Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Всі розсміялися. Фродо повеселішав: згадка про першу удачу Більбо підбадьорила його. Ще й сонечко так ласкаво гріло, і туман перед очима ніби дещо посвітлішав.
Вони трохи відпочили на галявині та пообідали у затінку від здоровенних ніг тролів. По обіді Меррі запропонував:
- Може, заспіваймо, поки сонце ще високо? Ми вже давно нічого не співали і не розповідали.
- Від самої Вітровії, – сказав Фродо. Всі подивилися на нього. – Зі мною все гаразд, – додав він. – Мені вже [219] набагато краще, хоч співати я, мабуть, не зможу. Хай Сем відкопає щось зі свого запасу.
- Давай, Семчику! – підходив Меррі. – Запас у тебе чималий, ти тільки його приховуєш!
- Тобто як би це краще сказати… – почав Сем. – Не знаю, чи це підійде, чи ні? Це не те щоб зовсім справжня поезія, розумієте? Так просто, дрібничка… Але ці кам’яні боввани нагадали мені… – Він став перед товариством, заклавши руки за спину, мов на уроці, і заспівав на стару мелодію:
Троль серед скель кістки смоктав.
Старі кістки один смоктав,
Щурився і під ніс бурчав,
Бо вже давно м’ясця не мав. –
Самотній! Голодний!

Один він в скелях проживав
І вже давно м’ясця не мав.
Тут саме Том по стежці йшов,
На ярмарок в суботу,
Нові узувши боти.
Пахучі! Рипучі!

Найкращі взувши боти,
Наш Том на ярмарок ішов.
- Мені ця кістка до знаку…
Питає Том: Де взяв таку?
Я дядька Тіма поховав,
А ти його кістки украв!
Жаднюга! Злодюга!

Стару могилу розкопав
І дядька Тіма обікрав!

- Облиш, малий! Та ж дядько твій
Давно вже вмер… То що ж тепер?
Далась йому та кістка!
Мені ж хотілось їстки.
Страшенно! Шалено!

Твій дядько вмер…
То що ж тепер?
А Том кричав:
- Ти дядька вкрав!
Віддай кістки, стара мана! [220]
Як дам тобі я штурхана!
Як можна? Безбожно!

Ти дядька вкрав! –
Так Том кричав,
А троль всміхнувся криво
І так сказав на диво: –
Старенький троль давно не їв,
А ти мене не пожалів!
Спіймаю! Засмажу!
Ах ти дрібнота вража!
Без їжі дуже я охляв,
Бо вже давно м’ясця не мав! -
Втомився я смоктать кістки!
А ти м’якенький і пухкий.
Набрид мені твій дядько Тім,
Тебе впіймаю я та з’їм.
Гарненький! Смачненький!
Тебе впіймаю я та з’їм.
Нащо мені твій дядько Тім!?
Як вдарить Том його під бік,
Що аж розсівся черевик…
Та троль твердий мов камінь був,
Що навіть поштовху не вчув.
Старезний! Кремезний!
Сміявся він на Томів скрик,
І що розпався черевик.
Наш Том додому брів якраз.
Він троля згадував не раз,
І лаяв всю дорогу,
Кульгаючи на ногу.
Гидкого! Твердого!
Що й нині з кісткою сидить.
І все такий же він твердий.
- Що ж, це наука для нас усіх! – засміявся Меррі. – Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!
- Звідки це, Семе? – спитав Пін. – Я нічого подібного досі не чув.
Сем промимрив щось нерозбірливе.
- Та це ж він сам усе склав, – пирскнув Фродо. – У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось – жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником – чи воїном!
- Сподіваюсь, до цього не дійде, – сказав Сем. – Не треба мені ані того, ані другого! [221]
Опівдні вони попрямували далі – мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.
- Оце так так! – здивувався Меррі. – Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові? -
Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.
- Нічого не залишилось, – сказав він. – Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.
Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.
Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи – віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу – сіру стрічку у вечірніх сутінках – майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: «клік-клак, клік-клак», а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.
- Щось не схоже на Чорного Вершника! – зауважив Фродо, напружено прислухаючись. Гобіти згодилися з ним, але не заспокоїлися: вони вже звикли боятися погоні, будь-який звук, що лунав за спиною, здавався їм ворожим і зловісним. Тоді Блукач приліг на траву, приклав вухо до землі, і лице його освітила радість.
День згасав; тихо шелестіло листя у чагарях. Все виразніше ставав дзвін дзвоників та дрібне цокотіння коня, що [222] йшов клусом, і ось він вилетів з-за рогу, білосніжний, мерехтливий у сутінках. Його вуздечка блищала та іскрилася, наче всіяна зірками. Плащ вершника, з відкинутим каптуром, майорів по вітру, розліталося блискуче золоте волосся. Фродо здалося, що променисте сяйво б’є від лиця та одягу вершника.
Блукач скочив і бігцем кинувся униз, щось вигукуючи. Але за мить перед тим, як він з’явився на схилі, вершник, підвівши голову до заростей, де вони сховались, натяг повід і зупинив коня. Побачивши Блукача, він зіскочив на землю й побіг йому назустріч. Фродо почув дивні слова: «Ае на ведуї, Дунадан! Мае гвенніон!» Ця мова та чистий голос вже не залишали сумнівів: поміж всіма племенами світу тільки ельфи мали такі чудові голоси. Але голос його бринів тривогою, й він поспішно заговорив про щось з Блукачем.
Незабаром Блукач помахав до гобігів рукою, вони вилізли з чагарника й поспішили на дорогу.
- Це Глорфіндель, він живе в домі Елронда, – пояснив їм Блукач.
- Привіт вам! Нарешті ви знайшлися! – сказав ельф. – Дороги нині стали небезпечні, й мене послали відшукати вас.
- Отже, Гандальф уже у Рівенделлі? – радісно вигукнув Фродо.
- Ні, коли я від’їжджав, його ще не було – щоправда, це було дев’ять днів тому, – відповів Глорфіндель. – Елронд отримав тривожну звістку. Мої родичі, що мандрують за Берендуїном, сповістили, що Дев’ятка знов з’явилася у світі, а Гандальф не повернувся, і ви блукаєте десь, не маючи допомоги у вашій важкій справі. Навіть у Рівенделлі зараз мало хто спроможний відкрито стати проти Дев’ятки; але всіх, хто знайшовся, Елронд розіслав на північ, захід та південь. Ми думали, що ви можете відхилитися далеко, щоб уникнути погоні, й загубитися у Глухомані. Мені доручили розвідати Тракт, і сім днів тому я доїхав до Мосту через Мітейтель й залишив там свій камінь. На Мосту я зіткнувся з трьома прислужниками Ворога, але вони відступили, й я відігнав їх на захід. Зустрів я також ще двох – ті втекли на південь. З того часу я й шукаю вас. Три дні тому я знайшов слід і пройшов по ньому до Мосту, а сьогодні виявив місце, де ви знову спустилися з гір. Але досить розмов: зараз не час для довгих бесід. Ви вже [223] тут, тож давайте ризикнемо всі разом піти прямо по Тракту. П’ятеро йдуть за нами, і якщо вони почують ваш слід, то вихором полетять наздогін. А це ще не все – де решта ; четверо, я не знаю. Можна бути майже певним, що біля Броду на нас готують засідку.
Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали. Страшна втома навалилась на Фродо. По заході Сонця завіса перед очима його потемніла, й якась тінь заступила обличчя друзів. Біль різко посилився, знову почало трясти. Фродо похитнувся і вхопився за руку Сема.
- Моєму панові погано, він поранений, – сердито буркнув. Сем. – Він не може їхати верхи після заходу сонця. Йому треба відпочити!
Глорфіндель підхопив Фродо, не дав йому впасти, підняв на руки, з глибокою занепокоєністю подивився йому вобличчя.
Блукач коротко розповів йому про сутичку на Вітровії, про удар ворожого клинка, і показав рукоятку, яку він зберіг. Глорфіндель здригнувся, доторкнувшись до неї, але уважно роздивився.
- Тут накреслені злі закляття, хоч ви, можливо, їх не бачите, – сказав він. – Збережи це, Арагорне, до зустрічі з Елрондом! Але будь обережним, не торкайся її по можливості. На жаль, лікувати поранення, нанесені такою зброєю, я не вмію. Я зроблю все, що в моїх силах – але все ж таки раджу йти не зупинятись.
Він обмацав пальцями рану на плечі Фродо й спохмурнів ще більше, немов відчув щось погане. Але Фродо відразу подегшало: біль вщух, тепла хвиля пішла від плеча по руці. Імла перед очима порідшала й розтанула, як хмара. Він знову бачив друзів і відчув приплив сили й надії.
- Ти поїдеш на моєму коні, – вирішив Глорфіндель. – Я підтягну стремена, й ти зможеш зручно сидіти. І нічого не бійся: мій Асфалот ніколи не дозволите упасти сідоку, котрого я сам посадив. Хода в нього легка та рівна, а якщо зустрінеться небезпека, навіть чорним скакунам Дев’ятки його не наздогнати.
- Ні, я так не хочу! – обурився Фродо. – Він помчить мене до Рівенделлу чи ще кудись, а друзів своїх залишу тут у небезпеці?
Глорфіндель посміхнувся.
- Навряд чи твоїм друзям щось загрожуватиме, коли тебе тут не буде! Погоня піде за тобою, а їх навіть не помітить. [224] Саме ти, Фродо, і річ, яку ти зберігаєш, є джерелом небезпеки для нас усіх.
Фродо нічого не відповів, але більше не опирався. Він пересів на білого коня Глорфінделя, а на поні тепер знов навантажили мішки з речами; йти стало легше, й спочатку вони хутко просувалися уперед. Але гобітам годі було поспіти за невтомним і прудконогим ельфом, а він вів їх крізь пітьму ночі, без зірок, без місяця, все вперед та вперед, під захмареним небом. Тільки перед ранком Глорфіндель дозволив зробити привал. Пін, Сем і Меррі до цього часу ледве не поснули на ходу та раз у раз спотикалися; навіть Блукач втомлено горбився. Фродо погойдувався у сідлі, смутна дрімота охопила його.
Шукати зручнішої ночівлі не було вже сил. Вони відійшли на кілька кроків від дороги, попадали на вересовий килим і миттю поснули. Глорфіндель залишився на варті. Вони, здавалось, не встигли й очей заплющити, коли він розбудив їх, але насправді сонце вже піднялось високо, туман розтанув, небо роз’яснилось.
- Попийте-но ось цього! – сказав Глорфіндель, наливаючи кожному потроху з шкіряної баклаги, оплетеної срібною сіткою. Прозорий трунок не мав смаку, як джерельна вода, але від нього тепла хвиля відразу пробігала по тілу, а черствий хліб та сушені фрукти (більш нічого в них не залишилось) насичували не гірше, ніж добрий гобітанський сніданок.
Тільки п’ять годин можна було приділити на відпочинок; Глорфіндель квапив, і протягом дня вони лише двічі ненадовго зупинялися. Зате до вечора здолали майже двадцять миль, і тепер Тракт, звернувши праворуч, спускався у долину Бруїнена. Досі гобіти не чули й не бачили ніяких ознак погоні, але Глорфіндель часто зупинявся, якщо вони відставали, прислуховувався, і тривога туманила його лице. Кілька разів він звертався до Блукача ельфійською мовою.
Але хоч би як поспішали провідники, вони розуміли, що гобіти сьогодні далі йти не здатні. Ноги мліли, голови паморочились від утоми, і не могли вони думати ні про що, окрім натруджених рук та ніг. Біль проймав Фродо вдвічі сильніш, ніж раніше, того дня все навкруги здавалося йому примарними сірими тінями. Він майже радів приходу ночі – у темряві світ здавався не таким вицвілим і порожнім. [225]
Гобіти не відчували, що добре відпочили, коли наступного дня рано-вранці вирушили у путь. До Броду ще залишалося чимало миль, і вони шкутильгали з останніх сил.
- Небезпека чекає на нас біля річки, – сказав Глорфіндель. – Чую серцем: погоня вже близько, а біля Броду» можливо, таїться пастка.
Тракт ішов увесь час під ухил; на узбіччі його тягайся тепер смуги трави, й гобіти намагалися пройти по ній, щоб дати відпочинок змореним ногам. Вже опівдні дорога раптом поринула у темну тінь могутніх сосен, а потім обабіч підступили до неї високі обриви рудого каміння. У тій вогкій ущелині їхні поквапливі кроки розходились луною, і здавалося, буцімто за ними йде цілий натовп. Потім раптом Тракт вирвався з ущелини, немов крізь розчинені ворота, на відкрите місце. Наприкінці крутого спуску на милю тягнулася рівнина, а за нею лежав Рівенделлський Брід. На тому березі дорога звивалася по крутому схилу; а ще далі майоріли високі гори, пасмо за пасмом, пік за піком, і упиралися у споловіле небо.
З ущелини позад них все лунав відгук кроків, неначе вітер перебирав соснове гілля. Глорфіндель озирнувся, прислухався і раптом, голосно щось вигукнувши, метнувся до свого коня.
- Лети! – крикнув він. – Лети! Ворог наступає! Білий кінь зірвався з місця. Гобіти побігли униз по схилу.
Глорфіндель і Блукач бігли слідом, прикриваючи їх. Вони вже були посеред рівнини, коли з ущелини, яку щойно залишили, долинув стукіт коней, що летіли чвалом. На рівнину вирвався Чорний Вершник. Він притримав коня й зупинився, похитуючись у сідлі. За ним з’явився ще один, і ще; потім зразу двоє.
- Скачи до Броду! Скачи! – гукнув Глорфіндель.
Фродо не відразу послухався його поради; дивна млявість охопила його. Пустивши коня ходою, він озирнувся. Вершники застигли, як похмурі статуї, темні та непохитні, а ліс і земля навколо них затьмарились. Раптом Фродо усвідомив, що йому посилають у думці наказ зупинитися. Тоді страх і ненависть збудилися у ньому. – Відкинувши повід, взявся він за рукоятку меча й вихопив розжеврілий клинок.
- Та скачи ж! Скачи! – кричав Глорфіндель, а потім голосно й дзвінко крикнув ельфійською мовою до коня: «Норо лім! Норо лім, Асфалот!» [226]
Мов вихор, рвонувся білий кінь, долаючи останній відрізок дороги. В цю ж мить чорні коні метнулися за ним, а Вершники моторошно заволали, і Фродо впізнав те волання, повне відчаю та люті, що колись чув у Східній чверті. На цей поклик відповіли – жахаючи Фродо та його друзів, з-за дерев і скель ліворуч з’явилося ще четверо вершників. Двоє з них попрямували до Фродо, двоє інших шалено поскакали йому навперейми, до ріки; їх наче вітром несло, й чим ближче, тим вищими й жахливішими ставали вони.
Фродо кинув оком через плече. Друзів його вже не було видно. Вершники відставали – навіть їхнім скакунам не під силу було змагатися з білим конем Глорфінделя. І ще раз озирнувся Фродо, й надії його згасли: перш ніж він дістанеться до Броду, двоє із засідки відріжуть йому шлях. Він бачив їх тепер чітко – без плащів та каптурів, у брудно-білих шатах. Оголені мечі були в їхніх руках, шоломи на головах. Неживі очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.
Страх виповнив душу Фродо. Він забув про меч. Він не міг кричати. Заплющивши очі, він ухопився за гриву коня. Вітер свистів у вухах, а дзвіночки на збруї дзенькали тепер пронизливо й несамовито. Мертвотний холод, немов спис, пронизав його, але білий кінь останнім відчайдушним стрибком пронісся, наче птах, наче язик полум’я, прямо перед носом найближчого вершника.
Фродо почув плюскіт – вода завирувала біля його ніг. Ще довгий стрибок – і Асфалот, вискочивши з води, почав підійматися по кам’янистій стежці. Вони перейшли ріку. Брід був позаду.
Але погоня не відставала. На верху урвища кінь зупинився й шалено заіржав. Дев’ятеро вершників завмерли на краю води по той бік ріки, й Фродо втратив волю, зазирнувши у грізні обличчя, звернуті до нього. Що б могло завадити їм переправитися так само легко, як і він? А якщо вони переправляться, як відірватися від них на незнайомому шляху до Рівенделлу? Як владно наказують вони зупинитися! Ненависть знову ворухнулася в душі Фродо, але то вже були останні іскри. Вершник, що стояв попереду усіх, дав коню остроги й погнав його у ріку. Але кінь, торкнувшись води, подався назад. З величезним зусиллям Фродо випростався у сідлі і здійняв меч.
- Йдіть геть! – вигукнув він. – Йдіть геть! Повертайтеся до Мордору і не чіпайте мене більше! [227]
Він сам не впізнав свого голосу – тонкого, пронизливого. Вершники затрималися, але Фродо не мав тої влади, як Том Бомбадил. Вороги зайшлися хрипким, безжалісним реготом.
- До нас! Йди до нас! – волали вони. – У Мордор поїдемо разом!
- Йдіть геть! – прошепотів він.
- Перстень! Перстень! – замогильними голосами гукали вони, і тої ж миті їхній ватажок примусив коня увійти у воду, а за ним слідом рушили ще двоє.
- В ім’я Елберет та прекрасної Лючіень! – зібравши решту сил, вигукнув Фродо і підніс меч. – Не взяти вам ані мене, ані Персня!
Тоді вождь Дев’ятки, що вже досяг середини Броду, загрозливо підвівся у стременах і здійняв руку догори. Фродо занімів. Язик його прилип до піднебіння, серце важко закалатало. Меч зламався й випав з тремтячої руки. Ельфійський кінь позадкував і захрипів. Перший з чорних коней вже ось-ось ступить на берег…
У цю мить пролунав, мов грім, рев і гуркіт води, що котила безліч каміння. Невиразно побачив Фродо, як ріка унизу здибилася, і хвилі прокотилися по ній, неначе кіннота у білих китицях піни. Біле полум’я зблискувало на їхніх гребенях, а серед хвиль миготіли вершники на білих конях з пінними гривами. Ворога, застигнуті посеред ріки, були відразу перекинуті й миттєво поховані під розгніваними валами. Ті, що залишилися біля берега, із жахом відступили.
Вже тільки краєчком свідомості Фродо почув крики, йому примарилося, немов на Вершників, що забарилися на березі, мчиться воїн в ореолі сліпучого світла, а за ним бігли якісь розпливчасті фігурки, розмахуючи смолоскипами, які яскраво палали у похмурій імлі, що сповила світ.
Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.
Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.

Частина друга

Розділ 1
ЗУСТРІЧІ Й ПОБАЧЕННЯ
Фродо прокинувся й виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який ще не зовсім вивітрився з пам’яті. А може, хворів? Але звідки ж тоді над ним ця незнайома стеля: пласка, з темними балками, оздоблена багатою різьбою? Він полежав ще трохи, спостерігаючи за плямами сонячного світла на стіні і вслухаючись у шум водоспаду.
- Де це я, і котра година? – сказав він, звертаючись до стелі.
- У домі Елронда, і зараз десята ранку, – відповів чийсь голос. – Ранок двадцять четвертого жовтня, якщо це для тебе важливо.
- Гандальф! – Фродо одразу підскочив. Старий маг сидів у кріслі біля відкритого вікна.
- Так, – сказав він, – я тут. І ти, на щастя, теж тут, після всіх дурниць, що накоїв з того часу, як пішов з дому.
Фродо знову ліг. Йому було надто спокійно й затишно, щоб сперечатись, та й мага хіба переговориш… Тепер він цілковито прокинувся, і все згадалося: страхітливе «ходіння навпростець» Старим Лісом, «неприємність» у «Грайливому Поні», шалене рішення надіти Перстень на Вітровії. Фродо перебирав усе це в пам’яті й намагався второпати, як це його занесло до Рівенделлу; тишу порушувало лише тихе пихкання Гандальфової люльки, білі кільця диму вилітали у вікно.
- Де ж Сем? – спитав нарешті Фродо. – І всі інші? Як вони?
- Усі живі-здорові, – відповів Гандальф. – Сем сидів тут, аж поки я не відправив його відпочити десь годину тому. [231]
- Що ж трапилось біля Броду? Мені все ввижалося як у тумані, та й зараз не прояснилося…
- Ще б пак! Ти вже починав втрачати тілесну оболонку. Рана все ж таки далася взнаки. Ще кілька годин, і тобі вже ніхто б не зміг допомогти. Але ти не такий уже й слабкий, дорогий мій гобіте! Це стало ясно ще на Могильниках – а там ви зустрілися з небезпекою насправді смертельною. Жаль, що на Вітровії ти не втримався.
- Схоже, ти вже багато знаєш, – здивувався Фродо. – Про Могильник я нікому не розповідав: спершу дуже боявся, а згодом це якось відсунулося. Було про що подумати. Звідки ж ти дізнався?
- Ти багато говорив уві сні, Фродо, – м’яко пояснив Гандальф. – І я без великих зусиль читав у твоїх думках і пам’яті. Не турбуйся! Щодо «дурниць», то я не всерйоз. І ти, й інші впоралися непогано. Нелегке завдання – подолати таку дальню путь, такі небезпеки й зберегти Перстень!
- Без Блукача нічого б не вийшло, – зізнався Фродо. – Але твоїх порад нам дуже не вистачало! Я часто не знав, як ліпше вчинити.
- Мене затримали, – сказав Гандальф. – Уся справа ледь не зірвалася. Але, можливо, так і на краще.
- А ти не розповіси, що трапилося?
- На все свій час! Елронд не велів тобі багато розмовляти й турбуватися сьогодні.
- Але коли мовчиш, мимоволі усілякі думки лізуть, а від цього втомлюєшся не менше, – заперечив Фродо. – Я вже зовсім прийшов до тями і хотів би багато що з’ясувати. Ну хоча б скажи, чому ти затримався?
- Незабаром почуєш усе, що схочеш. Ось одужаєш – й одразу буде зібрано Раду. А зараз я скажу лише, що потрапив у полон.
- Ти? У полон?
- Так, я, Гандальф Сірий, – поважно сказав маг. – На світі багато різних сил, добрих та лихих, є й сильніші за мене. З деякими я ще не мав справи. Але мій час надходить. Правитель Моргула та його Чорні Вершники зробили перший крок. Наближається війна!
- Отже, ти знав про Вершників – раніше, ніж я їх зустрів?
- Так, знав. І тобі одного разу казав про них: бо Чорні Вершники – це й є Примари Персня, Дев’ятка Володаря Перснів. Але я не знав, що вони знову прийшли у світ, [232] інакше одразу забравши тебе. Звістка дійшла до мене лише в червні, коли ми вже розлучилися. Але про це ще встигнемо побалакати. А поки що загибель наших сподівань відвернув Арагорн.
- Так, – сказав Фродо, – Блукач нас виручив. Щоправда; спочатку я його побоювався, а Сем не цілком довіряв, я думаю, до самої зустрічі з Глорфінделем.
Гандальф посміхнувся:
- Про Сема я все вже знаю. Тепер він не сумнівається.
- Це добре. Тому що мені Блукач дуже подобається… ні, «подобається» – не те слово. Він дорогий мені; хоча дивний і часом хмуриться. Взагалі він чимось нагадує тебе. Я й не підозрював, що здоровили бувають такими. Я вважав, вони… ну, просто високі на зріст недотепи: добрі й дурні, як Барбарис, або дурні й огидні, як Білл Терник. Адже у Краї людей і не зустрінеш – хіба що бригорян, звідки ж нам їх знати…
- Та ти й бригорян до пуття не знаєш, якщо по-твоєму старий Барбарис дурний, – сказав Гандальф. – Він на свій кшталт досить мудрий. Думками ворушить рідше й повільніше, ніж язиком, але зможе вчасно подивитись крізь цегляну стіну, як кажуть у Бригорі. Однак таких, як Арагорн, син Арахорна, мало залишилося в Середзем’ї. Рід королів з-за Моря вже майже вимер. Може, майбутня війна за Перстень буде їхнім останнім діянням.
- Як? Блукач – нащадок давніх королів? – Фродо був вражений. – А я думав, їх давно вже нікого не залишилося. Але ж він просто Слідопит!
- Просто Слідопит! – пхикнув Гандальф. – Любий мій Фродо, Слідопити ж і є останні з північної гілки славетного народу Заходу. Вони й раніше мені допомагали, а невдовзі їхня допомога особливо знадобиться: бо ми вже в Рівенделлі, але Персню тут не місце.
- Я теж так вважаю, – погодився фродо. – Але до цього часу мене турбувало лишень, як дістатися сюди. І я сподіваюся, що далі йти не доведеться. Так приємно було б просто відпочити! Місяця мандрів мені по горло вистачило!
Він прикрив очі, помовчав, потім заговорив знову:
- Я тут полічив, і в мене двадцять четверте жовтня не виходить. Має бути двадцять друге. Ми ж підійшли до Броду двадцятого! [233]
- Е, друже мій, тобі вочевидь не на користь стільки говорити та розмірковувати! – зазначив Гандальф. – Як зараз твоя рука й бік?
- Та ніяк. Зовсім не відчуваю. І то, ясна річ, вже досягнення… – Фродо напружив м’язи, торкнувся правою рукою хворого плеча й додав: – Але я вже ворушити пальцями можу! Так, оживає рука – тепла стала!
- От і добре! Ти швидко одужуєш. Невдовзі все буде до ладу. Недарма Елронд лікував тебе всі ці дні!
- Усі дні? – перепитав Фродо.
- Ну, якщо точніше, чотири ночі й три дні. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, – тоді ти й збився з рахунку. Ми всі дуже тривожилися, а Сем від тебе не відходив кілька діб, хіба що бігав нам доповідати. Елронд – умілий цілитель, але зброя Ворога смертоносна. Правду кажучи, я мав мало надії, бо підозрював, що в рані залишився уламок леза. До вчорашнього вечора знайти його не вдавалося. Уламок проник глибоко й рухався до серця, але Елронд видалив його.
Фродо трохи пощулився, згадавши страхітливий кинджал з жолобчастим клинком, який розтанув у руках Блукача.
- Не турбуйся, – сказав маг. – Його вже немає. Він розтанув. Стримаити гобіта, вочевидь, не так уже й легко. Я знав могутніх воїнів Рослого Народу, яких такий уламок подолав би дуже швидко, а ти протримався сімнадцять днів!
- Але чого від мене хотіли? Чого прагнули вершники?
- Вони прагнули простромити твоє серце моргульським клинком, щоб залишився у рані. Тоді ти став би таким, як вони, тільки слабкішим, і підкорився б. А якби ти став примарою під владою Чорного Володаря, він довго катував би тебе за спробу утримати Перстень – хоча, коли знаєш, що Перстень відібрали, і бачиш його на руці у Володаря Тьми, навряд чи знайдеться гірша мука.
- Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! – слабким голосом промовив Фродо. – Ясна річ, я й так до смерті перелякався, але якби знав більше, то й ворухнутися б не насмілився. Диво, що вислизнув!
- Так, тобі допомогла доля чи вдача, не кажучи вже про відвагу. У серце негідники так і не поцілили, а тільки зачепили плече; і це тому, що ти опирався до кінця. Але все висіло на тонкій волосині. Надівши Перстень, ти потрапив [234] до примарного світу і цим наразив себе на жахливу загрозу: ти зміг роздивитись вершників, але й вони могли побачити та схопити тебе.
- Знаю, – сказав Фродо. – Вони такі моторошні на вигляд! А чому ж ми всі могли бачити їхніх коней?
- Коні у вершників звичайнісінькі, та й плащі теж; це допомагає їм ховати свою примарність у світі серед живих.
- І як же коні терплять таких господарів? Усі тварини їх здаля чують і лякаються, навіть дивний кінь Глорфінделя. Собаки виють, гуси ґеґають…
- Цих коней спеціально вирощують і навчають у Мордорі для служіння Чорному Володарю. Не всі його слуги та майно примарні! Є орки й тролі, варт й вовкулаки, та ще було – і є – багато людей, правителів і воїнів, які живуть під сонцем, але підпали під владу Темряви. І кількість їх зростає щодня.
- А ельфи? А Рівенделл? Тут безпечно?
т- Так – доки не буде завойоване все інше. Ельфи можуть страшитися, можуть тікати від Чорного Володаря, але ніколи знову не послухають його й не стануть йому служити. І тут, у Рівенделлі, ще мешкає дехто з його головних недругів – ельфійські мудреці та високорідні Ельдар, які колись припливли з-за Моря. Вони жили у Благословенному Краї, а тому не бояться Примар Персня – для них обидва світи поєднані, і їхня влада простягається і на зриме, й на невидиме.
- Там, біля Броду, мені наче привиділася сяюча біла постать – вона одна не розпливлася, як усі інші. Отож то був Глорфіндель?
- Так, на мить ти побачив, який він у іншому світі. Глорфіндель – славетніший з Перворожденних, витязь з роду ельфійських володарів. Так, є ще сила, здатна протистояти моці Мордору, і в Рівенделлі, і в інших місцях. Гобітанія теж наділена силою – іншого роду. Але якщо справи й надалі підуть, як зараз, усі ці місця перетворяться невдовзі на обложені острівці. Володар Мордору не приховує своєї сили… – Гандальф підвівся й стріпнув головою так, що борода наїжачилася щіткою. – І все ж таки ми не повинні втрачати мужності. Якщо я не заговорю тебе на смерть, ти скоро одужаєш і зможеш пожити поки що тут у Рівенделлі, без усіляких турбот.
- Мужності в мене ніякої немає, і втрачати нема чого, але я ні про що зараз і не турбуюся і, мабуть, ще посплю, [235] тільки ти розповіси, як там наші й чим усе скінчилося біля . Броду – тоді я тобі дам спокій на якийсь час, а доти й очей не стулю!
Гандальф підсунув крісло до ліжка й уважно подивився на Фродо. Обличчя хворого вже порожевіло, очі були ясні – до нього повернулися й тяма, й пам’ять. Судячи з посмішки, з ним, безперечно, усе було добре. Але око мага помітило невеличкі зміни, слабкий натяк на прозорість, особливо на лівій руці, яка лежала поверх ковдри.
- Цього слід було чекати, – пробурмотів Гандальф- – Але ж ще не пройдено й половини шляху… Що ж стане з ним у кінці, того й Елронд не передбачить. Сподіваюсь, нічого лихого не трапиться. Для тих, хто наділений даром бачення, він стане подібний кінві, наповненій чистим світлом… – Уголос він сказав: – Ти маєш чудовий вигляд. Я ризикну ще побалакати без дозволу Елронда. Але врахуй – дуже коротко, а потім тобі треба поспати.
Отже, ось що трапилося, наскільки я зміг розібратися. Щойно ти припустився навскоки, Вершники рушили прямо до тебе. Вони побачили тебе самі, без допомоги коней: ти ж бо вже стояв на порозі примарного світу. І Перстень притягав їх. Твої друзі відсахнулися вбік, щоб не потрапити під копита. Вони розуміли: якщо білий кінь не впорається, тобі не врятуватися. Вершники мчали надто швидко, і їх було забагато – не доженеш, не зупиниш. Безкінними навіть Глорфіндель і Арагорн удвох не встояли б проти всієї Дев’ятки разом. Тому вони дали Кільценосцям промчати осторонь, а тоді кинулися навздогін. Неподалік від Броду біля дороги є невеликий вибалок, прикритий хирлявими деревцями. Там поспіхом розпалили вогнище, бо Глорфіндель знав, що ріка не дасть Вершникам переправитися, і ті, хто застрягне на березі, припадуть на його долю. Як тільки ріка завирувала, він вибіг на дорогу, а за ним Арагорн і всі інші, з палаючими головнями в руках. Затиснуті між вогнем і водою, побачивши ельфійського витязя, який у гніві відкрив своє справжнє обличчя, Кільценосці знітились, а їхні коні очманіли. Трьох знесло першою ж хвилею потопу, інших затягли у воду й скинули власні ж коні.
- І тепер їм гаплик?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве