З великим зусиллям спромоглися вони повернути назад, хоч спочатку зрушити з місця, здавалося, неможливо, – їх весь час відносило до східного берега. Темний, зловісний, нависнув він над водою в ночі.
– Гребіть, усі разом! – крикнув Боромир. – Гребіть, бо інакше потрапимо на мілину!
Не встиг він договорити, як Фродо почув скрегіт: кіль човна чиркнув по камінню.
У ту ж мить брязнула тятива – і стріли, просвистівши над головами, посипались до човнів. Одна вдарила Фродо поміж лопатками, і він, зойкнувши, смикнувся та випустив весло, але стріла впала, не пробивши невидимої кольчуги. Ще одна проткнула каптур Арагорна, третя застряла у борті другого човна, біля самої руки Меррі. Сем угледів невиразні чорні фігури, що метушилися на гальковому насипі східного берега, зовсім близько.
– Ірчи! – вигукнув Леголас своєю рідною мовою.
– Орки! – крикнув Гімлі.
– Горлум подбав, їй-право! – сказав Сем Фродо. – Та яку ж місцину обрали гарну! Ріка немов сама штовхає нас їм у лапи!
Напружившись, щомиті чекаючи на постріл, припали вони до весел, навіть Сем спробував допомогти. Ще багато стріл з чорним оперенням просвистіло угорі та плюхнулося у воду; але жодна вже не влучила. Було темно, але ж оркам вистачило б навіть слабкого світла зірок, щоб побачити подорожніх! Якби не сірі лоріенські плащі та сіра деревина човнів, не врятувались би вони від лучників Мордору.
З величезними зусиллями посувались Хранителі уперед. У темряві важко було збагнути, чи вони взагалі посуваються, але помалу водокрут відпустив їх, тінь східного берега розтанула. Нарешті вони відчули, що повернулися до стрижня. Веслуючи щосили, вони змогли потім вибитися зі стрижня, відійти подалі від порогів, ще трохи – і вони наблизилися до західного берега та зупинили човни у затінку під чагарником, що звисав над водою, і. перевели подих.
Леголас відклав весло, узяв лук, що йому подарували у Лоріені, і вискочив на берег. Там він збіг нагору, дістав стрілу та, приготувавши лук, повернувся до Ріки, вдивляючись у темряву. На тім боці лунав пронизливий лемент, але нічого не було видно.
Фродо поглянув на ельфа; стрункий, високий, стояв він, пронизуючи поглядом пітьму у пошуках цілі. Темну голову [408] його немов вінчали білі небесні зорі. А тим часом з півдня насувались важкі хмари; їхні провісники вже заступали зоряні поля. Зненацька страх охопив мандрівників. «Елберет Гілтоніель!» – видихнув Леголас, поглянувши на небо.
Темна хмара – ні, не хмара, адже воно рухалось набагато швидше, – щось відокремилось від чорної череди хмар та помчало прямо до Хранителів, гасячи зірки. Невдовзі стало видно, що це – величезна крилата істота, чорніше ночі; за рікою її привітали жорстоким радісним ревом. Серце Фродо чогось стиснув пронизливий крижаний холод. Заболіла стара рана У плечі, захотілося куди-небудь сховатись. Фродо скоцюрбився у човні, припав до дна.
Раптом коротко просіював великий лоріенський лук. Стріла з ельфійської тятиви пішла круто вгору. Фродо підвів голову. Майже прямо над ним кружляла крилата потвора. У ту ж мить з хригдмм карканням вона смикнулась і зникла в пітьмі понад східним берегом. Небо очистилось. Десь далеко орки вибухали прокльонами, заскиглили, а потім настала тиша. Ані стріли, ані вигуку не долітало більше зі сходу тієї ночі.
Трохи згодом Арагорн направив човни вверх по течії, прокладаючи шлях наосліп по краю води, доки не знайшли вигідну мілку бухточку. Кілька невисоких дерев росли біля води, а за ними підіймався скелястий крутосхил. Тут вирішили залишитись до ранку – спроби пливти далі вночі погано скінчилися б. Табору не влаштовували, вогню не запалювали, а просто поставили човни тісно один до одного та полягали відпочити.
– Благословен будь, подарунок Галадріелі та гострий зір Леголаса! – сказав Гімлі, жуючи лембас. – Це був влучний постріл, друже!
– Ось тільки невідомо, у що я влучив, – зауважив Леголас.
– Хто його знає! Але я радий, що воно не підкралося ближче. Дуже воно мені йє сподобалось, занадто схоже на тіні Морії… на тінь Барлога, – пошепки додав гном.
– Це не Барлог, – промурмотів Фродо, ще не заспокоївшись від переляку. – Воно занадто холодне. Мені здається, це… – він зам’явся і принишк.
– Хто? Як ти вважаєш? – жваво спитав Боромир, перехилившись через борт, Щоб заглянути в обличчя Фродо.
– Я думаю… ні, не сінажу. Хто б не був, його падіння дуже дошкулило нашим дорогам. [409]
– Схоже на те, – сказав Арагорн. – Але де вони, скільки їх та що замислюють, ми не знаємо. Цієї ночі нам усім спати буде важко! Темрява досі вкривала нас, але що покаже день? Тримайте зброю напоготові!
Сем сидів, постукуючи пальцями по рукоятці меча, немов підраховуючи щось, та дивився у небо.
– Дивно, – бурмотів він. – Місяць що в Краї, що в Глухомані один – принаймні, так мусить бути. Але чи то він десь заблукав, чи я помилився. Пригадуєте, пане, коли ми ночували на дереві, місяць був щербатий? Приблизно тиждень від повного місяця, так? Тепер ми вже тиждень знов їдемо – аж ось, дивіться: вискакує новий місяць, тоненький, немов відрізаний нігтик. Що ж то, ми у ельфів узагалі жодного дня не жили? А я три ночі пам’ятаю точно, та ще кілька пригадую, але присягнуся – не цілий місяць ми там гостювали. Можна подумати, що там час стоїть!
– Можна інакше сказати, – сказав Фродо. – Може, там ще зберігається той час, який у інших місцях давно вже минув? Тільки коли Срібна винесла нас до Андуїну, ми повернулись до звичного часу смертних. А місяця я не помічав у Карас-Галадоні, ні молодика, ні старого – тільки зірки вночі та сонце удень.
Леголас піднявся, спершись на лікоть, у своїм човні:
– Ні, біг часу ніде не припиняється. Але зміни у різних місцях виявляються у різний спосіб. Світ рухається навколо ельфів теж, але рухається одразу і занадто швидко, і дуже повільно. Швидко – бо самі ельфи змінюються мало, а все навкруги тече повз них, та це їх не бентежить. А повільно – бо вони не рахують тих літ, що минають. Пори року для них – лише зморшки на гладі вічно плинного потоку. Втім, все на світі рано чи пізно мусить скінчитися.
– Але зів’янення у Лоріені зовсім непомітне, – сказав Фродо. – Сила Володарки боронить його. Час здається там коротким, але який насичений він у Карас-Галадоні, де Галадріель зберігає Перстень ельфів!
– Поза межами Лоріену не слід казати таке – навіть мені, – перервав його Арагорн. – Усі ці балачки зайві! Ти, Семе, просто неправильно лічив. Час минав однаково швидко як для нас, так і для ельфів. Старий місяць зник, новий народився та пішов убувати, поки ми відпочивали. А вчора знов народився молодик. Зима майже скінчилась. Час наближається до весни ненадійної надії… [410]
Ніч минула тихо. З-за ріки більше не долинало ані звуку, ані поклику. Ті, хто спав, згорнувшись на дні човнів, відчули зміну погоди. Потеплішало, великі вологі хмари припливли з півдня, з далекого моря. Здавалося, що ріка, обтікаючи скелясті пороги, шумить голосніше та ближче. На гіллі дерев, похилених над човнами, повисли краплі.
День прийшов тихий та сумний. Неквапно розгортався блідий світанок, розливаючи тьмаве світло без тіней. Над рікою знявся туман, білою поволокою затяг землю; протилежний берег став зовсім невидимим.
– Взагалі я терпіти не можу туману, – сказав Сем, – але цей нам дуже до речі. Тепер, може, поталанить піти так, щоб ці трикляті гобліни нас не помітили.
– Добре, аби так сталося, – відізвався Арагорн. – Але якщо туман хоч трохи не розійдеться, нам буде кепсько: щоб пройти Сарн-Гебір та дістатися до Емін-Мейлу, треба додержуватись напрямку якомога точніше.
– Не бачу, навіщо нам лізти на пороги та взагалі пливти далі, – втрутився Боромир. – Якщо ми вже під Емін-Мейлом, можна покинути ці шкарлупки та рушити на південний захід. Перейдемо Ентулу, а там вже починаються наші землі.
– Якщо підемо до Мінас-Тіріту, зробимо саме так. Але ми ще не домовились. До того ж цей шлях може виявитися труднішим, ніж ти уявляєш. Долина Ентули пласка та багниста, – якщо йти пішки та з вантажем, туман стає смертельно небезпечною перешкодою. Я б не покидав човнів, поки це не стане конче потрібно. Ріка – не дорога, на ній хоча б не заблукаєш!
– Але східний берег захоплений Ворогом, – заперечив Боромир. – Навіть якщо ти пройдеш за Стовпи Аргонату та дістанешся живим до Кремінь-скелі, що далі? Перескочиш водоспади та приземлишся у болотах?
– Ні, просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу та знов пустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, – чи навмисне забув? – про Північні Сходи та високе сидіння Амон-Хину? Вони існують від часів великих королів! Отже, я хочу навідатись туди, перш ніж визначу свої плани. Може статися, що там якийсь знак підкаже нам рішення.
Боромир довго сперечався, але згодився, коли виявилось, що Фродо готовий іти за Арагорном, куди б той не пішов. [411]
– У Мінас-Тіріті не заведено покидати друзів у скруті. А без мене ви не обійдетесь, якщо хочете досягти Кремінь^-скелі. До цього високого острова дійду я з вами, але не далі. Звідти повернуся додому – один, якщо ніхто не захоче винагородити мене за труди, стати мені за товариша.
Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Ара-горн з Леголасом відразу підуть берегом, а інші посторожать човни. Арагорн сподівався знайти стежку, якою можливо перетягти човни та в’юки на спокійну воду нижче, за порогами.
– Ельфійські човни, можливо, не потонуть, та тільки ми, скоріш за все, живими Сарн-Гебір не проминемо. Досі це нікому не вдавалося. А доріг тут нема – навіть за часів величі Гондору його володіння не простягались поза Емін-Мейл. Але десь на цьому березі має бути волок. Він точно не зруйнований: ще зовсім недавно, поки тут не з’явилися орки, люди часто плавали на легких човнах з Глухомані до Осгіліату.
– На моїй пам’яті мало плавали до нас з півночі, і орки гасають на тім боці, – сказав Боромир. – Навіть якщо ти волок відшукаєш та вирушиш далі, небезпека буде зростати з кожною милею.
– Так само, як на будь-якому шляху на південь, – заперечив Арагорн. – Чекайте на нас протягом дня. Якщо не повернемось, значить, нас уже нема серед живих. Тоді оберіть нового проводиря та рушайте за ним.
З важким серцем стежив Фродо, як Арагорн з Леголасом лізли по крутосхилу та зникали у тумані; однак побоювався він даремно: не минуло й трьох годин, як, десь опівдні, розвідники повернулись, виринувши з туману.
– Все гаразд, – сказав Арагорн, спустившись до човнів. – Ми знайшли стежку, вона веде до зручного причалу, зовсім цілого. Відстань невелика; пороги починаються на півмилі нижче, а тягнуться трохи більше милі. Далі ріка спокійна, хоча течія й швидка. Найскладніше – це перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його теж, але він досить далеко, під стіною скель, від берега сажнів за сто. Північного причалу ми не знайшли. Якщо він досі існує, то ми, мабуть, проґавили його в пітьмі вчора вночі. А якщо зараз попливемо назад проти течії, то у тумані можемо знову проминути його, тоді всі зусилля йдуть нанівець. На жаль, прийдеться відійти від ріки та добуватися до волока, як вийде. [412]
– Це було б складно, навіть коли б тут були тільки люди,- зауважив Боромир.
– А все ж таки це треба зробити.
– Треба – зробимо, – сказав Гімлі. – Запам’ятай, Боромире: на важкому шляху людина відстане, а гном пройде, навіть з тягарем удвічі важчим, ніж він сам!
Завдання дійсно було важким, але загін його здолав. Човни розвантажили, речі перенесли нагору, де берег був майже рівний. Потім човни витягли з води та понесли. З якої деревини, якого дерева, що росте у землях ельфів, зробили їх, навіть Леголас не знав; міцне, воно мало на диво малу вагу: Меррі з Піном удвох змогли пронести свій човен по рівній дорозі. Але на підйомі були розкидані брили вапняку, ґрунт між ними вкривали чагарник та трава, а зарості ожини на крутих схилах змінювалися багнистими калюжами – вода точилася з верхніх терас; щоб протягти там човни, знадобились зусилля двох чоловіків.
Боромир з Арагорном зайнялися цим, а інші, кожен на свій лад, видряпались з вантажем за ними слідом. Нарешті все доставили до стежки, а тоді вже всім загоном рушили уперед без особливих перешкод, якщо не рахувати верескових кущів та кам’янистих осипів. Туман ще висів над тріщинуватими бескидами, покривав ріку: вона, невидима, клекотіла зліва, обминаючи зубці Сарн-Гебіру. Двічі мусили вони ходити туди та назад, перш ніж усе перенесли благополучно на південний причал.
Там волок знов завертав до води та полото спускався у маленьку неглибоку затоку, вириту не людськими руками, а струменями, що падали з Сарн-Гебіру по низькому хвилелому. Він далеко видавався у воду, а за ним здіймалась крута скеля, не залишаючи проходу для піших.
Минув південь, наближались похмурі сутінки. У тумані вирували, ревли пороги. Мандрівники сиділи біля води. Вони втомилися, хотіли спати, на душі в них було похмуро, як і навкруги.
– Ну, ось ми й на місці, – буркнув Боромир. – І тут мусимо провести ще одну ніч, бо нам треба добре відпочити. Як би не хотів Арагорн пливти через Аргонат уночі – ми усі занадто втомилися, крім, ясна річ, невтомного гнома.
Гімлі не відповів – він сидів, клюючи носом.
– Відпочинемо тут, скільки зможемо, – сказав Арагорн. – Завтра знов мусимо пливти удень. Якщо тільки [413] погода не зміниться, не підведе нас, встигнемо вислизнути невидимо для будь-яких очей зі східного берега. Але сьогодні треба попарно чатувати: три години спимо, одну – стережемо.
Вночі не трапилось нічого страшнішого за дрібний дощичок за годину до світанку. Коли розвиднілось, Храни-телі відпливли, намагаючись триматися ближче до західного берега. Туман рідшав, але берегові стрімчаки ледь проглядали – спочатку низькі, вони зростали, перетворюючись на стіни, омиті стрімкою течією. Опівдні хмари спустилися нижче, пішов сильний дощ. Щоб човни не залляло, натягли шкіряні покришки й попливли далі, поклавши весла; ні попереду, ні обабіч нічого не було видно за сірою струмистою завісою. Але дощ незабаром ущух. Помалу небо проясніло, потім хмари розповзлися, їхні скуйовджені пасма попливли на північ, догори проти течії. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір’я з крутими скелястими берегами. По виступах та вузьких щілинах де-не-де ліпились до каміння тоненькі дерева. Річне корито стало вузьким, течія прискорилась. Тепер, що б не скоїлось, вже неможливо було ані звернути, ані зупинитись. Зверху голубіло небо, а попереду поставали, заступаючи сонце, гори Емін-Мейл – здаля вони здавалися щільною стіною.
Потім Фродо побачив вдалині дві великих скелі, схожі на вежі чи стовпи – широкі, зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними відкривався вузький прохід. Ріка потягла човни туди.
– Дивіться – ось Аргонат, Стовпи Королів! – підхопився Арагорн. – Нас несе до них. Тримайте човни в одну лінію та подалі один від одного. Не виходьте із стрижня!
Чим ближче, тим скелі ставали вищими і все більше нагадували Фродо мовчазних та грізних гігантів. Згодом він упевнився, що це насправді гіганти: стародавні майстри вирізьбили їх, і ані сонце, ані дощі незчисленних зим не стерли величних рис. На могутніх підвалинах, що підіймались із води, стояли двоє королів; сліпі очі з-під вищерблених брів усе ще похмуро дивилися на північ. Обидва здійняли ліву руку у застережному жесті, а в правиці тримали сокиру; їхні голови увінчували шоломи з короною; тріщини сіткою оплели ці кам’яні корони. Великою силою [414] та гідністю віяло досі від цих мовчазних стражів королівства, що давно вже зникло у хвилях часу. Трепет охопив Фродо, він зіщулився, прикрив очі й не наважився поглянути, коли підпливли ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни закружляли, тендітні та легкі, як осіннє листя, у вічній тіні лицарів Нуменору. Так увійшли вони до розкритих темних Воріт.
Високо підіймались прямовисні урвища, неясно видні-лось далеке небо. Чорні води лунко гуркотіли, вітер посвистував угорі. Фродо опустив голову на коліна й почув, як Сем попереду репетує:
– Ой, лишенько! Що за місцина жахлива! Дайте-но , мені вилізти геть з човна, до кінця днів своїх до жодної калюжі не підійду, не те що до ріки!
– Не бійтесь нічого! – сказав хтось у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Блукача… ні, то був не Блукач, не пригнічений непогодою Слідопит. На кормі, гордовито виструнчившись, сидів Арагорн, син Арахорна. Вправними рухами направляв він човен, каптур його був відкинутий на плечі, темне волосся ворушив вітер, очі сяяли. Король-вигнанець повертався до своїх земель.
– Не бійтесь! – повторив він. – Давно вже мріяв я побачити подоби Ісілдура та Анаріона, моїх далеких предків. В їхній тіні Елесару, чи Арагорну, синові Арахорна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися! – Очі його потемнішали, і він додав тихо, сам до себе: – Ех, чому нема з нами Гандальфа! Серце кличе мене до Мінас-Анору, до стін мого міста… Куди ж мені тепер іти?
Відлуння вітру, води й гучного каміння виповнило довге міжгір’я. Воно дещо загиналося на захід, і спочатку все було темне попереду; але незабаром Фродо помітив світлу шпарину. Мало-помалу вона ставала ширшою, нарешті човни винесло на світло, на широке плесо. Сонце, що давно вже проминуло полудень, сяяло у небі між хмарок. Води розлилися по круглястій улоговині Нан-Хитоель, замкненій стрімкими сірими бескидами; вони поросли деревами, але верхівки були голими і холодно виблискували на сонці.
На далекому, південному кінці озера здіймались три піки. Той, що посередині, був трохи висунутий уперед та відокремлений від інших, по суті, то був острів. Ріка обтікала його двома рукавами, розсіваючи іскри водяного пилу.[415]
Звідти вітер ніс приглушений відстанню низький гуркіт, схожий на віддалений гуркіт грому.
– Оце і є Кремінь-скеля, або ж Тол-Брандір, – сказав Арагорн, показуючи на високий пік. – Ліворуч Амон-Ло, праворуч – Амон-Хин, висоти Слуху та Зору. За часів великих королів там влаштували особливі дозорні вишки з сидіннями. А на Тол-Брандір, як кажуть, не ступала нога ні людини, ні звіра. Ще до ночі ми наблизимось до них – чуєте невмовкаючий поклик Рауросу?
Хранителі дозволили собі трохи відпочити, пливучи за течією, що прямувала уздовж середини озера. Підживилися, а потім узялися за весла – треба було поспішати. Схили західних горбів покрила тінь, сонце почервоніло; де-не-де крізь туман прозирали перші зірки. Три піки попереду темніли у сутінках. Раурос гримів громовим гуркотом. Ніч уже вкрила ріку, коли човни нарешті увійшли до тіні гір.
Десятий день плавання скінчився. Глухомань залишилась позаду. Загін не міг посуватись далі, не зробивши вибору між сходом та заходом. Останнє, головне завдання походу підступило до них впритул.

Розділ 10
ЗАГІН РОЗДІЛЯЄТЬСЯ
Арагорн направив човни до правого рукава ріки. Тут, на західному березі, у затінку Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Хину до води спускався зелений луг. За ним починався пологий підйом; дерева росли біля підніжжя та уздовж берега озера. Звідти, з непомітного джерела, витікав струмок, що живив лугову траву,
– Ось вже й Парт-Гален, Причальний луг, – сказав Арагорн. – Влітку тут, ясна річ, було більше затишку. Ну, сподіваймося, що лихо ще не проникло сюди.
Вони витягли човни на берег та розташувались табором на траві. Домовилися чатувати, але ворог нічим не виявляв себе, а Горлум, якщо й зумів вистежити їх, залишився невидимим та нечутним. А все ж таки вночі Арагорну стало неспокійно; він крутився уві сні, прокидався, підвівся ще досвіту і підійшов до Фродо, що стояв на чатах.
– Чого ти підвівся? – здивувався Фродо. – Адже зараз не твоя черга?
– Сам не знаю. Тривога мучить. А нумо поглянемо на твій меч! [4І6]
– Для чого? Вороги близько?
– Подивимось, що покаже Жало.
Фродо витяг ельфійський клинок з піхов – той ледь світився. Гобіт похнюпився.
– Орки! Мабуть, не дуже близько, але й не далеко…
– Цього я й побоювався, – спохмурнів Арагорн. – Втім, можливо, вони на тім березі. Жало світиться тьмаво, – може, це просто шпигуни Мордору вештаються довкола Амон-Ло. Мені ще не доводилося чути, щоб орки лізли на Амон-Хин. Але у лиху добу навіть неймовірне трапляється. Адже Мінас-Тіріт вже не охороняє переправи через Андуїн. Завтра мусимо діяти обережно.
Світанок був схожий на заграву від пожежі. На сході, немов клуби чорного диму, низько над землею стелилися хмари; вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багровим світлом, але швидко перетяло хмари, випливло у чисте небо та позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо довго дивився на схід, на високий острів. Його схили підіймались з бистрої води майже прямовисно. На кручу видряпувались дерева, так що крона одного була на рівні коріння другого; а вище знов стирчали нездоланні сірі скелі, увінчані довгим кам’яним шпилем. Хмари птахів носилися над ним, а більше нічого живого не було видко.
Після сніданку Арагорн скликав усіх на раду.
– Настав нарешті день вибору, – сказав він. – Довго ми відкладали його, довго ділили, мов брати, всі труднощі походу. Що вдіємо тепер? Повернемо на захід з Боромиром та приєднаємось до війни, що веде Гондор, чи на схід, у країну Тіні та Страху? Можемо розділитись, тоді кожен сам обере свій шлях. Вирішувати треба швидко, довго залишатись тут не можна. Ми знаємо, що ворог на східному березі; але орки можуть опинитися на цьому також.
Довго сиділи друзі мовчки, нерухомо. Нарешті Арагорн сказав:
– На жаль, Фродо, цей тягар також ляже на тебе. Ти – Хранитель, обраний Радою, тобі рішати. Я тут давати порад не можу. Мені з Гандальфом не зрівнятися, отже, хоч як би я не намагався замінити його, навіть приблизно не знаю, як розсудив би він сьогодні – якщо взагалі мав якісь заздалегідь складені плани. Цілком ймовірно, що й Гандальф полишив би вибір за тобою. Така вже твоя доля.
Фродо відповів не відразу. [417]
– Я знаю, треба поспішати, – повільно промовив він. – Але поки що нічого не можу вирішити. Тяжко це… Дайте хоч годину, я все обміркую. Дозвольте мені побути наодинці!
Арагорн поглянув на нього з глибоким співчуттям.
– Гаразд, Фродо, сине Дрого, ти матимеш цю годину, і ти проведеш її сам. Ми підождемо тут, а ти піди погуляй. Тільки не заходь далеко, щоб міг покликати, якщо знадобиться.
Фродо похитав головою на знак згоди. Сем, що стурбовано спостерігав за ним, теж похитав головою і подумав: «Справа проста, як двічі два, але не личить Сему Гемджи лізти, куди не запросили, прямо зараз!»
Фродо підвівся й пішов. Від Сема не приховалося, що всі старанно уникали дивитися йому услід, лише Боромир не зводив очей з Фродо, доки той не зник за деревами біля у підніжжя Амон-Хину.
Фродо спочатку плентався по лісу навмання, потім ноги самі понесли його у гору. Він знайшов ледве помітні залишки стародавньої дороги. Там, де скелі були занадто стрімкими, колись вирубали сходи, але тепер, погризені зубом часу, вони потріскались, повитирались, і коріння дерев розкололо їх. Фродо дряпався куди заманеться, поки не вийшов на трав’янисту галявину. її оточили горобини, а посередині лежав великий плаский камінь. Зі східного боку галявина була відкрита, і її залляло світло вранішнього сонця. Фродо зупинився й поглянув через ріку вниз, на Тол-Брандір та птахів, що кружляли понад водою біля неприступного острова. Ревів могутній Раурос, низький одноманітний стугін, немов биття серця, стояв у повітрі.
Фродо присів на камінь, підпер рукою підборіддя й подивився на схід, але не побачив нічого. У думках перебрав він усі події з того часу, коли Більбо покинув Край, пригадав усі промови Гандальфа. Дні минали, а рішення ніяк не складалося.
Раптом Фродо отямився від роздумів, виразно відчувши ворожий погляд. Він скочив та озирнувся, але, як не дивно, побачив тільки Боромира.
– Мені за тебе страшно, Фродо, – сказав він з доброзичливою посмішкою, підходячи ближче. – Якщо Арагорн має рацію і орки близько, нікому з нас не можна блукати поодинці, а тобі тим паче: адже від тебе багато [418] чого залежить! В мене теж важко на серці. Коли вже ми зустрілись, може, поговоримо трохи? А там, дивись, і полегшає. Коли співрозмовників багато, суперечки тривають без кінця, а двоє як-небудь домовляться!
– Спасибі за співчуття, – відгукнувся Фродо. – Тільки навряд чи розмови мені допоможуть. Я й без того знаю, що мушу робити, але боюся – боюся, Боромире!
Невтомно гримів Раурос. Боромир мовчав. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тіпало, мов у пропасниці.
– А ти не вважаєш, що страждання твої марні? – спитав Боромир, сідаючи поряд з гобітом. – Я хочу тобі допомогти. Коли вибрати важко, потрібна порада. Чи не послухаєш мене?
– Я, либонь, знаю, що ти порадиш. Рішення нібито й розумне, та ось тільки душа моя йому опирається!
– Опирається? Але чому? – різко спитав Боромир.
– Тому, що тоді рух уповільниться. Тому, що так я віддам перевагу легшому шляху… А ще… якщо вже казати відверто… я не довіряю силі та надійності людей.
– А чи не саме ця сила стільки років потай охороняла ваш маленький Край?
– О, у мужності твоєму племені не відмовиш. Але світ змінюється. Чи насправді такі міцні стіни Мінас-Тіріту? Якщо вони впадуть, що тоді?
– Ми з честю загинемо. Втім, чого б це їм ні з того ні з сього впасти?
– Поки існує Перстень…
– А! Перстень! – очі Боромира заблищали. – Перстень! Чи не дивно: така мала дрібничка – і такі страхи, сумніви? Нікчемний перстеник! Я навіть не встиг придивитися до нього при нараді у Елронда. Можна зараз поглянути?
Серце Фродо захололо. Лагідний, дружній вираз не зник з обличчя Боромира, але чому так дивно блищать його очі?
– Перстень краще не чіпати, – коротко відповів Фродо.
– Як хочеш. Мені все одно. А говорити про нього можна? Вас усіх чогось турбує тільки, як його використає Ворог. Але чому б не використати його заради доброї справи? Світ змінюється, кажеш? Мінас-Тіріт загине, якщо Перстень буде у руці Ворога. Але ж він – у нас?
– Невже ти забув, що казали на Раді? Ми не можемо користатися Перснем: все, що буде досягнуте за його допомогою, обернеться на зле. [419]
Боромир скочив і почав нетерпляче ходити по галявині.
– Ти все про те ж саме! Гандальф, Елронд, поважні особи, навчили тебе думати у такий спосіб. Мабуть, для них загроза існує. Всі ці ельфи, напівельфи та маги, можливо, дійсно зазнають лиха. Але я часто думаю: мудрість це чи просто боягузтво? Кожне плем’я має свою вдачу! Людей, що мають вірні серця, ніхто не спокусить! Ми стояли непорушно протягом довгих років випробувань. Нам потрібна не влада магів, а тільки сила, щоб захиститись, сила для праведної справи. І в лиху годину доля виносить з глибин Перстень Влади. Це дар, повір мені – дар ворогам Мордору. Безглуздо не використати його, не направити зброю Ворога проти нього самого! Тільки той, хто не знає страху, не знає жалю, досягне перемоги. Чого не зробить у таку добу воїн, справжній володар? Чого б не зробив Арагорн? А якщо він відмовляється, чим гірший за нього Боромир? Перстень наділив би мене силою, щоб підкоряти людей. Під моїми хоругвами зібрались би всі люди. О, як би ми розігнали військо Мордору!
Боромир крокував усе швидше, розмовляв усе гучніше. Він, здавалося, забув про Фродо, розмірковуючи про фортеці та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів та майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор у порох, а сам ставав могутнім королем, мудрим та доброзичливим…
Раптом він зупинився, махнув руками:
– А вони умовляють нас викинути Перстень! Я не кажу «знищити» – це, мабуть, було б добре, якби розум міг вимислити хоч найменшу можливість для того. Але такої можливості нема. Нам пропонують послати напіврослика навмання до Мордору – щоб дати Ворогові нагоду повернути Перстень. Божевілля!
Раптом він пригадав, що Фродо слухає, і повернувся до нього.
– Адже ти, звісно, сам все розумієш, друже? Ти боїшся? За таких обставин це можна вибачити навіть найхоробрішому! Але, можливо, це просто твій здоровий глузд обурюється?
– Ні, це страх, – сказав Фродо. – Просто страх. Але я радий, що ти сказав усе так відверто. Тепер рішення бачиться мені вже виразніше.
– Отже, йдемо до Мінас-Тіріту? – вигукнув Боромир. Очі його палали, обличчя напружилось. [420]
– Ні, ти мене неправильно зрозумів.
– Але ти поживеш там, хоча б недовго? – наполягав Боромир. – Моє місто вже недалеко, а звідти йти до Мордору майже стільки ж, як звідси. Ми довго блукали у глушині, чи можна вирушати, не розвідавши як слід, що поробляє Ворог? Підемо зі мною, Фродо! Якщо вже ти неодмінно мусиш іти, то спершу не завадить трохи відпочити. – Він дружньо поклав руку на плече Фродо, але рука тремтіла від ледь приборканого збудження. Фродо відсахнувся із тривогою поглянув на Боромира: той був удвічі вищий за нього на зріст та набагато сильніший.
– Невже ти не здолаєш свою неприязнь? – сказав Боромир. – Я чесна людина, не злодій, не зрадник. Мені 1 потрібний твій Перстень, я не приховую. Не для себе, слово честі! Невже ти не даси хоча б спробувати? Позич мені Перстень!
-Ні, ні! – крикнув Фродо. – Рада доручила його мені!
– А тепер Ворог з нашого власного дурного розуму подолає нас! – не стримався Боромир. – Дурень! Упертий дурень! З власної волі ладен померти та занапастити загальну справу! Якщо хто зі смертних має право на Перстень, то це нуменорці, а не напіврослики. Ти одержав його випадково. Це безглуздо! Він міг стати моїм. Він мусить стати моїм. Дай його мені!
Фродо, не відповідаючи, відступив на кілька кроків, так, щоб плаский камінь розділив їх.
– Не треба так хвилюватись, друже! – лагіднішим тоном заговорив Боромир. – Позбавишся Персня, позбудешся всіх страхів та сумнівів… Якщо хочеш, звинувачуй мене, можеш сказати, що я відняв його силоміць. А я занадто сильний як на тебе, не забувай про це, напіврослику! – вигукнув він і раптом, перескочивши через камінь, кинувся на Фродо. Його гарне, шляхетне обличчя огидно спотворилося, шалена лють палала в очах.
Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишився тільки один спосіб: тремтячою рукою витяг він Перстень з ланцюжком та сунув до нього палець саме у ту мить, коли Боромир стрибнув знову. Гондорець щось вигукнув, на мить здивовано завмер, а потім шалено забігав, нишпорячи серед скель та заростей.