– Ні, – зітхнув Гандальф. – Коні, мабуть, загинули, а без них Вершники майже безпорадні. Однак самих Примар Персня так легко не знищити. Зараз, зрештою, боятися [236] нема чого. Коли повінь відринула, твої друзі переправилися й знайшли тебе на береговому урвищі: кінь стояв поруч, сторожив, а ти лежав долілиць, холодний, блідий, накривши собою зламаний меч. Вони злякалися, що ти вмер або й того гірше, і обережно повезли тебе до Рівенделлу. На півдорозі їх зустріли ельфи Елронда.
– А хто влаштува? потоп?
– Сам Елронд. Ріки цієї долини під його владою, і коли потрібно охоронити Брід, він може підняти їхні води. Тільки-но вождь Дев’ятки послав коня на переправу, ріка розлютилася. Чесно кажучи, і я додав до картини кілька штрихів. Може, ти помітив – хвилі стали великими білими кіньми із сяючими вершниками, а вода котила сотні великих каменів. Як вони скреготали! На мить я навіть занепокоївся, чи не занадто сильний гнів ми розпалили? Тільки б повінь, вирвавшись із шор, не скрутила заодно й вас усіх… Велику, хоч приховану, силу мають води, що живляться віковічними снігами Імлистих Гір!
. – Так, тепер пригадую, – сказав Фродо. – Жахливе ревіння там стояло! Ох, думаю, потону, а зі мною – і друзі, і вороги… Але тепер хоча б усе добре?
Гандальф кинув на Фродо побіжний погляд, але той заплющив очі.
– Так, зараз – на якийсь час – ви у безпеці, – підтвердив маг. – Скоро буде великий бенкет і свято на честь перемоги біля Бруїненського Броду, і вам усім призначені там почесні місця.
– Чудово! Я просто дивом дивуюся, чому Елронд, і Глорфіндель, і різні поважні особи, не кажучи вже про Блукача, стільки про нас турбуються й так прихильні до мене!
– Вони мають на те немало причин, – посміхнувся Гандальф. – Перша причина – я сам. Друга – ти ж бо хранитель Персня і спадкоємець Більбо, що його знайшов.
– Милий Більбо! – сонно пробурмотів Фродо. – Де ж він зараз… Якби він тут був та послухав про все це, от би посміявся: кіт-скрипаль! І бідолашні тролі! – з цими словами він міцно заснув.
Отже, Фродо сховався за надійними стінами Останнього Домашнього Притулку на схід від Моря. То був, як колись зазначав Більбо, «пречудовий притулок для кожного, хто хоче поїсти чи поспати, послухати різні історії або поспівати, а можна й усього потроху». Не встигнеш на поріг ступити, а втома, страх і сум уже летять геть… [237]
Увечері Фродо прокинувся, відчуваючи, що цілком відпочив, зате не проти закусити, випити, а згодом, можливо, послухати різні історії й поспівати. Піднімаючись з ліжка, він виявив, що рука знову служить йому, майже як здорова. Біля ліжка на нього чекав чистий костюм із зеленої тканини – він прийшовся саме враз. Фродо подивився у дзеркало і вразився, наскільки схуд: точнісінько як той молоденький племінник, з яким Більбо гуляв по Краю; тільки очі дивились задумливо.
– Та-ак, багато чого ти надивився за останній час, вглядаючись у дзеркало, – сказав Фродо своєму відображенню. – Але вже тепер розважимося!
Він розправив плечі й засвистав якийсь старий мотивчик. Тут у двері постукали, і увійшов Сем. Він підбіг до Фродо, незграбно й боязко вчепився у його хвору руку, обережно погладив, а потім, зашарівшись, поспіхом відвернувся.
– Привіт, Семе! – сказав Фродо.
– Тепла, правда? – відповів Сем. – Щодо вашої руки, пане! А яка ж була холодна! Сурми й барабани! – Він обернувся, сяючи очима й пританцьовуючи на місці. – Який я щасливий, що ви вже на ногах і при тямі! Гандальф велів піти подивитись, чи ви готові до виходу, то я подумав, він жартує!
– Я готовий. Підемо пошукаємо решту компанії!
– Я вас відведу, пане. Будинок тут великий, дуже чудний. Стільки всього нового відкривається, і не знаєш, які дива знайдеш за рогом. І ельфи, пане! Всюди ельфи! Одні наче королі, грізні й поважні, інші веселі, зовсім як діти. І музика, і співи… правда, поки ні часу, ні настрою не було слухати. А все ж таки деякі тутешні звичаї я розвідав.
– Знаю, знаю, чим ти займався, Семе, – сказав Фродо, стискаючи його руку. – Але вже сьогодні розважишся й наслухаєшся скільки душі завгодно. Ну ж бо, показуй мені, які тут є закамарки!
Сем провів його коридорами, потім вниз довгими сходами, і вони опинилися у саду на високому березі ріки. У галереї східної частини будинку Фродо зустрівся з друзями. Долина внизу вже оповилася тінню, а на вершинах далеких гір ще рожевіло світло. Шуміла на перекатах ріка; у теплому повітрі повівали пахощі дерев і квітів, наче літо не покинуло садів Елронда. [238]
– Ур-р-ра! – вигукнув Пін, вискочивши назустріч. – Ось і наш славетний братець. Дорогу Фродо, Повелителю Персня!
– Цитьте! – шикнув Гандальф, що сидів у темному кутку галереї. – Лиху немає сюди дороги, і все ж таки згадувати його не слід. Повелитель Персня не Фродо, а володар Чорного Замку в Мордорі, чия влада знову поширюється над світом. Ми – у фортеці, а за її стінами збирається темрява!
– Таким чином він нас безперервно втішає, – пожалівся Пін. – На його думку, мене потрібно осаджувати. Та не можу я тут ходити похнюпившись, з похмурим виглядом! Якби знав доречну пісню, їй-бо, заспівав би!
– Я й сам не відмовився б співати, – засміявся Фродо, – хоча зараз мене більше турбує, як би випити й попоїсти!
– Ну, цій біді легко зарадити, – сказав Пін. – Ти в нас, як і раніш, такий само хитромудрий: прокинувся точно до обіду!
– Який там обід! Буде цілий бенкет! – перебив Меррі. – Гандальф тільки-но оголосив, що ти одужав, так тут такі приготування почалися!
Він не встиг ще договорити, як пролунали дзвіночки, кличучи всіх до столу.
Бенкетний зал Елронда був повний народу, переважно ельфів, та маячіли й гості інших племен. Елронд, як зазвичай, головував, сидячи у великому кріслі, за довгим столом на помості; обіруч від нього сиділи Глорфшдель і Гандальф.
Фродо дивився на них з подивом – адже він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; при ньому Глорфіндель і навіть Гандальф прийняли подобу величних і могутніх володарів.
На зріст Гандальф був нижчий за обох ельфів, та всі його риси – довге сріблясто-сиве волосся й борода, широкі плечі – нагадували про мудрих королів давніх легенд. На зморшкуватому обличчі під густими білосніжними бровами чорні очі були схожі на вуглинки, здатні спалахнути від щонайменшої іскри.
Глорфіндель був високий та стрункий; волосся його блищало золотом, обличчя, прекрасне й юне, пашіла відвагою й радістю. Уважні очі сяяли, голос звучав співуче; все свідчило про мудрість душі та тілесну міць.
На зовнішності Елронда вік не позначався, але його обличчя, ні старе, ні молоде, зберігало відбиток багатьох [239] пережитих бід і радощів. Його темне волосся прикрашав срібний обруч, сірі очі були мов ясний вечір, просвічений зоряним сяйвом. Він мав поважний вигляд короля, що пам’ятає багато зим, і водночас бадьорий, як воїн у самому розквіті літ. Велика була могутність володаря Рівенделлу і для ельфів, і для людей.
Ближче до середини столу стіну зали прикрашали тонкі тканини, і там, під балдахіном, сиділа гостя?, прекрасна обличчям, чиї риси, хоча й по-жіночому ніжні, так нагадували Елронда, що Фродо не засумнівався: вони близькі родичі. Чи молода вона була? І так, і ні. її темних кіс не торкнувся іній, білі руки й ясне обличчя були бездоганно гладенькими, а сірі очі, наче безхмарне вечірнє небо, випромінювали чисте світло; але вона була по-королівсько-му велична, а погляд промовляв про знання, яке дають лише довгі роки. Голову її вінчала шапочка зі срібного мережива, оздобленого дрібними самоцвітами, але широку сіру сукню прикрашав лише пояс із срібного листя.
Такою постала перед Фродо та, яку доводилося бачити лише небагатьом смертним, – Арвен, дочка Елронда, прозвана Андоміель, бо була вона вечірньою зіркою свого народу. Говорили, що в ній втілилася краса Лючіень, зірки ранішньої. Довго жила вона у родичів у Лоріені, за горами, і лише недавно повернулася в Рівенделл до батька. Елронд мав також синів, Елладана та Ерлоїра, але їх рідко бачили вдома: пам’ятаючи про муки своєї матері в лігві орків, вони часто виходили в ліси зі Слідопитами; не було їх і на цьому бенкеті.
Фродо не бачив і навіть уявити не міг подібної краси на землі; йому було й дивно, й незручно сидіти за столом у такому прекрасному й високому товаристві. Хоча крісло було зручне (йому ще й підклали кілька подушок), він відчував себе маленьким і недоречним; але це швидко минуло. Бенкет був веселим і частування на славу – все,- чого тільки голодній душі завгодно. Узявшись за їжу, Фродо забув про все, навіть не подивився, хто його сусіди, і дуже нескоро згадав про оточення та став оглядати залу.
Перш за все він знайшов своїх друзів. Сем просився послуговувати хазяїнові, але йому сказали, що сьогодні він – почесний гість, і тепер він сидів разом з Піном і Меррі на чолі одного із столів, неподалік від помосту. Блукача ніде не було видно. [240]
. Поруч з Фродо сидів гном у багатому вбранні, солідної зовнішності. Його борода, довга й роздвоєна, була біліша за сніжно-білий камзол з поясом, кованим із срібла; а на грудях красувався срібний ланцюжок з діамантами. Відірвавшись від їжі, Фродо подивився на нього, і той одразу сказав:
– Вітаю вас, радий познайомитися! – а потім навіть підвівся й вклонився: – Глоїн до ваших послуг! – і вклонився ще нижче.
– Фродо Торбинс до послуг ваших і вашого роду, – відповів за звичаєм здивований Фродо, підводячись і зсуваючи подушки. – Невже ж ви – саме той Глоїн, один з дванадцятьох товаришів уславленого Торіна Дубощита?
– Саме так, – відповів гном, підбираючи подушки й чемно допомагаючи Фродо залізти назад. – Ну, а я не питаю, бо мені вже сказали, що ви – родич і законний спадкоємець нашого друга, славетного Більбо. Дозвольте повіншувати вас з одужанням!
– Дякую, – відповів Фродо.
– Я чув, вам довелося пережити дивні пригоди, – додав Глоїн. – Надзвичайно цікаво, що саме могло спонукати одразу чотирьох гобітів здійснити таку далеку подорож! Нічого схожого не траплялося з того часу, як Більбо вирушив з нами. Але, можливо, не слід мені цікавитися – схоже, що Елронд і Гандальф не схильні зачіпати цю тему?
– Говорити про це, мабуть, справді не варто, у всякому разі, зараз, – ввічливо сказав Фродо. Він уже зрозумів, що навіть вдома у Елронда Перстень – не привід для застольних балачок, та й взагалі він прагнув на якийсь час позбутися всіх турбот.
– Але мені в свою чергу дуже цікаво було б дізнатися, – додав він, – що привело такого поважного гнома в таку далечінь від Самотньої Гори?
– Якщо ви ще не обізнані, – сказав Глоїн, коротко глянувши на нього, – мабуть, краще й це відкласти на потім. Владика Елронд невдовзі скличе нас, і там, я гадаю, ми почуємо всі новини. Нам же й окрім того є про що поговорити.
Вони бесідували до самого кінця обіду; але Фродо волів слухати й помовчувати: всі справи Гобітанії, крім Персня, здавалися далекими й незначними, а Глоїн багато чого міг розповісти про події на півночі Глухомані. Фродо дізнався, що відважним та численним народом в області між горами [241] й Чорноліссям править Гримбеорн Старий, син Беорна, і в їхні землі не ризикують сунутися ані орки, ані вовки.
– Правду кажучи, – говорив Глоїн, – шлях від Дейлу до Рівенделлу став би непрохідним, якби не рід Беорна. Вони стійкі люди й впевнено утримують Високий перевал і брід біля бескиду Каррок. Щоправда, за це стягується чимале мито, – зітхнув гном, похитавши головою, – і, так само як колись Беорн, його народ не полюбляє гномів. Утім, на них можна покластися, а в наш час це вже багато чого варте. Зате з людьми Дейла – племенем Барда-у нас міцна дружба. Править там правнук Барда Лучника, чоловік розумний і твердий, а володіння його простягаються далеко на південь і схід від Есгарота.
– А що поробляють ваші одноплемінники? – запитав Фродо.
– Багато траплялося в нас і поганого, і доброго, але доброго більше. Досі нам у всьому щастило, хоча й ми відчуваємо тінь, що насувається на світ. Якщо вам справді цікаво, я охоче розповім про наші успіхи. Але коли набридне, зупиніть мене – недарма ж кажуть: коли гном про труди свої мову веде, упину сам собі не знайде!
І Глоїн заходивсь якнайдокладніше розповідати про діяння томської держави. Він був задоволений, що знайшов такого терплячого слухача: Фродо не виявляв нудьги й не намагався змінити тему, хоча швидко заплутався в різноманітті чужих імен і назв, раніше нечуваних. Однак йому цікаво було дізнатися, що Даїн усе ще царює під Горою, хоча й постарів (йому вже минув двісті п’ятдесятий рік), він втішається загальною повагою й казково багатий. З десяти товаришів, що уціліли в Битві П’яти Військ, семеро ще живуть з ним: Двалін, Глоїн, Дорі, Норі, Біфур, Бофур та Бомбур. Бомбур зараз так погладшав, що не може самотужки перейти з дивана до столу, і його переносять шестеро молодих гномів.
– А де ж Балін, Орі та Оїн? – спитав Фродо. Тінь промайнула по обличчю Глоїна.
– Ми не знаємо. Саме через Баліна я, власне, й прийшов просити поради у Рівенделлі. Але нині краще поговорити про більш веселі речі!
Глоїн став згадувати про досягнення свого племені в Дейлі та під Горою.
– Ми непогано влаштувались. Та в ковальській справі нам далеко до наших батьків, багато секретів загубилося. [242]
Ми виготовляємо пристойну зброю й гострі мечі, але їх не порівняти з кольчугами та мечами, які кували до нападу дракона. Тільки в рудній справі та будівництві ми перевершили пращурів. Подивилися б ви на водоводи Дейла, Фродо, на фонтани, водоймища! А бруковані різнокольоровим камінням вулиці! А зали й галереї під землею, з арками, що вирізані у вигляді дерев! А тераси й башти на схилах Гори! О, ви б переконалися, що ми не сиділи склавши руки!
– Я обов’язково побуваю у вас і на все подивлюся, якщо зможу, – пообіцяв Фродо. – Ото б здивувався Біль-бо всім цим змінам після драконового спустошення!
– Ви любили Більбо, еге ж? – посміхнувся гном.
– Дуже! Я охочіше побачив би його, ніж всі прекрасні будівлі світу!
Бенкет нарешті закінчився. Елронд і Арвен підвелися з-за столу та, зійшовши з помосту, попрямували до виходу. За ними в належному порядку потяглися й гості. Двері розчинилися, і широким проходом усі перейшли до іншої зали. Там не було столів, та у великому каміні між різьблених колон яскраво палав вогонь. Гандальф, що йшов поруч Фродо, пояснив йому:
– Це Камінна зала. Тут співають і розповідають історії – ти отримаєш велике задоволення, якщо лише зможеш не заснути! У будні тут тихо й пусто, сюди приходять посидіти на самоті, подумати. Вогонь у каміні горить постійно, весь рік, а іншого освітлення майже немає.
Елронд опустився в крісло, приготоване для нього, й ельфи-менестрелі заграли. Полинула приємна музика. Зала потроху заповнювалася; золотаві відблиски вогню грали на волоссі ельфів, Фродо із захопленням розглядав нові прекрасні обличчя. Раптом він помітив неподалік від каміна темну постать: хтось маленький сидів на ослоні, спираючись спиною на колону. Поруч на підлозі стояла чашка з питвом, лежав хліб. «Це, мабуть, хворий, – подумав Фродо, – тому й не зміг прийти на бенкет. Але хіба в Рівенделлі хворіють?» Голова незнайомця схилилась на груди, – він, очевидно, спав, – і край плаща приховував обличчя. Але тут до нього підійшов Елронд і сказав з посмішкою: .
– Прокидайся, друже мій! – а потім підізвав Фродо. – Настала очікувана година: закінчилася довга розлука!
Темна постать заворушилася, підвела голову… [243]
– Більбо!.- вигукнув Фродо, ледь побачивши обличчя, і кинувся до нього.
– Привіт, Фродо, хлопчику мій, – сказав Білвбо, -Отже, ти врешті-решт потрапив сюди. Я знав, що тобі це вдасться. Оце так штука! Я чув, нібито все це свято – на твою честь! Сподіваюсь, тобі сподобалося?
– Чому ж тебе не було? – вигукнув Фродо. – І чому нам не дали зустрітися раніше?
– Тому що ти спав. Я ж бо на тебе вже намилувався вдосталь, сидячи щодня із Семом біля твого ліжка… А щодо бенкету, я тепер такими речами не цікавлюся. В мене інші справи.
– Чим же ти займався?
– Сидів і думав. Останнім часом я часто так сиджу, а тут це найзручніше. «Прокидайся», от ще! – пирхнув Більбо, скоса глянувши на Елронда. Очі його блищали живими вогниками, без будь-якої сонливості. – Я зовсім не спав, пане Елронде! Якщо бажаєте знати, ви занадто рано відбенкетували і завадили мені закінчити складати пісню. Мені аж ніяк не давалася пара рядків, і я їх обмірковував, а тепер, мабуть, нічого не вийде. Підуть співи, і мої думки розбіжаться. Доведеться просити Дунадана про допомогу. А де він?
– Ми його розшукаємо, – сказав Елронд, сміючись. – Тоді ви посидите удвох у куточку й закінчите пісню, а ми послухаємо й обговоримо те, що вийде.
Елронд послав кількох ельфів шукати приятеля Більбо, хоча ніхто не знав, де він та чому не був на бенкеті. Тим часом Фродо й Більбо сиділи поруч, Сем теж до них підсів; забувши про музику й веселощі, вони неголосно розмовляли. Більбо майже нічого не міг про себе розповісти. Залишивши Гобітанію, він безцільно мандрував, то звертаючи з дороги, то повертаючись, й якось само собою його весь час відносило в бік Рівенделлу.
– Дістався я сюди без будь-яких ускладнень, – сказав він, – трохи відпочив та й вирушив разом з гномами до Дейлу. Старого Баліна я не побачив. Тоді я повернувся і з того часу живу тут невилазно. Займаюся всім потроху. Написав ще дещо для своєї книги. Ну й, ясна річ, склав кілька пісень. Ельфи їх час від часу співають – скоріше за все,
•щоб зробити мені приємно. Адже для Рівенделлу вони насправді занадто недосконалі. Час тут наче не плине; і все ж таки місце чудове! Новини можна почути будь-які – з-за гір, з Півдня, тільки з Краю – нічого. Звичайно, про [244] Перстень я чув. Гандальф часто сюди навідувався. Зі мною він, щоправда, не був зовсім відвертим – за ці роки він зробився більш потайним, ніж раніше. Дунадан і той казав більше. Подумати тільки, скільки галасу наробив цей перстеник! Жаль, що Гандальф не знав про нього раніше. Я б сам вже давно приніс цю штуку сюди, без особливих турбот. Кілька разів я збирався повернутися за ним до Гобіта-нії, але я старішаю, і вони мене не відпустили; тобто Гандальф з Елрондом. їм, бач, здається, що Ворог мене всюди розшукує й зробить з мене фарш, якщо зловить десь у глухомані. І Гандальф сказав: «Персня там уже немає, Більбо. Ані тобі, ані іншим не принесе добра нове втручання в цю справу». Чудове зауваження, цілком у дусі Гандальфа. Але він запевняв, що приглядає за тобою, ну, я й передумав. Дуже радий бачити тебе живого й здорового… – він запнувся й нерішуче подивився на Фродо.
– Він при тобі? – пошепки спитав він. – Так мені забаглося, розумієш, після всього, що я чув… Дуже хотілося б подивитися, хоча б одним оком!
– Так, він зі мною, – відповів Фродо мимохіть. – І на вигляд анітрохи не змінився.
– Все одно, витягни його на хвилинку!
Одягаючись вдень, Фродо побачив, що Перстень на новому ланцюжку, легкому й міцному, наділи йому на шию, коли він спав. Тепер він повільно витяг його. Більбо простягнув руку. Але Фродо тут же відсмикнув Персня: переляканий, вражений, побачив він замість Більбо, крізь тінь між ними, маленьку зморшкувату істоту із зажерливою пикою й кістлявими, хижо напруженими пальцями. Ще трохи – і Фродо вдарив би його!
Музика й співи навкруги наче обірвалися, настала тиша. Більбо кинув швидкий погляд на племінника і провів рукою по очах.
– Тепер я розумію, – шепнув він. – Забери його! Дуже жаль; жаль, що на тебе поклали такий тягар, жаль усього. Невже пригоди ніколи не закінчуються? Мабуть, на чиюсь долю завжди припадає тягти історію далі. Ну, нічого не поробиш. Я все думаю, чи варто старатися й закінчувати мою книгу? Але давай не будемо зараз тривожитися про це – займемося справжніми новинами. Розповідай, що діється в Краї!
Фродо сховав Перстень, і тінь безслідно розтанула. Світло і музика Рівенделлу знов оточували їх. Більбо посміхався [245] й щасливо сміявся при кожній вісті, що переказував Фродо (з допомогою й вставками Сема). Його цікавило геть усе, від вирубання сухого дерева до витівок найменших гобітенят. Вони так заглибилися в події з Чотирьох чвертей, що не помітили, як наблизився чоловік у темно-зеленому одязі. Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись, доки Більбо не підняв голову:
– Еге, ось і ти, Дунадане!
– Блукач? – здивувався Фродо. – Скільки ж у тебе імен?
– Знаєш, а «Блукача» я ще не чув, – сказав Більбо. – Звідки таке ім’я?
– Так мене прозвали в Бригорі, – засміявся Слідопит, – так і з паном Торбинсом познайомили.
– А чому ти звеш його якимось «Дунаданом»? – спитав Фродо.
– Він зовсім не «якийсь»! – виправив Більбо. – Його тут часто так звуть. Як же ти не розібрав – адже ж вивчав ельфійську! «Дун-Адан» – це «людина Заходу», нуменорець. Але зараз не до уроків! – Він звернувся до Блукача. – Де ти був, друже мій? Чому не бенкетував з усіма? Там була Арвен…
– Знаю, – спохмурнів Блукач. – Але життя спонукає забувати про веселощі. Несподівано повернулися з Глухомані Елладан і Ерлоїр, а я хотів одразу ж розпитати їх.
– Ну, дорогий мій, тепер ти про все дізнався, може, приділиш мені хвилиночку? Терміново потрібна твоя допомога! Елронд велів виступити наприкінці свята, а я з місця ані руш. Відійдемо-но кудись і займемося доробкою!
– Не заперечую, – знов посміхнувся Блукач. – Підемо зараз, і дай мені послухати свою пісню!
Фродо тепер залишився без товариства – Сем заснув. Він чогось відчував себе самотнім серед безтурботних мешканців Рівенделлу. Зовсім близько від нього сиділи ельфи, але вони мовчали, насолоджуючись музикою та співом, забувши про все інше. Фродо теж став прислухатися.
Спочатку його зачарувала краса мелодій, переплетених з чудовими голосами, та співучої ельфійської мови, хоч він і розумів її погано. Йому здавалося, буцімто слова стають видимими, втілюються у картини далеких земель та дивних речей, недоступних навіть уяві. Замість освітленої каміном зали Фродо бачив золотавий серпанок над пінними морями, зітхаючими біля берегів Недосяжного Світу. Потім видіння [246] все більше стали подібними до сну, аж нарешті нескінченна, золота й срібна ріка, що примхливо грала невловимими, мінливими хвилями, підхопила Фродо, потопила та пронизала його. Під вагою блискучого валу затремтіло й відлетіло повітря, і Фродо потягло до безодні сну.
Довго блукав він у царстві плинної води, поки вона не змінилася спершу на музику, а потім на голос, дуже знайомий – немов Більбо співуче читав вірші. Слова, спочатку ледь чутні, мало-помалу залунали виразніше:
В Арвернієні корабель
Побудував Еаравділ,
З дерев найкращих, що знайти
Він міг у лісі Німбретіль.
Вітрила срібні виткав він,
Кріпив вогні – світити шлях,
Був лебединим ніс човна,
На щоглі ясно сяяв стяг.
У срібні лати королів
Він огорнув могутній стан,
Взяв щит з плетінням давніх рун –
Щоб захиститися від ран,
Взяв стріл надійних сагайдак,
І ріг дракона – вірний лук,
І меч, що блискавкою був,
Коли його він брав до рук.
Взяв адамантовий шолом,
Що гребінь мав з орлиних крил,
Й смарагд на грудях зеленів
Уламком океанських хвиль.

При світлі Місяця моряк
Блукав в загублених морях,
Відважно плив – туди, де був
Для нього ще незнаний шлях.
Там скреготів холодний лід,
Сірів од попелу пісок,
І в темряві підступних вод
Згасало полум’я зірок,
Там Ніч зливалася з Ніщо,
І, розвернувши корабель,
Крізь товщу хмар він знов пішов –
Назад, до втрачених земель.
Аж раптом Ельвінг з-під небес
Злетіла, впавши на крило,
І він, увінчаний вогнем, [247]
Із коронованим чолом,
Вітрами гнаний, прямував
На світлий захід, повний сил,
Туди, куди його вели
Вітри й коштовний Сільмаріл.
Долаючи буруни хвиль,
Він мчав до сяйва берегів,
Які побачили колись
Народження прадавніх днів.
Дім ельфів із легенд явивсь
У білім полум’ї небес –
І відступила темна ніч,
І страх його відразу щез:
Благословенний Ельдамар
Йому свою красу являв,
Й моряк, повз тисячі струмків,
До Тіріону прямував.
Там він почув старі пісні
Та рими стародавніх саг,
Зодягся в біле, й сім вогнів
Йому освітлювали шлях,
Як він ішов у зали тих,
Над ким безсилий часу плин,
Коли він бачив Короля
І передвічний Ільмарін.
Він чув слова і зрів усе,
Що сховано в туманах літ,
Видіння ельфів і людей,
Минулий та майбутній світ.
Він в дар отримав корабель,
Коли настав урочний час,
Що був надійним і легким,
Де ясно сяяв блиск прикрас,
Де весла срібними були,
І де борти вкривав мітріл,
Де подарунком Елберет
Палав коштовний Сільмаріл.
І він злетів у небеса,
Назад, крізь темряву нічну,
Від Краю Світу – знов на схід,
За тьмяну сіру пелену.
Мов зірка ясна уночі,
Він полетів в знайомий світ, [248]
І Сонце промені свої
Йому направило услід.
Він чув, як плакали жінки,
Він бачив сум ельфійських дів,
Що долетів до корабля
Луною горя Давніх Днів,
І поклик Долі він відчув
На крилах срібного човна,
Коли злетіла від землі
Та пісня – тиха і сумна…

І, обірвавши свій політ,
Він зупинився в небесах –
Надію в душах розбудить
І розігнати темний страх.
Навік залишившись Вогнем,
Що вказує забутий шлях
До тих божественних земель,
Укритих в Західних морях… *
* Переклад С. Бондаренко.
Голос замовк. Фродо розплющив очі і побачив, що Біль-бо сидить на своєму ослінчику в оточенні посмішок та оплесків.
– А тепер, будь ласка, повтори, – попросив один з ельфів.
Більбо встав і поклонився:
– Я задоволений, Ліндіре, але повторювати усе спочатку так втомливо!
– Ну, тільки не тобі, – заперечили, сміючись, ельфи. – Ти, здається, ніколи не втомлюєшся декламувати власні віршики! Але нам замало одного разу, щоб відповісти на твоє питання!
– Як! – вигукнув Більбо. – Ви не можете визначити, яку частину вигадав я, а яку – Дунадан?
– Нам нелегко помітити різницю між двома смертними.
– Дурниці, Ліндіре, – пирхнув Більбо. – Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то твоє судження не таке витончене, як я вважав! Ми ж різні, як горох та яблука!
– Можливо. Вівці у стаді можуть розрізнити одна одну, – розсміявся Ліндір. – І пастухи теж. Але ми не вивчали смертних. У нас були інші справи! [249]
– Сперечатися з тобою я не стану. Після стількох пісень та музики мене тягне до сну. Вгадуйте самі, якщо бажаєте!
Більбо підвівся й наблизився до племінника.
– Ну, я вже впорався, – неголосно сказав він. – Вийшло краще, ніж я очікував. Мене часто прохають повторити. Як це на твій погляд?
– Я й не думав здогадуватись, – посміхнувся Фродо.
– Та й не треба. По суті, всі слова мої. Арагорн тільки довів мені, що треба згадати зелений камінь, той смарагд. Йому це здається важливим, не знаю чому. А взагалі він вважає, що ця тема вище мого розуміння, і якщо вже я набрався такої хоробрості, що складаю поему про Еаренділа у домі Елронда, то щоб ні на кого, крім себе, не нарікав. Щиро кажучи, правильно вважає.
– Ну, не знаю, – сказав Фродо, – мені чогось усе здалося досить до ладу. Я задрімав був, а тут ти почав, немов мій сон продовжився. Я не збагнув, що це твій голос, майже до самого кінця.
– Тут дійсно без звички важко не заснути. Гобіти ніколи не матимуть такого апетиту до музики та поезії, як ельфи. Для них це щось на зразок пригощення чи навіть солодше за десерт. Вони ще довго будуть вправлятися. Давай чкурнемо куди-небудь та побесідуємо без сторонніх вух!
– А можна? – спитав Фродо.
– Безперечно. Це ж свято, не робота. Входить та виходить кожний, як завгодно, аби не шуміли.
Вони тихцем відійшли у затінок і попрямували до дверей. Сем залишився в залі, він солодко спав, посміхаючись уві сні. І хоча Фродо радів нагоді побути з Більбо, виходячи з Камінної зали, він мимоволі відчув жаль. Гобіти вже ступили на поріг, коли чистий дзвінкий голос почав:
А Елберет Гілтоніель!
Сіліврен пенна міріель
О менель аглар еленат!
Накаеред палан-діріель
О галадреммін еннорат
Фануїлос, ле ліннатон
Неф еар сі неф еарон!
Фродо затримався на мить та озирнувся. Елронд сидів у кріслі, вогонь освітлював його обличчя, нагадуючи про сонячні літні дні. Поряд з ним сиділа Арвен, біля неї Фродо [250] з подивом побачив Арагорна; його темний плащ був відкинутий за спину, відкриваючи ельфійську кольчугу, і зірка сяяла на грудях. Арвен розмовляла з ним, а потім раптом Фродо здалось, що вона обернулась до гобітів, і її світлий погляд здалека пронизав його серце.
Він стояв, зачарований, а ніжні звуки ельфійської пісні лились, немов струмінь самоцвітів подвійної краси – слів та мелодії.
– Це гімн на честь Елберет, – сказав Більбо. – Вони його будуть повторювати, та й інші пісні Благословенного Краю, ще багато разів. Ходімо!
Він повів Фродо до своєї кімнатки. Вона виходила вікнами у сад, на південь, дозволяючи побачити всю долину Бруїнену. Там вони посиділи трохи, дивлячись у вікно на ясні зірки над крутими лісистими схилами, й неголосно говорили, тепер вже не про нехитрі новини далекої Гобітанії, не про темні тіні та чигаючи на них небезпеки, а про чудові речі, що вони бачили в світі, про ельфів, про зорі, про квіти та прекрасні осінні ліси.
Нарешті до кімнати постукали, і у двері просунулась голова Сема.
– Вибачте ласкаво, – сказав він, – я тільки хотів запитати, чи не треба вам чогось.
– І ти нас вибач ласкаво, Сем Гемджи, – відповів Більбо, – але ти, я думаю, просто хотів натякнути, що твоєму хазяїну час спати?
– Еге ж, пане, мені казали, що нарада буде рано-вранці, а він же тільки сьогодні вперше піднявся!
– Правильно, Семе! – засміявся Більбо. – Можеш бігти до Гандальфа та сповістити, що Фродо покладено у ліжко. На добраніч, Фродо! Сили небесні, як же гарно, що ми з тобою зустрілися! Врешті-решт, ніхто, крім гобітів, не вміє вести справжню, поважну бесіду! Я вже дуже старий і не знаю, чи доживу, щоб дописати твої розділи до нашої історії… Відпочивай спокійно! А я піду ще трохи погуляти по саду, помилуюсь на зірки Елберет! Спи спокійно!

Розділ 2
НАРАДА В ДОМІ ЕЛРОНДА