Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

- Але ж і Фродо не знає, – зазначив Гандальф, несподівано підтримуючи Піна. – І ніхто з нас цього ясно не бачить. Звісно, якби гобіти сповна усвідомлювали небезпеку, вони не насмілилися б іти. Але хотіли б так само піти, хотіли б відважитися й почували б себе присоромленими й нещасливими. Я думаю, у цій справі дружба важливіша за велику мудрість. Ніякий ельф, кого ти міг обрати, навіть високорідний Глорфіндель, не в змозі самотужки штурмувати Чорний Замок чи відкрити дорогу до Вогню навіть тією владою, що йому дарована.
- Переконливі доводи, – сказав Елронд, – але я все ще маю сумнів. Я передчуваю, що Гобітанія вже не буде безпечною, як раніш, і думав відправити цих двох попередити народ і зробити все, що можливо, за звичаями країни. У всякому разі, молодшому, Перегрінові Туку, слід, на мою думку, залишитися. Не лежить у мене душа відпускати його…
- Тоді, пане Елронд, замкніть мене у в’язниці чи відішліть додому зав’язаного у мішку! – заявив Пін. – Інакше втечу за загоном!
- Ну, тоді бути по тому. Ти підеш з усіма, – здався Елронд. – Тепер нашу Дев’ятку набрано. Через сім днів вам треба вирушати.
Ельфійські ковалі перекували меч Еленділа, викарбували на ньому сім зірок між місячним серпом та променистим сонцем й особливі закляття – адже Арагорн, син [293] Арахорна, йшов воювати на кордонах Мордору. Яскраво заблищав відроджений клинок, міцний і гострий; сонце віддзеркалювалося у ньому гарячо-червоними відблисками, а місяць – крижаним сяйвом. Арагорн дав йому нове ім’я: Андріл, Полум’я Заходу.
Арагорн з Гандальфом тепер подовгу гуляли вдвох, обговорюючи майбутню подорож та можливі труднощі, або проглядали книги й карти з написами та малюнками, що зберігалися у садибі Елронда. Фродо іноді приєднувався до них; але він розраховував на їхнє керівництво й волів проводити якнайбільше часу з Більбо.
Вечорами гобіти сиділи у Камінній залі, де, серед інших історій, почули повну повість про Берена та Лючіень й повернення Великого Скарбу; але вдень Меррі з Піном гуляли де завгодно, а Фродо і Сема завжди можна було побачити у маленькій кімнатці Більбо. Там він читав їм уривки зі своєї книги (все ще далекої від завершення), або – з віршів, або записував зі слів Фродо їхні недавні пригоди.
Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо один; старий витяг з-під ліжка дерев’яну скриньку, відкинув віко та, пошурхотівши там, сказав:
- Тут у мене твій меч, але ти ж пам’ятаєш, він зламався. Я відклав його, щоб потім віддати ковалям полагодити, та якось забув. А тепер немає часу. Отож я подумав, може, ти погодишся взяти ось це?
І Більбо, діставши зі скриньки шкіряні потерті піхви, витяг з них маленького меча; гладенька криця раптом виблиснула холодно й яскраво.
- Це Жало, – сказав він і без особливих зусиль встромив клинок глибоко в дерев’яну балку. – Візьми, якщо хочеш. Мені він, мабуть, вже не знадобиться…
Фродо з вдячністю прийняв подарунок, а Більбо вже виймав новий пакунок, невеличкий, але напевне важкий:
- А ще ось це!
Під кількома шарами старого ганчір’я зберігалась маленька кольчуга. Вона була щільно сплетена з безлічі колечок, прикрашена блискучим камінням, вона була тонка, як полотно, холодна, як крига, й міцніша за крицю. Вона виблискувала місячним сріблом, і до неї додавався ще пояс, гаптований перлинами.
- Красива річ, еге ж? – сказав Більбо, підносячи кольчугу до світла. – Й корисна. Це гном’яча кольчуга, подарунок [294] Торіна. Я забрав її з музею перед тим, як пішов з Гобітанії, й поклав разом з іншими речами – крім Персня, я всі згадки про свою подорож взяв з собою. Але тепер ця штука навряд чи мені потрібна – хіба що тільки помилуватися інколи… Коли її одягнеш, вага майже не відчувається.
