Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

- Чув, Меррі? – спитав Фродо, зачинивши за нею двері. – Це вона хотіла мене образити.
- Навпаки, – відгукнувся Меррі, – вона тебе нагородила компліментом; а отже, то все побрехеньки!
Потім вони обійшли всю нору, турнули трьох підлітків (двох Мудрінсів та Бульбера), які колупали стіну в одному з льохів; потім Фродо мав сутичку з Санчо Мохноступом (онуком Одо), – той надумав розкопувати велику комору, де йому здалося, що є порожнеча за стіною. Легенди про золото Більбо збуджували великі сподівання; бо золото, що його отримано у таємничий (щоб не сказати темний) спосіб, як усім відомо, належить тому, хто перший знайде – аби не втрутилися інші.
Здолавши Санчо та виштовхнувши його за двері, Фродо повалився на стілець у передпокої.
- Все, Меррі, зачиняй крамницю! – сказав він. – Замкни на засув і не відкривай більше нікому, хай хоч зі стінобитним тараном прийдуть!
Час На чаювання вже давно минув, але поласувати смачненьким ніколи не пізно. Однак не встиг Фродо сісти до [48] столу, як хтось стиха постукав у вхідні двері. «Це, мабуть, знов Геранія, – подумав він. – Вигадала нарешті якийсь дотеп і поспішає мені сказати. Хай зачекає!»
І Фродо заходився пити чай. Постукали знову, набагато гучніше, але він і вухом не повів. Раптом у вікні з’явилася голова чарівника:
- Фродо, якщо ти мене не впустиш, я постукаю так, що твої двері вилетять крізь задні сіни!
- Гандальфе, любий! Хвилиночку! – підхопився Фродо і підтюпцем Помчав відчиняти. – Заходь мерщій, заходь! Я ж гадав, то Геранія!
- Ну, тоді я тобі вибачаю. Але можеш її не чекати: я щойно бачив, як вона котила у своїй двоколці у напрямку Поріччя, і обличчя в неї було таке, що й свіже молоко скисло б!
- Я сам від неї ледь не скис. Слово честі, ледве не надів перстеник Більбо, так хотілося куди-небудь зникнути.
- Не роби того! – сказав Гандальф, вмощуючись. – Бережися з тим перстеником і Фродо! Саме про це я й хотів з тобою поговорити насамкінець.
- Хіба він такий страшний?
- Та ти вже дещо, мабуть, знаєш?
- Тільки з розповідей Більбо. Я чув усю історію: як він знайшовся та як у пригоді став – себто у поході.
- Хотів би я знати, яку саме історію ти чув!
- Еге ж, зовсім не ту, яку він розповів гномам та записав у своїй книзі. Невдовзі після того, як я сюди переїхав, Більбо відкрив мені усю правду. Сказав, що ти дошкуляв йому, доки все не випитав, а тому мені краще те знати теж. «Між нами таємниць не повинно бути, – мовляв, – тільки б далі балачки не пішли. Так чи інакше, а перстеник мій!» -
- Цікаво, – проказав Гандальф. – І як це тобі сподобалось?
- Ти маєш на увазі усі ті вигадки щодо подаруночка? Як на мене, друга історія більше скидається на правду, і, щиро кажучи, не бачу, для чого її було приховувати. Це якось зовсім не схоже на Більбо, отож я й здивувався.
- Я теж. Але з власниками подібних скарбів усе що завгодно може трапитися – якщо вони ними користуються. Врахуй те та будь обережний. Те, що перстень робить [49] тебе невидимим, коли заманеться, може бути не єдиною його властивістю.
- Не розумію! – сказав Фродо.
- Я й сам поки що не все розумію, – відповів чарівник. – Лише нещодавно я став розмірковувати щодо цього персня, а особливо вчора звечора. Турбуватися, щоправда, нема чого. Але коли прислухаєшся до моєї поради, користайся ним якомога менше, а краще й зовсім не чіпай. Та найголовніше: ні в якому разі не допускай, щоб пішли поговори та підозри. Ще раз повторюю: сховай як-надійніше та зберігай потай!
-г Леле, до чого така таємничість? Чого ж ти побоюєшся?
- Я ні в чому не впевнений, тому нічого більше не скажу. Коли повернуся, зумію все розтлумачити ясніше. Вирушаю я негайно, тож давай прощатися.
Він підвівся. Фродо вигукнув:
- Негайно? А я ж гадав, ти ще хоч тиждень у нас поживеш, допоможеш мені…
- Я й сам хотів, та не склалося. Може статися, що я довго не повертатимусь, але хай-но тільки буде нагода, обов’язково з’явлюся. Чекай на мене! Прийду я непомітно. Здається, мені тепер краще не показуватися мешканцям Гобітанії на очі. Я зробився підозрілою персоною. Кажуть, нібито я заважаю жити та порушую спокій. Дехто звинувачує мене, що підбурив Більбо втекти, а ще дехто верзе вже казна-що. Уявляєш, є навіть думка, що ми з тобою змовилися заволодіти багатствами Більбо!
- «Є думка!» – гмукнув Фродо. – Кажи прямо: це Одо та Геранія базікають. Огидно мені! Я б їм віддав Торбу-на-Кручі та взагалі усе, аби міг повернути Більбо й піти подорожувати з ним разом. У нашім Краї добре жити, але я вже майже жалкую, що не покинув його. От знати б, чи ми ще побачимось…
- Добре було б. Та я ще багато чого хотів би знати… Ну, тепер до побачення! Бережи себе! Та чекай – я з’явлюся, коли зовсім не сподіватимешся.
Фродо провів його до дверей; чарівник помахав востаннє рукою і пішов геть надзвичайно скорою ходою; але Фродо здалося, що він горбиться більше, ніж звичайно, немов несе важкий тягар. Наближався вечір, і постать чарівника, вкрита плащем, швидко розчинилась у сутінках. Фродо нескоро знову побачив його. [50]

Розділ 2
ТІНЬ МИНУЛОГО
Пересуди не вщухли ані за дев’ять днів, ані за дев’яносто дев’ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам’ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з’являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.
Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з’їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандаль- _ фа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбин-сові, – базікали сусіди, – може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів’ям гобітів.
Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.
Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі – Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім’я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у. світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.
Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж «непогано зберігся». Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. «Дехто має вдачу більшу за свій зріст», – поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг «тверезого віку», за сорок літ, це почало здаватися дивним.
Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з’являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: «Мабуть, я теж колись перейду Річку…», на що друга половина його душі відкликалась: «Коли-небудь… пізніш. Не тепер.» . Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п’ятдесятого дня народження; цифра «50» здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили,, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.
По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з’являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем’я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів – їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.
Це ім’я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам’яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано – так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери – не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.
Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав’язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.
Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.
- Дивні речі нині можна почути, еге ж? – сказав Сем.
- Це якщо прислухатися, – відізвався Тед..- Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.
- Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки – то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів…
- Ще чого, красненько дякую, – пирхнув Тед. – Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! — додав він під схвальний сміх товариства. [53]
- Авжеж, – сказав Сем, посміявшись разом з усіма, – ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого – заввишки з дуба! – бачили нещодавно за Північними Драгвами.
- Хто бачив?
- Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.
- Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.
- Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками – ярдів сім, ні на п’ядь менше!
- А я й на п’ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.
- Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.
- Тоді то був, мабуть, не дуб, – заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.
- А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, – Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.
- Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, – співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою. Але Тед знов засміявся:
- Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь – ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!
- Хто зна, – задумливо протягнув Сем. Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів. [54]
- Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп’ям був.
- Та вони обоє навіжені, – відмахнувся Тед. – Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з’їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп’ята, мені час додому. Ваше здоров’ячко!
Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По-перше, у садку Торби-на-Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.
Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з-під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.
Саме тоді знову з’явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з’являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров’я Фродо, чим він займається.
Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев’ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.
- Усе гаразд? – поспитав він. – Ти, здається, не змінився, Фродо!
- Та р ти також, – відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.
Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум’я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди – на ланах та на гілках дерев – виблискувала свіжа зелень, умита дощем.
Гандальфові прийшла до пам’яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.
Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.
- Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?
- Та як не крути, з усіх боків, – відповів чарівник. – Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту – власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть рони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади – ті просто загрожують загибеллю… Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає – але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ – а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш – пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]
- Який жах! – зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць – то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.
- Чи давно ти про це знаєш? – спитав нарешті Фродо. – А Більбо теж знав?
- Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд -. так це з ним самим. Він казав, що «перстень не давав йому спокою», він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.
- Так, про це він попередив мене у листі,.- сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.
- Вельми розумно, – схвалив Гандальф. – Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв’язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. «Я став немов тонкий, розтягнутий», – скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.
- Ну, а ти? Чи давно це знаєш? – знову спитав Фродо.
- Взагалі я знаю багато з того» що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? – міркував чарівник. – Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П’яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень – без сумніву, один зі Старших, – потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його «виграв», і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його «подаруночком на день народження». Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.
- Хто він такий? – спитав Фродо. – Я про нього ніколи досі не чув.
- Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш – от як тепер, не знаю. Але він – один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.
Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: «Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо».
Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.
- Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? – схвильовано спитав Фродо. – Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?
-Йому відразу покращало, – сказав Гандальф. – Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я – єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м’які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.
Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас – милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Роз-поясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.
Фродо пересмикнуло:
- Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?
- Відверто кажучи, я думаю, що досі – запам’ятай, досі Чорний Володар про гобітів і чутки не мав. Вам дуже пощастило, але безтурботні часи минули. Ви йому взагалі не потрібні, є в нього набагато корисніші слуги, але він про вас тепер не забуде. До того ж гобіти як жалюгідні невільники сподобаються йому більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Адже існують на світі ще злість і мстивість!
- Та кому він хоче помститися? За що? – здивувався Фродо. – Все ще не розумію, яким чином це стосується Більбо, мене та нашого перстеника. .
- Навіть дуже близько стосується, – сказав Гандальф. – Ти ще не зрозумів усієї небезпеки, але мусиш зрозуміти. Коли ми востаннє бачились, я сам ще не повністю був упевнений, але тепер маю все з’ясувати. Дай-но мені перстеника на хвилинку!
Перстень, прикріплений ланцюжком до пояса, лежав у Фродо в кишені штанців. Він поволі розчепив ланцюжок і подав персня чарівникові. Він одразу поважчав, немов відчув нехіть Фродо віддавати його (чи й сам не хотів попасти до рук Гандальфа?)
Чарівник покрутив перстень у пальцях. Той був із щирого, повновагого золота і весь гладенький.
- Чи бачиш ти якісь знаки? – спитав Гандальф.
- Ні, їх там немає. Він дуже простий, і на ньому ніколи не бувало ані подряпини.
- Гаразд, тоді дивись! – чарівник несподівано кинув перстень у вогонь каміна. Фродо скрикнув і схопив щипці, але Гандальф утримав його.
- Зачекай! – звелів він, кинувши з-під кошлатих брів гострий погляд на Фродо. [59]
Ніяких помітних змін з перснем не відбулося. Почекавши кілька хвилин, Гандальф підійшов до вікна і запнув фіранки. У кімнаті стало темно й тихо, тільки ледь чутно було, як Сем клацає ножицями у саду, тепер уже десь близько. Чарівник постояв ще мить, дивлячись у вогонь; потім схилився, підчепив перстень щипцями й відразу взяв рукою. Фродо зойкнув.
- Він зовсім холодний, – сказав Гандальф. – Візьми його!
Фродо простяг долоню, хоч вона сама відсмикувалася; але перстень дійсно виявився холодним і нібито поважчав та потовщав.
- Придивись до нього! – звелів Гандальф.
Тепер Фродо помітив; що по краєчку персня, зсередини та зовні, біжать найтонші риски, які не накреслити найкращим пером, вогняні риски, що звиваються у розтягнуті літери напису. Вони сліпуче сяяли, немов з-під води.

- Я не вмію читати вогняні літери, – тремтячим голосом сказав Фродо.
- Зрозуміло, – відповів Гандальф. – Зате я вмію. Літери ці ельфійські, але мова мордорська, і я не хочу, щоб вона звучала тут. Та можу перекласти для тебе на Загальну мову, що тут написано: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати». Це два рядки з вірша, відомого ельфійським знавцям:
Три персні – королям ельфійським під небом світлим.
Сім же – владикам гномів у печерах світу.
Дев’ять – людям землі, що їм смертна доля.
І Один – Володарю Тьми на чорнім престолі,
В Мордорі, де лиховісна тінь.
Єдиний перстень, щоб усіх поєднати
І темною волею міцно скувати
В Мордорі, де віковічна тінь.
Він замовк, а потім промовив повільно й глухо:
- Це – Перстень Влади, Старший, що править усіма іншими. Це Перстень, який загубився багато віків тому, і та втрата дорого коштувала Володарю Тьми. Він жадає повернути його – але ми не можемо цього допустити. [60]
Фродо сидів скам’янілий, неспроможний вимовити ані слова. Страх стискав його, немов холодна ворожа рука, і темна хмара налетіла зі сходу, щоб поглинути його.
- Цей перстень! – затинаючись, ледь вимовив він. – Навіщо, навіщо ж він дістався мені?
- О, ти лише частка дуже довгої історії, – сказав Гандальф. – Початок її криється у Темних Віках, що пам’ятають нині лише окремі знавці. Якби я почав оповідати все по порядку, ми б не скінчили до зими. Адже вчора я вже розповів про Саурона Великого, про Чорного Володаря. Чутки, що дійшли до тебе, правдиві; він дійсно знову убрався в силу і залишивши Чорнолісся у спокої, повернувся до Мордору, своєї споконвічної вотчини. Цю назву чули навіть гобіти, вона тінню лежить на багатьох старовинних переказах. Кожного разу, зазнавши нового сорому та поразки, тінь виростає знов.
- Я волів би, щоб це трапилося в інші часи – не в мої, – сказав Фродо.
- Також і я, – відказав Гандальф, – та й усі, кому доводиться жити у такі часи. Проте вибирати нікому не можна. Ми можемо тільки вирішувати, на що витратити час, який маємо. А наш час, Фродо, щось затьмарився. Ворог швидко росте в силі. Задуми його ще не зовсім дозріли, але зріють. Нелегко нам буде, друже. Хоч би й у інших обставинах, легше б не стало.
Ворог володіє величезною силою та знаннями. Тепер не вистачає тілько єдиної дрібнички, щоб зламати будь-який опір, винищити останніх оборонців і залити світ пітьмою – не вистачає Персня Влади. Три ельфійських персні, найпрекрасніші з усіх, повелителі: ельфів сховали, й рука ворога не торкулась їх. Сім перснів належали ватажкам гномів, з них він три відібрав, а решту вигубили дракони. Дев’ять він віддав людям, гордовитим та могутнім, і так заманив їх дб1 пастки. З давніх-давен потрапили вони під владу Персня Влади і перетворилися на Примар Персня, і тепер вони – Тіні під покровом Великої Тіні, її найжахливіші слуги. Давно те сталося, і вже багато років Дев’ятки не видно у широкому світі. Але хто зна? Якщо Тінь повстала, вони можуть з’явитися теж. Втім, краще не будемо про це говорити навіть тепер, при світлі гобітанського ранку.
Так ось усе й склалося: дев’ять він забрав собі і сім теж, чи, може, вони зникли. Три ельфійських залишаються десь [61] у схованці. Але це Саурона більше не турбує. Йому потрібний Головний Перстень, його власний, він сам кував його і вклав у нього чималу частку колишньої своєї могутності. Відшукавши Перстень, він отримає владу над усіма іншими, де б ті не знаходились, навіть над трьома ельфійськими, і могутність його зросте безмежно. Погано ще й те, Фродо, що раніше він вважав, нібито Перстень Влади загинув, думав, що ельфи знищили його, як і належало вчинити. Але тепер він знає, що Перстень цілий, і шукає – усі його думи спрямовані на це. Адже Перстень – його головна надія й найстрашніша небезпека для нас.
- Чом же, чом тоді Перстень не знищили? – вигукнув Фродо. – І як це Ворог ухитрився його загубити, якщо був такий сильний і так дорожив ним? – Він стиснув Перстень у кулаці, неначе жадібні пальці вже тяглися до нього.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве