Це було складно – вони знов розділились, і я не знав, що вдіяти. Але хтось з них, певно, попрямував до Бригори, отож я й поїхав за ними, розмірковуючи, що сказати хазяїнові заїзду. «Гаразд, Барбарисе, – думав я, – якщо гобіти постраждали з твоєї провини, я з тебе юшку зроблю, у казані зварю!» Він приблизно цього й очікував; глянувши на мене, миттю бухнувся на долівку і відразу скис.
– Що ти з ним зробив? – з переляком крикнув Фродо. – Він насправді був до нас дуже добрий і зробив усе, що міг!
– Не бійся! – посміхнувся Гандальф. – Я його навіть не вкусив, так, порикав трошки. Коли трясця його відпустила, я на радощах пригорнув його до себе. Як це сталося, я не міг тоді уяснити, але було просто чудово, що ви прийшли до Бригори попередньої ночі та пішли звідти разом з Блукачем.
– Блукач з ними! – скрикнув я радісно.
– Так, пане, боюся, що з ними, – пробелькотів Барбарис, не зрозумівши мене. – Він до них нав’язався, ніяк не віднадиш, отож вони його й найняли. Вони взагалі поводилися дуже дивно, примхливо, я б сказав.
– Осел! Дурник! Тричі шановний Бариле! – вигукнув я! – Та це найкраща новина з усіх, що я чув від середини [279] літа! Вона варта золотої монети, або й двох! Хай буде віднині на сім літ пиво твоє неперевершеної якості! Сьогодні я буду спати спокійно вперше з найдавніших часів.
Отже, я переночував у заїзді, здивований, куди могли подітися Чорні Вершники; до Бригори, видно, завітали один чи двоє з них. Однак уночі все стало ясно. Щонайменше п’ятеро Вершників налетіли з заходу та, поваливши ворота, бурею пронеслися по Бригорі. Народ там ще й досі трясеться і жде кінця світу. Я піднявся ще до ранку і пішов за ними.
Точно не скажу, але, здається, склалося так: їхній ватажок сховався десь на південь від Бригори, двоє інших прокралися до селища, а ще четверо – до Гобітанії. Але, зазнавши поразки у Бригорі та Струмковій Ярузі, вони з’явилися перед своїм вождем з новинами і тимчасово передоручили стеження за Трактом яким-небудь шпигунам. Потім ватажок послав когось з них навпростець через ліси на схід, а сам, з усіма іншими, розлючений, помчав по Тракту. Я летів до Вітровії як вітер і прибув туди на третій день перед заходом сонця – але Чорні Вершники мене випередили. Почувши, що я спалахнув гнівом, вони відступили, не насмілившись почати бійку при денному світлі, але оточили вершину і вночі напали на мене у старому кільці стін Амон-Сулу. Мені було тяжко; такого бурхливого полум’я не бачила та гора відтоді, коли на ній палили сигнальне багаття.
На сході сонця я вислизнув від них та попрямував на північ. Більше я нічого не міг зробити. Шукати тебе у глушині, Фродо, маючи за спиною всю Дев’ятку, було б завданням і даремним, і божевільним. До того ж з вами був Арагорн. Тому я задумав відвернути на себе увагу частини Вершників і, щонайшвидше доїхавши до Рівенделлу, вислати до вас допомогу. Четверо Вершників дійсно поїхали за мною, але невдовзі завернули назад, мабуть, до Броду. Це трохи полегшило ваше становище: на Вітровії ви зустріли тільки п’ятьох з Дев’ятки.
Я досяг нарешті мети далеким і важким шляхом – угору по Гримучій та через Етенські Багнища, а потім униз – цілих чотирнадцять днів пішої ходи. їхати верхи по кам’янистих пустощах тролів важко, тому я відпустив Тінебора. Він повернувся до свого господаря, але ми вже міцно подружились, і якщо знадобиться, він з’явиться на мій поклик. [280]
Так вийшло, що я прибув до Рівенделлу лише на три дні раніше, ніж Перстень, але виявилось, що тут уже все відомо, і це було вельми доречно.
Ось, Фродо, уся моя оповідь. Хай Елронд та всі радники вибачать мені довгу промову. Але досі не бувало такого, щоб Гандальф порушив слово та не прийшов, коли обіцяв, і Хранитель Персня мав право узнати, чому це сталося. Тепер історію викладено до кінця. Але головне завдання ще не розв’язане. Тут зібралися ми, тут також і Перстень. Що ж нам робити з ним?
Запанувала тиша. Нарешті Елронд промовив:
– Зрада Сарумана – жалісна новина, Ми довіряли йому, і він добре обізнаний щодо наших планів. Небезпечно все ж таки занадто заглиблюватись у вивчення мистецтва Ворога, навіть з добрими намірами. Але такі падіння та зради, на жаль, траплялись і раніше. З того, що розповідали сьогодні, історія Фродо здалася мені найдивнішою. Я мало знаю гобітів, крім нашого Більбо; мабуть, він зовсім не єдиний виняток серед них, як я вважав. Світ дуже змінився з того часу, як я востаннє подорожував по землях Заходу. Мешканці Могил відомі нам під різними іменами, а про Старий Ліс багато ходить легенд; це – останній північний клапоть давніх лісів. Колись білка могла, перестрибуючи з дерева на дерево, дістатися від тих земель, що нині звуть Гобітанією, до країни Темноликих на захід від Ізенгарду. Там я колись бував і розвідав дивовижні речі. Але про Бомбадила я забув – якщо це він гуляв у давні часи по горах та лісах. І тоді вже був він старіший за найстаріших, а звали його інакше: Іарвен Бенадар, Безотчий Старійшина. Пізніше одержав він різні імена від інших народів: Форн – у гномів, Оральд – у мешканців півночі. Дивна істота, але, можливо, його варто було покликати на Раду.
– Він не прийшов би, – сказав Гандальф.
– Але чи не можемо ми послати до нього та попрохати допомоги? – спитав Ерестор. – Здається, що Перстень може підкоритися йому.
– Я сказав би інакше, – заперечив Гандальф. – Це він може не підкоритися Персню. Але змінити якості Персня або зняти його тягар з когось він не може. Бомбадил замкнувся на своїх землях, сам окреслив межі, для нас невидимі, і з-за них не вийде, може, поки світ не зміниться. [281]
– Але у своїх межах він, очевидно, нічого не боїться, – зауважив Ерестор. – Чи не згодиться він оберігати Перстень там, де він нікому не завдасть шкоди?
– Якщо й згодиться, то неохоче, – відповів Гандальф. – Коли всі вільні племена світу його попросять, він це зробить, але не збагне, що це дуже важливе прохання. Такі речі в його пам’яті не затримуються. Одержавши Перстень, він швидко про нього забуде, а то й викине. Одним словом, з нього не вийде надійного хранителя.
– Та й взагалі, – сказав Глорфіндель, – відіслати Перстень до нього значило б лише відкласти день нашої загибелі. До Бомбадила далеко. Ми не можемо сподіватись, що наших посланців з Перснем не помітить жоден підглядач. А навіть якби вдалося… Рано чи пізно Ворог відкриє, де Перстень, і спрямує до нього всю свою силу. Невже Бомбадил устоїть перед ним сам по собі? Скорше за все, ні. Врешті-решт, коли всі оплоти наші упадуть, упаде й Бомбадил – останнім, як першим з’явився він у цей світ; і тоді настане вічна Тьма.
– Я мало знаю про Іарвена, крім імені, – сказав Гелдор, – але мені здається, що Глорфіндель має слушність. Чи здатен Бомбадил звалити Володаря Перснів? Його сила – це сила самої землі. Але ми знаємо, що Саурон може покалічити та зруйнувати навіть гори. Сила, скільки її ще залишилось, криється тут, у Імладрисі, або у гаванях Кердана, або в Лоріені. Але чи досить цього, коли все інше буде зруйноване, щоб устояти, не піддатися Ворогу, перешкодити останньому пришестю Саурона?
– Мені не досить, – обізвався Елронд. – Та й іншим теж.
– Тоді, якщо силою не можна навіки знешкодити Перстень, – додав Глорфіндель, – залишаються тільки дві спроби, як запобігти лихові: відіслати його за Море або знищити.
– Але Гандальф стверджує, що Перстень не можна знищити ні у який доступний нам спосіб, – нагадав Елронд. – А ті, хто живе за Морем, Перстень не приймуть. Він належить до Середзем’я, і ми, живучи тут, мусимо впоратись самі.
– Гаразд, давайте кинемо його у безодню моря, – запропонував Глорфіндель. – Обернемо вигадку Сарумана на правду. Адже тепер ясно, що на останній Раді він вже ступив на хибну доріжку. Знаючи, що Перстень не загубився [282] навіки, він хотів переконати нас у протилежному, бо вже тоді жадав його для себе. Але в його неправді є крихта правди: на дні Перстень буде у безпеці.
– Не навіки, – заперечив Гандальф. – У глибинах Моря є своє життя, а дно морське колись може стати суходолом. Ми мусимо заглядати уперед не на кілька літ людських, чи поколінь, чи світових епох; ми мусимо остаточно усунути загрозу, та які б слабкі не були наші сподівання, треба постаратись.
– Так, на шляху до Моря таким сподіванням не здійснитись, – сказав Ґелдор. – Якщо ви вважаєте небезпечним повернення до Іарвена, то дорога до Моря нині просто смертельно небезпечна. Чує моє серце: коли Саурон дізнається, що тут відбулося, – а він узнає, та й швидко – йому неважко буде здогадатись, куди ми попрямуємо. Хоча Дев’ятка й залишилась без коней, це ненадовго – вони знайдуть нових, ще прудкіших. Лише сила Гондору ще стримує Ворога від походу на північ уздовж узбережжя; але сила ця згасає, а якщо він всією силою обложить Білі башти та Гавань, у ельфів не залишиться шляху для порятунку від зростаючих тіней Середзем’я.
– Але цей похід відбудеться не скоро, – сказав Боромир. – Гондор слабшає, але ще стоїть, і навіть на заході своїм у нього ще є достатньо сили!
– І все ж таки ви вже не зможете протистояти Дев’ятці, – заперечив Гелдор. – До того ж існують шляхи до Моря, які Гондор не охороняє.
– Отже, Глорфіндель казав вірно, – промовив Ерестор, – нам залишається лише сховати Перстень або знищити. Але і те, й друге неможливо. Хто розв’яже цю загадку?
– Тут – ніхто, – похмуро відповів Елронд. – Вірніше, ніхто не завбачить, до чого призведе той чи інший вибір. Але сам вибір мені уявляється ясним. Дорога на Захід здається найпростішою, але ельфи занадто часто відходили цим шляхом, тому його треба уникати, бо за ним неодмінно стежать. Значить, треба вибрати дорогу важку, що її ніхто не передбачає. Там жевріє ще наша надія. Крізь усі перешкоди ми мусимо проникнути до Мордору і кинути Перстень у вогонь Згубної Гори.
Знов запала тиша. І в цьому прекрасному домі, серед долини, залитої ясним сонцем, під дзюркіт чистої води мертвотна пітьма залила серце Фродо. Боромир ворухнувся, [283] і Фродо подивився на нього. Гондорець, спохмурнівши, стукотів пальцями по обідку рога, що лежав у нього на колінах, і нарешті висловився:
– Я не все збагнув. Саруман – зрадник, але невже він зовсім втратив мудрість? Чому всі обговорюють лише знищення? Чому нікому не спадає на думку, що Великий Перстень попав до ваших рук, щоб послужити при потребі? Тоді перемога безперечно дісталася б повелителям Вільних народів. Цього саме, я думаю Ворог боїться найбільше. Народ Гондору відважний і ніколи не здасться; але нас можуть здолати силою. Відвага потребує перш за все сили, а потім зброї. Хай же Перстень стане нашою зброєю, якщо він такий могутній, як ви стверджуєте. Візьміть його та здобудьте перемогу!
— На жаль, ми не можемо використати Перстень Влади, – сказав Елронд. – Це ми знаємо точно. Він належить Сауронові і викутий тільки його рукою; він не принесе нічого, крім зла. Могутність його така, що лише ті, хто вже наділений великою власною силою, можуть повелівати ним. Але для них Перстень є ще більшою загрозою. Вже навіть прагнення до Персня руйнує душу. Подумай про Сарумана! Якби хтось з Мудрих при допомозі Персня скинув правителя Мордору, він лише сам утвердився б на троні Саурона і став би новим Володарем Тьми. Ось чому ще Перстень треба знищити: поки він існує, Мудрі в небезпеці. Бо ніхто не родиться на світ злим. Навіть Саурон колись був іншим. Я не ризикну взяти Перстень на зберігання. І я ніколи не дозволю собі використати його.
– Я теж, – сказав Гандальф.
Боромир недовірливо поглянув на них, але схилив голову:
– Отже, хай так і буде. Значить, прийдеться нам задовольнитись тією зброєю, яку маємо. Нехай Мудрі ховають Перстень, ми будемо воювати. Може, Зламаний Меч зуміє стримати приплив – якщо той, хто дістав у спадщину надбання королів, дістав також королівську міць.
– Заздалегідь знати ніхто не може, – сказав Арагорн. – Але настане день, коли ми це перевіримо.
– Можливо, день цей не за горами, – відгукнувся Боромир. – Хоча я й не прошу допомоги, нам вона потрібна. І нам буде легше, коли знаєш, що й інші борються всіма доступними їм засобами.
– Тоді втішся, – сказав Елронд, – бо є сили й країни, тобі невідомі, де йде своя боротьба. Андуїн Великий омиває [284] різні землі, перш ніж доходить до Аргонату, воріт Гондору.
– І все ж було б набагато краще, – зауважив Глоїн,, – якби усі вони з’єдналися та уклали союз. Адже збереглися, здається, ще й інші Персні, не такі зрадницькі, їх можна використати в разі необхідності. Сім Перснів утрачено – якщо тільки Валін не відшукав Перстень Трора, останній; про нього нічого не чути відтоді, як Трор загинув у Морії. Зараз я можу зізнатися, що Валін відправився туди почасти у надії знайти цей Перстень.
– У Морії він його не знайде, – сказав Гандальф. – Трор віддав його своєму синові Траїну, а від того до Торі-ну він не перейшов. Перстень відібрали у Траїна по тортурах у в’язниці Дол-Гулдору. Я прийшов запізно…
– Горе нам! – вигукнув Глоїн. – Коли ж ми нарешті помстимося? Але ж є ще три ельфійських Персні. Що з ними? Кажуть, нібито вони вельми дійові. Невже ж повелителі ельфів не зберегли їх? Адже ті також були викувані колись Чорним Володарем. Невже вони лежать десь без користі? Я бачу тут високородних ельфів. Чи можуть вони відповісти мені?
Ельфи промовчали.
– Либонь, ти не слухав мене, Глоїне? – спитав Елронд. – Три Персні були створені не Сауроном, він до них навіть не торкався. Але говорити про них не дозволено. В цей час сумнівів я можу тобі сказати одне: вони не лежать без дії. Але ці Персні створювались не для війн або загарбань: тут вони не мають сили. їхні творці жадали не влади чи купи золота, а розуміння, творчої наснаги, цілющої сили, щоб зберегти непоплямованою красу світу. Цього ельфи Середзем’я певною мірою досягли, хоч не обійшлося і без печальних втрат. Але якщо Ворог знов добуде Перстень Влади, все, чого ми дооягли, обернеться проти нас же, а душі й помисли тих, хто володіє Перснями, відкриються Саурону, і вони загинуть. Тоді краще вже було б Трьом ельфійським зовсім ніколи не існувати. Цього Ворог і прагне.
– Але що трапиться, якщо нам пощастить знищити Головний Перстень? – спитав Глоїн.
– Точно невідомо, – сумно сказав Елронд. – Хтось сподівається, що наших Три Персні визволяться та допоможуть вилікувати рани, що спричинив світові Саурон. А може, вони, навпаки, втратять силу, і багато прекрасних речей зів’януть чи будуть забуті. Так думаю також і я. [285] – А проте усі ельфи готові змиритися з цією втратою, – додав Глорфіндель, – якщо така ціна перемоги над Сауроном та подолання гнітючого страху.
– Таким чином ми знов повертаємось до знищення Персня, – зауважив Ерестор, – і зовсім не наблизились до розв’язки. Яких заходів ми можемо вжити, щоб знайти Вогонь, що породив Перстень? Цей задум відчайдушний, я навіть назвав би його божевільним, якби не пам’ятав про мудрість Елронда, що накопичувалась протягом віків!
– Відчайдушний, божевільний? – повторив Гандальф. – Ні, про відчай варто говорити, лише коли надходить безперечний кінець. Але цього поки що не трапилось. Мудрість полягає у тому, щоб виявити необхідне, коли всі інші засоби спробувані, хоч яким би божевільним не уявлялося воно тим, хто тішить себе оманливими надіями. Хай божевілля послужить нам покровом, завісою від очей ворога! Мудрість притаманна йому, але зважує він усе на терезах власної злоби, а єдина міра його – жага влади; згідно з нею він судить усі серця. Він не може уявити, щоб хтось відмовився від Персня, вже володіючи ним, і тим паче захотів би знищити його. Якщо ми вдамося до такої мети, він її не відгадає!
– У всякому разі, не відразу, – згодився Елронд. – Цю дорогу доведеться пройти, хоч якою б важкою вона була. Ні мудрість, ні міць тут не допоможуть. І сильний, і слабий однаково можуть зазнати поразки. Але часто саме такий хід коліс, що обертають світ: поки великі придивляються до далечини, слабкі звершують долю, бо відчувають обов’язок.
– Гаразд, гаразд, володарю мій! – зненацька підскочив Більбо. – Можеш не продовжувати. Вже й так ясно, до чого ти ведеш. Більбо, нерозумний гобіт, заварив цю кашу, йому ж краще і покінчити з нею – або з власним життям. Мені тут було дуже затишно, і книга добре просувалася. Я її, щоб ти знав, уже закінчую. І кінцівку давно придумав: «З того часу він жив щасливо до кінця своїх днів». Добра кінцівка, аж ніяк не гірша від того, що нею вже користався хтось інший. Тепер вона навряд чи знадобиться, прийдеться нову підбирати, та ще й дописувати кілька розділів, якщо, звісно, повернусь живим. От же досада, хай йому грець! Коли я маю вирушити? [286]
Боромир з подивом глянув на Більбо, але сміх завмер у нього на вустах, коли він побачив, з якою глибокою повагою дивляться інші на старого гобіта. Посміхнувся тільки Глоїн, але то була посмішка спомину.
– Ясна річ, дорогий Більбо, – сказав Гандальф, – якби ти дійсно починав, було б справедливо тобі й закінчити. Але ти мусиш вже добре розуміти, що «почати» історію судилося не всякому, і будь-який герой відіграє лише малу роль у великих подіях. Але тобі не треба хвилюватись, хоча, зрозуміло, мали на увазі саме тебе, і ми розуміємо, що під виглядом жарту ти зробив відважну пропозицію. Але це завдання вище твоїх сил, Більбо. Знов одержати Перстень ти не можеш. Він тебе покинув. Якщо ти ще згоден слухатись мене, то знай, що твоя роль закінчена, тепер ти – лише глядач та літописець. Дописуй книгу і збережи ту кінцівку – вона ще може згодитись. Але писати нові розділи тобі доведеться, тільки коли герої повернуться!
– Досі ти мені таких приємних порад ніколи не давав, – сміючись, відповів Більбо. – Але всі твої неприємні поради виявлялись на краще – цікаво, як вийде з приємною? Я й насправді вряд чи знайду тепер таку наснагу та вдачу, щоб знов упоратися з Перснем. Він зміцнів, а я, на жаль, ні. Але кого ж ти в такому разі назвав «героями»?
– Тих, кому випала доля знищити Перстень.
– Добре! Хто ж вони? Мені здається, Рада тільки це й повинна вирішити. Ельфи можуть квітнути, підживлюючись самими словами, гноми вміють стійко зносити злидні, але я лише старий гобіт, і я боюсь залишитись без обіду! Чи не можете ви назвати ці імена зразу – чи відкласти на після обіду?
Йому ніхто не відповів. Задзвонив полуденний дзвін. Усі мовчали. Фродо окинув поглядом обличчя присутніх, але не зустрів жодного погляду у відповідь: всі радники, немов у глибокій задумі, опустили очі. Жах охопив Фродо, наче зараз мав бути виголошений вирок, на який він давно очікував, даремно сподіваючись, що лиха доля мине його. Пристрасне бажання жити мирно й спокійно поряд з Більбо у Рівенделлі заполонило його. Нарешті він заговорив через силу, здивовано прислухаючись до власних слів, нібито хтось інший говорив його ледь чутним голосом:
– Я візьму Перстень – хоча шляху не знаю. [287]
Елронд підвів голову і пильно глянув на нього; Фродо і відчув, як несподівано гострий погляд цей пронизує його душу.
– Якщо я правильно зрозумів усе, що почув, – сказав і Елронд, – то це завдання – твоє, Фродо, і якщо ти не ; знайдеш шляху, то ніхто інший не знайде. Настав час, коли Гобітанія прокинеться від безтурботного сну, щоб потрясти твердині та зруйнувати задуми великих. Хто з Мудрих міг передбачити подібне? Втім, правдивий мудрець не міг би сподіватися, що впізнає обранця раніше, ніж прийде слушна година.
Але це важкий тягар. Настільки важкий, що ніхто не має права покласти його на когось. І я не зроблю цього. Але якщо ти приймеш його добровільно, я скажу, що вибір цей вірний, і коли б зібрались разом всі могутні друзі ельфів – Гурін, син його Турін та сам Берен, – твоє місце було б серед них!
– Але ви ж, звісно, не відправите його одного, пане? – вигукнув Сем, забувши про обережність, і вискочив з кутка, де весь цей час сидів тихесенько на долівці.
– Ні, зрозуміло! – посміхнувся Елронд, повертаючись до нього. – Ти у всякому разі підеш з Фродо. Вряд чи можливо розлучити вас, якщо ти умудрився з’явитись на таємну нараду, куди його звали, а тебе – ні!
Сем зашарівся і всівся на місце, похитуючи головою.
– Ой, лихо ж нам буде, пане Фродо! – пробурмотів він. – У добрячу ж халепу ми з вами ускочили!

Розділ З
ПЕРСТЕНЬ ВИРУШАЄ НА ПІВДЕНЬ
Того ж дня, пізніше, гобіти влаштували власну нараду у кімнаті Більбо. Меррі й Пін обурилися, почувши, що Сем прокрався до Ради й був обраний супутником Фродо.
– Це просто нечесно, – бурчав Пін. – Замість того, щоб викинути його геть і закувати у кайдани, Елронд бере й нагороджує його за нахабство!
– Нагороджує! – сказав Фродо. – Я не можу уявити суворішого покарання! Ти думай, що кажеш: приречений іти у безнадійний похід – нагороджений? А я ж бо вчора мріяв, мовляв, справу виконано, можна відпочити тут якийсь час, а то й залишитись назавжди… [288]
– Зрозуміло, – кивнув Меррі, – і шкода, що так не станеться. Ми заздримо не тобі, а Семові. Якщо ти повинен іти, то будь-кому з нас залишатися, навіть у Рівенделлі, – це покарання. Ми стільки пройшли разом, стільки натерпілися! Нам хочеться продовжити…
– Ось і я про це ж, – підхопив Пін. – Нам, гобітам, треба триматися одне за одного, так ми й зробимо. Я неодмінно піду, нехай хоч на ланцюг мене саджають! Бо у загоні має бути хоч би хтось кмітливий!
– Ну, тоді тебе напевне не візьмуть, Перегріне Тук! – сказав Гандальф, зазираючи у вікно, прорізане невисоко над землею. – Але ви даремно турбуєтеся. Ще нічого не вирішено.
– Нічого не вирішено! – вигукнув Пін. – Що ж вони там робили стільки часу?
– Балакали, пояснив Більбо. – Багато чого було сказано, й у кожного знайшлося чому здивуватися. Навіть старого Гандальфа, я гадаю, вісті Леголаса захопили зненацька, хоч він і прикинувся незворушним.
– Зовсім ні, – заперечив Гандальф – Ти слухав неуважно. Я вже знав про це від Гваїхора. Якщо хочеш знати, дійсно дивувались тільки ви з Фродо. А саме я єдиний нічому не дивувався.
– Ну, і все ж таки нічого не вирішили, – сказав Більбо, – тільки призначили бідолашного Фродо та Сема. Я все боявся, щоб до цього не дійшло, коли мені дадуть відставку. Але якщо запитаєте, я вам скажу, що Елронд має намір підібрати цілий загін, а тим часом посилає розвідників. Вони вже розійшлися, Гандальфе?
– Так, дехто вже пішов. Інші підуть завтра. Ельфи Елронда вирушать до Слідопитів, а може, й до народу Трандуїла у Чорнолісся. Арагорн пішов з синами Елронда. Перш ніж висунутися звідси, треба прочесати навколишні землі на багато миль. Отже, не сумуй, Фродо! Ти, вочевидь, ще довго тут погостюєш.
– Ех, – похмуро промовив Сем, -дочекаємося, поки зима звалиться!
– Тут нічого не вдієш, – сказав Більбо. – Почасти, ти сам винен, Фродо, хлопчику мій: навіщо зволікав час до мого дня народження? Маю визнати, своєрідний спосіб вшанувати мене! Особисто я не здогадався б такого дня пускати Кошелів-Торбинсів у Торбу-на-Кручі! А тепер вже [289] нема ради: до весни чекати не можна, а вирушати без розвідки не варто.
Коли у світ прийде зима
І кригою нічна пітьма
Гілля покриє над ставком –
Погано бути блукачем.
Хоча, боюся, саме так і вийде…
– Так, і я боюся, – зізнався Гандальф. – Ми не можемо вирушати, нічого не дізнавшись про Вершників.
– А я думав, вони усі потонули, – засмутився Меррі.
– Примар Персня так легко не вб’єш. Вони тримаються волею свого володаря, він визначає їхню долю. Поки що є надія, що усі вони спішені, позбавлені оболонки й таким чином на якийсь час приборкані; але це треба з’ясувати точніше. А зараз, Фродо, постарайся забути усі тривоги. Не знаю, чи зможу я чимось допомогти, але дай-но я тобі дещо шепну на вушко: тут йшлося, що у загоні має бути хоча б хтось кмітливий. Пін цілком має рацію, отже, я, мабуть, піду з вами!
Фродо щиро зрадів. Гандальф зістрибнув з підвіконня, де сидів, зняв капелюха й вклонився:
– Але ж я сказав: мабуть! Не розраховуй поки що на це! У цьому ділі вирішує Елронд та твій знайомець, Блукач. До речі, я збирався знайти Елронда. Отже, мені час іти!
– Як ти вважаєш, чи довго ми тут затримаємось? – спитав Фродо у Більбо, коли маг пішов.
– Не можу сказати. У Рівенделлі я якось втратив відчуття часу. Здається, надовго. Ми ще наговоримось досхочу. А може, допоможеш мені закінчити книгу та почати нову? Ти вже обміркував кінцівку?
– Так, кілька їх приготував, усі сумні й неприємні, – сказав Фродо.
– Е, так не годиться! – запротестував Більбо. – Книги мають закінчуватися добре. Наприклад: «Усе в них пішло на лад, і з того часу вони щасливо жили разом».
– Було б гарно, якби така кінцівка знадобилася…
– Ох, а де ж бо «вони» будуть жити? – раптом сказав Сем. – Ось я про що часто думаю!
Гобіти ще поговорили й поміркували про пройдений шлях та про майбутні труднощі; але у Рівенделлі страхи й [290] тривоги завжди швидко тануть. Яке б майбутнє* добре чи лихе, не очікувало на гобітів, сьогодення від цього не ставало гіршим.
Мандрівники набралися сил, підбадьорилися; вони раділи кожному ясному дню, смакували кожною смачною стравою, кожною піснею.
Так минали дні. Ясні, світлі ранки чергувалися з ясними, прохолодними вечорами. Але осінь швидко згасала, золоте світло змінювалося на блідо-сріблясте, й останнє листя спадало з оголеного гілля. Холодний вітер подув зі сходу, після осіннього рівнодення знов округлився місяць, затьмарюючи усі дрібні зірки. Але на півдні, низько над обрієм, горіла велика криваво-червона зоря. Місяць пішов на спад, а вона сяяла все яскравіше та яскравіше. Наче невсипуще око, дивилась вона у вікно Фродо – палаюче око над лісом на краю долини.
Гобіти прожили в оселі Елронда близько двох місяців; проминув листопад, зникли останні прикмети осені, закінчувався вже й грудень, коли розвідники почали повертатися. Одні побували на півночі, за верхів’ями Гримучої, у Етені, інші – на заході; там за допомогою Арагорна та Слідопитів вони досліджували землі уздовж річки, аж до Тарбаду, де стародавній Північний тракт перетинав Сріб-лину біля руїн покинутого міста. Хтось прямував на схід та південь, ще хтось перевалив через гори й дістався до Чорнолісся, а інші досягли перевалу понад витоками ріки Ірисної та, пройшовши по глухих місцях поза Ірисною Оболонню, дійшли нарешті до колишнього житла Радагаста у Росгобелі. Радагаста там не було, й розвідники завернули у зворотну путь через високогірний перевал – Маревий Каскад. Сини Елронда, Елладан та Ерлоїр, повернулися останніми; вони зайшли далі за інших у напрямку Сивої Шумави, але про побачене розповіли тільки Елронду.
Й ніде розвідники не знайшли ані слідів, ані вістей про Вершників або інших служників Ворога. Навіть орли у Імлистих Горах нічого нового не розповіли. Про Горлума не чути було; тільки дикі вовки продовжували збиратися у зграї та блукали навіть у верхів’ях Великої Ріки. Утоплених чорних коней знайшли, щойно спала повінь: трьох біля Броду, а інших шістьох – біля скель на бистрині нижче за течією. Там же підібрали довгий чорний плащ, брудний та геть подертий. Більше нічого не залишилось від Чорних [291] Вершників, ніщо не промовляло про їхню присутність. Вони залишили північ й неначе розчинилися в повітрі.
– Про вісьмох ми тепер напевне знаємо, – сказав Іан-дальф. – Не можна занадто бути впевненим, але я вважаю, що Примари Персня змушені повернутися до свого господаря у Мордор, без оболонок та з порожніми руками. Отже, вони не скоро зможуть знов почати полюванню Звичайно, у Ворога є інші слуги, але вони натраплять на наш слід не раніше, ніж здолають увесь шлях до Рівенделлу. А якщо ми будемо обережними, знайти сліди буде нелегко. Але зволікати більше не можна.
Нарешті Елронд покликав гобітів до себе. Зосереджено поглянувши на Фродо, він сказав:
– Час настав. Якщо Перстень вирішили нести геть, це треба робити швидко. Але Хранителям його доведеться обійтися без військової підтримки. У глибині володінь Ворога неможливо отримати допомогу зовні. Ти не передумав, Фродо, – ти станеш Хранителем Персня?
– Стану, – сказав Фродо. – Я піду з Семом.
– Допомогти тобі, хоча б порадою, я можу лише почасти, – сказав Елронд. – Важко передбачити ваш шлях на великій відстані. І як вам виконати завдання, теж не знаю. Тінь лежить вже біля підніжжя гір та підкрадається до Срібної, а все, що залите Тінню, приховане від мене. Тобі зустрінеться багато ворогів, і явних, і перевдягнутих, але можуть, у найневірогідніших обставинах, трапитися й друзі. Я розішлю гінців усюди, куди зможу, але зараз усі шляхи стали настільки небезпечними, що одні можуть взагалі не дійти до мети, а інші не встигнуть випередити тебе.
Тому я оберу тобі супутників – нехай ідуть, доки вистачить їм волі чи вдачі. Загін має бути невеликий, оскільки ми покладаємо головну надто на швидкість та скритність. Якби я мав хоч цілу дружину ельфів зі зброєю давньої роботи, це нічого не дало б, тільки накликало б на вас силу Мордору. Перстень матиме дев’ятьох Хранителів – дев’ятка піших проти дев’ятки Вершників. З тобою й твоїм вірним слугою піде Гандальф – бо ж це його довгоочікувана справа і, можливо, вінець його трудів. Інші мають представляти вільні племена: ельфів, гномів та людей. Від ельфів піде Леголас, від гномів – Гімлі, син Глоїна. Вони готові йти щонайменше до гірських перевалів, а може, й далі. Від людей буде Арагорн, син Арахорна – доля його тісно пов’язана з Перснем Ісілдура. [292]
– Блукач! – зрадів Фродо.
– Так, – з посмішкою відгукнувся Арагорн. – Я ще раз нав’язуюсь До тебе у провідники, Фродо.
– Та я б і сам просив тебе йти з нами, але думав, ти підеш з Боромиром до Мінас-Тіріту!
– Піду, – сказав Арагорн. – Зламаний Меч перекують, і я вирушу на війну. Але наші шляхи співпадають на багато сотень миль. Тому Боромир також піде з нами. Він відважний чоловік,
– Залишається підібрати ще двох, – сказав Елронд. – Над цим треба поміркувати. Я оберу когось достойного з моїх домочадців.
– Але тоді не буде місця для нас! – захвилювався Пін. – Ми не хочемо залишатися. Ми хочемо йти з Фродо!
– Ви не зовсім розумієте й не можете уявити, що чекає попереду! – заперечив Елронд.