Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Наступного дня Фродо прокинувся рано, відчуваючи себе здоровим і бадьорим. Він прогулявся терасами над шумливим Бруїненом і подивився, як бліде, холодне сонце [251] підіймалося над далекими горами, пронизавши косим промінням сріблястий туман; блищала роса на жовтому листі та павутинне мереживо на кущах. Сем мовчки кро-жував услід за Фродо, глибоко дихаючи й захоплено дивлячись на схід, на громаддя гір з укритими снігом піками На кам’яній лавці біля повороту стежки вони знайшли Більбо й Гандальфа, які заглибилися в бесіду.
- Привіт! Доброго ранку! – сказав Більбо. – Ну, готовий до Великої Ради?
- Я готовий до всього, – відповів Фродо. – Але більше за все мені хотілося б прогулятись, розвідати цю долину. Дістатися б он до тих соснових лісів! – Він указав на північ.
- Пізніше, може, й вийде, – сказав Гандальф, – але зараз не будемо складати аніяких планів. Сьогодні нам треба буде багато чого обміркувати й вирішити.
Поки вони говорили, пролунав гучний дзвінок.
- Нас кличуть! – стрепенувся Гандальф. – Ну, ходімо! Запрошені ви обоє – і Більбо, і Фродо.
Гобіти поспішили за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незваний і тимчасово забутий, чимчикував Сем.
Гандальф привів їх до тієї ж галереї, де вчора ввечері Фродо зустрічався з друзями.
Світло ясного осіннього ранку вже залило всю долину. Від ріки доносився гул бурхливої води. Співали птахи, навколо панував цілющий спокій. Небезпеки втечі та чутки про наближення тіні вже здавалися Фродо лише згадками про жахливий сон; але звернеш до нього обличчя були серйозні. Усі, хто тут зібрався, сиділи мовчки.
Фродо побачив Елронда, Глорфінделя та Глоїна, а в кутку трохи далі – Блукача у знайомому поношеному плащі. Елронд указав Фродо на місце поруч із собою й сповістив:
- Ось, друзі, той самий гобіт, Фродо, син Дрого. Небагатьом доводилося пробиратися до нас через такі небезпеки та з такою нагальною справою.
Потім він назвав- імена тих, з ким Фродо ще не був знайомий. Поруч із Глоїном сидів молодший гном – його син Гімлі. Коло Глорфінделя розташувалося кілька радників з дому Елронда, старший з них звався Ерестором; він привів Геддора, ельфа із Срібної Гавані, якого прислав [252]Кердан Корабел. Був там ще один ельф, іншого вигляду, одягнутий у зелене з брунатним – Леголас, син та посланець Трандуїла, короля ельфів північного Чорнолісся. А трохи обіч сидів високий чоловік із шляхетним, красивим обличчям, темноволосий, сіроокий, з гордовитим та строгим поглядом. На ньому був плащ, підбитий хутром, і чоботи для їзди верхи – речі багаті, але вже пошарпані далекими мандрами. На грудях у нього виблискував срібний ланцюжок з єдиним білим каменем; довге волосся розсипалося по плечах. На колінах у незнайомця лежав великий ріг на перев’язі, оздоблений сріблом. Брови його здивовано піднялися при появі гобітів.
- Це Боромир, – пояснив Елронд Гандальфу, – посланник з півдня. Він прибув перед світанком, йому потрібна порада. Я запросив його сюди, оскільки тут він отримає відповідь на свої питання.
Не про все, про що говорилося і що обговорювалося на цій Раді, варто розповідати. Спершу торкнулися подій у світі, особливо на півдні та в широких просторах на схід від гір. Про це Фродо чув уже багато чого; але промова Глоїна містила немало нового, і він уважно слухав гнома. Виявилося, що серед трудів та пишнот Самотньої Гори серця гномів зазнали тривоги.
- Вже багато років тому, – говорив Глоїн, – тінь неспокою лягла на наш народ. Звідки прийшла вона, ми спочатку не розуміли. Гноми стали мало-помалу дорікати: мовляв, нас втиснуто у вузькі нори, і не знати нам справжнього благополуччя й багатства, доки не розширимо своїх володінь. Почали згадувати про Морію, чи, по-нашому, Казад-Дум, прекрасний витвір пращурів. Пішли розмови, що нарешті в нас досить сил та зброї, щоб повернутись туди… – Глоїн зітхнув. – Морія! Морія! Диво півночі! Надто глибоко копали ми там і пробудили невідоме лихо. Довго порожніли просторі зали з тих пір, як втекли діти Даріна. Але зараз ми знов згадали про них, з тугою і страхом, бо протягом багатьох поколінь жоден гном не насмілювався увійти до воріт Казад-Думу, крім Трора, та й той загинув. Нарешті Валін прислухався до цих балачок і зважився; і хоча Даїн відпустив його з великою неохотою, він пішов на південь, а з ним Орі, й Оїн, і багато інших.
Це трапилося близько тридцяти років тому. Спочатку до нас приходили вісті, і навіть добрі: ми узнали, що сміливці проникли до Морії й розпочали великі роботи. Потім [253] настало мовчання, і з тих пір ми не мали з Мори ніяких вістей.
А близько року тому з’явився гонець, але не з Морії, а з Мордору: вершник примчав уночі й викликав Даїна до воріт. Великий Саурон шукає дружби з нами, сказав він, і готовий подарувати нам персні, як у давні часи, а натомість вимагає терміново повідомити, хто такі гобіти й де живуть. «Оскільки Саурону відомо, – сказав гонець, -що з одним таким ви колись мали справи».
Це нам дуже не сподобалося, і ми не дали ніякої відповіді. Тоді гонець постарався надати своєму грубому голосу медової солодкості і додав: «Цей ваш знайомий – злодій. Отже, Саурон бажав би, щоб ви, заради скромної запоруки дружби, відшукали злодія (саме такі слова він вживав) і забрали в нього, силою чи добром, невеличкого Персня, найменшого з украдених ним. Це дурниці, просто примха Саурона, але виконавши її, ви доведете свою готовність допомагати йому. Знайдіть Перстень, і до вас повернуться ті, якими володіли ваші пращури, і Морія знову стане вашою – назавжди. Навіть за вісті про злодія – чи живий він ще і де є – вам забезпечено багату нагороду й ласку Саурона. Відмовившись, ви багато втратите. Ну, згодні?»
Останні слова він просичав, як змія, і всі, хто стояв поруч, здригнулися, але Даїн відповів так: «Я не скажу ані «так», ані «ні». Мені треба розглянути цю пропозицію й поміркувати, що приховує красива оболонка».
- Думай, але не зволікай, – сказав гонець.
- Час мій належить мені, і я сам розпоряджаюсь ним! – відповів Даїн.
- Не завжди так буде, – перебив його гонець і зник у темряві. З тієї ночі наші вожді не знали спокою. Навіть якби голос гінця не був таким зловісним, ми й так уловили б у його мові загрозу та оману; бо ми вже знали, що сила, яка відродилася в Мордорі, не змінила своєї суті, а в минулі часи вона не один раз зраджувала нас. Гонець з’являвся двічі, але пообіцяв повернутись у третій і останній раз ще до кінця року. Ось чому Даїн нарешті послав мене попередити Більбо про підступи Ворога й узнати, якщо можливо, чому він так жадає цього Персня – начебто найменшого з славетних. Крім того, нам невідкладно потрібна порада Елронда, оскільки Тінь росте й насувається: ми узнали, що гонці побували також у Дейлі, у короля Бранда, і залякали його. Він може й піддатися. На його східний [254] кордонах вже назріває війна. Якщо ми не дамо ніякої відповіді, Ворог може спрямувати підлеглих йому людей і на Бранда, і на Даїна.
- Ти прибув сюди дуже вчасно, – сказав Елронд. – Сьогодні ти почуєш усе, щоб зрозуміти наміри Ворога. Вам лишиться тільки опиратися – нехай навіть без будь-якої надії. Але ви не самотні. Ваші тривоги – лише частина загальної тривоги західних земель, Перстень! Що ми зробимо з Перснем, найменшим з двадцяти, примхою Саурона? Саме його долю ми й маємо зараз визначити.
Заради цього вас і покликано сюди. Я кажу «покликано», хоча сам не кликав вас, посланці далеких країн. Ви зібралися тут одночасно, вочевидь, випадково. Але це не так. Сама доля звела вас, щоб ми, і ніхто інший, знайшли спосіб урятувати світ від загибелі. І тому сьогодні буде відверто сказано про такі речі, які донині були доступні лише небагатьом. Перш за все ви повинні ясно уявити собі, у чому небезпека, а для цього необхідно розповісти всю історію Персня від самого початку. З неї я й почну, а закінчать інші.
І Елронд звучним голосом почав розповідь про Саурона та про те, як викували Персні Влади в Другу Епоху, давним-давно. Дехто з присутніх знав цю історію, але лише частково, і на багатьох обличчях відбивалися жах і подив, коли Елронд розповідав про ельфів-ковалів Ерегіону, їхню дружбу з Морією, їхню жагу до знань, якою скористався Саурон, щоб заманити їх у пастку. Бо в той час він був ще гарним на вигляд, і ельфи, прийнявши його допомогу, вдосконалили свою майстерність і розкрили йому всі свої таємниці, а він зрадив їх; намагаючись поневолити ельфів, таємно викував він Головного Персня у надрах Вогняної гори. Але майстер Келебримбер, той, хто створив три ельфійських Персні, дізнався про це й сховав свої персні. Спалахнула війна, Ерегіон було спустошено, а ворота Морії замкнулися.
Елронд прослідкував шлях Персня крізь століття; але ця історія є в інших книгах, записана самим Елрондом, і тому ми не переказуватимемо її. Бо це довга історія, сповнена великих подвигів та підлот, і як би коротко не говорив володар Рівенделлу, сонце вже стояло високо в небі, коли він закінчив. [255]
Говорив він про Нуменор, його злет та падання, про повернення королів до Середзем’я з морської далечини на крилах бурі. Еленділ Високий та його могутні сини, Ісілдур та Анаріон, стали правити новими королівствами: північним – Арнором та південним – Гондором, біля гирла Андуїну. Але Саурон Морд Орський напав на них, і люди уклали Останній союз з ельфами; дружини Еленділа та Гіл-Гелада поєдналися у Арнорі.
Елронд помовчав недовго й зітхнув:
- Я пам’ятаю, як лопотіли під вітром їхні корогви. Це величне видовище нагадало мені славу минулих днів, дружину Белеріанду, – так багато славетних вождів та воєначальників зібралося там. Але не таке прекрасне було те військо та не настільки численне, як за часів руйнування Тангородриму, коли ельфи вважали, що знищили зло назавжди. Це було зовсім не так…
- Ти пам’ятаєш? – від подиву Фродо не встиг притримати думку, і вона зірвалась у нього з язика. – Але я думав… – Елронд поглянув на нього, і він, зніяковівши, закінчив: – Я думав, що Гїл-Гелад загинув… давним-давно!
- Вірно, – серйозно відповів Елронд. – Але я пам’ятаю Стародавні часи. Батько мій – Еаранділ, що народився у Гондоліні незадовго до його падіння, а мати – Ельвінг, дочка Діора, сина Лючіень з Доріату. Я свідок трьох епох Середзем’я, багатьох поразок та багатьох безплідних перемог.
Я був прапороносцем Гіл-Гелада та разом з його дружиною бився при Дагорладі, біля Чорних Воріт Мордору, де ми одержали верх; бо списові Гіл-Гелада та мечу Еленділа, Айглосу та Нарсілу, ніхто не міг протистояти. Я бачив останню сутичку на схилах Ородруїну, де загинув Гіл-Гелад та поліг Еленділ, і Нарсіл зламався надвоє; але й самого Саурона було повержено; Ісілдур уламком батьківського меча відрубав йому палець з Перснем та взяв собі.
Тут до розмови знову втрутився Боромир:
- Так ось яка доля Персня! Якщо на Півдні про це й знали, то давно забули. Я чув про могутній Перстень, що належав Тому, чиє ім’я не виголошують, але ми вважали, що він загинув при падінні його першої твердині. Ісілдур взяв його! Це дійсно новина!
- Прикра новина! – сказав Елронд. – Ісілдур узяв його, а цього не слід було робити. Перстень треба було кинути у вогонь Ородруїну, що спородив його. Але мало хто помітив, [256] що вчинив Ісілдур. Він один стояв біля свого батька у останній смертельній сутичці, а з Гіл-Геладом були тільки Кердан та я. Ісілдур не послухав наших умовлянь. «Я хочу взяти виру за батька та брата», – сказав він і всупереч нам забрав Перстень з собою. Але той не забарився зрадити його та згубити, тому на півночі назвали його Прокляттям Ісілдура. Хоча, можливо, смерть ще не найгірше у порівнянні з тим, що чекало на нього як власника Персня. Про цю подію стало відомо тільки мешканцям півночі, та й то небагатьом. Не дивно, що ти не чув про нього, Боромире. З пастки на Ірисній Оболоні, де загинув Ісілдур, після довгих поневірянь у горах врятувались лише троє. Один з них, Охтар, зброєносець Ісілдура, зберіг уламки меча Еленділа та приніс їх Валанділові, нащадку Ісілдура, котрий ще був тоді дитиною та жив тут, у Рівенделлі. Але світло Нарсілу згасло, і його не стали перековувати.
Я назвав безплідною перемогу Останнього Союзу, але це не зовсім правильно. Просто успіх не закріпили. Саурон був переможений, але не розбитий. Перстень Влади загубився, але не був знищений. Чорний Замок зруйнований, але підвалини його збереглися – їх було закладено за допомогою Персня, і вони стоятимуть, поки він існує. Багато ельфів, могутніх людей та їхніх прихильників загинуло у тій війні; поліг Анаріон, загинув Ісілдур, не було більше Гіл-Гелада та Еленділа. Ніколи більше не бувати подібному союзу межи ельфами та людьми; бо люди множаться, а Перворожденні в’януть, і відчуження розділило народи. Та й плем’я нуменорців применшилося з тих пір і втратило довголіття.
Після різанини на Ірисній нуменорців на півночі залишилось мало, їхнє місто Анумінас на озері Евендім опустіло й зруйнувалося. Нащадки Валанділа переселились до Форносту на Північних горбах, але й того міста нині вже нема. Люди звуть його Ровом мертвих і побоюються ходити там. Таким чином збезлюднів та втратив владу народ Арнора, і вороги поглинули його. Залишились лише кургани під зеленою травою.
Зате Гондор уцілів і навіть міг частково зрівнятися з Нуменбром за часів розквіту. Високі замки зводив цей народ, і муровані стіни, і просторі гавані; крилату корону Гондору шанувало багато народів. Столицею його був Осгіліат, Зоряна Цитадель, на берегах Великої Ріки. Збудували вони також МІнас-Ітіль, Фортецю Молодого Місяця, [257] на східних відрогах гір Тіні, а на заході, біля підніжжя Білих гір – Мінас-Анор, Фортецю Вечірнього Сонця. Там, у королівському палаці, квітло Біле Дерево, що зростили з насіння, привезеного Ісіддуром з-за моря. До Нуменору ж воно потрапило з острова Ерессеї, а туди – з Найдальшого Заходу у ті дні, коли світ був молодий.
Але швидкоплинне життя людське, і рід Менельділа, сина Анаріона, перевівся. Біле Древо зів’яло, а кров нуменорців змішалася з кров’ю слабкіших племен. Тоді варта на рубежах Мордору втратила пильність, і прислужники зла зуміли крадькома дістатися до Горгороту. Там діждалися вони нагоди, повстали й захопили Мінас-Ітіль, і жах оселився там. Тепер називають його Мінас-Моргул, або Замок Чародія. Тоді й Мінас-Анор став Мінас-Тірітом, Замком Варти. І між двома цими твердинями ніколи не вщухала війна, а Осгіліат, що лежав поміж ними, був покинутий, і лише тіні блукають нині серед його руїн.
Так було протягом багатьох людських поколінь. Але намісники Мінас-Тіріта стійко тримаються ще й досі, відбиваючи ворогів, обороняючи долину Ріки від Аргонату до Моря. На цьому та частина історії, яку я мусив викласти, завершується. Бо за часів Ісілдура Перстень Влади зник, і Три ельфійських звільнилися з-під його неволі. Але нині вони знов під загрозою, адже Головний Перстень знайшовся. Про те, як це було, хай розповідають інші – я майже не брав у цьому участі.
Елронд замовк, і відразу ж підвівся з місця Боромир, високий, гордовитий:
- Дозволь, володарю, перш за все додати дещо про Гондор; бо саме з Гондору я й приїхав. Усім вам корисно буде узнати, що там діється: мені здається, що про наші справи мало хто знає, а значить, не розуміють також згубних наслідків, якщо ми нарешті не встоїмо. Вірте мені, кров нуменорців не вся ще розтрачена, гордість та відвага Гондору не зовсім ще позабуті. Нашою мужністю стримується натиск диких племен Сходу, і страхіття замкнені у стінах Моргулу. Тільки це й зберігає спокій та свободу на землях, що прикриваємо ми, твердиня Заходу. Але якщо переправи через Ріку будуть захоплені, чия настане черга?
А цей час, можливо, наближається. Безіменний Ворог заворушився. Вершина Ородруїну – Згубної гори, як ми її звемо, – знов оповита димом. Міць Чорного Володаря [258] зростає, і ми обложені з усіх сторін. Коли ворог повернувся, нас відтіснили з Ітіліену, нашого найдальшого володіння на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти та озброєний загін. А цього року, у червні, з Мордору на нас зненацька напали – і ми знову відступили. Нас було замало, а Мордор уклав союз зі східними племенами та жорстокими харадримами; але не численною перевагою подолали вони нас. Ми зіткнулися з силою, якої раніш не знали. Кажуть, нібито походила вона від вершника на великому чорному коні, схожого на тінь у місячну ніч. Де б він не з’являвся, у вороже військо вселялася страшенна лють, а серед нас навіть найвідважніших воїнів долав страх, коні та люди відступали і вдавалися до втечі. Рештки східних загонів відійшли, зруйнувавши за собою останній міст, який ще зберігся в покинутому Осгіліаті. Я був у заслоні, що обороняв той міст, аж поки його не зруйнували. Рятувались ми звідти вже уплав, залишилося нас тільки четверо, серед них ми з братом. Але ми поки що не склали зброю, західний берег Андуїну ще наш. А ті, кого ми заступаємо собою, вихваляють наші подвиги, коли чують про них, але мало допомагають. Лише з Рохану можемо ми сподіватися на підмогу з першого поклику.
В цю недобру добу мене послали неходженими шляхами з дорученням до Елронда. Багато ліг відміряв я, сто десять днів подорожував самотньо. Але я не шукаю військового союзу. Говорять, що сила Елронда в мудрості, а не в озброєнні. Я приїхав за порадою та поясненням складної загадки. Бо напередодні того наглого нападу брат мій побачив тяжкий сон, потім той сон повторився, а одного разу приснився також мені: я побачив, як тьмариться небо на сході, гримить, зростаючи, грім, а на заході ледь жевріє слабке світло, і віддалений, але виразний голос промовляє:
У Імладрісі судилось вам
Зламаний меч віднайти.
Світла рада збереться там,
Міцніш від моргульських чар
Явлений буде вам темний знак
Зла, що має прийти.
Через прокляття прадавнє на світ
Впаде віковічна імла.
І періан-напіврослик сам
Стане супроти зла. [259]
Ми не зрозуміли цих слів та переказали їх батькові нашому Денетору, наміснику Мінас-Тіріта, бо він обізнаний у. науках. Але він сказав лише, що Імладрисом у давнину ельфи звали віддалену долину на півночі, оселю Елронда Напівельфа, одного з найславетніших мудреців. Тоді мій брат, зваживши на наше безпорадне становище, сказав, що сон вимагає розгадки, і він готовий вирушити на пошуки Імладрису; але оскільки шлях був непевний та складний, я взяв це на себе. Неохоче відпустив мене батько, І довго блукав я позабутими дорогами; багато людей чуло про дім Елронда, але мало хто міг показати, де він.
- І тут, в домі Елронда, ти знайдеш розгадку, – сказав Арагорн, підвівшись з місця, і кинув на стіл перед Елрондом свій меч – вірніше, клинок, зламаний надвоє.
- Ось він, Зламаний Меч!
- Але хто ти, та що зв’язує тебе з Мінас-Тірітом? – спитав Боромир, з подивом поглянувши на худорляве обличчя та пошарпаний одяг Слідопита.
- Це Арагорн, син Арахорна, – сказав Елронд, – рід його сягає по низці поколінь до Ісіддура з Мінас-Ітілю, сина Еленділа. Він – ватажок дунаданів півночі, нині, на жаль, нечисленних.
- Тоді, значить, це належить тобі! – збуджено вигукнув Фродо, скочивши так, немов хтось негайно намагався відібрати в нього Перстень.
- Він не належить нікому з нас, – заперечив Арагорн. – Але так вже тобі судилося – стати на якийсь час носієм його.
- Дістань Перстень, Фродо! – звелів Гандальф. – Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.
Запала тиша, всі очі звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково та страшно; дуже не хотілось показувати Перстень і навіть торкатися до нього. От якби опинитись миттю далеко звідси! Перстень блищав та переливався, коли він тремтячою рукою показав його усім радникам.
- Ось Прокляття Ісіддура! – промовив Елронд.
Очі Боромира зблиснули, коли він побачив золоту дрібничку. «Напіврослик! – пробурмотів він. – Отже, значить, скоро збудеться доля Мінас-Тіріта? Але навіщо тоді шукати Зламаний Меч?» [260] – У пророцтві нічого не сказано Про долю Мінас-Тіріта, – нагадав Арагорн. – Але великі події дійсно Наближаються. Ці уламки – від меча Еленділа, що зламався у ту мить, коли вій впав мертвим. Нащадки берегли їх, навіть коли всі інші надбання були втрачені; бо в давні часи наш народ вірив, що Нарсіл буде перекований, коли знайдеться Перстень – Прокляття Ісідцура. Тепер ти бачиш меч, на який натикає пророцтво. Що скажеш? Чи бажаєш повернення Дому Еленділа до земель Гондору?
- Мене послали не прохати благодійності, а розгадати загадку, – з пихою відповів Боромир. – Але нам доводиться скрутно, і меч Еленділа став би нам такою підмо гою, на яку ми й сподіватися не могли… якби він справді виплив з глибочини минулого, – і гондорець знов недовірливо поглянув на Арагорна.
Фродо помітив, як Більбо нетерпляче засовався, відверто обурений за свого друга, – і раптом, скочивши, продекламував:
Справжнє золото не блищить,
Хто блукає – не заблукав,
Дуб коріння пускає вглиб,
Щоб мороз його не дістав.

Не зламався під гнітом літ
Мудрий лицар, хоч срібна скронь.
З тіней світло вийде у світ,
А крізь попіл блисне вогонь.

Меч, що вістря втратив в бою,
Перекований буде вмить.
А нащадок давніх владик
Віднайде корону свою.
- Це, може, не дуже до ладу, зате доречно, – якщо тобі не досить слова Елронда. Коли вже ти заради цього витратив сто днів на мандри, варто добре прислухатись! – І Більбо, пирхнувши, знову всівся.
- Я склав це сам, – пошепки повідомив він Фродо, – давно вже, коли він уперше розповів про себе. Знаєш, я вже майже жалкую, що мої пригоди скінчились і я не зможу супроводжувати його у вирішальний момент…
Арагорн посміхнувся до старого гобіта і знову звернувся до Боромира. [261]
- Твою недовіру легко зрозуміти, і я вибачаю тобі. Мало схожий я з Еленділом та Ісілдуром, якими зображають їх величні статуї у чертогах Денетора. Я- не Ісіддур, а лише його нащадок, життя прожив довге і нелегке; ліги, що відділяють Гондор вщ Рівенделлу, – лише мізерна частка шляхів, що я сходив. Я долав ріки й гірські перевали, перетинав рівнини, бував також у далеких областях Рун та Харад, де світять незнайомі сузір’я. Але мій дім – моя вітчизна – це північ. Тут споконвіку жили нащадки Валанділа, з покоління у покоління, від батька до сина простяглась безперервна нитка. Щастя зрадило нас, і народ наш майже повимирав; але Меч завжди знаходив собі нового хранителя. І ще одне я хочу сказати, Боромире: ми, слідопити з глухих лісів, самотні, ми лише мисливці – але здобиччю нашою завжди були слуги Ворога; бо вони є всюди, не тільки у Мордорі. Якщо Гондор служив нездоланною перепоною, то нам дісталася інша доля. Буває зло, від котрого не допоможуть ані міцні стіни, ані люті мечі. Ви мало знаєте про землі за своїми межами. Спокій та свобода, кажеш? Без нас Північ не знала б, що це таке. Страх заполонив би ці землі. Але ми заступаємо дорогу темряві, що повзе з безлюдних гір, що приходить крадькома з безпросвітних лісів. Які дороги залишилися б проїжджими, хто охороняв би мирні поля та спокій простого люду, що сидить вдома, якби дунадани дозволили собі відпочити чи всі поснули б вічним сном?
Але дякувати нам нікому й на думку не спадає. Подорожні скидають на нас недовірливим оком, селяни нагороджують глузливими прізвиськами. Блукачем зве мене один товстунець, що мешкає на відстані днини дороги від таких ворогів, що йому вистачило б єдиного погляду, щоб затерпнути від страху, а його рідне селище давно лежало б зруйноване, якби не наші невсипущі клопоти. Але нічого тут не вдієш. Якщо простаки живуть без страху й турбот, хай залишаються простаками, і безглуздо було б виставляти наші зусилля напоказ. Так склалася доля мого роду; з року у рік виростала нова трава, але нічого не мінялось. Однак тепер настають інші часи. Знайшлося Прокляття Ісілдура. Наближається битва. Меч буде відкований знов – і тоді я вирушу до Мінас-Тіріта.
- Ось усі повторюють: «Прокляття Ісілдура», – сказав Боромир. – Але я бачу лише блискучий перстеник у руці [262] напіврослика. Наскільки мені відомо, Ісілдур загинув ще до початку нашої епохи. Звідки ж мудрі дізналися, що цей Перстень – той самий? І де він пропадав стільки віків, поки його не приніс сюди такий дивний посланець?
- Про це буде сказано далі, – відповів Елронд.
- Але не зараз, благаю, владико! – втрутився Більбо. – Сонце вже майже на полуденній вишині, і мені треба чим-небудь підживитись!
- Я поки що не називав тебе, – посміхнувся Елронд, – але хай так і буде: починай! Розкажи все, що з тобою було. І якщо ти ще не викарбував цю історію у віршованих рядках, можеш казати по-простому. Чим коротшою буде промова, тим скоріше зможеш попоїсти!
- Гаразд, – покивав головою Більбо, – як скажеш, так і зроблю. Зараз я відкрию правдиву історію, і якщо дехто чув колись іншу, – він скоса поглянув на Глоїна, – то прошу все забути й пробачити. У той час для мене найголовніше було – довести своє право володіти скарбом та позбутися прізвиська злодія. Адже зараз я краще розумію, що це означало… Отож слухайте, як усе починалось!
Декому з присутніх історія Більбо була зовсім невідома, й вони слухали з цікавістю, що зовсім не засмутила старого гобіта, навпаки, він змалював зустріч з Горлумом у всіх подробицях. Він не пропустив жодної загадки, він охоче дав би повний звіт про бенкет на прощання та своє зникнення, якби йому дозволили, але Елронд зупинив його порухом руки:
- Добре сказано, друже мій. Але цього поки що досить. Нам важливо знати, що Перстень перейшов до Фродо, твого спадкоємця. Тепер дамо слово йому!
Фродо, на відміну від Більбо, заговорив неохоче; він коротко виклав події, починаючи з того дня, коли одержав Перстень. Кожний крок його шляху з Гобітону до Броду викликав запитання та суперечки; за одним заходом дослідили все, що змогли згадати про Чорних Вершників. Нарешті Фродо зміг повернутись до свого крісла.
- Непогано, – сказав Більбо. – Промова була б просто чудовою, якби тебе весь час не перебивали. Я спробував дещо записати, але прийдеться нам з тобою окремо якось пізніше все уточнити, якщо вже мені треба це описувати. Твій шлях сюди дасть матеріалу на кілька розділів! [263]
- Так, історія вийшла довга, – відповів Фродо. – Але вона мені здається неповного. Я хочу ще багато чого дізнатись, особливо про Гандадьфа.
Гелдор зі Срібної Гавані, що сидів поряд, почув його слова.
- Ти висловив моє бажання теж! – вигукнув він. – Мудрі можуть мати вагомі докази, щоб вважати знахідку напіврослика тим самим Великим Перснем, що викликав стільки суперечок, але тим, хто не має відомостей, це здається сумнівним. Чи не можна отримати якісь докази? І ще: де Саруман? Він обізнаний у всьому, що стосується Перснів, але його нема серед нас. Яка його думка – якщо йому відомо те, що тут говорили?
- Твої питання пов’язані одне з одним, – сказав Елронд. – Я поки що навмисне їх не торкався – відповідь тобі незабаром дасть Гандальф. Він знає все краще, ніж я, але йому належить дати останнє, почесне слово, бо в цій справі його роль була найважливішою.
- Знаєш, Гелдоре, – зауважив Гандальф, – звістки Глоїна та погоня за Фродо вже свідчать, що знахідка напіврослика дуже потрібна Ворогу. Знайдено Перстень. Поміркуй далі: Дев’ять Перснів – у назгулів, Сім відібрано у гномів або знищено… – При цих словах Ґлоїн ворухнувся, але нічого не сказав. – Де Три ельфійських, ми знаємо. Залишається це, останнє – чого ж Ворог так прагне одержати його? Між Рікою та Горою, між втратою та знахідкою дійсно зяє провалля віків. Але ця прогалина у наших знаннях нещодавно нарешті заповнилася. Щоправда, на це знадобилося забагато часу, а Ворог підступив уже близько, ближче, ніж навіть я побоювався. Добре тільки, що істина відкрилась йому, певно, лише цього року, влітку.
Дехто з вас пригадає, як багато років тому я ризикнув проникнути до оселі Чародія-некроманта у Дол-Гулдорі, таємно дослідив її, і виявилось, що ми побоювались не дарма: то був не хто інший, як Саурон, наш давній ворог, що знову надбав тіло та силу. Інші згадають також, що Саруман умовив нас не чинити відкритих справ проти нього, отже, ми ще довго обмежувались спостереженням. Щоправда, коли тінь розрослася, Саруман нарешті передумав, і Рада, зібравши сили, вигнала зло з Чорнолісся. Було це того самого року, коли знайшовся Перстень. Дивний збіг обставин, та навряд чи випадковий! Але було вже [264] пізно, як і передбачав Елронд. Саурон також стежив за нами і поступово готувався відбити удар; він правив Мордором з Мінас-Моргулу, де мешкають його дев’ятеро служників, поки все не було готове. Тоді, вдаючи, нібито тікає від нас, він прокрався до Чорного Замку й відкрито заявив про себе. Ми відразу ж зібралися – то була остання Рада, – бо вже не мали сумніву, що Ворог ревно розшукує Перстень Влади. Ми побоювались тоді, чи не здобув він якихось відомостей, що невщомі нам. Але Саруман цьому заперечував і знов повторював: «Головний Перстень ніколи не відшукають у Середзем’ї. У найгіршому разі Ворог знає, що в нас його нема і він, як і раніше, десь прихований. Але те, що загублено, може ще знайтись, думає він. Не лякайтесь цього! Його надії не справдяться. Хто глибше за мене доходив до всієї цієї історії? До Андуїну Великого канув Перстень, і ріка давно віднесла його у море, поки Саурон чаївся. Там йому й лежати До віку».
Гандальф замовк, дивлячись понад парапетом галереї на далекі піки Імлистих Гір, у чиїх надрах довго ховалась загибель світу.
- І тоді я припустився помилки, – знов заговорив він, зітхнувши. – Я дозволив себе заколисати промовами Са-румана Премудрого; а мусив зразу дійти до суті – тоді не стало б нам так сутужно, як зараз.
- Ми всі помилялись, – сказав Елронд. – І якби не твої зусилля, Тьма, мабуть, вже поглинула б нас. Але кажи далі!
- З самого початку серце мені щеміло, хоча без видимих причин; і мені захотілось дізнатись, як ця дрібничка потрапила до Горлума та чи довго він нею володів. Я розумів, що жага до загубленого скарбу незабаром примусить його вилізти з підземелля, отже, почав стежити за ним – і він з’явився, але зумів вислизнути від нас і кудись запропав. А потім – на жаль! – я відклав це діло, вирішив почекати, як ми рішали й раніш, либонь, частіше, ніж годилось.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве