Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

- Оце й є Маревий Каскад, – сказав Арагорн, вказуючи на водоспади. – Уздовж нього тягнеться глибоко вибитий у скелях шлях, яким ми б і спустилися, якби доля була милостивішою до нас.
- Доля та Карадрас, – поправив Гімлі. – Бач, стоїть собі, осміхається на сонці!
Він погрозив кулаком найдальшому з піків і відвернувся. [351] На сході пасмо гір несподівано уривалось, відкриваю чи невиразні контури просторої країни поза ними. На пі» день Імлисті Гори тягайся без кінця, доки око вхопить Мандрівники стояли все ще досить високо на західному краї долини, а приблизно милею нижче лежало озеро, видовжене, ніби наконечник списа, що глибоко встромивсі у північний видолинок. Південний кінець озера освітлює сонце, але води його були глибокого синього кольору, як небо ясного вечора, якщо дивитись з освітленої кімнати Окрайка з голого каміння відокремлювала нерухому, без зморщок, гладінь води від рівної зеленої луки. Гімлі сумовито покачав головою:
- Ось вона, Дзеркальна Заводь, Келед-Зарам! Пам’ятаю, він сказав: «Хай потішить тебе це видовище. Але ми не зможемо там затриматися». Аж ось – нескоро ще я зможу втішитись, і мушу поспішати звідси – а він залишиться…
Тепер загін йшов нерівною, розбитою дорогою униз від Воріт. Деінде вона оберталася на ледь помітну смугу межі вересом та ломикаменем, що повиростали серед потрощених плит. Але все ще можна було помітити, що колись давно цю дорогу від верхньої до нижньої межі томських володінь старанно вимостили. Край дороги зустрічались руїни якихось будівель та зелені кургани, увінчані купами струнких беріз чи модрин, зітхаючих під вітром. Один з заворотів на схід привів подорожніх прямо до Дзеркальної Заводі, і вони побачили неподалік від дороги самотню колону з обламаним верхом.
- Камінь Даріна! – вигукнув Гімлі. – Я не можу піти, не глянувши на це чудо зблизька, хоч на хвилинку!
- Тоді поквапся! – сказав Арагорн, озирнувшись на Ворота. – Сонце заходить рано. Орки, може, й не з’являться до сутінків, але ми мусимо встигнути відійти якомога далі. Місяць вже убуває, вночі буде зовсім темно.
- Фродо, ходімо-но разом! – запропонував гном, зіскочивши з дороги. – Я не дозволю тобі пройти повз Келед-Зарам!
Він побіг по зеленому укосу, Фродо повільно попрямував за ним; синя вода притягувала його попри біль та втому. Сем плентався слідом.
Біля колони Гімлі зупинився і задер голову. Камінь вивітрився, вкрився тріщинами, вирізьблені руни ледве проступали. [352]
- Цю колону поставили на місці, де Дарін вперше заглянув у води Дзеркальної Заводі, -~ сказав гном. – Загляньмо теж!
Вони схилилися над темною водою і спочатку нічого не побачили. Потім поволі стали проступати обриси навколишніх гір та піків, немов язики білого вогню, та глибоке небо понад ними у мерехтінні зірок, хоча був ще день й сонце світило. їхні власні нахилені голови так і не відбилися у дивному дзеркалі.
- О Келед-Зарам, прекрасний та таємничий! – прошепотів Гімлі. – Тут спочива корона Даріна до того часу, коли він прокинеться! – Гном уклонився і поспішив піднятися по зеленій луці назад до дороги.
- Що ти там бачив? – спитав Пін у Сема. Але Сем глибоко задумався й нічого не відповів.
Тепер дорога завернула на південь і швидко пішла униз. Поза озером вони знайшли джерело – глибоку западину, повну кришталево-прозорої води; широко розпливаючись по кам’яному розсипу, вона виблискувала й дзюркотіла, стікаючи до крутого скелястого корита.
- Це витік Срібної Струни, – сказав Гімлі. – Не пийте з нього! Вода холодна, мов крижана!
- Нижче цей струмочок обертається на швидку річку, – додав Арагорн, – вона збирає воду з багатьох інших гірських бурчаків. Ми ще. довго будемо йти уздовж неї – такий шлях обрав Гандальф, так і я сподіваюсь дістатися до лісів, де Срібна зливається з Великою Рікою – ось там!
Там, куди він показав, потік, підстрибуючи на камінні, зникав у чаші долини, губився у золотавім серпанку.
- Це ліси Лоріену Квітучого, – сказав Леголас, – найчудовішого з володінь нашого народу. Ніде нема таких дерев, як у тій землі. Восени їхнє листя набуває золотого кольору і не опадає, поки з новою весною не з’явиться молода зелень, і тоді землю у лісі вкрива золото, віття гнеться від жовтого цвіту; золотим залишається купол лісу, а опори його – з срібла, бо кора тих дерев гладка та сріблясто-сіра. Так співають у нас в Чорноліссі. Як було б чудово навідатися туди навесні!
- Про мене, він взимку теж чудовий, – сказав Арагорн. – Але до нього ще йти чимало миль. Поспішаймо!
Спочатку Фродо та Сем ще могли встигати за супутниками, але Арагорн вів загін швидким кроком, і невдовзі [353] вони почали відставати. З раннього ранку вони нічого не їли, після теплої сутіні Морії вітер здавався крижаним,: сонце не гріло. Рубець на лобі в Сема пекло мов вогнем, голова здавалась порожньою, його трусило. Фродо задихався, кожний крок давався через силу.
Нарешті Леголас, озирнувшись побачив їх далеко позаду й покликав Арагорна. Всі зупинились, і Арагорн, узявши з собою Боромира, поспішив до них.
- Вибач мені, Фродо! – вигукнув він скрушно. – Стільки всього скоїлося сьогодні, і поспішати мусимо ми щодуху, отож я й забув про каліцтво твоє та Семове. Чому ти мовчав? Я б допоміг, хоч би всі орки Морії гнались за нами! Але тепер потерпи ще трохи: поблизу є місцина, де можна ненадовго зупинитися. Там.я зроблю все, що в моїх силах. Боромире, понесімо їх!
Незабаром загін обминув ще один потік: стікаючи з заходу, він зливав свою пінну течію з водою Срібної. Разом падали вони, здіймаючи хмарки піни, через поріг зеленкуватого каменя у невеличку лощину. Круті береги поросли модринами, низькорослими і покрученими, повзучою травичкою та кущиками чорниці. Дещо нижче річка з гуркотом перекочувала блискучу гальку по рівному руслу. Там загін зупинився відпочити. Було близько третьої опівдні, вони віддалилися від Воріт лише на кілька миль. Сонце вже хилилося на захід.
Поки Гімні та молодші гобіти збирали ломаччя, розкладали багаття й носили воду, Арагорн оглянув Фродо та Сема. Семова рана виявилась неглибокою, хоча жахливою на вигляд, і Арагорн нахмурився, але потім обличчя його прояснилось:
- Тобі пощастило, Семе! Чимало вояків платили набагато дорожче за свого першого орка. Зброя ворога, проти звичаю, не була отруєна. Я полікую рану, і все добре загоїться. Ось зараз Гімні нагріє воду, обмиємо, і цього вистачить… – Він вийняв з торби кілька зів’ялих листочків. – Сушені вони трохи слабкіші, але все ж таки це ацелас, той, що я зібрав біля Непогожої. Розкриши один листочок, кинь у воду, промий рану дочиста, потім я перев’яжу. А тепер твоя черга, Фродо!
- Ні, не треба! Все гаразд! – поквапливо вигукнув Фродо. (Йому не хотілося розкривати таємницю кольчуги). – Мені б тільки попоїсти та відпочити… [354]
- Ні, – заперечив Арагорн, – треба неодмінно глянути, що зробили з тобою молот і ковадло. Мені аж ніяк не віриться, що ти взагалі живий!
Він розстібнув стару куртку Фродо, поношену сорочку і здивовано ахнув, а потім розсміявся: срібна кольчуга засліпила його гарячим відблиском, немов рябизна на морі під сонцем. Обережно стягнув її Арагорн і потрусив; зірками сяйнули самоцвіти, а срібні кільця зашелестіли тихо, ніби дощик по озерній воді.
- Подивіться, друзі! – покликав Арагорн. – Оце чудова гобітанська шкірка, від такої не відмовився б і ель-фійський князь! Якби мисливці Середзем’я довідались, які у гобітів шкірки, то натовпом рушили б до Гобітанії!
- І витратили свої стріли марно, – підхопив Гімні, милуючись кольчугою. – Адже це мітріл! Мітрільна кольчуга! Я ніколи не бачив такої краси, ба навіть не чув ні про що подібне! Це її мав на думці Гандальф!
- Присягнуся, він занизив ціну. А до чого ж доречний виявився подарунок!
- А я все гадав, чим це ви там з Більбо займаєтесь, замкнувшись у його кімнаті! – осміхнувся Меррі. – Благословен будь, старий Більбо! Як не вшанувати його за таке ще сильніш! Добре було б нам знов побачитись та про все це йому розповісти…
На грудях та правому боці Фродо мав великого, вже почорнілого синця. Під кольчугу був одягнений жилет з м’якої шкіри, але в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. На лівому боці теж залишились садна від удару об стіну. Поки інші готували їжу, Арагорн обмив болючі місця відваром з ацеласового листя. Гострі пахощі виповнили лощину, і Хранителі, по черзі подихавши парою з казанка, відчули в собі нову свіжість та міцність. Незабаром Фродо стало легше дихати, біль відступив, хоч довго ще забиті місця відзивались болем на кожний дотик. Арагорн, знайшовши у своїх запасах клапоть м’якого полотна, обгорнув ним Фродо.
- Кольчуга дивовижно легка, – сказав він. – Спробуй натягнути її, боляче не буде. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її навіть коли спиш, поки не дійдемо до безпечніших країв; утім, доки твоє завдання не виконано, таких країв буде небагато…
Пообідавши, приготувались іти далі. Вогонь загасили, багаття засипали землею, а потім вийшли з лощини на [355] дорогу. Вони ще не встигли відійти далеко, як сонце сховалось за пасмом західних гір, по схилах одразу пролягли тіні. Сутінки скрадали смугу дороги, туман збирався в западинах. Далеко на сході вже займалась бліда заграва, що передвіщала місяць, невиразно окреслюючи ліси та рівнини. Сем і Фродо, підбадьорені лікуванням та відпочинком, могли тепер швидко йти, і Арагорн вів загін уперед, з єдиним коротким привалом, ще майже три години.
Настала глуха ніч. На небі висипало безліч зірок, але місяць, уже щербатий, з’явився дуже пізно. Гімлі та Фродо йшли останніми, намагаючись не робити галасу, і мовчки прислухувались до голосів ночі. Нарешті Гімлі порушив мовчання.
- Все тихо, тільки вітер шумить. Гоблінів поблизу нема, якщо тільки я не глухий, мов корок, а орки, сподіваюсь, задовольняться тим, що вигнали нас з Морії. Може, того вони й хотіли, без усякого зв’язку з нами… з Перснем. Взагалі, коли вбивають їхнього ватажка, орки часто женуться за тими, хто їх скривдив, далеко по рівнині…
Фродо, не відповідаючи, кинув погляд на Жало: клинок не світився. Але щось згукнуло – чи йому то вчулося? Щойно сутінки погустішали і дорога позаду стала невидимою, Фродо уловив поквапливе човгання ніг – зараз воно почулося знов. Він швидко обернувся – два крихітних зелених вогнища мигнули і зразу ж щезли.
- Що це? – спитав гном.
- Не знаю, – відповів Фродо. – Чиїсь кроки, вогники, ніби очі. Поки ми йшли по Мори, мені це часто ввижалося.
Гімлі зупинився і припав вухом до землі.
- Коріння й каміння ведуть звичайні нічні розмови, а так нічого не чути. Краще підемо скоріш – ми упустили наших з очей!
Назустріч подорожнім з долини віяв холодний нічний вітер. Попереду замаячили сірі тіні, звідти долинув безперервний шурхіт, ніби тополі шуміли під вітром.
- Лотлоріен! – вигукнув Леголас. – Лоріен Квітучий! Ми на межі Золотого Лісу. Ех, чом би зараз не бути весні!
Високі дерева постали перед ними в ночі; аркою змикалися вони над дорогою, а ріка невдовзі зникла у плутанині підліску. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а листя – тьмяно-золотим. [356]
- Лотлоріен, – сказав Арагорн. – Радісно мені знов чути вітер в його вітті! Ми віддалилися від Воріт лише десь на п’ять ліг, але :більше йти не спроможні. Сподіваймося, що ельфійський дух збереже нас цієї ночі від погоні та засади!
- Якщо тільки ельфи ще живуть тут, у затемненім світі, – зауважив Гімлі.
- Мої родичі вже давно не відвідували цю країну, де мандрували у давні часи, – сказав Леголас. – Але ми чули, що Лоріен ще не запустів, його боронить таємна сила, яка не дає доступитися злу. Але народ тутешній рідко можна бачити, мабуть, вони тепер зайшли глибше до лісу, подал від північної межі.
- Так, вони живуть у глибині лісу, – підтвердив Арагорн і зітхнув, ніби щось згадав. – Сьогодні вже як-небудь влаштуємось. Пройдемо ще трохи, поки дерева не оточать нас з усіх боків, а потім завернемо убік зі стежки та пошукаємо місце для ночівлі.
Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:
- А чи нема іншого шляху?
- Якого ж іще шляху тобі треба? – здивувався Арагорн.
- Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії – і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.
- Скажи краще «без змін», так буде вірніше, – поправив його Арагорн. – Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?
- Гаразд, тоді веди нас! – сказав Боромир. – Але цей ліс загрожує бідою.
- Він дійсно грізний, – згодився Арагорн,- прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі! [357]
Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.
- Це Німродель! – сказав Леголас. – Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.
Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:
- Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!
Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.
Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.
Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.
- Чуєте голос Німроделі? – спитав Леголас. – Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною – ось послухайте…
Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:
Цей плач про діву лісову,
Із ельфів давнини,
Прекрасну, ніби Лоріен,
У мареві весни. [358]

Вона проходила, ясна,
І мріла на льоту
Живого срібла білизна
Крізь одіж золоту.

Волосся сонячним дощем
Лилося по плечах…
Легка, мов липовий листок,
І ніжна, мов свіча,

Була чарівна Німродель.
Між лісових струмків
Тривожив дзеркало озер
її прозорий спів.

Ніхто не зна, в якім краю,
Серед яких земель
Блукає нині світлий дух
Ясної Німродель…

Упала тінь, прийшла печаль,
Аз нею біль і страх…
Вона спішила на причал,
Та згинула в горах…

Вітрильник білий на краю
Затемнених земель
Дарма чекав любов свою –
Пресвітлу Німродель…

Він, кажуть, в бурю потонув…
А правив кораблем
Амрот, що був у давнину
Ельфійським королем…

Чи, може, сином короля,
Володаря лісів,
Ще в ті часи, як Лоріен
Нетлінним злотом цвів.

Жорстокий шквал зламав причал,
Вітрила обірвав,
І кораблі, як пелюстки,
Від берега погнав…

Дарма вдивлятись крізь одчай
До болю у очах, –
В тумані танув обрис скель
Чи… образ Німродель. [359]

У ту хвилину Амрот-Ельф
Любов свою втрачав…
І безпритульний корабель,
Мов зрадника, прокляв.

З корми у море він злетів
Несхитно, мов стріла…
Його ім’я, любов і біль
Поглинула імла…

Чи допливли на Валінор
Блукальці-кораблі,
Про те не чув ніхто з дітей
Печальної землі.
Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.
- Далі не можу. Багато чого я забув, адже історія ця довга й сумна – історія про те, як горе оселилося у Лоріені Квітучому, коли гноми розбудили підгорне лихо.
- Але не гноми його створили, це лихо, – заперечив Гімлі.
- А я цього й не казав. Але лихо прокинулось, і багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона загубилась далеко на півдні, на перевалах Білих Гір, і не з’явилася на березі, де Амрот, її коханий, приготував корабель та чекав на неї, щоб відпливти. Але весною, коли вітер грає з молодим листям, відгомін її голосу ще можна почути біля водоспадів, що назвали її ім’ям. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота, бо Німродель впадає у Срібну, яку ельфи звуть Келебрантою, а Келебранта – до Андуїну Великого, а той до затоки Белфалас, звідки відпливли ельфи Лоріену. Але ні Німродель, ні Амрот не повернулися сюди.
Кажуть; що жила вона, згідно зі звичаєм ельфів Лоріену, у будинку на гілках дерева, яке росло біля водоспадів; може, так вони й зараз живуть. Тому їх і прозвали «Галадрім», або Деревний народ. У нетрях лісу можна зустріти неймовірно високі дерева. Цей народ не порпався у землі, як гноми, не будував також кам’яних мурів, поки не постала Тінь.
- Але і в наш час жити на деревах, можливо, безпечніше, ніж на землі, – сказав Гімлі, подивившись через річку на дорогу, що вони вже пройшли, а потім на щільне склепіння з гілок над головою. .
- Твої слова дуже доречні, Гімлі, – сказав Арагорн. – Ми не можемо збудувати дім, але пошукаємо сьогодні [360] притулку на ніч серед гілок, за прикладом Галадрімів. Необачно було б сидіти так довго поблизу від дороги.
Загін заглибився в ліс, віддаляючись на захід від Срібної берегом гірської річки. Неподалік від водоспадів Німроделі вони натрапили на кілька величезних дерев, що нависли над водою. Сірі, неосяжні стовбури здіймалися у темряві до невідомої високості
- Я можу залізти догори, – запропонував Леголас, – це мені не первина, знаюся на деревах, хоч то коріння, хоч гілля. Щоправда, ця порода мені невідома. Тобто з пісень я знаю, що звуться вони меллорнами, – це ті самі, з жовтими квітами, – але лазити по них ще не доводилося. Тепер хоч дізнаюсь, які вони на дотик, як ростуть.
- Які б вони не були, – втрутився Пін, – я вважатиму їх пречудовими, якщо ночувати на них можуть не тільки птахи. Але, звісно, все ж таки якось незвично спати на сідалі!
- Тоді рий нірку під корінням, коли це більше до смаку вашому племені. Але якщо хочеш сховатися від орків, рий хутко та глибоко!
З цими словами Леголас, легко підскочивши, вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Але не встиг він повиснути на ній, як із пітьми, звідкись зверху, пролунав владний вигук: «Даро!»
Леголас, сполоханий та здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.
- Стійте тихо! – шепнув він своїм супутникам. – Не рухайтесь, не гомоніть!
Наверху хтось неголосно засміявсь, а потім заговорили ельфійською мовою, чистою та дзвінкою. Фродо розібрав тільки частину слів (бо знайома йому мова ельфів заходу різнилась від мови лісових ельфів сходу). Леголас відповів їм тою ж мовою.
- Хто це та чого їм треба? – спитав Меррі.
- Ельфи, – прошепотів Сем. – Чи голосів не чуєш?
- Так, це ельфи, – підтвердив Леголас, – і вони кажуть, що ви сопите досить голосно, щоб поцілити вас із лука без зусиль, наосліп!
Сем поквапом затис долонею рота.
- Не лякайся, вони запевняють, що вам нема чого боятися. Помітили нас вже давно – ми ще стояли на тім березі Німроделі, а вони вже з голосу впізнали у мені одноплемінника з півночі. Тим-то вони й дали нам переправитись, а [361] отім ще почули мою пісню. Здається, їм відомо щось про наш похід: запрошують нагору мене й Фродо. Інших прохають трохи зачекати, поки вирішать, що робити.
З темряви униз зісковзнула сріблясто-сіра драбина, сплетена з мотузки. Зовсім тонка, вона, однак, могла б витримати вагу багатьох людей, а до того ще й світилася у пітьмі. Леголас легко, мало не бігцем, піднявся по ній, а Фродо посувався повільно; слідом поліз Сем, намагаючись не дихати. Гілки меллорну розходились від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори, але ближче до верхівки вони були дуже галузисті, і на них спирався дерев’яний настил; у ті часи їх називали «плет» або, ельфійською мовою, «далан». Посередині він мав проріз, крізь який спускали, в разі потреби, драбину, щоб залізти чи спуститися. Коли Фродо нарешті зіп’явся на поміст, він знайшов Леголаса у товаристві трьох інших ельфів у темно-сірому вбранні, майже непомітних між гіллям, поки вони не рухались. Один з них трохи відкрив невеличкий ліхтар і в його м’якому сріблястому світлі уважно подивився у вічі Фродо та Семові; потім закрив ліхтар та промовив щось, ніби привітання. Фродо, затинаючись, відповів.
- Ласкаво просимо! – сказав ельф загальною мовою, старанно вимовляючи слова. – Ми рідко користуємось іншою мовою, окрім власної, бо живемо тепер у самім серці лісу та не дуже прагнемо спілкуватися з іншими народами. Навіть родичі з півночі віддалилися від нас. Але ті з наших, хто ще навідується до чужих країв – стежити за ворогом, дізнатись новини, – знають тамтешні мови; ось так і я, Гельдір. А мої брати, Руміл та Орофін, вашою мовою майже не володіють.
Але ми чули про ваш загін – розвідники Елрондові навідались до Лоріену по дорозі додому. Про гобітів, або напівросликів, ми не чули з давніх-давен і не знали, що вони ще живуть у Середзем’ї. Судячи з вигляду, ви не приховуєте нічого поганого, до того ж вас супроводжує ельф, наш родич, і ми готові допомогти вам, на прохання Елронда, хоч і не звикли пускати до себе чужоземців. Але цю ніч ви мусите провести тут. Скільки вас?
- Восьмеро, – сказав Леголас. – Крім двох гобітів та мене, двоє людей – один з них Арагорн, нащадок нуменорців, друг ельфів.
- Ім’я Арагорна, сина Арахорна, відоме у Лоріені, – відповів Гельдір. – Володарка прихильна до нього. Тоді все гаразд. Але ти назвав лише сімох? [362] :
- Восьмий – це гном.
- Гном? Погано! Ми не мали ніяких відносин з гномами аж з Темних віків. їм нема ходу сюди. Я не можу пропустити його!
- Але він родом з-під Самотньої Гори, з чесного племені Даїна, що дружить з Елрондом, – втрутився Фродо. – Сам Елронд обрав його як супутника мені, він хоробрий та вірний друг!
Ельфи неголосно перемовилися проміж себе і щось спитали у Леголаса своєю мовою.
- Добре, – вирішив нарешті Гельдір, – ми пустимо його, хоч це нам не до вподоби. Якщо Арагорн та Леголас пильнуватимуть його, поручаться за нього, гном пройде сюди; але по землі Лоріену він муситиме йти з зав’язаними очима.
А зараз досить розмов. Вашим друзям не варто залишатися унизу. Вже багато днів тому ми помітили, як численна ватага орків попрямувала до Морії, і з того часу пильно стежимо за нашими річками. Вовки виють на межах лісу. Якщо ви й справді прийшли з Морії, небезпека, мабуть, близько. Рано-вранці вам доведеться йти далі.
Гобіти хай усі зберуться тут – ми не боїмось їх! А на сусідньому дереві є ще один далан, там можуть переночувати решта. Ти, Леголасе, відповідатимеш за них. Коли щось знадобиться, поклич нас. Та доглядай гнома!
Леголас зразу ж метнувся по сходах додолу, щоб сповістити про рішення Гельдіра, і незабаром на далані з’явилися Пін та Меррі, ледве дихаючи від страху та крутого підйому.
- А ось і ми! – сказав Меррі, відсапуючись. – Ми принесли ковдри, наші і твої, а всі інші речі Блукач сховав під купою листя. -
- Могли б і не тягати зайвого, – сказав Гельдір, – взимку на деревах холодно, отже, ми маємо досить хутряних плащів та ковдр. Сьогодні вітер з півдня, але все одно холодно; може, бажаєте поїсти та попити, щоб зігрітись?
Гобіти прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої) вечері з великою готовністю. Потім вони загорнулись потепліше у свої ковдри, ще й зверху прикрилися хутряними плащами ельфів, і спробували заснути. Але, незважаючи на сильну втому, це вдалося тільки Семові. Гобіти не люблять височини і не сплять наверху, навіть якщо [363] в їхніх домівках є «верх», тобто другий поверх. Далан був. спальнею не в їхньому стилі; ні стін, ні хоча б поруччя, тільки з одного боку плетена переносна заслінка від вітру.
- Сподіваюсь, якщо засну на цім горищі, то не скочуся вниз, – сказав Пін – йому хотілось ще побалакати.
- Ну, а якщо вже я засну, то так і буду спати, хоч би й скотився, – одізвався Сем. – І чим менше балакатимемо, тим скоріше, з вашого дозволу, я почиватиму!
Сем уже похропував, а Фродо все лежав, дивлячись на зірки – золоті блискітки у просвітах між листям, що тріпотіло під нічним вітром. Він розрізняв невиразні сірі силуети двох ельфів, що сиділи непорушно зі зброєю на колінах. Вони розмовляли пошепки, а третій пішов чатувати на одній з нижніх гілок. Нарешті, заколисаний шумом вітру у гіллі та тихим мурмотінням близьких водоспадів Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леголаса.
Пізно уночі він прокинувся. Його друзі спали. Ельфи кудись зникли. Серп місяця ледве маячив крізь крону мел-лорну. Вітер ущух. Десь неподалік по землі хтось протупотів, хрипко сміючись. Дзенькнуло залізо. Звуки помалу згасали, віддаляючись, здавалося, на південь, у глиб лісу.
Раптом у люці посеред далану з’явилась голова у сірім каптурі. Фродо з переляку підскочив і побачив ельфа, що мовчки дивився на гобітів.
- Що там таке? – сдитав Фродо.
- Ірчи! – відповів ельф пошепки і закинув на поміст згорнуту мотузкову драбину.
- Орки! – повторив Фродо. – Що вони роблять? Але ельф уже зник.
Знов запанувало безгоміння. Навіть листя не шуміло, навіть водоспади гриміли дещо тихше. Фродо сів, пощулився під усіма своїми ковдрами. Він зрадів, що не попав до лап орків там, внизу; але дерева більше не здавались йому таким вже надійним захистом. Подейкували, що орки вміють нюхати не гірше за собак, та й лазити по деревах вони вміли… Фродо витяг Жало: клинок жеврів блакитним вогнем, але прямо на очах в нього поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не відпускало Фродо, навпаки, ще загострилось. Він підвівся, підібрався до люка, виглянув і міг би заприсягтись, що у ту ж мить хтось крадькома пробіг під деревом, далеко унизу [364]
Це не були ельфи – лісовий народ рухається зовсім безгучно, а тут хтось мовби шкрібся по корі дерева. Затримавши подих, Фродо вдивлявся в темряву.
Хтось повільно дряпався догори по стовбуру, важко, з присвистом дихаючи крізь зціплені зуби. Нарешті Фродо побачив прямо біля стовбура пару блідих очиськ: не моргаючи, дивились вони вгору, потім – гульк! – метнулись убік, і неясна тінь, ковзнувши уздовж стовбура, зникла, а на далан скочив Гельдір – він спритно здолав височину, стрибаючи з гілки на гілку.
- Там повзало щось, чого я ніколи раніш не бачив, – розповів він, – аж ніяк не орк. Щойно я підійшов до дерева, воно втекло – видно, було насторожі. По деревах воно лазити вміє добре, а взагалі більше схоже на гобіта, на зразок вас. Стріляти я не став – бо не ризикнув зараз наробити галасу: битися ми не зможемо, а тут нещодавно пройшла велика ватага орків. Вони переправились через Німродель – прокляття на ті нечисті лапи, що замутили світлу воду! – й пішли старою дорогою понад річкою. У тім місці, де ви відпочивали, вони трохи понишпорили, мабуть, почули запах. Нам утрьох не встояти проти сотні, тому ми прогнали їх і стали голосно перегукуватися на різні голоси, щоб заманити у ліс. А тепер Орофін поспіхом відправився попередити народ. Жоден орк з лісів Лоріену не вийде. І потайну варту буде поставлено по північній межі ще до наступного вечора. Але вам треба буде вирушати, як тільки настане світанок.
Зажевріла ранкова зоря. Світло, розростаючись, пронизувало жовте листя меллорну, і гобітам здавалось, ніби це сходить сонце прохолодного ранку влітку. Блакить неба сяяла між розгойданим гіллям. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної, схожу на золотаво-жовте море, що ледь помітно хвилювалось під вітром.
Було ще зовсім рано й холодно, коли загін зібрався вирушати. Провести його взялись тепер Гельдір з братом Румілом. «Прощай, мила Німродель!» – вигукнув Леголас. Фродо озирнувся й помітив блискітки білої піни серед сірих стовбурів.
- Прощай! – сказав він і подумав, що ніколи більше не зустріне такої чудової живої води, не почує, як вона незмінно звиває ніжні звуки у нескінченну низку мінливого співу. [365] Вони повернулись до стежки, яка продовжувалась на західному березі Срібної; ноги орків потоптали її. Пройшовши трохи на південь, Гельдір завернув і зупинився у затінку надбережних дерев.
- Там, за рікою, один з моїх вартових, – сказав він, – хоч ви, мабуть, його й не бачите. – Він неголосно посвистав, мов птах, і з молодого гаю з’явився ельф у сірому, з відкинутим каптуром; волосся його виблискувало золотом на вранішному сонці. Гельдір спритно перекинув через річку моток сріблястої мотузки, а той упіймав і прив’язав кінець до дерева понад берегом.
- Келебранта тут досить уже широка, як бачите, – сказав Гельдір, – течія швидка, вода просто крижана. Ми не заходимо в воду, так далеко на півночі, поки це не конче потрібно. Але часи нині неспокійні, отже, мостів ми не наводимо, а як переправимось – зараз побачите!
Він теж прив’язав свій кінець мотузки до дерева, а потім легко пробіг по ній туди та назад, немов по доріжці.
- Як на мене, це зручно, – сказав Леголас, – але в моїх супутників нема такого хисту. Невже ж вони мусять пливти?
- Ні, ми маємо ще два мотки мотузки. Прив’яжемо їх над цією, одну на рівні плеча, а другу – посередині між ними, і всі зможуть пройти, тримаючись за них, тільки обережно.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве