Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Зрозуміло, що зберігались також давні традиції шанування короля з Форноста, або Північного Оплоту, як його називали, на північ від Гобітанії. Короля не було вже майже тисячу років, і навіть руїни його столиці давно заросли травою. Але гобіти, як і раніш, казали іноді про дикі та злі створіння (на зразок тролів), що вони «й не чули про короля». Бо вважали вони, що усі закони, якими користувалися, були складені завдяки мудрості королів, отож, додержувалися їх добровільно: адже то були Статути, прадавні й справедливі.
Треба зауважити, що рід Туків довгий час утримував провідне становище, бо кілька століть тому посада Тана перейшла до них від Брендібоків, і відтоді найстарший з Туків завжди носив цей титул. Уважалося, що Тан очолює [18] гобітанські збори, або віча, а також ополчення; але ж і те, й інше збиралося лише в разі небезпеки, а того вже давно не траплялось, тому звання Тана зробилося просто почесним доважком до імені. Проте родина Туків не втратила особливої пошани, бо залишалася численною та заможною, і у кожному поколінні її з’являлися на світ особи вольового характеру, з незвичними повадками та неспокійною вдачею. Остання риса, відверто кажучи, зовсім не викликала захвату у громади, але її ще могли вибачити (тим, хто був заможніший).
Єдиною насправді посадовою особою був бургомістр Великих Hop та цілого Краю, котрого обирали що сім років під час Вільного Ярмарку на Білому Нагір’ї у день Лайта, або Маківки літа. Одним з найважливіших його обов’язків було головувати на бенкетах у святкові дні, яких гобіти мали задосить. Але йому ж належали також посади Головного Поштмейстера та начальника шерифства, тобто Варти Порядку. Ніякої потреби в інших службах у Гобітанії не було, а з цих двох пошта працювала найактивніше. Не всі гобіти були письменні, але якщо вже були, то невтомно вправлялися у тому вмінні, надсилаючи безліч листів до друзів (та декількох обраних родичів), що мешкали на відстані, яку не вдавалося подолати під час прогулянки після обіду.
Те, що гобіти звали шерифством, ми б могли назвати поліцією, але тільки приблизно. Охоронці не носили мундирів (про таке у Гобітанії навіть не чули), єдиною їх ознакою було пірце на капелюсі; справами вони займалися скоріше такими, як наші лісники: неподобства, що їх творила звірина у лісі, більше турбували їх, аніж витівки мешканців Краю. Досить було лише дванадцятьох, щоб упоратися з внутрішніми справами, по три на кожну чверть; якщо виникала потреба «доглянути кордони», набирали скільки треба, щоб дати належну відсіч чужинцям, чи то високим, чи малим.
Коли розпочалася наша історія, кількість охоронців на кордонах помітно збільшилася. З усіх усюд надходили повідомлення та скарги на те, що підозрілі особи й тварини вештаються поблизу кордонів, а подекуди ще й лізуть через них: порядок, що існував споконвіку, очевидячки, порушувався. Щось подібне розповідалося лише у давніх переказах. Мало хто з гобітів утямив, що це – зловісне знамення; навіть Більбо не замислився, що воно передвіщає. [19]
Шістдесят років минуло відтоді, як він повернувся з пам’ятної мандрівки, він уже був застарий навіть як на гобіта (вони ж, траплялося, до ста літ доживають), але, без сумніву, ще не витратив більшої частини багатства, привезеного з далеких країв. Що то було за багатство, він нікому не обмовився, навіть Фродо, найулюбленішому племіннику, і той перстень, що колись він знайшов у мандрах, теж зберігався потай від усіх.

4. ПРО ЗНАХІДКУ ПЕРСНЯ
У книзі «Гобіт» розповідається про те, як одного дня до дверей Більбо підійшли чарівник Гандальф Сірий та тринадцятеро гномів; то був сам Торін Дубощит, нащадок королів, і дванадцять його товаришів по вигнанню. Разом з ними Більбо вирушив, несподівано для себе самого, квітневого ранку 1341 р. Гоб., здобувати великий скарб, спадок томських королів під Самотньою Горою. Наприкінці походу відбулася Битва П’яти Військ, загинув Торін, знищений був дракон, і ще багато здійснено героїчних вчинків, але нічого б не збереглось у пам’яті поколінь, якби не одна непримітна подія. Коли мандрівники, що потрапили у засідку орків на перевалі Імлистих Гір, рятуючись, кинулись навтіки, Більбо на якусь мить зостався наодинці у підземних ходах; він поповз навпомацки, без надії знайти потрібний напрямок у суцільній темряві, мимохідь намацав на дні тунелю невеличкий перстень, сунув до кишені та й забув про нього.
Шукаючи вихід, Більбо потрапив до гірських надрищ і там натрапив на Горлума, маленьку бридку потвору. Горлум з’їдав усе, що до лап потрапить, а ще він мав єдину втіху: скарб, який здобув так давно, що й сам не пам’ятав, коли: золотий перстень, який мав чарівну силу – хто одівав його на палець, ставав невидимим. Цього персня він називав своїм «золотцем», зберігав на острівці серед підземного озера та надівав лише коли йшов на полювання. Саме цей перстень знайшов Більбо, а тому Горлум не зміг відразу кинутися на нього; щоб мати час на пошуки, він придумав зіграти з Більбо в загадки, та грав, аж поки нарешті гобіт виграв. Не якась там особлива дотепність порятувала Більбо, йому просто поталанило: випадково (як це тоді здавалось) доторкнувся він до перстеника, коли [20] порпався у кишені, вигадуючи наступну загадку, і спитав зненацька: «Що ж воно таке у мене в кишені?»
Щоправда, авторитетні знавці досі міркують, уважати це просто «запитанням» чи справжньою загадкою; але всі згоджуються, що коли Горлум сприйняв це як загадку та намагався знайти відповідь, то він мав поважати правила гри. Більбо наполягав, щоб той дотримав слова й показав вихід з підземелля: але він відчував, що слизька потвора може його обдурити, хоч гра в загадки була з давніх-давен священна і тільки найлихіші створіння ризикували порушити її правила. Але протягом віків, доки Горлум вештався у пітьмі, він зашкаруб у злі й звик до підлих вчинків. Шаснувши геть від Більбо, він попрямував до свого острова за перснем – але не знайшов його. Нарешті відгадка спала на думку Горлумові, і він кинувся навздогін. Більбо біг, біг, біг, поки не сунув руку до кишені: перстень неначе сам собою надівся йому на палець, і Горлум пробіг повз гобіта, нічого не помітивши; Більбо крадькома пішов за ним, аж той привів-таки гобіта до виходу. Там Горлум зупинився, міркуючи, що краще вдіяти, а Більбо, спритно перелетівши просто над його головою, видобувся на волю. Та ворог гукав услід йому з ненавистю й відчаєм: «Злодій! Злодій! Торбинс злодій! Ми ненавидимо їх, ми їх ненавидимо навіки!»
Цікаво, що супутникам своїм Більбо оповів цю історію зовсім інакше. Нібито Горлум пообіцяв йому, якщо програє, подарувати чарівний перстень, свій «подаруночок на день народження». Але перстень кудись подівся, і Більбо здогадався, що саме його він знайшов; тому він залишив перстень собі як нагороду за чесну гру, а Горлума просто примусив показати вихід з печер. Те ж саме Більбо записав у своїх спогадах та, здається, ніколи власною рукою не змінював нічого у цьому оповіданні, навіть після того, що сталося на нараді Елронда: ця версія присутня як в оригіналі Червоної Книги, так і в декількох копіях та витягах з неї. Але існує також чимало списків, де наводиться правдива історія, обґрунтована, без сумніву, нотатками Фродо чи Семіума, котрі вивідали правду, але не хотіли нічого власноручно викреслювати з того, що понаписував старий.
Утім, Гандальф не повірив Більбо з самого початку, і той перстень розпалив його цікавість. Після довгих розпитувань [21] Гандальф урешті дізнався про все; вони ледь не посварились, але чарівникові було важливіше над усе добутись до істини. Те, що Більбо, проти власного звичаю, не сказав правди відразу, особливо його збентежило, хоч він про те й змовчав. Вигадка про «подаруночок» теж була невластива гобітові; Більбо зізнався, що на цю думку його навело бурмотіння Горлума, який усе торочив про «подаруночок на день народження». Гандальфу все це здалося підозрілим, але ще багато років він не мав змоги дійти до суті справи, як ми покажемо у цій книзі.
Подальші пригоди Більбо не варті уваги, бо ж вони всім відомі. Використавши перстень, він зумів допомогти своїм друзям, але сам перстень довго переховував у великій таємниці. Повернувшись додому, нікому не розповів про нього, крім Гандальфа та Фродо; більше ніхто у Краї, як він гадав, про той перстень не відав. Нотатки свої він дав почитати лише Фродо.
Свій меч, Жало, Більбо повісив над каміном, а чудову кольчугу, подаровану гномами з Підгорного Королівства, віддав у «Дім метомів». Але десь у скрині у Торбі-на-Кручі зберігався старий плащ з каптуром, якого він одягав у поході; а перстень, почеплений на ланцюжок, лежав у його кишені.
Більбо повернувся до Торби-на-Кручі 22-го червня 1342 р. Гоб., на 52-му році життя, і нічого особливого не траплялося у Гобітанії, аж доки він не наблизився до свого 111-го дня народження (1401 р. Гоб.). Саме тут і починається наша нова історія.

ДЕЩО ПРО ЛІТОПИСАННЯ У ГОБІТАНІЇ
Коли наприкінці Третьої епохи гобіти відіграли важливу роль у великих подіях, що привели до входження Краю до складу Відродженого Королівства, у них виникло неабияке зацікавлення власною історією. У той період чимало переказів, які раніше передавалися з вуст у вуста, було зібрано та записано. Ті родини, чиї представники виявилися причетними до діянь Королівства, заходилися вивчати давні перекази й легенди. Коли скінчилось перше століття Четвертої епохи, у Гобітанії було вже декілька бібліотек, що містили історичні книги та спогади.
Найповніші з тих зібрань знаходилися, мабуть, у Підбаштах, Величезних Сміалах та Брендідарі. Історія, про яку [22] ми збираємося розповісти, складена на підставі Червоної Книги Західного Краю. Це вельми важливе джерело відомостей про Війну Персня одержало таку назву тому, що Книга довго зберігалася у Підбаштах, у родині Чистопалів, хранителів Західної Закраїни. Спершу то був приватний щоденник Більбо, який він узяв із собою до Рівенделлу. Фродо повернув його до Гобітанії, разом із стосом розрізнених нотаток та нарисів, і протягом 1420-1421 pp. майже всі сторінки заповнив своїми спогадами. Але Фродо мав ще, в окремому червоному портфелі, три великих томи, в оправі з червоної шкіри, які Більбо віддав йому, коли вони розставалися у Рівенделлі. На Західній Закраїні до тих чотирьох томів додали п’ятий, що містив коментарі, родоводи та інші матеріали стосовно гобітів – учасників Братства Персня.
Оригінал Червоної Книги не дійшов до нас, але з нього зробили багато копій, переважно з першого тому, для нащадків Майстра Семіума. Однак найважливіший список має окреме походження. Він зберігається у Величезних Сміалах, але створили його у Гондорі, найімовірніше, на замовлення праправнука Перегріна Тука, у 1592 р. Гоб. (172 рік Четвертої епохи). Переписувач додав таку примітку: «Фіндегил, королівський писар, завершив цю працю року 172-го. Списане з усіма подробицями з Книги Тана, що в Мінас-Тіріті». Ця книга у свою чергу була копією «Червоної Книги Періанів», яку зробив для короля Елесара та подарував йому тан Перегрій, коли повернувся до Гондору у 64-му році Четвертої епохи.
Таким чином, книга Тана – це перша за часом копія Червоної Книги; вона містила багато такого, що згодом пропустили або втратили. У Мінас-Тіріті до тексту додали різноманітні примітки та виправлення, переважно стосовно імен, слів та цитат з ельфійських мов, і скорочений варіант тих частин «Історії про Арагорна та Арвен», що не мали прямого відношення до історії Війни. Той історичний твір написав, як твердять спеціалісти, Барагир, онук намісника Фарамира, невдовзі по смерті короля. Але найбільша цінність копії Фіндегила полягає у тому, що тільки там наведено у повному складі Більбові «Переклади з ельфійської». Щоб створити ті тексти, потрібні були великі зусилля та глибокі знання; Більбо використав усі джерела, які тільки міг знайти у Рівенделлі, як письмові, [23] так і усні. Але Фродо мало користався ними, бо вони майже цілком стосувались Прадавніх Віків, тож ми також не будемо зараз розглядати їх докладніше.
Оскільки Меріадок та Перегрін стали головами своїх великих родин, одночасно підтримуючи зв’язки з Роханом та Гондором, у бібліотеках Ласого Двору та Брендідара зберіглося багато матеріалів, які не потрапили до Червоної Книги. У Брендідарі існувала збірка творів, присвячених Еріадору та історії Рохану. Деякі з них написав або почав писати сам Меріадок, хоч у Краї здебільшого пам’ятають його «Трави та Зілля» й «Літочислення», де він з’ясував співвідношення календарів Краю та Бригори з календарями Рівенделлу, Гондору та Рохану. Він також склав невеличкий трактат «Стародавні слова та імена у Гобітанії», де можна знайти дуже цікаві міркування стосовно спорідненості таких «гобітанських» слів, як «метом», та окремих елементів топоніміки з мовою роханського люду.
Книги, що зберігалися у Величезних Сміалах, менше цікавили місцевих гобітів, але ж були вельми важливі для широкого висвітлення подій. Перегрін не був їхнім автором, але його нащадки зібрали купу рукописів, створених гондорськими писарями, – копії або перекази легенд та історій про Еленділа та його спадкоємців. Тільки там з усієї Гобітанії можна було знайти обширні матеріали з історії Нуменору та відродження Саурона. Здається, саме у Величезних Сміалах склали Річну Хроніку, з використанням відомостей, які зібрав Меріадок. Незважаючи на те, що дати, наведені там, часто приблизні, особливо у розділі про Другу епоху, вони гідні уваги. Очевидно, Меріадок одержав допомогу у Рівенделлі, де бував не один раз. Елронд уже покинув свій дім, але там ще довго жили його сини та хтось з ельфів Високого роду. Кажуть, що й Келеборн оселився там після того, як Галадріель розсталася з ним; але ніхто не знає, коли він зрештою попрямував до Срібної Гавані, а з ним відійшли останні живі спогади про Давні Віки Середзем’я.

Частина перша

Розділ 1
НЕЗВИЧАЙНИЙ БЕНКЕТ
Коли поважний Більбо Торбинс із Торби-на-Кручі повідомив, що бажає якимось особливим чином відсвяткувати свій наступний – 111-й – день народження, весь Гобітон завирував та тільки про це й говорив.
Про Більбо, особу заможну й загадкову, ось уже років 60 судив і рядив увесь Край, з того часу, як він таємниче зник і несподівано повернувся. Про скарби, здобуті ним у далеких краях, ходили легенди, і загальна думка була така, попри протилежні твердження старих людей, нібито весь пагорб Кручі поритий тунелями, і там повно-повнісінько тих скарбів. Цього вже було досить, щоб прославитися, а йому ж дістався ще й довгий вік: літа минали, а пан Торбинс не марнів. На дев’яностому році він був усе такий же, як і в п’ятдесят, на дев’яносто дев’ятому сусіди почали говорити: «непогано зберігся», але доречніше було б казати: «зовсім не змінився». Дехто, хитаючи головою, додавав, що це вже занадто: чи то справедливо, коли у ті ж самі руки потрапляє і вічна (без сумніву!) молодість, і невичерпне (як кажуть) багатство! Де ж це бачено? Від такого добра не діждешся!
Але поки що саме добра у пана Торбинса було аж надто, і розподіляв він його щедро, а тому товариство охоче вибачало йому і чудернацькі витівки, і багатство. Він робив, як годиться, візити усім родичам (зрозуміло, крім Кошелів-Торбинсів), а скільки відданих шанувальників набув серед простого люду та бідноти, то й злічити не можна. Але близьких друзів не мав, поки не підросли його племінники.
Найстаршим та найулюбленішим з-поміж них був Фродо Торбинс. Коли Більбо стукнуло 99, він призначив Фродо своїм спадкоємцем, ущент розвіявши надії Кошелів-Торбинсів. [27]
Дядько з племінником умудрилися народитися в один день, 22 вересня; тож одного разу Більбо сказав: «Може, переїдеш до мене, малий? Буде приємно відзначати разом два дні народження!» Фродо був тоді ще в «недозрілих літах», як кажуть гобіти про тих, хто розміняв легковажне друге десятиріччя і ще не дожив до повноліття, себто до 33 років.
Минуло ще дванадцять літ. Кожного року Торбинси весело святкували подвійні дні народження у Торбі-на-Кручі. Але цим разом готувалося щось грандіозне. Більбо виповнялося 111 – а то й цифра красива, і вік чималенький (славетний Старий Тук, і той дожив лише до 130), а Фродо – 33, тож він ступав на поріг зрілості.
Язики заторохтіли і в Гобітоні, і в Поріччі, чутки про подію, що наближалася, розійшлися по всьому Краю. Походження та пригоди Більбо Торбинса знову стали головною темою розмов, і попит на спогади, на превелику радість підтоптаних дідів, раптом підскочив.
Але нікому, мабуть, не дісталося поважніших слухачів, ніж Хему Гемджи, якого всюди звали просто Дід. Годинами просиджував він у харчевні «Під плющем» при дорозі та просторікував сміливо, адже майже сорок років служив садівником у Торбі-на-Кручі, та й раніше допомагав старому Норчику. Тепер уже й сам він постарів, авжеж, усі кісточки в нього ломило, – цілком зрозуміло, що працював здебільшого його молодший син, Сем. Батечко з сином обоє були великими друзями Більбо та Фродо, а мешкали на самій Кручі, у будинку № 3 по Торбиному узвозі, трохи нижче садиби.
- Наш Більбо дуже порядний пан та достойник, яких мало, я це завжди казав, – раз у раз повторював Дід, і цілком мав рацію: Більбо звертався до нього завжди ввічливо, називав «майстром» і часто радився відносно догляду за овочами; в усьому, що торкалося «зеленини», особливо картоплі, усі вважали Діда найдосвідченішим знавцем (він проти цього ніколи не заперечував).
- Ну, а цей Фродо, що з ним мешкає? – спитав дядько Нукас із Поріччя. – Зветься він, звісно, Торбинсом, але ж, кажуть, наполовину, а то й більше, Брендібок. Ніяк не второпаю, задля чого Торбинс із Гобітона додумався шукати собі жінку у Забоччі – адже там одні диваки!
- Авжеж, – устряв у розмову дідусь Троєніг, ближній сусід Гемджи. – Станеш диваком, як поживеш на тому [28] боці Брендівіни, та ще й на самому краєчку Старого Лісу! Якщо хоч половина правди те, що балакають, місця там глухі, недобрі…
- Правду кажеш, друже! – згодився майстер Хемфаст. – Брендібоки, ясна річ, у лісі не мешкають, але чудернацька, в них порода. Отаке вигадали – на човнах по річці плавати! Де ж це бачено? З такими витівками, гай-гай, до біди недалеко. А втім, пан Фродо – чудовий юнак, кращого й не забажаєш! Дуже схожий на пана Більбо, та не тільки з лиця. Що не кажіть, а з боку батька він усе ж таки Торбинс. Порядний, поважний гобіт був Дрого Торбинс, нічого особливого про нього й не чути було, доки не втопився.
- Утопився? – підхопили відразу кілька голосів. Звичайно, і цю небилицю, й інші, ще страшніші, чули вони вже сто разів, але гобіти так захоплюються родинними історіями, що завжди готові слухати.
- Отож, так розповідають, – завів Дід. – Пан Дрого, бач, оженився на бідолашній Примулі Брендібок. Вона доводилась нашому Більбо кузиною з материнського боку (матінка її – молодша дочка Старого Тука), а Дрого – троюрідним. Виходить, що Фродо йому племінник з обох боків, так би мовити. Второпали? Дрого часто приїжджав на гостини у Брендідар до тестя, старого пана Горбадока (любив поласувати смачненьким, а там же пригощали на повну губу!) І їздили вони «кататися» на човнах по Брендівіні, ось там і втопився разом з жінкою, а пан Фродо був ще малий, і таке інше.
- Я чув, вони після вечері попливли, коли місяць зійшов, – тут втрутився Нукас, – а Дрого був досить огрядний, отож човен і перевернувся.
- А мені казали, ніби вона його необачно штовхнула, і вони удвох шубовснули у воду, – заперечив Шекун, гобітанський мірошник.
- Не все, що кажуть, варто пам’ятати, – обірвав його Дід, бо не дуже шанував мірошника. – «Штовхнула, шубовснули!» Не знаєш нічого, а туди ж, базікаєш! Човни – річ підступна, навіть без якогось там штовхання загинути можна. Так чи інакше, пан Фродо залишився сиротою, викинуло його, так би мовити, на берег до Брендібоків. То він і виріс у Брендідарі, а там, щоб ви знали, справжній мурашник: старий Горбадок менше ніж двісті родичів при собі не тримав. Пан Більбо добре діло зробив, що узяв парубка до [29] себе, пожити в порядному товаристві. Зате тим Кошелям це було як ніж гострий: вони ж бо гострили зуби на Торбу, ще коли Більбо запропастився. І ось він зненацька заявляється й випроваджує їх геть, а далі живе собі й живе, і зовсім, нівроку, не старіє! Тепер до того ж знайшовся спадкоємець, усі папірці понаписувані як годиться. Не увійдуть Кошелі до покоїв Торби, так їм і треба!
- Там, кажуть, чималенька сума прихована, у підземеллі, – зауважив якийсь відвідувач, що приїхав у своїх справах з Великих Hop у Західній чверті. – Геть чисто усюди скрині з сріблом, та золотом, та діамантами… Так я чув.
- Ну, то значить, що пан чув більше за мене, – обурився Дід. – Відносно діамантів нічого не знаю. Пан Більбо досить заможний, це так, але підземель у нього ніяких нема. Сам бачив, як він повернувся додому, ще парубком був, десь літ шістдесят тому – саме я став за учня при Норчику (він моєму батькові брат у других). Коли розпродаж почався, звелів він мені відганяти народ, щоб не потоптали сад, не сплюндрували. Та ось у самий розпал під’їжджає Більбо, на поні, з грубезним таким лантухом і двома скринями. Ясна річ, там були різні скарби з чужодальніх країн – десь там, кажуть, золоті гори стоять. Але підземелля тим наповнити не вистачило б. Спитали б краще в мого молодшого, бо ж він у Торбі всі ходи й виходи знає. А щодо оповідей про давнину, то його від Більбо відірвати годі. Більбо його також грамоті навчив, так просто, нічого поганого на думці не маючи, розумієте? Сподіваюся, хлопець це якось переживе. «Ельфи та дракони! – кажу йому. – А як на мене, то ліпше капуста з картоплею. То й ти не лізь у панські справи, бо виростеш, як кіт навсидячки!» Так ось учу його, та й інших можу повчити, – додав він, зиркнувши скоса на приїжджого та на мірошника.
А все ж таки Дід не переконав слухачів. Надто вже міцно засіли легенди про багатство Більбо у головах молодшого покоління.
- Хай що він там привіз, але ж відтоді напевно додав дещо, – вперто вів своєї мірошник. – Дім свій часто покидає. А хто до нього ходить? Самі чужинці: то гноми вночі причалапають, то старий чаклун Гандальф, а то й взагалі невідомо хто. Базікайте що хочете, Діду, але Торба-на-Кручі – дивне місце, а господарі його ще дивніші! [30]
- Це ти можеш, Піскуне, молоти язиком, чого сам в тямки не візьмеш, – буркнув Ґемджи, відчуваючи до мірошника ще більшу неприязнь, ніж досі. – Якщо вони дивні, то, значить, в нашій окрузі на дивноту недорід. Та тутечки тільки поглянь – такі дивні знайдуться, що й не здогадаються пригостити сусіда пінтою пива, хоч він живе у норі з золотим денцем. А в Торбі знають, як належить поводитися. Сем каже, до гулянки усіх запросять, і подарунки будуть, не пізніше цього самого місяця, аж ніяк не інакше!
І ось настав цей самий місяць – вересень. Погода стояла як на замовлення. За пару днів по тому поповзла чутка, мабуть, від добре обізнаного Сема, що готується феєрверк, так-так, саме феєрверк, якого не бачили в Гобітанії років сто, ще з того часу, як помер Старий Тук.
Час минав, великий день наближався. Якось увечері чудернацький візок з незрозумілою поклажею прокотився по Гобітону й зупинився під Торбою-на-Кручі. Здивовані гобіти вискакували з домівок, де вже заходилися світити лампи, щоб подивитись на нього. З фургона вилізли гноми з довгими бородами, у каптурах, насунутих на очі. Кілька гномів так і залишилися у Торбі. В середині вересня з боку Брендівіни повз Поріччя проїхав ще один візок; правив ним дивного вигляду старий у високому синьому капелюсі, довгому плащі та сріблястому шарфі. В нього були довга біла борода та кущуваті брови, що сягали врівень з крисами капелюха. Дітлахи-гобітенята бігли за візком по всьому селищу нагору до Кручі; вони здогадалися, що це прибули ракети для феєрверка. Біля парадного ґанку Більбо старий заходився вивантажувати великі низки вертушок найрізноманітніших видів та форм, а ще кожна мала ярлик з руною «Г» та ельфійським знаком:

То були, звичайно, Гандальфові знаки, бо старий цей і був Гандальф-чарівник, уславлений у Гобітанії саме завдяки своєму мистецтву робити чудеса з вогню та диму. Інші його заняття були куди складніші та небезпечніші, але малий народ Краю про це нічого не знав. Для них він став ще одною принадою свята. Тому-то так і раділи гобітенята. «Де знаки, там чарівники!» – гукали вони, а Гандальф посміхався [31] до них. Вони вже бачили його раніше, хоча чарівник зрідка навідувався до Краю й ніколи надовго не затримувався; але ні діти, ні навіть найстарезніші старожили не бачили вогняної потіхи – вона залишилась лише у переказах.
Більбо з гномами допомогли старому впоратися з розвантаженням. Коли все скінчили, Більбо роздав кожному малюкові по грошику, але жодної вертушки чи хлопавки вони, на великий жаль зівак, не одержали.
- Біжіть собі! – промовив до них Гандальф. – Усього матимете досхочу – але у свій час.
По тому вони з Більбо увійшли в оселю, і двері за ними зачинилися. Гобітенята ще хвилинку покліпали очима на двері, а потім пішли, відчуваючи, що до гулянки не доживуть.
А Більбо з Гандальфом сиділи біля прочиненого вікна у маленькій кімнаті вікнами на захід. Стояв тихий, ясний полудень. Садочок ряснів квітами; були там ротики, соняшники, а настурції, що вилися по стінах будинку, зазирали у круглі віконця.
- Надзвичайний у тебе садок! – мовив Гандальф.
- Авжеж! Я його дуже люблю – більше ніж увесь старий добрий Край. А все ж таки мені потрібен відпочинок.
- Отже, ти насправді зібрався…
- Так. Я це вирішив уже кілька місяців тому і не передумав.
- Ото й добре! Тоді годі й говорити про це. Дотримуйся лише плану, не відступай ні на крок, і все обернеться на краще і для тебе, і для нас усіх.
- Якби ж так! Принаймні, хоч порозважаюсь у четвер. Я хочу трохи пожартувати…
- От тільки чи буде смішно? – промурмотів Гандальф, хитаючи головою.
- Побачимо! – відповів Більбо.
Вранці прикотили нові фургони, потім ще, та ще; навкруги почали невдоволено бурчати: «своїх забули», але протягом того ж тижня з Торби дощем посипалися замовлення на харчі, на посуд та на найрозкішніші речі, які тільки можна знайти у Гобітоні, Поріччі та усій чверті. Хвилювання зростало. Народ викреслював дні з календарів, і в кожному куточку нетерпляче чекали на листоношу: коли ж це надійде запрошення? [32]
І запрошення не забарилися; поштова контора у Гобітоні весь тиждень була переобтяжена, а в Поріччі пошту й зовсім завалили кучугурами листів, отож довелося кликати на допомогу добровольців. Нескінченною вервечкою снували листоноші по дорозі на Кручу, доставляючи чемні відповіді, усі одного й того ж змісту: «Дякую, неодмінно завітаю.»
На воротях Торби-на-Кручі повісили табличку: «Входити тільки у справах Бенкету», але навіть тих, у кого знаходилася справа (або хто зумів її вигадати), не дуже й пускали. Більбо був зайнятий: писав запрошення, читав відповіді, пакував подарунки, а ще готував щось для себе. А після приїзду Гандальфа він взагалі ховався від усіх,
Одного ранку гобіти дізналися, що на великій галявині на південь від воріт садиби вкопують жердини й тягнуть канати для шатрів та павільйонів. В укосі пагорба зробили новий хід до дороги та поставили високі білі ворота. Три родини з Торбиною узвозу, що огинав ту галявину, відразу потрапили у центр загальної уваги та заздрощів. Дядечко Гемджи тепер уже й для годиться не працював у саду.
Почали ставити намети. Один павільйон, найбільший, збудували таким чином, що високе дерево, яке росло посеред галявини, опинилося у середині, ближче до того кінця, де мав стояти головний стіл. На гілках дерева порозвішували ліхтарики. Ще цікавіша (на думку гобітів) була простора кухня просто неба у північному кутку галявини. Юрба куховарів із заїздів та трактирів на багато миль навкруги прибула на допомогу гномам та іншим іноземцям, що оселилися у Торбі-на-Кручі. Збудження досягло краю» і ось тоді зіпсувалася погода.
Це було у середу, напередодні Бенкету. Небо затягли хмари, усі збентежилися. Але нарешті зайнявся світ славетної днини 22-го вересня, зійшло сонце, хмари розтанули, прапори затріпотіли, і розваги почались.
Більбо Торбинс стримано назвав те «гулянкою», насправді ж то був, як то кажуть, «бенкет на всю губу». Запросили майже всіх, хто мешкав поблизу, а якщо когось, може, випадково забули, ті й самі з’явилися, ніскілечки не образившись. Були гості з інших чвертей Краю та навіть із-за кордону. Більбо особисто вітав усіх (і тих, кого запросив, і котрі самі прийшли) біля нових білих воріт і кожному вручав подарунок, а дехто ухитрився вислизнути у дальню хвіртку, знов пристати до черги та одержати вдруге подарунок. У гобітів є звичай обдаровувати гостей на [33]своїх днях народження, може, не з такою щедротою, як Більбо, але взагалі звичай непоганий. Адже і в Гобітоні, і в Поріччі щодня хтось та народжувався, тому кожен міг розраховувати щонайменше на один подарунок бодай раз на тиждень. їм це ніколи не набридало.
З нагоди подвійного свята подарунки було дібрано відмінні. Гобітенята до того були в захваті, що навіть не відразу згадали про частування. Вони одержали іграшки досі небачені, усі дуже гарні, а то й зовсім чарівні. Більбо замовив їх заздалегідь, ще торік, а деякі привезли з-за гір, з Дейлу – ті були виготовлені гномами.
Коли усі гості з подарунками зібралися на лузі, пішли пісні, музика, танці та, само собою, наїдки й напої. Вважалося, що гостей запросили на сніданок, полудень та обід (чи вечерю). Отож усі вчасно тричі сідали разом до столів та їли гуртом. Але у проміжках теж їли й пили нарізно, хто де, з одинадцятої ранку та до пів на сьому, поки не почався феєрверк.
Тут вже про успіх подбав Гандальф. Усе, що привіз: штучні ракети, розсипні вогні, особливі фокуси, – він сам майстрував, та ще й запускав; втім, також подарував силу-силенну вертушок, хлопавок, іскристих зірок, і смолоскипів, і гном’ячих свічок, і ельфійських квіток, і орочого громобою, і все це було надзвичайне. Майстерність Гандальфова з плином часу вдосконалювалась.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве