Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Бригора – то головне селище невеличкої населеної області, що лежить, немов острів, посеред лісової пустелі. Були там ще Загай по той бік гори Бри, від якої власне здобуло назву селище, Балок у глибокій долині дещо далі на схід і Далекі Дуги на окраїні Дужого Лісу. Поля і розчищені діброви оточували Бригору та села смугою завширшки лише кілька миль.
Мешканці цієї області мали темне волосся, кремезну статуру, були життєрадісні й свавільні, нікому не підвладні, але при тому краще знали гобітів, гномів, ельфів та більше приятелювали з ними, ніж бувало (та й нині є) у звичаях Рослого Народу. Якщо вірити їхнім власним переказам, вони жили тут споконвіку і походили безпосередньо від перших людей, що прийшли у прадавні часи на захід Середзем’я. Лише купка їх спромоглася вижити у важкі часи Лихоліття; але коли королі повернулися з-за Моря, вони знайшли бригорян на тому ж місці; там вони й залишались, коли вже-й пам’ять про королів хмелем заросла.
У ті дні ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за сто ліг від Гобітанії. Але у глухомані довкола Бригори можна було зустріти таємничих блукальців. Не знаючи, звідки вони взялися, бригоряни звали їх Слідопитами. Слідопити мали темніше волосся та більший зріст, ніж мешканці Бригори, славилися на диво гострим зором і слухом; подейкували, ніби вони також вміли розуміти пташину й звірячу мову. Вони заходили ген далеко на південь та схід, навіть до Імлистих Гір, але ставало їх все менше, і бачили [161] їх рідко. Вони приносили до Бригори новини здалека та розповідали дивні забуті історії; до них охоче прислухалися, але ніхто у Бригорі не дружив з ними.
Навколо Бригори мешкало також чимало гобітанських родин. Вони вважали, що саме там і було найдавніше на землі селище гобїгів, засноване задовго до того, як вони перейшли Брендівіну та заселили Край. Жили вони здебільшого у Затаї, але й у самій Бригорі теж, – вище на схилі, над людськими будівлями. Рослий Народ та Малий народець (як вони величали одне одного) жили дружно, кожний займався власними справами, але слушно вважали, що обидва вони є невід’ємною частиною Бригори. Ніде більше в світі не бачили такої незвичної та чудової злагоди.
Ані ті, ані другі не любили мандрувати; лише справи своїх чотирьох сіл здавались їм важливими. Щоправда, зрідка бригорські гобіти добиралися до Забоччя та Східної чверті, але гобіти з Краю тепер рідко провідували їх, хоча від Брендівінського мосту туди тільки день кінної дорога.
Бувало, який-небудь гобіт із Забоччя чи непосидько-Тук зупинялися у заїзді на день чи два, але навіть це траплялось дедалі рідше. Гобіти Краю мали бригорян, як і всіх, хто живе поза кордоном, за чужинців, нудних і нетесаних. А втім, по західних землях мешкало там і тут набагато більше «чужинців», ніж уявлялося в Краї. Декотрі, безперечно, були звичайними забродами, що ладні рити нору та покидати її, коли заманеться; але принаймні в Бригорі мешкали гобіти порядні й заможні, аж ніяк не більше «селюки», ніж їхні далекі родичі «усередині». Колишні близькі стосунки між Бригорою та Гобітанією ще не зовсім забулись – наприклад, у жилах Брендібоків без сумніву текла частка бригорської крові.
У Бригорі налічувалося близько сотні кам’яних будинків Рослого Народу. Всі вони ліпилися понад дорогою, на схилі гори, вікнами на захід. їх огороджував напівкруглий глибокий рів з міцним тином. Там, де до тину підходив Тракт, а також у південному кутку, де він виходив із селища, поставили великі ворота, а поряд з ними у будинках-сторожках жили брамники, бо на ніч ворота замикали.
У самому селищі дорога йшла дугою навколо гори, й на закруті стояв великий заїзд. Збудували його дуже давно, коли рух по Тракту був набагато жвавішим – бо Бригора виникла на старовинному перехресті шляхів: друга [162] дорога зливалась зі Східним Трактом зразу ж поза ровом на захід від селища, і колись люди, та й інші племена, часто користувалися нею. У Східній чверті навіть збереглася приказка: «Це дивно, як новини з Бригори», що склалася у ті часи, коли вісті з півночі, півдня та сходу збирались у тамтешньому заїзді, а гобіти з Краю частіше туди навідувались. Але північні землі давно вже світили пусткою, Північним шляхом ходили рідко, він поріс травою, і місцеві мешканці тепер звали його Зеленим.
Однак заїзд стояв собі та стояв, і власника його вважали поважною особою. Його дім став місцем, де збиралися всі гультяї, цікаві й балакучі, незалежно від зросту, з усіх чотирьох сіл, притулком для Слідопитів та всіляких блукальців, ночівлею для порядних подорожніх – здебільшого гномів, які ще й досі походжали Трактом до гір і назад.
Було темно, і на небі сяяли зорі, коли Фродо з супутниками проминули нарешті роздоріжжя та під’їхали до Західних воріт. Вони були вже замкнеш, але на порозі сторожки сидів чоловік. Він звівся, схопив ліхтаря із подивом оглянув їх поверх воріт. .
- Чого вам треба і звідки ви взялися? – непривітно буркнув він.
- Нам потрібен тутешній заїзд, – сказав Фродо. – Ми прямуємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.
- Гобіти! Четверо гобітів! Та ще, судячи з вимови, з самого Краю! – пробурмотів брамник, вирячившись на них мутними баньками, а потім спроквола відчинив ворота, впускаючи їх.
- Нечасто можна бачити товариство з Краю на Тракті уночі, – сказав він, коли приїжджі проходили повз його хату. – Даруйте мені за цікавість, але що ж примушує вас їхати далі за Бригору? І як вас звуть, дозвольте спитати?
- Як нас звуть, це наша власна справа, і, як на мене, тут не місце про це розпатякувати, – відрізав Фродо. Йому не сподобався ані вигляд, ані мова брамника.
- Ваші справи, ясна річ, при вас же й залишаться, – заперечив брамник, – тільки моє діло – саме задавати запитання після заходу сонця!
- Ми – гобіти з Забоччя, – сказав Меррі, – і нам спало на думку прогулятися й заночувати у заїзді. Я маю прізвисько Брендібок. Досить тобі цього? Раніше, якщо вірити розповідям, тут чемніше зустрічали приїжджих! [163]
- Гаразд, гаразд! – залопотів брамник, – Я ж не хотів вас образити. Але заждіть-но, не один старий Харрі, інші теж будуть допитуватися. До нас всілякий народ заходить. У «Поні» теж різні гості сидять!
Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але Фродо помітив у світлі ліхтаря, що брамник пильно придивляється до. них. Ворота за ними зачинилися зі скреготом, і той звук було приємно чути, але чого цей Харрі такий наполегливий? Чи не розпитував його хтось про подорожуючу четвірку гобітів? Може, Гандальф? Адже він міг прибути, поки вони вешталися по Лісу та на Могилах? Щось у погляді й голосі брамника стурбувало Фродо.
А той повидивлявся на них ще хвильку і пішов до своєї хати. І тільки-но він зник, як темна фігура спритно залізла на ворота, зістрибнула і ніби розчинилась у темряві сільської вулиці.
Гобіти проїхали розлогим узвозом, повз кілька безладно розкиданих будинків – незвично великих і дивних на вигляд, а коли вони угледіли триповерхову, багатовіконну будівлю заїзду, серце Семове аж захололо. Він був готовий зустріти у поході велетнів чи чудовиськ ще страшніших, але для початку з нього було досить, навіть з гаком, першої зустрічі з Рослим Народом та їхніми здоровезними будівлями; днина і без того випала нелегкою. Він відразу ж уявив собі, як чорні, вже осідлані коні стоять у дворі заїзду, а Чорні Вершники виглядають з верхніх темних вікон.
- Ми, певно, тут не заночуємо, еге ж, пане? – вигукнув він. – Якщо десь тут є гобіти, чом би не пошукати, хто дасть нам притулок на ніч? Так було б звичніше…
- А чим тобі не подобається заїзд? – спитав Фродо. – Том Бомбадил радив ночувати тут. Думаю, усередині буде затишно.
Як на звичне око, заїзд і назовні був непоганий. Його фасад височів над дорогою, а два бічних флігелі зливались зі схилом гори, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. За широкою аркою між тими флігелями лежав двір, а зліва під аркою кілька широких сходинок вели до великих дверей, прочинених навстіж. Над аркою висів ліхтар, а під ним – велика вивіска: опасистий білий поні, що став дибки, Над дверима білів напис: «Грайливий Поні» Барила Барбариса». Вікна нижнього поверху за щільними фіранками світилися. [164]
Поки вони стояли потемки під аркою, не знаючи, на що зважитися; хтось усередині завів веселої пісні, і бадьорий хор гучно підхопив її. Прислухавшись, гобіти заспокоїлись і злізли з поні. Пісня змінилась вибухом сміху та оплесків.
Подорожні завели своїх поні до двору, залишили їх там і піднялись на ґанок. Фродо, що йшов попереду, мало не зіткнувся з низькорослим череванем: лисий, з червоною пикою, у білім фартусі, він біг з одних дверей до других з тацею, повною налитих доверху кухлів з пивом.
- Чи не можемо ми… – почав Фродо, але черевань вигукнув через плече:
- Хвилиночку, даруйте! – І щез у димовій хмарі, що гула різноманітними голосами. По хвилі він прискочив на-’ зад, витираючи фартухом руки.
- Добрий вечір, мій маленький пане! Чим можу допомогти? Чого бажаєте?
- Постелі для чотирьох і стайню для п’яти поні, якщо є. Ви – пан Барбарис?
- Авжеж! Звати мене Барил. Барил Барбарис, до ваших послуг. Ви прямо з Краю, еге ж? – сказав він і раптом ляснув себе рукою по лобі, немов згадав щось забуте. – Гобіти! – гукнув він. – Що ж це мені нагадує? А дозвольте спитати, як вас звати, панове?
- Це – пан Тук, пан Бревдібок, – сказав Фродо, – а це Сем Гемджі. Мене звуть Підкопай.
- Ну ось! – сказав Барбарис, ляскаючи пальцями. – Знову забув! Але як випаде вільна хвилинка – помізкую і пригадаю. Я прямо з ніг збився; але подивимось, що я можу для вас зробити. У наш час великі товариства з Краю рідко приходять, тож постараюся привітати вас як слід. Тільки, бач, такого натовпу, як сьогодні, в мене давно вже не було! Після посухи – повінь, так у нас кажуть. Гей! Нобе! – гаркнув він раптом. – Де ти, копуне хутроногий? Но-о-об!
- Йду, пане! Біжу! – спритний гобіт вискочив із дверей і, вгледівши приїжджих, застиг на місці, вирячившись на них з великою зацікавленістю.
- Де Боб? – спитав хазяїн. – Не знаєш? Тоді знайди його! Терміново! Негайно! В мене тільки дві ноги та двоє очей, а не шість! Скажи Бобу, щоб прилаштував п’ятірку поні. Вже хай як-небудь умудриться!
Ноб осміхнувся, підморгнув і щез. Господар знов неуважливо потер лоба: [165]
- Ну, що ж я намагався сказати? Справи, бачите, лізуть одна до одної. До того заклопотався – голова обертом йде! З учорашнього дня як понеслося: раптом під’їхав загін з півдня, Зеленим шляхом, чи то не диво? Потім нині у присмерку прибула компанія гномів, ці – до гір, на захід. А тепер ось ви. Добре, що ви гобіти, інакше б я вас і прийняти не здатен був. Адже у нас у північному флігелі кілька кімнат влаштовано спеціально для гобітів – здавна, ще як будували цей будинок. На першому поверсі, на гобітанський смак, вікна круглі, взагалі, все як слід. Сподіваюсь, вам сподобається. Вечеряти ви, звісно, теж бажаєте? Тоді прошу пройти сюди – обслугуємо вмент!
Він провів їх коротким коридором і прочинив двері:
- Непогана вітальня, га? Вам сподобається. А тепер, даруйте, біжу, біжу – заклопотаний неймовірно. Розбалакувати нема коли. Працюю тяжко, з ранку бігаю – а чогось ніяк не схудну! Трохи згодом ще до вас завітаю. Якщо чого-забажаєте, дзвоніть – ось дзвоник. Ноб зразу примчить, а не примчить – дзвоніть і кричіть!
Він, зрештою, пішов, залишивши гостей перевести подих. Надзвичайна заклопотаність не заважала йому балакати без упину. Але вітальня й справді була затишна: в каміні жеврів вогонь, поряд стояли низькі зручні крісла. Стояв там ще круглий стіл, вже покритий бідою скатертиною, а на ньому – великий дзвоник з ручкою. Щоправда, Ноб, гобіт-служник, увалився до них раніше, ніж вони подумали його викликати. Він приніс свічки і тацю, навантажену тарілками.
- Чи бажають панове чого-небудь випити? – спитав він. – А може, показати вам спальні, поки вечерю готують?
Вони вмилися та встигли сьорбнути пива з добрих містких кухлів, коли Ноб з’явився удруге разом з хазяїном. Миттю стіл був накритий. Гаряча юшка, холодне м’ясо, пиріг з ожиною, солодкі булочки, брусок масла та півкруга стиглого сиру – добрячі прості страви, як у Гобітанії; це остаточно розвіяло Семові побоювання (що значно пригасли вже після першого ж ковтка чудового пива).
Хазяїн попорався коло столу і попрохав дозволу піти.
- Чи не бажаєте приєднатися до товариства по вечері? – спитав він, стоячи при дверях. – Якщо волієте зразу лягати, – будь ласка. Але люди будуть раді познайомитися. Чужинці – ох, вибачте, гості з Краю – рідкі птахи у [166] нас. А ми завжди готові послухати новин, чи оповідань, чи пісень, що знайдеться. Але це як вам буде до вподоби! Якщо чогось забажаєте – дзвоніть!
Наприкінці вечері (що забрала в них не менш як годину впертої праці без сторонніх розмов) вони відчули себе такими бадьорими та свіжими, що Фродо, Пін та Сем вирішили навідатись до спільної зали. Меррі відмовився, бо, мовляв, там буде занадто душно.
- Я тут посиджу тихесенько біля вогню, а потім, може, вийду подихати свіжим повітрям, – сказав він. – А ви там поводьтесь обережніше! Ми все ж таки таємні втікачі на великому шляху, та зовсім недалеко від Краю!
- Гаразд! – сказав Пін, – ти сам за собою постеж! Не загубись ще та не забувай: під дахом спокійніше!
У великій спільній залі заїзду зібрались майже всі постояльці, різнобарвне та багатолюдне товариство. Подробиці Фродо роздивився не відразу: світло давали тільки колоди, що палали у каміні, а лампи, почеплені до стелі, тонули у клубах тютюнового диму. Барил Барбарис бесідував біля каміна з парою гномів та кількома здоровилами дещо дикунського вигляду. На ослонах сиділи впереміжку місцеві мешканці, люди й гобіти, що гомоніли між собою, кілька гномів та ще хтось по темних кутках, де годі було щось побачити.
Коли увійшли нові гості, бригоряни дружньо привіталися до них, а чужоземці, особливо прибульці з Зеленого шляху, зацікавлено озирнулись. Хазяїн познайомив їх з усіма тубільцями, але так побіжно, що ніхто з прибулих не взяв до тями, кому яке прізвище належить. Люди в Бригорі мали якісь незвичайні, рослинні прізвища: Конвалій, Конопліс, Верес, Папаротт, Реп’яхоу та навіть один Терник (не кажучи вже про самого Барбариса). У гобітів було те ж саме, наприклад, кілька Полинків, але здебільшого імення звучали зовсім звичні: Крутосхил, Лисонор, Глибокоп, Піскорит, Тунеллі – такі зустрічалися й у Гобітанії. Знайшовся й справжній Підкопай з Загаю, а оскільки вважалося, що однакове ім’я означає родинні зв’язки, то приїжджих прийняли привітно, як несподівано віднайдених родичів.
Бригорські гобіти виявилися жвавими та цікавими до всього, і Фродо швидко збагнув, що прийдеться якось пояснити, для чого вони сюди приїхали. Він додумався сказати, [167] ніби цікавиться історією та землеписом (на що бригоряни відповіли розуміючими кивками, хоч ці слова були їм майже незнайомі) і займається науковою розвідкою, щоб написати книгу (що викликало мовчазний подив), для чого, власне, й розшукує разом з друзями відомості про гобітів, що живуть поза межами Краю, особливо у східному напрямку.
Тоді всі загомоніли разом. Якби Фродо дійсно намагався писати таку книгу та мав десять вух, він по кількох хвилинах набрав би відомостей на кілька розділів. А якщо цього буде замало, йому видали цілий список осіб, починаючи із «старого Барилка, осьдечки там», до кого він мав звернутися за подробицями. Але зачекавши трохи й второпавши, що Фродо не має наміру розпочати свою творчу працю негайно, гобіти самі почали розпитувати про життя Краю. Фродо відповідав не дуже охоче, і незабаром його залишили у спокої. Він присів у куточку, прислухаючись та придивляючись довкола.
Люди й гобіти обговорювали здебільшого події у далеких країнах; лунали новини того штибу, що останнім часом ставав звичним: на півдні неспокійно, і люди, що прийшли Зеленим шляхом, здається, покинули рідні землі у пошуках мирного життя. Бригоряни співчували, але явно не намагались прийняти до громади зразу стільки нових мешканців. Один з прибульців, косоокий та неприємний, передрікав, що народу буде надходити все більше й більше, «і якщо їм не дадуть простору, вони його знайдуть самі. Вони мають таке ж право на життя, як інші!» – голосно промовив він. Місцевим мешканцям такі плани на майбутнє не дуже сподобались.
Гобіти не зважали на все це – їх ті суперечки поки що не торкалися. Здоровилам навряд чи знадобились би гобітанські нори. Набагато цікавіше було слухати Піна та Сема, котрі вже почували себе як вдома і весело балакали про гобітанські справи. Пін викликав одностайний вибух сміху своєю оповідкою про те, як обвалилась стеля у ратуші Великих Hop та як Вілла Білонога, бурмістра та найдебелішого з громадян Західної чверті, геть засипало вапном, і як він виліз, весь білий, мов цукрова голова. Але серед іншого зачепили вони в розмові такі випадки, що Фродо занепокоївся: один з бригорських гобітів, якому доводилось відвідувати Край, поцікавився, де живуть Підкопаї та з ким родичаються. [168]
Несподівано Фродо помітив якогось чоловіка під стіною, дивного вигляду, у поношеній одежині – він напружено прислухався до гобітанських балачок. Перед ним стояв великий кухоль з пивом; він сидів, простягнувши ноги у високих чоботах, добре пошитих, з м’якої шкіри, але помітно пошарпаних і вимазаних у багнюку. Все інше вкривав важкий вицвілий темно-зелений плащ – незважаючи на задуху, піднятий каптур зовсім затіняв обличчя, дозволяючи бачити тільки довгу, мистецьки вирізьблену люльку, та очі виблискували.
- Хто це? – пошепки спитав Фродо, обравши хвилинку, коли Барил Барбарис біг повз нього. – 3 ним нас, здається, не знайомили?
- З цим? – відповів хазяїн теж пошепки, скинувши очима на чоловіка у плащі. – Та я й сам його майже не знаю. Він з тих заброд, із Слідопитів, як ми їх звемо. Небалакучий, хоч під настрій здатен видати якусь рідкісну історію. Він то зникає на місяць або й на рік, то знову вискочить звідкись. Навесні цього року часто тут походжав, потім запропав десь. Як його насправді звуть, я й не чув ніколи, а ми прозвали Блукачем. Ноги в нього довгі, ходить швидко, а куди – нікому не скаже. Але з чужого світу не вимагай звіту, як у нас кажуть – про Слідопитів та про ваш, вибачте, Край. Дивно, що саме ви про нього спитали… – Але тут хтось замовив у пана Барбариса ще пива, і він помчав, так і не пояснивши свого останнього зауваження.
Фродо відчув на собі погляд Блукача – той ніби почув чи вгадав, що йдеться про нього. Потім він змахнув рукою, запрошуючи Фродо сісти поряд. Коли Фродо підійшов, він відкинув каптур, відкривши скуйовджене волосся, темне з сивиною, бліде суворе обличчя та уважні сірі очі.
- Мене звуть Блукачем, – сказав він стиха. – Дуже радий познайомитися, пане Підкопаю, – якщо тільки старий Барбарис не переплутав ваше ім’я.
- Не переплутав, – сухо сказав Фродо. Йому було якось ніяково під цим проникливим поглядом.
- Ну, пане Підкопаю, я на вашому місці попередив би своїх молодих друзів, щоб уникали зайвої балаканини. Питво, камін та нові знайомства – це вельми приємно, але все ж гаки тут не Гобітанія. Тут різні перехожі бувають. Хоч, можливо, не мені про це говорити, – додав він, криво осміхнувшись [169] і дивлячись просто у вічі Фродо. – А нещодавно у Бригорі побували вже й зовсім дивні особи…
Він не зводив очей з Фродо. Гобіт відповів тим же, але промовчав. А Блукач раптом, забувши про нього, обернувся до Піна: нерозумний Тук, задоволений успіхом баєчки про товстого бурмістра, тепер робив комічну доповідь про прощальний бенкет Більбо. Він вже зображував, мов лицедій, його Промову та наближався до таємничого зникнення.
Фродо стрепенувся. Звісно, для тутешніх гобітів ця історія – просто забавна картинка з життя чудного люду за Рікою; але дехто (хоч би й сам Барил Барбарис) дещо знав, міг чути про зникнення Більбо, і ось-ось могло пролунати ім’я Торбинсів. А якщо тут вже про них розпитували…
Фродо заметушився, не знаючи, що вдіяти. Пінові відверто лестила увага публіки, і він зовсім втратив обачність. Фродо злякався, аби він в ударі не згадав про Перстень – це була б катастрофа.
- Зупини його! Мерщій! – шепнув Блукач на вухо Фродо.
Фродо ні з того ні з сього скочив на стіл і заговорив. Слухачі обернулися до нього. Дехто заплескав у долоні й засміявся, вважаючи, що пан Підкопай хильнув забагато пива.
Оце так справа! Вдатися до такої дурниці! Фродо мимоволі сунув руку до кишені й намацав Перстень. Йому відразу ж закортіло надіти його та позбутися глузувань. Але це бажання прийшло ззовні, чиясь воля явно намагалася примусити його, і Фродо, рішуче відкинувши спокусу, міцно затиснув Перстень у кулаці, немов сподівався втримати його від нових злих витівок. Все одно він його ніяк не обдарував натхненням, і Фродо мусив ухопитися за перші-ліпші слова, що «годяться на випадок», як висловились би в Гобітанії.
- Ми вельми вдячні вам за теплий прийом, – почав він, – і я смію сподіватися, що мій короткий візит допоможе зав’язати такі ж дружні зв’язки між Бригорою та Краєм, які існували раніш, – тут він зам’явся й кахикнув. Тепер увесь зал дивився на нього.
- Пісню! – крикнув хтось з гобітів.
- Пісню! Пісню! – підхопили всі інші. – Ану, пане добродію, давайте що-небудь новеньке! [170]
На мить Фродо застиг з напіврозтуленим ротом, а потім з відчаю заспівав дурної пісеньки, що її Більбо дуже полюбляв (і дуже нею пишався – адже слова склав він сам). У ній ішлося про шинок, мабуть, тому-то Фродо її й пригадав. Нині збереглися лише окремі уривки, але ми можемо навести її повний текст:
Під пагорбом стояв шинок
Старий та гамірливий.
Сам Дядько-з-Місяця, дивак,
Надвечір, проломивши дах,
Зайшов попити пива.
Гостям там танців вигравав
Кіт – музикант відомий.
Він скрипочку у лапи брав,
Туди-сюди смичком пиляв,
Що хоч тікай із дому.
Ще в шинкаря було щеня,
До жартів дуже ласе.
Той песик лиш смішне вчував, –
Мов навіжений реготав
І по столу качався…
Корова у шинку жила, –
Препишна пані наче…
Та де й подінеться пиха:
Гарцює і хвостом маха,
Під скрипочку котячу!
Там срібні ложка і таріль
Були для свят і для неділь –
То ж мали всі роботу
Шкребти до блиску їх поспіль
Щовечора в суботу.
Лиш Дядько пива пригубив,
А кіт заграв щосили, –
Пес, і корова за вікном,
Таріль із ложкою, – содом
І гамір учинили…
Корова – нумо танцювать,
А пес – скажено реготать,
Таріль із ложкою – скакать,
Аж у вухах дзвеніло.
Таке-то, братці, діло…
А Дядько-з-Місяця пивце
Допив собі любенько, -
Зваливсь як сніп,
І там захріп [171]
На всі ті витребеньки.
Поблідли зорі у вікні,
А Дядько спить, мов скам’янів.
Шинкар сказав: ну годі!
Вже коні місяця тримтять
В ранковій прохолоді…
- Давай-но, кіт, заграй як слід,
Щоб аж шибки дзвеніли!
Нам треба гостя розбудить,
І ти, корово, не сиди –
Берись мерщій за діло. –
Тут кіт на скрипці завищав,
Так, що і мертвий би устав!
Господар сонного тріпав
І тяг з корчми на ґанок:
- Вставайте, вже ж бо ранок! –
Корова, з музики хмільна,
Крутилась, ніби навісна,
Вони удвох з веселим псом
Вчинили немалий погром,
Що гість проснувсь і втік притьмом,
Схопивши шапку і батіг.
Стояв шинкар ні в сих ні в тих…
А Дядько тільки-но устиг
На Місячну підводу,
Як коні в небо – ходу!
А Діва-Сонечко зі сну
Чистенько умивалась
І дивом дивувалась:
Що день настав, а у шинку
Всі спати повкладались.
Товариство відповіло Фродо довгими й гучними оплесками. Голос у нього був непоганий, а пісня прийшлася якраз до смаку громаді. «Де забарився старий Барилко? – кричали вони. – Йому треба послухати! Боб, навчи свою кицьку грати на скрипочці, а ми потанцюємо!» Почулися нові замовлення на пиво та заклики: «Нумо ще по одній, пане! Ану ж, поїхали! Ще раз!»
Фродо піднесли кухоль, і він повторив, на цей раз йому вже підспівували: наспів був старий, знайомий, а слова запам’яталися легко. Тепер вже у Фродо голова пішла обертом від такого відгуку публіки. Він почав стрибати по столу, і коли повторив «…Кіт на скрипці завищав…», високо підскочив – трошки занадто жваво; приземлився він прямо [172] на тацю з порожніми кухлями, підсковзнувся, проїхав по столу, з гуркотом, галасом та тріском, і – бабах! – впав на підлогу. Люди порозтуляли рота, щоб посміятися, та отак і завмерли, бо співак раптом зник. Просто-таки зник, немов пролетів крізь стіну, не залишивши дірки!
Бригорські гобіти, витріщивши очі, підхопились і стали кликати Барбариса. Від Сема та Піна всі разом відсахнулися – вони залишились самі за столом, і на них здаля кидали криві, недовірливі погляди. Тепер вони стали для всіх поплічниками мандрики-чародія, і хто зна, що там у них на думці! Тільки один дуже засмаглий бригорянин дивився на них з такою розуміючою посмішкою, що їм стало страшно. Невдовзі він вислизнув за двері, а за ним пішов косоокий південець (вони весь вечір перешіптувались). Харрі, брамник, вийшов із зали невдовзі перед ними.
Фродо, нажаханий, не знаючи, що ще вигадати, проповз під столами до далекого кутка, де сидів Блукач – той навіть не ворухнувся і нічим не виказав своїх думок. Фродо притулився до стіни, зняв Перстень. Як він надівся на палець, гобіт збагнути не міг. Мабуть, весь час тримав ланцюжок, поки співав, а коли падав, випадково смикнув рукою… А може, Перстень сам утнув таку штуку, намагаючись виказати себе за наказом когось з тих, хто сидів у залі… Йому не сподобалися обличчя тих двох, що пішли після його падіння.
- Ну, то нащо ж ви це зробили? – спитав Блукач, побачивши його. – Та це гірше за будь-які балачки ваших друзів! Полізли прямо ногою до пастки… чи, вірніш, рукою?
- Не розумію, про що це ви? – роздратовано відказав Фродо.
- Дуже добре розумієте. Але краще помовчимо, поки веремія не вщухне. А тоді, пане ТОРБИНС, я хотів би перемовитись з вами без перешкод.
- Про що? – спитав Фродо, ніби не чув свого справжнього імені.
- Про щось дуже важливе для нас обох, – сказав Блукач, дивлячись Фродо просто у вічі. – Можете почути щось корисне.
- Гаразд, – сказав Фродо, намагаючись зберегти зовнішню незворушність. – Перегодом поговоримо.
Тим часом біля каміна вирувала палка суперечка. Барбарис, що примчав на поклик, тепер мав вислухати відразу кілька суперечних розповідей про подію.
- Я бачив, Барилку, бачив, – запевняв один гобіт, – тобто якраз не побачив, зовсім, розумієте? Він розчинився у повітрі!
- Та що ви, пане Полинку! – дивувався хазяїн.
- Так-так! – наполягав Полйнок. – Саме не я й хотів сказати.
- Щось тут не теє, – покачав головою Барил Барбарис. – Пан Підкопай – досить огрядна особа, щоб просто узяти й розтанути у прозорому повітрі… Щоправда, у нас повітря скоріш густе.
- Гаразд, тоді де ж він? – закричало разом кілька голосів.
- Звідки мені знати? Він має право йти куди хоче, тільки б уранці заплатив. От же ж пан Тук не зник!
- Ну, я що бачив, те бачив, – уперто повторював Полинок.
- А я кажу: ви помиляєтесь, – повторив Барбарис, підібрав тацю з підлоги і заходився збирати в неї скалки розбитого посуду.
- Звісно, помиляєтесь! – сказав Фродо, наблизившись до них. – Нікуди я не зникав, ось він я! Просто треба було перекинутися парою слів з Блукачем ондечки в тім кутку.
Він ступив до освітленого кола біля каміна, але від нього всі посунулись назад з переляком ще більшим, ніж коли він зникав. їх зовсім не задовольнило пояснення, що Фродо, впавши, швидко проповз під столами. Розлючені відвідувачі почали розходитися. Розвагу було зіпсовано. Дехто, виходячи, скоса позирав на Фродо і бурмотів недобрі побажання. Гноми й ті нечисленні люди, які ще залишилися, теж попідіймалися з-за столів; вони бажали на добраніч хазяїнові, а Фродо та його друзів наче не помічали. Незабаром у залі не залишилось нікого, крім Блукача, що, як і раніш, скромно сидів під стіною.
Барбарис не дуже засмутився. Він розумів, що подія вимагає всебічного обговорення, отже, в його закладі буде ніде й яблуку впасти ще багато вечорів.
- Та й наробили ж ви галасу, пане Підкопаю! – тільки й сказав він. – Відвідувачів налякали, посуд порозбивали! [174]
- Даруйте, я не хотів завдавати вам такого клопоту, – сказав Фродо. – Це склалося зовсім випадково, повірте. Нещасний випадок!
- Та що ж тепер вдієш? Але коли наступного разу зберетесь падати чи там ворожити, краще попереджайте заздалегідь гостей і, головне, – мене. Бо, щоб ви знали, ми не полюбляємо такого, незвичного, якщо дозволите так сказати. Ми погано почуваємося при несподіванках!
- Та я й не збираюсь більш нічого такого робити, слово честі! Нам уже час спати. Завтра ми мусимо вирушити рано. Подбайте, будь ласка, щоб поні були готові о восьмій ранку!
- Зробимо. Однак дозвольте ще вас затримати на хвилинку, пане Підкопаю! Я зараз пригадав, що маю вам віддати. Будь ласка, не сердьтесь! Мені тут ще треба попоратися» а потім я прийду до вас, якщо не заперечуєте.
- Добре, – сказав Фродо, але настрій у нього зовсім зіпсувався: скільки ще на нього чекає бесід віч-на-віч, поки можна буде лягти спати, і що в них відкриється? Невже всі тут у змові проти нього? Він уже почав підозрювати, що навіть лискуча пика старого Барбариса приховує підступні задуми.

Розділ 10
БЛУКАЧ
Фродо, Пін та Сем повернулися до своєї вітальні. Там було темно: Меррі пішов, і камін майже згас. Тільки роздмухавши вугілля та підкинувши дров, вони помітили, що Блукач прийшов разом з ними – він спокійно сидів на стільці біля дверей!
- Привіт! – сказав Пін. – А хто ви такий, добродію, та чого вам тут треба?
- Звуть мене Блукачем, – відповів той. – Ваш друг обіцяв перемовитися зі мною, хоча, можливо, вже забув про це.
- Ви казали, що я можу почути щось корисне, – сказав Фродо. – А що саме?
- Чимало усякого. Але, ясна річ, я не говоритиму задарма.
- Як я маю це розуміти? – різко спитав Фродо. [175]
- Все дуже просто: я дещо розповім вам, дам добру пораду, але вимагаю за це винагородження.
- Якого саме? – Фродо вже рішив, що потрапив до пазурів шахрая, і пожалкував, що узяв здобою замало грошей. Навіть коли все віддати, вимагачеві буде не досить, а він не міг віддати й дещиці.
- Не турбуйтесь, вам вистачить, – посміхнувся Блукач, немов відгадавши думки Фродо, – Тільки візьміть мене з собою, а залишу я вас, коли вважатиму за потрібне.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве