Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

До смертних і безсмертних він
На їхніх мовах говорив.

О, зоре мудрості і знань,
Швидкий на жарти і на гнів…
О, старче в сірому плащі,
Ти нас від мороку закрив!

Один як промінь на мосту,
Повставши на Вогонь і Тінь,
В нерівній битві переміг,
В Морійську канувши глибінь.
– Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! – захоплено сказав Сем.
– Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!
– Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок: [380]
Це був найкращий феєрверк,
Що пишно сяяв між зірок,
Заповнював все небо вщерть
Каскадом вогняних квіток.
Хоча ці штуки варті найпишніших слів!
– Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…
Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.
– Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? – спитав він. – Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.
– Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо – не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив’язані до своєї землі, як гобіти – до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити,.розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.
– А все ж вони відчуваються всюди, – заперечив Фродо.
– Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь-що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!
– А мені – аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу…
– Авжеж, – згодився Сем. – Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти [38І] нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом…
– Ой, боюсь, що так і буде, Семе, – сказав Фродо. – Але сподіваюсь ще зустрітися з володаркою ельфів перш, ніж вирушимо далі.
Не встиг він договорити, як Галадріель вийшла їм назустріч, ніби почула його слова. Висока, гарна, вся у білому, мовчки пройшла вона під деревами й поманила гобітів рукою.
Слідом за нею пішли вони по південному схилу Карас-Галадону, пройшли крізь високу зелену огорожу і опинилися у таємному саду. Меллорни там не росли, відкрите небо простяглися над садом. Вечірня зірка вже зійшла та сяяла білим вогником високо над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилась до глибокої зеленої лощини, де мурмотів, збігаючи зі схилу, сріблястий струмочок з джерела. На дні лощини, на низькій підставці, вирізьбленій у формі розложистого дерева, стояла срібна чаша, широка та пласка, а поряд – срібний глек. Галадріель наповнила чашу до краю джерельною водою, подихала на неї, а коли вода заспокоїлась, сказала:
– Це Дзеркало Галадріелі. Я привела вас сюди, щоб ви, якщо забажаєте, заглянули в нього.
Повітря у лощині застигло нерухомо, було темно, і володарка ельфів здавалася особливо високою й блідою.
– Нащо нам заглядати та що ми побачимо? – пощулившись, спитав Фродо.
– Дзеркало підкоряється моїй волі, – промовила Галадріель, – і інколи я можу показати те, що хтось просить. Але може також само показувати різні речі, і вони дуже часто несподівані та корисніші, ніж те, що бажали побачити. Що вам відкриється, коли довіритесь волі дзеркала, сказати не можу. Показує воно і минуле, і сучасне, і майбутнє, але навіть наймудріші не завжди здатні відрізнити, де що. Чи бажаєш зазирнути?
Фродо не відповів. Володарка звернулась до Сема:
– А ти? Адже саме у вас, наскільки я розумію, назвали б чародійством, хоча мені не зовсім ясно, що мається на увазі: бо тим же словом ви позначаєте оманливі пастки Ворога! Але, якщо хочеш, це – чародійство Галадріелі. Чи не цього ти прагнув?
– Атож, – скинув головою Сем. Його тіпало від страху й цікавості. – Я одним вічком зазирну, пані, якщо вам це до вподоби. – А Фродо він пояснив: – Не відмовлюсь [382] подивитися, як там вдома. Давненько вже ми пішли звідти. Та тільки навряд чи я там щось побачу, може, зірки або незрозуміле що-небудь…
– Може, й так, – сказала Володарка, тихо сміючись. – Але починай же: що зумієш, те й побачиш. Тільки не торкайся води!
Сем заліз на підставку і схилився над чашею. Вода лежала важким темним колом і відбивала зірки.
– Самі зірочки, так я й думав, – заговорив Сем, але відразу ж тихо зойкнув: зірки зникли, немов хтось відкинув темну завісу. Дзеркало затьмарилось, потім прояснилось, і Сем побачив ясне сонце та дерева, що хиталися піл вітром. Але перш ніж він втямив, що б це могло бути, картина розтанула, і з’явився Фродо з блідим обличчям – він міцно спав під високим чорним бескидом. Потім Сем побачив самого себе: ось він йде темним коридором, ось лізе догори нескінченними гвинтовими сходами, шукає щось незрозуміле. Немов уві сні, видиво розпливлось і знов з’явилися дерева. Тепер Сем побачив їх ніби здалеку і збагнув, що вони не хитаються під вітром, а з тріском валяться на землю.
– Гей! – розлютився Сем. – Тед Піскун валить дерева! Хто йому дозволив? Не можна їх рубати, це ж алея біля млину, по дорозі до Водиці, вона ж тінь дає! Ех, був би я там, ото вчепився б у Теда, його самого повалив би!
Але в ту ж мить Сем помітив, що старого млина вже нема, а замість нього будують величезну споруду з червоної цегли. Робітники там кишіли, мов мурахи. Поряд стирчав здоровезний димар. Над ним клубочився чорний дим і, здавалося, каламутив воду Дзеркала.
– Чортівня якась діється у Краї, – пробурмотів Сем. – Елронд мав рацію, що хотів відрядити туди панича Меррі… – Тут він раптом скрикнув і відсахнувся від Дзеркала. – Мені треба негайно повертатись! – відчайдушно заволав він. – Досить тут гуляти! Вони перекопали весь Торбин узвіз, і мій старий покидає Кручу, майно на візку везе! Мені треба додому!
– Ти не зможеш піти додому один, – заперечила Галадріель. – Доки ти ще не зазирав до Дзеркала, не хотів повертатися без хазяїна, а втім, ти знав, що в Гобітанії може скоїтися щось лихе! Пам’ятай: Дзеркало може показати і таке, чого не бувало, та й не відбудеться ніколи, якщо тільки той, хто споглядає, не зверне зі шляху. Дзеркало – небезпечний порадник! [383]
Сем усівся на землі й обхопив голову руками.
– Було б мені довіку тут не бувати! Не треба мені більше ніякого чародійства! – поскаржився він і принишк. По хвилі знов заговорив, глухо, немов крізь сльози:
– Ні, краще вже мені йти додому найдовшим шляхом, з паном Фродо, чи взагалі не повертатися. Але я все ж таки сподіваюсь, що колись ми повернемось. Отоді, якщо Дзеркало правду показало, комусь там кисло стане!
– Чи не хочеш тепер і ти зазирнути, Фродо? – спитала Галадріель. – Ти, здається, не цікавився ельфійським чародійством, тобі й без того добре?
– Ти радиш мені це зробити?
– Ні, порад я не даю. Але те добре чи погане, що тобі відкриється, може потім знадобитись – а може, й ні. Дивитися у Дзеркало разом і корисно, і небезпечно. Але тобі, Фродо, напевне стане мужності й мудрості – інакше я б тебе сюди не привела. Роби як знаєш!
– Я погляну, – сказав Фродо, заліз на підставку й схилився над темною водою. Дзеркало одразу ж прояснилось, і він побачив затьмарену землю. Темний контур гір вимальовувався далеко на згаслому небі. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала за обрієм. По дорозі повільно посувалась уперед якась фігура, спочатку маленька і ледь помітна, але чим ближче, тим виразнішою вона ставала. Раптом Фродо здалося, що цей мандрівник дуже схожий до Гандадьфа. Він був ладен покликати мага, аж тут помітив, що на ньому не сіре вбрання, а біле, воно ледь світилося у сутінках; в руці він тримав білу патерицю. Обличчя неможливо було побачити, бо він низько схилив голову. Невідомий оминув поворот дороги і зник. Чи то був Гандальф в одній зі своїх далеких мандрівок, чи Саруман? Фродо так і не збагнув цього. А видіння вже змінилося. Промайнула маленька, але чітка картинка: Більбо стурбовано ходить туди-сюди по кімнаті, стіл завалений безладною купою паперів, дощ стукає у вікна. І знов Дзеркало затьмарилося, а потім, один по одному, пішли різні образи-як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої і він тепер був причетний. Імла розтанула, і відкрилося щось досі небачене, але знайоме: Море. Посутеніло; Море підіймало гори-хвилі, лютувала жахлива буря. Потім Фродо побачив багрове коло сонця, що заходило серед роздертих хмар, а на ньому – чорний контур високого корабля з розірваними вітрилами – вітер підганяв його, і летів той [384] корабель із західного краю неба. Наступна картина – багатолюдне місто над шумливою рікою, велика фортеця, сім білих веж, і знову корабель з чорними вітрилами, але цього разу був ранок, по воді бігли світлі брижі, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Його затягло димом, немов від великої пожежі чи битви, і знов сонце, червоногаряче, хилилося на захід і сховалося у сірій імлі; і в тій імлі розтанув маленький кораблик у мерехтінні кольорових вогників. Зник кораблик, і Фродо, зітхнувши, наважився відійти.
Але зненацька Дзеркало дуже потемніло, немов пролом розірвав видимий образ світу, і проглянула порожнеча. З тієї чорної безодні з’явилося Око і почало повільно зростати, поки не виповнило майже все Дзеркало. Таким жахом віяло від нього, що Фродо скам’янів, не в силі ані скрикнути, ані відвести очей. Полум’я оточувало Око, але само воно було блискучо-жовтим, мов котяче, насторожене й пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню – у всесвітню порожнечу.
Потім Око почало обертатися то в один бік, то в інший, і переляканий Фродо збагнув, що воно намагається стежити одоночасно за багатьма речами, але в першу чергу – за ним самим. Щоправда, він відчував також, що побачити його Око не здатне – поки що не здатне, – якщо тільки він сам цього не захоче. Перстень раптом став важким, мов чавунний, відтягнув ланцюжок, і голова Фродо почала поволі хилитися додолу. Дзеркало немов скипіло, пара здійнялася над водою. Фродо хилився все нижче.
– Не торкайся води! – м’яко нагадала Володарка. Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, що миготять у срібній чаші. Його трусило; він відійшов і кинув погляд на Володарку.
– Я знаю, що ти побачив наостанку, – сказала вона. – Це ввижалося і мені. Не бійся! Не єдиними співами серед дерев охороняємо ми і боронимо Лотлоріені і навіть не тонкими стрілами ельфійських лучників. Знай же, Фродо; у цю саму мить, розмовляючи з тобою, я стежу за Чорним Володарем і знаю всі його думки щодо ельфів. Він такон давно намагається перехопити нитку моїх дум, поборотися зі мною. Але двері зачинені, як і раніше!
Помахом білих своїх рук Галадріель немов відштовхнула щось напливаюче зі сходу. Найулюбленіша зірка ельфів Еаранділ, яскраво горіла у височині, і постать Володарю1 відкидала легку тінь на траву, а золотий перстень на пальці [385] грав райдугами у сріблястім світлі. Білий камінь у персні сяяв, немов часточка Вечірньої зірки спустилась з небес на руку Володарки. Фродо дивився на перстень зі страхом – йому раптом здалося, що він все зрозумів.
– Так, – підтвердила Галадріель, відгадавши його думки, – ні я, ні Елронд не могли говорити про це – бо, здавна присяглися мовчати. Але від Хранителя Персня,; від того, хто бачив Око, нічого не сховаєш. Так, саме тут; у Лоріені, на пальці Галадріелі, зберігається один з Трьох перснів – Ненья, або Адамантовий. Його довірили мені, і Ворог підозрює це, але точно не знає – поки що. Невже ж ти й тепер не розумієш, що для нас твоя поява тут – знак долі? Бо якщо ти зазнаєш поразки, нам нічим буде прикритися від Ворога. Але якщо тобі пощастить, наша влада зменшиться, Лоріен зазнає зів’янення, і приплив часу змиє наші сліди. Ми попливемо за Море або обернемося на здичавіле лісове плем’я, що ховається по долах та печерах, приречене все забути і піти у забуття. Іншого вибору не маємо…
Фродо схилив голову.
– Що ж ви оберете?
– Хай станеться те, що має бути. Любов ельфів до своєї землі і плодів своєї праці глибша, ніж безодні морські, а туга ніколи не згасне й не втішиться. Але ми скоріш готові все втратити, ніж підкоритися Сауронові – бо мали досить часу добре пізнати його. Ти не відповідаєш за долю Лоріену, твоє призначення інше. Але якби бажання могли впливати на життя, то я хотіла б, щоб Перстень Влади ніколи не з’являвся на світ або залишався навіки загубленим…
– Ти мудра, справедлива й безстрашна, пані, – сказав Фродо, – я віддам тобі Перстень, якщо схочеш. Цей тягар не під силу мені.
Галадріель раптом дзвінко розсміялась:
– Володарка Галадріель, можливо, насправді мудріша за тебе, але чемністю ти зі мною зрівнявся! Вдало ти відплатив за те, що я зазирнула до твоєї душі, коли ми зустрілися вперше! Твій зір стає все гострішим! Не заперечую, я жадала попросити в тебе те, що ти сам зараз готовий віддати. Протягом довгих літ розмірковувала я, скільки доброго і могла б зробити, маючи Великий Перстень. Тепер його принесли до мене. Зло, що було створене у прадавні часи, діє різними засобами, і навіть не все залежить від того, чи втримається сам Саурон, чи впаде. Якби я з примусу чи погрозами [386] відібрала Перстень у гостя, чи не вважалося б це шляхетним вчинком, заслугою Сауронового Персня?
Аж ось нарешті Перстень переді мною. Ти прагнеш віддати його з власної волі! Замість Чорного Володаря ти створиш Володарку, не Чорну, але прекрасну та страхітливу, немов ранок та ніч! Прекрасною стану я, як море, і сонце, і сніг на горах! І жахливою, як буря і блискавки. Влада моя буде твердішою, ніж твердь земна. Світ сповниться розпачем і любов’ю до мене!
Вона піднесла руку, і перстень випромінив яскраве світло, осяяв її обличчя серед нічної пітьми. Вона стояла тепер перед Фродо незмірно висока, грізна та гідна поклоніння. Потім рука її опустилася, світло згасло, вона раптом знов засміялась – і Фродо, здивований украй, знов побачив Галадріель, яку він знав досі: струнку та гнучку, як всі ельфи, у простому білому вбранні, і голос її став ніжним і сумним:
– Я здолала спокусу. Галадріель готова все покинути, відпливти на захід і залишитись самою собою.
Довго стояли вони мовчки, поки Володарка не промовила знов:
– Час повертатися. Вранці вам треба буде вирушати. Вибір зроблено, колесо долі вже закрутилось.
– Зараз підемо, – сказав Фродо, – але мені ще хотілося спитати… ще в Рівенделлі все намагався узнати у Гандальфа… Мені дозволено носити Перстень. Чому ж я не можу бачити всіх інших персненосців та дізнаватися про їхні думки?
– Тому що не спробував. З того часу, як ти довідався, що саме одержав у спадщину, ти лише тричі надівав Перстень на палець. І не пробуй – загинеш! Гандальф мусив пояснити тобі, що Перстень Влади дає власнику силу до його міри. Коли захочеш підкорити собі інших, спочатку мусиш убратися в силу й навчитися напружувати волю. Але навіть якщо ти просто зберігаєш Перстень і зрідка його надіваєш, то зумієш помітити такі речі, яких не бачать інші. Поміркуй: адже зір твій став гострішим, чи не так? Чи не зумів ти проникнути до моїх думок глибше та сприйняти їх ясніше за багатьох славетних любомудрів? Ти побачив око того, хто володіє Сімкою та Дев’яткою. Ти зумів розпізнати перстень на моєму пальці… – Вона звернулась до Сема. – Скажи, чи ти бачив мій перстень?
– Ні, пані, – відповів Сем. – Щиро кажучи, я ніяк не візьму до тями, про що це ви вдвох міркуєте. Я бачив зірочку [387] над вашими пальцями. Але якщо ви вибачите моє втручання, то я скажу: хазяїн мій має рацію! Краще було б вам узяти в нього перстеник. Бо вже ви б усе влаштували як треба. Не дозволили б прогнати мого старого і перекопати вулиці! Ви примусили б деяких типів розплатитись за свої бридкі витівки!
– Зрозуміло, я б так і зробила, – сказала Галадріель. – З цього б почалось. Але, на жаль, на цьому б не скінчи лось. Не будемо більше говорити про це. Ходімо звідси!

Розділ 8
ПРОЩАННЯ З ЛОРІЕНОМ
Тієї ж ночі Келеборн та Галадріель знов покликали до себе Хранителів і зустріли їх привітно. Келеборн промовив нарешті довгоочікуване слово:
– Настав час вирішувати. Хто бажає продовжити похід, хай, зміцнівши духом, покине нашу землю, а хто не хоче, може залишатись поки що тут. Але нині, напередодні звершення долі, небезпека чекає всюди. Ті, хто буде! гостювати у нас, діждуться, поки шляхи земні звільняться – або допоможуть нам при останньому захисті Лоріену. Тоді вони повернуться додому – або попрямують до того чертога, де відпочивають усі, хто загинув у битвах.
Він замовк; Галадріель заглянула кожному з Хранителів у вічі й сказала:
– Вони вирішили йти уперед.
– Для мене вперед – значить додому, – зауважив Боромир.
– Зрозуміло, – кивнув Келеборн. – І весь загін піде за тобою?
– Ми ще не рішили, – відповів Арагорн. -У якому напрямку думав піти Гандальф після Лоріену, не знаю. Ба навіть він, мабуть, заздалегідь готових планів не складав.
– Можливо, – згодився Келеборн. – Втім, у будь-якому разі ви не минете Великої Ріки. Дехто з вас мусить знати: з важким вантажем переправитись через Андуїн на всьому шляху від Лоріену до Гондору можна тільки на човнах. Мости Осгіліата зруйновані, всі пристані загарбані тепер Ворогом. Друге питання – яким берегом підете? Шлях до Мінас-Тіріту йде по нашому, західному, берегу, але пряма дорога до вашої мети веде за ріку, на схід, а там, темно… Що ж ви оберете? [388]
– Дозвольте зауважити, що західний берег має перевагу, – сказав Боромир. – У такий спосіб ми вийдемо прямо до Мінас-Тіріту. Але вирішую тут не я…
Більше ніхто нічого не сказав, але Арагорна, судячи з виразу обличчя, краяли сумніви.
– Бачу, ви ще не готові до вибору, – сказав Келеборн. – Не годиться мені підказувати, але я допоможу вам, чим зможу. Адже ви вмієте поводитись з човнами – Леголас, що живе над швидкою річкою Лісовою, Боромир з Гондору, Арагорн, досвідчений мандрівник…
– І один гобіт! – додав Меррі. – У нас не всі бояться човнів, мов диких коней. Моя сім’я живе на берегах Брендівіни!
– Це добре, – вів далі Келеборн. – Тоді я дам вам човни, маленькі та легкі, – бо нижче по Андуїну є місця, де човни треба переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Гебір, а може, і великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Хитоель. Є там і інші небезпечні місця, однак плавання хоч трохи полегшить ваші труди. Потім прийдеться вам залишити човни та віддалитися від ріки – на захід чи на схід.
Арагорн, щиро зрадівши, подякував Келеборну: адже, пливучи водою, вони не тільки відпочинуть – таким побитом вибір шляху відкладався ще на кілька днів. Інші Хранителі теж підбадьорились. Які б лиха не чекали попереду, приємніше посуватись їм назустріч широким плесом Андуїну, ніж плентатись пішки, згинаючись під важким тягарем. Тільки Сема все ще брали сумніви: йому човни здавались, як і досі, не кращими, а набагато гіршими за диких коней, і всі пригоди, що він їх зазнав, не примусили його передумати.
– Ми приготуємо все завтра опівдні, приходьте до пристані, там на вас чекатимуть, – сказав напослідок Келеборн. – Вранці я пришлю кого-небудь допомогти вам збиратися. А тепер на добраніч усім вам, спіть спокійно!
– На добраніч, друзі! – повторила Галадріель. – Спіть мирно! Не турбуйтесь занадто про вибір, що мусите зробити. Можливо, ваші шляхи вже прокладені, хоч ви поки що їх не бачите. На добраніч!
Хранителі попрощалися і повернулись до свого намету. Леголас пішов разом з усіма: настала остання ніч у Лоріені, і перш ніж здійснити побажання Галадріелі, треба було порадитись. [389]
Довго сперечалися друзі, що мають вчинити і як краща виконати головне завдання, але так нічого й не надумали Більшості явно хотілось спочатку навідатись до Мінас-Тіріту, хоч трохи відкласти зустріч з силою Ворога. Ніхто ні відмовився б іти за Ріку, хоч до самого Мордору, якщо буде потреба; але Фродо мовчав, а Арагорн усе ще вагався!
Поки Гандальф проводив загін, сам він намагався піти з Боромиром і присвятити свій меч захисту Гондору – сон Фарамирів і пророцтво він вважав безперечним знаменням, що настав нарешті час нащадкові Еленділа з’явитися та відкрито вступити у двобій з Сауроном. Але після Морії тягар Гандальфа ліг на його плечі, і він розумів, що тепер мусить супроводжувати Хранителя Персня, а той міг і відмовитись іти з Боромиром. Втім, чим би міг Арагорн або будь-хто інший з загону допомогти Фродо? Тільки наосліп іти разом з ним у темряву…
– Я піду до Мінас-Тіріту, коли доведеться, то й самі це мій обов’язок, – сказав Боромир і надовго замовк, не зводячи очей з Фродо, ніби намагався прочитати його думки, а потім промовив неголосно, немов сперечався сам з собою: – Одна річ – прагнути тільки знищити Перстень; тоді воїнські вміння та зброя ні до чого, і люди Мінас-Тіріту нічим тут не допоможуть. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Чорного Володаря, безглуздо було б потикатися до його володінь без зброї; і було б божевіллям викидати… – він раптом осікся, немов спохопився, що сказав зайве, і докінчив: – Було б божевіллям викидати на вітер своє життя, ось що я мав на увазі. Ми мусимо вибирати між захистом укріпленого міста і відкритим походом прямо до пазурів смерті. Принаймні, так я це собі уявляю.
Фродо помітив щось нове і неприємне у погляді Боромира і пильно подивився на нього. Боромир, очевидно думав зовсім не те, що сказав. «Було б божевіллям викидати»… що? Перстень Влади? На Раді він вже казав щось подібне, але ж нібито визнав, що Елронд має рацію? Фродо глянув на Арагорна, але той, у глибокій задумі, немов не чув слів Боромира.
На тому суперечка й скінчилася. Меррі та Пін уже спали, Сем клював носом. Була вже глибока ніч.
Вранці, коли заходилися пакувати небагаті пожитки, прийшли ельфи, що володіли загальною мовою, і принесли щедрі дарунки: одяг для походу, провізію – здебільшого [390] тонкі коржики, зовні пропечені, ясно-коричневі, а всередині-вершкового кольору. Гімлі узяв один, недовірливо покрутив у пальцях і відломив шматочок.
– Крам, – тихенько буркнув він, відламавши хрусткий шматочок та заходжуючись жувати. Але вираз на його обличчі швидко змінився, і він охоче доїв усе до крихти.
– Досить, стій! – розсміялись ельфи. – Цієї порції вистачить на цілий день ходу!
– Я думав, це просто щось на зразок «краму», – виправдовувався гном, – люди з Дейлу печуть його для мандрівників, що блукають по нетрях.
– Взагалі це схоже, – згодилися ельфи. – Але ми це звемо «лембас», чи дорожній хліб; він набагато поживні-ший за будь-які людські страви, а що вже набагато смачніший за крам, і сумніву нема!
– Дійсно, смачніше, – визнав Гімлі. – Навіть, либонь, краще медяників Беорнінгів, а це велика похвала, – я не знаю пекарів вправніших за Беорнінгів. Щоправда, тепер вони неохоче виділяють зі своїх припасів щось для чужинців. Ви гостинні господарі!
– А все ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, – сказали ельфи. – їжте потроху, та й то у крайній скруті. Бо цей хліб дається на випадок, коли більше нічого не залишиться. Він довго не черствіє, якщо не ламати коржі і зберігати загорнутими у листя, ось як зараз. Одного коржа досить, щоб підтримати сили подорожнього, навіть рослого чоловіка з Мінас-Тіріту, після цілої днини важкої праці.
Потім ельфи розгорнули й пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно до міри, з легкої, але теплої шовковистої тканини, яку знайдеш тільки у Лоріені. Трудно було вловити її колір; здавались плащі сірими, як сутінки під деревами, але при найменшому русі чи зміні освітлення ставали зеленими, як листя у затінку, чи бурими, як жнива вночі, чи матово-сріблястими, як вода під зоряним небом. Біля коміра плащі застібалися пряжкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.
– Вони чарівні, правда ж? – спитав Пін, у захваті придивляючись до подарунка.
– Не знаю, про що тобі йдеться, – відповів старший з ельфів. – Річ красива, і тканина гарна – ще б пак, бо в Лоріені зроблена. Зрозуміло, плащі ельфійські, якщо саме Це тебе цікавило. Вони нагадують про красу листя й гілок, води й каміння у лісовому затінку, який ми так полюбляємо; бо ми, коли працюємо руками, завжди пригадуємо [391] все, що любимо. Однак за панцир вони не стануть: ні стріли не відхилять, ні клинка. Зате вони і легкі, і теплі, код холодно, і не жаркі, коли тепло, та ще допоможуть сховатись від ворожих очей, чи то в лісі, чи серед каміння. По чесний дар! Мабуть, Володарка дійсно високо цінує вас – адже ці плащі вона сама ткала зі своїми служницями, – ніколи досі не дарили нашого одягу чужоземцям.
Після сніданку Хранителі з важким серцем покинули свою тимчасову домівку – зелений луг з водограєм. Воші встигли звикнути до чудового місця, хоч навіть не знали) скільки днів та ночей провели там. Ще на хвилинку зупинилися вони помилуватись прозорою водою, осяяною сонячним промінням, коли на лузі з’явився Гельдір. Легко ступаючи по свіжій травичці, наблизився він, і Фродо радісно привітався до нього.
– Я повернувся з Північної межі, – сказав ельф, – мені знов доручили служити вам за провідника. По всій Маревій Долині клубочаться дим та пара, гори тремтять: У надрах земних гуде та гуркоче. Якби кому заманулось повертатись додому тим шляхом, ніхто не пройде. А ваша путь веде тепер на південь. Отож, ходімо!
Знову йшли вони безлюддям, зеленими стежками Карас-Галадону, а у кронах дерев перекликались і співали чудові голоси. Подорожні мовчали. Ось Гельдір вже веде; їх униз південним схилом пагорба, і знов перед ними величезні ворота зі світильниками та білий міст. Перейшли міст – і прекрасне місто ельфів залишилось позаду. Невдовзі вони завернули з дороги на стежку, що бігла через меллорновий гай та далі, лісистими горбами та долами, у сріблястім затінку, весь час униз, на південний схід, до берега Ріки.
Загін здолав уже близько десяти миль, і наближався полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Крізь невеличкий проріз вони несподівано вийшли на відкрите місце: Перед ними розлягався луг: яскрава трава, усіяна золотими зірочками еланору, лисніла на осонні. Луг вклинювався вузькою смугою поміж двома водними перепонами: справа, з заходу, текла, розсипаючи сонячні блискітки, Срібна Струна, а зліва котив свої темні глибокі води Андуїн. На тому березі, скільки вхопиш оком, тяглись на південь ліси, голі та похмурі. Жоден меллорн не розкривав своїх золотих квітів за межами Лоріену.
На березі Срібної, неподалік від злиття річок, була влаштована пристань з білого каменю та деревини. Там тіснились найрізноманітніші човни та барки, деякі помальовані гарячими барвами, сріблом або золотом, але частіше просто зелені чи сірі. Для мандрівників приготували три сірих човники. Ельфи склали туди всі запаси, та ще додали до кожного по три мотки мотузки – міцної й тонкої, як шнур, шовковистої на дотик, того ж сірого кольору, що й подаровані плащі.
– Це що за штука? – поцікавився Сем, помацавши моток, що лежав на траві.
– Мотузка, ясна річ! – відповіли ельфи з човнів. – У дорозі не обійдешся без мотузки – довгої, міцної та легкої. Таку й даємо. Вона вам знадобиться.
– Цього можете мені не нагадувати! Я в Рівенделлі забув узяти мотузку, ото вже потім набідкався! Але мені цікаво, з чого її зробили, бо я у мотузочній справі обізнаний – у нас це, так би мовити, родинне.
– їх сплели з хитлайну, – сказав ельф, – але мені вже нема коли розповідати, як це робиться. Знав би раніш, Що це ремесло тобі подобається, міг тебе дечому навчити. А тепер, якщо тільки ти сюди коли-небудь не повернешся, подарунок подарунком і залишиться. Хай стане у пригоді!
– Час вирушати! – покликав Гельдір. – Все вже готове. Сідайте, але спочатку будьте обережні!
– Це не зайва засторога! – попередив другий ельф. – Інші народи таких човнів не мають. Наші легкі, але норовливі. Потонути вони не потонуть, хоч як би ви їх навантажили, але будуть вередувати, якщо невміло з ними поводитись. Перш ніж відпливти, вам варто прямо біля причалу повправлятися, як сідати у човен і вставати з нього.
Хранителі посідали до човнів: Арагорн, Фродо і Сем у перший, Боромир, Меррі та Пін у другий, а у третьому – Гімлі з Леголасом, які останнім часом стали близькими друзями; там же поклали більшу частину речей. Весла у човнах були короткі, з широкими лопатями у формі листка. Коли всі всілися, Арагорн повів їх на випробу вгору по Срібній. Проти швидкої течії посувались вони із зусиллям. Сем сидів на носі, міцно вчепившись у борти й тужливо поглядаючи на берег. Сонце, що відбивалось від брижів на воді, засліплювало йому очі. Коли проминули зелений Кут, дерева підступили до самої води. Золоте листя зрідка злітало [393] з них і пливло по воді. Безвітря, світло й тиша панували довкола, тільки десь далеко співали жайворонки.
Загнули за крутий поворот, і раптом назустріч гордовито виплив величезний лебідь. Вода розходилась зморшками від його білих грудей. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; велетенські білі крила були напіврозгорнуті. Підпливши ближче, Хранителі почули музику і раптом збагнули, що це – човен, зроблений з правдивим ельфійським мистецтвом на зразок птаха. Двоє ельфів у білому вбранні направляли його чорними веслами. В човні сидів Келеборн, а поряд з ним стояла Галадріель, висока, в білому вбранні, з вінком із золотих квітів на голові. Вона грала на арфі й співала; печально й солодко звучав її голос під чистим, прохолодним куполом небесним.
Співала золоту лісів – і злотом ліс ряхтів.
Я вітер кликала легкий – і він летів на спів.
Гойдають лагідні вітри гілля столітніх крон