Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Бомбадил обережно опустив свої квіти на траву, підбіг до осокора і помітив ступні Меррі – все, що залишилось назовні. Том приклав вуста до шпарини і проспівав щось низьким голосом. Слів гобіти не розібрали, але Меррі раптом заворушився, задриґав ногами. Том відскочив і, відламавши одну з гілок, хльоснув нею по стовбуру.
- Відпусти їх, старигане! – звелів він. – Час уже вгамуватись! Не годиться зараз злитися, краще тобі спати! Плоть землі оплітай! Корінням глибоко сягай! Пий води досхочу та відразу засинай! Чуєш, що тобі звелів? Чуєш, тут я – Бомбадил!
Щілина у стовбурі несподівано поширшала. Бомбадил відразу схопив Меррі за ноги та смикнув. З сухим тріскотінням розкрилася ще й друга шпарина, з неї вивалився Пін, ніби його добряче стусонули. У ту ж мить обидві щілини з глухим стукотом закрилися знов. Осокір здригнувся від коріння до верхівки й завмер.
- Спасибі, спасибі! – навперебій загомоніли гобіти. Том Бомбадил схилився, глянув їм в очі і розсміявся:
- Тепер, малючки, ходімо зі мною! Вдома стіл уже накритий, там знайдете вершки і хліб, свіже масло і сотовий мед, а на мене, Бомбадила, жіночка чекає. За вечерею ми поговоримо досхочу. Поспішайте за Томом, щоб до Тома дійти!
З цими словами він підібрав своє латаття, помахав заклично рукою і покрокував, пританцьовуючи та підплигуючи, по траві на схід, співаючи голосно й без усякого ладу.
Гобіти, що оніміли від подиву й радості, щосили поспішили за ним. Але сил у них вже бракувало. Том швидко зник з їхніх оч*ей, і його спів лунав усе тихіше, але потім знову став голоснішим, і вони розібрали слова:
Навпрошки, малюки, через ліс додому.
Поспішіть залюбки за веселим Томом.
Дінь-делень, гасне день, проминає літо.
Ну ж ходім, добрий дім вогниками світить.
Сонце в Західні моря кане до світання,
Нам стежинку осія променем останнім.
Пломенить в каміні жар, – не лякайтесь бору.
Ані лісу, ані чар злого Осокора. [133]
Дінь-делень, гасне день, проминає літо.
Ну ж ходім, добрий дім вогниками світить.
Майже відразу ж сонце сховалося за лісом позаду них. їм згадалось, як західне проміння навскіс освітлює Брендівіну, як у вікнах Брендітропу загоряється безліч вогників. Глибокі сутінки накрили їх; стовбури й гілки погрозливо нависали над стежкою. Білі струмені туману підіймались, колихаючись, понад річкою і заливали коріння дерев, що торкалися води. Від землі, прямо з-під ніг, підіймалася пара, прискорюючи наступ вечора. Стежка губилася у темряві.
Гобіти дуже втомилися. Ноги немов чавуном налились. Дивні, приглушені вигуки лунали в очеретах обабіч стежки; а глянувши вгору, на бліде небо, вони бачили зморшкуваті, гулясті пики, що вирячувалися на них з високих лісистих берегів. Усе це не могло бути наяву; мабуть, їм снився зловісний, безпробудний сон. Ще трохи, і ноги відмовилися б нести їх, аж ось земля пішла угору. У темряві забелькотіла вода. Майнуло пір’я білої піни там, де річка падала з невисокого порожка. Нарешті дерева розступилися, туман залишився позаду. Гобіти вийшли з лісу. Перед ними лежала широка трависта лука. Річка, тепер вузька і швидка, весело неслась їм назустріч, і вода її грала та іскрилася у світлі зорь, що вже всипали небо.
Трава була м’яка і низенька, немов підстрижена. Останні дерева лісу стояли рівно на зразок огорожі. Добре помітна біла доріжка, дбайливо розчищена та обкладена камінням, вилась до верхівки невеличкого пригорк’а, осяяного зоряним світлом, і там, високо, вони побачили будинок з освітленими вікнами. Ще один спуск, ще підйом по гладкому зеленому схилу, й несподівано широка смуга світла лягла на траву – то відкрилися двері дому. Гобіти наблизилися до Бомбадилової оселі. За нею височіли оголені сірі скелі, а далі здіймалися темні верхівки Могильної Гряди.
Гобіти й поні – усі заквапились. Втому та страх як рукою зняло. А назустріч їм лилася пісня:
Дінь-дінь, добрий дім, поспішіть, малята!
Поні, гобіти – усім час відпочивати.
Ну ж бо весело гуртом заспіваєм пісню…
Потім ще один голос, юний та віковічний, як весна, задзвенів, вітаючи їх, немов гірський потік, що тече з гір серед тихої ночі: [134]
Дінь-делень, гасне день, починаймо пісню
Про гілля молоде, про зелене листя,
Про озерця малі, про глибоке море,
Про туманні горби і могутні гори,
Про зірок ніжний дзвін, роси на світанні, –
Де живе Бомбадил і його кохана.
Під цей спів гобіти ступили на поріг і замружились від яскравого золотого світла.

Розділ 7
ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА
Четвірко гобітів переступили широкий кам’яний поріг і застигли, кліпаючи очима. Вони опинилися у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що висіли на сволоці попід стелею; на столі з темного блискучого дерева яскраво горіли високі свічки жовтого воску.
У кріслі на протилежному кінці кімнати сиділа прекрасна жінка. її довге золотаве волосся струменіло по плечах; її вбрання, ніжно-зелене, як молодий очерет зі сріблястими краплями роси, прикрашав пояс із золотих ірисів, переплетених з незабудками. Біля її ніг у пласких посудинах з сірої та рудої глини плавало біле латаття, і здавалося, немов крісло її – це трон посеред чудового озера.
- Заходьте ж, добрі гості! – сказала вона, і гобіти відразу впізнали той голос, який щойно співав уночі.
Вони зробили кілька несмілих кроків уперед і почали низько вклонятися, відчуваючи себе ніяково, немов прохаючи напитися під дверима сільської хатинки, зустріли королеву ельфів, убрану у живі квіти.
Але перш ніж до них повернулася мова, жінка легко підвелася, перескочила через посудини з квітами і, сміючись, підбігла до них. Вбрання її шелестіло, мов трава понад струмком.
- Заходьте ж, друзі! – повторила вона, узявши Фродо за руку. – Смійтеся, веселіться! Я – Золотинка, дочка Ріки.
Вона зачинила за ними двері і, широко розкинувши білосніжні руки, промовила:
. – Ніч сюди не пустимо! Може, ви ще боїтесь туманів, і темряви, і глибокої води, і диких істот? Нічого не бійтесь: сьогодні вас захистить Том Бомбадил! [135]
Очманілі гобіти дивилися на неї. А вона скинула на них оком і посміхнулась.
- Прекрасна пані! – промовив нарешті Фродо. Серце його несподівано виповнила незбагненна радість, як при зустрічі з ельфами; хоч зараз чари були не такі піднесені, але глибші та ближчі до серця смертного, чудові, але не чужі.
- Прекрасна пані! – повторив він. – Тепер я зрозумів ту радість, що бриніла у Бомбадилових піснях!
Тонка галузочка вербова, ранкова росяна трава,
Води живої срібна мова, – прекрасна Доня річкова!
Минуть літа, весняні дні, пролинуть осені злотисті, –
Вовік дзвенять її пісні дощем у радісному листі.
Він зам’явся й замовк, вражений, звідки узялися в нього ці рядки. Золотинка розсміялась:
- Ласкаво просимо! Мені не доводилось чути, щоб мешканці Гобітанії були такі красномовні. Але я бачу, ти – друг ельфів, бо очі твої блищать, а голос дзвенить. Приємна зустріч! Сідайте ж та підождіть господаря цього дому. Він зараз прийде, тільки улаштує ваших поні.
Гобіти охоче всілися на низьких стільчиках з плетеними сидіннями, а Золотинка заходилася клопотати коло столу; і рухалася вона так легко та спритно, що годі й уявити. Звідкись з-за дому долинув спів; серед нескінченних «там-па-рам, бампа-рам, тинда-тин» можна було уловити:
Бомбадил – молодець, веселун великий.
Синій в нього каптанець, жовті черевики.
- Прекрасна пані! – втрете сказав Фродо по хвилині роздуму. – Можливо, моє запитання здасться тобі безглуздим, але скажи нам, будь ласка: хто такий Том Бомбадил?
Вона зупинилась і відповіла з посмішкою:
- Він – Бомбадил!
Фродо здивовано глянув на неї.
- Він такий, яким ви бачите його, – пояснила Золотинка. – Господар пагорбів, лісів та вод.
- Отже, весь цей дивовижний край належить йому? Ні, ні! – трохи спохмурніла вона і додала тихо, мов
для себе: – Це було б занадто важко. Дерева та трави, все, що росте на землі, не належить нікому. Але Том – господар. Ніхто ще не насмілювався завадити йому, коли він гуляє по лісі, плюскотить у воді чи стрибає по схилах під [136] сонцем і місяцем. Він нічого не боїться. Том Бомбадил – господар.
Саме у цю мить двері відхилилися і увійшов Том Бомбадил. Замість капелюха на його густих кучерях лежав тепер вінок з осіннього листя. Він засміявся і, наблизившись до Золотинки, узяв її за руку.
- Ось моя пречудова пані! – сказав він, вклонившись до гобітів. – Золота моя ягідка у зелені та сріблі, з квітами на поясі! Бачу, що стіл вже накритий! Ось вершки, мед і хліб. Бачу ще сир та свіжий салат, тарілки й келихи поряд стоять. Масло, та ягоди, та молоко – чи цього нам досить? Чи вечеря готова?
- Вечеря готова, – сказала Золотинка, – а ось гості – ще ні!
Том поплескав у долоні й вигукнув:
- Даруйте, Тому все балачки, а гості ж втомилися! Гаразд, ідіть-но зі мною, проведу вас, відразу полегшає. Вмийтеся, друзі мої, освіжіть обличчя, скиньте брудну одежину, розчешіть волосся!
Він відкрив двері і провів їх коротким коридором, а потім до кімнати з нахиленою стелею у північному куточку дому. Гладкі кам’яні стіни були вкриті зеленими килимами та жовтими завісками. По підлозі, викладеній плитками, був розсипаний свіжий очерет. Біля стіни рядком лежали чотири м’яких матраци, кожен з купкою ковдр, а напроти, на довгім ослоні, стояли глиняні тази й глечики з холодною та гарячою водою. А ще біля кожної постелі були приготовані зелені пантофлі.
Незабаром, умиті й свіжі, гобіти посідали до столу, по двоє з кожного боку, а на кінцях його сиділи Золотинка та Господар. Трапезували довго та весело. Хоч гості їли, як здатні їсти тільки зголоднілі гобіти, частування не бідніло; їм підливали у келихи звичайну холодну воду, але вона бадьорила як вино та розв’язувала язики. Вони й не помітили, коли вдалися до співу, ніби співати було для них так само просто та звично, як розмовляти.
Нарешті Том з Золотинкою підвелися й спритно прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з ослінчиками для втомлених ніг і звеліли сидіти тихо. У широкому вогнищі жеврів вогонь, кімнату заповнювали приємні пахощі яблуневої деревини. Коли все прибрали, світло загасили, крім одного світильника та пари свічок у кутках камінної полиці. Золотинка зі свічкою у руці підійшла до них і побажала доброї ночі та міцного сну. [137]
- Хай ніщо не бентежить вас, – сказала вона. – Не зважайте на нічний гомін! Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських верхів. На добраніч!
І вона, оточена мерехтінням і шелестом, вийшла з кімнати, неначе струмінь продзюркотів по прохолодному камінню у нічній тиші.
Том мовчки присів поряд з гобітами, а вони, осоловілі, ніяк не наважувалися задати хоча б одне з багатьох запитань, котрі дошкуляли їм під час вечері. Нарешті Фродо заговорив:
- О Господарю, скажи: чи ти почув мій поклик, чи ми спіткали тебе випадково?
Том поворушився, неначе розбуджений від приємного сну.
- Що-що? – перепитав він. – Чи почув я тебе? Ні, не чув, бо ж я співав. Не назвав би випадковою таку зустріч, але шукати вас навмисне навіть думки я не мав. Вас очікував, щоправда. Чутка-бо до нас дійшла, що блукаєте ви лісом, стомлені та без доріг. А куди вас занесе, було зрозуміло – всі стежини приведуть вас до Осокорки. Старий сірий осокір – чарівник відомий, і нелегко малюкам опиратись йому. Ну, а Том поспішав у своїй справі, був він дуже зайнятий… – Том опустив голову, немов збираючись заснути, але замість того тихо проспівав:
Я у тому кінці мав собі заняття,
Позбирав на ріці водяне латаття,
Щоби квіти ясні холоди не били,
Щоб всміхалась мені радість моя мила.
Кожен раз – лиш пора літу відлітати,
Я приходжу зібрать водяне латаття.
Я в краях стрів колись Золотнику милу.
Там пісні її лились, серце тріпотіло…
Він глянув на гобітів несподівано ясними блакитними очима:
Щастя маєте, малі, – буду я нескоро
Там, де сталася у вас сварка з Осокором.
Він чаклун-дідуган все обплів корінням…
І коли ще весна забуяє зіллям…
І кохана моя – зіронька небесна.
Побіжіть босоніж до ясного плеса. [138]
Тут уже Фродо не втримався й задав запитання, яке особливо займало його:
- Скажи, Господарю, хто такий Старий Осокір? Я про нього нічого раніш не чув.
- Ні-ні, не треба! – разом стрепенулися Пін та Меррі. – Не зараз! Краще вранці!
- Це вірно, – згодився Том. – Усім тепер час відпочити. Говорити про зле не варто, коли ніч стоїть над світом. Спіть солодко на подушках, спочивайте до світанку! Не жахайтесь, як щось гримне, – крізь ці стіни не пролізе навіть старий осокір!
Він загасив світильник і, взявши по свічці у кожну руку, повів гостей до спальні.
Матраци й подушки були м’які як пух, а ковдри – з білої вовни. Не встигли вони полягати та загорнутися no-щільніше, як уже всі міцно спали.
Пізно уночі Фродо приснився страшний сон. Молодий місяць плив по небу; в його слабкім світлі похмуро чорніла стіна з ворітьми під темною аркою. Фродо у якийсь дивний спосіб злетів над нею і побачив, що скелі кільцем охопили рівнину, а посеред рівнини здіймається чи то величезна скеля, чи кам’яна вежа. На верху її хтось ворухнувся. Місяць, підіймаючись над вежею, освітив білосніжне волосся незнайомої людини, що тріпотіло у повітрі. У пітьмі внизу хтось злобливо волав і вила вовча зграя. Раптом тінь великих крил закрила місяць. Чоловік на вежі здійняв руки, змахнув патерицею, і білий спалах вдарив у небо. Величезний орел спустився з небес і підхопив того чоловіка. Волання не вщухало, вовки скиглили. Щось зашуміло, може вітер, і з ним долетів дрібний стукіт копит. Коні, коні, коні неслися зі сходу… «Чорні Вершники!» – подумав Фродо й прокинувся. Грім копит ще віддавався у вухах. Він полежав не рухаючись, прислуховувався та думав, що не знайде у собі сил покинути ці надійні стіни; але все було тихо. Нарешті Фродо перевернувся на другий бік і знову заснув; якщо його й відвідали тепер інші сни, то він вже нічого не запам’ятав.
Поруч з ним солодко спав Пін. Аж ось він теж заворушився і застогнав. Йому примарилося, немов він прокинувся від якогось звуку, що тривожив його уві сні. Шур-шур-хрип… якісь дерева терлися об стіни будинку, дряпали дах та вікно: шур-шурр-хрип… Він подумав, чи не ростуть десь поблизу верби чи осокори, і у цю ж мить йому здалося, що [139] він зовсім не у. будинку під дахом, а усередині стовбура, і жахливе дерево знов скрипить, знущаючись з нього… Він сів; м’які перини зім’ялися під його рукою, він отямився і знов ліг, втішений. «Хай ніщо не бентежить вас! Не зважайте на нічний гомін!» – пригадав він і знову заснув.
Спокій Меррі порушив плюскіт води; тихо розливалася вона довкола будинку темним безберегим озером, вирувала попід стінами і повільно, невпинно підіймалася. «Потону, – подумав він. – Вода геть усе заллє, і я потону!» Він уявив, ніби лежить у слизькій та рідкій багнюці, підскочив – і відчув під ногами прохолоду твердих плиток підлоги. Меррі збагнув, де знаходиться, й опустився на постіль. Чи пригадав він тихі слова, чи насправді почув? «Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських вершин». Легкий подих свіжого повітря ворухнув завіски; Меррі глибоко зітхнув і знову поринув у сон.
А Сем, скільки міг потім пригадати, проспав усю ніч у глибокому задоволенні, якщо тільки колоди здатні відчувати задоволення.
Вранці вони прокинулися усі разом. Вже розвиднилось. Том походжав по кімнаті, посвистуючи, як дрізд. Почувши, що гобіти заворушилися, він заплескав у долоні й гукнув: «Гей! Там-пара-рам! Талі-рам! Ось і ранок настав, малюків застав!» Він розкрив жовті завіски, і з-за них показалися вікна – одне на схід, друге на захід.
Гості попідводилиея, бадьорі та відпочилі. Фродо відразу підбіг до східного вікна і побачив город, увесь у срібній росі. А він думав, що побачить луку, геть потоптану копитами! Прямо перед ним тягнулася грядка бобів, підпертих кілками, а за ними на світанковому небі вимальовувалась сіра верхівка пагорба. Ранок був похмурий, зоря ледь золотіла поза довгими пасмами хмар, схожих на розкуйовджене клоччя з багряним підбоєм. Усе передвіщало дощ; але зоря швидко розжеврілась, і червоні бобові квіточки весело заблищали серед вологого зеленого листя.
Пін виглянув із західного вікна, але за туманом не побачив лісу, немов ціла хмара впала до землі і сповила краєвид. Там, де мала бути річка, туман клубочився і звивався, мов пір’я. Потік, що збігав по схилу зліва, зникав десь на середині пагорба у молочно-білій стіні. Ближче, уздовж підстриженої огорожі, затканої срібним павутинням, рясніли квіти, а далі – лужок, мокрий від роси. І ніде ніяких осокорів! [140]
- Доброго ранку, веселі друзі мої! – вигукнув Том і широко розчинив східне вікно. У кімнату полилось прохолодне повітря із запахом дощу. – Сонце сьогодні завітало ненадовго. Ще досвіту я походив, побігав по пагорбах: волога й трава під ногами, вологий і вітер. Розбудив я Золотинку, пісню проспівав під її віконцем. Розбудити також і вас хотів я, але з вами це складніше. Якщо малюки побачать погані сни, то, звичайно, рано-вранці не прокинуться вони! Дін-ділі-дон! Підіймайтесь, друзі! Сни забудьте. Вам не можна зволікати. Дін-ділі-дол, хлоп’ята, дін-діл! На вас чекає накритий стіл. Хто спритніший – той одержить смачну їжу, а копунам- тільки травка та водиця з калюжі!
Ясна річ, гобіти поквапилися зайняти свої місця при столі (хоч у загрозу Тома вони не дуже й повірили); але покидати стіл не поспішали, аж поки він. майже не спорожнів. Снідали без господарів. Тома можна було почути: він носився туди й сюди, чимось стукотів на кухні, бігав по східцях, наспівував на городі. Розкриті вікна кімнати виходили на захід, на сповиту туманом долину. З очеретяного даху падали краплі. Гобіти ще не довершили сніданку, коли хмари закрили геть усе небо і пішов тихий, упертий дощ. За його завісою зникли і ліс, і пагорби.
Поки вони дивилися у вікно, звідкись зверху долинув до них голос Золотинки, немов він лився разом з дощем. Навіть не розібравши слів, вони зрозуміли, що це – дощова пісня. В ній була радість висохлої землі, що п’є довгоочікувану вологу, в ній була вся ріка, від гірського джерела до берегів далекого Моря. Гобіти слухали у захваті, а Фродо подумки дякував небесам за дощовиту погоду – це віддаляло годину розставання. Прокинувшись вранці, він відразу пригадав, що треба буде йти далі, і ця думка муляла йому серце; але тепер він не мав сумніву, що сьогодні нікуди вони не підуть.
Верховий вітер пригнав з заходу нові набряклі хмари, і тепер вони зливою впали на голі верхівки Могильних горбів. Навколо дому здійнялась водяна стіна. Фродо, стоячи біля відкритих дверей, спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річку і тече, вся у бульбашках, униз, до долини. З-за рогу дому вибіг підтюпцем Бомбадил – він розмахував руками, ніби відганяючи дощ; і справді, коли він скочив на ґанок, то був зовсім сухий, тільки черевики зняв та і засунув у куточок біля вогнища. Потім він всівся у найбільше крісло і покликав до себе гобітів. [141]
- Сьогодні у Золотинки день прибирання, – сказав він, – осіннього прибирання. Як на вас, гобітів, занадто мокро – отже, поки що відпочивайте. Нині добрий день для довгої бесіди, для докладних розпитувань. І починати, на мою думку, краще Томові.
Багато чудових історій розповів тоді гобітам Бомбадил. То він говорив ледь чутно, немов сам до себе, то зненацька кидав на них погляд ясно-блакитних очей з-під густих брів. Часто мова його перетворювалася на спів, він схоплювався з крісла і пускався у танок. Він розповідав про квіти та бджіл, про звичаї дерев, про дивовижних мешканців лісу, лихих і добрих, дружніх і ворожих, про таємниці колючих хащ.
Слухаючи, гобіти поволі осягали життя лісу: він жив сам по собі, а вони дійсно були там чужинцями. Усі розповіді так чи інакше торкалися Старого Осокора; Фродо вгамував свою цікавість, навіть з лихвою, щоправда, ті відомості йому не сподобались. Том розкрив перед ними глибоко приховані думки дерев, часто темні й чужі, їхню ненависть до всього, що рухається на своїх ногах, гризе, ламає, кусає, рубає та палить – до тих, хто руйнує і захоплює. Ліс не дарма звався Старим, він був і справді дуже давній – останній клапоть просторих споконвічних лісів; у ньому ще жили, старіючи повільно, як сама земля, прабатьки дерев, що пам’ятають часи свого верховенства. За довгі віки вони сповнились гордині, глибокої мудрості та злоби. Але найпідступніший та найнебезпечніший був Старий Осокір; серцевина його прогнила, а невитраченої сили залишилось чимало. Він умів керувати вітрами, й ті розносили його пісні та думи по всьому лісу, по обох берегах річки. Він жадібно висмоктував силу з землі та надсилав свої повеління по тонких корінцях під землею та по гілках, що тремтять у повітрі, поки його владі не підкорилися майже всі дерева, від Переплетені до Могил.
Несподівано Том облишив ліси й пішов, пішов – по молодих струмочках, по пінних водоспадах, де галька та валуни, де ущелини та рясні квіти у вологій траві – до самих Могил. Гобіти почули про Великі Кургани, про гробниці, що заросли травою, про кам’яні кола. Мекали вівці на пасовиськах. Підіймалися земляні вали та білі стіни. Фортеці вінчали вершини гір. Князі вели запеклі битви між собою, ковалі гартували нові мечі, й полум’яні виблиски юного сонця сяяли на ненаситних клинках. Перемоги [142] змінювались поразками, башти руйнувались, фортеці палали, і вогонь здіймався до небес. Золото сипали купами на поховальні ложа королів та королев, і насипали над ними кургани, і замуровували кам’яні двері; а потім усе заростало бур’янами. Знову паслись вівці, пощипуючи травичку, але невдовзі пустка знову запановувала на горбах. З далекої далечини підіймалась тінь, і кістки ворушилися у могилах. Мерці бродили по курганах, брязкаючи намистом і перснями на пальцях, холодних, мов крига. Місячними ночами каміння прадавніх курганів стриміло з землі, мов зламані зуби.
Гобіти здригалися. До Гобітанії доходили чутки про мерців з Могил за Лісом. Але навіть біля мирного вогнища у безпечній далині слухати таке згодився б не будь-який гобіт. Затишно було в оселі Тома Бомбадила, але тепер четверо друзів мимоволі згадали, що дім його стоїть на підступах до тих жахливих горбів. Вони вже не стежили за розповіддю, неспокійно совались, обмінювалися збентеженими поглядами. Коли ж вони знов почали слухати, Бомбадил вже залетів у думках до країн, невідомих та недосяжних їхньому не дуже розвиненому розуму; до тих часів, коли світ був просторіший і по Морю можна було допливти прямо до берегів Заходу; Том співав, як під зоряним небом прокинулися до життя прабатьки ельфів. Потім він раптом принишк, опустив голову, ніби захотів спати. Гобіти сиділи тихо, зачаровані; їм здавалось, ніби від пісні Тома вгамувався вітер, розтанули хмари, а день змінився на ніч і все небо всіяли білі зірки.
Чи день так минув, чи багато днів, Фродо не міг би відповісти. Він не відчував ні голоду, ні втоми, саме тільки безмежне здивування. Зірки сяяли у вікні, небесна тиша, здавалося, огорнула дім. Нарешті Фродо, чогось наляканий тією тишею, обережно спитав:
- Хто ж ти, пане?
- Що-що? – перепитав Том, випростуючись у кріслі, і очі його зблиснули у напівтемряві. – Чи ти ще не запам’ятав, як мене звуть? Чого ж тобі ще треба? Скажи, чи ти можеш бути сам собою – без імені? Втім, ти молодий, а я старий. Я – Старійшина, ось хто я. Запам’ятайте, друзі: Том старіший за ріки та ліси, Том пам’ятає перший дощ і перший жолудь. Він проклав стежки раніше, ніж з’явився Рослий Народ, він бачив, як прийшов малий народець. Він був тут до королів і до мерців. Коли ельфи, почувши [143] клич, вирушили на Захід, Том уже був тут, задовго до того, як моря, що оточують світ, зімкнулись у кільце. Том пам’ятає сутінки під зоряним небом, коли світ ще не відав страху, світ до пришестя Чорного Володаря…
Легка тінь майнула за вікном, але гобіти не встигли придивитися; коли вони обернулись, у дверях вже стояла Золотинка, осяяна світлом: вона тримала свічку, заступивши її від протягу, і долоня її здавалася прозорою, немов біла мушля у сонячному промінні.
- Дощ скінчився! – сказала вона. – Свіжа вода тече з пагорбів у зоряному світлі. Тож давайте тепер сміятися і веселитися!
- А ще давайте їсти та пити! – вигукнув Том. – Після довгої розповіді горлянка геть пересохла, а хто слухав цілий день, напевне зголоднів!
Скочивши зі свого крісла, він схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тої, яку тримала Золотинка. Потім протанцював коло столу, стрибнув за двері і зник.
Повернувся він швидко з великою, добре навантаженою тацею. Том із Золотинкою удвох накрили стіл, а гобіти милувалися на них, сміючись: такі чудові були всі рухи Золотинки, такі смішні були витівки Тома. Але, виходячи та входячи до кімнати, рухаючись біля столу, вони не заважали одне одному, ніби разом виконували якийсь танець. Вмить їжа, посуд і свічники були розставлені як слід. Запалили свічки, білі та жовті, і Том уклонився до гостей.
- Вечеря готова, – сказала Золотинка, і тільки тоді гобіти помітили, що на ній сріблясте вбрання з білим поясом, а черевички мерехтять, мов риб’яча луска. А Том був у каптані, блакитному, як умиті дощем незабудки, і в зелених панчохах.
Той вечір був ще кращим, ніж вчорашній. Гобіти, зачаровані розповідями Тома, забули і про обід, і про вечерю, але, побачивши їжу, відчули такий апетит, немов голодували з тиждень. Які там співи чи розмови! Вони зайнялись найповажнішою справою, але невдовзі повеселішали і радісно загомоніли.
Після вечері Золотинка співала їм свої пісні, ті, що весело починаються у височині та тихо сходять до мовчазних глибин, і перед гобітами зримо з’являлися безкраї озера та могутні ріки неозорої ширини; вдивляючись у них, вони бачили небо під ногами і відбитки зірок на дні, схожі на самоцвіти. Потім Золотинка побажала їм на добраніч і залишила [144] їх біля вогнища. Але тепер Том, забувши про дрімоту, почав розпитувати гостей.
Виявилося, що він чимало знає про них, про їхні родини та й про всю історію Гобітанії, починаючи з таких давніх днів, що й самі гобіти не пам’ятали. Така обізнаність їх вже не здивувала; але як же вони вразилися, коли почули, що останні новини повідомив Бомбадилові не хто інший, як Чудернак; Бомбадил вважав його більш значною особою, ніж вони самі. – «Він міцно ногами стоїть на землі, а руки його натруджені, – сказав Том. – Він обдарований природною мудрістю, очі в нього гострі». Очевидно, Том спілкувався з ельфами теж – Гілдор у якийсь спосіб зумів передати йому звістку про втечу Фродо.
Том багато чого знав, а ще дуже спритно випитував, тому Фродо й не помітив, як відкрив йому свої думки про Більбо, свої страхи та надії відвертіше, ніж раніше Ган-дальфові. Том покивав головою, а коли почув про Чорних Вершників, очі його дивно заблищали.
- Покажи-но мені свій скарб! – раптом сказав він, перервавши його розповідь; Фродо, як не дивно, слухняно витяг з-під коміра ланцюжок, зняв Перстень і відразу подав Томові.
Здавалося, він побільшав, поки лежав на широкій засмаглій долоні Бомбадила. А той підніс його до ока і засміявся. На мить перед гобітами постало видовище разом страшнувате й безглузде: яскраве синє око у золотому колі. Потім Бомбадил надів його на палець і наблизив до свічки. Гобіти спершу нічого не втямили, а потім зойкнули: Том нікуди не зник!
Том розсміявся знов, підкинув Перстень – і той, блиснувши, щез! Фродо скрикнув, але Том уже простяг йому Перстень, посміхаючись, як фокусник, що позичив у глядача дрібничку, щоб показати фокус.
Фродо з підозрою оглянув Перстень. Він ніяк не змінився, у всякому разі на вигляд, і важив стільки ж – Фродо завжди здавалось, що для своїх розмірів він занадто важкий. Але хтось немов нашіптував йому переконатися, чи це той самий Перстень. Йому не дуже сподобалося, як легковажно Том поводиться з Перснем, який, навіть на думку Гандальфа, був такий могутній. А Бомбадил вже розповідав забавну баєчку про чудернацькі звичаї борсуків. Фродо скористався нагодою – і надів Перстень. [145]
Меррі звернувся до нього з якимось запитанням, підскочив і приглушено скрикнув. Фродо відразу заспокоївся: отже, Перстень той самий, бо Меррі явно не бачив родича і витріщався, переляканий, на крісло. Фродо підвівся й став обережно пробиратися від каміна до дверей.
- Гей, друже! – у цю ж мить покликав Том, дивлячись прямо на нього своїми блискучими очима. – Фродо! Гей! Ходи сюди! Чи ти далеко зібрався? Я ж бо ще не сліпий. Скидай-но свій перстеник! Без нього ти маєш кращий вигляд. Покинь вже ту дурну гру, сідай поближче до мене. Ми ще не обговорили, що вам робити завтра вранці. Старий Бомбадил має показати вам, яким шляхом ви мусите йти, щоб не заблукати!
Фродо засміявся (намагаючись приховати ніяковість), зняв Перстень і-повернувся на своє місце.
Тоді Том сказав їм, що можна розраховувати на сонячний ранок, добрий для мандрівників. Але прокинутись доведеться дуже рано: тутешня погода така ненадійна, що навіть Том не міг щось передбачити наперед – вона змінювалась швидше, ніж він встигав надіти куртку. «Над погодою нема господаря на землі», – сказав він.
Він порадив іти майже точно на північ по західних, низьких схилах пагорбів; тоді вони можуть дістатися до Східного Тракту протягом одного дня, не заходячи до Могильників. Боятися нема чого, треба тільки не забувати, куди та для чого подорожуєш.
- Тримайтеся зеленої трави. Не торкайтеся до старих каменюк, не лізьте до оселі холодних мерців, бо навряд чи вистачить вам на те сили й відваги!
Він повторив цю пораду кілька разів і додав, що Могильники краще обходити з заходу, коли вже доведеться їм туди потрапити. Потім він проспівав віршика на той випадок, якщо завтра з ними скоїться якась біда чи взагалі занадобиться допомога, і примусив гобітів завчити його напам’ять:
Томе, Томе Бомбадил, радістю у серці,
Чистим пломенем вогню, лісовим джерельцем,
Вітром, квітами весни, листям осокорів,
Нам надію поверни, поможи у горі!
Коли гобіти запам’ятали слова і проспівали разом з ним, він, сміючись, поплескав кожного з них по плечах та, узявши свічки, провів їх до дверей спальні. [146]

Розділ 8
ІМЛА НАД МОГИЛЬНИКАМИ

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве