Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Коли той хиткий міст був наведений, Хранителі переправилися – одні швидко, другі повільно й невпевнено. Найспритнішим з гобітів виявився Пін: маючи ноги міцні, руки чіпкі, він посувався, тримаючись лише одною рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, стискаючи мотузку щосили, не здатний відвести очей від річних водовертей, ніби то була гірська безодня. Благополучно здолавши її, він зітхнув з полегшенням:
– На світі живучи, довіку вчись, мовляв наш Дід, хоч і мав на увазі садівництво, а не пташині стрибки чи павуче повзання. Навіть мій дядечко Енді ніколи таких штук не утинав!
Коли нарешті весь загін зібрався на східному березі Срібної, ельфи відв’язали мотузки та згорнули їх; Руміл, що залишився на тім боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов назад – охороняти Німродель.
– Ось тепер, друзі, – сказав Гельдір, – ви увійшли до Нейт-Лоріену, або Клину, як ви називаєте його, бо край цей лежить, подібно до наконечника списа, між Срібною [366] та Андуїном Великим. Ми не допускаємо чужоземців до таємниць Нейту. Взагалі мало кому дозволяється навіть ступати сюди. Очь чому, як я вчора попереджав, я зав’яжу очі гномові. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимось до селищ Егладілу, або Межирічного Кута. Гімлі обурився:
– Чом же ти не спитав, чи я на те згоджусь? Я не бажаю плентатись із зав’язаними очима, немов жалюгідний волоцюга чи полонений! Я не шпигун. Мій народ ніколи не служив Ворогу. Ніколи не заподіювали ми зла ельфам. Я не більше здатний зрадити вас, ніж Леголас чи інші мої товариші.
– Я не маю жодного сумніву щодо цього, – зніяковів Гельдір, – але такий наш закон. Я не маю права встановлювати закони, не можу також зневажати їх. Я й так уже взяв на себе багато, пропустивши вас на цей берег Келебранти!
Гімлі затявся. Він твердо сперся ногами об землю, вхопився за рукоятку сокири.
– Я піду вільно або повернуся звідси туди, де всім відомо, що я вмію дотримуватись слова – навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях!
– Ти не можеш повернутися, – жорстко кинув Гельдір. – Ти зайшов уже так далеко, що мусиш постати перед Володарями Лоріену. Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знов переправитись через річки, бо над ними тепер стоїть потайний заслін, котрий тобі годі обминути. Тебе уб’ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.
Гімлі витяг сокиру з-за пояса. Гельдір та його помічник взялися за луки.
– Чума на голову твердолобим гномам! – пирскнув Леголас.
– Стривай! – зупинив його Арагорн. – Якщо я поки ще ваш проводир, ви повинні підкоритися моєму слову. Тяжко гномові погодитися з таким поводженням, – отже, хай зав’яжуть очі не йому одному, а всім нам, Леголасу теж. Так найкраще, хоч це дуже уповільнить рух та розгніває всіх.
Гімлі раптом розсміявся:
– Веселеньке ж буде видовище! Може, Гельдір поведе нас на мотузочці, мов сліпих з поводирем-собакою? З мене досить, якщо мою долю розділить тільки Леголас. [367]
– Але ж я ельф і родич тутешнім мешканням! – в свою чергу обурився Леголас.
– А тепер скажемо так: «Чума на голову твердолобим ельфам!» – посміхнувся Арагорн. – Доля в нас одна, всі одержать норівну. Гельдір, зав’яжи очі нам усім.
– Я вимагатиму відшкодування за кожний синець та садно, якщо погано вестимеш нас, – сказав Гімлі, коли ельф обв’язав йому хусткою очі.
– Вимагати нічого не прийдеться, – запевнив Гельдір, – я поведу вас Неквапно, а стежки тут прямі та рівні.
– Горе, та й годі! +- нахмурився Леголас. – До якого ж безглуздя ми дожили! Всі ми тут – вороги єдиного Ворога, та все ж я мушу йти наосліп, коли сонце весело грає золотим листям лісу!
– Так, це дійсно безглуздя, або, може, й божевілля, – згодився Гельдір. – Ніщо не свідчить наявніше; як зростає влада Чорного Володаря, ніж відчуження, що розділяє тих, хто ще протистоїть йому. Але так рідко можна нині зустріти вірність і надійність за межами Лоріену та, може, ще Рівенделлу, що ми побоюємось зайвим легковір’ям згубити свою землю. Ми живемо немов на острові, оточені морем біди, і все частіше кладемо руки не на струни арфи, а на тятиву лука…
Ріки довго захищали нас, але тепер і вони ненадійні: тінь прокралась на північ і обступила нас з усіх боків. Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, напевно, вже запізнились: у горах на заході росте Зло; землі на сході сплюндровані, кишать потворами Сауроновими. Ходять чутки, що і на південь, через Рохан, ми не пройдемо безпечно, а гирло Великої Ріки під наглядом Ворога. Та навіть діставшись до моря, ми не знайшли б сховища на узбережжі: гавані ельфів Високого роду, мабуть, ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною напівросликів. Володарям, може, відомо, де ця країна, але я не знаю.
– Ось як – ти побачив нас і не здогадався? – здивувався Меррі. – На захід від нашого Краю, де живуть гобіти, є ельфійські гавані.
– Щасливі мають бути гобіти, мешкаючи поблизу моря! – зітхнув Гельдір. – Ми згадуємо його в піснях, а на власні очі давно вже ніхто не бачив. Розповіси мені дорогою про ці гавані? [368]
– Не можу, – зніяковів Меррі. – Я теж їх ніколи не бачив, бо досі взагалі не покидав рідних країв. А якби знав заздалегідь, який цей світ, нізащо б з дому не пішов!
– Навіть заради прекрасного Лоріену? – здивувався Гельдір. – Світ насправді повний небезпек, багато є в ньому темних кутків, але багато й прекрасного. Хай нині до любові всюди підмішана гіркота – від цього вона стане лише міцнішою!
Наші іноді співають про те, що Тінь відступить і радість життя повернеться. Але я не вірю, що сонце світитиме як завжди і світ залишиться незмінним. Боюсь, що для ельфів він стане в кращому разі тимчасовим притулком, щоб без перешкод дійти до Моря та навіки покинути Середзем’я. Проститися з Лоріеном, найулюбленішим краєм! Сумним стане життя без меллорнів. Якщо за Великим Морем меллорни й ростуть, нам про це ніхто не казав…
Бесідуючи таким чином, Хранителі повільно посувалися вервечкою лісовими стежками; Гельдір вів їх, другий ельф ішов позаду. Земля під ногами була м’яка та гладенька, отже, невдовзі вони почали рухатись упевнено, не боячись забитися чи впасти. Позбавлений зору, Фродо дивувався тому, як загострились інші його почуття: він вловлював запахи кори та зім’ятої трави, він міг відрізнити безліч відтінків у шелесті листя, він чув лопотіння ріки десь справа, тонкі чисті голоси птахів у височині, він відчував сонячне світло на обличчі та руках, коли проходили по галявинах.
Щойно Фродо ступив на цей берег Срібної, дивне почуття охопило його, і чим далі заходили вони до глибин Нейту, тим воно ставало сильніше: він немовби перейшов через міст часу у куточок Давніх віків, до світу, що з давніх-давен відійшов у небуття. В Рівенделлї зберігали пам’ять про минувшину; в Лоріені минуле ще жило наяву. Його мешканці зазнали горя, бачили та чули, що зло коїться у світі, страхались того зовнішнього світу і не довіряли йому; вовки скиглили на межах лісу, але над землею Лоріену не було Тіні.
Весь цей день вони йшли та йшли, поки не відчули подих вечірньої прохолоди та шурхіт нічного вітру у листі. Тоді зупинились і полягали спати, без страху, прямо на землі – бо їхні проводирі не дозволили зняти пов’язки, і залазити на дерева було неможливо. Вранці знову вирушили, але без поквапу. Опівдні зупинилися; Фродо відчув [369] тепло і збагнув, що стоять вони на освітленому місці. Раптом залунали голоси: це заговорили ельфи з загону, що І наблизився зовсім нечутно.
Вони поспішали до північної межі, щоб боронити її від j нападу з Морії, і принесли новини, які Гельдір частково переказав. Орків, що проникли до лісу задля грабунку, зупинили та майже дощенту розбили; недобитки втекли на захід, до гір, за ними послали погоню. Бачили також дивне створіння: воно бігло, зігнувшись, майже торкаючись руками землі, немов звір – а все ж то не був звір. Мисливці не стали стріляти, не знаючи, чи то добра істота, чи лиха, і воно позбулося погоні та помчало униз за течією Срібної, на південь.
– А ще, – додав Гельдір, – мені передали послання від Володарів Лоріену. Вам дозволено йти вільно, навіть гномові. Здається, Володарка знає все про кожного з вас! Може, прийшли нові вісті з Рівенделлу?
Першим він зняв пов’язку з очей Гімлі.
– Вибач мені! – сказав він, низько уклонившись. – Поглянь на нас як друг! Роздивись та радій: адже ти перший з гномів, кому дозволено споглядати на ліс Нейт-Лоріену з часів Даріна!
Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов’язки, він озирнувся і завмер. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, порослий зеленою травою – така, мабуть, зростала у Давні віки. Його верх оточували подвійною короною два кола дерев: перше – з білою корою, зі складним переплетінням гілок, чудових навіть без листя, а друге – меллорни, одягнеш блідим золотом. У самій середині здіймалося дерево, величезне, мов башта, у височині серед його гілок виднівся білий далан. Біля підніжжя стовбурів та всюди на зелених схилах пагорба траву всіяли маленькі зірочки золотавих квітів, а між ними гойдались на довгих стеблах інші – білі та блідо-зелені, вкриваючи ясну зелень трави легким серпанком. Над курганом у синьому небі горіло сонце, а під деревами лежали довгі зелені тіні.
– Дивіться! Це – Керін-Амрот, – сказав Гельдір, – серце стародавнього королівства, яким воно колись було. Тут у щасливіші дні стояв дім Амрота, а нині – курган, тут вічно цвітуть у нев’янучій траві золотий еланор та білий і нітреділ. Тут ми трохи відпочинемо, а до населених місць доберемося у сутінках.
Подорожні полягали на духмяну траву, але Фродо ще і довго стояв, занурившись у споглядання. Йому здавалось [370] ніби він дивиться крізь прозоре вікно на світ, що давно зник, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Все навкруги було справжнє, живе, виразне, але сама ця виразність немов натякала, що хтось замислив і сотворив небо та землю, траву та дерева, квіти та вітер за мить до того, як з очей Фродо зняли пов’язку; але одночасно все це було таке стародавнє, ніби існувало від створення світу. І кольори цього світу, цілком знайомі: золотий та білий, зелений та синій, здавались такими свіжими, яскравими, немов Фродо перший в світі побачив їх і дав нові, прекрасні назви. Тут взимку душа не тужила за весною та літом. Ні вади, ні хвороби, ні каліцтва не знали тут рослини. Земля Лоріену зберегла бездоганну чистоту.
Фродо обернувся й побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись, і протирає очі, ніби перевіряючи, чи не сниться:
– Дивіться, тут сонце, ясний день. Я ж бо думав, ельфам тільки місяць та зірки до вподоби! А все ж таки це місце ельфійське над усе. Я відчуваю… ну, нібито ми попали у пісню, розумієте, про що я?
Гельдір поглянув на них і, мабуть, зрозумів не тільки слова, але й думки Сема.
– Ви відчуваєте владу Володарки Галадрімів, – сказав він з посмішкою. – Чи не бажаєте відвідати зі мною Керін-Амрот?
Він легко збіг на схил, укритий травою. Гобіти пішли за ним. Хоча Фродо рухався, дихав, чув, як вітер лоскоче його обличчя, і бачив, як колишуться живе листя та квіти, він звідкись знав, що над цією землею час не владен, і нема тут зів’янення, ні зміни, ні забуття. Коли вони підуть звідси до інших країв, Фродо, блукач з Гобітанії, все ще буде бродити по траві між еланором та нітреділом у пречудовім Лоріені…
Вони увійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Порив вітру сколихнув гілля. Фродо знерухомів: він почув голос прибою на узбережжі, давно вже залитому хвилями, і гомін морських птахів, яких давно вже не зустрінеш на світі. А Гельдір йшов далі, він вже підіймався на високий поміст. Фродо, намагаючись іти за ним, торкнувся дерева поряд з драбиною; ніколи раніше не відчував він з такою силою плоть дерева, його єство. Приязно погладжують дерево і лісник, і тесляр, але Фродо відчув зовсім інше: радість від знайомства з живою душею. [371]
Коли він нарешті виліз на далан, Гельдір узяв його за руку і розвернув на південь:
– Дивись спочатку сюди! І Фродо побачив на відстані чи то пагорб, скрізь зарослий могутніми деревами, чи то місто з зеленими вежами. Почуття підказали йому: саме там осереддя світла та сили, І що боронять цю землю. Йому відразу закортіло злетіти, немов птах, і відпочити у цьому зеленому лісі-місті. Потім Фродо глянув на схід, і перед ним відкрився весь Лоріен; ледь лисніюча смужка Андуїну відокремлювала його від земель за рікою – туди світло не сягало, і все було буденне та і знайоме: пласкі й пусті землі, безформні, вкриті туманом, тільки в найдальшій далечині темніла страшна стіна. Сонце, що осявало Лоріен, було не спроможним розтопити тінь над цими вершинами.
– Там криється твердиня Південного Чорнолісся, – сказав Гельдір, – її оточують темні смерекові ліси, де дерева тиснуть одне одного, і гілля їхнє трухне та сохне. У хащі, на кам’янистому узвишші, стоїть Дол-Гулдор, де довго чаївся Ворог. Ми побоюємось, що у Дол-Гулдорі знову хтось оселився, і сила його мешканців непомірно зросла. Останнім часом його часто закривають чорні хмари. Ти бачиш два ліси, дві сили, що уявно протистоять одна одній; але світло здатне проникнути до самого серця Тьми, а тьмі невідома таємниця Світла. Вона ніким ще не розкрита… поки що не розкрита, – ельф відвернувся й став швидко спускатися. Гобіти ледве поспівали за ним.
Біля підніжжя пагорба Фродо застав Арагорна; він стояв мовчки, непорушно, з золотою квіткою еланору в руці; очі його блищали, він весь був під чарами спогадів. Фродо відразу збагнув, що йому ввижаються чудові видива минулого: відбиток тяжких років зник з обличчя Арагорна, перед Фродо стояв молодий витязь у білому вбранні, стрункий та гарний; ніби звертаючись до невидимого співрозмовника, він сказав ельфійською мовою: «Арвен ванаїмельда, намаріе!», зітхнув, немов отямившись, із посмішкою поглянув на Фродо:
– Тут серце ельфійських володінь на землі, і тут навіки оселиться моє серце, якщо не знайдемо світла наприкінці j темних доріг, котрі ми з тобою ще маємо пройти. Ходімо далі!
Узявши Фродо за руку, він покинув пагорб Керін-Амроту, і за днів життя свого ніколи більше туди не повертався. [372]

Розділ 7
ДЗЕРКАЛО ГАЛАДРІЕЛІ
Сонце спускалося за гори, і тіні лісові темнішали, коли Хранителі знову вирушили в дорогу. Тепер вони пробирались по густих заростях, де швидко згущалися сутінки. Ніч настала під покровом лісу, а вони все йшли, і ельфи засвітили свої срібні ліхтарики.
Несподівано перед ними відкрилась галявина, і вони опинилися під блідим вечірнім небом з блискітками рідких перших зірок. Узлісся оминало галявину, відходячи і дугами вліво та вправо, а за нею лежав затоплений тінню глибокий рів – тільки трава на його краї зеленіла, немов сонце над нею ще не зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала пагорб, порослий меллорнами, найвищими з тих, що подорожні досі бачили. Вони височіли в сутінках, мов живі вежі неймовірної будови. Невпинно шелестіло листя, а поміж незчисленних ярусів віття мерехтіло безліч вогників, зелених, золотих та сріблястих.
– Ласкаво просимо до Карас-Галадону, – сказав Гельдір, – міста Галадрімів, оселі Володарів Лоріену – Келеборна та Галадріелі! Увійти тут ми, щоправда, не можемо – на північному боці нема воріт. Нам треба обійти стіну з півдня, і шлях ще неблизький, бо місто наше велике.
По зовнішньому краю рова йшла дорога, брукована білим каменем. По ній мандрівники попрямували на захід, огинаючи зліва місто, подібне до зеленої хмари. Чим сильніш ставала темрява довкола, тим більше вогників засвічувалося на пагорбі, поки весь він не засяяв, мов величезне сузір’я. Нарешті перейшли білий міст та побачили високі ворота, міцні, освітлені гронами світильників, – вони виходили на південний захід, між торцями стін, котрі там заходили одна за одну.
Гельдір постукав, сказав щось, і ворота безгучно розкрилися, але вартових Фродо ніде не побачив. Подорожні увійшли, і ворота зачинилися за ними. Ще вузький прохід між краями стін – і вони ступили нарешті до міста Давнього народу. Навкруги нікого не було видно, не чути кроків, але всюди дзвеніли голоси. Звідкись здалека долинав спів, мов тихий дощ линув по листю.
Пройшли ще багато стежок та східців, поки, піднявшись вже високо, не побачили посеред луки виблискуючий [373] водограй, освітлений срібними лампами, що висіли на вітті; струмені його спадали до водойми, обкладеної сріблом, і текли далі прозорим потоком. На південному краї луки ріс меллорн, найбільший з усіх: його гладкий сірий стовбур лиснів, мов шовковий, здіймаючись догори, і тільки дуже високо віялом розходилися величезні гілки, ледве помітні у хмарах листя. Поряд починались широкі білі східці, а біля підніжжя сиділи трійко ельфів. Помітивши прибульців, вони підвелися, і Фродо побачив, що вони високі на зріст, одягнені у матово-сірі кольчуги, а плечі їхні покриті білими плащами.
– Тут мешкають Келеборн та Галадріель, – сказав Гельдір, – вони запрошують вас піднятись нагору та побесідувати з ними.
Один з вартових підніс до вуст невеличкий ріг та дзвінко просурмив; йому відповіли звідкись зверху, тричі повторивши той же сигнал.
– Я піду першим, – вів далі Гельдір, – потім Фродо з Леголасом. Всі інші можуть іти як завгодно. Лізти прийдеться високо, без звички важко, але по дорозі можна буде перепочити.
Повільно підіймаючись по східцях, Фродо бачив багато даланів: одні відходили убік від стовбура, другі спиралися на нього, і східці проходили крізь них. Нарешті гості досягай помосту, широкого, мов палуба великого корабля. На ньому стояв дім, чи, скоріше, палац. Ступивши на поріг слідом за Гельдіром, Фродо опинився в овальній залі, де замість колони посередині служив стовбур меллорну, вже дещо скісний, бо близько була верхівка, але все ще дуже товстий.
М’яке світло заливало залу: зелені з сріблом стіни, золоту покрівлю. Довкола сиділо багато ельфів, а біля самого стовбура, під густою гілкою меллорну – Келеборн та j Галадріель. Вони підвелися, щоб привітати гостей, як то за звичаєм чинять усі ельфи, навіть королівського роду. Обоє вони відзначалися однаково високим зростом; обоє були прегарні з обличчя і дуже поважні. Шати їхні були j білі, мов сніг. Волосся Володарки було темно-золотого відтінку, а в Келеборна – сріблясте, довге та блискуче. Вони здавалися молодими; тільки очі свідчили, як довго вже вони живуть на світі – очі, що сяяли гостро, мов сталь у зорянім світлі, глибокі, мов бездонні колодязі пам’яті. [374] Гельдір підвів до них Фродо, і Володар привітався до нього своєю мовою. Галадріель нічого не сказала, тільки окинула його довгим поглядом.
– Сідай поруч зі мною, Фродо з Гобітанії! – промовив Келеборн. – Коли всі зберуться, поговоримо…
Кожного з Хранителів він чемно вітав, називаючи на ім’я:
– Привіт тобі, Арагорне, син Арахорна! Тридцять вісім літ промайнуло над світом з тої доби, як ти востаннє відвідав нас, і важким тягарем лягли літа на твої плечі. Але кінець випробуванню, добрий чи поганий, вже наближається. Тут ти можеш ненадовго скинути тягар!
– Здрастуй, сине Трандуїла! Шкода, що північні родичі так рідко провідують нас.
– Ласкаво просимо, Гімлі, сине Глоїна! Давно, дуже давно не бували у Карас-Галадоні діти Дарінові. Але нині ми порушимо давню заборону. Хай стане це ознакою того, що крізь темні хмари ми ще проб’ємося до кращих днів, і дружба між нашими племенами відновиться!
Гімлі низько вклонився.
Коли всі гості посідали, Володар знов оглянув їх:
– Вас восьмеро, а мало бути дев’ятеро, як нас сповістили. Але, можливо, з того часу щось змінилося? Елронд далеко, і пітьма, що розділяє нас, дедалі густішає – протягом всього року тіні ставали довшими…
– Ні, нічого не мінялось, – приєдналась до розмови Галадріель. Голос в неї був чистий, мелодійний, але глибокий та сильний, незвичний для жінки. – Гандальф Сірий пішов з ними, але не увійшов до наших земель. Тепер повідайте нам, де він – бо я дуже хотіла поговорити з ним, але не можу розрізнити його у далечині, поки він не увійде до Лоріену; сірий туман сповив і шляхи його, і думки.
– На жаль, мені нічим порадувати тебе, – спохмурнів Арагорн. – Гандальфа Сірого поглинув морок Морії. Не довелося йому врятуватись.
Ельфи відізвались на ці слова сумовитими вигуками.
– Погані звістки, – спохмурнів Келеборн. – Найгірші з усього, що чули ми протягом довгих сумних років. Чому про це не було сказано раніш? – спитав він Гельдіра ельфійською мовою.
– Ми не говорили з Гельдіром ані про справи наші, ані про мету, – пояснив Леголас. – Спочатку нам заважала втома та близька небезпека, а потім лихо якось позабулося на час, поки ми йшли чудовими стежками Лоріену. [375]
– Однак горе наше велике і втрата непоправна, – додав Фродо. – 3 Гандальфом ми пройшли крізь Морію; і коли майже не залишилося надії, він врятував нас, а самі загинув.
– Розповідайте, як це сталося! – звелів Келеборн. Тоді Арагорн почав з невдачі на Карадрасі, розповів про долю Баліна, про сутичку у Літописному чертозі, про вогняний рів, вузький міст та пробудження глибинного лиха.
– То було лихе створіння прадавніх часів, – закінчив Арагорн, – чудовисько, що поєднує тінь та полум’я, силу та жах.
– Ім’я йому – Балрог, Морготова почвара, – сказав Леголас, – найжахливіше лихо ельфів, якщо не поминати господаря Чорного Замку.
– Дійсно, там, на мості, я побачив того, хто переслідує нас у найстрашніших снах… лихо Дарінове, – стиха промовив Гімлі, і в очах його застиг жах.
– Ця звістка ще гірша! – вигукнув Келеборн. – Здавна знали ми, що під Карадрасом спить страшне лихо. Але якби я довідався, що гноми знов пробудили його, то не дозволив би тобі, Гімлі, та й товаришам твоїм, перетинати північну межу. Хоч як це не безглуздо, я міг би сказати, що Гандальф замінив мудрість на безрозсудність, попрямувавши без потреби прямо до марійської пастки.
– Необачним назвала б я подібне судження, – поважно промовила Галадріель. – Ніколи Гандальф не робив безглуздих вчинків. Ті, кого він вів, не знали його задумів та не можуть як слід пояснити їх. Але що б не скоїлося з провідником, чи винні в цьому ті, кого він вів? Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби довелося нам покинути Ло-ріен, піти з нього далеко та надовго, хто з стародавнього народу, навіть сам Келеборн Мудрий, зумів би пройти, не поглянувши, повз покинуту оселю, хоч би в ній звили гніздо дракони? Темні води Келед-Зараму, холодні витоки Кібель-Нали, пречудові були багатоколонні чертоги Казад-Думу у Давні дні, до того, як загинули могутні володарі підземелля, – Володарка поглянула на Гімлі, похмурого й сердитого, і посміхнулась. Гном же, почувши справжні назви морійських святинь у старовинній мові гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і вразило його, що не ворожість світилася в очах її, а любов та розуміння. Вкрай здивований, він усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся й низько вклонився за гномським звичаєм: [376]
– А все ж таки жива земля Лоріену ще прекрасніша, а пані Галадріель – понад всі скарби, що криються під землею!
Келеборн мовчки придивився до нього і заговорив знову:
– Я не знав, що вам довелося нести такий важкий тягар. Даруй мені різкість, Гімлі; у ній винна душевна турбота. Я зроблю для вас що зможу; кожен одержить усе, чого забажає, чого потребує, але особливо наділю я того з напівросликів, хто несе головний тягар.
– Ваше завдання відоме нам, – вела далі Галадріель, дивлячись на Фродо. – Розмовляти про це більш відверті не слід. Але, думаю, не даремно прийшли ви сюди по допомогу, як, очевидно, намагався і сам Гандальф. Бо володаря Деревного народу вважають одним з наймудріших ельфів Середзем’я, і так обдарувати вас, як може він, не спроможні інші королі. Він жив на заході за часів юності світу, і я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарготронду та Гондоліну перейшла я гори і відтоді віками допомагала йому у боротьбі – на жаль, не завжди успішній.
Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми здійснились, ЇЇ очолив би Гандальф Сірий, і все могло скластися інакше. Але навіть зараз ще жевріє надія. Я не даватиму вам порад, вказівок: «дійте так чи так». Бо не у вчинках, не у виборі того чи іншого шляху досягаю я успіху – моя сила в знанні минулого та сучасного, а почасти й прийдешнього. Я відразу можу сказати: ваш похід – по вістрю ножа. Досить лише трохи відхилитися, і загибель світу неминуча. Але поки Хранителі додержуються вірності, надія живе.
Володарка замовкла і окинула запитливим поглядом кожного з гостей^ Ніхто, крім Леголаса і Арагорна, не зумів довго витримати її погляд. Сем зразу зашарівся і опустив голову.
Нарешті Галадріель відвела очі й посміхнулась:
– Женіть турботу геть з серця! Цієї ночі ви будете спати мирно.
Хранителі зітхнули й несподівано відчули сильну втому, немов їх довго та настійливо допитували, хоча вголос не було сказано жодного слова.
– Тепер ідіть! – сказав Келеборн. – Відпочиньте від біди та злиднів своїх. Навіть якби ваше завдання не торкалось [377] нас настільки близько, ви знайшли б тут притулок, зцілення та підбадьорення. Відпочивайте поки що, ваш подальший шлях обговоримо пізніше.
Цю ніч, на велику втіху гобітів, вони проспали на землі. Ельфи поставили намет між дерев поблизу від водограю, постелили м’які постелі, а потім, мелодійно побажавши на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи попригадували вчорашню ночівлю на деревах, сьогоднішній похід, прийом у Володарів – згадувати, що було перед тим, їм не вистачало сил.
– Чого ти почервонів тоді, Семе? – спитав Пін. – І відразу знітився… Будь-хто зрозумів би, що в тебе сумління нечисте. Сподіваюсь, ти не замислив нічого гіршого, ніж крадіжка моєї ковдри?
– Ото вигадали! – відповів Сем, не схильний до жартів. – Якщо хочете знати, я відчув, нібито мене роздягають, і мені це зовсім не сподобалося. Очі в неї, здається, все бачать, що в тебе заховано в серці, від себе навіть. Вона мовби спитала, а що якби мені допомогли повернутися додому, до Краю, до гарненької затишної нірки з… з невеличким власним садочком?
– Оце так так, – сказав Меррі. – Майже те ж саме відчув і я; тільки… ні, тут нема про що балакати, – ніяково скінчив він.
Здавалося, всі вони зазнали одного й того ж випробування: кожному запропонували вибір між темним, страшним шляхом уперед і чимось жаданим: вимріяне щастя ясно поставало перед очима, і щоб здійснити його, досить було лише звернути з дороги та дозволити, щоб інші билися з Сауроном.
– А мені ще здалося, – зауважив Гімлі, – що мій вибір залишився б таємницею, відомою лише мені одному.
– Про мене, все це надзвичайно дивно, – додав Боромир. – Можливо, нас просто випробували, читали наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що Володарка спокушала нас і дійсно могла дати те, про що запитувала. Зрозуміло, мене вона не зловила. Люди з Мінас-Тіріту вірні своєму слову!
Однак що саме Володарка запропонувала йому, Боромир так і не сказав.
А Фродо відмовчувався, хоч Боромир настійливо випитував:
– Вона довго дивилася на тебе, Хранителю Персня! [378]
– Авжеж, – відповідав Фродо, – але що сталося зі мною при цьому, зі мною й залишиться.
– Тобі варто остерігатися, – не вгамовувався Боромир. – Я зовсім не певний, чи насправді чисті помисли та наміри цієї ельфійської владичиці!
– Не смій казати погане про Володарку! – жорстко спинив його Арагорн. – Ти не знаєш, про що кажеш. Ні сама Володарка, ні земля її не відають лиха, тільки людина може принести лихо з собою, і тоді хай стережеться! Цієї ночі я вперше засну спокійно з того дня, як ми покинули Рівенделл. Нічого зараз не прагну так, як виспатись та позбутися всіх печалей! Я втомився і тілом, і душею..
Він простягнувся на ліжку і миттю заснув. Невдовзі позасинали й решта, і спали міцно, без сновидінь, і ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Прокинулися вони, коли денне світло вже залляло луку навколо намету і водограй бринів, лисніючи у сонячному промінні.
Пізніше було важко пригадати, скільки днів вони провели у Лоріені. Там весь час сонце сяяло у чистім небі, лише зрідка проливався дрібний дощик, і після нього все свіжо зеленіло. У повітрі, приємно-прохолодному, немов навесні, витав глибокий, задумливий спокій зими. Хранителі нічим не займалися, тільки їли та пили, та відпочивали, та гуляли по садах – і нічого іншого не бажали.
Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало – ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.
Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага – його ім’я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: «Мітрандіре, Мітрандіре! – співали ельфи. – Мандрівник у Сірому Плащі!» (так вони любили його називати). Але Леголас, з’являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись [379] тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.
Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам’яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв’язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:
Лиш впала сутінь, на горі
Над Краєм крок його лунав.
Та ще світанок не зорів-
Він мовчазний свій путь почав.

Від диких нетрів за моря,
Від зимних рік до димних гір
Ішов він злу наперекір,
Так як вела його зоря.

Несхибний меч, легка рука
Цілителя від темних чар…
Надлюдський на плечах тягар
У нескінченності блукань.

До ельфів, гномів і людей,
І до рослин, і до тварин,