Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Фродо знов закортіло надіти Перстень, і цим разом те бажання було ще сильнішим, нестерпнішим! Він ще не встиг зрозуміти, що робить, а вже його рука навпомацки шукала Перстень у кишені. Але у цю мить забриніли співи та сміх; дзвінкі голоси залунали у зоряних сутінках. Чорна тінь випросталась і відступила. Вершник скочив на коня й зник, немов розтанув у пітьмі по той бік стежки. Фродо з полегшенням зітхнув.
- Ельфи, – хрипко прошепотів Сем. – Ельфи, пане! Він був рвонувся назустріч тим голосам, але друзі його втримали.
- Так, це ельфи, – сказав Фродо, – їх інколи можна зустріти поблизу Лісового Клину. Вони тут не мешкають, але зрідка приходять навесні чи восени зі своїх земель поза Баштовим Узгір’ям. Та як же доречно! Ви не бачили, але той Чорний Вершник зупинився і вже підкрадався до мене, а тільки-но вони заспівали, він відразу ушився. [90]
- Гаразд, але що робити далі? – нетерляче спитав Сем, занадто збуджений, щоб хвилюватися з нагоди якихось там вершників. – Хіба не можна піти поглянути на них?
- Тихо! – звелів Фродо. – Вони самі йдуть сюди. Почекаймо!
Спів наближався. Тепер чути було лише один дзвінкий голос. Він співав чудовою ельфійською мовою, яку Фродо дещо розумів, а інші й не чули. Але слова, злиті зі співом, немов упліталися до їхніх думок і ставали ніби знайомими:
А Елберет Гілтоніель
Сіліврен пенна міріель
а менель аглар еленнат
фануілос ле ліннатон
неф аер сін неф аерон…

Цариця Західних країв,
Нетлінне сяйво зір твоїх
Горить крізь манівці землі
І править наші кораблі.
Гілтоніель, о Елберет!
Звільни нас з темряви тенет,
О ти, що зоряні квітки
Зростила помахом руки,
О Елберет, Гілтоніель!
Царице зоряних земель!
Несуть в серцях крізь плин віків
Блукальці в сутінках лісів
Пресвітлих зір одвічний спів
За даллю Західних морів.
Гілтоніель, о Елберет!
- Вони співають про Елберет! – прошепотів здивований Фродо. – То ж це – ельфи Високого Роду! Найпрекрасніше з племен світу! Мало хто міг бачити їх у наших краях, бо їх взагалі небагато залишилось у Середзем’ї, на схід від Великого Моря. Це й справді дивний випадок!
Гобіти сиділи на узбіччі, сховані тінями. Незабаром ельфи з’явилися на стежці трохи вище від них. Вони йшли повільно, зоряним світлом сяяли очі їхні, волосся мерехтіло, ніби відбиваючи те світло. Вони не мали ні ліхтарів, ані смолоскипів, але довкола них повітря сяяло само по собі, так, ніби мав зійти місяць. Проходячи пою гобітів, вони мовчали, і тільки останній ельф, глянувши на гобітів, розсміявся:
- Вітаю тебе, Фродо! Так далеко від оселі – о такій пізній порі! Чи ти не заблукав? – Він покликав своїх супутників, й усі ельфи зібралися навколо гобітів. [91]
- Оце так диво! – казали вони. – Троє гобітів уночі серед лісу! Ми не чували про таке, відколи Більбо покинув цей край. Що ж це значить?
– Це значить попросту, о Пречудний Народ, – відказав Фродо, – що ми з вами йдемо однією дорогою. Я полюбляю прогулянки під зорями і радо приєднаюсь до вашого товариства.
- Але ми не потребуємо ніякої компанії, – сміялися ельфи, – адже гобіти такі нудні. А звідки ти знаєш, якою дорогою ми йдемо?
- А звідки ви знаєте моє ім’я? – відказав Фродо.
- Ми багато чого знаємо. Часто бачили тебе разом з Більбо, хоча ви могли й не помітити нас.
- Але хто ж ви такі, і хто старший серед вас?
- Старший я, Гілдор, – сказав той ельф, що перший заговорив з ними. – Гіддор Інглоріон з дому Фінрода. Ми – вигнанці, майже усі наші співплемінники вже давно відпливли на захід, а ми ще затримались ненадовго, перш ніж вирушити до Моря. Але дехто з нас ще живе у Рівенделлі. А що ти тут поробляєш, Фродо? Якби просто гуляв, то не був би такий надто напружений і наляканий.
- О мудрі ельфи! – втрутився нетерплячий Пін. – Чи можете ви щось розповісти нам про Чорних Вершників?
- Про Чорних Вершників? – тихо перепитав Гілдор. – Але навіщо?
- Двоє таких наздоганяли нас сьогодні, або один траплявся двічі, – сказав Пін. – Коли ви наблизились, він відразу кудись пропав.
Ельфи обмінялися поглядами та кількома словами своєю мовою, й тільки тоді Гілдор відповів гобітам:
- Не варто говорити про це тут. Але вам дійсно краще піти з нами. Це не в наших звичаях, але сьогодні ми запрошуємо вас переночувати з нами, якщо бажаєте.
- О Пречудний Народ! – вигукнув Пін. – На таке щастя ми й сподіватися не могли!
Сем не пустив ані пари з вуст.
- Дуже дякую, Гіддоре Інглоріоне, – сказав Фродо, вклонившись. – Елен сейла люмен оментіельво (щаслива зірка зійшла у час нашої зустрічі)! – додав він ельфійською мовою.
- Гей, друзі, обережніше! – засміявся Гілдор. – Пильнуйте, щоб не вибовкати ненароком наших таємниць – бо ми зустріли когось обізнаного у Стародавній Мові! Певно, [92] Більбо був добрим вчителем! Отже, привіт тобі, друже ельфів! – сказав він, поклонившись Фродо. – Приєднуйся до нас із своїми друзями. Йдіть краще посередині між нами, щоб не загубитися. Та даруй, якщо втомишся, доки дійдемо до мети.
- Чом я маю втомитися? Куди ж це ви йдете?
- Сьогодні ми зупинимось на пагорбах за Лісовим Чертогом, за кілька миль звідси. Але там ви добре відпочинете, а йдучи звідти, скоротите шлях.
Вони пішли далі, не порушуючи мовчання, немов легкі тіні чи далекі вогні; бо ельфи (ще краще, ніж гобіти) вміють, коли треба, посуватися цілком нечутно. Піна незабаром потягло на сон, він спіткнувся раз, другий; але ельф, що йшов поряд, простягав руку і не давав йому впасти. Сем ішов поруч з Фродо, немов уві сні, й обличчя його відбивало переляк, змішаний з подивом та захопленням.
Ліс обабіч стежки густішав, дерева ставали молодшими та стрункішими; коли стежина стала спускатись, до улоговини між пагорбами, на схилах з’явилися зарості ліщини. Нарешті ельфи залишили стежку і пішли зеленою просікою, що її не було видно поза густим чагарником; вона вела по схилах, укритих лісом, до косогору, що простягався далі, ніж інші, у долину ріки. Раптом дерева розступилися, й відкрилася простора галявина, поросла травою, що здавалася сірою у нічній темряві. З трьох боків її обступив ліс, але зі сходу дерева росли лише нижче по схилу, так що їхні верхівки були на одному рівні з ногами гобітів, а ще нижче спали повиті туманом темні долини. Тільки у малому селищі Лісовий Чертог миготіли слабкі вогники.
Ельфи посідали на траві й почали упівголоса розмовляти між собою; про гобітів вони, здавалось, забули. Фродо та його супутники загорнулися у ковдри й плащі і задрімали. Було вжр дуже пізно, вогники у селищі один по одному згасли. Пін ліг на зелену горбинку й-міцно заснув.
Високо у небі пливло сузір’я Реммірат, Зоряна Сіть, поволі виплив з-за туману рубіновий Боргіль, невгасимий самоцвіт. Потім легенько дмухнув вітер, туман розсіявся, й засяяв понад світом Небесний Мечоносець Менельвагор у мерехтливім вінці. Ельфи заспівали усі разом, під деревами несподівано спалахнуло яскраве полум’я.
- Йдіть сюди! – покликали ельфи гобітів. – Та йдіть же! Настала година розваг та бесід! [93]
Пін сів і протер очі; спросоння йому стало холодно. Один з ельфів постав перед ним і сказав:
- Вогонь горить і стіл чекає на дорогах гостей!
На південному боці галявини гілля дерев так переплелося, що утворилося справжнє склепіння. Стрункі стовбури підтримували його, як колони. Посередині палало багаття, а довкола смолоскипи розливали рівне золотаве й сріблясте світло. Ельфи сиділи просто на траві чи на кругляках з розпиляних стовбурів; хтось розносив келихи та розливав напої, хтось ставив широкі блюда з горами наїдків.
- Ми пригощаємо вас досить непишно, – почули гобіти, – бо ми далеко від дому. Але якщо доведеться вам завітати до нас, то ми вже подбаємо про те, щоб почастувати вас як слід.
- Та що там! – відповів Фродо. – Я б такі страви подав навіть на день народження!
Згодом Пін майже не міг пригадати, що вони їли та пили, бо найбільше його принаджували осяйні обличчя ельфів та голоси, різні, але однаково чудові; йому здавалося, що він бачить сон наяву. Втім, він запам’ятав хліб – смачніший, ніж білий хліб, що їдять після довгого голодування; плоди, солодші за дичку, але соковитіші, ніж ті, що зростають у садах; він одним духом вихилив кухоль духмяного напою, холодного, як джерельна вода, й золотавого, як полудень улітку.
Сем так ніколи й не спромігся ні описати словами, ні навіть чітко уявити собі, що він думав і відчував тієї ночі, хоч і пам’ятав її як одну з найголовніших подій свого життя. Він тільки й зміг, що сказати Фродо:
- Ох, пане, коли б це я вмів вирощувати такі яблука, то мав би право зватися садівником! Але що мені сподобалося над усе, для душі, то їхні співи, якщо ви розумієте, що я маю на увазі…
Фродо пив, їв та розмовляв з великим задоволенням; але найбільш цікавила його мова ельфів. Він колись дещо вивчив з неї і тепер старанно слухав. Час від часу він дякував ельфам, що прислуговували йому, ельфійською мовою. Вони казали, посміхаючись: «Та він справжній скарб серед гобітів!»
Після вечері Пін скоро заснув; його поклали на м’яку підстилку під наметом переплетеного гілля, там він і проспав до самого ранку. Сем відмовився залишити хазяїна; він умостився, згорнувшись калачиком, біля ніг Фродо і заплющив очі. А Фродо ще довго розмовляв з Гілдором. [94]
Багато чого обговорили вони, минуле й сучасне, й те, що коїться у світі поза межами Краю. Новини Гілдора були здебільшого сумні: тьма насувалася, люди воювали між собою, ельфи залишали Середзем’я. Нарешті Фродо задав найголовніше питання:
- Скажи мені, будь ласка, чи ти не зустрічав Більбо – після того, як він залишив нас?
- Зустрічав, – посміхнувся Гілдор, – навіть двічі. Він розпрощався з нами ось на цьому самому місці. Але ми бачилися ще раз, далеко звідси.
Де саме, він не пояснив, а Фродо не став наполягати.
- Ти замовчуєш те, що саме завдає тобі клопоту, – знов заговорив Гілдор. – Але я дещо знав раніше, а ще більше зрозумів з твого обличчя та думок, що криються за твоїми питаннями. Ти маєш намір залишити Гобітанію, але не впевнений, чи ти в змозі виконати те, що замислив, і чи повернешся взагалі додому. Так чи ні?
- Так, – сказав Фродо. – Але я сподівався, що моя мандрівка – це секрет, відомий лише Гандальфові та вірному Семові…
Він поглянув на Сема – той злегка похропував уві сні.
- Від нас твої секрети до Ворога потрапити не можуть, – сказав Гілдор.
- До чого тут Ворог? Невже тобі відомо, навіщо я залишаю Край?
- Я не знаю суті твоєї справи; але те, що Ворог переслідує тебе, я зрозумів, як не дивно мені це здалося. Й хочу попередити: біда не тільки женеться за тобою – вона попереду, вона з усіх боків.
- Ти маєш на увазі вершників? А я ж відчув, що вони – слуги Ворога! Але хто вони такі?
- А Гандальф не розповів тобі?
- Не можу пригадати нічого подібного.
- Ну, тоді й мені краще нічого не казати, щоб острах не завадив тобі йти уперед. Бо ти вирушив, здається, вчасно – чи, може, трохи запізнився. Тепер тобі треба поспішати, ніде не затримуватися і не відступати. Межі Краю вже не захистять тебе віднині.
- Краще б ти розповів мені все що можеш, ніж оті недомовки! – вигукнув Фродо. – Бо вони вже так мене налякали, що більше не можна! Звичайно, я готувався зустрітися з небезпекою; але ж не тут, не вдома! Невже тепер гобіт уже не може спокійно пройти від Водиці до Ріки? [95]
- Але ж ця земля належить не тільки вам, – сказав Гілдор. – Жили тут інші народи раніше, ніж прийшли гобіти, та будуть жити, коли ви зникнете. Світ широкий; ви можете відгородитися від нього, але не можна примусити його навіки залишитись за огорожею!
- Я знаю… Але тут все здавалося таким надійним та знайомим! Що ж тепер маю робити? Я намагався таємно залишити Край та дійти до Рівенделлу. Але ми ще не дійшли й до Забоччя, а мене вже вистежили!
- Я вважаю, що міняти наміри не варто, – сказав Гілдор. – Ви можете здолати дорогу по Тракту. Адже кращої поради, ніж Гандальф, вам ніхто не дасть. Я не знаю, від чого ти втікаєш, а тому не можу здогадатися, що вдіють переслідувачі. А Гандальф усе це повинен знати. Сподіваюся, ти зустрінешся з ним раніше, ніж остаточно залишиш Гобітанію?
- І я теж сподіваюся. Але у цьому головне ускладнення: бо я вже здавна чекав на Гандальфа. Ми умовилися зустрітися у Гобітоні ще за два-три дні від сьогодні, але він так і не прийшов. Тепер я все міркую, що мало скоїтися. Чи я повинен чекати на нього?
Гілдор довго мовчав, аж нарешті відповів.
- Не подобається мені цей збіг обставин. Коли Гандальф запізнюється, то недобра ознака. Але з давніх-давен існує правило: не совати носа у справи мудрих, бо вони проникливі та гнівливі. Отже, вирішувати тобі: чи йти, чи чекати.
- А в нашім краю ще кажуть, – додав Фродо, – що «ельфійська порада проста – їж чи з голови, чи з хвоста».
- Ось як? – посміхнувся Гілдор. – Ельфи намагаються уникати необачних порад, бо порада – подарунок небезпечний, навіть коли мудрий радить мудрому, а лиха вдача може підстерігати на будь-якому шляху. Чого ж ти хочеш від мене? Вельми скупо говорив про себе, як же я можу розсудити, що для тебе найкраще? Втім, якщо вже ти наполягаєш, ось тобі моя дружня порада: йди відразу, не зволікай. А якщо Гандальф не з’явиться, не йди сам. Візьми с собою тих, хто цього сам захоче і не підведе. Ось тепер маєш бути вдячним мені, бо цю пораду я даю мимо волі. Ельфи мають власні турботи й скорботи, справи гобітів та всіх інших смертних мало їх торкаються. Шляхи наші не часто пересікаються, хоч випадково, хоч навмисне. Але наша зустріч здається мені зовсім не випадковою, хоч мета її мені незрозуміла; саме тому я не хотів казати забагато. [96]
- Дякую, дякую, – сказав Фродо, – але краще б ти мені пояснив, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то, мабуть, ще довго не побачуся з Гандальфом, отож мені варто б знати, яка небезпека на мене чекає.
- Чи тобі ще не досить, що вони – слуги Ворога? – здивувався Гілдор. – Втікай від них! Не розмовляй з ними! Вони смертельно небезпечні. Не розпитуй мене більше. Серце моє чує; раніше, ніж уся ця історія скінчиться, Фродо, син Дрого, дізнається про цих страшних істот більше, ніж Гілдор Інглоріон. Хай береже тебе Елберет!
- Але деж мені здобути належної хоробрості? – зітхнув Фродо. – Це мені найпотрібніше.
- Хоробрість часто пробуждується зовсім несподівано, – сказав Гілдор. – Бережи надію! А тепер лягай спати. Вранці ми підемо далі, але сповістимо усіх наших родичів, що теж мандрують, – вони будуть знати про вас та триматися напоготові. Нарікаю тобі ім’я Друг Ельфів; і хай зорі осяють кінець твого шляху! Випадкові зустрічі рідко приносять нам таке задоволення, як сьогодні, бо приємно чути Стародавню Мову з вуст інших мандрівників цього світу!
Гілдор більше нічого не сказав, і сон відразу здолав Фродо. «Тепер я можу спати», – сказав він, і ельф провів його до того куточка, де вже спав Пін. Фродо впав на трав’яну постіль і відразу поринув у міцний сон. І ніякі сновиддя не бентежили його.

Розділ 4
НАВПРОСТЕЦЬ ПО ГРИБИ
Вранці Фродо прокинувся повен свіжих сил. Він лежав під пологом спадаючого гілля, на постелі з папороті та м’якої, духмяної трави. На гіллі тріпотіло ще зовсім зелене листя, крізь нього світило сонце. Фродо скочив на ноги і вийшов на галявину.
Сем сидів на травиці біля узлісся. Пін, підвівши голову, дивився на небо, щоб визначити погоду. Ельфи зникли.
- Вони залишили нам і овочів, і напоїв, і хліба, – сказав Пін. – Сідай їсти. Хліб аж ніяк не гірший від того, яким уночі пригощали. Я не хотів тобі нічого залишати, але Сем мене розраяв.
Фродо присів поряд із Семом і заходився їсти. Пін спитав: [97]
- Які в нас плани на сьогодні?
- Йти до Брендітропу якнайшвидше, – відповів Фродо й зосередився на сніданку.
- Гадаєш, ті Вершники ще з’являться? – безтурботно спитав Пін. При світлі ранку він згоден був зустрітися з цілим полком Вершників.
- Так, це ймовірно, – невдоволено сказав Фродо (навіщо згадувати про таке?). – Та я сподіваюся переправитися так, щоб вони нас не побачили.
- Гілдор тобі щось розповів?
- Та нічого такого, лиш натяки й недомовки, – ухильно відповів Фродо.
- А про те, як він винюхує, спитав?
- Ми того не торкалися, – сказав Фродо з повним ротом.
- А даремно! Мені це здається дуже важливим.
- У такому разі можеш бути певним, що Гілдор відмовився б хоч щось роз’яснити, – сердито відрізав Фродо. – А тепер дай мені хоч хвилинку спокою! Я не бажаю відповідати на зливу запитань під час їжі. Мені треба поміркувати!
- Високе небо! – вигукнув Пін. – Міркувати під час сніданку?
Він відійшов подалі і сів. «Ясний ранок, – подумав Фродо. – Зрадливо ясний…» Він не забув того жаху, який пережив увечері, й довго розмірковував над тим, що казав Гілдор, аж поки до нього не долинув веселий гомін: Пін бігав по зеленій траві, співаючи на весь голос.
«Ні, це неможливо, – подумав він. – Одна річ запросити молодших на прогулянку по Краю, де нема ані голоду, ані справжньої втоми – адже у будь-якому куточку знайдеться їжа й притулок. А зовсім інша – тягнути їх за собою у вигнання, дарма що вони самі пішли… Спадщину залишено мені одному. Навіть Сема, мабуть, не варто було брати». Тут він поглянув на Сема і виявив, що той уважно стежить за ним.
- Гей, Семе, що тепер? – сказав він. – Я покину Край дуже скоро, може, навіть на день не затримаюся у Струмковій Ярузі.
- Як буде, пане, так і буде!
- Отже, ти, як і раніш, хочеш іти зі мною?
- Аякже!
- Це буде дуже небезпечно. Це вже зараз небезпечно. Майже певно, що повернутися нам не судилося. [98]
- Ну, пане, якщо ви не повернетесь, то й я, звісно, не повернусь. Вони мені кажуть: «Не залишай його!» А я їм: «Залишити його? Дзуськи! Та я з ним піду хоч до Місяця! А якщо хтось з цих, на чорних конях, спробує йому перешкодити, буде мати справу з Гемджи», – кажу. Тоді вони засміялися…
- Та хто «вони»? Про що ти патякаєш?
- Ельфи, пане! Ми з ними трохи поговорили цієї ночі. Вони, здається, знали, що ви йдете назовсім, то я не став заперечувати. Пречудний народ, пане! Найчудовіший!
- Авжеж! – згодився Фродо. – Тепер ти з ними знайомий. То як вони тобі сподобалися?
- Як би вам пояснити… Та взагалі, неважливо, що я про них думаю. Вони стоять якось вище над усі мої міркування… або осторонь, – зовсім не такі, як я уявляв: стародавні та юні, веселі та сумні, все разом…
Фродо здивовано глянув на Сема, мимо волі намагаючись віднайти якусь зовнішню ознаку зміни – адже такого не міг сказати Сем Гемджи, якого він, здавалося, так добре знав. Сем вже не такий, яким був донедавна, але зовні залишився незмінним – тільки незвичайно задумливим.
- А ти не передумав залишати Край – тепер, коли твоє головне бажання здійснилося?
- Ні, пане. Важко це висловити, але після вчорашньої ночі я відчуваю себе якось інакше. Я наче навчився дивитися уперед. Знаю, що буде шлях довгим і важким, але назад не поверну. І не в тому річ тепер, щоб побачити ельфів, чи дракона, чи гори – я сам уже не знаю, чого хочу. Але на мене чекає щось важливе там, попереду, далеко звідси. Тепер я маю сам усе з’ясувати, розумієте?
- Я тільки одне розумію: Гандальф обрав мені доброго супутника. Дуже радий. Ми підемо удвох.
Без зайвих слів Фродо доїв сніданок, потім підвівся, озирнувся і покликав Піна.
- Усе готове? – спитав він, коли Пін підбіг. – Час іти далі. Ми пізно прокинулися, а пройти ще треба чималий шлях. ‘
- ТИ пізно прокинувся, якщо вже точним бути, – заперечив Пін. – Щодо мене, то я вже зрання на ногах. Ми лише чекали, доки ти скінчиш снідати та міркувати.
- Я вже впорався і з тим, і з другим. Тепер підемо до Переправи, якомога швидше. Повертатися на вчорашню дорогу не варто – підемо навпростець з цього місця. [99]
- Тоді ще треба повчитися літати, – зауважив Пін. – Звідси на своїх власних навпростець не підеш.
- А все ж можна скоротити чималий шмат. Переправа знаходиться на схід від Лісового Чертога, а битий шлях тут дуже завертає вліво – ось, бачите його петлю на півночі? Там він проходить через Топлінь до перехрестя з великим шляхом від моста на Засіку, Це кілька зайвих миль. Відстань стане на чверть коротшою, якщо йти до Переправи просто звідси. , .
- Хто навпростець ходить, той дома не ночує, – сказав Пін. – Місцина дика, болота, байраки – доводилось тут бувати, знаю. Тебе непокоять оті Чорні Вершники, але яка різниця, де з ними зустрітися – у хащах чи на шляху?
- У лісі і в полі нас важче знайти. А ще, хто вважає, що ми йдемо по дорозі, там і шукатиме, та не знайде!
- Ну, гаразд, – погодився Пін, – я з тобою піду і в хащу, і в драконову пащу. Але без усякого задоволення! Бо я розраховував на відпочинок у «Золотому сідалі» поблизу Засіки ще до заходу сонця. Там колись подавали найкраще пиво з усієї Східної чверті, а я туди давненько не навідувався. Але до Бренді-Долу треба дійти ще по-видному… Що скажеш, Семе?
- Куди пан Фродо, туди й я, – відповів Сем, мужньо поборовши гіркий жаль за кращим пивом Східної чверті.
- Ну, якщо вже нам не минути ані багнюки, ані тернини, краще поспішати, – сказав Пін.
Новий день був спочатку такий же спекотний, як і попередній; але потім із заходу припливли хмари, зібрався дощ. Гобіти сповзли по крутому зеленому косогору й поринули у густі зарості. їм треба було обійти Лісовий Чертог ліворуч та пройти навскіс крізь ліси на східних схилах пагорбів, до річкової долини, де не було ніяких перешкод, окрім кількох ярів та огорож між ділянками. Фродо підрахував, що їм треба буде пройти десь миль а вісімнадцять по прямій. .
Але вони швидко з’ясували, що ліс набагато густіший та глухіший, ніж здавалося зверху. У підліску-не було стежок; гобіти посувалися вперед дуже повільно. Поміж пагорбів натрапили вони на струмок, що тік у глибокому руслі зі слизькими берегами, вкритими плетивом ожинника. Струмок, як навмисне, пересікав обраний напрямок ходу. Перестрибнути неможливо, а йти бродом означало вимокнути, забруднитися та подряпатися. Мандрівники нерішуче зупинилися. [100]
- Не знаючи броду… – сердито пробурмотів Пін. Сем Гемджи озирнувся крізь гілля на схил пагорба, з якого вони щойно зійшли.
- Дивіться! – раптом зойкнув він, схопивши Фродо за руку. І вони побачили на тлі неба нерухомого коня, а поряд з ним – сутулу чорну постать.
Про те, щоб повертатися, вже й мови не було. Фродо перший поквапився пролізти у густий чагарник понад струмком.
- Отак-то, Піне, – сказав він. – Ми обидва мали рацію: хід навпростець відразу пішов криво, але ми вчасно зійшли з дороги! Ти маєш гострий слух, Семе; чи не чути чогось поблизу? -
Вони затамували подих; але погоні не було чутно.
- Він не спуститься конем по такій кручі, – сказав Сем. – Але, мабуть, уже зрозумів, що ми тут спустилися. Краще відійти подалі!
Але це було не так легко. Дуже заважали торби за спинами, чагарник та ожина чіплялись до ніг. Залишений позаду пагорб перешкоджав вітрові віяти у долині, і незабаром стало задушно. Коли ж нарешті дісталися до більш відкритої місцини, то усі змокли, ледь дихали і подряпалися з ніг до голови. До того ж не були впевнені, що не втратили потрібного напрямку. Береги струмка стали низькими, він поширшав, утратив глибину і спокійно тік кудись у бік Брендівіни.
- Ага, та це ж Засічний струмок! – здивувався Пін. – Якщо нам треба повернутись на попередній курс, пере^ правимося тут і завернемо праворуч.
Вони перейшли струмок бродом і швидким кроком рушили по широкому лугу, де ріс очерет. Потім знов почався ліс – високі дуби, де-не-де берест чи ясен. Земля була рівна, підліску небагато, але дерева стояли надто тісно й не давали змопг зазирнути уперед. Поривчастий вітер підіймав опале листя, з похмурого неба почали зриватися окремі краплі. Потім вітер вщух, і пішов рясний дощ. Гобіти пустилися майже бігом по галявині, вкритій травою, поринаючи у купи опалого листя, а дощ шурхотів та шурхотів навкруги. Вони мовчали й раз у раз озиралися, доки, по півгодині, Пін сказав:
- Боюся, чи не завернули ми занадто на південь. Бо здається, що ми йдемо уздовж лісу, а не впоперек! Цей ліс завширшки не більше милі, ми давно мали б пройти його наскрізь! [101]
-. Не варто кидатися туди-сюди, – сказав Фродо. – Тепер уже нічого не вдієш. Підемо, як і йшли! Відверто кажучи, не дуже мені хочеться виходити з-під дерев…
Вони подолали ще дві-три милі; дощ скінчився, сонце знову визирнуло з-за розкошлачених хмар. Полудень вже минув, час підживитися безперечно настав. Вони зупинились під великим берестом; листя його, хоч і пожовтіло, та ще не опало, й земля під ним залишилась сухою. Коли розпакували припас, виявилося, що ельфи наповнили їхні фляги прозорим, слабко-золотавим напоєм, що мав запах квіткового меду. Від нього забувалась усяка втома. Незабаром вони вже сміялися й над непогодою, й над Чорними Вершниками – адже дім був уже так близько!
Фродо притулився до стовбура береста й заплющив очі. Сем з Піном, сидячи поряд, стиха заспівали:
Хей! Хо! Плящина в мене є,
Що зцілить серденько моє,
І під дощем, і на вітрах,
І не страшний далекий шлях!
Нехай собі біжать хмарки,
А я поспав би залюбки.
- А я поспав би залюбкиї – повторили вони вже голосніше, але відразу осіклися. Фродо скочив на ноги. Довге-довге волання доніс вітер, похмуре скигління самотньої і лютої істоти. Воно ставало то гучнішим, то тихішим й скінчилось високою пронизливою нотою. Гобіти ще не ворухнулися, як знов пролунало, немов у відповідь, нове волання, більш віддалене та слабке, але таке ж моторошне й похмуре. Потім запанувала тиша, яку порушували тільки вишуми вітру серед листя.
- Як гадаєте, що це? – спитав нарешті Пін, намагаючись говорити зневажливо, але злегка заїкаючись.
- Якщо птах, то я таких не чув, – сказав Сем.
- То не звір і не птах, – заперечив Фродо. – То хтось когось кликав, то якісь слова, тільки незрозумілі. Але у гобітів таких голосів не буває…
Більше вони про це не говорили. Всі троє подумали про Чорних Вершників, але промовчали. Тепер їм не хотілося ні відпочивати, ні йти далі; але крізь луки треба було пройти, і то якнайшвидше й обов’язково засвітла. По кількох хвилинах вони закинули торби за плечі і рушили уперед.
Незабаром ліс несподівано скінчився. Відкрилася широка долина, поросла травою. Тепер стало видно, як далеко [102] вони відхилилися на південь: плаский пагорб Брендітропа вже підіймався за рікою, але не просто перед ними, а далеко ліворуч. Насмілившись, вони вийшли з-під дерев і щодуху рушили по рівнині.
Спочатку їм було страшно йти так, без прикриття. Верхівка пагорба, де вони снідали, залишилась далеко позаду. Фродо здавалось, що там ще й досі майорить чорна постать вершника, але насправді вона вже зникла безслідно. Сонце пошматувало хмари й тепер котилося до пагорбів, яскраво освітлюючи краєвид. І хоч неспокій не залишав їх, страху вони вже не відчували; земля навкруги ставала все більш затишною та доглянутою. З’явились ретельно оброблені поля та пасовиська між живоплотами й канавками для відведення води. Все було тихо та мирно, як і у будь-якому куточку Краю. З кожним кроком настрій гобітів поліпшувався. До Ріки було палицею кинути, і Чорні Вершники здавалися тепер далекою лісовою примарою.
Вони пройшли по межі просторого лану, де росла ріпа, й зупинилися біля міцно збитих воріт, що перекривали подальшу дорогу; вкрита слідами коліс, з’їжджена, вона бігла поміж огорожами до віддаленої левади. Пін присвиснув:
- Я знаю ці ворота, й леваду теж! Це землі Чудернака. За тими деревами його дім.
- Ще нам цього не вистачало! – сказав Фродо з таким переляком, наче Пін указав йому на драконівське лігвище. Супутники поглянули на нього здивовано.
- Чим тобі не до вподоби старий Чудернак? – спитав Пін. – Він добрий друг усіх Брендібоків. Ясна річ, хто йому поля пошкодить, тому буде лихо, собак він тримає злющих, але ж тут як-не-як до кордону недалеко, кожен має бути насторожі.
- Та знаю, знаю, – сказав Фродо. – Але все ж таки, – додав він з сором’язливою усмішкою, – боюся і його, і тих собак. Довгі роки я цю ферму обходив здалека. Коли я був ще хлопчиськом і мешкав у Бренді-Долі, то лазив до нього по гриби, й він кілька разів ловив мене. Нарешті він дав мені доброго прочухана, а потім притяг до своїх псів та й каже: «Погляньте, дітки, якщо цей малолітній негідник ще колись суне свого носа сюди, дозволяю його з’їсти. А тепер проведіть його!» І ті звірюки гнали мене до самісінької Переправи. Я так ніколи цього жаху й не позбувся, хоч, маю визнати, собаки були добре виховані і навряд чи й торкнули б мене. [103]
Пін розсміявся:
- Отож тепер маєш нагоду уладнати це діло, тим паче, що ти плануєш оселитись у Забоччі. Дядько Чудернак насправді добрий, аби тільки ніхто не спокушався на його гриби. Якщо йти по дорозі, ніхто не запідозрить, що ми злодії, а при зустрічі я з ним поговорю. Він приятель нашого Меррі, і ми бували тут часто. ,
Незабаром з-за дерев показалися очеретяні дахи великої ферми зі стодолами. Чудернаки, як і Мохноступи з Засіки, та й більшість мешканців краю Топлінь, будували не нори, а будинки; отже, й ця ферма була міцно складена з цегли та обгороджена високою стіною з широкими дерев’яними ворітьми.
Коли мандрівники підійшли ближче, з-за стіни долинуло грізне гавкання, й хтось голосно гукнув: «Гей, Хвацько! Ікло! Вовчок! Вперед, дітки!»
Фродо й Сем так і заклякли на місці. Пін спокійно крокував собі далі. Ворота розкрилися, й три здоровезних собаки вистрибнули просто на них з лютим риком. Піна вони неначе не помітили, але Сем був змушений відскочити до огорожі, коли двоє собак, на вигляд – справжні вовчиська, заходилися обнюхувати його, відповідаючи гарчанням на кожну його спробу ворухнутися. Найбільший та найзліший з трьох став перед Фродо, ощиривши зуби та рикаючи.
У воротах з’явився присадкуватий кремезний гобіт з круглим червоним обличчям.
- Здоровенькі були, панове! А хто ж ви такі та чого вам треба, скажіть-но мені, будь ласка?
- Добридень, пане Чудернак! – сказав Пін.
, фермер придивився уважніше й широко, посміхнувся:
- Еге, та це ж наш Пін – тобто, вибачайте, пан Тук! Куди це ви подівалися? Добре, що я вас упізнав! А то я звелів своїм собачатам кидатися на будь-якого чужинця. Дивні справи тут діються, – сказав він, похитуючи головою. – Звичайно, Ріка близько, різний люд вештає, але такого чужинського чужинця, як нині, я ще зроду не бачив. Відтак я все зроблю, аби тільки він тут знов не з’явився!
- Про кого це вам ідеться? – спитав Пін.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве