– І ми залишимо старого Білла одного в цьому дикому місці, пане Гандальфе? – обурився Сем. – Я цього не допущу, й все тут. Після всього, що ми разом пережили, і все таке!
– Мені самому дуже шкода, Семе, – сказав маг, – але тобі навряд чи вдасться затягти Білла всередину, до віковічного мороку Мори. Доведеться обирати між Біллом та Фродо!
– Та він піде за паном Фродо й до драконового лігва, якщо я його поведу! – запротестував Сем. – Це ж убивство – кинути його тут, на поживу вовкам!
– Думаю, до вбивства не дійде, – Гандальф поклав руку на голову поні й тихо сказав: – Ступай, друже, з моїм напученням. Ти розумна тваринка, та ще багато чому навчився в Рівенделлі. Пробирайся туди, де росте трава, а зможеш – то повернися до дому Елронда! Отож-бо, Семе: у нього такі ж шанси врятуватись від ворогів і повернутися додому, як і у нас самих…
Сем тужливо гладив поні і не відповів. Білл, наче розуміючи, що відбувається, потягнувся до Сема й ткнувся носом у його вухо. Сем розридався. Обливаючись сльозами, він став смикати ремені, стягувати торби зі спини поні й кидати їх на землю. Інші заходилися перебирати речі, відкидаючи непотрібне й розподіляючи необхідне по частинах.
Закінчивши роботу, вони поцікавилися, чим зайнятий Гандальф. А він, судячи з усього, нічого не робив: стояв між двох дерев, витріщившись на кам’яну стіну, наче бажаючи пробуравити її поглядом. Гімлі походжав, простукуючи камінь сокирою. Леголас притулився до стіни, намагаючись щось почути.
– Ну, ми всі готові, – сказав Меррі, – а де ж вхід? Я щось нічого не бачу. [322]
– Коли гномські ворота закриті, їх не бачить ніхто, – пояснив Гімлі. – Навіть самі майстри не знайдуть їх і не відчинять, якщо забудуть секрет. ;..
– Але ж ці ворота гноми від інших не ховали, не вважали секретними! – раптом стрепенувся Гандальф. – Світ поки що не перевернувся, і той, хто знає, що шукати, знайде!
Точно посередині між чорними плямами тіні від дерев стіна була зовсім гладкою. Гандальф заходився обмацувати її руками, ледве чутно бурмочучи якісь слова, потім відступив на крок і сказав:
– Дивіться! Ви й зараз нічого не помічаєте? Місяць висвітив сіру поверхню, але спочатку нічого не
було видно. Лише поступово там, де маг торкався каменя, стали проступати слабкі лінії, наче бризнули тоненькі прожилки срібла. Спершу вони були не товщі за павутинку і ледь виблискували там, де на них падало місячне сяйво, але ставали все ширшими й яскравішими, поки нарешті малюнок не проявився цілком. Нагорі, куди ледве дотягнувся Гандальф, окреслилася арка, вкрита в’яззю ельфійських письмен, нижче можна було розрізнити молот і ковадло під короною та сімома зірками, хоча лінії подекуди стерлися або вищербилися; ще нижче два дерева, кожне під місячним серпом. А яскравіше за все сяяла, точно посеред воріт, велика зірка з багатьма променями.

[323]
– Це емблема Даріна! – вигукнув Гімлі.
– І Дерево нольдорів! – підхопив Легелас.
– І зірка Феанора, – додав Гандальф – їх написано ітільдином, сполукою, що відбиває тільки місячне й зоряне сяйво; він не проявляється, доки його не торкнеться той, хто знає слова, нині давно вже забуті в Середзем’ї. Дуже давно чув я їх останнього разу, і зараз довелося довго пригадувати.
– А що означає напис? – спитав Фродо, що намагався прочитати знаки на арці. – Я думав, що знаю ельфійське письмо, а цього не розберу.
– Це мова ельфів західного Середзем’я за Давніх часів. Але тут нічого істотного для нас не написано: «Ворота Даріна, повелителя Морії. Скажи слово, друже, і увійдеш». І нижче – дрібними, ледь зрозумілими літерами: «Я, Нарві, спорудив їх. Келебримбор з Холліну написав ці знаки».
– А як розуміти: «Скажи слово, друже, і увійдеш»? – Запитав Меррі.
