність або відкинути небажані співпадання (як, наприклад, у іменах Hama, Baran та ін.) З іншого боку, ми не дозволяли собі чогось додавати до змісту книги, дописувати за автора, як це інколи трапляється, надавати елементам книги такого колориту, якого вони в оригіналі не мають.
Таким чином ми одержали книгу, що, залишаючись англійською по суті, стала також і українською. Сподіваємось, що читання її збадьорить тих, хто піддався сумнівам та розпачу в наш нелегкий час, і розважить тих, у кого все гаразд.

АВТОРСЬКА ПЕРЕДМОВА ДО ТРИЛОГІЇ «ВОЛОДАР ПЕРСНІВ»
Цю історію, що майже цілком охоплює події славетної Війни Перснів, було здебільшого знайдено у спогадах поважних гобітів Більбо та Фродо, у тому вигляді, як вони збереглися у Червоній Книзі Західного Краю, найважливішій пам’ятці гобітської літератури. Вона дістала таку назву тому, що її склали, багато разів переписували, дописували та зберігали у родині Лопатинсів із Західної чверті, нащадків того Майстра Сема, про котрого стільки мовиться в історії.
Подекуди я додав до змісту Червоної Книги відомості з тих літописів Гондору, що збереглися до нашого часу, насамперед Королівської Книги; багато що довелося вилучити, але у цій повісті я спромігся точніше витримати стиль та лексику оригіналу, ніж у першому виданні уривків з Червоної Книги («Гобіт»), що спиралося на її перші розділи, власноруч упорядковані Більбо Торбинсом – якщо слово «впорядковані» можна тут ужити, адже Більбо не був зазвичай ні старанним, ні послідовним оповідачем, його виклад перемішаний зі вставками, часом незрозумілий. Ці вади легко помітити у найраніших списках Червоної Книги, хоч переписували її завжди ретельно, обережно, майже нічого не змінюючи.
У тому вигляді, як вона є зараз, ця історія була написана у відповідь на численні прохання, що я одержав, розповісти про історію Третьої епохи та, зокрема, про Гобітанію. Тим часом мої діти та їхні однолітки, ті, хто вперше почув про Перстень Влади, стали дорослими, і у цій книзі я докладніше висвітлив деякі складні моменти, про які лише мимохідь згадав у попередній, хоч ці події бентежили Середзем’я протягом усієї його історії. Щиро кажучи, цю книгу було написано зовсім не для того, щоб її читали [5] діти; однак, зрозуміло, багато хто з дітей зацікавиться нею (бо ж вони завше цікавляться прадавніми переказами та легендами, особливо тими, що не для них призначалися).
Я присвячую цю працю всім шанувальникам Більбо, але передусім моїм синам та доньці, а також мої друзям – компанії Інклінгів. Інклінгам, бо вони слухали мої оповіді з терпінням і зацікавленістю, що навело мене на думку про гобітанське походження їхньої поважної родини. Синам та доньці – з того ж таки приводу, а також тому, що всі вони допомагали мені впорядковувати цю книгу – якщо слово «впорядковувати» можна тут ужити: чи не годилося б сказати про мою працю те ж саме, що я казав про працю Більбо?
Бо ж праця моя, хоч і довготривала (понад 14 років), не була ані безперервною, ані впорядкованою. Щоправда, решту часу довелося згаяти аж ніяк не на дозвілля, як то було у Більбо. Час від часу я не мав ніякого дозвілля взагалі, траплялося так, що й на цілий рік залишав свої незакінчені рукописи. Все це я кажу лише для того, щоб пояснити тим, хто чекав на цю книгу, чому вони мали чекати так довго. Мені скаржитись нема на що: з радістю й подивом я отримав силу-силенну листів, з яких довідався, що багато людей в Англії та за її межами поділяють мій інтерес до цієї майже забутої історії, яку всі не визнають гідною наукового дослідження. Звичайно, той, хто виявить бажання зайнятися нею, не тільки не отримає практичної користі, а й не може сподіватися на щось посутнє.
Читачі знайдуть у Вступному розділі багато відомостей, потрібних та непотрібних, а також декілька карт, у тому числі карту Гобітанїї, що її вважають точною ті гобіти, які ще цікавляться найдавнішою історією свого народу. Наприкінці останнього тому наведені також коментарі, родоводи й деякі відомості про мови та абетки Середзем’я; вони дуже стислі, бо ж книга адресована не фахівцям, а найширшому колу аматорів.

Пролог

Три – королям ельфійським під небом світлим.
Сім же – владикам гномів у печерах світу.
Дев’ять – людям землі, що їм смертна доля.
І Один – Володарю Тьми на чорнім престолі,
В Мордорі, де лиховісна тінь.
Перстень єдиний – усіх поєднати
І темною волею міцно скувати
В Мордорі, де віковічна тінь*.
* Переклад віршів, де це не позначено окремо, – С. Бойко.

ВСТУП
У цій книзі ми розповімо щонайперше про гобітів, і читач довідається багато чого про їхні звички, але мало про історію. Дещо можна, звичайно, почерпнути з повісті, що була написана за Червоною Книгою Західного Краю та опублікована раніше під назвою «Гобіт». Ця історія переповідала зміст перших розділів, які склав сам Більбо, перший гобіт, чия слава відлунює далеко за межами його країни; він назвав їх «Мандрівка за Імлисті гори», бо там розповів про те, як мандрував на схід, потому повернувся додому – ця пригода згодом затягла гобітів у вир великих подій, яким і присвячена наша книга.
Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.

I. Гобіти
Гобіти – непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед «Великим людом», або «здоровилами», як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно. Здавна навчилися вони тихо й непомітно зникати, коли [9] якийсь здоровило несподівано вламувався, куди його не запрошували. До того меткі вони зробилися, що людям те стало здаватися чарами. Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, – то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.
Бо ж гобіти малі на зріст, навіть менші за гномів, у всякому разі менш присадкуваті та кремезні. Зросту вони можуть бути різного, за нашими мірками, від двох до чотирьох футів. Тепер вони рідко виростають більше, як три фути, але кажуть, що в давнину траплялися й значно вищі. Якщо вірити Червоній Книзі, Бандобрас Тук Бикорик, син Ізенгрима Другого, мав чотири з половиною фути зросту та міг їздити верхи на справжньому коні. Його перевершили, судячи з літописів, тільки двоє видатних героїв прадавніх часів, але про це ви дізнаєтесь докладніше у цій книзі.
Гобіти – мешканці Краю, або Гобітанії, – у дні миру та розквіту були веселим народом. Одягались вони яскраво, віддаючи перевагу жовтому й зеленому кольорам, але взуття майже не носили, бо мають від природи товсті підошви, а ноги вкриті кучерявою вовною, найчастіше брунатного відтінку. Щось схоже до вовни вкриває також їхні голови. Зрозуміло, що чоботарська справа не була у них дуже розвинена, але їхні довгі, вправні пальці вміли майструвати безліч інших корисних і приємних речей. Обличчя в них були не те щоб гарні, але добродушні, широкі, очі ясні, щоки червоні, а вуста завше готові їсти, пити й сміятися. Тож вони й сміялися, їли й пили частенько та багатенько. Зауважимо, що жарти їм подобалися нехитромудрі, а їсти сідали по шість разів на день (якщо мали змогу). Були вони гостинні, полюбляли свята і подарунки, які охоче дарували та охоче приймали.
Незважаючи на те, що нині гобіти нас уникають, легко зрозуміти, що вони одного з нами походження, значно ближчі до нас, ніж ельфи або навіть гноми. Колись вони розмовляли нашою мовою та мали такі ж самі вподобання, як ми. Проте, яка то була спорідненість, докладно з’ясувати тепер уже неможливо. Походження гобітів запропало в безоднях Прадавніх Віків, похованих нині під порохом забуття. Тільки ельфи досі зберігають пам’ять про ті часи, але їхні перекази стосуються здебільшого власної [10] історії, де люди з’являються рідко, а про гобітів згадки й зовсім нема. Однак не викликає сумніву, що гобіти багато століть тихесенько-любесенько жили собі у Середзем’ї, перш ніж інші народи їх помітили. А оскільки на світі живе безліч чудернацьких істот, отож і цей малий народ не привертав до себе нічиєї уваги. Проте за часів Більбо та його спадкоємця Фродо вони раптом набули, попри власну волю, і важливого значення, і славетності. Великі володарі та мудреці переймалися відтоді їхньою долею.

Давно минули ті часи, Третя епоха Середзем’я, усе змінилося на землі; але здається, що гобіти ще й досі живуть там же, де жили раніш: на північному заході старого світу, на схід від Моря. Звідкіля вони прийшли туди, ніхто не пам’ятав уже за часів Більбо. Любов до наукових досліджень (крім генеалогії) – не дуже поширене явище серед гобітів, але знаходилися такі представники старовинних родин, що вивчали власні книги і навіть розпитували ельфів, гномів та людей про давні події й далекі краї. Власне літописання гобітів почалося лише після заселення Краю. Найдавніші перекази не сягали далі Років Мандрів. І все ж, судячи з цих легенд і деяких особливостей мови та звичаїв, можна зрозуміти, що гобіти, подібно до багатьох інших народів, колись давним-давно прийшли зі сходу. У найраніших спогадах, мабуть, відбилися часи, коли вони жили у верхів’ях Андуїну, між узліссям Великого Зеленого лісу та Імлистими Горами.
Чому вони відважилися на складний та повний небезпек перехід через гори до Еріадору, нам нині годі збагнути. Самі гобіти зберегли спогади про те, як людей ставало все більше, як Тінь накрила ліс, що з тої пори одержав назву Чорнолісся.
Ще до початку мандрів гобіти розділилися на три роди, які дещо відрізнялися один від одного: Хутроногів, Стурсів та Ясноголових. Хутроноги були малі, смагляві, безбороді, не носили взуття, але руки й ноги мали домірні та вправні. Вони залюбки селилися по пагорбах і схилах гір. Стурси були присадкуватіші, більш широкоплечі, віддавали перевагу рівнинам і долинам річок. Ясноголові мали яснішу шкіру й волосся порівняно з іншими, були стрункіші та вищі на зріст, а жити воліли в лісах.
Хутроноги з давніх-давен спілкувалися з гномами й довго мешкали попід горами. Вони рано переселилися на захід [11] і дійшли майже до кінця Еріадору, аж до гори Вітровії, коли решта усі ще сиділи у Глухомані. То були найчисленніші, найтиповіші з гобітів. Вони бажали жити завжди на одному місці і довше за всіх зберігали успадкований від прадідів звичай мешкати у тунелях та норах.
Стурси довго не наважувалися покинути береги Великої ріки, Андуїну, і менше цуралися людей. Вони пішли на захід після Хутроногів, обравши напрямок уздовж ріки Гримучої на південь; там, поміж Тарбадом і межами землі Смаглочолих, вони прожили довго, перш ніж знову подалися на північ.
Ясноголові, найнечисленніші, були представниками північної гілки народу. Вони частіше дружили з ельфами, ніж інші гобіти, мали більше здібностей до вивчення мов і співу, ніж до ремісництва; колись вони вважали, що краще полювати, ніж орати землю. Вони перейшли гори на північ від Рівенделлу і подались уздовж річки Сивої. В Еріадорі вони незабаром змішалися з іншими родами, які випередили їх, але часто й самі ставали ватажками й вождями Хутроногів та Стурсів, бо були відважні й заповзятливі. Навіть за часів Більбо у деяких старовинних родинах такі якості Ясноголових давалися взнаки, наприклад, у господарів Забренда та Туків.
В Еріадорі між Імлистими та Лунними горами гобіти зустріли як ельфів, так і людей. Там усе ще мешкали останні з дунаданів, чиї прабатьки колись припливли з-за Моря, з острова Нуменор, але вони вимирали, і пустка поглинала землі їхнього Північного королівства. Вільного місця для прибульців було досить, отож незабаром гобіти почали осідати та будувати власні селища. Найдавніші давно зникли ще до народження Більбо, тож про них забули, але декілька з них ще існували, а одне не втратило свого значення, хоч поменшало – то була Бригора у Дужому лісі, десь за сорок миль на схід від межі Краю.
Нема сумніву, що саме у ті давноминулі дні гобіти навчилися читати й писати. Вчителями їхніми були дунадани (які, у свою чергу, набагато раніше навчилися цьому від ельфів). Тоді ж забулася мова, якою вони користалися раніше, бо гобіти звикли до вестрону, чи то пак загальної мови, що запанувала від Арнору до Гондору, а також майже по всьому узбережжю Моря від Белфаласа до Луни. Але вони зберегли декілька власних слів, назви днів, місяців та багато старовинних імен. [12]
Приблизно у той самий час гобіти скінчили складати легенди та почали записувати історичні події рік за роком. Скажімо, у 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Мархо та Бланко з роду Ясноголових залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн, Вони перейшли кам’яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів. За це з них тільки взяли обіцянку підтримувати у доброму стані Великий міст, а також усі інші мости й дороги, давати притулок королівським гінцям та визнавати верховну владу короля.
Від тої події почалося гобітанське літописання, бо рік переходу через Брендівіну (так її назву змінили гобіти) було прийнято як перший рік літочислення у Краї, і від нього почали рахувати подальші роки*.
* Таким чином, щоб перевести роки Третьої епохи, як їх рахують люди та ельфи, у гобітанське літочислення, треба відняти цифру 1600.
Гобіти, що прийшли з заходу, відразу ж полюбили нову землю, та там і залишилися, а тому знову зникли зі сторінок історії людської та ельфійської. Доки існували королі, гобіти умовно визнавали їхню владу, але насправді там правили власні вожді, а у справи широкого світу вони не втручалися. Коли люди готувалися до останньої битви з силами Ангмарського чаклуна, гобіти відіслали до Форносту загін лучників, але навіть цей факт не зберігся у споминах людських. Сталося так, що та війна призвела Північне королівство до руїни, тому відтоді гобіти почали самі порядкувати на своїй землі: вони обрали голову, або Тана, з найстаріших мешканців, і його влада прийшла на зміну королівській. Упродовж наступного тисячоліття війни мало турбували їх; гобіти процвітали та примножували рід після Чорної Моровиці у 37 р. Гоб., доки не настала Довга Зима, а за нею – голод. Гинули тоді гобіти тисячами, але роки Недороду (1158-1160) встигли відійти в небуття до часу, коли починається наша історія, і гобіти знов звикли до заможності. Земля була щедра й добра; колись, ще до появи гобітів, люди ретельно обробляли її, там існували ферми, там простягались королівські поля та виноградники. Гобітам дісталася ця земля вже занедбана, але вони спромоглися відродити її. [13]
На сорок ліг простягнулася Гобітанія від Далеких Пагорбів до Брендівіни, та на п’ятсот – від північних боліт до багнищ на півдні. Гобіти звали свою країну просто Краєм; вони трималися сукупно завдяки владі Тана та діловим стосункам. У цьому добре облаштованому куточку вони займалися своїми справами – жили, все менше й менше цікавлячись світом, де коїлися незрозумілі речі, й нарешті дійшли до думки, що спокій та достаток – це щось цілком звичайне у Середземні, невід’ємне право усіх доброчесних племен. Вони забули – або не згадували – про тих, хто захищав їх, тих, чиїми зусиллями підтримувався тривалий мир у Гобітанїї. Вони були під охороною, але забули про це.
Ніколи гобіти не бували войовничими, не знали, що таке чвари. Звісно, у давнину доводилось їм битися, щоб відстояти своє життя у жорстокому світі; але вже до часів Більбо все це стало надбанням розділу давньої історії. Останню битву до початку нашої розповіді – та й взагалі єдину у межах Гобітанїї – не пам’ятали навіть старожили: 1147 р. Гоб. Бандобрас Бикорик бився на Зелених Ланах з бандою орків. З тої пори навіть клімат пом’якшав, і вовки, що колись забрідали з півночі взимку, коли холодно й багато снігу, зробилися просто казкою, яку дітям оповідають дідусі. Тому, хоч у Гобітанії можна було надибати зброю, використовували її переважно для оздоблення стін чи поличок над камінами, або ж демонстрували у музеї, у Великих Норах, що мав назву «Дім метомів» (усе, що гобіти вже не могли використати, але не хотіли викидати, вони позначали слівцем «метом»). Метоми швидко накопичувались у їхніх оселях, і багато подарунків, що переходили з рук у руки, були саме того ґатунку.
Втім, мир та спокій, як не дивно, не розніжили цього маленького народу. Залякати або вбити гобіта було зовсім не легко; може, вони саме тому так невтомно насолоджувалися затишком і заможністю, що при необхідності могли обійтися без них. Вони зносили брутальне поводження, прикрощі й тягар далекої дороги з упертістю, що вражала тих хто помічав тільки їхні огрядні черевця і товстенькі щічки. Вони рідко сварилися, а про вбивство живих істот, навіть заради полювання, і мови не могло бути, але у разі потреби вміли постояти за себе і не забули, як користатися зброєю. Маючи тверду руку та влучне око, вони вправно стріляли з лука, а коли гобіт підбирав на землі [14] камінець, будь-який звір, що прокрався до двору, знав: треба чимдуж утікати.
Спочатку всі гобіти жили в норах, – у всякому разі, так вони вважали, – та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем’я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір’ї, з’явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі – вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.
Будувати кам’яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном’ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.
Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем’я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір’ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]
Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.
Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували «сміали»: вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері – однаково круглі – залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.
У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв’язків і люб’язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов’язково пам’ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.

2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК
Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»:
«Куріння люльок, – пише він, – це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти «Довгонорський лист», «Старий Тобі» та «Південна зоря».
Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його «своєю колонією»), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з’являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд «Грайливого поні», який з незапам’ятних часів утримує родина Барбарисів.
Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з-за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі – там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. [17] Люди Гондору звуть її «духмяний гален» і цінують лише за пахощі квіток. Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним-давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.

3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ
Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.
Ніякого «уряду» Гобітанія не мала; родини самі давали лад своїм справам. Час вони витрачали переважно на те, щоб виростити їжу, а потім з’їсти.
В інших справах вони були здебільшого великодушні й не жадібні, на чуже не зазіхали, отож маєтки, ферми, майстерні та крамниці зоставались незмінними з покоління в покоління.