Ракети злітали як мерехтливі птахи, під спів ніжних голосів. Зелені дерева зі стовбурами з тьмяного диму розпускались у небі; листя їх розкривалось, немов навесні, і з сяючих гілок сипалися на захоплених гобітів сріблясті квіти, і танули, залишаючи солодкі запахи, ледь-ледь не торкнувшись задертих догори голів. Пурхали цілі рої ніжно-переливчастих метеликів; кольорові вогні, злетівши, обертались на орлів, або кораблі під вітрилами, або зграї білих лебедів; були там ще вогнисті блискавки, і золотий дощ, і ліс срібних списів, що злітали у повітря, немов атакуючи невідомого ворога, а потім падали у воду з сичанням тисячі змій. Наприкінці Гандальф приготував на честь Більбо особливий сюрприз, що геть-чисто вразив гобітів (чого, власне, чарівник і домагався). Усі вогні згасли. Великий стовбур диму піднявся й зігнувся, обернувся на гору, немов здаля побачену; на верхівці її спалахнули червоні та зелені язики полум’я, і звідти вилетів червоно-жовтий дракон – не те щоб натурального розміру, але жахливо натурального [34] вигляду: з його пащеки бив струмінь вогню, очиська палали; ревучи ревма, він тричі пролетів над натовпом; глядачі поприсідали, дехто попадав долілиць на землю. Дракон пронісся, мов кур’єрський потяг, перевернувся й нарешті з приголомшливим гуркотом вибухнув над Поріччям.
– Нумо, тепер вечеряти! – відразу вигукнув Більбо, і гобіти, у ту ж мить позабувши усі жахи й переляки, позривалися на рівні ноги й гайнули до столів. Вечерю усім подали щедру, але окремо частували тих, кого запросили попоїсти у тісному родинному колі, у великому павільйоні під деревом. Таких обранців зібралося 12 дюжин (у гобітів це число називають ще «грос», хоч так лічать лише крам), з усіх родин,, з якими Більбо та Фродо були споріднені, та ще декілька особистих друзів, як-от Гандальф. Батьки прихопили з собою своїх малих нащадків: гобіти охоче так поводяться, коли мають намір сидіти допізна, тим паче якщо на них чекає частування – адже дітлахам ніякої їжі не настачиш!
За тим столом зустрілися Торбинси, і численні Туки, і Брендібоки, та Мудрінси, різні Рясні (родичі Більбо з бабусиного боку) та Нерясні (а ті – від дідуся-Тука), був також широкий загал Копайнорів, Бульберів, Розпояссів та Нор-Бобрингів, Трюхстонів, Люлькасів, Мохностопів; та не забули й зовсім далеку рідню, дехто взагалі вперше приїхав до Гобітону, – навіть КошелІв-Торбинсів, Одо та його дружину Геранію. Вони недолюблювали Більбо й зневажали Фродо, але перед запрошенням золотим чорнилом на глянсовім папері усе ж не встояли. До того ж кузен Більбо багато років практикувався у кулінарному мистецтві і відзначався своєю вишуканою кухнею.
Усі сто сорок чотири гостя наперед смакували приємне проводження часу і побоювались лише післяобідньої промови господаря (обов’язковий пункт програми). Більбо любив прикрашати свої промови «поезіями», як він це називав, а іноді перепустивши чарочку-другу, починав розпатякувати про свої безглузді й химерні пригоди. Але все вийшло щонайкраще: частування подали й справді першорядне, як кажуть, захоплююче: смачне, різноманітне, нескінченне. Після Бенкету в околицях Торби тижнів зо три ніхто не купував харчів, але власники комор, крамниць і погребів нічого не втратили – фуражири Більбо вигребли геть усе, отже, ніхто не потерпів. [35]
: Коли впорались з їжею (більш-менш), настав уже й час на Промову. Тепер товариство перебувало у тому благодушному стані, що його гобіти звуть «напхатись по самі вуха». Посмоктуючи улюблені напої та розгризаючи улюблені ласощі, вони нічого вже не боялись і готові були слухати що завгодно й зустрічати оплесками кожне влучне слово.
– Любі друзі! – почав Більбо, підводячись з місця. «Тихо! Тихо!» – закричали гості в один голос, утім, не дуже поспішаючи наслідувати власному заклику. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і виліз на стілець. Обличчя його сяяло посмішкою, сяяли золоті ґудзики на камізельці, вишитій шовком. Тепер усі бачили, як він стоїть, розмахуючи одною рукою, а другу тримає у кишені.
– Дорогі мої Торбинси та Мудрінси, – почав він знову, – Туки та Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Нор-Бобринги, Трюхстони, Люлькаси та Мохностопи!
– Мохноступи! – вигукнув літнього віку гобіт з далекого кінця столу. Він, певно, заслуговував на звання Мохноступа: хто завгодно міг у тому впевнитися, подивившись на його здоровезні, вельми мохнаті ступні, що стирчали прямо над столом.
– Та Мохностопи, – повторив Більбо. – А також люб’язні Кошелі-Торбинси, котрих я радий привітати нарешті у Торбі-на-Кручі. Сьогодні в мене 111-й день народження: мені виповнилося 111 років.
– Ура! Ура! Вітаємо! – загомоніли тості і весело застукали по столах. Поки що Більбо поводився відмінно: коротко та ясно, якраз їм до смаку.
– Сподіваюсь, що ця зустріч потішить вас так само, як і мене, – вів далі Біяьбо. (Грім схвальних викриків. Вигуки: «Так! Так!» (А також «НІ!»). Ревіння сурм і дудок, пищиків та барабанів, а також інших музичних інструментів. Як ми вжезгадували, серед гостей було чимало молоді, якій дісталися сотні музичних хлопавок з написом «Дейл»; та назва нічого не говорила більшості гобітів, але усі згодились, що хлопавки Напрочуд дивні. Всередині там знайшлися різні інструменти, маленькі, але майстерної роботи, приємного тону. Отож дехто з молодших Туків та Брендібоків вирішили, що дядько Більбо уже скінчив (бо він таки чимало сказав), і, зібравши імпровізований оркестр у куточку, гримнули веселої. Молодший Еверард Тук з Мелісою БрендІбок аж скочили на стіл і, подзвонюючи дзвониками, [36] виконали «Нумо до танку, скочимо з ґанку»і гарний танок, хоч і не зовсім настільний. ,
Але Більбо ще не закінчив промови. Він вихопив ріжок з рученят малого, що саме прошмигнув поблизу, і тричі просурмив. Галас ущух.
– Я вас надовго не затримаю! – вигукнув він. (Зібрання відгукнулося радісним галасом). – Я покликав вас сюди з незвичайною метою.
Щось таке бриніло в його голосі, що гості таки вгамувалися. Настала майже повна тиша, і дехто з Туків нашорошив вуха.
– Навіть не з одною метою, а з трьома! -. вів далі Більбо. -. Перш за все я хотів сказати, що дуже люблю вас усіх і за 111 років ще не втомився жити серед таких чудових, прекрасних гобітів. (Шквал схвального галасу), – Я ще не запізнався навіть з половиною з вас так близько, як хотів би, і менше ніж половину з вас люблю лише вполовину того, на що ви заслуговуєте, -т Це твердження було несподіване й незрозуміле. Залунали окремі оплески, але більшість мовчала, намагаючись дійти до суті та здогадатись, був то комплімент чи навпаки.
– По-друге, я хотів відсвяткувати мій день народження (нові вигуки «Ура!»), або, точніше, НАШ день народження, бо сьогодні народився ще й Фродо, мій племінник і спадкоємець. Сьогодні він входить у зрілі роки, а також набуває права спадщини. – Дорослі поблажливо поплескали, молодь повигукувала: «Фродо! Фродо! Старий Фродо!»; Кошелі-Торбинси насупилися та замислилися, до чого тут право спадщини. – …Удвох ми сьогодні маємо 144 роки, стільки ж, скільки вас тут зібралося, можна сказати, рівно один грос. – Тиша. Недоречні жарти! Кошелі-Торбинси образилися, бо нарешті втямили, що запросили їх лише задля рівного рахунку. «Грос, ото вигадав! Гостей він хотів бачити чи пакунки лічити? Жах, як вульгарно!»
– Сьогодні також, – якщо не заперечуєте, я звернуся до історії – річниця мого прибуття на барилі до Есгарогу, що на Довгім Озері, хоча тоді я геть забув про день народження: мені тоді виповнилося лише 51, тож я не надавав тій даті важливого значення. Щоправда, я все ж таки взяв участь у розкішному бенкеті, хоча тоді підхопив жахливу нежить, отож міг тільки гундосити: «Бдякую! Бдякую!». Тепер же я виголошу ці слова правильно: дякую вам за те, що відвідали моє маленьке свято. [37]
Гості вперто мовчали. Усі напружено чекали, чи то у цю мить вибухне пісня, чи й того гірше, якісь віршики; усім уже добряче набридло слухати. Час кінчити та дати присутнім випити за його здоров’я! Але Більбо не став ні співати, ні декламувати. Помовчавши хвилинку, він додав:
– По-третє й останнє, я хочу зробити одну ОБ’ЯВУ. – Він промовив це слово так гучно та несподівано, що всі, хто ще був здатний, відразу сіли прямо. – Я зі смутком заявляю, що, хоча за 111 років мені й не надокучило жити серед вас, зараз настав кінець. Я йду від вас. Я розстаюся з вами – тут і зараз. Прощавайте!
Він ступив додолу зі стільця і щез у сліпучому спалаху світла. Гості заплющили очі, а коли знов відкрили, Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири очманілих гобіти мовчки кліпали очима одне на одного, немов їм відібрало мову. Старий Одо Мохноступ зняв ноги зі столу і затупотів. У мертвій тиші чутно було лише обурене сопіння. Та раптом, вдихнувши повітря, усі ці Торбинси, Мудрінси, Туки, Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Трюхстони, Нор-Бобринги, Люлькаси та Мохноступи загомоніли разом.
Усі одностайно згодились, що це був найбезглуздіший жарт, і лише чималі дози страв та напоїв допомогли гостям отямитись від потрясіння. «Божевільний він. Я завжди це казав», – повторювали родичі Більбо на всі боки. Навіть родина Туків (за малим винятком) визнавала, що Більбо пошився у дурні. У ту мить майже всі визнали його зникнення лише нечемною витівкою.
А от найповажніший Рорі Брендібок зовсім не відчував такої впевненості. Ні старість, ані величезна кількість поглинутих страв не затьмарили його розуму, і він сказав своїй невістці Есмеральді: «Щось тут негаразд, голубонько! Гадаю, цей навіжений Торбинс знову подався шукати вітра в полі. Старий дурень! Але нам нема чого хвилюватися. Адже частування він з собою не забрав!» – і він голосно звернувся до Фродо, щоб той звелів обносити гостей вином.
А Фродо так нічого й не сказав. Довго сидів він мовчки поряд з порожнім спустілим стільцем Більбо, не чуючи ані реплік родичів, ані запитань. Ясна річ, жарт потішив його, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве утримався від сміху, спостерігаючи обурення вражених гостей, але відчув також глибокий смуток: раптом він зрозумів, що дуже любив старого. Товариство незабаром повернулось [38] до страв, жваво обговорюючи дивацтва Більбо, старі й нові (тільки обурені Кошелі-Торбинси пішли собі геть), а Фродо стало не до веселощів. Він розпорядився подати ще вина, підвівся, мовчки випив свій келих за здоров’я Більбо й крадькома вислизнув з павільйону.
Щодо винуватця переполоху, то, виголосивши свою промову, він намацав у кишені перстень – той самий, чарівний, котрий зберігав потай стільки років. Сходячи зі стільця, він сунув палець у перстень, і більше його в Краї не бачив жоден гобіт. Більбо поспіхом почимчикував до себе, тільки на порозі ненадовго затримався, з посмішкою прислуховуючись до дзижчання голосів у павільйоні та до веселого гомону на лузі. Потім увійшов у дім, зняв святковий костюм, склав вишивану камізельку і, загорнувши її у тонкий папір, сховав до комода. Потім швидко перевдягнувся у якесь старе ганчір’я, затягнув потертий шкіряний ремінь, причетів до нього короткого меча у подряпаних піхвах з чорної шкіри. Відімкнув скриню, геть усю пропахлу кульками проти молі, та дістав старий плащ з каптуром. Він очевидячки зберігався як скарб, той полатаний плащ, такий вицвілий, що темно-зелений колір годі було впізнати. До того ж він був Більбо не на зріст. Потім гобіт зайшов до кабінету, витяг із сейфа жмут паперів, загорнутий у ганчір’я, та рукопис у шкіряній обкладинці. Там ще лежав великий, туго набитий конверт. Рукопис і папери Більбо втиснув до подорожньої торби, що стояла на долівці, важка та майже з верхом повна; у конверт він поклав свій золотий перстень разом з тонким ланцюжком, запечатав і надписав ім’я Фродо. Потім умостив конверт на поличці над каміном, але відразу передумав і сунув собі до кишені. Але у цю мить двері відчинилися і швидкою ходою увійшов Гандальф.
– Вітаю! – сказав Більбо. – А я вже думав, чи ти встигнеш.
– Радий БАЧИТИ тебе, – відповів чарівник, опускаючись у крісло. – Мені схотілося сказати дещо наостанку. Ти, мабуть, впевнений, що все відбулося чудово й точнісінько за планом?
– Авжеж. Хоча спалаху я не чекав. Він навіть мене злякав, не кажучи вже про інших. Це маленьке доповнення від тебе, еге ж?
– Зрозуміло. Ти дуже мудро приховував перстень у таємниці всі ці роки, й мені здалося, що гостям треба щось [39] підкинути, щоб вони могли якось пояснити твоє раптове зникнення.
– Але ти ледь не зіпсував усю штуку. Правду кажуть, дуже тобі подобається втручатися у будь-яку справу! – засміявся Більбо. – Ну, я ж розумію, тобі завжди краще знати.
– Це слушно – коли я щось знаю. Але у твоїй справі я ще не зовсім розібрався. Зараз вона підійшла до кінця. Ти зіграв свій жарт, збентежив та образив майже усю рідню й забезпечив Гобітанію темою для балачок на дев’ять, а то й на дев’яносто дев’ять днів наперед. Що ще збираєшся утнути?
– Мені потрібен відпочинок, тривалий відпочинок, я вже казав тобі. Можливо, я піду назавжди – навряд чи мені закортить повернутися. Адже я так і розрахував, і всім розпорядився. Я старію, Гандальфе. Зовні цього не видно, але серцем я відчуваю… «Гарно зберігся!» – зітхнув він. – Але я відчуваю себе тонким-тонким, розумієш, немов мене розтягли, ніби масло по дуже великій скибці хліба. Це ж неприродно! Мені треба змінити життя, як завгодно змінити!
Гандальф зацікавлено, пильно глянув на нього.
– Атож, так не годиться, – сказав він задумливо. – Ти все ж таки правильно вигадав.
– Так чи інакше, я відважився. Мені хочеться знову побачити гори, Гандальфе, ГОРИ – а потім знайти якийсь куточок, де можна справді відпочити, спокійно й тихо, без натовпу родичів, що сують усюди свого носа, без тієї черги набридливих відвідувачів, що безперервно дзвонять біля дверей. Я шукаю таку місцину, де можна дописати нарешті книгу. Я вже й кінцівку гарну придумав: «А потім він жив щасливо до самого кінця своїх днів»…
Гандальф розсміявся:
– Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.
– Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?
– Обов’язково. Буду дивитися обома – коли знайду вільний час.
– Відверто кажучи, він пішов би зі мною – якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не [40] навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.
– Отже, все йому віддаси? – перепитав Гандальф. – Перстень теж? Наскільки я пам’ятаю…
– Мм-мм… так, здається… – зніяковів Більбо.
– Тоді де ж він?
– У конверті, якщо тобі так цікаво, – сердито відказав Більбо. – Там, на каміні… Ні! Він тут, у кишені! – гобіт заткнувся й додав стиха: – Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?
Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.
– Більбо, його краще залишити тут, – мовив він поважно. – Адже ти того й бажав!
– Але… взагалі, так… чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу… До того ж не дуже розумію, навіщо… Навіщо це тобі? – спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. – Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!
– Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони… чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.
Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.
– Чому це? – вигукнув він. – Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.
– Так-так, – погодився Гандальф. – Чого ж ти так розізлився?
– Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!
Обличчя чарівника скам’яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.
– Його вже хтось так називав – набагато раніше за тебе. [41]
– А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!
Гандальф підвівся й промовив суворо:
– Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.
– То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, – вперто повторив Більбо.
– Гей, тихше, любий гобіте! – зупинив його чарівник. – Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов’язаний. Отож-бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!
– Як хочеш собі його забрати, так і скажи! – скрикнув Більбо. – Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!
Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.
– Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!
Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.
Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч-у-віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.
– Що це з тобою, Гандальфе? – спитав він. – Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!
– А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай-но мене, як досі слухав!
Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.
– Даруй, – сказав він. – Щось на мене найшло… Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього…
– Тоді довір це мені, – сказав Гандальф. – Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.
Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:
– Гаразд. Так і зроблю. – Він знизав плечима й печально посміхнувся. – Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную…
– Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, – підтакнув Гандальф.
– Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, – він знов глибоко зітхнув. – А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав «прощавайте», повторювати не треба.
Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.
– А перстень? – нагадав чарівник. – Він усе ще в кишені!
– Еге ж, у кишені, – зізнався Більбо. – І заповіт теж там, і деякі папери. Слухай, краще ти візьми його в мене та віддай. Так буде надійніше.
– Ні, персня я не візьму. Поклади його сам, скажімо, на каміні. Там він буде у безпеці, доки прийде Фродо. А я на нього почекаю.
Більбо витяг конверт і став підсовувати його під годинник, але рука його тремтіла, і конверт упав на підлогу. Не встиг гобіт нахилитися, як чарівник підхопив конверт і поклав на місце. Судома гніву знов пересмикнула гобітове обличчя, але відразу ж змінилась на лагідну посмішку.
– Оце вже й усе, – з полегшенням сказав Більбо. – Тепер я піду!
Удвох вони вийшли до передпокою. Більбо вибрав з підставки свою улюблену палицю для подорожей і свиснув. З трьох різних дверей вигулькнули трійко заклопотаних гномів.
– Усе готове? – поспитав Більбо. – Спаковано, написано?
– Усе, – відповіли гноми. [43]
Тоді рушаймо негайно!
Він вийшов на ґанок. Стояла чудова ніч, чорне небо всіяли зірки. Біпьбо задер голову, вдихнув свіжого повітря.
– Як гарно! Як це добре, знову піти у мандри, та ще й з гномами! Скільки років я нудьгував без цього… А ви усі прощавайте! – він окинув поглядом свій старий дім і вклонився вхідним дверям. – Ти теж прощавай, Гандальфе!
– Скоріш, до побачення, Більбо. Бережи себе. У твоєму віці треба вже бути розсудливим!
– Берегти себе? Навіщо? Не турбуйся, Гандальфе! Я зараз такий же щасливий, як у найкращі мої дні, а це зовсім не мало! Час прийшов. Нарешті ноги понесуть мене геть звідси… – він неголосно, немов до себе, проспівав у темряві:
Біжить дорога сотні літ
Геть від дверей в широкий світ,
За обрій, ген за край долин…
А я – за нею навздогін.
Ногами радісними йду
Тоненьку стежечку веду
Зіллються у широкий шлях
Струмочки-стежечки.
А де кінець, – про те ще
Не писані книжки.
Більбо доспівав, постояв ще хвильку, а потім, не додавши більше жодного слова, відвернувся від світла та музики й зробив крок у пітьму. Троє гномів слідом за ним звернули у садок та припустили клусом униз по довгій крутій стежці. Вона вела до перелазу у живоплоті. Один за одним четверо подорожніх перескочили через нього й пішли левадою, зникли в ночі, немов шурхіт вітру у травах.
Гандальф довго ще дививсь услід Більбо крізь темряву «Будь здоровий, любий мій гобіте, до нової зустрічі!» – тихо промовив він нарешті і повернувся в дім.
Коли незабаром з’явився Фродо, чарівник сидів без світла, глибоко замислений.
– Пішов? – спитав Фродо.
– Так. Пішов нарешті.
– Ой, шкода… Я ж до останньої миті сподівався, що то зостанеться тільки жартом. Хоч і відчував, що він ні жартує. У нього завжди серйозні речі криються під жартами… От лихо, не застав я його, не провів! [44]
– Гадаю, що він мав саме такий намір – піти непоміченим. Не хвилюйся. З ним тепер усе буде гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось подивись!
Фродо узяв конверт з полички, покрутив, але відкривати не став.
– Там має бути заповіт та інші папери, – сказав маг. – Ти відтепер власник Торби-на-Кручі. А ще, я думаю, ти знайдеш там золотий перстень.
– Перстень! – здивовано вигукнув Фродо. – Він його залишив мені? Навіщо, хотів би я знати? Втім, хтозна, може, до чогось він і придатний!
– М^же, так, а може, й ні, – відповів Гандальф. – Я б тобі не радив користатися ним. У всякому разі, сховай його надійно та зберігай потай. Ну, а тепер я піду спати.
Як новий господар Торби-на-Кручі Фродо був тепер зобов’язаний, хоч-не-хоч, провести гостей. Чутки про дивну пригоду розійшлися вже по всьому лузі, але Фродо усім казав тільки: «Безперечно, вранці все з’ясується». Близько півночі за найповажнішими гостями приїхали їхні екіпажі; один за одним увозили вони з Кручі цілком ситих, але не пересичених гобітів. Потім надійшли заздалегідь найняті садівники, позбирали та порозвозили у тачках по домівках тих, кого через недогляд забули.
Ніч поволі минала. Зійшло сонце. Гобіти теж підвелися, хоча й набагато лізніше. Вранці прийшли робітники (за викликом), щоб розібрати намети, віднести столи й лавки, ложки й ножики, пляшки й тарілки ліхтарики й діжки з квітами; вони підмели крихти та обгортки від хлопавок, попідбирали забуті рукавички, торбинки й носовички, а ще вони унесли все, чого гості не з’їли (але це завдання їм багато клопоту де завдало). Потім стали збиратися інші відвідувачі (без виклику): Торбинси та Мудрінси, Туки та Бульбери, та багато інших, хто мешкав поблизу чи залишився на ніч десь у сусідів. Опівдні, коли навіть ті, хто напередодні наївся досхочу, знов були не проти попрацювати щелепами, у Торбі зібралася вже ціла юрба. Господар їх не запрошував, але очікував.
Фродо зустрічав усіх на ґанку, посміхаючись, але вигляд мав натомлений і стурбований. Ніяких новин він, утім, не виголосив, а тільки відповідав на усі запитання: «Більбо Торбинс відсутній; наскільки я знаю, повернеться не скоро». Декількох родичів він запросив до дому, де на них чекали «гостинці» від Більбо. [45]
У передпокої височіла ціла гора пакунків, коробочок, найрізноманітніших речей і навіть меблів. До кожного був прив’язаний ярличок з написом: прізвищем або взірцем гобітанського гумору. Наприклад, на парасольці: «Еделярові Туку, у ВЛАСНУ власність, від Більбо» (Еделяр був дуже здатний прихопити з гостин чужу парасольку); «Дорі Торбинс на пам’ять про ДОВГЕ листування, з пошаною від Більбо» – на великому кошику для паперів. Дора була сестрою Дрого і найстарішою з родичів Більбо та Фродо, їй вже виповнилося 99, отож протягом більше ніж півсторіччя вона перевела цілі гори паперу, щоб забезпечити їх добрими порадами; «Міло Копайнору з надією, що це знадобиться, від Б. Т.» – на золотій ручці та пляшці чорнила. Міло ніколи не відповідав на листи. Кругле опукле дзеркальце призначалося «від дядька Більбо» молоденькій Любисточці Торбинс, яка була у неприхованому захваті від власної зовнішності, а на пустій поличці для книжок стояло: «Для зібрання Гуго Розпоясса – від укладача» (Гуго часто позичав книги, але віддавав їх вельми неохоче). Коробочка зі срібними ложками призначалася «Геранії Кошіль-Торбинс – як ПОДАРУНОК». Більбо здогадувався, що вона встигла прибрати до рук чимало того добра, поки він мандрував світом. Геранія це усвідомлювала дуже добре. З’явившись пізніше того дня, вона відразу збагнула зміст напису, але від подарунка не відмовилася.
Такою була лише мізерна частка прощальних подарунків Більбо. Протягом багатьох років садиба його заросла всілякими речами та дрібничками – у гобітанських норах таке траплялося, передусім завдяки звичці дарити подарунки на день народження. Не те щоб, зрозуміло, ті подарунки були завжди НОВИМИ; два-три старовинних мегома, чиє призначення вже геть давно забули, переходили з рук до рук по всій чверті; але Більбо звичайно дарував нові речі й не віддавав ті, що подарували йому. Отож тепер у старій норі стало трохи видніше.
На кожному подарунку Більбо зробив власноручний надпис і не жалкував жартів та прозорих натяків. Але, зрозуміло, більшість подарунків дійсно були потрібні тим, кому дісталися, й дуже їх потішили. Особливо пощастило незаможним гобітам з Торбиного узвозу. Дідусь Гемджи одержав два лантухи картоплі, нову лопату, вовняну камізельку та пляшечку мазі від ломоти у кістках. Рорі Брендібокові, на пам’ять про споконвічне хлібрсольство, перепала дюжина [46] «Старого Виногрона», міцного червоного вина з Південної чверті, добре витриманого: бо ж уклав їх до пивниці ще батько Більбо – а той був хлопець преславний.
Чималенько одержав і Фродо, а надто усіляких меблів, не кажучи вже про головні скарби – книги та картини. Проте ніде не було ані сліду, ані згадки про гроші або коштовності: нікому не перепало бодай грошика чи скляної намистинки.
Важкий то був день для Фродо. Вигадані чутки, що майно Більбо роздають безкоштовно, розлетілися зі швидкістю лісової пожежі, і невдовзі оселю виповнив цікавий люд, котрому робити там було нічого, а прогнати було марною справою. Ярлички повідривались, подарунки поперемішувались, зчинилися сварки. Дехто намагався влаштовувати угоди та обмін у передпокої, інші намагались ухопити різні дрібнички, що не для них призначалися, або щось поцупити крадькома. Дорогу до воріт захаращували тачки й малі візки.
У самому розпалі метушні надійшли Кошелі-Торбинси. Фродо щойно перед тим пішов до себе перепочити хоч кілька хвилин і залишив свого друга Меррі Брендібока приглянути за розподілом. Одо голосно вимагав зустрічі з Фродо, але Меррі, чемно вклонившись, сказав:
– Він зараз не має бажання бесідувати. Він відпочиває.
– Точніше, ховається, – обірвала його Геранія. – Але ж нам необхідно його побачити, отож ми його побачимо. Йди та скажи йому!
Меррі надовго залишив їх самих у передпокої, і вони заходились шукати подарунок, що призначався для них. Знайшли ложки й розлютилися ще більше. Нарешті Меррі запросив їх до кабінету.
Фродо сидів за столом над купою паперів і справді не мав бажання розмовляти, у всякому разі з Кошелями-Торбинсами; все ж він підвівся їм назустріч, подзенькуючи чимось у кишені штанів, і промовив до них досить чемно.
Милі родичі були вкрай настирливими. Почали вони з того, що запропонували викидні ціни (аякже, ми ж рідні!) за різні коштовні речі без ярликів. Коли Фродо відповів, що вповноважений роздавати лише те, що сам Більбо мав намір віддати, вони заявили, що тут щось нечисто.
– Я, наприклад, тільки одне зрозумів! – верещав Одо. – Ти на всьому цьому непогано нагрієш руки! Я вимагаю показати заповіт! [47]
Якби Більбо не всиновив Фродо, то спадкоємцем став би Одо. Тому він дуже уважно, з презирливим пирсканням, прочитав заповіт, але, на жаль, зміст був викладений ясно й точно, написаний згідно з законом, були навіть обов’язкові, як то водиться у Краї, підписи сімох свідків), зроблені червоним чорнилом.
– Знову нас обдурили! – сказав Одо дружині. – Чи варто було чекати шістдесят років! Ложки! Що за нісенітниця!
Він клацнув пальцями під носом у Фродо і, старанно тупочучи, вийшов геть. Але позбавитися Геранії було не так-то легко. Трохи згодом Фродо виглянув з кабінету і застав її на гарячому: вона досліджувала затишні куточки та простукувала підлогу. Фродо твердою рукою випровадив її до виходу, не забувши перед тим витягнути кілька малих (але вельми цінних) сувенірів, що якось ненароком потрапили до її парасольки. При цьому Геранія мала такий вираз на обличчі, неважко було здогадатись: вона похапцем шукає якоїсь убивчої репліки на прощання; але спромоглася бовкнути лише найпростіше:
– Ти ще про це пожалкуєш, молокососе! І чого ти тут залишився? Ти ж не звідси родом! Навіть не Торбинс, а таке… просто Брендібок!