Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

– Або зупинитися, або повернутися, – відповів Гандальф, – Йти далі не можна. Трохи вище, якщо я правильно пам’ятаю, стежина відходить від скель до невеличкої западини під довгим укосом з твердої породи. Там не сховатися ані від снігу, ані від камнепаду, ані від чого іншого. –
– Але й повертатися, доки буря не вщухла, теж неможливо, – сказав Арагорн. – Адже, коли ми піднімались, нам не трапилось укриття більш придатного, ніж ця скеляста стіна.
– Оце так укриття! – пробурмотів Сем. – Чи одна стіна без даху – цілий дім?
Увесь загін тепер зібрався під скелею, притуляючись до неї якомога щільніше. Вона була злегка похилою у бік півдня й могла так-сяк прикрити мандрівників від північного вітру та каміння, що падало з гори. Але вітер зі снігом, що падав усе густіше, так і шмагав у вічі звідусіль. Вони збилися тісною купою, спинами до стіни. Гобіти прилаштувалися під боком поні; Білл терпляче згодився затулити їх, але невдовзі снігу намело йому вище колін, і замети все більшали. Якби гобіти були самі; без вищих супутників, їх засипало б зовсім.
Сонливість здолала Фродо; він швидко занурювався у теплу, туманну дрімоту. Йому здавалося, наче вогонь зігріває його ступні, а з тіні по інший бік вогнища лунає голос Більбо: «Я не дуже високої думки про твій щоденник. Снігова буря дванадцятого січня! Заради її опису не варто було повертатися!»
– Але ж я хотів відпочити, виспатися, Більбо! – із зусиллям вимовив Фродо й одразу відчув, що його трусять. Зі стогоном повернувся він до дійсності: Боромир розкидав сніг і підняв його з землі.
– Гандальфе! Напіврослики так загинуть! Немає сенсу тут сидіти й чекати, поки нас засипле з головою. Треба якось рятуватися!
– Дай-но їм ось цього, – сказав Гандальф, попорпавшись у своїй торбі й діставши шкіряну флягу. – Кожному по ковтку. Це прощальний дарунок Елронда, славнозвісний «мирувар» з Імладрісу. Діє дуже сильно. Хай вип’ють по черзі! [308]
Ковтнувши теплої і духмяної рідини, Фродо відра ожив, сонливість відступила. Друзі його теж піднесли духом, до усіх повернулись надія й бадьорість. Але сніг вщухав, валив усе більше і більше, і вітер скиглив усе гучніше.
– Чи не запалити нам багаття? – раптом спитав Бор мир. – Вибирати зараз, схоже, доведеться саме між вогнем чи смертю. Поміркуй, Гандальфе: якщо ми опинимся під снігом, ніякі шпигуни нас, ясна річ, не побачать, тільки нам це вже буде байдуже!
– Розкладіть багаття, якщо зможете, – відповів Гадальф. – Коли тут є хтось здатний пережити таку негоду, він нас помітить і без вогню.
Завдяки передбачливості Боромира загін мав хмиз тріски, але усе стало вогким, й ані ельфу, ані навіть гної не вистачило вміння розпалити вогонь на лютому вітрі. Нарешті за справу взявся Гандальф. З явною неохотою підібрав він жмут хмизу, владно сказав: «Наур єн адра аммон!» і вдарив патерицею у середину жмута. Сліпучі зелений спалах – і полум’я охоплює дерево, і тріщить,: годиться.
– Ну, тепер у будь-якого спостерігача від Рівендел до гирла Андуїну ніяких сумнівів щодо мене не залишилося, – пробурмотів він. – Я, так би мовити, просигналив «Гандальф тут!»…
Але Хранителям було вже не до спостерігачів. З вогні їм стало веселіше. Дерево чудово горіло, шипів, танучи, сніг і хоч під ногами відразу стало сльотаво, це не заважало гріти руки над вогнем. Так і стояли вони пліч-о-пліч навколо танцюючого вогню. Червоне світло осявало стомлені, стурбовані обличчя, а за ними чорною стіною стояла ніч.
Але хмиз згорав швидко, а сніг усе падав та падав.
Вогонь став пригасати; його підживили останньою блискавкою.
– Ніч закінчується, – сказав Арагорн. – Невдовзі світанок.
– Якщо ці хмари пропустять хоча б якесь світло, пробурмотів Гімлі.
Боромир вийшов з кола та вдивився в чорноту ночі.
– Сніг вщухає, – оголосив він. – І вітер послабшав.
Фродо втомлено дивився перед собою. Лапатий сніг невпинно падав з темряви, мигтів білими плямами над вмираючим [309] вогнищем і зникав. Ніякого послаблення він не помітив. Його знов хилило на сон, аж тут він раптом помітив, що вітер дійсно вгамувався, а сніжинки стали більшими і падали рідше. Повільно розгорялось слабке вранішнє світло. Нарешті снігопад припинився зовсім.
У міру того, як розвиднялося, навколо з’являвся мовчазний, повитий снігом світ. Нижче їхнього притулку нагромаджувались горби, замети, безформні нарости, які зовсім сховали стежину, по якій вони підіймались; але на висотах, як і раніш, висіли важкі хмари, все ще погрожуючи снігопадом.
Гімлі подивився вгору й похитав головою:
– Карадрас не пробачив… У нього ще є чим нам допекти, якщо підемо далі. Чим швидше ми спустимося назад, тим краще!
З цим усі згодились, але відступати було тепер нелегко, а може, й неможливо: вже за кілька кроків від вогнища снігу навалило вище голів гобітів; подекуди великі замети наросли просто під стіною.
– Гандальф може піти вперед з патерицею та протопити стежку, – сказав Леголас. Буря мало турбувала його, з усього товариства лише він не засмутився.
– Якби ельфи вміли літати, ти б міг притягти з неба сонячний промінь та й протопити, – відповів йому Гандальф. – Я не можу видобути вогонь з нічого. Сніг не горить!
– Ну, – сказав Боромир, – коли розумні голови не допомагають, люди руки прикладають – так у нас кажуть. Нехай шлях прокладають найсильніші. Пригадайте: хоч зараз геть усе засипано, сніг почав заважати нам, коли ми завернули за скелястий виступ ось там, понижче. Якщо дістанемося туди, нижче має полегшати – а це яких-не-будь п’ятсот кроків звідси.
– Тоді що ж, давай спробуємо, – сказав Арагорн. Він був на зріст вище від усіх у загоні, але Боромир, який трохи поступався йому, був ширший у плечах та кремезніший. Він пішов першим, Арагорн за ним. Повільно, через силу віддалялися вони. Подекуди сніг доходив їм до самих грудей, а іноді здавалось, наче Боромир не йде, а пливе чи розгрібає сніг руками.
Леголас стежив за ними кілька хвилин з посмішкою на вустах, а потім звернувся до інших: [310]
– Тут казали, нібито шлях прокладе сильніший? А я кажу так: хай плугатар оре, видра плаває, а бігти по траві, по листю чи по снігу – пошліть ельфа!
Тут він спритно скочив на замет, і Фродо вперше усвідомив, хоч і бачив це щодня, що ельф так і не змінив свої звичні легкі черевики на чоботи, й ноги його залишали на снігу лише ледве помітні відбитки.
– Прощавайте! Я пішов за сонцем! – сказав він Гандальфові і побіг, хутко, немов по твердому грунту, вниз по стежині; миттю обігнав він людей, що посувалися повільно, і, помахавши рукою, зник за поворотом.
Ті, хто залишився на місці, чекали, збившись докупи; Боромир та Арагорн віддалялися, доки не перетворилися на чорні цятки на білому снігу й нарешті зникли з очей. Час тягнувся нестерпно. Хмари спустилися нижче, й з них час від часу зривався сніг.
Чекали нібито довго, але минуло лише близько години, і Леголас повернувся; майже водночас на стежині да леко позаду від нього з’явились і Боромир з Арагорном. Слідом за ним вони стали підійматися схилом угору.
– Ну, – вигукнув Леголас, підбігши, – сонця я не привів: воно гуляє у блакитних небесах півдня, й снігова наліпка на жалюгідному горбику, що ми звемо Багряним Рогом, його зовім не хвилює. Зате я приніс добру надію тим, хто приречений ходити, а не літати: одразу за поворотом найбільший намет, у якому наші силачі-люди ледь не втопли. Вони було впали у відчай, але тут я повернувся і сказав, що той намет трохи товщий за стінку, а за ним снігу відразу стає менше, а далі земля взагалі лише припорошена.
– Так я й думав! – сказав Гімлі. – Це не звичайна буря. Карадрас проявив свою лиху волю. Він не полюбляє ані ельфів, ані гномів, і цей намет призначений, щоб не дати нам пройти!
– На щастя, цей твій Карадрас не взяв до уваги, що з вами люди, – сказав Боромир, підходячи до них. – І люди не хиляві. А втім, звичайні робітники з лопатами прислужилися б вам краще. Так чи Інакше, а прохід через намет ми пробили, і за це нам мають бути вдячні усі, хто не навчений пурхати, як ельфи.
-Добре, замет пробитий, але як же ми усі спустимося? – спитав Пін, виказуючи загальну стурбованість гобітів. [311]
– Дуже просто! – сказав Боромир. – Я, звичайно, втомився, але не вичерпав сили, і Арагорн теж. Ми понесемо вас, малюків. Інші, без сумніву, зможуть пройти самі. Ну, друже Перегріне, з тебе й почнемо!
Він підсадив гобіта до себе на спину і сказав:
– Чіпляйся мені за плечі сам! Руки мені знадобляться! – і покрокував униз, приминаючи сніг. Слідом Арагорн поніс Меррі. Пін дивувався людській силі, дивлячись на прохід, пробитий у заметах без будь-яких засобів. Навіть зараз, несучи таку вагу, Боромир намагався руками розширити вузьку щілину для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг у боки.
Нарешті з’явився великий замет. Він перетинав стежину навскіс щільним мурому і його гребінь, гострий, наче обрізаний ножем, підіймався вдвічі вище голови Боромира, але посередині його прим’яли, ніби перекинули горбатий міст. На тому боці Меррі та Піна спустили на землю, і їм з Леголасом залишалося лише чекати, поки усі зберуться.
Невдовзі Боромир доставив туди Сема, за ним по вузькій, але вже добре протоптаній стежці йшов Гандальф, ведучи за налигач Білла з вантажем, на якому зверху влаштувався Гімлі. Останніми спустились Арагорн і Фродо. Не встигли вони проминути замет, як гора снігу з глухим шурхотом осіла, а зверху обвалилася лавина з каміння й снігу. Сніговий пил ледве не засліпив Хранителів, які притиснулись до скелі, а коли пил спав, вони побачили, що стежина зовсім завалена.
– Досить, досить! – закричав Гімлі. – Ми вже йдемо!
І дійсно, цим останнім ударом лють гори, вочевидь, вичерпалася; зухвалі прибульці тепер не насмілилися б повернутися, й Карадрас задовольнився. Снігові хмари порідшали, день посвітлішав.
Як і казав Леголас, чим нижче, тим менше ставало снігу, під кінець навіть гобіти вже могли йти самі. Невдовзі усі вони стояли на тому самому прискалку під крутим схилом, де їх застали перші сніжинки. Тепер, у вранішньому світлі, звідси було видно далеко. Десь на заході, у плутанині горбів, ховалась та улоговина, звідки вони починали сходження.
Ноги Фродо боліли. Він зголоднів, промерз до кісток, голова йшла обертом, при думці про тривалий спуск усе пливло перед очима і витанцьовували чорні цятки. Фродо протер очі, але цятки не зникли. На віддалі, нижче його ніг, але вище підніжжя, у повітрі висіла хмара чорних цяток. [312]
– Знову птахи! – сказав Арагорн, показуючи туди.
– З цим тепер нічого не вдієш, – обізвався Гандальф. – Добрі вони чи лихі, чи взагалі не мають до нас ніякого відношення, треба відразу ж спускатися. Навіть на півдорозі вниз нас може наздогнати новий снігопад!
Холодний вітер обтікав мандрівників, коли вони, обернувшись спиною до перевалу Багряного Рогу, стомлено попленталися униз по схилу. Карадрас мав торжествувати: він переміг.

Розділ4
МАНДРИ В МОРОЦІ
Знову був вечір, і мутне світло швидко згасало, коли вони зупинились на ночівлю. Усі дуже втомилися. Гори ледве проглядали крізь морок, що швидко густішав; дув холодний вітер. Гандальф наділив усіх ще по ковтку рівенделлського питва; коли поїли, він скликав нараду.
– Певна річ, йти далі цієї ночі ми не можемо, – сказав він. – Штурм Багряного Рогу дістався нам нелегко, й треба трохи відпочити.
– А куди ми підемо потім? – спитав Фродо.
– Шлях наш, як і раніше, перед нами, мета не досягнута. Вибір один: йти вперед – або повернутися до Рівенделлу.
Обличчя Піна помітно посвітлішало при згадці про Рівенделл, вони з Меррі обмінялися радісними поглядами. Але Арагорн і Боромир залишились незворушними, а Фродо спохмурнів.
– Я хотів би повернутися туди, – промовив він. – Але ж це соромно – повертатися без бою, якщо тільки ми не вичерпали вже усі шляхи!
– Ти маєш рацію, Фродо. Повернутися – означає визнати поразку, а далі чекати краху – повного та остаточного. Якщо ми зараз повернемося до Рівенделлу, Перстень там і залишиться – повторити вилазку нам не вдасться. Рано чи пізно Рівенделл опиниться в облозі й після недовгих гірких днів боротьби впаде. Примари Персня – жахливі супротивники, але вони – лише тінь тієї сили та жаху, якими наділить їх Перстень Влади, повернувшись до рук їхнього володаря!
– Тоді треба йти далі, якщо є куди, – зітхнув Фродо. [313]
Сем знову спохмурнів.
– Є один придатний шлях, – сказав Гандальф. – Я думав про нього з самого початку, ще коли ми готувались до походу; але дорога та малоприємна, і я не згадував про неї раніше: Арагорн був проти і хотів хоч би спробувати подолати перевал.
– Ну, якщо там гірше, ніж на Багряному Розі, то вже дійсно має бути моторошно, – сказав Меррі. – Але краще вже відразу дізнатися про все найгірше!
– Шлях цей веде до Морійських копалень, – сказав Гандальф. Гімлі стрепенувся, в очах його запалав вогник. Всіх інших при цьому імені охопив страх. Навіть для гобітів воно було овіяне легендарним жахом.
– Дорога до Морії є, – сказав Арагорн похмуро, – але чи знайдеться дорога з Морії?
– Зловісне ім’я, – сказав Боромир. – Не бачу необхідності йти туди. Якщо неможливо перейти гори, можна піти на південь, до Роханського проходу, де живе дружній народ – тобто так, як я йшов сюди. Можна ще перейти за Ізену, дістатися узбережжя, Лебенніну, а звідти – до Гондору, з моря.
– Під час твого походу на північ багато чого змінилося, Боромире. Хіба ти не чув про Сарумана? Мені ще доведеться зіткнутися з ним до кінця нашої історії. Але Перстень по можливості не повинен наближатися до Ізенгарду. Доки ми супроводжуємо Хранителя, Рохан для нас не існує. А щодо обхідного шляху – він неприйнятний за часом. Цілий рік пробиратися безлюдними, незаселеними землями – і навряд чи безпечними. За ними пильно стежать і Саурон, і Саруман. Прямуючи на північ, ти був у очах Ворога лише випадковою особою, його хвилював тільки Перстень. Але тепер ти належиш до Хранителів Персня, і бути тобі під одною загрозою з нами, поки не розпрощаємось. І з кожною милею, пройденою на південь під відкритим небом, небезпека зростатиме. Неприхована спроба перейти гори могла нам лише нашкодити. Якщо ми не зможемо сховатися і сховати свої сліди, надії на успіх мало. Тому я і раджу йти не через гори, не навколо гір, але під ними. У всякому разі, такого ходу Ворог чекає від нас в останню чергу.
– Ми не знаємо, чого він чекає, – сказав Боромир. – Може, він стежить за всіма дорогами, навіть малоймовірними. Тоді увійти у Морію те саме, що потрапити у пастку, [314] анітрохи не краще, ніж відкрито стукати у Чорний Замок. Морія – недобре ім’я…
– Про що ти кажеш! Порівнювати Морію з фортецею Саурона можна лише через незнання! – перервав його Гандальф. – 3 нас я один був у підземеллях Чорного Володаря, та й то у його тимчасовому й малому володінні, Дол-Гулдорі. Ті, хто входить у ворота Барад-Дура, не повертаються. Але я не повів би вас до Морії, якби не розраховував вийти. Туди могли проникнути орки, і це обернеться проти нас, згоден. Однак орки Імлистих Гір переважно були розсіяні й знищені в Битві П’яти військ. Орли бачили, як орки збираються знову, стягуються здалеку, але можна припустити, що до Морії вони ще не сунулися. Зате є якась надія зустріти гномів і самого Баліна, сина Фундіна, десь у підземних палатах їхніх пращурів. Потреба примушує нас іти саме так!
– Я піду з тобою, Гандальфе! – сказав Гімлі. – Піду й побачу чертоги Даріна, що б там на нас не чекало – якщо тільки ти зможеш знайти давно замкнені ворота.
– Добре, Гімлі! Радий це чути. Ми разом пошукаємо схований вхід і разом увійдемо. У томських лабіринтах гнома важче збити з пантелику, ніж ельфів, людей чи гобітів. Але я вже бував у Морії. Коли зник Траїн, син Трора, я довго розшукував його там, пройшов Морію наскрізь і, як бачите, живий!
– І я теж ходив туди одного разу, – сказав Арагорн тихо, – з боку Маревої долини, і вийшов, але намагаюсь про це не згадувати. Погано там, і вдруге йти туди мені якось не хочеться.
– А мені й уперше! – сказав Пін.
– Та й мені теж, – пробурмотів Сем.
– Ясна річ! – сказав Гандальф. – Кому ж захочеться? Але питання стоїть так: хто вирушить за мною?
– Я! – живо відгукнувся Гімлі.
– Я піду, – похмуро вимовив Арагорн. – Ти пішов за мною, і я мало не погубив загін під снігом, а ти й словом не дорікнув мені. Тепер я піду за тобою – якщо тільки ти не прислухаєшся нарешті до мопс благань. Не Перстень турбує мене зараз і не доля загону, а ти один, Гандальфе. І я кажу тобі: якщо ступиш на поріг Морії – бережися!
– Я йти туди не бажаю, – сказав Боромир, – але якщо всі вирішать інакше… А що скажуть Леголас та напіврослики? Хранитель Персня ще теж не висловив своєї думки!
– Мене до Морії не тягне, – зізнався Леголас. [315]
Гобіти мовчали. Сем дивився на Фродо, а той нарешті заговорив:
– Іти до Мори я боюсь. Але я також не хочу й нехтувати порадою мага. Прошу відкласти рішення до ранку. Ми легше зважимося піти з Гандальфом при вранішньому світлі, ніж зараз, у цій крижаній темряві, під завивання вітру!
Усі замовкли й задумалися. Вітер сичав між скель і дерев, і в безлюдних нічних просторах лунало тужливе завивання.
– А вітер-бо виє по-вовчому! – зауважив раптом Араґорн. – Це орки спустилися західними схилами!
– Чи варто тоді чекати ранку? – сказав Гандальф. – Усе, як я казав: полювання почалося! Навіть якщо доживемо до світанку, хто схоче тепер пробиратися вночі на південь з вовками, що йдуть по п’ятах?
– А чи далеко до Морії? – запитав Боромир.
– До воріт на південний захід від Карадрасу близько п’ятнадцяти миль пташиного польоту, а вовчого бігу – всі двадцять, – похмуро відповів Гандальф.
– Тоді, якщо вийде, треба вирушати на світанку. Орків поки що не видно, а вовків уже чути – а це гірше, чи не так?
– Так, – сказав Арагорн, пробуючи, чи легко виходить меч із піхов. – Та тільки де вовки підвивають, туди й орки прибігають.
– Треба було слухатися Елронда, – прошепотів Пін Семові. – Я тут ні на що не придатний. Не в Бандобраса Бичого Рика я вдався – від виття цього в мене геть уся кров холоне. У житті нічого подібного не відчував…
– У мене душа в п’ятах, майстре Піне, – зізнався Сем. – Але ми поки що не з’їдені, і з нами тут міцні хлопці. Яка б доля не судилася старому Гандальфові, готовий закластися, що це не вовчий шлунок!
Щоб легше було оборонятися, загін піднявся від підніжжя горба, де вони відпочивали, на вершину. її вінчав гайок старих, скарлючених дерев, обведений колом з валунів, які лежали врозкидку. Усередині цього кола вони розпалили вогнище – темрява й тиша все одно не завадили б зграї вовків почути їх.
Мандрівники розташувалися коло багаття й усі, крім вартових, забулися міцним сном. Бідолашний поні Білл, захований під деревами, дрижав та потів. Виття вовків чулося [316] з усіх боків, то ближче, то далі. У мертвій тиші ночі по краю горба раз у раз миготів полиск хижих очей. Звірюки підібралися вже до кам’яного кільця. В отворі між каменями зупинився величезний вовк. Витріщившись на сплячих, він раптом видав крижане виття, наче скликаючи зграю.
Гандальф підвівся й зробив крок уперед, здійнявши патерицю.
– Слухай, Сауронів собако! Тут Гандальф. Біжи, якщо тобі дорога твоя підла шкура! Я підпалю тобі й пику, й хвіст, якщо зробиш ще хоча б крок!
Вовк загарчав і стрибнув. У ту ж мить заспівала тятива Леголасового лука. 3.огидним верещанням вовк упав на землю; ельфійська стріла прошила йому горлянку. Очі, які щойно горіли в темряві, одразу ж погасли. Гандальф та Арагорн відійшли від вогнища, але горб спустів; темрява мовчала, виття припинилося, було чути лише зітхання вітру.
Ніч наближалася до кінця, й щербатий місяць хилився на захід, змигуючи поміж розтріпаних хмар. Величезна зграя уоргів, крадучись, скупчилася навкруги горба і тепер пішла на стоянку Хранителів з усіх боків.
– Киньте хмизу до багаття! – крикнув Гандальф гобітам. – Спина до спини! Мечі наголо!
Вогонь здійнявся, отримавши свіже паливо. Стало .видно, як сірі тіні лавиною сунуть через кільце каменів. їм не було кінця. Арагорн простромив мечем одного з вожаків. Боромир стяв голову іншому. Поруч із ними Гімлі, твердо впершись міцними ногами в землю, орудував сокирою. Дзвеніла тятива лука.
У мерехтінні світла Гандальф раптом якось виріс, здійнявся великою грізною тінню, наче статуя стародавнього героя. Вихопивши з вогнища палаючу вуглину, він налетів на вовків. Ті відсахнулися. Високо в повітрі пролетіла вуглина й раптом зблиснула, мов сліпуча блискавка, і голос мага загримів, наче грім:
– Наур єн адрайт аммен! Наур дан інгаурот! Почулося ревіння й тріскотіння, і найближче дерево раптово спалахнуло вогняними квітами. Полум’я стрибнуло з його верхівки на сусідні дерева. Увесь горб охопило коло сліпучого світла. Мечі й кинджали Хранителів сяяли. Остання стріла Леголаса загорілася в польоті й, палаючи, встромилася в серце велетня-вовка. Зграя пустилася навтіки. [317]
Потроху вогонь вщух, осипався іскрами й попелом. їдкий дим вився над обгорілими пнями й збирався над горбом у першому непевному світлі світанку. Нападники більше не з’являлися.
– Ну, що я вам казав, майстре Піне? – радів Сем. укладаючи свого меча до піхов. – Вовкам він не по зубах! Ось це вже, скажу я вам, було дивовижне видовище! Мені заледве маківку не обпалило!
Коли зовсім розвиднілося, ніяких слідів вовчого нападу не знайшлося – жодного мертвого тіла. Про битву нагадували лише згорілі пні та розкидані стріли Леголаса. Усі вони були цілі, лише від одної лишився наконечник.
– Як я й побоювався, – сказав Гандальф, – це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Давайте швидко поїмо й підемо звідси!
У той день погода знову змінилася, наче за чиєюсь волею: тепер, коли Хранителі відступили від перевалу, був потрібний уже не сніг, а добре освітлення, щоб здаля роздивитися навіть найглухіші куточки. За ніч вітер перейшов з північного на північно-західний і вщух. Хмари попливли на південь, відкрилося високе синє небо. Коли загін стояв на схилі горба, готовий вирушати, бліде сонце освітило вершини гір.
– Нам треба дістатися до воріт завидна, – сказав Гандальф, – інакше можемо взагалі не дістатися. Іти недалеко, але шлях може видатися звивистим – Арагорн мало ходив цими місцями, а я був біля західної стіни Морії лише одного разу, і то давно. Он там вона лежить, – він указав на північний схід, де гори різко обривалися. В далечині ледве вгадувався ряд голих стрімчаків, а посеред них – найвищий, сірий, наче стіна. – Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до тієї точки, звідки ми починали, як ви, ймовірно, уже помітили. І правильно зробив, бо тепер наш шлях на кілька миль коротший, а нам-бо треба поспішати. Рушаймо ж!
– Не знаю, на що й сподіватися, – невесело сказав Боромир. – Чи знайде Гандальф те, що шукає, чи, підійшовши до скель, ми вткнемося в ворота, зачинені назавжди? Будь-який вибір поганий, і, найпевніше, ми опинимося затиснутими між неприступною стіною й вовками. Гаразд, пішли!
Тепер попереду, з магом, ішов Гімлі – так хотілося йому якнайшвидше потрапити до Морії. Удвох привели [318] вони загін назад до гір. Єдину стародавню дорогу до Морії із заходу було прокладено за течією невеликої річки – Сіраннони, яка починалася біля підніжжя стрімчаків недалеко від воріт. Але чи то Гандальф збився зі шляху, чи то місцевість за останні роки змінилась – ріки на належному місці, лише за кілька миль на південь від місця їхньої ночівлі, не знайшлося.
Наближався полудень, а загін усе плентався, спотикаючись, пустищем, засипаним рудим камінням. Ніде не блищала, не шуміла вода – висохлий бурий ґрунт. Ніде ні живої душі, навіть – жодного птаха в небі. Настрій упав; що принесе ніч, якщо наздожене посеред цих загублених земель, кожен намагався не думати.
Гімлі від нетерпіння випередив усіх і раптом, видершись на пагорб, зупинився й замахав руками. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу вузький і глибокий жолоб – порожнє річище. Давно висохла остання цівка води, оголилися білі камені в червоних плямах; але берегом звивалася стежина, сильно зрита й ледь помітна між зруйнованих стін і протнутих плит стародавньої бруківки.
– Ага! Нарешті! – сказав Гандальф. – Тут текла Сіраннона, або інакше Воротарка. Шумлива була річка й швидка. Куди поділася вода, гадки не маю. Ходімо! Ми дуже затрималися – треба поспішати!
Усі в загоні втомилися, збили ноги, але вперто крокували нерівною, звивистою стежиною миля за милею. Сонце почало хилитися на захід. Зупинилися живохватом попоїсти й пішли далі. Попереду відкривалися складчасті, наче нахмурені, гори, але дорога йшла глибокою лощиною, і було видно лише найвищі піки далекої східної гряди.
Нарешті дорога зробила закрут. Спочатку вона відхилилася на південь, між сухим річищем та крутояром ліворуч, а тепер знову пішла прямо на схід. Обігнувши кут, мандрівники побачили перед собою невисоку, всього сажнів п’ять, скелю із зубчастим ламаним верхом. Звідти широкою ущелиною, яку, мабуть, вибило колись сильним водоспадом, стікав тонкий струмочок.
– Дійсно, все змінилося! – здивувався Гандальф. – Але місце без сумніву те саме. На що перетворився Каскад! Біля нього, якщо не помиляюсь, були сходи, вирубані в скелі, але головна дорога відходила ліворуч і кількома петлями піднімалася на пласку вершину. Там Сіраннона [319] текла неглибокою ущелиною, а дорога тяглася вздовж ріки аж до самих воріт Морії. Ну, подивимося, що там зараз! Вони легко розшукали кам’яні сходи, і Гімлі жваво пострибав ними вгору; Гандальф та Фродо піднялися слідом. Наверху їм стало зрозуміло, чому висохла Воротарка: перед ними лежало темне стояче озеро. Ані золотий захід сонця, ані прохолодне небо не відбивалися в його каламутному дзеркалі. Обвал перекрив Сіраннону, і вона запрудила долину.
За похмурими водами височіли суворі стрімчаки, мертвотно-матові у тьмяному світлі – остання, нездоланна перешкода. Ані натяку на ворота чи двері, ані шпарини, ані розколини не побачив Фродо в похмурій кам’яній стіні.
– Цей є стіни Морії, – сказав Гандальф. – Дорога з Холліну впиралася саме в ельфійські ворота. Нею ми й ішли, але зараз тут ходу немає; гадаю, ніхто з нас не забажає перепливати ці темні води наприкінці дня. Від них тхне нездоров’ям, нечистю…
– Отже, пошукаємо обхід з півночі, – сказав Гімлі. – Перш за все пройдемо головною дорогою й подивимося, куди вона приведе. Все одно наш поні не подолав би ці сходи, ми й до озера б не дісталися.
– У будь-якому разі ми не можемо тягти бідолашну тварину в підземелля, – сказав Гандальф. – Там темно і є місця вузькі й круті, де ми проліземо* а поні – ні.
– Бідолашний Біллі т зітхнув Фродо. – Про нього я й не подумав. І нещасний Сем! Уявляю, як він засмутиться!
– Поні шкода, – сказав Гавдальф; – Біля вірно служить нам, і мені важко кидати його тут напризволяще. За інших обставин я б узагалі не брав із собою чотириногого, тим більше Семового улюбленця. Адже я з самого початку побоювався, що доведеться йти сюди…
День згасав, і холодні зірки вже з’явилися високо над обрієм, коли Хранителі, поспішаючи з усіх сил, видерлися нагору і зупинилися на краю озера. Завширшки воно не мало й півмилі, а довжину визначити не вдалося: південний кінець приховували сутінки, а північний видно було приблизно на півмилі від них, і між каменистим обрізом долини та крайкою води залишалася вузька смужка землі. Нею й вирушили мандрівники: місце, куди прямував Гандальф, знаходилося на другому березі, і дістатися до нього ‘-. можна було, лише обігнувши озеро. Отже, доводилося j пройти ще близько двох миль, а потім шукати ворота. [320]
У північному кутку озера шлях загону перетнула вузька затока з гнилою, зеленою водою. Вона нагадувала слизьке щупальце, яке тяглося до гір. Гімлі хоробро ступив у воду й виявив, що там неглибоко, ледве до кісточки. Усі пішли слідом за ним -, по одному, обережно: під водоростями ховалися слизькі, наче жирні, камені й мулке дно. Фродо так і пересмикнуло від огиди, коли каламутна рідота торкнулася його ніг.
Сем, який замикав вервечку, уже вивів поні на сухий ґрунт, і раптом позаду наче риба заграла, плюхнулась з присвистом у мертву воду. Усі миттєво обернулися, але побачили лише брижі на воді: великі кола, чорні в слабкому світлі розходилися звідкись з середини озера. Потім забелькотіли, здіймаючись, бульбашки, і все стихло. Темрява густішала, останні промені сонця гаснули в хмарах.
Тепер Гандальф ішов дуже швидко, і Хранителі намагалися не відставати. Смужка суходолу між озером та стрімчаками була вузька, подекуди не ширша за двадцять кроків, і геть уся завалена камінням, уламками скель; але вони спромоглися пробратися, притискаючись до стрімчаків і тримаючись подалі від води. За милю на південь появилися залишки густих заростей падуба або живоплоту, що колись облямував дорогу затопленою долиною: на мілководді гнили поламані стовбури та мертве віття. Але ближче до стрімчаків уціліли два міцних, живих дерева; таких великих падубів Фродо і не бачив, й уявити не міг. їхнє могутнє коріння простяглося до самої води. Коли на них дивилися здаля, зі сходів, вони здавалися просто кущиками під навислою стіною, але тепер здіймалися над головами мандрівників, темні, жорсткі, мовчазні, як прйбрамна варта, і тінь від густого гілля приховувала стовбури.
– Ми нарешті на місці! – оголосив Гандальф. – Тут закінчувалась дорога з Холліну. Падуб-гостродист був символом цієї країни, і ельфи насадили його, Щоб позначити межі своїх володінь, бо Західні ворота пробили спеціально для сполучення з Морією. У ті щасливі часи народи ще, бувало, дружили між собою, навіть гноми й ельфи…
– Ця дружба перервалася не з вини гномів, – сказав Гімлі.
– А я не чув, щоб винні були ельфи, – заперечив Леголас.
– А я чув і те, й інше, – втрутився Гандальф. – І судити нікого зараз не збираюсь. Та хоча б ви двоє, Гімлі й Леголасе, [321] будь ласка, не сперечайтеся й допоможіть. Ви мені потрібні обидва. Ворота закриті й приховані, чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається! А ви, – додав він, повернувшись до інших членів загону, – приготуйтеся поки що до подорожі Морією. З нашою конячкою ми, на жаль, маємо розпрощатися. Теплі речі майже всі можна залишити – ані під землею, ані, якщо пощастить, на південному боці вони нам не знадобляться. В’юки з поні потрібно зняти, у першу чергу провізію й бурдюки з водою, і поділити на всіх.