– Ну, це зовсім просто, – відповів Гімлі. – Якщо ти – друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти увійдеш.
– Так, – підтвердив маг, – ці ворота найімовірніше відчиняються словом. Інколи ворота гномів можна відчинити лише в особливі дні або чиєюсь певною рукою, а у деяких є замки, а навіть коли відомі час та слово, потрібен ще й ключ. Але в цих воріт ключа не було. За часів Даріна їх не вважали таємними і зазвичай тримали навстіж. Варта просто сиділа на порозі. Але коли ворота зачиняли, будь-хто міг увійти, якщо знав слово. У всякому разі, так стверджували літописи, правда, Гімлі?
– Правда. Однак саме слово ніхто не пам’ятає. І Нарві, що був найвправнішим з майстрів, і весь його рід пішли в небуття.
– Та невже ти, Гандальфе, не знаєш цього слова? – здивовано запитав Боромир.
– Ні! – відрубав маг.
Мандрівники зчудовано перезирнулися; тільки Арагорн, який добре знав Гандальфа, залишився незворушним.
– Тоді навіщо було тягти нас до цієї клятої діри? – вигукнув Боромир, із здриганням озираючись на темну воду. – Ти казав, що одного разу ходив цими копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не міг увійти? [324]
– На перше твоє запитання, Боромире, я відповім: так, слова я не знаю-поки що. Аяе незабаром дізнаюсь, а там подивимося, – сказав маг, і очі його блиснули з-під брів. – Тоді ти зможеш запитувати, який сенс у моїх рішеннях. А щодо другого питання: ти сумніваєшся в моїй чесності? Чи ти вже такий некмітливий? Я не входив, а виходив тут. Я йшов зі сходу. До твого відома, ці ворота відчиняються назовні. Із середини достатньо лише натиснути рукою, і стулки розійдуться. А зовні ніщо не зрушить їх, крім заклинання: їх неможливо вибити.
– Що ж ти намагаєшся робити? – запитав Пін, анітрохи не злякавшись настовбурчених брів мага.
– Стукати в двері твоєю головою, Переґріне Тук, – пробурмотів Гандальф. – Але якщо це її не похитне і до мене не приставатимуть з дурними питаннями, я закляття пригадаю. Колись я знав усі заклинання мовами ельфів, людей і орків і міг би легко пригадати хоч би й цілу сотню. Але всі їх перебирати не знадобиться, і не доведеться звертатися до Гімлі за словами таємної мови гномів, якої вони нікого не навчають. Таємне Слово, які Напис на арці, було ельфійським – в цьому я не сумніваюся.
Маг знову підійшов до стіни і, злегка торкнувшись патерицею срібної зірки під зображенням ковадла, владно вимовив:
Аннон еделлен, едро хі-емман!
Феннас неготрім, ласто бет ламман!
Срібні лінії трохи поблякли, але камінь не здригнувся.
Багато разів повторював Гандальф ці слова, змінюючи порядок, вставляючи нові. Потім він спробував інші заклинання, одне за одним, промовляючи їх то тихіше, то гучніше, то швидше, то повільніше. Затим став перебирати окремі ельфійські слова. Нічого не виходило. Стрімчаки громадилися вночі, загорялися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота Морії лишалися зачиненими.
І ще раз Гандальф наблизився до стіни і, піднявши руки, став вимовляти слова все більш гнівно й владно, і вигукнув: «Едро, едро!», ударяючи по каменю патерицею. «Відчинись, відчинись!» – твердив він усіма мовами, що коли-небудь лунали на заході Середзем’я, потім відкинув патерицю і, замовкнувши, опустився на камінь. [325]
У цю хвилину вітер доніс здалека виття вовків. Поні Біля підстрибнув з переляку, Сем став його заспокоювати, шепочучи щось прямо у вухо.
– Дивися, не випусти його! – сказав Боромир. – Схоже, він нам ще знадобиться, якщо лише вовки до нас не доберуться. До чого ж мені огидна ця мерзотна калюжа!
Підхопивши із землі великий камінь, він жбурнув його далеко в темну воду. Камінь зник із слабким сплеском, але в ту ж хвилину щось зашипіло, забулькотіло, поверхня води пішла колами, і кола повільно змістилися до підніжжя скель.
– Навіщо ти так, Боромире? – сказав Фродо. – І мені тут неприємно й навіть страшно, не знаю, від чого; не вовків я боюся і навіть не темряви за воротами – я боюся цього озера. Не каламуть його.
– Скоріше б ми вже звідси куди-небудь пішли! – зітхнув Меррі.
– Чому ж Гандальф так зволікає? – дивувався Пін. Гандальф не звертав на них уваги. Він сидів, схиливши
голову, чи то у відчаї, чи то напружено замислившись. Смутне виття вовків почулося знову. Кола на воді все поширювалися, підбиралися ближче і кілька разів уже накочували на берег.
Зненацька маг підскочив з гучним сміхом, примусивши всіх здригнутися:
– Зрозумів! Зрозумів! Ну ясна річ! Надзвичайно просто, як і будь-яка загадка, коли дізнаєшся про розгадку!
Підібравши палицю, Гандальф став під стіною й дзвінко крикнув: «Меллон!» Зірка коротко спалахнула й згасла. На стіні безшумно проявилися обриси величезних воріт, хоча до того не було ані щілини, ані дірочки. Повільно розділилися вони посередині й стали відчинятися назовні, п’ядь за п’яддю, доки обидві стулки не торкнулися скелі. У отворі з’явилися сходинки, які круто ішли нагору, у темряву густішу, ніж ніч. Вражені Хранителі дивилися на це, широко розплющивши очі.
– Я усе ж таки помилявся, – пояснив Гандальф, – і Гімлі теж. 3 нас один Меррі намацав вірний шлях: таємне слово було видно – в напису на арці! Перекласти його слід було так: «Скажи слово «друг» і увійдеш». Промовляєш це слово ельфійською, і ворота відчиняються! Зовсім просто. Надто просто для знавця заклинань у наш неспокійний час. Ті дні були щасливішими… Ну, а тепер підемо! [326]
Гандальф переступив поріг і торкнувся першої сходинки. Але в цей момент події звалилися на них лавиною. Хтось ухопив Фродо за кісточку; він із зойком упав.-Поні Білл перелякано заіржав, крутнув хвостом, рвонувся геть берегом озера і миттєво щез у темряві. Сем кинувся за ним, але, почувши крик Фродо, повернувся, плачучи й лаючись. Інші, обернувшись, завмерли: вода в озері кипіла, наче від південного кінця його пливла ціла армія змій.
З води висунулося, звиваючись, довге щупальце, сяюче блідо-зеленим світлом, – це воно вхопило Фродо чіпкими пальцями за ногу й тягло до води. Сем, упавши на коліна, хлиснув щупальце своїм кинджалом.
Пальці розчепилися, Сем потягнув Фродо у ворота, кличучи всіх на допомогу. З води простягайся інші щупальця, не менше двадцяти. Темна вода клекотіла, курилася смердючою парою.
– Усі до воріт! Нагору сходами! Мерщій! – крикнув Гандальф, і Хранителі, оговтавшись від заціпеніння, яке скувало всіх, крім Сема, поспішили слідом за магом увійти у ворота.
І дуже своєчасно. Сем і Фродо ледве здолали кілька сходинок, а Гандальф лише почав підніматися, коли чіпкі щупальця перетнули вузьку смужку берега й заходилися лазити по стінах та воротах. Одна така «змія» полізла через поріг, поблискуючи в світлі зірок. Гандальф зупинився й обернувся. Можливо, він підбирав слово, щоб закрити ворота, але воно не знадобилося: велика кількість кінцівок, звиваючись, схопилася за стулки воріт і з жахливою силою зачинила їх. Стулки з гуркотом зійшлися, розбудивши луну, і світло зникло. Крізь камінь доносилися глухі удари й тріск.
Сем, чіпляючись за руку Фродо, сповз на сходинку в чорній темряві.
– Бідний, бідний Білл! – промовив він придушеним голосом. – Бідолашний… Вовки, змії!.. Змії для нього – це вже занадто. Але мені довелося обирати, пане. Я повинен був іти з вами!
Вони почули, як Гандальф спустився назад до дверей і вдарив по них патерицею. Каміння загуло, сходи задрижали, але ворота не піддалися.
– Кепська справа! – сказав маг. – Шляху назад ми вже не маємо. Залишається лише знайти вихід – по той бік гір. Судячи із звуків, зовні накидали валунів, а дерева [327] вирвали з коренем і ними заклинили ворота. Шкода – красиві були дерева, росли так довго…
– Я відчував, що: поруч є щось жахливе, з моменту, як ступив ногою у воду, – промовив Фродо. – Але хто це був чи були?
– Не знаю. Та всі ці щупальця прямували до однієї мети. Якась тварюка прокралася, а може, її вигнали з темних підгірних вод. Там, у проваллях землі, мешкають істоти більш давні й бридкі, ніж орки…
Про те, що ця тварюка, хто б вона не була, з усього загону потяглася за Фродо, Гандальф пригадувати не став.
Боромир тихо пробурмотів кілька слів, але кам’яні склепіння посилили звук до хрипкого шепоту, і всі почули:
– Провалля землі! І туди ми прямуємо, хоча я проти… Хто поведе нас тепер у цій мертвій темряві?
– Я поведу, – сказав Гандальф, – і Гімлі мені допоможе. Стежте за моєю патерицею!
Маг високо здійняв патерицю – на її кінці зайнялося слабке світло -г- і покрокував крутими сходами. Широкі сходи добре збереглися, рівно дві сотні сходинок; вони перейшли у склепистий коридор з рівною підлогою.
– Давайте присядемо тут, на площадці, і поїмо, якщо вже їдальні немає! – запропонував Фродо. Він уже оговтався від перенесеного переляку й тепер відчував страшенний голод.
Пропозицію було схвалено всіма. Присіли на верхніх сходинках, ледь розрізняючи неясні постаті друзів у напівтемряві; після їжі Гандальф дав кожному втретє по ковтку рівевделльського питва.
– Боюсь, мирувару надовго не вистачить, – сказав він, – але Після сьогоднішніх подій без нього не обійтися. А доки дійдемо до виходу – якщо тільки нам дуже пощастить, – то й залишок увесь використаємо. Будьте обачні й з водою теж. У Морійських копальнях багато джерел та колодязів, але їх чіпати не можна. Нам може не випасти нагоди наповнити бурдюки й фляги, доки не спустимося до Маревої Долини.
– Скільки ж триватиме перехід? – запитав Фродо.
– Не можу сказати. Це залежить від багатьох причин. Але якщо правильно підемо, не заблукаємо й не потрапимо до якоїсь пастки, знадобиться три або чотири переходи. Від Західних воріт до Східних – не менше сорока миль по прямій, а шлях може й дуже кружляти. [328]
Відпочивали зовсім недовго, піднялися й вирушили. Усім хотілося подолати Морію якнайшвидше, і загін рухався ще кілька годин, борючись із сильною втомою. Гандальф увесь час ішов попереду. Патериця в його лівій руці ледь освітлювала землю у нього під ногами, а в правій він тримав свого меча, Гламдринга. За магом йшов Гімлі, очі його виблискували в слабкому світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом тримався Фродо; він теж витяг Жало; але леза Жала й Гламдринга не світилися і це хоча б трохи заспокоювало: адже мечі стародавніх ельфійських ковалів холодно світилися, якщо поблизу з’являлися орки. За Фродо йшов Сем, потім Леголас, молодші гобіти й Боромир. У темряві, останнім, ішов Арагорн, зберігаючи похмуре мовчання.
Коридор кілька разів повертав, а потім став знижуватися. Спуск тривав довго, але нарешті підлога знову стала рівною. Стало жарко й задушливо, однак повітря тут не застоювалося – час від часу обличчя Хранителів овівало свіжістю з ледь помітний прорізів у стінах. їх було багато: у слабкому світлі патериці Фродо помічав сходи й арки, тунелі й коридори, що вели догори й донизу, або просто чорні провали по боках. Немислимо було сподіватися запам’ятати все це.
Гімлі мало допомагав Гандальфові, хіба що своєю стійкою мужністю. На відміну від інших він не боявся темряви. Часто Гандальф радився з ним, якщо вагався у виборі повороту, але останнє слово весь час лишалося за магом. Морійські копальні були неймовірно заплутані навіть для Гімлі, сина Глоїна, здавалося б, звичного до підземного життя. А Гандальфові згадки про давню подорож не дуже знадобилися; і все ж таки, як би не петляла в темряві дорога, він знав, куди потрібно вийти, і вмів безпомилково визначити шлях до мети.
– Не бійтеся, – сказав Арагорн. Зупинка тривала довше, ніж зазвичай; Гандальф пошепки радився з Гімлі, а інші чекали на них осторонь. – Не бійтеся! Я неодноразово подорожував з Гандальфом, хоча й не в такій темряві; а в Рівендедлі згадують ще вражаючіші його подвиги, яких і я не бачив. Якщо тут взагалі є дорога, Гандальф її не загубить, Він привів нас сюди, незважаючи на наші побоювання, він же й виведе, як би дорого це не коштувало [329] йому самому. А бачить він навіть у глуху ніч краще, ніж кішки королеви Берутіель!
І дійсно, загону пощастило з проводирем. У мішанині біля воріт вони кинули багато речей. Тепер, не маючи ані палива, ані смолоскипів, без світла, вони невдовзі потрапили б у халепу. Переходи Морії були не просто заплутані – у них траплялися колодязі, провалля; кроки викликали в них глуху луну. У стінах і на підлозі час від часу зяяли тріщини, діри; інколи їх помічали, лише наступивши на них, а найширша виявилася більше семи футів, і Пін не одразу зважився перестрибнути жахливу безодню, звідки доносився дзвін води, наче в глибинах поверталося колесо величезного млина.
– Мотузка! – бурмотів Сем. – Ну ясна річ: що забув, того й бракує!
Чим більше ставало подібних перешкод, тим повільніше пересувався загін. Здавалося, не буде кінця шляху вниз, вниз, вниз, до коренів гір. Вони втомилися безмірно, і все ж таки думки про привал не приносили втіхи. Урятувавшись від озерного чудовиська, попоївши й ковтнувши цілющого мирувару, Фродо спочатку збадьорився; але тепер глибока тривога, майже жах, знову налягла на нього. Хоча в Рівенделлі його вилікували від удару ворожого кинджала, рана не минула безслідно. Відчуття Фродо загострилися, він тепер міг розрізняти речі, раніше невидимі. Сам він помітив зміну лише зараз, виявивши, що бачить у темряві краще за всіх своїх супутників, крім Гандальфа. Та ще й Перстень на ланцюжку лежав у нього на грудях. Час від часу він важчав; Фродо відчував зло попереду і зло позаду, але мовчав і вперто крокував, міцніше стискуючи рукоятку меча.
Супутники його теж мовчали, зрідка обмінюючись поспішним шепотом. Тишу порушував лише шум їхніх власних кроків; глухе стукання чобіт Гімлі, важка хода Боромира, легка – Леголаса, м’яке, ледве чутне крокування гобітів, а далі – повільні, тверді кроки Арагорна. Варто було на якийсь час зупинитися, і все стихало, тільки слабко дзвеніла чи капала невидима вода. Але Фродо почув – хоча й не зовсім впевнено – м’яке човгання босих ніг. Воно ніколи не посилювалося й не наближалося настільки, щоб сумніви Фродо розсіялися, але, уловивши його одного разу, він уже чув його по дорозі постійно. Луною [330] це бути не могло – коли Хранителі зупинялися, човгання чулося само собою і уривалося не одразу.
Загін вступив до Морії, коли стояла ніч. Йшли кілька годин з короткими перепочинками; нарешті Гандальфа спіткало перше серйозне випробування: під широкою аркою відкривалося три проходи, усі на схід, але лівий пірнав кудись униз, правий ішов догори, а середній – прямо, гладкий, але дуже вузький.
– Я зовсім не пам’ятаю цього місця! – зізнався Гандальф, нерішуче зупинившись перед аркою. Він підніс патерицю вище, сподіваючись знайти якісь знаки чи написи, але нічого такого не було.
– Я надто втомився і вибирати не візьмуся, – сказав він, похитавши головою. – А ви, напевне, втомилися ще сильніше. Мабуть, краще нам провести залишок ночі тут. Розумієте? Тут-бо завжди темно, однак зовні місяць уже хилиться на захід, північ давно минула.
– Бідолашний Білл! – зітхнув Сем. – Де ж він зараз? Аби його хоч вовки не вхопили!
Ліворуч від арки ввижалися напівпрочинені кам’яні двері; вони легко піддалися навіть слабкому поштовху, а за ними лежало просторе приміщення, вирубане в скелі.
– Цитьте! Цитьте! – вигукнув Гандальф, коли Пін і Меррі гайнули туди, задоволені, що можна буде відпочити в чотирьох стінах, а не у відкритому проході. – Тихіше! Не лізьте у воду, не спитавши броду. Першим увійду я!
Він обачно ступив усередину, інші потяглися вслід.
– Ну ж бо, подивіться! – одразу сказав маг, вказуючи патерицею на підлогу. Там зяяла кругла діра колодязя, а навколо валялися уламки каміння. Іржаві, розбиті ланцюги звисали в чорну безодню.
– Ось, звалився б сюди, тільки б і встиг порахувати, чи далеко до дна, – сказав Арагорн до Меррі. – Хто ж лізе вперед, маючи проводиря?
– Схоже, тут мешкала варта, що охороняла ті три проходи, – здогадався Гімлі. – Ця діра – напевне колодязь. У нього була кам’яна кришка, але вона розбита. Будьмо ж усі обережнішими в темряві!
Піна щось так і тягло до колодязя. Поки мандрівники розгортали ковдри і стелили постелі під стіною, якнайдалі від діри, він підкрався до неї й зазирнув. Прохолодне повітря з невідомих глибин дихнуло йому в обличчя. Підкоряючись [331] раптовій примсі, Лій намацав уламок каменя й жбурнув. Проминуло кілька митей, і нарешті десь далеко, у пустоті печери почулося: «бульк!» – і тут же звук, посилений і підхоплений стінками колодязя, гулко рознісся по
– Що це? – стрепенувся Гандадьф- Пін зізнався у своїй витівці, і маг заспокоївся, але сильно розсердився, і Пін бачив, як блиснули його очі. r-г Дурень Тук! – пробурмотів він. – Ми в небезпечному проході, не на гобітанській прогулянці! Наступного разу краще одразу кидайся сам, менше буде клопоту. А тепер посидь тихо!
Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долинуло слабке постукування: тап-тон, тап-тон – і тиша; відлуння замовкло, і знову: тап-тон, тон-тон, тад-тап, тон. Це неприємно нагадало якісь сигнали, але невдовзі звуки завмерли і більше не повторювалися.
– Присягаюся, це стукав молот! – сказав Гімні.
– Так, – відгукнувся Гандальф, – і мені це дуже не подобається. – Може, дурний жарт Піна чуті ні до чого – але якщо він потурбував тих, кому б краще було дати спокій… Благаю, не роби більше нічого подібного! Хочеться все ж таки спокійно відпочити. У нагороду за молодецтво тобі, Піне, вартувати першому, –додав, маг і загорнувся в ковдру.
Пін, дуже нещасний, сидів біля входу в смоляній темряві. Весь час він озирався: чи хтось не виліз із колодязя. Йому дуже хотілося прикрити діру, хоча б ковдрою, але він боявся тепер наближатися до неї, боявся навіть ворухнутися, хоча Гандальф, здається, заснув.
Насправді маг не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він глибоко поринув у роздуми, намагаючись воскресити в пам’яті всі подробиці своєї першої подорожі до Морії та вирішити, куди йти далі. Хибний поворот міг усе погубити.
Через годину він підвівся й, підійшовши до Піна, тихо сказав:
– Притулись у куточку та поспи, малий. Ти, мабуть, хочеш спати, а в мене сну в оці немає. То давай вже я за тебе повартую.
Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:
– Я знаю, чому мені так погано. Необхідно викурити люльку! Я не нюхав тютюну із самого ранку перед снігопадом… [332]
Останнє, що розгледів Пін, засинаючи, була темна постать старого мага, що згорбилася на підлозі, із жевріючою тріскою у вузлуватих руках. Вогонь на мить освітив його гострий ніс, і потягло тютюновим димом.
Гандальф розбудив їх через шість годин. Весь цей час, нікого не турбуючи, він вартував сам.
– І за ці години я прийняв рішення, – повідомив він. – Мені не подобається вигляд середнього проходу, не подобається запах лівого – якщо лише я в чомусь розбираюся, там унизу повітря затхле. Підемо правим коридором. Нам час підніматися.
Вісім годин, не враховуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед у темряві. Нічого не траплялося, нічого не було ввдно й чути, крім слабкого вогника, що стрибав, наче світлячок, попереду загону, на патериці мага. Обраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки можна було судити, він вигинався великою дугою, і чим вище, тим ширшим та просторішим він ставав. Ніяких бічних ходів, у рівній підлозі – ані вирви, ані тріщини. Вочевидь, у давні часи ця дорога вважалася важливою, і нею можна було йти швидше, ніж напередодні.
Так пройшли близько п’ятнадцяти миль по прямій на схід, а якщо рахувати точно – і всі двадцять, або й більше. У міру того, як вони підіймалися, Фродо ставало легше; однак йому все ще було неспокійно, і час від часу він уловлював далеко позаду… ні, не луну, а звук чиїхось кроків.
Сили гобітів вичерпувалися, і всі вже думали про привал та відпочинок, коли стіни обабіч раптом зникли. Мабуть, коридор влився до якогось широкого простору. Позаду залишилось тепло, а попереду, у темряві, відчувалася прохолода. Загін зупинився, і всі стривожено збилися до купки. А Гандальф був задоволений:
– Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!
Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам’яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних [333] арки; одна – східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.
– Більше я поки що нічого не зроблю, – сказав Гандальф. – У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з’явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький. :
Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.
– Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, – сказав Сем, – і кожен мав років п’ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?
– Це не нори, – виправив Гімлі, – а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.
Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:
Ще світлий Місяць плям тоді не знав,
Коли з каміння першим Дарін встав –
Коли ще був зеленим юний світ.
Й, підвівшись, він один пішов на схід…

Він йшов крізь гори та уздовж річок,
Він пив – був недоторканим струмок,
До Вод Дзеркальних він простяг долонь –
І діамантів спалахнув вогонь,

Що був живою зіркою в імлі,
Й засяяв ясно на його чолі
Світ ясним був у світлі Давні Дні,
Ще не сховались в темній глибині

Могутні Гондолін і Нартотронд,
Співав свої пісні лісний народ, [334]
І не очікував ніхто кривавих літ –
В День Даріна добру належав світ.

Він був – Король печер, і в тверді скал
Стояв його величний тронний зал,
Де друзям прикрашали сріблом шлях,
А браму зачиняв таємний знак,

Де скрізь світив кришталь, а кожний крок
Був повним світла Сонця і Зірок.

У кузнях молот бив, співав метал,
Блищала сталь шоломів та забрал,
Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,
І втома не торкалась сильних рук,

На срібній лусці металевих лат
Спалахував опал і діамант,
І сяйвом Місяця світили у ночі
Нагрудники, сокири та мечі.

Ще Даріна народ невтомним був,
І з-під землі тоді ще кожен чув
Чарівний спів й веселий арфи дзвін,
Й лунали труби з брами навздогін.

Старіють гори, посинішав світ,
Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,
Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,
В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,

Тепер в пітьмі гробниць панує сум,
У Морії, у царстві Казад-Дум.

Та все одно жеврітимуть на дні
Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,
Аж доки світ побачить знов весну,
І Дарін не прокинеться від сну.*
* Переклад С. Бондаренко.
– А мені подобається! – заявив Сем. – От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад-Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?
Гімлі мовчав. Він ще не заспокоївся від співу, і йому було важко говорити. [335]
– Гори скарбів? – повторив Гандальф. – Ні, не лежать. Орки часто грабували Морію, на верхніх поверхах нічого не залишилося. А з того часу, як гноми втекли, ніхто не насмілювався спускатися до нижніх галерей і скарбниці – їх затоплено водою… і страхом.
– Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? – запитав Сем.
– За мітрілом, – відповів Гандальф. – Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо – їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби – усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали – мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім’я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, «зоряне сяйво» – та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці…
– Як? – раптом Гімлі порушив мовчання. – Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!
– Так, – сказав Гандальф. – Я ніколи не казав Більбо, але вона коштує більше, ніж увесь Гобітон з усім його скарбом.
Фродо промовчав, тільки просунув руку під сорочку та погладив свою кольчугу. Його вразила думка, що він мандрував увесь час із такою коштовністю під курткою. Чи знав про це Більбо? Без сумніву, добре знав. І справді королівський [336] подарунок! Г тут же думки Фродо гайнули далеко від морійських підземельну Рівенделл, до Більбо, і в Торбу-на-Кручі тих часів, коли вони мешкали там удвох. Всім серцем прагнув він повернутися в ті дні, стригти лужок, доглядати квіти і ніколи не чути ані про Морію, ані про мітріл… ані про Перстень….