– Мерзенний шахраю!- волав він. – Дай тільки вхопити тебе! Тепер я збагнув, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові та продаси нас усіх! Ти тільки очікував нагоди заманити нас до пастки. Будь проклятий ти та [421] всі напіврослики! Тьма та смерть хай заберуть вас! – Тут він спіткнувся через камінь і впав долілиць на землю. Кілька хвилин він лежав нерухомо, немов власне прокляття вразило його; потім раптом розридався.
Трохи згодом він підвівся, витер рукою сльози з очей.
– Що я тут наговорив? – вигукнув він. – Що я накоїв? Фродо, Фродо! Повернися! На мене якесь божевілля найшло, але все вже скінчилось. Повернись!
Він кликав даремно. Фродо навіть не чув його. Він вже був далеко, він летів стрімголов угору по стежці. Жах та горе стрясали його, перед очима стояло жорстоке обличчя, божевільний погляд Боромира.
Тільки наверху Амон-Хину Фродо зупинився, відсапуючись. Немов крізь туман він побачив широку круглу площадку, бруковану великими плитами, з пощербленим парапетом. Посеред неї чотири різьблені опори підтримували кам’яне сидіння; до нього вели довгі східці. Фродо заліз туди й сів, відчуваючи себе дитиною, що, загубившись у лісі, віднайшла трон гірських королів.
Спочатку він побачив небагато. Він попав тепер до туманного світу тіней – адже Перстень він не зняв. Потім туман порідшав, і йому відкрилися складні та різнобарвні видіння, малі, але виразні, немов картинки, розкладені на столі, однак далекі, безгучні-яскраві, живі картини німого та ніби згорнутого світу. Таку властивість мав цей камінь, Караульне крісло на нуменорській Вежі Зору, Амон-Хині.
Фродо подивився спочатку на схід, на простір, не позначений на картах, безіменні рівнини, нерозвідані ліси. Подивився він також на північ, де світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавались рядом жорстких зубів. На захід подивився він – і побачив розлоги пасовиська Рохана, і Ортханк, твердиню Ізенгарду, чорну спицю. На півдні, прямо під ногами Фродо, Андуїн, зігнувшись тугою хвилею, спадав з висот Рауросу у білопінну безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. А далі відкрився Етер-Андуїн, широкі плавні, і безліч морських птахів, що білосніжною хмарою витали під сонцем, над нескінченними рядами хвиль морських, зелених із сріблом.
Але куди б Фродо не поглянув, всюди помічав він ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник, орками, що висипали з тисяч печер. Під кронами Чорнолісся зійшлися у смертельній сутичці з хижими звірами люди та ельфи. [422]
Землі Беорнінгів палали. Хмара диму стояла над Морією, дим застилав межі Лоріену. Вершники мчали по травах Рохану; вовки сунули з Ізенгарду. Військові кораблі виходили в море з гаваней Хараду, зі сходу безперервно тяглись люди – мечоносці, списоносці, кінні лучники, візки вождів та навантажені вози. Вся міць Чорного Володаря прийшла в рух.
Потім, повернувшись знову на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким та прекрасним здавався він; білі стіни, високі башти, гордовиті й досконалі, у гірському гнізді. Зубчасті парапети блищали крицею, на шпилях майоріли прапори. Надія ворухнулась у серці Фродо. Але Мінас-Тіріту протистояла інша фортеця – вона була і більша, і краще укріплена. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо. Погляд його ковзнув по зруйнованих мостах Осгіліату, повз зяючі ворота Мінас-Моргулу, по горах, сповитих злими чарами, до Горгороту, жахливої долини у землях Мордору. Тьма заступала її від сонця- Крізь імлу пробивалось полум’я. Згубна гора курилась, дим величезним стовпом підіймався до неба. Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив, одну по одній, стіни, башти, бастіони – Чорний Замок, нездоланно міцний, вежу, твердішу за адамант, залізну гору, стальні ворота – Барад-Дур, твердиню Саурона. І надія покинула Фродо.
Зненацька він вловив погляд, що шукав його. Недремне Око, що чатувало у Чорному Замку, Око, яке направляла жорстока, несамовита воля, помітило його! Вражий погляд уп’явся в душу Фродо з такою силою, немов жадібні пальці стиснули його. Ще трохи, і гобіта буде пришпилено до місця, і стане точно відомо, де він… Око вже торкнулось Амон-Ло. Ковзнуло понад Тол-Брандіром… Фродо зістрибнув з сидіння, скоцюрбився, натягнув на голову каптур сірого плаща.
– Нізащо! Нізащо! – закричав він, ледве впізнавши власний голос, але тут же зірвався з місця: – Я йду, так, йду до тебе!
Він вже не тямив нічого. Аж ось, немов блискавка з далекої вершини, уразив його чийсь наказ: «Зніми його! Зніми! Дурнику, зніми Перстень! Перстень зніми!»
Дві сили змагались тепер за Фродо. На мить між ними встановилася рівновага, і гобіт зігнувся від жорстокої муки, але тут же став сам собою – Фродо Торбинсом, а не Оком і не Голосом. Тепер він міг вибирати вільно, ось тільки часу для вибору залишилось лиш на одну мить. Він зірвав Перстень [423] з пальця й побачив, що стоїть посеред ясного дня навколішках біля кам’яного сидіння. Чорна тінь, немов рука, що схибила та не влучила в ціль, пройшла над Амон-Хином, простяглась на захід і щезла. Небо стало тепер зовсім чистим, синім, у кронах дерев виспівували пташки.
Фродо підвівся, страшенно втомлений, але спокійний; Від душі в нього відлягло, воля зміцніла. Він голосно сказав:
– Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні, одне мені ясно: Перстень лиходіє навіть серед нашого загону, і поки не накоїв ще гіршого лиха, його треба віднести геть. Я піду один. Декому я не можу довіряти, а інші, кому я вірю, мені занадто дорогі: бідолага Сем, і Меррі, і Пін… Та й Блукач теж: він поривається до Мінас-Тіріту, і там він особливо знадобиться тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду один, і негайно.
Він поспішно спустився по стежці назад до горобинової галявини, де розмовляв з Боромиром, зупинився й прислухався. Йому почувся шум та переклик голосів у лісі над берегом, десь унизу.
– Вони будуть шукати мене… Цікаво, чи довго я вже відсутній? А почуваю я себе так, немов багато годин минуло. – Він завагався був і промурмотів: – Що я можу вдіяти? Я мушу йти зараз або ж взагалі не піду. Більше нагоди не буде. Дуже, дуже не хочеться їх покидати, тим більше ось так, без пояснень. Але вони, безперечно, все зрозуміють. Сем зрозуміє обов’язково. А що мені ще залишається?
Повільно витяг він Перстень та знов надів. Зникнувши з видимого світу, він спустився з гори, і кроки його були ледь чутні, тихше шурхоту вітру у траві.
А супутники Фродо ще довго чекали на березі. Спочатку вони мовчали, занепокоєно походжаючи туди-сюди, потім сіли у коло та спробували порозмовляти про сторонні справи; згадували шлях, що вже здолали, небезпеки та пригоди, розпитували Арагорна про давню історію Гондорського королівства, про ті уламки колишньої величі, що збереглися тут, у старовинній прикордонній області Емін-Мейл: про кам’яні статуї королів, сторожові вежі Амон-Хину та Амон-Ло, про величезні сходи за водоспадами Рауросу. Але і думки, й слова їхні постійно переходили до Фродо та Персня. Яке рішення прийме Фродо? Чому так вагається?
– Він, на мою думку, вирішує, який шлях найбільш безнадійний, – припустив Арагорн. – Бо тут дійсно є над [424] чим поміркувати. З тих пір, як Горлум вислідив нас і таємниці нашого загону, без сумніву, вже не існує, рушити на схід – це майже безнадійна справа. Але від Мінас-Тіріту аж ніяк не ближче до згубного Вогню та до знищення Тягаря. Ми можемо затриматись там і чинити хоробрий опір; але як можуть намісник Денетор та його люди надіятись на успіх у тому, що навіть Елронд вважав вище своїх сил: зберегти Тягар у таємниці або відбити Ворога, коли він зі всією міццю своєю з’явиться одібрати свій скарб? Який саме шлях обрав би кожен з нас на місці Фродо? Не знаю! Зараз нам надзвичайно бракує Гандальфа…
– Прикра втрата, – зітхнув Леголас. – Але нічого не поробиш – ми маємо впоратись без його допомоги. Тож давайте вирішимо нарешті -таким чином ми й Фродо допоможемо! Покличемоі його та висловимо всі думки. Я раджу йти до Мінас-Тіріту.
– Я б теж віддав перевагу Мінас-Тіріту, – зізнався Гімлі. – Ми, звісно, були призначені тільки допомагати Хранителю і не зобов’язані йти далі, ніж забажаємо. Ніхто не наказував нам іти до Згубної гори, і присяги ми не давали. А все ж таки я залишив Лоріен, хоч це мені й важко далось. А тепер, коли ми зайшли вже так далеко, я знаю точно: Фродо покинути не можу. Якщо він піде до Мінас-Тіріту, я теж піду – а якщо ні, то ні.
– Я теж, – сказав Леголас. – Було б підлотою зараз кинути його.
– Вірно, підло було б зовсім залишити його, – сказав Арагорн. – Але якщо він піде на схід, то всім іти з ним не треба, та й не годиться. Чи нас восьмеро піде, чи двоє, чи навіть хтось один – надії на успіх однаково мало. Якби це від мене залежало, я б запропонував Фродо трьох супутників: Сема – він іншого й не допустив би, Гімлі та себе самого. Боромир повернеться до свого рідного міста, де його ждуть батько й народ; з ним могли б піти всі інші, або хоч Меріадок з Перегріном, якщо Леголас захоче нас покинути.
– Не бути цьому! – скрикнув Меррі. – Ми не можемо покинути Фродо! Ми з Піном з самого початку збиралися йти за ним повсюди, то й підемо. Звичайно, тоді ми не розуміли, як це буде. Там, далеко, в Краї та в Рівенделлі, все виглядало інакше. Відпустити Фродо у Мордор – це безглуздо й жорстоко! Чому ми не можемо зупинити його?
– Ми навіть повинні його зупинити! – підхопив Пін. – Саме це, я впевнений, його й непокоїть. Він розуміє, що [425] ми не згодимось відпустити його на схід. І він, бідолаха, не бажає нікого прохати. Уявіть тільки: одному йти у Мордор! – Піна пересмикнуло. – Але бідний старий Фродо, дурник, мусив був би знати, що прохати зовсім не треба. Час вже зрозуміти, що позаяк ми не в змозі його зупинити, то ми його не залишимо!
– Даруйте, панове, – встряв Сем, – тільки здається, ви зовсім хазяїна не розумієте. Він анітрохи не має сумніву, куди йти. Анітрохи! Яка користь від Мінас-Тіріту? – йому тобто, ви вже пробачте, майстре Боромире, – додав він і озирнувся. Тільки тоді виявилось, що Боромир, котрий спочатку сидів самотньо осторонь і мовчав, кудись зник.
– Ой леле, та куди ж він подівся? – злякався Сем. – Останній час він, на мій погляд, якось дивно поводиться. Але так чи інакше, в нас з ним різні справи. Йому треба додому, він сам весь час стверджував це, й звинувачувати його в цьому нема за що. Але пан Фродо – він знає, що мусить знайти Згубну щілину, якщо зуміє. Але він боїться. Тепер розумієте? Йому просто страшно. Через те й мучиться. Звісно, дечому він, так би мовити, навчився – ми усі навчилися – відтоді, як з дому пішли, а не то він би так жахався, що просто зашпурнув би Перстень у ріку, та й навтіки. І все ж йому поки що занадто страшно, щоб відразу піти. А про нас він не хвилюється: чи підемо, чи ні. Він знає, чого ми хочемо. Це його теж дуже бентежить. Якщо він взагалі відважиться, то забажає йти сам. Ось згодом пригадаєте мої слова! Нам прийдеться важко, коли Фродо сюди повернеться: він сам себе накрутить, без сумніву, не будь він Торбинс!
– Знаєш, Семе, а ти мудріший за нас усіх, – визнав Арагорн. – Але що ж нам робити, коли це так станеться?
– Затримаємо його! Не пустимо! – вигукнув Пін.
– Ось як? Але він – Хранитель, і Тягар судилося нести йому. Не думаю, щоб нам личило у той чи інший спосіб направляти його. Та якщо ми й спробуємо, нічого не вийде. Тут діють інші сили, набагато могутніші.
– Гаразд, – сказав Пін. – Але пора вже Фродо нарешті накрутитись і повернутись, щоб скінчити справу. Чекати – це жахливо важко. Та й час вже минув, еге ж?
– Так, година давно минула, – сказав Арагорн. – Ранок вже скінчився. Давайте покличемо його!
Але в цю мить з лісу з’явився Боромир. Він мовчки наблизився до своїх товаришів. Обличчя його було похмуре [426] та печальне. Він зупинився, немов перелічив тих, хто сидів у колі, а потім і сам сів осторонь, втупивши очі у землю.
– Де ти був, Боромире? – спитав Арагорн. – Фродо бачив?
Боромир відповів не одразу, неохоче:
– І так, і ні. Так, тому що знайшов його нагорі, далеко звідси, і розмовляв з ним. Я наполягав, щоб він йшов не на схід, а до Мінас-Тіріту, і занадто погарячкував. Тоді він… він зник. Зовсім як у казках. Мабуть, надів Перстень. Я не зумів відшукати його. Я думав, що він повернувся сюди!
– Це все, що ти можеш сказати? – Арагорн суворо, жорстко поглянув на Боромира.
– Так. Зараз я нічого більше не скажу.
– Кепська справа! – вигукнув Сем і скочив на рівні ноги. – Що такого лихого мав натворити чоловік, щоб пан Фродо відважився дістати Перстень? Він мусив не чіпати його, а якщо вже надів, то тільки сили небесні знають, що могло скоїтись!
– Припустимо, він захотів уникнути небажаної зустрічі, – здогадався Меррі, – за прикладом Більбо. Але тоді він не залишив би Перстень на пальці, відразу зняв би, як тільки чужі пройдуть!
– Та куди ж він подівся? – крикнув Пін. – Де він? Його вже бозна-скільки часу нема!
– Чи давно ти залишив Фродо, Боромире? – спитав Арагорн.
– Десь близько півгодини тому. А може, й годину. Я потім ще трохи походив. Я не знаю! Нічого не знаю! – Боромир обхопив голову руками й зігнувся, немов від нестерпного болю.
– Він зник годину тому? – збентежився Сем. – Тоді треба негайно йти шукати його. Ходімо!
– Постривай! – стримав його Арагорн. – Ми мусимо розділитись по двоє та домовитись… Егей, стійте! Заждіть!
Але його ніхто не почув. Сем перший метнувся до лісу. Меррі та Пін помчали за ним і вже зникли за деревами понад берегом, пронизливо, по-гобітанськи, лементуючи: «Фродо! Фродо!» Леголас і Гімлі побігли теж. Здавалося, весь загін несподівано збожеволів.
– Розбіжаться на всі боки й загубляться! – застогнав Арагорн. – Боромире! Не знаю, у чому ти завинив, але тепер можеш допомогти. Йди за молодшими гобітами, і якщо вже Фродо не знайдеться, хоч їх збережи! А якщо [427] все ж таки знайдеш його чи хоч якісь сліди, повертайся сюди. Я прийду незабаром!
Арагорн побіг за Семом. Він наздогнав його у горобиновому гаю. Сем біг щодуху угору, волаючи: «Фродо-о-о!»
– Ходімо зі мною, Семе! – покликав він. – Не можна ходити поодинці. Лихо близько. Я це відчуваю. Мені треба піднятись на гору, на верхівку Амон-Хину, роздивитися. Поглянь, Фродо проходив тут. Я так і сподівався. Йди за мною та пильнуй!
Він побіг стежкою угору. Сем намагався не відставати, але не міг зрівнятись зі Слідопитом і невдовзі відстав. Майже відразу ж Арагорн зник з його очей. Сем зупинився, відсапуючись, і раптом стукнув себе долонею по лобі:
– Егей, Семе Гемджи! Коли ноги короткі, то головою працюй! Помізкуємо: Боромир не бреше, не в його це звичаї, але й не все каже… Щось жахливо налякало пана Фродо. І він сильно накрутив себе і нарешті вирішив іти… куди? На схід. Невже ж без Сема? Так, навіть без Сема. Ох, важко! Кепська справа… – Сем витер очі, щоб сльози не заважали. – Цить, Гемджи! Міркуй як слід! Не вміє він перелітати через річки та стрибати з водоспадів. Обладунку в нього нема ніякого. Значить, йому доведеться повернутись до причалу. Значить, до причалу я й мушу бігти! Лечу стрілою! Агов, Семе, давай!
І Сем полетів, мов вихор, униз по стежці. Він впав, розбив коліна, але відразу скочив та побіг далі. Нарешті він прожогом влетів на Причальний луг, де лежали витягнуті з води човни. Там нікого не було. Позаду, у лісі, лунали якісь вигуки, але Сем не звернув на них уваги. На мить він завмер, розкривши рота: один з човнів сповзав униз з берега – сам по собі.
З гучним лементом Сем пострибав униз. Човен зісковзнув у воду і плавно загойдався на хвилі.
– Я йду, пане! Йду! – крикнув Сем і метнувся з берега, намагаючись схопитися за борт. Він схибив лише на один-два фути – і шубовснувся, з криком та плюскотом, носом униз, у глибоку швидку воду. Він відразу пішов на. дно, і ріка зімкнулась над його кучерявою головою.
Зойк, сповнений жаху, пролунав у пустому човні. Піднялось весло, човен завернув. Фродо ледве встиг схопити Сема за волосся, коли він виплив на поверхню, відчайдушно борсаючись та пускаючи з рота бульбашки, вирячив перелякані карі очі. [428] , – Вище, вище, Семчику, хлопче мій! – кликав Фродо. – Хапай мене за руку!
– Рятуйте, пане! – белькотів Сем. – Руки не бачу, потону!
– Та ось вона! Не щипайся, друже! Я тебе не відпущу. Бий по воді, але не борсайся, бо мене перекинеш. Ну, тримайся за борт та дай мені підгребти!
Кількома ударами весла Фродо направив човен, і за мить той стукнувся об берег; тоді Сем зміг вилізти на суходіл, мокрий, мов видра. Фродо зняв Перстень і теж вийшов на берег.
– Мало мені було клопоту, тепер ще ти, Семе – їй-бо, гірший за всіх! – буркнув він.
– Гей, пане, а ви самі ніби кращі? – заперечив Сем, тремтячи. – Невже не жорстокість – піти без мене та все таке! Якби я не здогадався, де б ви тепер були?
– Плив би собі спокійно своїм шляхом.
– Спокійно! – обурився Сем. – Та невже ж? Сам, без допомоги, без мене? А я тут пропадатиму наодинці?
– Ти напевне пропадеш, якщо підеш зі мною, Семе. А цього вже я б не пережив.
– З вами я ще, може, й поживу, а без вас – точно помру! – наполягав Сем.
– Але я прямую до Мордору!
– Знаю вже, пане мій, знаю. Звісно, ви туди йдете. А я йду з вами.
– Слухай, Семе, не затримуй мене! Сюди ось-ось з’явиться все товариство, доведеться сперечатись, пояснювати, і вже не буде ні настрою, ні нагоди. Але я мушу йти негайно. Іншого виходу нема.
– Зрозуміло, – згодився Сем. – Але самі ви не підете. Я теж піду – або ми обоє нікуди не підемо: бо я зараз попробиваю денця у всіх човнах!
Фродо нарешті не стримався і розсміявся: на душі в нього стало тепло та радісно.
– Один залиш – для нас! – сказав він. – Але чи ти можеш іти ось так – без речей, без харчу?
– А ви зачекайте хвилинку, я все потрібне принесу! – заспішив Сем. – У мене все готово. Я знав, що ми сьогодні вирушимо…
Він побіг до табору, витяг свою торбу з-під купи речей, що навалив Фродо, коли розвантажував човен, прихопив ковдру про запас, кілька пакунків з харчами й бігцем повернувся назад. [429]
– Всі плани ти мені сплутав, – сказав Фродо. – І ніяк мені від тебе не відчепитись! Але я радий, Семе. Не можу навіть висловити, який я радий. Сідай! Недарма з самого початку передбачалося, що ми підемо разом. Так і зробимо, а друзі наші хай самі знайдуть безпечну дорогу! Блукач їх догляне. А побачитись знову нам з ними навряд чи доведеться…
– Ну, може, ще пощастить, пане. Все може статися.
Таким чином Фродо з Семом вирушили удвох виконувати своє останнє завдання. Фродо відгріб від берега, і Ріка швидко понесла їх геть західним рукавом, повз похмурі скелі Тол-Брандіру. Ревіння великих водоспадів стало голосніше. Навіть з тою допомогою, яку міг надати Сем, Фродо мусив добре попрацювати, поки човен не пішов напереріз течії біля південного краю острова – на схід, до того берега.
Нарешті двійко гобітів знову ступили на землю близько південного схилу Амон-Ло. Вибравши рівний уступ високо над водою, вони затягай туди човен та старанно сховали під великим валуном. Потім закинули за плечі свої торби й пішли вперед, придивляючись, чи нема десь стежки, котра могла б привести їх до сірих крутосхилів Емін-Мейлу, а потім униз – до володінь Тіні.