- Але я в ній мав би вигляд… ну… вона навряд чи мені підійде, – збентежився Фродо.
- І я казав те ж саме. Але щодо зовнішності не турбуйся: її можна носити під одягом. Ну, нехай це буде нашою спільною таємницею – нікому ані пари з вуст! Але мені буде спокійніше, якщо знатиму, що ти її носиш. Мені здається, її не проб’ють і кинджали Вершників, – додав він стиха.
- Добре, візьму, – сказав Фродо. Більбо допоміг йому натягти кольчугу, причепив Жало до блискучого пояса; а потім Фродо одягнув свої споловілі дорожні штани, сорочку й куртку.
- Оце вже гобіт як гобіт, – похвалив Більбо. – Але тепер ти багатший усередині, ніж видно зовні. Хай тобі щастить! – Він відвернувся й подивився у вікно, намагаючись промуркотіти якусь пісеньку.
- Ох, чим же мені віддячити тобі за таку доброту! – розчулився Фродо.
- І не пробуй! – сказав старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. – Ого! Тепер тебе так просто й не поплескаєш! Але май на увазі: гобіти повинні триматися один одного, особливо Торбинси. Замість подяки я хочу тільки, щоб ти був дуже обережним, по можливості, та привіз мені усі новини, які знайдеш, й усі старовинні пісні й перекази. Я намагатимусь закінчити книгу до твого повернення. Хотілося б написати й другу – якщо доживу. – Він замовк і, знову відвернувшись до вікна, тихесенько проспівав:
Вогонь в каміні тріпотить,
А думка птахою летить,
У літні спогади ясні,
В заквітчані весняні дні.

Хай чисте полум’я бринить…
Я згадую осінні сни,
Тумани, вітер у руці,
І сонця срібні промінці. [295]

Дивлюсь замислено в вогонь…
Яким-то буде світ?
Зима минеться, ніби сон,
І я за нею вслід.

Я так багато не чував,
Не бачив на землі…
Бо кожен раз на новий лад
Шумить зелений ліс…

Згадаю тут біля вогню
Народи давніх літ -
Тих, що жили у давнину,
І хто прийде услід.

Поки я думав про старе
Та про нові часи –
Почувся крок біля дверей
І рідні голоси.
Був холодний похмурий день наприкінці грудня. Східний вітер гнув голе гілля дерев і шумів у темних ялинах на пагорбах. Рвані хмари бігли по небу, темні та низькі. Коли згустилися безрадісні ранні сутінки, загін Хранителів приготувався до виходу. Чекали темряви: Елронд радив їм рухатися вночі при будь-якій нагоді, поки не відійдуть далеко від Рівенделлу.
- Ви можете потрапити на очі багатьом слугам Саурона, – сказав він. – Звістка про невдачу Вершників, без сумніву, вже дійшла до нього й збудила його гнів. Незабаром шпигуни, двоногі й крилаті, проникнуть на землі Півночі. Побоюйтесь навіть неба над головою!
Загін не взяв з собою багато зброї, бо вони розраховували на таємницю, а не на відкритий бій. У Арагорна був тільки Андріл, а вбрання брунатно-зелене, звичне для Слідопитів Глухомані. У Боромира, крім довгого меча, схожого на Андріл, але не такого старовинного, ще були щит та бойовий ріг.
- Далеко лунає його дзвінкий поклик по гірських долинах, – сказав він. – Хай розсіються вороги Гондору! – Він засурмив у ріг, і луна розійшлася горами, й усі, хто чув його у Рівенделлі, скочили на ноги. [296]
- Надалі не слід так сурмити, Боромире, – сказав Елронд, – хіба тільки поблизу кордонів твоєї країни чи у відчайдушній небезпеці.
- Розумію, – відповів Боромир. – Але я звик починати похід бойовим закликом, і хоч на нас чекає шлях у сутінках, мені огидно крастися, наче злодій у ночі!
Гном Гімлі єдиний відкрито надів коротку кольчужку – вага гномів не турбує, – а за пояс устромив сокиру з широким лезом. У Леголаса був лук та сагайдак зі стрілами, а на поясі довгий кинджал у білих піхвах. Молодші гобіти взяли мечі, добуті з Могильника, а Фродо – тільки Жало; його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Гандальф спирався на патерицю, а до пояса пристебнув ельфійський меч Гламдрінг, що був парою до Оркрісту, залишеного на грудях Торіна у гробниці під Самотньою Горою.
Елронд щедро забезпечив загін теплими плащами й хутряними куртками. Запас харчів та одягу, ковдри та інше спорядження навантажили на поні – того самого бідолаху, якого придбали у Бригорі. Перебування у Рівенделлі привело до чудового перетворення: він тепер лиснівся й навіть наче помолодшав. Узяти його з собою вблагав старших Сем: на його думку, Білл (так він назвав поні) знудиться від туги, якщо його не візьмуть.
- Ця тварина майже вміє говорити, – переконував Сем, – й заговорила б, якби ми лишилися тут ще на якийсь час. Він на мене так дивився, неначе казав, на зразок Піна: «Якщо ти, Семе, мене з собою не візьмеш, сам слідом побіжу!»
Отже, Білла пристосували для перевезення вантажу, однак він єдиний; з усього загону не потерпав від майбутньої розлуки.
Вони попрощалися з усіма у Камінній залі й тепер чекали лише на Гандальфа, що затримався у домі. Вогонь каміна виблискував крізь прочинені двері, тьмяні вогні світилися у багатьох вікнах. Більбо, загортаючись у плащ, мовчки стояв на ґанку поряд з Фродо. Арагорн сидів, схиливши голову на коліна; лише Елронд розумів, як багато важить для нього ця мить. Усі інші здавалися сірими постатями у темряві.
Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби та похмуро вдивляючись в пітьму, де ріка ревіла й перекочувала [297] каміння; жага до пригод у його душі спала до найнижчої позначки.
- Білле, хлопчику мій, – пробурмотів він, – дарма ти з нами зв’язався. Залишився б тут та жував би відмінне сіно до нової травички…
Білл помахав хвостом, але нічого не відповів.
Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, що він туди запхав, перевіряючи, чи не забув чого: головний скарб – кухарський посуд; коробочка із сіллю, яку він завжди носив із собою та не забував поповнювати при кожній нагоді; добрячий запас тютюну {але надовго не вистачить, це вже напевно); трут і кресало; вовняні шкарпетки, білизна; різні дрібниці, забуті Фродо і підібрані Семом, щоб урочисто вручити, коли знадобляться. Нібито все…
- Мотузка! – зойкнув Сем. – Мотузку забув! І нагадував же собі нещодавно: Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, обов’язково знадобиться! Отже, так обійдуся – тепер вже запізно шукати.
Так, запізно – ось вже Елронд з Гандальфом з’явилися на порозі дому й кличуть усіх до себе.
- Послухайте останнє моє слово, – сказав Елронд. – Хранитель Персня прямує до Згубної Гори. Лише на нього накладено обов’язок; він не повинен ані викидати Перстень, ані віддавати слугам Ворога, ані передавати навіть на час нікому, крім членів загону і Ради, та й то лише у крайньому разі. Всі інші йдуть з ним за власним бажанням. Ви можете зволікати, повертатися, звертати, згідно з обставинами. Чим далі зайдете, тим важче буде відступати, але ніяка присяга вас не обтяжує й ніщо не зобов’язує йти проти бажання. Бо ви ще не випробували своїх душ і не можете передбачити, з чим зустрінетесь на шляху.
- Не є справжнім другом той, хто прощається, коли стає важко! – сказав Гімлі.
- Можливо, – відповів Елронд. – Але той, хто не бачив ще навіть вечірньої зорі, не повинен присягатися, що витримає ніч.
- Присяга може зміцнити слабку душу!
- Чи зламати. Не заглядайте надто далеко наперед. А поки що йдіть з бадьорим серцем! Прощавайте, і нехай буде з вами благословіння ельфів, і людей, і всіх вільних племен. Нехай зірки освітлюють вам шлях! [298]
- На все… на все добре! – промовив Більбо, тремтячи від холоду. – Боюся, ти не зможеш вести щоденник, Фродо, але я чекаю докладного звіту після повернення. Та не ходи надто довго. Бувай!
Гості та домашні Елронда довго ще стояли у сутінках і дивилися, як виходять Хранителі. Ніхто не сміявся, не співав; тільки тихі побажання доброї дороги проводжали їх. Нарешті вони звернули убік і зникли в ночі.
Подолавши міст, загін повільно піднявся звивистою стежиною з глибокої долини Рівенделлу на височину, де тільки вітер посвистував у вересі. Унизу мерехтіли вогники Останнього Світлого Притулку; кинувши на них останній погляд, Хранителі попрямували геть.
Біля Бруїненського Броду вони зійшли з дороги і, звернувши на південь, пішли вузькою стежиною по горбкуватій місцевості. їм треба було дотримуватися цього напрямку багато миль і днів. Безплідна, нерівна земля тут була менш пристосована для мандрів, ніж зелені долини Великої Ріки по другий бік гірського пасма, але зате й ворожих очей було менше. Досі шпигуни Саурона рідко бували в цих відлюдних краях, а стежини були відомі лише ельфам Рівенделлу. Попереду загону йшли Гандальф та Арагорн, що добре знав ці місця й намацував шлях у темряві. За ними ланцюжком тяглися інші, останнім гостроокий Леголас.
З перших днів подорожі, важких та безрадісних, Фродо запам’ятав тільки вітер. Минали похмурі дні, а крижаний вітер все подував з гір, і ніякий одяг не захищав від його безжальних поривів. Хоча всі були добре одягнуті, ані на відпочинку, ані в русі не вдавалося врятуватися від нестерпного холоду. Опівдні вони зупинялися й лягали спати, але погано спалося у вирвах або під кущами терену. Увечері дозорні підіймали сплячих; розводити багаття зазвичай не ризикували, а тому обідали понуро, всухом’ятку і вночі вирушали далі, намагаючись триматися напрямку на південь.
Спочатку гобітам здавалося, що рухаються вони не швидше за слимака: йдуть, йдуть, йдуть, а нікуди не приходять; день у день довкілля не змінювалося. Але гори невпинно наближалися. На південь від Рівенделлу вони підіймалися все вище, вигинаючись на захід, а біля підніжжя пасма ще [299] ширше розляглася смуга голих пагорбів та глибоких ущелин, в яких ховались бурсаки. Стежини зустрічалися рідко, вони петляли і часто заводили на край крутого яру чи у зрадливу драговину.
На другий тиждень подорожі погода змінилася. Вітер зненацька ущух, а потім задув з півдня. Хмари швидко пробігли й розтанули, і раптом в небі з’явилося сонце, холодне, але яскраве. Після виснажливого нічного переходу щебенистим ґрунтом настав холодний ясний світанок. Мандрівники досягли скупчення низьких пагорбів, увінчаних старезними деревами з сіро-зеленими стовбурами, неначе вирізьбленими з того ж каменя, що й гори. Це був падуб-гостролист: темне листя блищало, а червоні ягоди так і сяяли під промінням вранішнього сонця.
Далеко на півдні Фродо побачив неясні силуети високих гір, які стояли, вочевидь, поперек їхнього шляху. Ліворуч здіймалися три піки – найвищий, наче зуб, посиланий снігом, був ближче від усіх. Його голі північні схили ще ховалися у тіні, але там, куди впали промені сонця, камінь наче жаром палав.
Гандальф, стоячи поряд з Фродо, подивився туди з-під руки:
- Ми непогано йшли! Тут межа країни, яку люди називають Холлін – Земля гостролиста. Колись, у щасливіші часи, тут у великій кількості жили ельфи, й звалась вона Ерегіон. Птахам летіти до неї сорок п’ять ліг, а ми по землі пройшли значно більший шлях. І земля, й погода тут будуть м’якшими, хоча небезпека, мабуть, ще зросте.
- Та нехай, а все ж таки справжній світанок – приємна річ, – сказав Фродо, віцкидаючи каптур й підставляючи обличчя ранковому сонцю.
- Але чому ж гори просто попереду? – спитав Пін. – Ми, мабуть, вночі відхилилися на схід?
- Ні, – сказав Гандальф, – просто за ясної погоди далі видно. За цими піками хребет вигинається до південного сходу. В Елронда багато карт, ти хоча б заглядав у них?
- Іноді, – відповів Пін, – але погано пам’ятаю. У Фродо в голові такі речі краще зберігаються.
- Ну, а мені ніякої карти не треба, – сказав Гімлі, підходячи до них разом з Леголасом; в його глибоко посаджених очах засвітився дивний вогник. – Там земля, де [300]
працювали наші пращури, обриси цих гір відбиті гномами і в металі, і в камінні, про них співають і розповідають..; Високо здіймаються вони у наших мріях – Бараз, Зірак та Шатгур. Я лише одного разу бачив їх наяву, здаля, але знаю і вигляд їхній, і ймення, бо під ними лежить Казад-Дум, Гномські Копальні, або Чорна Безодня – Мерія по-ельфійськи. Ось Баразінбар – Багряний Ріг, жорстокий Карадрас, далі Срібний Шолом і Хмарний Верх, Келебділ Білий та Фануїдхол Сірий, що їх ми звемо Зіракзігил та Бундушаттур.
Там Імлисті Гори розступаються, і між їхніми відрогами ховається незабутній Азанулбізар, Марева Долина, ельфійський Нандагіріон;
- Саме до неї ми й прямуємо, – сказав Гандальф. – Якщо пощастить пройти перевалом Багряного Рогу, по далекому боку Карадраса, ми спустимося Маревим Каскадом у глибоку долину Дзеркальної Заводі, де бере свій початок від студених джерел ріка Срібна Струна.
- Темні води Келед-Зараму, – сказав Гімлі, – і холодні джерела Кібель-Нали. Серце моє тремтить від надії, що я незабаром можу їх побачити!
- Хай потішить тебе це видовище, мій добрий гноме! – побажав Гандальф. – Але які б не були твої прагнення, ми не зможемо там затриматися. Ми маємо спуститися Струною у таємні ліси, звідти до Великої Ріки, а там…- він замовк. , :
- Ну, і куди ж там? – спитав Меррі.
- До мети наших мандрів – зрештою, – додав Гандальф. – Не можна загадувати далеко наперед. Будемо раді вже й тому, що першу частину шляху благополучно пройдено. Тут, мабуть, можна й відпочити, не тільки вдень, але й вночі. Повітря Холліну цілюще; землі, де колись мешкали ельфи, довго зберігають пам’ять про них, і багато має скоїтися лиха, щоб пам’ять ця зів’яла…
- Це так, – сказав Леголас, – але тутешні ельфи були зовсім інші, ніж ми, лісові жителі. Дерева й трави забули про них, тільки каміння ще жаліється: «Вони тесали нас, вони прикрашали нас, високо ми зведені, а нині покинуті»… Вони пішли. Давним-давно пішли вони до Срібної Гавані.
Того ж ранку вони розпалили вогнище у глибокому видолинку, оточеному кущами падуба, й вечеря-сніданок видалися веселішими, ніж у всі попередні дні. Спати вкладались неквапно, адже попереду була ціла ніч, та ще й відпочинок до наступного вечора. Мандрівники сміялися, розмовляли, один Арагорн був мовчазний та пригнічений. Залишивши товариство, він пішов на край улоговини й довго стояв там у тіні дерева, поглядаючи на південь та захід та до чогось прислухаючись. Повернувшись, він похмуро подивився на своїх безтурботних супутників.
- У чому справа, Блукачу? – гукнув його Меррі. – Що ти там видивляєшся? Тобі не вистачає східного вітру?
- Зовсім ні. Не вистачає мені дечого іншого. Я бував у Холліні у будь-яку пору року. Ніяких поселень тут давно вже нема, але цілий рік повно звірів, а особливо птахів. А зараз крім вас тут ніхто не шумить. Я перевіряв: на багато миль навкруги ані жодного звуку, й ваші голоси луною відбиваються від землі. Я не розумію, що це означає.
Гандальф одразу насторожився:
- А хіба це не можна пояснити якоюсь простою причиною? Наприклад, подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших? Тут і людей рідко бачать і чують!
- Добре було б, якби так, – сказав Арагорн. – Але мене не полишає напруження, навіть страх, чого ніколи не було раніше.
- Отже, треба бути обережнішими, – сказав Гандальф. – Коли береш із собою Слідопита, особливо такого, як Арагорн, краще прислухатися до його відчуттів. Припинимо гучні розмови, поставимо вартових. Відпочивайте тихо!
Чергувати першому довелося Сему, але Арагорн приєднався до нього. Всі інші поснули, й настала така тиша, що пройняло навіть Сема. Було чути подих тих, хто спав. Поні на пасовиську поплескував хвостом та зрідка переступав копитами, а здавалося, наче він гримав на усю околицю. Сем чув, як поклацують його власні суглоби при кожному порусі. У мертвій тиші сонце підіймалося все вище в ясному блакитному небі. Але раптом далеко на півдні з’явилась темна пляма і стала зростати, неначе хмара диму, яку гнав вітер.
- Що це, Блукачу? На хмару не схоже, – прошепотів Сем.
Арагорн, не відповідаючи, пильно вдивлявся у небо. Але незабаром і Сем побачив величезну зграю птахів. Вони стрімко мчали, виписуючи кола й кидаючись у різні боки, неначе шукали щось на землі; і вони невпинно наближалися. [302]
- Лягай долілиць і мовчи! – просичав Арагорн, втягуючи Сема у тінь падуба: ціле військо птахів відокремилося від зграї й полетіло низько понад землею просто до пагорбів. Семові птахи здалися схожими на дуже великих ґав. Вони трималися так щільно, що тінь їхня хмарою вкрила землю. Коли зграя проносилася над улоговиною, лише один з птахів хрипко крякнув-
Арагорн перечекав, поки зграя зникла на північному заході й небо знову очистилося, і тільки тоді пішов будити Гандальфа.
- Тьма чорних круків кружляє над передгір’ям, – сказав він, – зараз вони промчали над Холліном. Це порода «кребайн» з Фангорну й області Темноликих, тут вони не гніздяться. Не знаю, що їм тут потрібно. Може, рятуються від якогось лиха, що трапилося на півдні; але вірогідніше, що їх послано розвідати ці землі. Бачив я й шулік, що ширяли високо у небі. Гадаю, варто піти звідси сьогодні увечері. За Холліном стежать – тут відтепер немає нам притулку.
- Але тоді стежать і за перевалом, – сказав Гандальф. – Ніяк не збагну, як нам пробратися туди непомітно. Гаразд, у свій час ми й це обміркуємо. А що до того, щоб піти звідси, то ти, вочевидь, маєш рацію.
- Добре, що наше вогнище майже не димить й пригасло до появи птахів, – сказав Арагорн. – Тепер загасимо його зовсім та більше не будемо розпалювати.
- От прокляття, га? – обурився Пін. – Ані відпочити, ані зігрітися! – (Новину цю йому розповіли, коли він прокинувся ближче до вечора.) – І все через зграю якихось ґав! Я ж бо розраховував як слід підкріпитися, попоїсти гарячого…
- Йди уперед і сподівайся на щастя, – порадив Гандальф. – Можливо, на тебе чекають несподівані бенкети… Я й сам не відмовився б викурити спокійно люльку та зігріти ноги. Але одне можу обіцяти напевне: далі на південь стане тепліше.
- Хоч би не занадто гаряче, – прошепотів Сем до Фро-до. – Але я, бачте, хотів би скоріше побачити цю Вогняну Гору, так би мовити, кінцеву зупинку. Я був прийняв за неї цей Червоний Ріг, чи то як там його, поки Гімлі не виклав усе як є насправді. Ох і мова ж у гномів, щелепи зламаєш! [303]
Сем так і не навчився співставляти малюнки на картах з дійсністю; числа йому нічого не казали, а-невідомі простори здавалися безмежними, і він не міг вірно уявити собі пройдену відстань.
Весь цей день загін провів у схроні. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, але коли червоне сонце схилилось на захід, зникли на півдні. У сутінках загін вирушив та, узявши тепер трохи на схід, попрямував до Карадрасу, чий далекий пік ще червонів в останніх променях сонця. Небо потьмяніло, одна за одною проступили зірки,
Арагорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки стародавньої дороги, колись широкої та старанно прокладеної, від Холліну до перевалу. У неживій пустелі, де тільки вітри скиглили, безладним розсипом лежало каміння сліди вирізьблених візерунків ще були помітні на них. Повний місяць підбився над горами, залляв землю блідим світлом, й тіні каменів стали вугільно-чорними.
Настала досвітня студена година, місяць заходив. Фродо подивився на небо і раптом чи то побачив, чи то відчув, як дивна тінь пройшла по зірках – вони на мить затьмарились, а потім знов яскраво заблищали. Фродо здригнувся.
- Ти бачив, угорі щось промайнуло? – пошепки спитав він у Гандальфа, який ішов попереду,
- Не бачив, але відчув, – відповів маг. – Може, це лише клаптик тонкої хмаринки?
- Занадто вже швидко воно мчалося, – пробурмотів Арагорн. – Та ще проти вітру…
Більше за ніч нічого не трапилось. Ранок був ще яскравіший за учорашній, але так само холодний; знову здіймався східний вітер. Ще два дні вони йшли, повільно, але невпинно підіймаючись; дорога звивалася горбами, гори наближалися, нагромаджувалися все вище. Третього ранку могутній пік Карадрасу постав прямо перед ними. Засніжена вершина його виблискувала сріблом, але круті голі схили були тьмяно-брунатні, наче облиті кров’ю.
Небо хмарилося, сонце ледь проглядало. Вітер віяв з. північного сходу. Гандальф глибоко зітхнув і озирнувся.
- Зима наздоганяє нас, – неголосно сказав він Арагорну. – Північні верхи засніжені сильніше, ніж звичайно, сніг лежить навіть на схилах. Сьогодні вночі ми піднімемося шляхом до перевалу. На вузькій стежці нас можуть [304]
помітити та влаштувати якусь пастку, та й погода може стати найзапеклішим нашим ворогом. Що ти тепер думаєш про обраний шлях, Арагорне?
Фродо почув ці слова і зрозумів, що у Гандальфа з Арагорном триває якась суперечка, почата вже давно. Він з тривогою прислухався.
- Я не думаю нічого доброго про нашу подорож з по1-чаіку і до кінця, ти це знаєш, Гандальфе, – відповів Арагорн. – Чим далі ми зайдемо, тим більше посиплеться небезпек, відомих і невідомих. Перейти через гори необхідно, і у зволіканні сенсу нема. Далі на південь гори неприступні аж до самого Роханського проходу. Аз того часу, як я довідався від тебе про Сарумана, цей шлях не здається мені розумним. Хтозна, на чиєму боці зараз маркграфи Рохану?
- Дійсно, хто знає? – підхопив Гандальф. – Але є й інший шлях – в обхід Карадрасу, темний і таємний. Я вже заводив мову про нього… -
- Але починати знову не варто. Поки що не варто. Нічого не кажи іншим, прошу тебе, доки не з’ясується, що іншого шляху немає!
- Ми повинні все вирішити, перш ніж вирушимо далі, – заперечив Гандальф.
- Тоді зважимо усі «за» та «проти» і поміркуємо, поки всі спатимуть, – сказав Арагорн.
Опівдні, коли закінчували снідати, Гандальф та Арагорн відійшли убік, начебто милуючись Карадрасом, Схили гори тепер потемнішали, верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо стежив за ними, цікавлячись, чим скінчиться суперечка.
Повернувшись до супутників, Гандальф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді та піднятися на перевал. У Фродо відлягли від серця. Він не мав уяви, про який-такий темний і таємний шлях йшлося, але помітив, як спохмурнів Арагорн лише при згадці про нього, й тепер зрадів, що туди не піде.
- Виходячи з помічених мною ознак, за Багряним Рогом можуть стежити, – сказав Гандальф. – Погода також ненадійна – нас може наздогнати сніг. Йти доведеться дуже швидко, але навіть і тоді сходження до перевалу вимагатиме щонайменше два переходи. Сьогодні рано споночіє. Треба виходити одразу, як зберетесь. [305]
- Я дозволю собі дати вам пораду, – сказав Боромир, – як уродженець Білих Гір, знайомий з гірськими походами. Доки ми не спустимося на той бік, нам буде дошкуляти сильний, а може, й лютий холод. Відмовившись від вогнища, ми не станемо менш помітними, а тільки промерзнемо до смерті. Тут ще ростуть кущі та дерева – то нехай кожен набере в’язку хмизу, скільки зможе нести.
- І Білл дещо прихопить, так, хлопче? – сказав Сем. Поні сумно, але покірливо подивився на нього.
- Добре, – погодився маг, -. але використаємо ми цей хмиз лише у випадку, якщо доведеться обирати між вогнем і смертю.
Спочатку загін просувався вперед дуже швидко. Але незабаром підйом став крутим і важким. Дорога звивалася по кручі, подекуди зовсім зникала під завалами кам’яних брил. Під важкими хмарами передчасно згущавіла нічна імла. Різкий вітер свистів поміж скель. Опівночі вони опинились приблизно на середині величезної гори. Тепер вузька стежка завертала ліворуч під прямовисною стіною, а зверху, невидимі у темряві, нависали похмурі громаддя Карадрасу. Праворуч темним проваллям позначилось урвище – край глибокої ущелини.
Із зусиллям подолали вони ще частину схилу й зупинилися перепочити. Щось м’яке торкнулося щоки Фродо. Піднісши руку, він побачив у себе на рукаві неясні плями лапатого снігу. Збиралось на бурю.
Сходження тривало, але невдовзі сніг пішов суцільною стіною, став заліпляти очі. Фродо ледве відрізняв темні зігнуті постаті Гандальфа й Арагорна всього за кілька кроків попереду.
- Не до вподоби мені це, – пробуркотів, відсапуючись, Сем у нього за спиною. – Добре бачити сніг гарним ясним ранком, коли встаєш з ліжка та визираєш у віконце. Краще б ця хмарка просипалася над Гобітоном! Ото б Ш там зраділи!
Сильні снігопади були рідкістю у всіх чвертях Гобітанїї, крім Північної, й завжди вважалися приємною подією та приводом для радощів. Жоден старожил (крім Більбо) вже не міг пам’ятати Лихої зими 1311 року, коли Брендівіна замерзла і білі вовки вдерлися у Гобітанію по кризі.
Гандальф зупинився. Сніг лежав шапкою на його плечах та каптурі. На землі шар снігу вже сягав до щиколотки. [306]
- Цього я й побоювався. Що скажеш, Арагорне?
- Я цього теж побоювався, але менше, ніж іншого. Звісно, високо в горах, навіть тут, ближче до півдня, завжди ризикуєш потрапити у снігопад. Щоправда, він рідко буває тут таким густим, ще й на такій висоті: тут стежка зазвичай чиста протягом усієї зими.
- Чи не старанням Ворога це сталося? – спитав Боромир. – У нас кажуть, наче він вміє керувати грозами в горах Тіні на кордонах Мордору, У нього дивні здібності й багато спільників…
- Довгу ж він мав відростити руку, – здивувався Гімлі, – якщо міг за триста ліг пригнати сніг з півночі на наші голови!
- Так, рука його подовшала, – сказав Гандальф.
Доки вони відпочивали, вітер ущух і сніг майже припинився. Поплентались далі – але не зробили й п’ятисот кроків, як буря відновилася з новою люттю. Вітер завив, снігопад перетворився у сліпучий буревій; незабаром навіть Боромирові стало важко йти. Гобіти, зігнувшись у три погибелі, старанно йшли, ховаючись за спини своїх рослих товаришів, але було зрозуміло: якщо завірюха не вщухне, далеко вони не втечуть. У Фродо ноги мліли від утоми. Пін ледве ворушився. Навіть Гімлі, витривалий, як усі гноми, із зусиллям пробирався вперед.
Раптом весь загін зупинився, наче за нечутною командою. У темряві почулися моторошні голоси. Можливо, то були лише пустощі вітру у тріщинах та проваллях скелястої стіни, але здавалось, наче хтось пронизливо верещить і дико, з підвиванням, регоче. З гори котилося каміння, пролітало над головами та падало позаду мандрівників. Раз у раз з невидимої вершини зривалися, глухо рокочучи, великі валуни.
- Сьогодні далі йти неможливо, – сказав Боромир. – Хто хоче, хай називає це вітром, але я чую голоси, і дуже люті; а камені поцілюють саме в нас!
- Я називаю це вітром, – сказав Арагорн, – і все ж таки ти маєш рацію. Є у світі чимало сил, ворожих до усіх двоногих істот без винятку. Вони мають свої власні цілі, й Саурону вони не служать. Часто вони навіть старіш за нього й раніше з’явилися у світ.
- Карадрас здавна звали Жорстоким, – нагадав Гімлі, – і слава в нього погана з давніх-давен, коли про Саурона у цих краях й чутки не було. [307]
- Чи не однаково, хто супротивник, якщо ми не в змозі подолати його? – зазначив Гандальф.
- То що ж маємо робити? – жалісно вигукнув Пін (він чіплявся, тремтячи, за Меррі та Фродо).

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве