Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

- Оце й усе! – сказав Фродо, здивований, але не заспокоєний. – Та якби навіть я мав потребу у ще одному супутникові, то не запросив би незнайомого!
- Чудово! – схвалив Блукач, поклав ногу на ногу та вмостився на стільці зручніше. – Здається, здоровий глузд повертається до вас. Досі ви були занадто необережними. Гаразд! Я розповім усе, що знаю, а винагороду мені визначте самі. Коли почуєте усе, то, певно, ваш погляд зміниться.
- Тоді починайте! – кинув Фродо. – Що там у вас?
- Багато чого… Багато поганого, – похмуро сказав Блукач. – Щодо вашої справи… – Тут він підвівся, підійшов до дверей, швидким рухом прочинив їх, визирнув, а потім тихо зачинив і знов усівся. – У мене добрий слух, – притишивши голос, вів далі він, – і хоч зникати я не мастак, мені доводилося полювати на диких звірів і птахів, і коли треба, я вмію ховатися. Отже, сьогодні ввечері лежав я за огорожею на Тракті на захід від Бригори і побачив, як на дорогу виїхали четверо гобітов. Не варто повторювати все, що вони казали Бомбадилу та один одному, але мою увагу привернула одна річ. «І, будь ласка, запам’ятайте всі до одного, – сказав один з них, – прізвисько Торбинс вживати не можна. Я – скажімо, Підкопай, якщо вже доведеться якось називатися.» Це мене до того зацікавило, що я подався за гобітами. Коли їм відчинили ворота, прошмигнув за ними слідом. Можливо, пан Торбинс має цілковиту рацію, щоб приховувати своє ім’я, але у такому разі я порадив би йому та його супутникам бути обережнішими.
- Не бачу, хто тут може бути цікавим до мого ймення, – сердито відказав Фродо, – та хотілося б знати, чому ви так цікавитесь ним! Можливо, у пана Блукача є цілковита рація, щоб шпигувати й підслуховувати, але тоді б я порадив йому пояснити це одверто!
- Добра відповідь! – посміхнувся Блукач. – Але пояснення буде найпростіше: я шукаю гобіта, що зветься Фродо [176] Торбине, і мені потрібно знайти його якнайшвидше. Я дізнався, що він хоче вивезти з Гобітанії… скажімо, якусь цінну річ, дуже важливу для мене та моїх друзів.
Фродо підвівся з крісла, і Сем, метнувши у незнайомця розлючений погляд теж скочив. – Ні, зрозумійте мене правильно, – додав Блукач. – Я збережу таємницю краще за вас самих. А берегти її треба ретельно! – Він нахилився до гобітів, пильно придивився до них і сказав тихо: – Стежте за кожною тінню! Чорні Вершники побували в Бригорі. Кажуть, що в понеділок один приїхав Зеленим шляхом, а другий з’явився пізніше – з півдня.
Запала тиша. Нарешті Фродо сказав Піну та Сему:
- Я мусив відразу здогадатися, з того, як брамник зустрів нас! І хазяїн заїзду, здається, щось чув… Для чого він так наполягав, щоб ми завітали до зали? Й чому ми ні з того ні з сього поводилися там як дурні? Ех, треба було сидіти тут!
- Слушно, так було б краще, – сказав Блукач. – Я попередив би вас, щоб не ходили, але хазяїн не пустив мене до вас, ще й не схотів передати на словах.
-Отже, ви вважаєте, що він…
- Ні, старий Барилко не має на думці нічого злого. Просто він не полюбляє таємничих заброд на кшталт мене – (Фродо подивився на нього з подивом). – Я маю досить подозрілий вигляд, чи не так? – сказав Блукач, якось дивно зігнувши вуста, й очі його блиснули. – Але, сподіваюся, ми впізнаємо одне одного краще. А вже тоді ви мені поясните, що скоїлося з вами під кінець співу. Адже ця невинна витівка… .
- Цілком випадкова! – перепинив його Фродо.
- Он воно як! Випадкова! Але цей випадок може причинити вам чималу небезпеку.
- Небезпек ми мали досить і раніше. Я знав, що Вершники переслідують мене; але зараз вони з нами розминулись і зникли.
- Не варто розраховувати на це! – різко заперечив Блукач. – Вони повернуться. З’являться також ще інші. їх багато. Я знаю, скільки їх. Я знаю, хто вони такі. – Він зупинився, очі його стали жорсткими й холодними. – До того ж тут, у Бригорі, не усім можна вірити. Скажімо, Білл Терник – Поганий, про нього йде поговір в окрузі, і неприємні [177] особи відвідують його. Одного з них ви могли побачити у залі – такий собі смаглявий насмішник. Вони вийшли удвох відразу після вашого «випадкового» стрибка. Серед прибульців з півдня не всі заслуговують на співчуття, ну, а Терник продасть що завгодно й кому завгодно і робитиме зло тільки заради розваги. »
- Що такого може продати цей Терник і яке йому діло, чи я стрибаю, чи ні? – Фродо вперто відмовлявся розуміти натяки Блукача.
- Звістку про вас, ясна річ. Дехто дуже прагне дізнатись, що ви поробляєте. Знаючи ваші вчинки, вони й ім’я ваше знатимуть. Мені здається, що ще до ранку їм усе буде відомо. Чи вам цього не досить? Можете брати мене за провідника чи не брати, але майте на увазі, що я багато років мандрував між Гобітанією та Імлистими Горами і сходив усі ці землі уздовж і впоперек. Вік я маю старший, ніж здається, й можу стати вам у нагоді. Після сьогоднішнього випадку вам більше не можна йти просто по Тракту – Вершники стежитимуть за вами вдень і вночі. Ви вийдете з Бригори, і вони дозволять вам іти до заходу сонця. А тоді нападуть на вас у глушині, де годі сподіватися на порятунок. Вам цього хочеться? Адже нема істот жахливіших за них!
Гобіти здивовано побачили на обличчі незнайомця вираз болю; руки його стиснули підлокітники крісла так, що аж пальці побіліли. У кімнаті стало дуже тихо, світло знов пригасло. Кілька хвилин Блукач дивився просто перед себе, але ніби нічого не бачив, поринувши у спогади чи прислухаючись до віддалених нічних звуків.
- Так, – нарешті прошепотів він, – я знаю про ваших переслідувачів більше, ніж ви. Ви боїтеся їх, але треба боятися ще дужче. Завтра ви маєте піти звідси. Блукач може провести вас стежками, які мало кому відомі. Візьмете його?
Запанувала важка тиша. Фродо не відповідав – його пройняли сумнів і страх. Сем, нахмурившись, не зводив з нього очей і нарешті не витримав:
- Якщо дозволите, пане, я б відповів: ні! Цей самий Блукач, він нас попереджає й радить бути обережнішими. Гаразд! Ось з нього й почнемо. Волоцюга з Глухомані! Я про них нічого доброго не чув! Він, припускаю, дещо знає, як на мене, більше, ніж треба, але це ще не привід, щоб ми йому повірили! А що як заведе він нас до таких Нетрів, де й справді на допомогу не покличеш! [178]
Пін позіхав і неспокійно совався. Блукач нічого не відказав Сему, але звів очі на Фродо. Той відвернувся.
- Ні, – сказав він поволі, – я не згоден. Д вважаю… вважаю, що ти зовсім не такий, якого з себе вдаєш, не знаю для чого. Спочатку ти говорив як звичайний бригорянин, а тепер у тебе навіть голос змінився. Авжеж, Сем має слушність: якщо ми мусимо бути обережними, то як же можемо довіритися тобі? Хто ти? Що тобі дійсно відомо про… про мої справи, й звідки?
- Бачу, мій урок ви добре засвоїли, – похмуро посміхнувся Блукач. – Але обачність – це одне, а боягузтво – зовсім інше. Обставини складаються так, що самі до Рівенделлу ви не дійдете аж ніяк. Повірити мені – це ваш єдиний шанс. Ви мусите щось вирішити. Я можу відповісти на деякі запитання, якщо це допоможе справі. Втім, якщо ви ще мені не вірите, то й відповіді мої не переконають вас. Мабуть, ще є…
У двері постукали; з’явився сам хазяїн зі свічками, а за ним Ноб з цеберками гарячої води. Блукач відійшов до темного кутка.
- Прийшов побажати вам на добраніч, – сповістив Барбарис, розставляючи свічки по столах. – Нобе! Воду неси до спальні!
Зачинивши двері, він почав нерішуче:
- Отже, панове… Якщо я завдав вам якоїсь шкоди, то даруйте, будь ласка. Метушня дошкуляє, розумієте, щось запам’ятаєш, а щось забудеш, бо маю безліч справ. Але все ж таки я згадав, що треба – сподіваюся, не занадто пізно. Розумієте, мене просили діждатися гобітів з Краю, насамперед якогось Торбинса…
- Гаразд, а до чого тут я? – спитав Фродо.
- Певна річ, вам краще знати, – сказав хазяїн промовисто. – Я вас не видам. Але ж мені було сказано, що цей Торбинс з’явиться під прізвиськом Підкопая, і дано опис, який він. Дозвольте сказати, що той опис до вас добре пасує…
- Ось як? – нечемно перепинив Фродо. – Що ж то за опис?
- Дебелий, маленький, червоновидий! – урочисто продекламував Барбарис. Пін хихикнув. Сем обурився.
- «Це тобі не дуже допоможе», – каже він мені, – вів далі господар, мигцем глянувши на Піна. – «Вони усі майже однакові^ але цей на зріст вищий, ніж інші, пристойніший, [179] і ще в нього ямочка на підборідді: меткий хлопець з ясними очима.» Вибачайте, але то його слова, не мої!
- Та чиї ж? Чиї слова? – розхвилювався Фродо.
- Гандальфові, а то чиї ж? Ви знайомі з ним, так? Кажуть, він чарівник, але ми з ним добрі друзі. Щоправда» тепер вже не знаю, що він зі мною зробить, коли зустрінемось: чи то все моє пиво поквасить, чи то мене на колоду оберне. Він швидкий на руку. Але тут вже нічого не вдієш..,
- Що ж ви такого накоїли? Та кажіть уже! – вигукнув Фродо, якому вже терпець увірвався від неквапливого розпатякування Барбариса.
- Та про що це я? – сказав той, приляскуючи пальцями. – Еге ж, про старого Гандальфа. Три місяці тому входить він до мене без стуку й каже: «Барилку, вранці я піду. Чи допоможеш мені?» Та ви тільки скажіть, – кажу. «Я дуже поспішаю, – говорить, – і хочу відіслати до Гобітанії одного листа. Знайдеш надійну людину?» Кажу: постараюся, днями зроблю. «Зроби це завтра», – каже він і подає мені листа… – Барбарис витяг з кишені папірець. – Ось, адреса дуже проста! – він почав читати повільно і старанно, пишаючись своєю письменністю. – «Фродо Торбинсу, Торба-на-Кручі, Гобітон у Східній чверті»…
- Лист до мене! – вигукнув Фродо. – Від Гандальфа!
- Отже, ви насправді Торбинс? – сказав господар.
- Так, так! Та було б краще вам віддати його відразу й пояснити, чому ви його так досі й не відіслали. Мабуть, ви зараз за тим і прийшли, але занадто вже довго доходили до суті!
Бідолашний Барбарис похнюпився.
- Маєте рацію, пане, вибачте мені, якщо буде ваша ласка. А ще я до смерті боюся, що скаже Гандальф, коли я завдав вам якоїсь шкоди. Та я ж не навмисне забув! Сховав у надійне місце, доки знайдеться хтось подорожуючий до Краю, бо ж своїх я не міг відпустити, справ невпрогорт! А з часом і забув… Маю безліч справ… Але вже тепер усе, що зможу, зроблю, щоб тільки вам допомогти. Я так і Гандальфові обіцяв. «Барилку, – каже він мені, – мій друг гобіт незабаром буде тут, та ще й не сам. Назветься він. Підкопай. Пам’ятай про це, але дивись, щоб не спало тобі на думку випитувати. Йому може знадобитися допомога – зроби все, що зможеш. Буду тобі вдячний». Ось так він казав. А тепер ви вже тут, й біда, здається, неподалік.
- Що ви маєте на увазі? [180]
- Тих чорних, що на конях, – стиха сказав Барил. – Вони шукають ТОРБИНСА, і щоб мені обернутися на гобіта, якщо для доброго діла. Трапилося це у понеділок, і відразу усі собаки в нас заскиглили, гуси загеґали. Мені це здалося дивним. Ноб приходить і каже, нібито якісь двоє одягнених у чорне питають гобіта на ім’я Торбинс, а в самого аж волосся дибки з переляку. Я звелів тим двом забиратися під три чорти і зачинив двері; але подейкували, нібито вони аж до самих Далеких Дуг розпитували про вас. Та ще й цей Слідопит – Блукач – теж з усілякими питаннями ліз. Хотів сюди пролізти, коли ви ще не поїли, не відпочили, ось воно як!
- Хотів, це так! – раптом промовив Блукач, виходячи до світла. – І все б скінчилося благополучно, якби ти мене пустив!
Хазяїн аж підскочив з подиву:
- Ти тут! Вічно з’являєшся казна звідки! Чого тобі тепер треба?
- Він тут з мого дозволу, – сказав Фродо. – Прийшов запропонувати свою допомогу.
- Мабуть, вам краще знати, – бовкнув Барбарис, з підозрою зиркнувши на Блукача. – Але я на вашому місці не затівав би справ із Слідопитом!
- А з ким же тоді мати справи? – спитав Блукач. – З жирним корчмарем, що і власне ім’я ледве пам’ятає, дарма що його кличуть з ранку до вечора? Вони не можуть сидіти тут довіку й не можуть повернутися назад. Вони мають здолати довгу путь. Може, ти з ними підеш – охороняти від Чорних Вершників?
- Мені піти? Покинути Бригору? – всерйоз злякавшись, скрикнув Барбарис. – Ні за які скарби! Але чом би вам не пожити в мене хоч недовго, пане Підкопаю? Що це за метушня така навколо вас? Чого треба Чорним Вершникам і звідки вони узялися, хотів би я знати?
- На жаль, я нічого не в змозі пояснити, – сказав Фродо. – Я втомився і дуже стурбований, а історія ця дуже довга. Але якщо ви намагаєтесь мені допомогти, то знайте: доки ми тут, ваша оселя під загрозою. А щодо Чорних Вершників, то я не впевнений, але боюсь, що вони…
- З Мордору, – тихо підказав Блукач. – Вони з Мордору, Барилку, якщо це тобі щось каже.
- Сили небесні! – зблід Барбарис. Назва ця, вочевидь, була йому знайома. – Гіршої звістки не чув я у житті… [181]
- Атож, – сказав Фродо. – Ви ще не передумали мені допомагати?
- Навпаки. Ще більше готовий. Хоч навіть не знаю, що може такий, як я, проти…
- Проти пітьми зі сходу, – спокійно договорив Блукач. – Можеш ти небагато, але й це важливо. Можеш влаштувати пана Підкопая на цю ніч й забути ім’я Торбинса, поки він не зайде далеко.
- Так і зроблю, – запевнив Барбарис. – Але ТІ, мабуть, дізнаються, що він тут. Даремно, м’яко кажучи, пан Підкопай привернув до себе увагу сьогодні ввечері! Про те, як зник Більбо Торбинс, ми й раніше чули. Навіть наш Ноб, на що вже тугодум, і той дещо зрозумів. А в Бригорі мешкає дехто й розумніший за нього.
- То що ж, маємо тільки сподіватися, що Вершники ще не скоро сюди сунуться, – зітхнув Фродо.
- Еге ж, сподіваймося, – відповів Барбарис, – але хай вони будуть хоч сто разів примарами, до мого заїзду вони так запросто не проникнуть. До ранку можете не турбуватися. Ноб нікому нічого не скаже. Доки я живий та здоровий, ніякий Чорний Вершник у мої двері не увійде. Я й сам почергую, й прислугу поставлю. А вам, мабуть, краще поспати, якщо зможете.
- Але піднятися нам все одно треба удосвіта, – сказав Фродо. – Чим раніше, тим краще. Сніданок о пів на сьому, будь ласка.
- Коли завгодно! – сказав хазяїн. – На добраніч вам, пане Тор… тобто Підкопаю. На добраніч… ох, даруйте: а де ж пан Брендібок?
- Не знаю, – Фродо відразу занепокоївся. Він зовсім забув про Меррі, а час уже пізній! – Він збирався піти прогулятися, бо жадав свіжого повітря…
- Ну, бачу, про вас треба дбати увесь час! – сказав Барбарис. – Ви неначе святкувати приїхали! Зараз піду, позасуваю всі двері, але попереджу, щоб вашого друга впустили, як повернеться. А ще краще пошлю за ним Боба! На добраніч усім вам!
Нарешті шановний Барбарис пішов собі, кинувши на Блукача останній недовірливий погляд. Відлуння його кроків затихло у коридорі.
- Ну то що, – спитав Блукач, – чи ви не збираєтесь відкривати листа? [182]
Фродо уважно придивився до листа – без сумніву, печатка була Гандальфова. Зламавши її, він побачив знайомий, розгонистий, але розбірливий почерк чарівника:
«Грайливий Поні», Бригора,
день Середини року, 1418 р. Гоб.
Любий Фродо!
Погані новини дійшли до мене. Я мушу негайно їхати, а тобі раджу швидше покинути Торбу-на-Кручі та вибиратися за межі Гобітанії щонайпізніше до кінця липня. Повернуся, як тільки зможу, а якщо тебе вже не застану, то дожену по дорозі. Залиш для мене звістку тут, якщо йтимеш повз Бригору. Хазяїну (Барбарису) можеш довіряти. На Тракті можлива зустріч з одним з моїх друзів. Він худорлявий, високий на зріст, з темним волоссям, дехто зве його Блукачем. Він обізнаний у нашій справі і може тобі допомогти. Йди до Рівенделлу. Там, сподіваюся, ми й зустрінемося. Якщо я не з’явлюся, питай поради у Елронда.
Весь твій – бігцем – Гандальф.
P.S. НЕ КОРИСТУЙСЯ НИМ! Ні в якому разі не користуйся! Не ходи уночі!
P.P.S. Упевнись, чи це той самий Блукач. По дорогах вештається багато усякого люду. Його справжнє ім’я – Арагорн. .
Справжнє золото не блищить,
Хто блукає – не заблукав,
Дуб коріння пускає вглиб,
Щоб мороз його не дістав.
P.P.P.S. Сподіваюся, Барбарис незабаром відішле цього листа. Порядна людина, але пам’ять має схожу на комору – найпотрібніше лежить на споді під купою мотлоху. Якщо забуде – я його засмажу! Хай тобі щастить!

Фродо прочитав листа, потім передав Піпу й Сему.
- Шановний Барбарис дійсно все переплутав! – сказав він. – Його варто було б підсмажити! Отримай я цього листа раніше, ми б уже давно благополучно прийшли до Рівенделлу. Але що могло трапитися з Гандальфом? Він пише так, наче йде назустріч бурі! [183]
- Він чекає на бурю вже багато років, – сказав Блукач.
Фродо у задумі подивився на нього, розмірковуючи над другою припискою Гандальфа.
- Чому ти мені відразу не сказав, що приятелюєш з Гандальфом? – спитав він. – Тоді б ми не гаяли часу,
- Ти так вважаєш? Та чи хтось з вас отак відразу повірив би мені? Я не знав про існування листа. Я мав переконати тебе, не маючи жодних доказів. У всякому разі я не збирався розповідати про себе відразу. Спершу треба було придивитися до вас, чи ви того варті. Ворог вже ставив на мене пастки. А потім я згодився б відповідати на будь-які ваші запитання. Але, щиро кажучи, – додав він з дивною посмішкою, – я сподівався, що й без того мені повірите. Коли довго живеш потайки, недовіра втомлює… На жаль, моя зовнішність довіри не викликає.
- Це вірно – на перший погляд, – засміявся Пін. Лист Гандальфа заспокоїв його. – Але той гарний, хто гарно поводиться, так у нас кажуть. Ми б теж виглядали не краще, якби прожили кілька днів у полях та канавах.
- Щоб мати вигляд Блукача, треба блукати по Глухомані не кілька днів чи навіть місяців, а довгі роки. Ти б такого життя не витримав – якщо тільки не зліплений з міцнішої глини, ніж здається.
Пін принишк, але Сем не зніяковів і дивився на Блукача з тою ж підозрою.
- Ти ще доведи, що Гандальф про тебе пише! – вимагав він. – Бо ти ж про нього й не згадував, доки листа не принесли. Може, ти тільки вдаєш із себе Блукача, може, справжнього Блукача ти зарізав та в його одяг перевдягся. Ну, що скажеш?
- Що ти хлопець не дурний. Але відповісти тобі, Семе Гемджи, я можу лише одне: якби я убив справжнього Блукача, то міг би й тебе вбити, і убив би уже давно без зайвих балачок. Якби я шукав Перстень, то міг би узяти його – зараз!
Він підвівся й немов став вищий на зріст; очі його спалахнули владним вогнем. Він відкинув край плаща і поклав руку на рукоять меча, що досі був непомітним. Гобіти завмерли, боячись поворухнутися. Сем, втративши мову і роззявивши рота, витріщився на нього. Але Блукач тільки окинув їх поглядом, і побіжна усмішка пом’якшила риси його обличчя: [184]
- На ваше щастя, я все ж таки саме ТОЙ Блукач. Я – Арагорн, син Арахорна, і якщо спроможний вас врятувати, хоч би й за велику ціну, я це зроблю!
Довго мовчали вони. Фродо першим порушив тишу.
- Я вірив, що ти друг, ще до листа – вірніше, бажав вірити. Ти лякав мене кілька разів упродовж вечора, але зовсім інакше, ніж слуги Ворога. Ті радніше вдавали б із себе щось пристойне, а я відчував би щось бридке, розумієш?
- Розумію, – засміявся Блукач, – отже, я маю бридкий вигляд, але поводжуся пристойно, так? «Справжнє золото не блищить..,»
- То цей вірш про тебе? – здивувався Фродо. – А я не збагнув, навіщо Гандальф їх наводить. Але звідки ти ці рядки знаєш? Може, бачив того листа?
- Не бачив та й не знав, – сказав Блукач. – Але Арагорн – це я, і вірші про моє ім’я, – він вийняв меч з піхов, і гобіти побачили, що він зламаний трохи нижче рукояті. – Не дуже зручно ним користуватися, еге ж, Семе? Але наближається година, коли його перекують заново.
Сем мовчав.
- Отже, – сказав Блукач, – з дозволу Сема будемо вважати справу вирішеною. Блукач іде з вами за провідника. Завтра на нас чекає важка подорож. Навіть якщо підемо звідси без клопоту, без розголосу не обійдеться. Але я спробую якнайшвидше повести вас до лісу. Опріч Тракту, є інші шляхи з Бригори у світ. А коли позбавимось погоні, я поведу вас до Непогожої.
- Це що таке? – спитав Сем.
- Гора на північ від Тракту, майже на півдорозі звідси до Рівенделлу. Вона панує над усією округою, з її вершини можна роздивитися на всі боки. Якщо Гандальф буде нас наздоганяти, він обов’язково попрямує туди. Після Вітровії йти стане важче, ми матимемо вибирати між більшою чи меншою небезпекою.
- А коли ти востаннє бачив Гандальфа? – спитав Фродо. – Чи знаєш, де він, що поробляє?
- Не знаю, – спохмурнів Блукач. – Ми удвох побували навесні на заході. Останнім часом мені доводилося ходити дозором на кордонах Гобітанії, коли він відходив у інших справах. Він волів не залишати вас без охорони. Востаннє ми зустрічалися на Кам’яному Броді через Брендівіну. Першого травня він сказав, що з тобою все влаштовано [185] й ти вирушаєш до Рівенделлу .наприкінці вересня. Оскільки він намагався повести вас сам* то я вирушив у дальню подорож. Отак вийшло на зле: щось у нього несподівано трапилось, а допомогти було нікому. Вперше за час нашого знайомства мені щось неспокійно за нього. Якщо навіть він не спромігся прийти, чому не сповістив ні тебе, ні мене? Повернувшись – уже досить давно, – я почув погані вісті: Гандальф зник, натомість з’явилися Чорні Вершники. Мені розповіли про це ельфи Гілдора, а пізніше вони сповістили мене, що ти пішов з дому. Але про те, що ти покинув Забоччя, ніякої звістки не було, тим-то я й заліг на Тракті, нетерпляче видивляючись вас.
- Отже, на твою думку, Чорні Вершники якось причетні до зникнення Гандальфа? – спитав Фродо.
- Я не знаю такої сили, крім самого Ворога, яка була б здатна зупинити його. Не журися! Гандальф могутніший, ніж вважають у Краї. Адже вам він показує лише свої дрібнички та іграшки. Але та справа, що її ми з ним разом розпочали, стане найвеличнішою з його праць.
Пін позіхнув і вибачився:
- Втомився я страшенно. Хоч усе це дуже мене турбує, треба й поспати – якщо не в ліжку, то прямо тут. Де ж цей дурник Меррі? Йти зараз шукати його у потемках – це вже занадто після такої днини!
У ту ж мить вони почули, як грюкнули вхідні двері й хтось пробіг коридором. У кімнату влетів Меррі, за ним – Ноб. Відсапуючись, він зачинив двері кімнати і притулився до них спиною.
Друзі злякано дивилися на Меррі, поки той, нарешті, не видихнув:
- Я бачив їх, Фродо! Я бачив! Чорні Вершники!
- Чорні Вершники? Де? – скрикнув Фродо.
- Тут, у селищі. Я посидів якусь годинку біля вогнища, ви не поверталися, то я й вийшов прогулятися. Повертаючись назад, зупинився під ліхтарем подивитися на зірки. Раптом як затіпало мене: щось жахливе підкрадалося до мене, чорніше, ніж тіні на дорозі. Воно не потрапляло у коло світла. А коня ніде не було видно.
- У якому напрямку посувалась та тінь? – різко й несподівано спитав Блукач.
Меррі здригнувся – він тільки тепер помітив незнайомця. [186]
- Кажи далі! – сказав Фродо. – Він друг Гандальфа. Я тобі потім поясню.
- Тінь рухалась, як мені здається, на схід, – пригадав Меррі. – Я спробував іти слідом. Зрозуміло, він майже зразу щез, але я завернув за ріг і дійшов до останнього будинку на Тракті.
Блукач здивовано поглянув на Меррі.
- Відважний вчинок, – сказав він, – але нерозумний!
- Та тут ані розум, ані хоробрість ні при чому, – заперечив Меррі. – Я просто не міг не йти. Мене немов тягли… Отже, я йду і раптом чую голоси біля огорожі. Один бурмотів, другий шепотів чи навіть сичав. Слів я не розібрав. Я б підійшов поближче, але тут мене всього затрусило – до того страшно стало! Завернув я, хотів бігти сюди, але раптом щось підкралося ззаду… тоді я впав, оце й усе.
- Там я його і знайшов, – підхопив Ноб. – Хазяїн мене послав, я взяв ліхтар і спустився спершу до західних воріт, потім до південних. А як йшов повз будинок Білла Терника, дивлюсь, на дорозі якісь двоє копирсаються, ніби схилилися і щось підіймають. Я давай кричати, підбіг – а тих уже й сліду нема, а пан Брендібок лежить на узбіччі, наче спить. Я його потрусив, а він каже: «Я ніби в чорторий провалився». Дуже погано йому було, але тільки-но я його розбудив, він як підскочить, та як припустився сюди, мов заєць.
- На жаль, це так, – зітхнув Меррі. – Хоч я слів своїх не пам’ятаю. Мені наснився жахливий сон, але я його вже забув. Я страшенно втомився. Не знаю, що це до мене причепилося?..
- Це Чорний подих, – сказав Блукач. – Певно, Вершники залишили коней зовні і потай проникли сюди через південні ворота. Вони навідались до Білла Терника, отже, їм все вже відомо; той прибулець з півдня, мабуть, теж їхній шпигун. Тепер ще до ранку дочекаємось біди!
- Якої? – спитав Меррі. – Вони нападуть на заїзд?
- Навряд чи так. Вони тут лише вдвох. Та й взагалі вони такого звичаю не мають. У пітьмі, у пустці вони набувають сили. Відкрито вламуватися до добре освітленого дому, де багато народу, вони не стануть, – принаймні, поки не вжито усіх інших заходів. Нас чекає попереду ще довга путь по Еріадору. їхня сила – це жах, і у Бригорі дехто вже потрапив до цієї пастки. Ці невдалі людиська [187] утнуть ще чимало капостей – і Терник, і дехто з прибульців з півдня, і, мабуть, брамник теж. У понеділок вони перемовилися з Харрі кількома словами – я за ними стежив. Коли вони пішли геть, він був біліший за крейду і весь тіпався.
- Бачу, ми звідусіль оточені ворогами, – сказав Фродо. – Що ж нам робити?
- Залишитися тут, не розходитись по спальнях. Ті легко з’ясують, де ваші кімнати – їхні вікна дивляться на північ і розташовані невисоко від землі. Ми усі залишимось тут, замкнемо вікна та двері. Але спочатку ми з Но-бом перенесемо сюди ваші речі.
Поки Блукач ходив по їхніх кімнатах, Фродо стисло оповів Меррі все, що трапилося по вечері. Меррі ще дочитував листа Гандальфа, коли Блукач з Нобом повернулися. — Ну, добродії, – сказав Ноб, – я там все влаштував: одіж порозкидав, у кожне ліжко поклав валики з дивана. З вовняного килимка вийшла точнісінько ваша голова, пане Тор… перепрошую, Підкопаю, – додав він, посміхаючись.
- Добре, мабуть, і справді схоже! – засміявся Пін. – Але якщо цю підміну помітять?
- Там побачимо, – сказав Блукач. – Сподіваймося, що наша фортеця витримає до ранку.
- На добраніч вам! – побажав Ноб і пішов – була його черга охороняти двері.
Гобіти звалили свої речі-у кутку, підтягли під двері важке крісло та замкнули вікно. Коли Фродо замикав віконниці, він побачив, що ніч ясна, як і раніш. Семизоряний Серп* яскраво сяяв понад Бригорою. Фродо замкнув віконниці міцним засувом і запнув фіранки. Тим часом Блукач розпалив вогонь і погасив усі свічки.
* Так гобіти звуть Великий Віз.
Мандрівники вляглися на ковдрах, ногами до вогню; Блукач вмостився у кріслі біля дверей. Гобіти ще кілька хвилин побалакали – Меррі жадав знати усі подробиці.
- На Місячну підводу! – хихикнув він, загортаючись щільніше у свою ковдру. – Ото дурниці, Фродо! Жалкую, що не бачив тої чудасії! Шановні бригоряни будуть обговорювати цю подію Ще сто років!
- Та вже не менше, – зауважив Блукач.
Потім усі замовкли, і гобіти один по одному поснули. [188]

Розділ 11
КЛИНОК У НОЧІ
Коли мандрівники лягали спати у бригорському заїзді, Забоччя вже спало. Понад лощинами й ложем річки здіймався туман; в домі Фродо, у Струмковій Ярузі, стояла тиша. Череванчик Бульбер обережно відхилив двері й визирнув. Протягом усього дня його мучив страх, він нічим не міг зайнятися, а тепер не наважився лягти в ліжко: у захололому нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він придивився до темряви, чорна тінь ворухнулася під деревами; хвіртка сама по собі відхилилась і знов безгучно закрилася. Жах охопив Череваня. Він відсахнувся, постояв хвилинку в передпокої, намагаючись опанувати себе. Потім старанно прикрив і замкнув двері.
Ніч стала ще глухішою. Від Дороги долинув ледь чутний стукіт коней, що обережно переступали ногами. Біля хвіртки вони зупинилися, три чорні тіні безшумно метнулися до дому і немов скам’яніли. Одна під дверима, дві інших – на правому та лівому розі. Дім і сад мовчали, стримуючи подих.
Аж ось з легким шурхотом ворухнулося листя, десь далеко заспівав півень. Прийшла холодна година перед світанком. Постать під дверима зворухнулася. У безмісячній пітьмі крижаним сполохом виблиснув клинок, покидаючи піхви. Двері дому здригнулися від глухого, тяжкого удару.
- Відчиняйте, ім’ям Мордору! – проричав глухий грізний голос.
Від другого удару двері піддалися і впали; одвірок тріснув, замок зламався. Чорні тіні рвонулися в дім.
Але у ту ж мить в гаю неподалік заграв ріжок; звук його здійнявся у ночі, ;як полум’я на горі:
ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!
Череванчик Бульбер не гаяв марно часу. Угледівши, як темні постаті крадькома підбираються ближче й ближче по саду, він відразу збагнув, що йому залишилось лише рятуватися втечею чи загинути. І він майнув через двері від чорних сіней, через сад до ланів. Біг він аж милю з гаком до найближчої садиби, а там упав на ґанку, волаючи: «Ні! Ні! Не в мене! Я його не маю!» Не відразу сусіди второпали, чого це він лементує, аж нарешті здогадалися, [189] що якийсь ворог проник до Забоччя, хтось чужий вдерся зі Старого Лісу. І вже більше не гаяли ні хвилини.
ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!
Брендібоки сурмили бойову побудку Забоччя, що не звучала ось вже сто років, з того часу, коли у Страшну Зиму білі вовки перейшли по льоду замерзлу Брендівіну.
ПОВСТАНЬ! ПОВСТАНЬ!
Здалека долинав відгук інших ріжків. Тривога поширювалась. Чорні постаті втекли. На ґанку вони упустили гобітанський плащ. По дорозі, застукотіли підкови, коні пішли підтюпцем і зникли у темряві. По всій окрузі сурмили ріжки, перегукувалися голоси, тупотіли на бігу ноги. Але Чорні Вершники мов вихор неслися до Північних воріт. Нехай собі гуде малий народець! Саурон розбереться з ними пізніше. Зараз вони мають інше доручення: вони знали, що оселя пуста; Перстень зник. Потоптавши сторожу біля воріт, вони залишили Гобітанію.
Ще до півночі Фродо прокинувся від глибокого сну, зненацька, немов якийсь звук або чиясь присутність збентежила його. Він побачив, що Блукач сидить у кріслі насторожений; очі його поблискували у світлі яскравого вогню, але він не ворухнувся й не подав ніякого знаку.
Фродо знову заснув; але в його сни в ту саму мить проник свист вітру та стукіт галопуючих коней. Вітер стрясав увесь будинок; здалека приніс він несамовитий поклик ріжка. Фродо розплющив очі й почув веселе кукурікання півня на подвір’ї заїзду. Блукач відсмикнув фіранки, відхилив віконниці. Крізь розчинене вікно увійшло в кімнату досвітнє світло разом з холодним повітрям.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве