Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум’я.
– Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, – сказав Фродо. – Гіл-Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл-Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…
– Досить! – перехопив його Блукач. – Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з початку до кінця.
– Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, – попрохав Сем, – про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!
– Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам’ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем’я, – хай вона вас розважить.
Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:
Схилялось віття до землі,
Що з первовіку укривав
Болиголову буйноцвіт, –
Сплетіння чарівничих трав.
Крізь крони вікових дерев
Лилося світло юних зір…
У срібних променях і снах
Кружляла діва Лючіень.

Невидимої флейти слів
З галявин чувся. І квітки
Вплітались в марево волось,
І шати сяяли ясні. [205]
І все, що суджено, збулось:
Ішов Берен з Холодних гір
Невидимий у хащах трав,
Обіч незнаної ріки
Від болю й туги умирав.

Та раптом змученим очам
Відкрилось диво золоте, –
Прекрасна діва Лючіень,
Нетлінне сяйво, ніч і день…
І в такт чарівному танку
Мінився одяг, і летів,
Волосся шовк її вкривав…

А зачарований Берен
Мов скам’янів, а чи приріс
До місця… Видиво ясне
Розтануло. Він все стояв,
Вслухаючись в ельфійський ліс.
Йому вчувалось: тихий крок
Надії відблиском бринів
Крізь чарівничий дзвін зірок,
Буяння трав і шум лісів…

Так, зачарований Берен
Блукав німий крізь безліч днів.
Пожухлий лист з гілля злетів
На скутий кригою струмок.

Та знов з’явилася вона,
За нею слідом йшла весна,
Раптово зринувши з імли…
Сніги струмками поплили,
З під ніг її квітки цвіли.
Берену чувся ніжний спів, –
І звуки голосу живі
Були мов срібла перелив,
Мов чисті струни дощові.

Та лиш з’явилась – зникла вмить.
Закляття впало з уст німих: –
«Тінувіель, Тінувіель!»
Кохане лагідне ім’я
Бриніло лунами в лісах,
Неначе вітру течія.-
І поклик долі наздогнав,
І повернув її стежки,
Біль і любов подарував
На всі дороги та віки. [206]

Вернулась – руку подала:»
Берен лиш в очі зазирнув –
Гойднулись зорі в небесах…
І Лючіень, ельфійський цвіт,
Безсмертна зоряна краса,
Як і судилося в віках,
Засяяла в його руках.

На них чигали сто розлук, –
Холодні води Грозові,
Був час і простір проти них
Мечами, мурами темниць.
Шпилями гір, глибінню рік…
Але зустрілися навік
І вже не роз’єднали рук.
Блукач зітхнув і додав:
– Такі пісні ельфи називають «ан-теннат», на загальній мові їх відтворювати складно, виходить лише слабке відлуння. Це повість про те, ж зустрівся Берен, син Барагіра, з Лючіень Тінувіель. Берен був людського роду, а Лючіень – дочка Тінгола, ельфійського володаря тих часів, коли світ був ще молодий. Вона була найгарніша з дітей землі. Принадою дорівнювалась вона до зірки, що сходить над північними туманами, а лице її променіло сонячним світлом. У той час Великий Ворог, котрому Саурон був лише прислужником, жив у Ангбанді, на Півночі, а ельфи, повернувшись до Середзем’я з Недосяжного Заходу, пішли на нього війною, щоб відібрати вкрадені Сільмаріли, найяскравіші над усі самоцвіти світу. І прабатьки людських племен допомагали ельфам. Але Ворог одержав перемогу, Барагір загинув, а Берен чудом урятувався і потрапив у ліс Нельдорет, підлеглий владі Тінгола. Там одного разу він побачив, як співає й танцює Лючіень на галявині над зачарованою рікою Есгальдуїн. Він дав їй ім’я Тінувіель, що стародавньою мовою означало «Соловей». Багато поневірянь зазнали вони потім, ще й довгу розлуку. Тінувіель врятувала Берена з Сауронової в’язниці, потім удвох здолали вони небезпечний шлях, проникли до трону Чорного Володаря і зняли з його залізного вінця Сільмаріл. Тільки один з трьох славетних каменів устигли вони зняти, і став він весільним дарунком Тінголові за руку Лючіень. Але склалося так, що Берена вбив Вовк, який переслідував його від самих воріт Ангбанду, і вмер [207] син Барагіра на руках у своєї коханої Тшувіель. Вона воліла теж померти й розділити з ним ту долю, що чекає на смертних, аби тільки не розлучатися. Кажуть, що вони повернулись до життя, знову з’явилися вдвох у Середзем’ї і ще довго жили у зелених лісах, а потім залишили цей світ, відлетіли їхні душі ген за межі його. Так сталося, що Лючіень єдина з ельфів пізнала істинну смерть і покинула світ, залишивши друзів оплакувати невтішну втрату. Від неї дісталася ельфійська кров у спадщину людям того роду. Нащадки тих, хто походить від Лючіень, живуть ще й досі; кажуть, що рід цей ніколи не згасне. До нього належить і Елронд з Рівенделлу: адже Берен і Лючіень мали сина Діора, що став спадкоємцем Тінгола, а той мав дочку Ельвінгу Світлу, що стала дружиною Еаранділа, який відважився, піднявши вітрила, попливти по небесному океану з Сільмарілом, що сяяв на чолі його. А від Еаранділа почався рід королів Нуменору, Зірки Заходу.
Гобіти слухали, не відриваючи очей від його дивно схвильованого обличчя, ледь освітленого відблисками багаття. Очі його блищали, голос набув сили й глибини. Над ним простягалось чорне зоряне небо. Несподівано бліда, примарна заграва розлилася за його спиною над верхівкою гори: це сходив новонароджений місяць. Тінь Вітровії покрила западину, й зорі зблідли.
Історія скінчилася. Гобіти заворушились, почали потягатися.
– Дивіться, – сказав Меррі, – місяць сходить. Уже пізно.
Усі подивилися на небо й помітили невелику чорну пляму на гребені гори, залитої місячним сяйвом. То міг бути камінь або уламок скелі.
Сем і Меррі підвелися й відійшли від багаття. Фродо з Піном сиділи мовчки. Блукач щільно присунувся до гори. Все було тихо й спокійно, але серце Фродо раптом захололо. Він присунувся ближче до вогню. Аж ось у освітлене коло вбіг, ледве дихаючи, Сем: .
– Там щось незрозуміле! Мені чогось так страшно стало! З місця зійти не зміг! Немов підкрадається хтось…
– Ти бачив що-небудь? – спитав Фродо, скочивши на ноги.
– Ні, пане, нічого не бачив, та й не придивлявся. [208]
– А я, здається, бачив, – сказав Меррі – по рівнині, там, куди місячне світло сягає, посуваються дві чи три чорні постаті – у напрямку до нас.
– Сідайте ближче один до одного, спинами до вогню! – розпорядився Блукач. – Приготуйте довгі гілки!
Вони сиділи, затамувавши подих, насторожі, спиною до вогню, й вдивлялися у навколишню нічну темряву. Ніщо не змінювалося. Ані звуку, – ані поруху. Фродо ворухнувся; тиша ставала нестерпною – йому кортіло голосно кричати.
– Тихше! – прошепотів Блукач. І тої ж миті Пін зойкнув:
– Що це?
Вони скоріш відчули, ніж побачили, як понад краєм западини, здаля, підіймаються тіні, одна чи кілька; вони вдивилися уважніше – тіні зросли. Невдовзі вже не було сумніву: три чи чотири високі постаті стояли на схилі, дивлячись на них, – такі чорні, немов провалля у глибокій ночі. Фродо почув слабке сичання, ніби крізь ті провалля витікала отруйна пара; на нього немов кригою повіяло. Постаті повільно наблизились.
Жах охопив Піна й Меррі вони впали долілиць на землю. Сем притулився до Фродо, але той був переляканий не менше за нього; його трусило, але раптом усі страхи розтанули у палкому бажанні надіти Перстень. Фродо вже не міг думати ні про що інше. Він не забув Могильників, пам’ятав наказ Гандальфа, але щось підштовхувало його попри все піддатися спокусі. Не заради порятунку, взагалі ні для чого, доброго чи поганого – він просто відчував, що мусить вийняти Перстень і надіти на палець. Він не міг нічого сказати. Він відчував на собі погляд Сема, той, мабуть, відчував його біду, але не міг навіть повернутися до нього. Він заплющив очі і ще якийсь час намагався чинити опір; нарешті напруження досягло краю – він повільно витяг ланцюжок і сунув вказівний палець лівої руки у Перстень.
Відразу ж, хоч нічого навкруги не змінилося – ніч, темрява, – чорні постаті стали виразно видимі. Фродо Побачив їх крізь накидки, п’ятьох високих на зріст воїнів: двоє стояли На краю западини, а троє наближалися до нього. На блідих обличчях жевріли безжалісні очі; під плащами були довгі сірі шати, на сивому волоссі блищали срібні шоломи, а у кощавих руках – сталеві мечі. Очі їхні, спрямовані [209] на Фродо, пронизували наскрізь; вони йшли просто на нього. У відчаї вихопив він свого власного меча, і клинок спалахнув, наче підпалений. Двоє воїнів зупинилися. Третій був вищий за інших; на його довгім блискучім волоссі сяяла корона. В одній руці він тримав довгий меч, в другій – кинджал, і та друга рука ледь помітно світилася. Він метнувся вперед й налетів на Фродо.
А Фродо впав на землю і, вигукнувши: «О Елберет! Гілтоніель!», устромив меч у ногу ворога. Несамовите волання злетіло до неба; щось, ніби крижане лезо, вп’ялося у плече Фродо. Втрачаючи свідомість, він побачив, мов крізь туманні вихори, як Блукач вистрибнув з темряви з палаючими головешками у руках. Останнім зусиллям Фродо, відкинувши меч, зірвав Перстень з пальця і міцно затиснув його правицею.

Розділ 12
СУТИЧКА БІЛЯ БРОДУ
Коли до Фродо повернулась свідомість, він усе ще стискав у руці Перстень. Поряд яскраво палало багаття – туди підкинули хмизу. Пін, Меррі та Сем схилились над своїм ватажком.
– Що сталося? – спитав Фродо, несамовито озираючись; – Де той блідий король?
Зраділі, що він отямився, друзі навіть не зразу змогли відповісти; та вони й не зрозуміли його. Нарешті Сем пояснив, що вони нічого не бачили, окрім розпливчатих тіней. Сем жахнувся, коли помітив, що пан його щез; у ту ж мить чорна тінь метнулась повз нього, і він упав. Голос Фродо, чутний мовби здалека чи з-під землі, вигукнув незрозумілі слова – оце й усе. Лише по якомусь часі вони знайшли Фродо, що лежав мов неживий у траві, – перечепившись об нього; поряд лежав його меч, Блукач звелів підняти Фродо й перенести ближче до вогню, а сам кудись подівся – вже давно.
В Семовім серці знов піднялися підозри щодо Блукача; але не встиг ще він зізнатися у тому Фродо, як Слідопит повернувся, несподівано виринувши з темряви. Гобіги підхопилися, й Сем, заступивши Фродо, вихопив меча, але Блукач, не зважаючи на те, швидко опустився на коліна поряд з ним. [210]
-Я ж не Чорний Вершник, Семе, – сказав він м’яко, – та й не прислужник їхній. Я намагався розвідати, куди вони зникли, але нічого не знайшов. Хто зна, чому вони не напали знов; але поблизу зараз й духу їхнього нема.
Коли Фродо розповів, що з ним було, Блукач спохмурнів, похитав головою й зітхнув. Потім звелів Пінові та Меррі набрати води у всі казанки, нагріти й обмити рану.
– Підтримуйте сильний вогонь та зігрівайте Фродо, – додав він, потім покликав Сема, відійшов з ним убік і сказав тихо:
– Тепер я збагнув, у чому річ. До нас навідались лише п’ятеро вершників. Чому зібралися не всі, не знаю; можливо, просто не очікували зустріти опір. Зараз вони тимчасово відступили, але, боюся, недалеко. Вони вичікують і повернуться Наступної ночі, якщо Не підемо звідси. Адже їхня мета майже досягнута, Перстень не може піти далеко. Отже, Семе, вони поранили твого хазяїна для того, щоб неодмінно підкорити його своїй волі. Але ми ще побачимо, що вийде!
Сем мало не захлинувся слізьми;
– Не впадай у відчай, – сказав Блукач. – Повір, твій Фродо набагато міцніше зліплений, ніж я вважав, хоч Гандальф мене й попереджав. Його не вбито, і він буде опиратися отруті довше, ніж розраховують вороги. А я допоможу йому, чим зможу. Доглядай його краще, а мені знов треба йти!
Блукач зробив крок убік і швидко зник у темряві.
Фродо задрімав, хоч біль від рани все зростав, і Мертвотний холод розливався від плеча по руці та боку. Друзі клопоталися над ним, зігрівали, обмивали рану. Повільно, нудно тяглась ніч. Зоря вже жевріла в небі, западину залляло сірувате світло, коли Блукач нарешті повернувся.
– Подивіться! – вигукнув він і підняв із землі чорний плащ, який не помітили раніш, у темряві. На фут вище подолу плащ був розірваний. – Ось куди вдарив Фродо. Однак ніякої шкоди нападникові він, мабуть, не заподіяв, бо меч залишився цілий, а будь-який клинок, що простромить тіло Кільценосця, зотліває. Сильніше подіяло ім’я Елберет. А ось його удар небезпечний для Фродо! – він знову нахилився й підняв довгий та вузький кинджал зі зламаним кінчиком, що холодно виблискував. Але в світлі близького ранку він на очах оторопілих гобітів почав опливати, танути й струмінцем диму розвіявся у повітрі. У руці Блукача залишилась лише рукоять. [211]
– Ось кляте знаряддя! – вигукнув він. – Цим клинком і поранено Фродо. Мало хто в наш чає уміє лікувати такі рани. Але я зроблю все, на що здатний.
Він сів на землю, поклав рукоять на коліна і заспівав над ним протяжливу пісню невідомою мовою, а потім відклав убік. Далі Блукач схилився до Фродо і промовив кілька нерозбірливих слів. Тоді, діставши з кисета на прясі вузьке листя якоїсь рослини, він ‘розтер один листочок пальцями, і розлилися свіжі, пряні пахощі.
– За цим зіллям я мусив далеко ходити, – сказав він. – На безлісних горбах воно не росте. Але у хащах на південь від Тракту я знайшов його, відчувши запах у темряві. Це неабияке щастя – знайти ацелас! Його завезли до Середзем’я нуменорці, і тепер він зрідка росте талі, де вони мешкали колись чи ставали табором. На півночі про нього знають лише ті, хто блукає по Глухомані. Ацелас – дуже сильне цілюще зілля, але проти такої рани навряд чи згодиться.
Він кинув ацелас у окріп. Духмяна, освіжаюча пара піднялась у повітря, гобіти дещо заспокоїлися, звеселіли. Коли Блукач обмив плече Фродо, тому теж полегшало, біль та оніміння у боці послабшали. Але рукою Фродо поворушити не міг, навіть пальцем. Він гірко пожалкував, що поводився так нерозумно й слабовільно. Надіваючи Перстень, він, ясна річ, підкорявся не власному бажанню, а ворожому наказу. Його мучила душа, що тепер він залишиться калікою назавжди і не зможе продовжувати путь, бо не має сили навіть триматися на ногах.
Саме це питання турбувало також його супутників. Вони вирішили покинути Вітровію якнайшвидше.
– Тепер я вважаю, що ворог стежив за цим місцем вже декілька днів, – сказав Блукач. – Якщо Гандальф сюди і приходив, то напевне мав відразу ж іти, й він не повернеться. У будь-якому випадку ночувати тут після вчорашнього нападу небезпечно, а от коли вирушимо, тоді нам навряд чи щось загрожуватиме.
– Коли зовсім розвиднилось, воли похапки подоїли та запакували речі; Фродо йти не міг, отже, всі речі поділили на чотири частини, а поні розвантажили. У поході бідолашна коняка значно зміцніла, наїлась і вже виказувала прихильність до нових хазяїв, особливо до Сема. Кепсько, либонь, жилося поні в Білла Терника, якщо мандри по бездоріжжю більше задовольняли його! Тепер Фродо їхав верхи.
Попрямували на південь. Щоправда, так вони мали перейти через Тракт, але по той бік відразу починалися ліси, [212] де можна було добре сховатися й запасти досить хмизу: Блукач пояснив, що Фродо потрібне тепло, особливо уночі, та й іншим вогонь мав послужити хоч слабким, але захистом.
Повільно, оглядаючись, пробиралися вони по південно-західних схилах гір і нарешті вийшли на узбіччя Тракту. Вершники не з’являлися. Але саме коли перебігали через дорогу, здалека долинули два вигуки, що жахом і жалем стискували душу, – поклик та відгук. Прожогом кинулися мандрівники у зарості по той бік дороги. Місцевість тут підіймалася у напрямі на південь, але була здичавіла та неприваблива – густий чагарник;, гаї хирлявих дерев, широкі галявини з бідною, жорсткою, посохлою травою. Листя на деревах зів’яло і сипалось дощем. Безрадісне видовище не сприяло доброму настрою гобітів, отже, рухалися вони спроквола, говорили мало. Фродо боляче було дивитися, як друзі його плентаються, похмуро похиливши голови, зігнувшись під тягарем. Навіть Блукач виглядав стомленим і пригніченим.
Тогодня Фродо знову стало погано, але він довго приховував це. Минало чотири дні, к оточували все ті ж самі картини, тільки верх Вітровії позаду потроху танув, а гори попереду трохи виросли. Після того перегуку, що вони чули на дорозі, вороги ніяк не виказували себе і, здавалося, більше не стежили за втікачами. Подорожани з острахом чекали ночі та попарно стояли накатах, щомиті готові побачити, як чорні тіні підкрадаються у пітьмі, ледь освітлені місячним сяйвом, бо місяць раз у раз ховався за хмарами. Але ніхто не з’являвся і ніщо не порушувало безгоміння, тільки вітер зітхав серед зів’ялого листя. Ні разу не відчували вони того передчуття загрози, як перед нападом на Вітровії. Важко було повірити, що Вершники знов загубили їхній слід; найімовірніше, вони готували пастку в якомусь вузькому місці…
Надвечір п’ятого дня вони проминули неглибоку долину, і почався поступовий підйом. Блукач знов звернув на північний схід, і на шостий день з гребеня довгого крутосхилу вони побачили далеко попереду скупчення пагорб був, укритих лісом. Унизу тяглася стрічка Тракту, праворуч у притьмареному сонячному світлі виблискувала річка, а ще одна, мов мара, ввижалася в далечині, у кам’янистій долині, затягненій туманом;
– Доведеться на деякий час повернутися на дорогу, – сказав Блукач. – Ми наблизилися до ріки Сивої Шумави, [213] яку ельфи називають Мітейтель. Вона тече з Етену, Тролячого узгір’я на північ від Рівенделлу, і зливається з Гримучою далі на південь. У пониззі вона дається Сріблиною. Наближаючись до Моря, вона стає потужнішою. Переправишся через неї можливо лише біля витоків, на Етенських Болотах, чи по Останньому Мосту, до якого підходить Тракт.
– А що це за друга ріка отам, далеко? – спитав Меррі. – Це Гримуча, або Бруїнен. Тракт, огинаючи узгір’я уздовж підніжжя, з’єднує міст із бродом через Бруїнен – це чималий відрізок шляху. Але про це я досі ще не думав. Спершу треба подолати міст. Дуже пощастить нам, якщо не чекає на нас там ворожа засідка.
Наступного дня, рано вранці, вони знову вийшли на дорогу. Блукач із Семом пройшли дещо уперед, але ані піших, ані кінних на тракті не зустріли. У цьому кутку, під тінню гір, нещодавно йшов дощ, на думку Блукача – два дні тому, й усі сліди змило, але з того часу-ніхто, очевидячки, тут верхи не проїжджав.
Намагаючись іти найшвидкішою ходою, вони здолали приблизно дві милі й нарешті побачили Останній Міст у кінці короткого крутого спуску. Вони з острахом очікували, що ось-ось назустріч їм виповзуть чорні постаті, але нікого не було. Блукач звелів усім сховатися у чагарях, а сам пішов на розвідку. Повернувся він швидко, мало не бігцем:
– Ворога не видно й не чутно, не збагну, що це означає. Зате я знайшов дещо зовсім несподіване! – Він показав гобітам красивий блідо-зелений камінь. – Лежав у поросі посеред мосту! Це берил, улюблений камінь ельфів. Навмисне його там поклали чи випадково упустили, не скажу. Але це, без сумніву, добрий знак. Вважаймо, що Міст вільний. Але як перейдемо, краще буде зійти з Тракту, якщо не знайдемо виразнішого натяку.
Не гаючи часу, рушили з місця. Міст перейшли без пригод – тільки вода вирувала біля опор трьох його великих прогонів. Пройшли ще близько милі і знайшли вузький байрак, що відходив ліворуч від дороги. Блукач завернув туди, і скоро вони загубилися у темних хащах, що обступили похмурі пагорби.
Гобіти раділи, що покинули безрадісні нетрі і міст вже позаду; але навколо все, здавалося, дихало загрозою. Пагорби ставали все вищі; там і сям на їхніх верхівках маячили стародавні стіни та зруйновані вежі найзловіснішого вигляду. Але тільки Фродо, що не йшов пішки, міг дозволити [214] собі дивитись навкруги та розмірковувати. Він згадав розповіді Більбо яро вежі на горах північніше від Тракту, неподалік від стійбища тролів, де тому довелося пережити свою першу справжню пригоду. Фродо здогадався, що вони тепер ідуть по сліду Більбо, і подумав, чи вони випадково не потраплять у те ж саме місце.
– Хто мешкає у цьому краї? – спитав він. І хто збудував ці вежі? Адже тут тролівські землі?
– Тролі не займаються будівництвом, – відповів Блукач. – Ніхто тут не живе. Багато віків тому жили люди, але вже давно їх нема. Кажуть, що тутешній народ підпав під тінь Ангмара і віддався злу. Але всі вони загинули у тій війні, що призвела до загибелі Північного королівства. Було це так давно, що вже навіть гори про все забули, тільки тінь спогадів ще лежить над цією землею.
– Якщо тут сама пустка, від кого ж ти про все це дізнався? – спитав Пін. – Адже птахи та звірі нічого такого розповісти не здатні?
– Нащадки Еленділа не забувають про минуле. А ще чимало такого, що й я не пригадаю, знають у Рівенделлі.
– А ти часто бував у Рівенделлі? – спитав Фродо.
– Я жив там колись і повертаюсь щоразу, як маю можливість. Туди лине моє серце; але не судилося мені зазнати спокою у прекрасній оселі Елрондовій.
Пагорби почали змикатися. Десь позаду Тракт, як завжди, біг до річки Бруїнен, але ані того, ані другої не було видно. Маленький загін увійшов до вузького каньйону, що глибоко перетинав товщу гір, темний і тихий. По скелях і над ними щільними лавами стояли сосни, звисало старе, бугрувате коріння.
Гобіти дуже втомилися. Важка то праця – посуватися бездоріжжям, пролізати між завалами мертвих стовбурів та каміння. Дбаючи про Фродо, вони уникали підійматися по схилах, та й не було зручного виходу з вузьких ущелин. Так збігли два дні; потім погода змінилася: вітер стійко подув із заходу та пролив воду далекого моря дрібним мрячним дощиком на суворі схили. Увечері мандрівники були вже мокрі до кісток, але розкласти багаття не спромоглися – ночівлю мали невеселу. Наступного дня гори стали ще вищі й стрімкіші, довелося відхилитися на північ. Блукач уже не приховував свого занепокоєння: адже йшов десятий день від Вітровії, й запасу залишалось обмаль. А дощ усе лив собі та лив. [215]
Тієї ночі вони зупинились на кам’яній площадці під скелею, у неглибокому видолинку. Фродо не знаходив собі місця. Від холоду й вогкості рана йому сильно боліла, його кидала то в жар, то в холод, і сон ніяк не приходив де нього. Він крутився, зі страхом прислухаючись до тихих нічних звуків: вітер скиглив у вузьких розщелинах, капала вода; потім щось тріснуло,: поторохтів по осипу камінь. Чорні тіні, здавалося, валяться на нього, душать, але, підвівшись на лікті, він побачив лише Блукача, котрий сидів згорбившись і курив люльку. Фродо знову ліг і забувся сном; примарилось йому, ніби гуляє він у своєму садочку у рідному Краї, але бачить все ледь-ледь, наче крізь дим, і тільки чорні постаті виразно відбиваються за огорожею.
Коли він прокинувся, дощ скінчився. Хмари, ще густі, вже де-не-де розійшлися, й просвічувало: блакитне небо. Вітер знову змінився. Але мандрівники не зразу покинули цей притулок: після мізерного сніданку всухом’ятку Блукач пішов один роздивитися навкруги з височини, а гобітам звелів залишатися поки що під захистом скелі.
Повернувшись, Блукач не зміг їх нічим порадувати:
– Ми зайшли занадто далеко на північ. Тепер треба якось повернутися на південь. Якщо й далі йти цим шляхом, то вийдемо до Етенських Боліт: набагато далі на північ від Рівенделлу. Це тролячі угіддя і вони мені мало відомі. Мабуть, ми, могли б звідти вийти до Рівенделлу, але це вимагає забагато часу, бо шляху я не знаю, а наших запасів не вистачить. Отже, треба обов’язково дістатися до Бруїненського Броду.
Залишок дня вони витратили на те, щоб видертися по скелястих урвищах. їм пощастило знайти гірський прохід, котрий вивів у зручну далину, відкриту на південний схід. Однак увечері шлях їм знов перегородила висока шпиляста стіна схожа на пилу; її нерівні зубці врізалися у небо. Залишалося повернути назад або подолати гори.
Вони відважилися на схождення, але це була нелегка річ. Фродо майже відразу мусив спішитися, але навіть і тоді скелелазам, що несли важкі торби, часом ледве вдавалося затягти поні наверх чи знайти, куди поставити ногу. Вже майже стемніло, коли вони» вкрай виснажені, досягли нарешті своєї мети – вузької сідловини між двох гострих зубців; відразу за нею гора круто уривалася.
Фродо повалився на землю. Його тіпало, ліва рука висіла, мов нежива, бік та плече немов роздирали крижані [216] пазурі. Мутна завіса стояла перед очима, дерев і скель унизу він майже не бачив.
– Ми не можемо йти далі, – сказав Меррі. – Для Фродо це занадто важко. Що ж робити? Як ти вважаєш, чи вилікують його у Рівенделлі, якщо ми туди дістанемось?
– Побачимо, – відповів Блукач. – В цій пустелі я більше нічого не можу вдіяти. Тим-то я так і поспішаю. Але сьогодні дійсно неможливо йти далі.
– Та що ж таке з хазяїном? – тихо спитав Сем, благально дивлячись на Блукача. – Ранка була маленька, вона вже загоїлась, на плечі тільки біла плямка залишилась!
– Фродо торкнулась зброя Ворога. Вона була отруєна, а можливо, й повита злими чарами – зняти їх я неспроможний. Але не втрачай надії, Семе!
На висоті вночі було дуже холодно. Подорожні розвели невелике багаття під вигинчастим корінням старої кострубатої сосни, у неглибокій ямці від каменя, що звалився униз. Сиділи, тісно притулившись один до одного. Вітер посвистував над сідловиною; дерева скрипіли, згинались. Фродо лежав у маячінні, темні крила віяли над ним, погоня неслась на тих крилах, видивляючись його у всіх зморшках гір,
Ранок настав ясний; повітря було свіже, синіло небо, дочиста вимите дощем. Подорожні піднеслися духом, не вистачало лише сонечка, щоб зігріти задерев’янілі від утоми тіла.
Щойно розвиднилося, Блукач, узявши із собою Меррі, пішов роздивитися околиці на схід від перевалу. Сонце вже зовсім піднялось, коли вони принесли втішні новини: знайшовся відкритий шлях. Треба було йти далі по крайці цього пасма гір, залишивши всі інші гори ліворуч. Трохи попереду Блукач по блиску води впізнав Гримучу, а це означало, що Тракт, хоч його й не видно, зовсім недалеко від них.
– Так і підемо, – сказав він. — Навряд чи нам пощастить відшукати інший прохід у цих горах. Хоч як там небезпечно, Тракт – єдина дорога до Броду.
Підкріпившись нашвидкуруч, вони вирушили у подальшу путь. Обережно спустилися по південному схилу – це виявилося несподівано легкою справою, бо крутизна зменшилась, і Фродо невдовзі зміг сісти верхи. Терників поні виявив неабиякий хист обирати найкращу дорогу, що позбавляло вершника від зайвого трясіння. Настрій товариства [217] знов піднявся. Навіть Фродо почувався краще при світлі дня, хоч мутна завіса так і липла до очей; і він намагався стерти її рукою.
Пін ішов трохи попереду. Раптом він обернувся й гукнув, вимахуючи руками:
– Тут є стежка!
Наблизившись, усі впевнилися, що Пін не помилився: під ногами в них починалася стежина, котра, петляючи, вела у лісисту низину. Подекуди вона заросла травою або зникала під осипом каміння, але колись по ній, мабуть, багато ходили. Чиїсь великі ноги втоптали її, і сильні руки підтримували порядок – де-не-де видно було пеньки від зрубаних дерев чи купки потрощеного та відкинутого зі стежки каміння.
Йшли легко, але з обачністю, а коли стежина втяглась під запону лісу й стала ширшою, вони занепокоїлись ще більше. Пройшли крізь смугу великих смерек; почався спуск, а потім стежка різко завернула ліворуч, огинаючи скелястий ріг гори. Від завороту вони побачили рівну площадку під невисоким стрімчаком, порослим деревами. У кам’янистій стіні темнів отвір; напіввідкриті двері висіли на єдиній петлі.
Біля дверей мандрівники зупинились. За ними можна було вгадати печеру, напівтемну й брудну. Блукач, Сем та Меррі, штовхаючи щосили, спромоглися відчинити двері трохи ширше, й Блукач з Меррі увійшли до печери. Далеко заходити не стали, бо там нічого не було, крім купи кісток, розбитих горщиків та порожніх глеків.
– Та це ж троляче лігвисько, побий мене грім, якщо це не так! – збагнув Пін. – Гей, виходьте-но звідти мерщій, і підемо далі. Ми тепер знаємо, хто проклав стежку, й нам краще забратися геть з неї!
– Як на мене, не варто метушитися, – сказав Блукач, виходячи з печери. – Це, безперечно, домівка тролів, але давно покинута. Боятися нема чого. Про всякий випадок будемо дивитися обома.
Стежина відходила від дверей далі по уступу, а потім поринула у густі зарості. Пін, не бажаючи зізнаватися, що він все ж таки боїться, пішов уперед разом з Меррі. Сем та Блукач ішли обабіч поні, пильнуючи Фродо – стежка вже стала досить широкою, щоб іти поряд. Але не встигли вони далеко відійти, як Пін та Меррі, чимось страшенно налякані, вибігли їм назустріч. [218]
– Там тролі!.- ледь дихаючи, вигукнув Пін. – На галявині, ось тут близько. Ми їх побачили крізь гілля. Такі здоровезні!
– Підемо помилуємось на них, – запропонував Блукач, підбираючи з землі дрючок. Фродо промовчав, а Сем не зміг приховати свого переляку.
Сонце вже підбилося височенько і яскраво світило крізь напівоголене гілля дерев. Галявину заливало світло. Вони стали на краю й визирнули з-за стовбурів. На галявині дійсно стояли троє величезних тролів – один нахилився, а двоє втупилися в нього.
Блукач спокійно наблизився до них і, розмахнувшись, зламав свій дрючок, ударивши по спині зігнутого троля.
– Гей, кам’яне опудало, підіймайся! – звелів він. І нічого не трапилось.
Гобіти йойкнули від подиву, а потім навіть Фродо розсміявся:
– Чи ви забули родинні перекази, га? Та це ж ті самі троє, котрих Гандальф примусив посваритися через найкращий спосіб приготування тринадцятьох гномів та одного гобіта!
– Та я ж не знав, де ми знаходимось! – виправдовувався Пін. Історію цю він пам’ятав добре, неодноразово чув її від Більбо та Фродо. Але у душі він до кінця так і не повірив, що все це було насправді. Навіть зараз він дивився на тролів з недовірою, мовби чекав, що вони якимись чарами повернуться до життя.
– Ви позабували не тільки родинні перекази, але й взагалі усю науку про тролів, – сказав Блукач. – Вдень, при ясному сонці, намагалися переконати мене, що на галяви-, ні на нас чекають живі тролі! Принаймні, ви мали б помітити в одного з них у вусі старе пташине гніздо! Як на живого троля, це була б вельми незвична прикраса!