Блукач розбудив гобітів і повів оглянути спальні. Вони швидко впевнилися, що добре зробили, коли вчора прислухалися до його поради: шибки у вікнах були розбиті, постелі розкидані, а валики розпороті й покидані на підлогу; брунатний килимок був розідраний на шматки.
Блукач відразу ж пішов покликати хазяїна. Барбарис, сонний і переляканий, вночі навіть очей не зімкнув, якщо вірити його запевненням, але нічого не чув.
– Скільки живу, такого не бачив! – жахався він, здіймаючи руки. – Де ж це бачено, щоб постояльці не могли спати у своїх ліжках, та щоб новісінькі валики рубали, та все таке! До чого ж ми дожилися! [190]
– До смутних часів, – сказав Блукач. – Але щойно ми заберемося звідси, тебе залишать поки що у спокої. А підемо ми негайно. Снідати не будемо – приготуй щось, щоб перехопити нашвидкуруч. За кілька хвилин ми будемо готові.
Хазяїн поквапився вивести поні та зібрати «закуску». Але швидко повернувся, дуже засмучений: поні зникли! Стайня стояла відчинена навстіж, і всі поні розбіглися – не тільки їхні власні, але взагалі усі, й коні теж.
Новина збентежила Фродо. Нічого було й думати дійти до Рівенделлу пішки, маючи позаду кінну погоню. Вже простіше доскочити до Місяця! Блукач помовчав, дивлячись на гобітів так, неначе зважував їхню силу й мужність.
– Поні все одно від коней не втекли б, – сказав він нарешті, наче відповідаючи на думки Фродо. – Тими шляхами, які я обираю, пішки йти буде лише трохи повільніше, ніж верхи, у всякому разі я запропонував би вам спішитися. Турбує мене тільки запас провізії. Поповнити його не можна буде аж до самого Рівенделлу, а тягти вантаж доведеться на собі, й вантаж чималий – адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, а не навпростець. Скільки ви зможете підняти?
– Скільки треба, стільки й піднімемо, – сказав Пін; намагаючись виказати більше впевненості, ніж відчував насправді.
– Я один за двох можу нести, – з викликом сказав Сем.
– А чи не можна якось зарадити цьому лихові, пане Барбарис? – спитав Фродо. – Може, знайдеться у селищі пара поні або хоч один – для вантажу? Наймати незручно, а ось купити можна, – і він відразу почав підраховувати, чи вистачить в нього грошей.
– Важко це, – зажурився хазяїн. – На всю Бригору їздових поні – один-два, та й годі. До того ж вони утримувались у моїй стайні і втекли разом з усіма. А в’ючних тут замало, і ніхто вам їх не продасть. Але ми спробуємо. Зараз пошлю Боба, хай пошукає.
– Добре, – неохоче згодився Блукач, – так і зробимо. Без поні, хоч би єдиного, ми, певно, далеко не зайдемо. Але це означатиме – прощавай, намір піти рано та непомітно. Тепер усі будуть знати, коли ми вирушимо, наче про те сурмами звістили! Безперечно, на те й розраховано. [191]
– У цьому є маленька втіха, – зауважив Меррі, – а може, вийде й велика: тепер ми сядемо до столу та як слід поснідаємо. Давайте-но сюди Ноба!
Врешті-решт, вони затримались майже на чотири години. Боб повернувся зі звісткою, що ані коня, ані поні дістати неможливо – хоч задля дружби, хоч за гроші, – крім як у Білла Терника.
– Конячка в нього стара, заморена, – розповів Боб, – але ж йому відомі ваші обставини, отже, здере за неї утроє. Вже повірте, я цього Терника знаю як облупленого!
– Терник? – сказав Фродо. – А це не пастка? Не поскаче його тварюка просто до нього з усім нашим майном, або допоможе вистежити нас, чи ще щось?
– Це малоймовірно, – заспокоїв його Блукач. – Коли вже якась тварина його здихається, то повертатися не захоче, можу присягнутися. Радше добродій Терник захотів поживитися. Ми не маємо з чого вибирати. Головне, щоб коник не здох у найближчі дні,
– Скільки він за нього хоче?
Білл Терник заправив тридцять срібних монет – це й справді було втричі більше, ніж давали у тих краях за поні. Конячка виявилася кощава, заморена і зажурена, але, здається, вмирати поки що не збиралася. Заплатив за неї Барбарис, та ще вісімнадцять монет запропонував Меррі, щоб відшкодувати втрату. Він був людиною чесною і заможною, як на бригорянську мірку, але тридцять срібних монет складали для нього відчутну втрату, тим більш прикру, що вони дісталися шахраю Тернику.
Пізніше, щоправда, ця втрата обернулася на зиск. Назовсім украли тільки одного коня, всі інші просто порозбігалися, і їх зловили у різних кутках навкруги селища. Поні Брендібока втекли далі за всіх: маючи здоровий глузд, вони добігли аж до Могильників, до свого рятівника-Товстунчика, й потрапили під опіку Тома Бомбадила. Коли ж чутки про події у Бригорі дійшли до лісу, Бомбадил відіслав їх усіх Барбарисові; так йому дісталися за дуже помірну ціну п’ять чудових поні. У Бригорі ш довелося, щоправда, багато працювати, але Боб старанно доглядав за ними, й вони влаштувалися зовсім непогано, уникнувши важких та небезпечних мандрів. Утім, і до Рівенделлу не потрапили також. [192]
Та це все було потім, а тоді Барил Барбарис був певний, що гроші його пропали задурно. Непокоїло його й те, що постояльці зчинили великий рейвах – прибульці з півдня лишилися без коней і голосно звинувачували хазяїна, доки не з’ясувалося, що вночі зник також один з їхніх супутників – косоокий приятель Білла Терника. Підозра відразу ж упала на нього.
– Підібрали на дорозі конокрада, привели до мого дому, – обурювався Барбарис, – і на мене ж кричите! Відшкодували б краще збитки! Попитайте Терника, хай скаже, куди дівся ваш пречудовий родич!
Але виявилося, що, власне, ніхто не мав косоокого ні за друга, ні за родича, і навіть не могли пригадати, коли ж це він затесався до їхнього товариства.
По сніданку гобіти перепакували свої речі, зібрали запас на довгу подорож. Була майже десята година ранку, коли вони нарешті вирушили, і вся Бригора збуджено гула. Таємниче зникнення; напад Чорних Вершників; пограбування стайні та, нарешті, звістка, що слідопит Блукач найнявся провідником до загадкових гобітів – тих подій вистачило б на багато нудних років наперед. Майже усі мешканці Бригори та Загаю, а дехто навіть з Балки і Далеких Дуг з’юрбилися вздовж Дороги, щоб на власні очі побачити, як вирушають мандрівники. Постояльці заїзду повисипали на ґанок та позвішувалися з вікон.
Зваживши на все це, Блукач змінив свій намір і повів маленький загін спершу по Тракту; Якби вони йшли відразу навпростець, було 6 ще гірше – половина люду повалила б за ними – подивитися, куди це вони прямують, та простежити що не потоптали чужі поля.
Вони попрощалися з Нобом і Бобом, щиро подякували шановному Барбарисові за допомогу. «Добре було б зустрітися ще раз, як усе владнається, – сказав Фродо. – Мені було б так приємно пожити спокійно у вашому заїзді!
Засмучені та пригнічені, йшли вони на очах натовпу: Не всі обличчя мали дружній вигляд, не всі слова, що бриніли за їхніми спинами, були лагідними. Але здавалося, Що Блукача в селищі побоювалися: ті, на кого він кидав погляд, вмить змовкали та посувалися назад. Він ішов попереду, поряд з Фродо, за ним – Пін та Меррі, а позаду [193] Сем вів поні навантаженого настільки, наскільки їм дозволило сумління. Але, схоже, зміна власника тільки втішила конячку. Сем у задумі гриз яблуко. Кишені в нього буяй геть напхані – це був прощальний подарунок від Ноба й Боба. «Яблучка – на поході, люлечка – на привалі, – казав він. – Але, на жаль, ані того, ані другого надовго не вистачить…»
Голови зівак висовувалися з дверей, стирчали над парканами, але гобіти їх не помічали. Біля Східних воріт стояла за щільним живоплотом темна й занедбана халупа – остання у селищі. За вікном її промайнула і відразу щезла жовто-бліда пика з косими хитрими очиськами. «Так ось де ховаєтся той південець! – подумав Фродо. – Точнісінько на гобліна схожий!»
З-за огорожі на нього зухвало уставився другий чоловік – з густими чорними бровами й великим ротом, кривим від глумливої посмішки. Він палив куцу чорну люльку. Коли гобіти проходили повз нього, він вийняв люльку з вуст і сплюнув:
– Агов, Довгов’язий! Чи не зарано вийшли! Бачу, пристав й ти до товариства?
Блукач хитнув головою, але нічого не відповів.
– Здорові були, коротуни!- вів далі чорнобровий, звертаючись до гобітів.- Чи ви знаєте, кого найняли? Та це ж Блукач, ось хто! Має він й інші прізвиська, ще й куди гірші. Стережіться уночі! А ти, Семчику, не знущайся над моєю бідолашною худобиною! – Й він сплюнув знову.
Сем жваво обернувся:
– А ти, колючко тернова, забирайся геть зі своєю поганою пикою, бо я її прикрашу! – Яблуко, що він їв, блискавично злетіло у повітря і влучило Біллові просто по носу. Той не встиг вчасно відхилитися, й з-за огорожі залунали прокльони.
– Дарма яблуко втратив, – зітхнув Сем, крокуючи далі.
Нарешті селище залишилось позаду. Діти та настирливіші із зівак втомилися й біля воріт завернули додому. А подорожани вийшли з воріт та ще кілька миль прямували Трактом. Він завертав наліво, огинаючи Бригору, а потім, знов повернувшись на схід, швидко спускався до неосяжних лісів. Зліва, на розлогому східному схилі, виднілися стріхи будинків та гобітанських нор Загаю; нижче, з глибокого [194] яру на північ від Тракту курілися димки Балки, а Далекі Дуга ховалися за деревами.
Коли брунатна баня Бригори залишилася позаду, вони помітили стежку, що відходила від Тракту на північ.
– Відтепер ми підемо потай, – сказав Блукач.
– Сподіваюсь, не навпростець? – спитав Пін. – Бо ми вже одного разу спробували скоротити шлях лісом і ледве не загинули.
– Тоді мене поряд не було, – засміявся Блукач. – Якщо вже я йду навпростець, то приходжу куди треба.
Він уважно оглянув дорогу; ніде нікого. Тоді він швидкою ходою повів гобітів по стежці униз, до лісової долини. Намір його, наскільки могли збагнути гобіти, що не знали місцевості, полягав у тому, щоб піти спочатку у напрямку Далеких Дуг, але обійти це село зі сходу та, завернувши праворуч, іти якомога пряміше глухими хащами до гори Вітровії. Якщо пощастить, у такий спосіб вони зріжуть величезну петлю Тракту, що далеко загинався на південь, оминаючи Комарині Заводі. Але вони самі мали пройти цими багнами, де, судячи з опису Блукача, нічого приємного на них не чекало.
Досі ж все складалося добре. Коли б ще не тривожні події ночі, гобіти раділи б цьому походові більше, ніж прогулянці Старим Лісом. Сонце сяяло, але не палило. Листя з дерев у долині ще не опало, навіть не пожовкло, у лісі було тихо та чисто. Блукач упевнено вів їх, переходячи зі стежки на стежку; без провідника вони б швидко заблукали серед плутанини стежок. Щоб відірватися від можливих переслідувачів. Блукач раз у раз завертав, петляв.
– Білл Терник неодмінно узнає, де ми зійшли з Тракту, – сказав він, – хоча сам за нами, певно, не піде. Він непогано знає навколишні місця, але знає також, що в лісі йому зі мною краще не змагатися. Але він може розповісти все… іншим. Вони не могли далеко відійти. Отже, якщо вони вирішать, що ми пішли до Далеких Дуг, тим краще!
Чи то Блукач уміло уникав зустрічей, чи то просто випадково, але протягом всієї днини їм не зустрілося жодної живої душі, ані двоногих, якщо не брати до уваги птахів, ані чотириногих, крім лисиці та пари білок. Наступного дня вони попрямували точно на схід, тихо і мирно. На третій день Дужий Ліс скінчився. Місцевість безперервно [195] понижувалась від самого Тракту, й тепер потягся широкий низькоділ, де посуватися було набагато складніше, Бригора та житло залишилися далеко позаду; загін наближався по бездоріжжю до Комариних Заводей,
Ґрунт став вогким, пружинив під ногами, з’явились калюжі, порослі очеретом та осокою, де щебетали невидимі пташки. Треба було придивлятися, куди ставити ногу, щоб не промокнути і не збитися з курсу. Спочатку вони посувалися вдало, однак чим далі, тим більше зусиль вимагав кожен крок. Навіть Слідопити не знайшли надійних стежин крізь хитливі підступні трясовини. Налетіла мошва; цілі хмари крихітних комах танцювали у повітрі, лізли під одяг, набивалися у вуха, у волосся.
– Вони мене живцем з’їдять! – заволав Піп. – Комарині Заводі! Та тут комашні більше, ніж води!
– Цікаво, а що ж вони їдять, коли не мають запасу гобітів на обід? – питав Сем, чухаючи шию.
Довго тягнувся той важкий день у, пустельній і непривітній країні. Ночували у вогкості, у холоді,, кусючі комахи заважали спати. Серед очерету та купин ховались, ще якісь бридкі створіння, судячи з голосу, люті родичі цвіркунів, їх були тисячі, й цілісіньку ніч вони дружно скрипотіли: «крри, крри, крри», доводили гобітів до нестями.
Наступний день, четвертий, видався аж ніяк не кращим, а ніч ще безпритульнішою. Щоправда «кррикуни», як Сем охрестив їх там уже не водилися, але комарі не відставали.
Фродо так утомився, що вночі ніяк не міг заснуєш; тому він помітив далеко на сході мерехтливі спалахи світла, хоч до ранку було ще далеко. Блукач теж не спав; він піднявся і насторожено вдивлявся у темну далечінь.
– Що це? – спитав Фродо.
– Не знаю. Занадто далеко. Схоже на те, ніби блискавки б’ють з вершини гори у небо.
Фродо знову ліг, ще довго ще бачив білі спалахи на небі та напружену, нерухому темну постать Блукача, доки не поринув у важкий сон.
На п’ятий день подорожні обійшли останні калюжі, й багнище залишилось позаду. Знову почався пологий підйом. Далеко на сході окреслилося пасмо невисоких гір. Остання праворуч, найвища, з приплющеною верхівкою, стояла віддалік від інших. [196]
– А це – Вітровія, – сказав Блукач. – Старий тракт, який ми залишили далеко праворуч, огинає її підніжжя з півдня. Якщо зможемо пройти прямо, то завтра опівдні дістанемося туди. Сподіваюсь, у цьому не буде помилки.
– А що тебе турбує? – спитав Фродо.
– Що там буде? Бо вона надто близько від Тракту.
– Але ж ми, здається, сподівались зустріти Гандальфа?
– Так, але надія слабка. Навіть якщо він взагалі обере цей шлях, він може не навідатись до Бригори і не дізнатися про мас. Бо навіть якщо ми з ним попрямуємо одним шляхом, то майже напевно зустрітися не зможемо. Довго залишатися там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у нетрях, вони й самі можуть піти до Вітровії – звідти зручно роздивлятися на багато миль довкола. Там нас можуть помітити й звірі, й птахи, а з птахів далеко не всі варті довіри, та є й інші донощики, ще гірші.
Гобіти стурбовано подивилися на віддалену гору; Сем підніс голову, боячись побачити у блідому небі шулік чи орлів з пронизливими лютими очима.
– Незатишно стає від твоїх слів, – поскаржився він, – самотньо якось!
– Що ти порадиш? – спитав Фродо.
– На мою думку, – поволі, немов підбираючи потрібні слова, відповів Блукач, – нам варто триматися напрямку на сад якомога точніше та йти до цього пасма гір, але не до самої Вітровії. Я знаю тиху стежку, що йде уздовж підніж, по ній зможемо підійти потай з півночі. А там подивимось.
Весь той день вони ледь шкандибали, поки не настав ранній холодний вечір. Місцевість стала сухою та безплідною, а позаду, над болотами, піднімався туман. Жалібно стогнали якісь птахи; багряне колесо сонця повільно занурювалось у сиву імлу. Потім запала тиша. А гобітам ввижалося у спогадах, як любо їм було дивитися на захід сонця крізь чисто вимиті вікна Торби-на-Кручі.
Під вечір вони надибали струмок, що збігав з горбів і пропадав у стоячих болотах. Берегом струмка йшли вгору, доки могли розрізняти дорогу. У повній темряві нарешті зупинились на ночівлю під чахлими вільхами понад струмком. Попереду на тьмяному небі відбивались кругляві скати безлісних пагорбів. Тієї ночі вони по черзі вартували, а Блукач, здавалось, не спав зовсім. Прибуваючий місяць лив на землю бліде слабке світло. [197]
На світанку вони вже крокували далі. Підмерзло, небо немов вицвіло. Гобіти почували таку бадьорість, наче виспались на м’яких перинах. Вони вже призвичаїлись до довгих переходів з мізерним харчуванням – у всякому разі, того, чого їм тепер було досить, у Гобітанії ледве вистачило б, щоб не падати з ніг. Пін заявив, що Фродо став удвічі тоншим, ніж був.
– Цікаво, – сказав Фродо, затягуючи тугіше пояс, – мене й насправді стало набагато менше. Якщо так і далі піде, то я перетворюсь на привида!
– Цитьте. З такими речами не жартують! – несподівано різко обірвав його Блукач.
Гори наближались. Декотрі з них сягали аж до тисячі футів, з них утворювався звивистий ланцюг, розділений ущелинами та перевалами, що йшли на схід. На верхівках гобіти бачили залишки порослих травою стін та ровів, в ущелинах – зруйновані кам’яні будівлі. До ночі вони досягли підніжжя західних схилів. Було п’яте жовтня, кінчався шостий день від часу їхнього виходу з Бригори.
Вранці вони знайшли, вперше після Дужого Лісу, добре протоптану стежину й завернули праворуч, на південь. Стежина примхливо звивалася, наче її навмисно прокладали так, щоб краще сховати того, хто йде по ній, від верхівок гір та від рівнини на заході: вона пірнала в западини, тулилася до стрімких урвищ, а на рівних та відкритих місцях подорожніх заступали купи валунів та обтесаного каміння, навалені обабіч.
– Цікаво, хто протоптав цю стежину та навіщо, – сказав Меррі, проходячи повз одну з таких куп, особливо велику і щільну. – Відверто кажучи, мені це не дуже подобається, бо схоже на Могильники. А на Вітровії теж є могильники чи ні?
– Ні, могильників тут нема ніде. Люди з заходу тут не жили, хоч у пізніші часи й захищали ці гори від ангмарських напасників. Цю стежину проклали для тих, хто стеріг форти на горах. Але набагато раніше, при початку Північного королівства, на Вітровії звели високу дозорну вежу, Амон-Сул. Вона потім згоріла і впала, залишилися тільки нижні ряди кладки, ніби вінець на маківці прадавньої гори. Але колись вежа була велика й гарна. Кажуть, що на ній стояв Еленділ за часів Останнього Союзу, коли чекав, чи не йде з заходу Гіл-Гелад. [198]
Гобіти здивовано витріщились на Блукача: отже, йому відома не тільки лісова наука, а ще й стародавні перекази?
– А хто такий Гіл-Гелад? – спитав Меррі. Замислившись, Блукач не відповів. Замість нього хтось промовив неголосно:
Гіл-Гелад в світлі князював –
І сумно лине арфи спів
Про того, хто останнім став
З ельфійських давніх королів.

Був довгим меч та гострим спис,
Шолом, мов зірка золота,
Вогні світил навік зійшлись
У срібнім дзеркалі щита.

Але давно в пітьмі він щез,
І не знайти його сліди –
Зоря скотилася з небес
У темний Мордор – назавжди.*
* Переклад С.Бондаренко.
Всі озирнулися з подивом, бо голос належав Сему.
– Далі, давай далі! – прохав Меррі.
– Це все, що я знаю, – затинаючись, зізнався Сем і весь зашарівся. – Ще дитиною вивчив. Пан Більбо знав, як я люблю слухати про ельфів, й іноді розповідав такі речі… Він же мене і письменству навчив. Страшенно вчений він був, наш старий пан Більбо. А ще й вірші писав. Поезія. Оце, що я зараз казав, теж він склав.
– Ні, це склав не він, – заперечив йому Блукач. – Це уривок зі старовинної балади про загибель Гіл-Гелада, написаної давньою мовою. Певно, Більбо переклав її, а я й не знав.
– Там було ще багато, – згадав Сем, – і все про Мордор. Я ту частину вчити не став, до того страшне. Ніколи не думав, що сам піду цим шляхом!
– Йти до Мордору! – вигукнув Пін. – Сподіваюсь, нас це обмине!
– Тихше! – звелів Блукач. – Це Ім’я не згадують без приводу!
Близько полудня стежина привела їх до сіро-зеленого укосу, який, наче міст, упирався у північний схил гори, [199] залитий яскравим, м’яким світлом жовтневого сонця. Вирішили відразу ж піднятися на верину. Ховатися більше було неможливо, залишалась тільки надія, що вороги чи їхні шпигуни не стежать за ними. Земля навколо здавалась мертвою. Якщо Гандальф ховався десь поблизу, він себе нічим не виявив.
На західному відрозі Вітровії вони знайшли вкриту зверху западину, порослу травою. Там залишилися Сем та Пін з усіма речами й поні. Всі інші полізли вище, й через півгодини Блукач уже стояв «а верхівці; Фродо з Меррі невдовзі наздогнали його, зморені та захекані, бо верхня частина схилу була стрімка й скеляста.
Нагорі вони знайшли, як і казав Бяукач, широке коло старовинної кам’яної кладки, потрошеної і затягнутої дерном. Але посередині кола нагромаджувалась купа уламків, чорних від кіптющ. Навколо неї трава вигоріла дощенту, а віддалік – посохла й покрутилася; очевидно, на верхівці недавно лютувало полум’я. Але ніде нікого не було видно.
Стоячи біля кам’яного кола, мандрівники добачили безкраї, одноманітні землі, лише де-не-де темніли плями лісів, а за ними ледь виблискувала якась ріка. З південного боку, під ногами, тяглась угору-вниз і зникала у лісах на сході стрічка дороги. Тракт був безлюдний. Простеживши його очима далі, вони побачили гори – ближчі, брунатні й: похмурі, потім сірі, вище; а за ними виблискували, здіймаючись до хмар, біді піки.
– Ось ми й на місці! – сказав Меррі. – Що за безрадісна, нудна картина? Дні води, ані житла. Ще й Гандальфа нема. Але якщо він тут був і не захотів зачекати -~ я Його розумію!
– Треба подивитись, – сказав Блукач, озираючись. – Навіть якщо Гандальф потрапив до Бригори через пару днів після нас, він міг опинитись тут першим: у разі необхідності він вміє їздити дуже швидко. – Раптом він нахилився й подивився на камінь, що лежав поверх купи, плаский та білий, неначе полум’я його обійшло, Блукач підняв його і уважно роздивився з усіх боків:
– Хтось нещодавно тримав його у руках. Якої ви думки про ці знаки?
На пласкій нижній поверхні каменя Фродо побачив кілька подряпин.
– Тут є риска, крапка та ще три риски. [200]
– Знак зліва, з тонкими рисками, схожий на руну ” “, •- сказав Блукач. – Можливо, її накреслив Гандальф» хоча впевненості нема. Подряпини тонкі й зовсім свіжі; Але знаки можуть бути й іншого походження — сюди зрідка заходжають Слідопити, а вони теж користуються рунами.
– Але якщо креслив Гандальф, то що вони мають означати? – спитав Меррі.
– Можливо, «Г – три», тобто Гандальф був тут третього жовтня, три дні тому. Знаки накреслені недбало, поквапливо, а це свідчить про близьку небезпеку – він не міг і не хотів писати докладніше. Але якщо так, то й нам треба пильнувати.
– Шкода, що неможливо цього точно з’ясувати, – сказав Фродо. – Все ж таки легше, коли відчуваєш, що Гандальф неподалік, позаду чи попереду.
– Все можливо. Я впевнений, що він був тут і потрапив у якусь пастку. Вогонь тут вирував великий – пам’ятаєш ті спалахи, що ми їх бачили на сході три ночі тому? Мабуть, хтось на нього напав, а чим скінчилося, невідомо. Так чи інакше, Гандальфа тут нема, отже, нам доведеться самим обирати шлях до Рівенделлу.
– А далеко до нього? – спитав Меррі, стомлено озираючись. З Вітровії світ здавався чужим та неозорим.
– На Тракті є Забуте Подвір’я, до нього їхати від Бригори один день, а далі, либонь, ніхто у милях Тракт і не вимірював, – сказав Блукач. – Називають різні числа. Дорога ця складна, й кожен подорожній радий досягти мети, чи довгою дорогою, чи короткою. Але я знаю, скільки часу витратив би на цю мандрівку, за умови доброї погоди та якщо поталанить: звідси до броду через Бруїнен – дванадцять днів; а Рівендели стоїть вище по течії Гримучої. Але йти по дорозі нам не можна, тобто, вважай, повних два тижні.
– Два тижні! – зітхнув Фродо. – За такий час будь-що може трапитись.
– Все може бути.
Вони ще трохи постояли мовчки на верхівці, дивлячись на південь. Саме там, серед цієї гірської пустелі, Фродо вперше сповна відчув свою безпорадність та беззахисність. Він гірко пожалкував, що доля примусила його покинути тихий, милий Край. Він глянув на ненависну дорогу в бік дому, на захід, і раптом помітив дві чорні цятки, що повільно [201] повзли з того боку. В той же час йому впали в очі три інших цятки, що рухались назустріч тим. Він скрикнув і схопив Блукача за руку.
– Дивись! – сказав він показуючи униз.
Блукач зразу ж упав на землю позаду зруйнованої стіни і притис Фродо до себе. Меррі сам розпластався поряд.
– Що там? – прошепотів він.
– Не знаю, але чекаю найгіршого, – відповів Блукач.
Вони обережно визирнули у щілину між двома щербатими каменями. Денне світло притьмарилось – зі сходу наповзли хмари, сонце, вже готове до спочинку, сховалося за ними. Чорні цятки на дорозі бачили усі троє, й хоч гобіти не могли роздивитися подробиць, вони не мали сумніву, що там, біля підніжжя гори, збираються Чорні Вершники.
– Так, – підтвердив Блукач, чиї очі були гострішими, — ворог поблизу!
Вони поспіхом збігли по північному схилу до своїх товаришів.
Сем та Перегрій за цей час устигли розвідати й лощину, й навколишні схили, знайшли неподалік джерело з чистою водою, а навколо нього – відбитки ніг: хтось стояв там не більше ніж два дні тому. У самій западині знайшлися свіжі сліди багаття та інші ознаки тимчасової стоянки, а на краю її, за купами кам’яних уламків, Сем знайшов ретельно складений невеликий запас хмизу.
– Цікаво, чи не Гандальф тут ночував, – сказав він Піну. – Якщо хтось усе це склав тут, то, мабуть, збирався повернутися?
Блукача дуже зацікавили ці знахідки. Він відразу ж пішов до джерела роздивитися сліди.
– Треба було мені відразу все оглянути, – сказав він, повернувшись. – Сем з Піном затоптали м’яку землю і все зіпсували. Тут недавно побували Слідопити. Це вони зібрали хмиз. Але є й зовсім свіжі сліди, які не вони залишили. Хтось ходив тут день чи два тому у важких чоботах – один або декілька, точно не скажу, але здається, що ніг, узутих в чоботи, було не дві, а багато. – Він похитав головою й замислився.
Гобіти відразу ж згадали Вершників, у плащах і високих чоботах. Якщо вони побували тут, то чим швидше Блукач поведе їх звідси, тим краще. Як тільки виявилося, [202] що ворог лише за кілька миль, Сем відчув, що западина йому вже не подобається.
– Може, заберемося геть звідси, та якнайшвидше, а, пане Блукачу? – нетерпляче спитав він. – Зараз уже пізно, а у цій тарілці мені якось ніяково.
– Ясна річ, треба швидко рішати, що робити, – сказав Блукач і, подивившись на небо, щоб визначити час та погоду, додав: – Так, Семе, мені тут теж не до вподоби, але, скільки я пам’ятаю, нічого кращого поблизу не знайдеться, а далеко не підемо, бо вже ніч близько. Тут нас принаймні не видно здалека, а якщо вирушимо, шпигунам буде легше помітити нас. Єдине, що ми в змозі зробити, – це змінити напрям. По цей бік Тракту місцевість всюди однакова, й за горами теж – пласка, гола рівнина на багато миль. А на південь, за Трактом, густі зарості. Хоч за дорогою і слідкують, доведеться ризикнути й перейти її.
– А Вершники мають зір? – спитав Меррі. – Розумієш, досі вони все нюхали, у всякому разі вдень, якщо не помиляюсь. А ти звелів нам ховатися, коли побачив їх далеко унизу, і тепер кажеш, буцімто нас помітять, якщо ми підемо?
– Я дозволив собі зайву безтурботність на верхівці, ..- сказав Блукач. – Прагнув знайти який-небудь знак Гандальфа, але не варто було підійматися утрьох і так довго стояти там. Адже чорні коні бачать гарно, й Вершники можуть використовувати інших тварин чи людей – пригадайте Бригору. Самі вони здатні здалека уловлювати запах живої крові – її вони одночасно ненавидять і вічно жадають; до того ж, хоч удень вони не мають звичайного зору, але ми немов відкидаємо тіні у їхній свідомості, які зникають лише на сонці опівдні. А ось у темряві вони бачать багато того, що не бачимо ми, й тоді вони найнебезпечніші. Є також дещо… Крім зору та нюху, ще інше… Чи пам’ятаєте, як ми відчули тривогу, коли тільки прийшли сюди, раніше, ніж побачили їх? А вони теж чують нас, тільки гостріше. До того ж, – додав він, знижуючи голос, – їх вабить Перстень.
– Та чи є в нас хоч який-небудь вихід? – Фродо озирався, мов зацькований. – Якщо підемо – нас побачать! Якщо залишимось – я притягну їх сюди!
Блукач поклав руку йому на плече.
– Ми ще маємо надію. З тобою друзі. У нас є хмиз для вогнища, і це вже добре. Ані притулку, ані захисту тут не [203] знайдеш, але вогонь замінить і те, й інше. Саурон вміє використовувати вогонь для своїх чорних справ, як використовує і все на світі, але Вершники вогню не люблять і бояться тих, хто ним володіє. Вогонь буде нашим другом у цій глушині.
– Ой, не знаю, – промимрив Сем. – Як на мене, це найкращий спосіб означити: «Ми тут!» А ще можна покричати!
У найнижчому; затишному куточку западини вони розклали вогнище і приготували вечерю» Тіні подовшали, повітря захололо. Всі несподівано відчули звірячий апетит – адже з самого ранку нічого не їли, – але не наважилися з’їсти зайвого. Попереду на них чекали пустельні землі, населені лише звіротою та птахами; покинуті всіма розумними племенами. Зрідка приходили туди з-за гір Слідопити, але їх було замало и вони не оселялись надовго; бували також – ще рідше – тролі, що спускалися з північних долин Імлистих Гір, але зустріч з ними нічого доброго не провіщала. Тільки на Тракті можна було зустріти звичайних мандрівників, здебільшого гномів, але вони завжди поспішали у своїх справах, й сторонні не одержали б від них ані допомоги, ані доброго слова.
– Не знаю, як нам заощадити запаси, – бідкався Фродо. – Останнім часом ми все розподіляли без лишку, та й зараз не розкошуємо, але якщо попереду два тижні ходу або й більше, то виходить, що ми собі надто багато дозволяли.
– У лісі їжа знайдеться, – заперечив Блукач. – Ягоди, коріння, зілля, а на крайній випадок я можу щось уполювати; Поки не настань зима, голоду можна Не боятися. Але добування їжі – довга і втомлива робота, а нам треба поспішати. Отже, затягніть пояси та сподівайтеся на майбутні бенкети у домі Елронда!
Чим темніше, тим холодніше ставало на горі. Визирнувши з-за краю западини, вони нічого не бачили, крім сірої землі, та й та швидко зникала у ночі. Небо знов очистилося, на ньому з’явилися й замиготіли зірки. Фродо та його товариші скупчились Навколо вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; а Блукач тільки накинув плащ і сидів віддалік, задумливо посмоктуючи люльку.
Коли настала ніч і багаття добре розжеврілося, він почав розповідати різні історії, щоб розважити їх та заспокоїти. [204]
Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.
– Розкажи про Гіл-Гелада, – попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. – Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?
– Знаю, – відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.