Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

В яснім краю, де височить ельфійський Тіріон.

Осінній лист несуть річки у Західні моря,
В них сльози підданих моїх перлинами горять.
Осиплеться печальний ліс, зимові дні прийдуть,
Легкі ельфійські кораблі за море відпливуть.

О Лорієн! В краю твоїм живу я так давно,
Що відмінився у вінці прекрасний еланор.
Та чи вблагаю корабель прилинути на спів
Забрати в рідний край народ згасаючих лісів?..
Арагорн притримав човен, коли лебідь наблизився. Володарка Лоріену, скінчивши пісню, привіталась до мандрівників.
- Ми хотіли попрощатись, – сказала вона, – і благословити ваш подальший шлях.
- Довго гостювали ви, – додав Келеборн, – але жодного разу не брали участі у спільній трапезі. Отже, ласкаво просимо до прощального бенкету на лузі між плинних вод, що понесуть вас далеко від Лоріену.
Лебідь повільно поплив далі, до пристані, і веслярі, завернувши човни, попрямували за ним. Там, де земля Егладилу загострювалася кутом, бенкетували вони, але Фродо їв та пив мало; він не зводив очей і слухав тільки прекрасну Володарку. Ні таємної сили, ні загрози, ні величі її не відчував більше гобіт. В ті години вона постала перед [394] ним такою, якими зрідка бачать ельфів люди сучасності: вони і тут, близько, й далеко, мов живий уламок віків, що давно поринули у нестримний потік Часу.
їли та пили, сидячи на траві, аж нарешті наситилися. Тоді Келеборн заговорив про шлях, що чекав на них, і показав рукою на смугу лісів на південь від Клину:
- Коли попливете вниз по Рщі, ліс незабаром скінчиться, і потягнуться голі пустовища. Там Андуїн довго тече кам’янистим коритом повз заболочені луки, а потім розділяється на два рукави біля Кремінь-скелі – ми ЇЇ звемо Тол-Брандір. Далі Ріка з великим шумом й піною падає з високих водоспадів Раурос у низину Нендальф, або Мокрінь. Це область великих багнищ, де Ріка починає петляти і обертається на сітку рукавів. Туди ж виходить широке гирло Ентули, що тече з лісу Фангорн. За Ентулою, по цей бік Андуїну, лежить Рохан, або Марка Вершників. На другому березі височать похмурі гори Емін-Мейл. Вітер віє там зі сходу, бо вони межують із Згубними Болотами, а ті тягнуться аж до Кирит-Горгору та чорних воріт Мордору.
Боромиру й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріту, варто було б покинути ріку перед Рауросом та перейти Ентулу вище її болотистого гирла. Але уважайте, щоб не зайти занадто далеко, інакше дістанетесь до Фангорну, а це дивне місце і нині мало кому відоме. Втім, Боромир і Арагорн, без сумніву, не потребують подібних засторог.
- Так, в Мінас-Тіріті ходять чутки про Фангорн, – сказав Боромир. – Але все це з ґатунку тих казок, якими старі жінки задурюють голови дітям. Всі землі північніше Рохану тепер для нас – далека далечінь, є де розгулятись фантазії. В минулому уздовж Фангорну проходив кордон нашого королівства; однак уже багато поколінь змінилося відтоді, як гондорці востаннє побували там, і нема кому підтвердити чи спростувати старовинні перекази.
Я сам зрідка навідуюсь до Марки Вершників, але в північній частині ніколи не бував. Коли мене відрядили з дорученням до Рівенделлу, я пройшов попід Білими горами, через Роханський перехід, переправився через Ізену – Залізну річку, а потім через Світлу, і так дістався до Північних земель. Далекий шлях – я нарахував десь 400 ліг, і йшов я багато місяців, бо при переправі через Срібну біля Тарбаду загубив коня. Зате після такої мандрівки, та ще з досвідом того шляху, що ми здолали разом, я, без сумніву, [395] зумію пройти по землях Рохану та крізь Фангорн, якщо буде потреба.
- Тоді мені більше нема чого додати, – сказав Келеборн. – А все ж таки не зневажай перекази давніх літ – старі жінки, бува, пам’ятають такі слова, котрі інколи корисно було б знати мудрим.
Тут Галадріель підвелася з трави; дівчина з її почту подала келих, вона налила його до краю білим медом й подала Келеборнові;
- Час осушити прощальний келих. Випий, повелителю Деревного народу! І хай серце твоє не сумує, хоч за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.
Вона подала келих кожному з Хранителів по черзі і з кожним попрощалась. Коли всі випили, вона попросила їх знову сідати; для неї та Келеборна принесли крісла, ельфи стали за ними мовчазним колом. Галадріель пильно подивилась на гостей і нарешті промовила:
- Ми осушили келих розлуки, і тінь невдовзі стане між нами. Але ми привезли кілька подарунків для вас на спомин про Лоріен і його володарів. Ось дар Келеборна і Галадріелі для того, хто поведе загін, – вона подала Ара-горну піхви для меча, прикрашені візерунком з золотих та срібних квітів з листям, а між ними вився напис: руни з блискучого каміння складалися у ім’я «Андріл» та історію меча. – Клинок у цих піхвах ніколи не заіржавіє, не зламається, навіть переможений. Але, можливо, ти хотів би одержати ще щось? Морок незабаром стане стіною поміж нами, хто знає, чи зустрінемось раніше, ніж прийде час вирушити тим шляхом, що не має вороття?
-Володарко, – відповів Арагорн, – ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб душі моєї. Але не ти ним володієш, і навіть при бажанні не здатна обдарувати мене. Мені судилося здобути омріяне, лише йдучи крізь тьму…
- А все ж таки я можу порадувати тебе, – сказала Галадріель. – Ось що передали мені на той випадок, якщо ти з’явишся у нас. – Вона подала Арагорну срібну брошку, орла з розкинутими крилами, з великим прозоро-зеленим каменем посередині; він виблискував, ніби сонце крізь весняне листя. – Цей камінь я подарувала дочці своїй Келебріан, а та – своїй. Тепер він твій, як запорука надії. Хай стане віднині твоїм ім’ям давно заповідане: Елеасар, Ельфійський Самоцвіт з дому Еленділа! [396]
Арагорн узяв брошку, приколов на груди, і всі здивувались: ніколи досі не помічали в нього такої величної постави – немов струсив він із пліч тягар минулих літ.
- Дякую тобі за все, Володарко Лоріену, – сказав він. – Ти дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі – якими ж словами я міг би краще звеличити тебе?
Галадріель схилила голову, а потім звернулась до Боромира; йому вона подарувала золотий пояс, а Меррі та Піну – срібні пояски з пряжкою у вигляді золотої квітки. Леголас одержав лоріенський лук – довший та міцніший, ніж луки Чорнолісся, з тятивою, звитою з пасма ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами. А Семові Галадріель сказала:
– Тобі, маленький садівнику, любителю дерев, я можу дати лише скромний дар. – Вона поставила йому на долоню скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. – Це руна мого імені, але у вашій мові це також перша літера слова «сад». Тут – земля з моїх садів, а з нею всі благословення, на які ще здатна Галадріель. Цей дар не обереже тебе в дорозі, не захистить від небезпек, але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюсь, одержиш винагороду. Хоч яку б руїну й пустку ти не зустрів у рідному краї, досить розсіяти по саду цю землю, і йому не знайдеться рівних у всьому Середзем’ї. А тоді згадай Галадріель і Лоріен, яким ти бачив його, хоч і взимку. Бо весна й літо наші минули, і тільки у пам’яті тих, хто живий, ще зберігаються вони.
Сем ухопився за скриньку, почервонів аж по самі вуха і, пробелькотівши щось нерозбірливе, вклонився, як міг.
- А який дар бажав би одержати від ельфів гном? – спитала Галадріель, звертаючись до Гімлі.
- Мені нічого не треба, – відповів Гімлі. – Досить того, що я бачив Володарку Лоріену і чув її доброзичливе слово.
- Слухайте, ельфи! – вигукнула Галадріель. – Та хай ніхто більше не сміє казати, ніби гноми користолюбні й необтесані. А все ж таки, Гімлі, сине Глоїна, можливо, с щось, чого ти бажаєш, а я могла б дати? Будь ласка, зізнайся мені! Погано, якщо ти єдиний з гостей залишишся без подарунка!
- Нічого не треба мені, Володарко, – низько вклонившись, сказав Гімлі, а потім, затинаючись, додав: – Нічого, крім… даруй мені таке зухвальство… крім пасма твого [397] волосся, що перевершує красою золото, яке знаходять під землею, як зірки перевершують коштовне каміння з рудників. Я не смів би просити такого дару, але ти звеліла висловити бажання…
Ельфи заворушились, зашепотіли; Келеборн здивовано поглянув на Гімлі, але Володарка посміхнулась:
- Кажуть, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком. Про Гімлі цього не скажеш. Ніхто ще щ висловлював мені такого прохання – зухвалого, але водночас шанобливого! І як можу я відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але зізнайся, що ти зробиш, якщо одержиш цей дар?
- Буду зберігати, як скарб, пані, на спомин про слова, що ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо мені пощастить повернутись до рідної кузні, я покладу його до кришталевої скриньки, щоб передати нащадкам як довічний заповіт доброї волі Гори та Лісу.
Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала тонке золоте пасмо і подала Гімлі.
- Прийми це і послухай, – сказала вона. – Я не стану пророкувати, бо пророцтва нині ненадійні, адже з одного боку маємо пітьму, а з другого – тільки надію. Але якщо надія не підведе, тоді я кажу, Гімлі, сине Глоїна: золото потече до тебе рікою, але ніколи не заволодіє твоєю душею.
- А тепер, – сказала вона, звертаючись до Фродо, – останнім будеш ти, Хранителю Персня, хоч не останній ти у моїх думках. Для тебе я приготувала ось це. – Вона підняла кришталеву посудинку-фіал; від руху її руки він заблищав і бризнув на всі боки білим промінням. – Цей фіал вміщує краплі води з мого джерела, пронизані промінням зірки Еаранділу. Чим темніша ніч, тим ясніше він світить; хай допоможе він тобі, коли всяке інше світло згасне! Пам’ятай Галадріель та її Дзеркало!
Фродо взяв фіал, і в ту мить, поки той, сяючи, переходив у його руки, він знову побачив Галадріель, величну та прекрасну, але вже зовсім не страхітливу. Він вклонився, але слів для відповіді не знайшов.
Нарешті Володарка підвелась, і Келеборн повів Хранителів до причалу. Було вже опівдні, золоте світло заливало зеленіючий Кут, вода сріблясто виблискувала. Все давно було готове. Хранителі посідали по своїх місцях. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни від берега, і світла вода понесла їх. Мандрівники [398] сиділи мовчки, нерухомо. На зеленому березі, на виступі мису Кута безмовно стояла Галадріель. Пропливаючи повз Кут, вони всі глянули на неї і не відводили очей, поки човни повільно відпливали геть; але здавалось, ніби це Лоріен відпливає, мов яскравий корабель, де щогли – зачаровані дерева, – пливе до забутих берегів, а вони, не маючи сили допомогти, завмерли на краю сірого світу, позбавленого листя.
Тим часом Срібна злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулися та швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки зовсім змаліла; вона сяяла, мов скляне вікно на далекому горбі на заході сонця чи озеро, < коли дивишся на нього з гори: кристал, забутий на лоні землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки в останньому прощальному привітанні, і вітер доніс її голос, слабкий, але ясний. Вона співала прадавньою мовою ельфів-вигнанців з-за Моря, і гобіт не зрозумів слів, а прекрасна мелодія не втішила його.
Втім, як це трапляється з ельфійською мовою, слова закарбувалися у пам’яті Фродо, і багато років по тому він переклав їх, старанно, як міг: мова ельфійських пісень була йому мало зрозуміла, а ще й до того йшлося у пісні про речі, майже не відомі у Середзем’ї:
Ай! Лауріе лантар лассі сурінен,
Йені унотиме ве рамар альдарон!
Йені ве лінте йулдар аваніер
мі оромарді ліссе-мируворева
Андуне пелла, Вардо теллумар
ну луїні йассен тінтілар і елені
омаріо айретарі-ліринен.
Сі ман і йулма нін енкуантува?
Ан сі Тінталле Варда Ойолоссео
Ве фаніар маріат Елентари органе
ар іше тіер ундулаве лумбуле;
ар синданоріелло кайта морніе
і фалмаліннар імбе мет, ар хисіе
унтупа Калакіріо мірі ойале.
Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар!
Намаріе! Най іруваліе Валімар.
Най еліе ірува. Намаріе!
«О, як кружляє під вітром золоте листя, як опадають, ніби листя, незчисленні літа! Довгі літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих чертогах [399] Заходу, під синіми склепіннями Варди, де зірки миготять, слухають її спів, її голос, царствений та святий. Хто знов наповнить мій келих? Адже нині Варда, Зоряна, що запалює зірки, володарка світил, на одвічно-сніговій горі звела руки свої, ніби хмари, і тінь вкрила дороги; поза колом сутінок пітьма вкрила пінні хвилі, що розділяють нас» і навіки розтануло в тумані світло Калакірії. Загубили ми Ва-лімар, загубили ті, хто залишився на сході! Прощавай же! Може статися, ти відшукаєш Валімар, Може статися, що тобі судилося його знайти. Прощавай!» Варда – це ім’я тої Володарки світу, котру ельфи-вигаанці звуть Елберет.
Раптом ріка зробила поворот, береги з обох боків стали вищі, і Лоріен зник з їхніх очей. І ніколи більше Фродо не бачив цієї чудової землі.
Тепер подорожні залишились віч-на-віч зі своїми турботами. Очі їх, сповнені смутку, сліпило сонце. Гімлі плакав, не приховуючи сліз.
- Ніколи більше не побачити мені подібної краси, – жалівся він Леголасові, що сидів поруч. – Адже нема нічого на світі прекраснішого, ніж її дар! – Він приклав руку до грудей. – Скажи, Леголасе, навіщо я пішов у цей похід? Не здогадався я, у чому буде головна небезпека! Елронд мав рацію: ми не могли заздалегідь передбачити, що нас спіткає на шляху! Острах перед муками у пітьмі не залишав мене. Але коли б я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, нікуди б не пішов! Жорстокішої рани, ніж спричинила мені ця розлука, не заподіє навіть сам Чорний Володар. Лихо Гімлі, синові Глоїна!
- Ні, – заперечив Леголас, – лихо всім нам! І всім, хто живе нині, а не в минулі часи! Бо всі ми приречені знаходити та губити, немов вічно пливемо по швидкій ріці. Подумай, Гімлі, сине Глоїна: чи не благословен той, хто страждає з власної волі, а не з чужої? Ти мав інший вибір, але не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лоріен Квітучий. Вічно свіжі, непоплямовані, вони ніколи не поблякнуть у твоїй душі!
- Може, й так, – зітхнув Гімлі. – Спасибі за добре слово. Ти, звісно, маєш рацію; але таке втішання погано гріє. Не пам’яті прагне душа моя. Це <- лише дзеркало, хоч би навіть таке ж ясне, як Келед-Зарам; принаймні, так відчуваю це я, гном Гімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я чув, що для вас пам’ять – не сон, а пробудження минувшини. У гномів не так… Либонь, досить про це [400] міркувати. Поглянь, човен занадто навантажений і низько сидить у воді, а течія тут швидка. Я зовсім не бажаю топити своє горе у холодній воді!
Гном схопив весла та став правити до західного берега, услід за човном Арагорна, який вже зійшов зі стрижня ріки.
Так загін Хранителів продовжив свій довгий шлях по широких швидких водах на південь. Оголені ліси товпились уздовж берегів, заступаючи погляд на подальші землі. Вітер ущух, ріка текла безгучно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Ближче до вечора сонце затягло серпанком пари, і воно виблискувало, немов біла перлина під хвилею, а потім схилилося на захід, споночіло рано, а затим прийшла й сіра беззоряна ніч. До пізньої глухої години пливли Хранителі, стримуючи човни так, щоб не виходили з затінку лісів західного берега, що нависли над водою. З туману, мов привиди, випливали великі дерева, жадібно простягали до води кострубате коріння. Було тоскно й холодно. Фродо прислухався до ледь чутного белькотіння Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилась на груди, і він поринув у неспокійний сон.

Розділ 9
ВЕЛИКА РІКА
Фродо прокинувся, бо його розбудив Сем, і згадав, що лежить, щільно загорнувшись у ковдру, під високими деревами з сірою корою у тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну. Ніч минула, слабке вранішнє світло вже просвічувало крізь голе віття. Неподалік Гімлі порався коло невеличкого вогнища.
Ранок ще не завладав світом, коли загін вирушив далі. Ніхто з Хранителів не прагнув скоріше досягнути півдня – навпаки, всіх задовольняло, що до Рауросу та Кремінь-скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів, і вони віддалися на волю Ріки; вона несла їх сама – куди було поспішати? Небезпека чигала на них, який би шлях вони не обрали. Арагорн згодився пливти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів, але все ж таки наполіг, щоб відчалювали рано-вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час не жде: навряд чи Чорний Володар сидів склавши руки, поки вони ніжилися у Лоріені. [401]
Однак ворог ніяк не нагадував про себе ні того дня, ні наступного. Похмурі нудні години минали без пригод. На третій день береги почали поволі змінюватися: ліс порідшав, а потім зовсім зник. Зліва, на східному березі, пасмо одноманітних крутосхилів простягалося догори, до неба, і в далечінь – брунатні, немов обпечені вогнем, що не залишив жодної живої билинки. Ані зламане дерево, ані високий камінь не прикрашали убозтва цієї ворожої пустелі. То були Палені пустища, просторі й безжиттєві – вони відділяли південне Чорнолісся від гір Емін-Мейл. Моровиця, чи війна, чи якесь інше лиходійство Ворога так сплюндрувало цей край, не міг сказати навіть Арагорн.
На правому, західному березі ліс теж скінчився, але там земля була пласка, подекуди підмальована широкими зеленими латками трави. Там росли цілі ліси такого високого очерету, що зовсім заступав вид на захід, коли маленькі човни линули повз них, з шелестінням торкаючись краю заростей. Темні сухі волоті згинались і гойдались під холодним вітерцем, посвистуючи тихо й сумовито. Де-не-де в просвітках несподівано відкривались перед Фродо широкі луги, за ними якісь горби, а зовсім далеко, на обрії, темною смужкою відбивались південні гряди Імлистих Гір.
І ніде ніякої живності – самі птахи. Зате вже цих було досхочу: очерет сповнювався свистом та цвіріньканням, хоч самі пернаті співаки показувалися зрідка. Двічі мандрівники чули шелест лебединих крил та, поглянувши на небо, помічали велику зграю, що відлітала до вирію.
- Лебеді! – здивувався Сем. – Та які ж здоровезні!
- Так, – відізвався Арагорн, – та ще й до того чорні.
- Ця земля така широка, порожня й похмура! – зітхнув Фродо. – А я чогось уявляв, що ближче на південь буде тепліше та веселіше, а потім зима й зовсім відступить!
- Але ж ми тільки наближаємось до півдня, – пояснив Арагорн. – Тут ще зима, і до самої весни буде холодно, може, навіть і сніг випаде. Далеко внизу, у затоці Бел-фалас, куди впадає Андуїн, тепло й весело – вірніш, було б весело, якби не близькість Ворога. Але зараз ми відійшли ледве на 60 ліг від вашої Південної чверті, а туди ще сотні довгих миль. Ти зараз дивишся у бік північних рівнин Рохану, землі Повелителів коней. Незабаром ми допливемо до місця, де до Андуїну впадає річка Світла, що починається у Факторні. Уздовж неї йде північна межа Марки Вершників, і за старих часів усе, що лежало між Світлою та Білими Горами, належало цьому народові. Земля [402] їхня приязна, багата, а трави її незрівнянні; але сучасне становище таке важке, що люди не оселяються над Рікою й майже не приходять до її берегів. Андуїн широкий, втім стріли орчі його перелітають, а останнім часом кажуть, ніби вони вже насмілювались переправлятись, нападали на роханські табуни та стайні.
Сем стурбовано оглянув береги. Досі він боявся лісу: за деревами ввижалися йому чужі очі, таємні засади; але тепер він жалкував, що дерев більш нема, бо занадто беззахисним був загін у відкритих човнах, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що розділяла ворогуючі племена.
Минуло ще два чи три дні, і не лише Сем, а весь загін відчув, у якому непевному становищі вони знаходяться. Цілий день веслували вони, невпинно посуваючись на південь, поспішаючи до мети. Береги відходили назад, Ріка стала ширшою та мілкішою; зі сходу потяглися тепер кам’янисті розсипи, у воді траплялися галькові мілини, примушуючи їх гребти обережно. Брунатна пустеля змінилася на мертві низькодоли; понад ними шуміли холодні вітри зі сходу. На тому березі замість лугів з’явились горби, вкриті зів’ялою травою, а між ними – купинясті баюри. Фродо сумував за лугами та водограями, за ясним сонцем та тихими дощами Лоріену. У човнах мало розмовляли й взагалі не сміялись. Кожен з Хранителів занурився у власні думи. Серце Леголаса прагнуло повернутися до літніх ночей під зорями Півночі, у букових лісах; Гімлі подумки міркував, з якого золота кувати скриньку для подарунка Володарці Лоріену. Меррі та Пінові у середньому човні було невтішно: Боромир безперестанно бурмотів щось до себе, інколи навіть покусував нігті, немов його томила тривога чи сумніви, а то раптом ухопить весло, підгребе ближче до човна Арагорна та, похилившись уперед, дивиться на Фродо. Тоді Пін, що сидів на носі спиною до течії, помічав дивний полиск у його очах. А Сем ніяк не міг призвичаїтися до човна, хоч і визнав, що вони зовсім не такі небезпечні, як його лякали змалку. Йому було тісно, задушно, і нічого робити, як тільки видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду під бортами. Навіть коли заходилися веслувати, він залишався не при ділі – веслувати йому не доручали.
На четвертий день, коли споночіло, Сем придивився поверх нахилених голів Фродо та Арагорна до інших човнів; його хилило на сон і дуже хотілося скоріше вилізти на берег та відчути землю під ногами. Раптом щось привернуло [403] його увагу; він ліниво глянув на воду, потім сів та протер очі, але нічого особливого не побачив.
Тієї ночі вони зупинилися на маленькому острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, ліг поряд зі Фродо.
- Чудернацька штука мені приснилася години за дві до зупинки, пане, – сказав він. – А може, й не приснилась. Але що чудернацька, то правда.
- Дійсно? Що за штука? – спитав Фродо, бо знав, що Сем не вгамується, поки все не викладе. – Я після Лоріену нічого чудернацького не бачив, та й думати про це забув.
- Взагалі, пане, це зовсім не смішно, але дивно. Якщо не сон – тоді погано. Краще послухайте: тут плаває колода с очима!
- Щодо колоди все зрозуміло: на воді їх багато. Але щодо очей… Це вже занадто!
- Аж ось і ні, – вперто заперечив Сем. – Саме очі, так би мовити, мене й зачепили. Бачу, за човном Гімлі немов колода – хай собі пливе, думаю. Потім гульк – а вона за нами женеться. Як це: ми пливемо за течією, вона теж? Ви б сказали: незрозуміло! Ось тоді я ці баньки й угледів: ґуля та ще такі дві блискучі цятки на кінці колоди. Взагалі ніяка то не колода, в нього лапи перетинчасті, майже як у лебедя, тільки більші, і воно ними весь час загрібало: встромить у воду й витягне…
Тут сів я та став протирати очі, думаю, зараз, як прокинусь зовсім, якщо воно ще тут – закричу. А воно нас на-л здоганяє, та хутко так, вже прямо за кормою Гімлі пливе. Але чи то ліхтарики ті мій погляд відчули, чи то я отямився, тільки глянув я ще раз, а там нічого нема. Правда, щось чорне шмигонуло до затінку попід берегом – я це, як кажуть, краєм ока вловив. Але ніщо більше не світилось, ну, я собі й кажу, мовляв, «знов куняєте, Семе Гемджи!», та й усе. Але потім помізкував я й засумнівався. Як ви це поясните, пане?
- Я б пояснив сутінками та соннотою, Семе, якби це зараз тільки почалось. Але я й сам таке бачив далеко звідси, ще до Лоріену. А коли ми ночували на дереві, якась істота з очима дряпалася по стовбуру догори. Гельдір її теж бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які орчу ватагу розігнали? ,
- Еге ж, пам’ятаю. Я багато дечого пам’ятаю. Мої здогадки мені самому не до вподоби, але якщо скласти те, та [404] інше, та історії пана Більбо і все таке, я можу, здається, визначити ім’я потвори, і навряд чи помилюся. А й бридке ж те ім’я – Горлум, так?
- Авжеж, я цього вже давно побоювався, – зізнався Фродо. – 3 тої ночі на дереві. Він, видно, никав по Морії та напав на наш слід. Але я сподівався, що доки ми пробудемо у Лоріені, запах вивітриться, і він нас упустить. Нещасне створіння, мабуть, ховалося у лісах понад Срібною та підглянуло, коли ми вирушили далі!
- Схоже на те. Нам варто тепер пильнувати, бо інакше якось вночі почуємо ніжні пальчики в себе на шиї – якщо взагалі встигнемо прокинутись. Мені саме про це й хотілося сказати. Не треба непокоїти сьогодні ані Блукача, ані інших. Я постою на чатах. Поспати можу і вдень, все одно я в човні, так би мовити, граю роль вантажу.
- Втім, вантаж гостроокий, – сказав Фродо. – Ти, звісно, початуєш, але обіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не скоїться.
Пізно вночі Фродо прокинувся від темного сну: Сем тряс його за плече.
- Дуже ніяково вас будити, але ви самі звеліли. Все було тихо, доповідати, в цілому, нема чого. Хтось, здається, плюскався у воді та пирскав, але чи мало хто плюскається у річці вночі!
Він ліг і заснув, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Тягайся хвилини, години, нічого не траплялось. Фродо вже став підкорятися спокусі знову прилягти, коли раптом щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулась з води, вчепилась у край борту. Бліді очиська-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім звернулись у бік острівка, прямо на Фродо. їх розділяла відстань якихось два-три фути, і Фродо почув тихий, з присвистом подих. Він підвівся, витяг з піхов Жало і глянув просто у жахливе невидиме обличчя. Очиська вмить згасли. Сичання, плюскіт, і якийсь темний предмет, немов колода, поплив униз за течією та зник у ночі. Арагорн ворухнувся, заворочався й сів.
- Щось трапилось? – прошепотів він, скочивши та наблизившись до Фродо. – Мені уві сні почулося… Навіщо ти витяг меча?
- Горлум, – відповів Фродо. – Дуже ймовірно, що тут Горлум. [405]
- А, ти вже теж впізнав нашого розбишаку? Він плентався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми одержали човни, поплив слідом на колоді, підгрібаючи руками й ногами. Два-три рази я намагався зловити його вночі, але він хитріший, ніж лис, а слизький, як риба. Я сподівався, може, хоч плавання його доконає, але йому річного досвіду не забракло. Завтра попливемо швидше. Зараз лягай, я початую до ранку. Хотілось би все ж таки спіймати сіромаху. Він міг би нам стати у нагоді. Але якщо не спіймаємо, залишиться тільки у будь-який спосіб позбавитись від нього. Він дуже небезпечний. Мало того, що сам здатний вбивати у пітьмі, так ще ненароком наведе на наш слід першого-ліпшого ворога!
Ніч минула, Горлум більш не з’являвся. Подорож тривала далі. Хранителі тепер старанно пильнували, але Горлум щез. Якщо він ще крався слідом, то потайки й обачливо. Арагорн переконав товаришів, що треба прискорити рух, отже вони тепер веслували довгими годинами, і береги швидко бігли назад. Але подорожні мало роздивлялися довкола: посувались здебільшого вночі, а відпочивали вдень, намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. Таким чином без будь-яких пригод все й відбувалося до сьомого дня.
Погода ставала похмурою, хмарною, вітер віяв зі сходу, але увечері небо на заході очистилось, і серед сірого припливу хмар відкрилися розводи слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого. Біла скибочка молодого місяця випливла з небесних озер. Сем подивився на неї і спантеличено насупив брови.
Наступного дня береги обабіч почали швидко змінюватися: вони ставали високими, кам’янистими. Незабаром навкруги вже юрмились горби та скелі, стрімкі обриви, занурені у зарості терну, ожини та повзучих трав. За ними виднілись низькі стрімчаки, тріщини, стовпи вивітреного сірого каміння з темними плямами плюща; а далі підіймалась ще одна гряда, вкрита смереками, – невгаваючі вітри химерно позгинали їх. Так починалися гори Емін-Мейл, Надрічне Узгір’я, південний рубіж Глухомані.
На скелях та обривах гніздилися тисячі птахів. Цілий день їхні зграйки кружляли понад рікою, чорними цятками миготіли високо в небі. Коли пристали на відпочинок, Арагорн, спостерігаючи птахів, думав, чи то не Горлум збентежив пернатих, чи не летить вже по диких нетрях [406] звістка про їхній загін. Коли сонце схилилося надвечір і настав час відпливати, Арагорн помітив у притьмареному світлі темну пляму далеко й високо – величезний птах то повільно летів на південь, то ширяв, виписуючи кола.
- Що це, Леголасе? – спитав він, вказуючи на північ. – Мені здається, це орел!
- Так, це орел, – відповів Леголас. – Мабуть, стежить за здобиччю. Рідко орли відлітають так далеко від гір! Добре було б упізнати, що це передвіщає.
- Краще нам не рушати з цього місця, поки зовсім не стемніло, – вирішив Арагорн.
Настала восьма ніч, тиха та безвітряна; східний вітер ущух. Тонкий серп місяця закотився рано, ще коли сонце сідало, але небо залишилось чистим, і хоч далеко на сході зростали хмарні гори, на заході мерехтіли ясні зірки.
- Рушаймо! – сказав Арагорн. – Ризикнемо зробити ще один нічний перехід. Як ріка тече далі, мені, на жаль, мало відомо – звідси аж до порогів Сарн-Гебір плавати досі не доводилось. Але якщо я не помилився у розрахунках, до них ще багато миль. Правда, небезпечні місця є також поблизу – скелі, каміння. Отже, спробуємо не поспішати і пильно стежити за течією.
Спостереження доручили Сему, що сидів у першому човні. Він лежав, звісивши голову, та вдивлявся в пітьму. Ніч була темна, але зорі здавалися особливо яскравими, і їхні відбитки блищали у воді. Було вже майже опівночі; гребці відклали весла та віддались на волю течії, аж раптом Сем скрикнув: за кілька сажнів попереду темніли гострі камені, ревіла бурхлива вода. Течія хутко потягла човни наліво, по вільній частині річища, до східного берега, їх пронесло зовсім близько від скель, що стирчали посеред плеса, немов зубці пили, оточені білою піною. Течія приткнула всі човни один до одного.
- Гей, Арагорне! – крикнув Боромир, коли їхні човни зіткнулися бортами. – Долати пороги вночі – це шаленство! Сарн-Гебір навіть удень уплав не здолати!
- Ми завернемо! – відізвався Арагорн. – Назад! Усі назад! Піднатужтесь та завертайте!
Він спробував веслом притримати човен і направити в інший бік.
- Я помилився, – сказав він Фродо. – Не думав, що ми забралися так далеко – Андуїн тече швидше, ніж я вважав. Виявилось, що Сарн-Гебір вже зовсім близько! [407]

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве