Заклопотаний, я не помічав, як збігає час, поки одного разу сумніви мої не пробудилися. Звідки узявся гобітовий Перстень? Що робити з ним, якщо страхи мої підтвердяться? Це я мусив вирішити, та поки що ні з ким не ділився, знаючи, якою небезпечною може бути невчасна чутка. У довгих війнах з Чорним Замком зрада завжди завдавала нам найбільшої шкоди. [265]
Трапилося це сімнадцять років тому. Незабаром я пси мітив, що найрізноманітніші шпигуни, навіть звірі та птахи, скупчуються навкруги Грбітанії, і страх мій зріс. Я покликав на допомогу дунаданів, і вони подвоїли свої дозори; а Арагорнові, нащадку Ісілдура, я відкрив свої думки.
– І я, – додав Арагорн, – порадив зловити Горлума, хоча й дещо запізно. А оскільки було б справедливо, щоб помилку Ісілдура виправив його нащадок, то я сам відправився разом з Гандальфом на довгі та безнадійні пошуки…
Далі Гандальф розповів, як вони удвох блукали по всій Глухомані, до самих гір Тіні та врат Мордору.
– Там ми почули про Горлума, – видно, він довго жив у тих похмурих горах, але самого його не знайшли. Нарешті я впав у розпач і знову став міркувати про випробування, що могло б замінити свідоцтво Горлума. Сам Перстень міг відповісти, які в нього якості. Я згадав слова Сарумана на Раді, до яких у той час я не прислухався, – тепер вони ясно забриніли у пам’яті. «Дев’ять, Сім та Три, – сказав він, – кожний був оздоблений каменем. Тільки Перстень Влади нічим не прикрашений, нібито зовсім простий. Але ковач викарбував на ньому такі знаки, котрі знавець, можливо, зуміє помітити й прочитати». Які це знаки, Саруман не сказав. Хто тепер міг би знати їх? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, він мусив був черпати їх з якогось джерела. Втім, хто ще, крім Саурона, торкався Персня перед тим, як він пропав? Тільки Ісілдур!
Додумавшись до цього, я полишив полювання та поквапився до Гондору. У давнину членів нашого братства зустрічали там привітно, особливо Сарумана. Він часто й подовгу гостював у Намісників. Але мене намісник Денетор зустрів не так приязно, як раніше, і дуже неохоче дозволив попрацювати у сховищі сувоїв та книг.
– Якщо тебе цікавлять, як ти кажеш, літописи часів заснування міста, читай! – сказав він. – Для мене ж минуле зовсім не темне, а сьогодення турбує набагато більше. Але якщо тільки ти не перевершуєш вмінням Сарумана, котрий довго працював тут, тобі не знайти нічого такого, чого не знав би я, хранитель всієї мудрості Гондору.
Так сказав Денетор. А втім, у його сховищах є чимало рукописів, які нині здібні прочитати лише одиниці навіть серед найвченіших, бо і письмена, і мови вже позабуті. Знай же, Боромире: у Мінас-Тіріті лежить досі, ніким, гадаю, [266] не читаний після загибелі останнього короля, крім мене та Сарумана, сувій, написаний рукою самого Ісілдура. Адже по війні з Мордором він не відразу пішов на північ, як вважалося досі. –
– На півночі, можливо, – перехопив його Боромир. – Але в Гондорі всі знають, що він спершу навідався до Мінас-Анору та пожив у свого племінника Менельділа, наставляючи його, перш ніж доручити йому кермо влади у Південному королівстві. У ті дні він саме й посадив останній пагін Білого Дерева на згадку про свого брата.
– Тоді ж він склав і цей сувій, – сказав Гандальф, – про що в Гондорі, мабуть, забули. А йдеться у ньому про Перстень, і ось що пише Ісілдур:
«Великий Перстень віднині належить Північному королівству, але треба залишити запис про нього також у Гондорі, де теж живуть нащадки Еленділа, на випадок, якщо пам’ять про нього згладиться». Далі Ісілдур дає опис Персня: «Він був гарячий, коли я узяв його, розпечений, мов вугілля у горні, і опалив мені руку; біль від опіку досі не вгамувався. Але зараз, коли я пишу ці рядки, Перстень вже вистиг і немов поменшав, хоч залишився красивим та досконалим. Напис, що був спочатку яскравим, тепер ледь помітний. Він зроблений знаками ельфів Ерегіону, бо письмена Мордору недоречні для такої тонкої роботи, але мова мені невідома. Думаю, що це – мова Чорних земель, бо звучить вона грубо й незвично. Які злі закляття тут викарбувані, не знаю, але наводжу тут точну копію напису, щоб не зник він без сліду. Можливо, Персню не вистачає жару Ворожої руки, що хоч і була чорніша за головню, але гаряча, як вогонь, – це й згубило Гіл-Гелада. Може, якщо Перстень нагріти, напис проступить знов. Але я не наважуюсь ризикнути, бо не хочу зіпсувати єдине прекрасне з усіх творінь Саурона. Він дорогий мені, хоч я й заплатив за нього великим болем».
Коли я прочитав ці слова, мої дослідження скінчилися. Ісілдур здогадався вірно: напис був дійсно зроблений мовою Мордору. А зміст його мені відомий здавна. Бо у той день, коли Ворог вперше надів Перстень, Келебримбер, що сотворив Три ельфійські, зразу ж відчув це та спромігся здалека почути, які слова вимовляє Саурон, проникнувши у такий спосіб до його зловісних подумів. Я поспішно розпрощався з Денетором і вирушив на північ, але по дорозі мене наздогнали звістки з Лоріену: Арагорн викрив [267] істоту на ім’я Горлум неподалік звідти. Ось чому я вирішив спершу зустрітися з ним та вислухати його. Які небезпеки чигали на Арагорна на цьому полюванні, мені й подумати страшно…
– Не варто згадувати про це, – сказав Арагорн. – Кому довелося опинитися біля самих Чорних Врат чи на отруйних луках Моргулу, той небезпеки не мине. Я теж врешті-решт покинув полювання та завернув у зворотний шлях. І ось тоді, завдяки щасливому випадку, я несподівано знайшов, що шукав: відбитки босих ніг біля мулистого ставка. Слід, зовсім свіжий, вів не до Мордору, а від нього. Я простежив той слід уздовж краю Гиблих Боліт і нарешті у півсутіні натрапив на Горлума – він ховався у стоячому болоті, визираючи щось у воді. Я схопив його; він був мокрий, весь у зеленій твані. Боюсь, любові поміж нами ніколи не буде – він кусався, і я поводився з ним без особливої чемності. І нічого більше не одержав я від Горлума, крім відмітин його зубів. Дорога додому стала найважчою частиною походу; полонений вимагав догляду вдень і вночі. Вести його можна було тільки на прив’язі, він вдавався до різних штук, поки не посмирнішав від голоду й спраги. Так, тягнучи його, ледве дістався я до Чорнолісся та, як умовлялись, здав на руки ельфам. Я був радий позбутись його компанії – дуже від нього тхнуло чимось огидним. Сподіваюсь, мені більше не доведеться з ним спілкуватись. Але Гандальф якось ухитрявся вести з ним довгі бесіди.
– Так, довгі та втомливі, – підтвердив маг. – Проте корисні. Розповідь Горлума про втрату Персня співпала з історією, котру сьогодні вперше відкрито сповістив нам Бі-льбо; правда, це не дуже важливо, бо я вже здогадувався й сам. Але узнав я також, що Перстень потрапив до Горлума з вод Великої Ріки поблизу Ірисної Оболоні, і володіє він ним довго – багато поколінь його малорослого племені змінилось відтоді. Перстень наділив Горлума нечуваним довголіттям, а таку владу має лише один з них – Головний. Якщо ж і цього не досить, Гелдоре, є ще одне випробування – я вже згадував про нього. На тому самому Персні, що ти зараз бачив, круглому і нічим не оздобленому, можна прочитати знаки, що збереглися у сувої Ісіддура, – якщо набратись духу та кинути цю золоту дрібничку у вогонь. Я зробив це і прочитав: «Аш назг дурбатлук, аш назг шим-батул, аш назг тракатлук аг бурц кримпатул.» [268]
Голос мага раптом дивовижно змінився, зазвучав грізно, владно та жорстко. Тінь промайнула по сонцю, у галереї на мить споночіло. Всі здригнулись, а ельфи затулили вуха долонями.
– Ніхто донині не насмілювався говорити в Імладрисі цією мовою, Гандальфе Сірий! – сказав Елронд, коли тінь розвіялась та всі присутні на Раді полегшено зітхнули.
– Сподіваймося, що такого й надалі не скоїться, – відповів Гандальф.- І все ж я не прошу вибачити мене, владико Елронд. Бо якщо ми не бажаємо, щоб мова ця зазвучала по всьому заходу, давайте визнаємо, відкинувши сумніви, що Мудрі мають слушність і цей Перстень – справжній скарб Ворога, пройнятий злістю його та наділений чималою часткою його колишньої сили. Від Чорних Літ збереглися слова, що їх чули ковалі Ерегіону, коли збагнули, що їх зраджено: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати…» Знайте також, друзі мої: я вивідав від Горлума ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але шлях його поза сумнівом проліг через Мордор, де з нього витиснули всі відомості. Таким чином, Ворог дізнався, що Перстень Влади знайдено, що він довго знаходився у Гобітанії, і відразу ж пустив по сліду своїх служників. Вони гнались за Перснем майже до самих дверей Рівенделлу, а невдовзі Ворога сповістять – може, саме у цю мить сповіщають, – що Перстень тут, у нас.
Всі сиділи мовчки, поки нарешті не заговорив Боромир:
– Ви кажете, цей Горлум – маленька потвора? Маленька потвора, але великий лиходій! Що ж далі було з ним? Як ви розпорядилися його долею?
– Посадили до в’язниці, оце й усе, – сказав Арагорн. – Він багато страждав. Його безперечно піддали тортурам, і страх перед Саурбном гнітить його серце. А все ж таки я радий, що він під замком у пильних ельфів Чорнолісся. Велика злість надає Горлумові наснаги, якої годі очікувати у такому хирлявому і старезному тілі. Залишаючись на волі, він міг би натворити ще чимало капостей. І я впевнений, що його могли відпустити з Мордору тільки з якимось дорученням.
– Лихо! Лихо! – вигукнув Леголас, і на його прекрасному обличчі відбився глибокий жаль. – Тепер я мушу передати свої звістки, вельми сумні – але лише зараз я [269] збагнув, наскільки вони погані. Смеагорл, що його інакше звуть Горлумом, утік!
– Втік?! – скрикнув Арагорн. – Так, новина й справді погана! Нам ще доведеться гірко пожалкувати за цим. Але як же могли піддані Трандуїла дати такого маху?
– Не через недбалість, а скоріше через надмірне добросердя, – сказав Леголас. – До того ж бранець, мабуть, одержав допомогу ззовні – здається, Ворогу відомо про наші справи більше, ніж нам хотілося б. На прохання Гандальфа ми стерегли бранця вдень і вночі, хоч це було нелегко. Але Гандальф сказав, що Горлум ще не зовсім безнадійний, отож нам жалко стало тримати його постійно у підземеллі, де його думки поверталися до звичного чорного ладу.
– Зі мною ви поводились не так люб’язно! – зауважив Глоїн, і очі його зблиснули при згадці про підземелля короля ельфів.
– Гей-гей, не варто відволікатися, шановний Глоїне, – втрутився Гандальф. – То було прикре непорозуміння, і воно давно вже залагоджене. Якщо ельфи та гноми почнуть розбирати взаємні образи, то Раду можна розпускати!
Глоїн підвівся, вклонився, і Леголас вів далі:
– У добру погоду Горлума виводили на лісову галявину. Посередині її росло високе дерево, куди він любив залазити. Ми дозволяли йому видиратися до найвищих гілок, де на нього повівав свіжий вітерець; але біля коренища дерева завжди стояла сторожа. Якось він відмовився спускатись, а сторожі не хотілося лізти догори та знімати його – він-бо ухитрявся чіплятися за гілля ногами й руками; тому вони до ночі залишились там чатувати унизу. Саме тієї літньої ночі, без місяця й зірок, на нас несподівано напали орки – люта й численна ватага. На щастя, то були гірські орки, що не звикли воювати у лісі. Ми відігнали їх, але витратили на це багато часу. Коли бійка вщухла, виявилося, що Горлум утік, а вартових його вбито чи взято у полон. Тоді стало ясно, що напад був влаштований заради визволення Горлума, і він знав про нього заздалегідь – звідки, незрозуміло, одначе Горлум дуже хитрий, а Ворог має багато поплічників. Зловорожі істоти, вигнані у рік перемоги над Драконом, повернулись і розплодились, тим-то й ліси, крім наших володінь, знов заслуговують на назву Чорнолісся. [270]
Розшукати Горлума не вдалося. Його слід ми відрізнили серед слідів ватаги – він вів на південь, у глиб лісу, але незабаром зник. Продовжувати погоню ми не ризикнули: занадто близько від Дол-Гулдору, а це місце нечисте, ми туди не ходимо.
– Гаразд, утік, то й утік, – сказав Гандальф. – Нема в нас часу знов шукати його. Хай робить, що хоче. Але, можливо, він ще зіграє таку роль, якої не передбачив ані він сам, ані Саурон.
А тепер я відповім на решту запитань Геддора. Отже, де Саруман? Чим помагає він нам у скрутний час? Це я мушу викласти з подробицями, бо цю історію чув досі тільки Елронд, та й то скорочену, а проте вона може вплинути на наші рішення. Отже, ось вам останній за часом, новітній розділ Повісті про Перстень.
Наприкінці червня я знаходився у Гобітанії, але передчував потайне наближення якоїсь небезпеки, і тривога погнала мене до південного кордону цієї маленької країни. Там мені передали новини про війну та поразку Гондору, а коли я узнав про появу Чорної Тіні, холод пронизав моє серце. Зустрів я лише декількох біженців з півдня, і хоч як вони не вдавали, буцімто все гаразд, мені здалося, що таємний страх мучив їх. Потім я завернув на північний схід, проїхав по Зеленому шляху та недалеко від Бригори зустрів мандрівника, що відпочивав на траві край дороги; поряд пасся його кінь. То був Радагаст Карий, що жив колись у Росгобелі, біля меж Чорнолісся. Він належить до нашого братства, але я не бачив його багато років.
– Гандальфе! – вигукнув він. – А я саме тебе шукаю! Тутешні місця я знаю погано. Мені тільки сказали, що тебе можна знайти у дикій області з дивною назвою Край.
– Це вірно, – відповів я, – але при зустрічі з мешканцями Краю не вживай подібних виразів. Ти зараз на його межі. Навіщо ж я тобі потрібен? Видно, у важливій справі – адже ти ніколи не любив подорожувати без особливої потреби?
– Я маю до тебе негайне доручення. І новини прикрі. – Тут він оглянувся, немов огорожі могли мати вуха, і прошепотів: – Дев’ятка покинула свою фортецю. Вони потай переправились через Андуїн і посуваються на захід У вигляді вершників, одягнених у чорне. [271]
Ось чого я несвідомо побоювався! А Радагаст вів далі:
– Ворог напевне має у чомусь велику потребу, але навіщо він послав Дев’ятку у таку далечину та глушину, не візьму до тями.
– Що ти маєш на увазі? – спитав я.
– Мені сказали, що вони всюди розпитують про цей самий Край.
– Він же Гобітанія, – додав я спокійно, але серце моє защеміло, бо навіть Мудрому страшно думати про зустріч з Персненосцями, коли всі вони зберуться докупи під проводом свого страхітливого ватажка. Колись давно він був могутнім володарем та чарівником, а нині розсіває навколо себе смертельний жах.
– Хто ж сказав це і хто послав тебе? – спитав я.
– Саруман Білий, – відповів Радагаст. – І він звелів сказати, що готовий допомогти, якщо знадобиться, але ти мусиш вирушити до нього відразу, інакше буде запізно.
Я зрадів: Саруман Білий – найсильніший з нашого братства. Радагаст, звісно, поважний маг, здібний майстерно міняти форми та кольори; він обізнаний у травах і тваринах, а його улюбленці – пернаті. Але Саруман багато років студіював мистецтво Ворога та допомагав нам стримувати його. Саме згідно з задумом Сарумана ми вигнали Чародія з Дол-Гулдору. Саруман міг знайти який-небудь спосіб зупинити Дев’ятку.
– Я поїду до Сарумана, – вирішив я.
– Тоді виїжджай негайно, – порадив мені Радагаст, – адже я згаяв багато часу, поки розшукував тебе, а події не чекають. Мене просили зустрітися з тобою не пізніше Маківки літа, а вийшло тільки зараз. Навіть якщо ти від’їдеш без зволікань, то ледве встигнеш зустріти Сарумана перш, ніж Дев’ятка відшукає потрібну їм країну! І я сам повертаюсь відразу ж!
З цими словами він скочив на коня, збираючись вирушати.
– Стривай-но! – зупинив я його. – Нам знадобиться і допомога від тебе та від будь-кого, хто згоден допомогти. Сповісти всіх дружніх до тебе тварин та птахів, хай приносять до Ортханку вісті про все, що може стати у пригоді Саруману та Гандальфу!
– Все зроблю, – пообіцяв він і помчав так, немов усі Дев’ятеро вершників доганяли його. [272]
Я не міг відразу ж зробити так само? Того дня я довго їхав верхи, втомився, та й коню моєму був потрібний відпочинок. Крім того, треба було все як слід розміркувати. Я зупинився на ніч у Бригорі й вирішив, заради збереження часу, не заїжджати до Гобітанії. І ніколи ще я не припускався більшої помилки!
Щоправда, я написав до Фродо листа й доручив моєму приятелеві, хазяїну заїзду, відіслати його. На світанку я поїхав; і чимало часу минуло, поки мені вдалося дістатися до великого Сарумана. Ізенгард лежить на півдні, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від плоскогір’я Рохан. Бо-ромир може пояснити вам, що це простора відкрита рівнина між Імлистими Горами та найпівнічнішими відрогами Еред-Німрас, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. А Ізенгард – це кільце стрімких скель, що охоплює нерукотворною стіною невелику долину; посеред долини височіє кам’яна вежа Ортханк. Будували її у давні часи, не Саруман, а нуменорці, на вигляд вона схожа на високу скелю і приховує багато секретів. Увійти туди можна лише крізь єдині ворота у стінах Ізенгарду.
Пізно ввечері наблизився я до цих воріт, схожих на велетенську арку у скелях; їх охороняли численні вартові, але брамників попередили про мене; вони сказали, що Саруман чекає. Я проїхав під аркою, ворота безгучно зачинилися за моєю спиною, і я раптом відчув несвідому тривогу. Все ж таки я під’їхав до Ортханку, піднявся по сходах, а там Саруман зустрів мене з розкритими обіймами і провів до своїх покоїв високо над землею. На пальці в нього я помітив перстень.
– Отже, ти тут, Гандальфе, – сказав він поважно, а в очах його заметушився вогник, немов у душі він холодно сміявся наді мною.
– Так, я тут заради твоєї допомоги, Сарумане Білий. Це ймення, здається, роздратувало його. Він кинув глузливо: .
– Ось воно як, Гандальфе Сірий! Заради допомоги? Рідко можна почути, щоб Гандальф Сірий прохав допомоги, адже він такий розумний та хитромудрий, вештається всюди та втручається у всілякі справи, навіть куди й не просили!
Я глянув на нього з подивом:
– Але якщо мене не ошукали, то зараз починаються події, котрі вимагають від нас спільних зусиль! [273]
– Можливо, – сказав він, – тільки ця думка пізно прийшла тобі в голову. Хотів би я знати, як довго приховував ти від мене, голови Ради, справу надзвичайної важливості? І що примусило тебе покинути своє лігвисько у Гобітанії?
– Дев’ятка з’явилась у світі, – відповів я. – Вони перейшли Ріку. Так сказав мені Радагаст.
– Радагаст Карий! – засміявся Саруман, не приховуючи більше свого презирства. – Радагаст – Приборкувач Птиць! Радагаст Простак! Радагаст Дурний! А все ж таки йому вистачило глузду зіграти ту роль, котру я йому визначив. Бо ти з’явився, а саме цього я й прагнув. Тут ти й залишишся, Гандальфе Сірий, і відпочинеш від блукань. Бо я – Саруман Мудрий, Саруман Майстер Перснів, Саруман Різнобарвний!
Тоді я помітив, що вбрання його тільки здавалося білим, а насправді було виткане з різнокольорових ниток, що при кожному русі мерехтіли та переливалися, засліплюючи очі.
– Білий мені подобався більше, – сказав я.
– Білий! – посміхнувся він. – Це добре для початку. Білу тканину можна пофарбувати. Білу сторінку можна записати; а біле світло можна розщепити.
– І тоді вони більше не будуть білими. А той, хто готовий зламати річ, щоб збагнути її суть, зійшов зі стежки ‘ мудрості.
– Можеш не розпатякувати передо мною, немов я один з тих дурнів, що тобі стають за друзів, – сказав він. – Я викликав тебе сюди не для того, щоб вислуховувати твої доручення, а щоб запропонувати тобі вибір…
І він підвівся та почав промову, яку безперечно підготував заздалегідь.
– Стародавні віки минули. Третя епоха завершується. Настають нові часи. Час ельфів минув, а наш час наближається; світ переходить до рук людських, і ми мусимо правити ними. Але для цього потрібна влада, сила для влаштування світу згідно з нашою волею, заради того добра, яке можуть передбачати лише Мудрі.
Слухай же, Гандальфе, мій старий друже й соратнику! – сказав він, підходячи ближче та пом’якшивши голос. – Я сказав «ми», бо сподіваюсь, що ти приєднаєшся до мене. Нині народжується нова Сила. Проти неї не допоможуть учорашні способи та союзи. Не можна сподіватися [274] ні на ельфів, ні на нуменорців, що вимирають. І перед тобою – перед нами – залишається єдиний вибір: приєднатися до цієї Сили. Це буде мудрий вчинок, Гандальфе. На цьому шляху оживуть надії. Перемога тої Сили близька, і ті, хто допоможе їй, будуть щедро винагороджені, її приплив підніме також її випробуваних друзів, а мудреці, на зразок нас з тобою, можуть, набравшись терпіння, взяти її до своїх рук, спрямувати. Ми можемо почекати, ми приховаємо свої справжні наміри; можливо, нам прийдеться оплакувати зло, неминуче на цьому шляху, але все виправдає висока кінцева мета: Знання, Влада, Порядок – усе те, до чого ми так давно й даремно пориваємось і в чому нам скоріше заважають, ніж допомагають наші слабкі чи ліниві друзі. Не мусить бути й не буде зміни у наших задумах, а лише у засобах їх досягнення…
– Сарумане, – перебив я його, – промови подібного ґатунку я чув уже раніше, але тільки з вуст посланців Мордору – промови, що розраховані на ошукання невігласів. Невже ти жадав заманити мене у таку далечінь, тільки щоб втомити мій слух? Не вірю!
Він скоса поглянув на мене і, подумавши, промовив:
– Отже, бачу, ці мудрі міркування до тебе не доходять. Шкода! Вдамося до інших заходів!
Він поклав свою чіпку руку мені на плече і прошепотів:
– А чом би й ні, Гандальфе? Чом би й ні? Перстень Влади! Якщо ми одержимо його, влада перейде до нас. Ось справжня причина нашої зустрічі. Бо в мене на службі чимало зірких очей, і я впевнений, що ти знаєш, де зараз цей скарб. Чи це не так? Інакше навіщо Дев’ятці Гобіта-нія, і які справи там маєш ти?
При цих словах він вже не зумів стриматись, і жадоба неприховано зблиснула в його очах.
– Сарумане, – сказав я, відсахнувшись, – дві руки не можуть володіти Перснем одночасно, і ти це добре знаєш. Не старайся говорити «ми»! Персня я не віддам і навіть не скажу нічого про нього тепер, коли з’ясувалися твої наміри. Ти був на чолі Ради, але лише зараз показався без маски. Отже, нам пропонують вибрати: Саурон чи Саруман? Я не згоден ні з тим, ні з другим. Що ти ще можеш мені запропонувати?
Він зразу став холодним та жорстким.
– Так, – сказав він, – я не очікував, що ти зробиш мудрий вибір навіть заради власної користі. Я дав тобі можливість [275] добровільно допомогти мені, позбувшись багатьох прикрощів. Третій вибір – це зостатися тут до кінця.
– До якого кінця?
– Поки ти не відкриєш мені, де Головний Перстень. Якось вже я зумію переконати тебе. Чи поки я сам не знайду його та зможу на дозвіллі зайнятися справами простішими, наприклад, обрати пристойну винагороду Гандальфові Сірому за непідступність та зухвальство.
– Можливо, це буде не так вже й просто, – сказав я. Він засміявся: я бадьорився дарма, і він це знав.
Мене схопили і відвели до верхньої площадки Ортхан-ку, звідки Саруман спостерігав зірки. Дістатись туди можна лише по вузьких східцях з багатьох тисяч сходинок, і земля з височини здається дуже далекою. Я пам’ятав, яка ця долина була красива, зелена; нині вона вкрита вирвами та кузнями. Вовки та орки походжають по Ізенгарду, бо Саруман збирає власне військо – поки що із заздрощів до Саурона, а не для служіння йому. Клуби диму висіли над майстернями, окутуючи Ортханк. Я стояв один на вежі, немов на острові серед хмар, і не було мені порятунку, і гіркі були мої дні. Мене пронизував холод, а я міг зробити лише кілька кроків туди й назад, розмірковуючи про появу Чорних Вершників на півночі. У тому, що Дев’ятка дійсно з’явилась, я був упевнений. Саруман міг набрехати, але задовго до нашої зустрічі я вже одержував цілком вірогідні звістки. Я дуже боявся за своїх друзів у Гобітанії, але все ж таки сподівався, що Фродо вирушить відразу ж, як одержить мого листа, і дійде до Рівенделлу раніше, ніж почнеться небезпечна погоня. Але і страхи мої, й сподівання виявилися невиправданими. Понадіявся я на ретельність одного товстуна з Бригори, а боявся хитрощів Саурона. Але товстун, що торгує пивом, мусить виконувати разом занадто багато замовлень, а влада Саурона, видно, поки що менша, ніж він хоче нас переконати. Але у пастці, на самоті за стінами Ізенгарду нелегко здогадатись, що мисливці, перед якими будь-хто біжить чи падає ниць, зазнають поразки у далекій Гобітанії.
– Я бачив тебе, – раптом вигукнув Фродо. – Ти ходив туди-сюди, і місяць освічував твою голову!
Гандальф з подивом поглянув на нього.
– Мені це приснилось, – пояснив Фродо. – А зараз чогось раптом згадалося. Це вже давно було – десь у перші дні мандрівки. [276]
– Ну, значить, сон запізнився, – сказав Гандальф, – зараз скажу чому. Я потрапив до скрути. Всі мої знайомі визнають, що таке трапляється рідко, тому мені важко пережити, коли щось не вдалося. Гандальфа Сірого зловили, як муху, в зрадницьке павутиння! Але навіть дуже майстерні павуки, бува, прядуть слабку нитку.
Спочатку я думав (чого, без сумніву, саме й бажав Саруман), що Радагаст – теж зрадник. Але при зустрічі я не помітив нічого фальшивого ні у його погляді, ні у голосі – інакше б зовсім не послухався його або діяв би обережніше. Саруман розумів це, а тому приховав свої справжні наміри та підманув товариша. Бо дарма було й пробувати схилити чесного Радагаста до зради. Він Повірив, що доручення важливе, а тому переконав мене теж; але з тієї ж причини задуми Сарумана були приречені на невдачу: у Радагаста не було підстав не виконати моє прохання. Він попрямував до Чорнолісся, де колись дружив з багатьма – тоді гірські орли розлетілись на всі боки й видивились збіговище вовків, та збори орків, та Дев’ятьох Вершників, що нишпорили по різних землях. Почули вони також про втечу Горлума, отож відрядили гінця розшукати мене та сповістити все це.
Аж ось одної місячної ночі наприкінці літа Гваїхор Повелитель Вітрів, чиї крила найпрудкіші серед племені Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ізенгарду і побачив мене на вежі. Ми змовились, і він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенгарду кинулись наздогін вовки та орки.
– Чи далеко ти можеш віднести мене? – спитав я у Гваїхора.
– На багато ліг, – відповів він, – але не до краю землі. Мене послали переносити новини, а не вантажі.
– Значить, мені потрібен добрий кінь, – сказав я, – найшвидкіший, бо-ніколи раніш я не мав такої потреби у швидкості.
– Тоді я віднесу тебе до Едорасу, до володінь ярла Рохану, – сказав він, – адже це зовсім недалеко.
Я зрадів: на рівнині Рохан, у країні, званій маркою Вершників, живе народ, що знаний як Повелителі коней за не-зрівняне вміння об’їжджати цих шляхетних тварин. Вони пасуть величезні табуни між Імлистими та Білими Горами.
– Чи можна ще, на твій погляд, довіряти цим людям? – спитав я Гваїхора, бо зрада Сарумана зробила мене недовірливим. [277]
– Кажуть, нібито вони щорічно сплачують Мордору данину кіньми, – так відповів Орел, – хоч під ярмо ворога поки що не підпали. Але якщо Саруман, як ти стверджуєш, вдався до злого, тоді й їхня доля збудеться незабаром.
Орел опустив мене на землю Рохану ще досвіту; але історія моя виходить занадто довгою, отож її закінчення я скорочую. Невдовзі я виявив, що зло встигло попрацювати у Рохані теж: Саруманова неправда оповила ярла, і він не захотів прислухатись до моїх засторог. Він звелів мені вибрати коня та забиратись геть; тоді я вибрав коня собі до душі, чим боляче уразив душу ярла: то був найкращий кінь з усіх його табунів, чогось подібного мені ще не доводилось бачиш.
– Тоді це й справді має бути чудове створіння, – зауважив Арагорн. – Якщо Саурон одержує від них данину кіньми, це звістка сумніша, ніж інші більш важливі події. Коли я востаннє був у Рохані, нічого подібного не було.
– Нема й зараз, готовий поклястися, – сказав Боромир. – Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рохану, вірних і відважних, наших союзників: колись вони одержали свою землю у дар від Гондору.
– Тінь Мордору простягається далеко, – заперечив Арагорн. – Саруман оповитий нею; Рохан в облозі. Хтозна, що ти знайдеш там, коли повертатимешся?
– Тільки не це, – наполягав Боромир. – Вони не відкупляються кіньми. Там к люблять нарівні з людьми. І коні на це заслуговують, тому що плем’я Еорлінгів, як і порода їхніх коней, склалося далеко від володінь Тіні, ще за давніх світлих часів..
– Це вірно! – підтвердив Гандальф. – І серед їхніх коней знайшовся один, який міг би народитися у пору юності світу. Скакуни Дев’ятки йому не рівня; він швидкий мов вітер та невтомний. Його назвали Тінебор: удень він лисніє як срібло, а вночі здається невидимим, і хода в нього легка. Ніхто ще не об’їжджав його, але мені він підкорився й домчав до Гобітанії неймовірно швидко: я вирушив, коли Фродо виходив з дому, а прибув, коли він дістався до Могильників. Але у дорозі я ніяк не міг позбутися страху. Чим ближче до півночі, тим частіше я чув про Вершників, та хоч відстань між нами щодня скорочувалась, і вони все ще випереджали мене. Я узнав, що вони розділились [278] – одні зостались на східнім кордоні, неподалік від Зеленого шляху, а інші проникли до Краю з півдня. Я примчав до Гобітанії – і не знайшов Фродо. Зате я побалакав зі старшим Гемджи. Багато слів і мало змісту! Його хвилювали головним чином вади нових власників Торби-на-Кручі. «Не до смаку мені зміни, не для мого це віку, – бурчав він, – а тим більше зміни на гірше!» І ще не раз він повторював: «зміни на гірше».
– «Гірше»! – сказав я йому. – Значення цього слова ти поки що не знаєш, і зичу тобі ніколи не узнати!
Але з потоку його промови я нарешті вивудив, що Фродо вирушив лише тиждень тому і того ж вечора у Гобітоні побував Чорний Вершник. Я дуже занепокоївся і кинувся на пошуки. Забоччя я знайшов у стані гарячкового збудження, немов мурашник, розворушений києм. Я заїхав до Струмкової Яруги і застав пустку в домі: двері зламані, на ґанку кинутий плащ Фродо… У повному відчаї я не затримався, щоб довідатись докладніше – на жаль, бо я відразу втішився б, – а поїхав по сліду Вершників.