Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

- Чи ви його не зустріли? Та ж він тільки-но попрямував по цій стежині до великого шляху. Дивний відвідувач і про дивні речі розпитував. Але, може, краще зайдете до хати? Там побалакати буде зручніше. Знайдеться й краплина непоганого пивка, якщо ви, пане Тук, та ваші друзі забажаєте. [104]
Не було сумніву, що фермер багато чого їм розповість, якщо його не квапити та не заважати, й мандрівники охоче прийняли запрошення.
- А як же собаки? – затурбувався Фродо. Фермер розсміявся:
- Вони вас не зачеплять, доки я не накажу. Гей, Вовчок, Хвацько, Ікло! – гукнув він. – До мене!
Фродо та Сем полегшено зітхнули, коли собаки відійшли, щоб дати їм пройти. Пін познайомив друзів з фермером.
- Ви, мабуть, не пам’ятаєте Фродо Торбинса, – сказав він, – але колись він мешкав у Бренді-Долі.
Почувши прізвище «Торбинс», фермер здригнувся й уп’явся очима у Фродо. «Чи він не згадав оті вкрадені гриби? – подумав той. – Ось зараз як звелить своїм собакам провести мене подалі…» Але фермер тільки потис йому руку.
- Ну, далі вже нема куди! – гукнув він. – Ви – Торбинс? Заходьте ж! Поговорити треба.
Вони увійшли до кухні і всілися біля широкого вогнища. Фермерова дружина принесла величезний джбан з пивом, наповнила чотири містких кухлі. Пиво було чудове, й Пін вирішив, що це цілком винагородить його за те, що не завітав до «Золотого сідала». Сем сьорбнув неохоче: він з дитинства звик не довіряти мешканцям інших чвертей Краю й зовсім не був прихильний до скорої дружби з тим, хто вдарив його хазяїна, хоч би й дуже давно.
Товариство обмінялося кількома зауваженнями щодо погоди й майбутнього врожаю (який обіцяв бути не гіршим, ніж звичайно), господар відставив кухоль і окинув поглядом усіх гостей:
- Отже, паничу Перегрій, чи не розповісте, звідки ви йшли та куди? Чи не до мене гостювати? Тоді як же ви могли пройти непомітно повз наші ворота?
- Та, розумієте… Відверто кажучи, бо ви вже й самі здогадалися, – ми прийшли 3 іншого боку через лани. Але це сталося випадково. Ми заблукали неподалік від Лісового Чертога, бо хотіли зрізати шлях до Переправи.
- Ну, якщо ви поспішали, то краще було б вам іти битим шляхом, – зауважив господар. – Але не в тому річ. Можете гуляти по моїх ланах де заманеться, Піне, та й ви, пане Торбинс, хоч, напевне, гриби ви ще досі полюбляєте, – він посміхнувся. – Так, ваше ім’я я ще не забув! Пам’ятаю, юний Фродо Торбинс був одним з найзапекліших [105] жиґунів Забоччя! Але справа не у грибах, а в тому, що вас тут уже згадували – якраз перед тим, як ви прийшли. Бо про кого, як ви гадаєте, розпитував той чужинець на коні?
Гості налякано принишкли. А фермер вів далі, не поспішаючи, смакуючи цікаву новину.
- Отже, під’їхав він до моїх воріт – ми їх чогось забули замкнути – на здоровезній вороній коняці, та просто до ґанку – сам теж увесь геть чорний, у каптурі, немов не хоче, щоб його впізнали. Що ж йому тут треба, гадаю. Здоровили до нашого Краю рідко приїздять, а вже про таких навіть чутки не було. «Доброго вам ранку! – кажу йому, виходячи на ґанок. – Ця доріжка нікуди далі не веде, і чого б там ви не шукали, краще буде повернутися до великої дороги, скоріше доїдете». А Хвацько підійшов до нього, понюхав, та як завищить, немов його бджола вжалила, хвоста підібгав та й заповз під ґанок; ще довго там скиглив. Дуже це мені не сподобалось. А той тип сидить собі, як опудало. «Я гань був звідти, – каже він і тиця пальцем на захід – через МОЇ лани, розумієте? – Мені потрібен Торбинс». Схилився він до мене, а обличчя не каже – каптур низько насунутий. Мене аж мороз вхопив за плечі. А все одно, не розумів я, чого це чужинець буде нахабно толочити мою землю. «Забирайтеся звідси геть! – кажу. – Та не гайте часу. Ніяких Торбинсів тут немає. Ви не туди дивилися. Повертайтеся до Гобітону, тільки тепер вже по дорозі!» А він мені просто у обличчя сичить: «Торбинса там нема. Він іде сюди. Він десь неподалік. Я бажаю його бачити. Якщо з’явиться, скажи мені, і я привезу тобі золото!» А я йому на це: «Можете не утрудняти себе. Забирайтеся, звідки прийшли, та скоріш, бо по хвилині я усіх собак нацькую!»
Він знов засичав, а може, засміявся. Потім дав остроги своєму коню – та як рушить на мене, я ледь устиг відскочити. Гукнув собак, але він завернув і чкурнув геть – через ворота та по стежці до розпуття, наче вітром його здуло. Ну, що ви на це скажете? .
Кілька хвилин Фродо сидів, дивлячись у вогонь, і гадав, як же йому тепер здолати відстань до Переправи. Нарешті сказав:
- Справді, не знаю, що це все може значити…
- Тоді я вам поясню, – сказав Чудернак. – Не варто вам було зв’язуватися з Гобітоном, пане Фродо! Чудернацький там народ – (Тут Сем завовтузився на стільці і скоса поглянув на нього.) – Але ви завжди були неспокійним хлопцем. Як я почув, що ви від Брендібоків переїхали до [106] старого Більбо, то відразу сказав: лихо йому буде! Повірте мені, все це відгуки давніх пригод Більбо. Гроші він добув, кажуть, невідомо як, у чужих краях. Може, комусь кортить дізнатися, куди поділися золото й діаманти, що були приховані у нього в льоху? .
Фродо промовчав. Здогадливість фермерова його зовсім не звеселила.
- Ну, пане Фродо, – повів далі Чудернак, – я радий, що вам вистачило здорового глузду повернутися до Забоччя. Раджу тут і оселитися. Та не лигайтеся з чужинцями. Тут знайдуться для вас друзі, А якщо ці чорні типи ще спробують сюди лізти, то будуть мати справу зі мною. Скажу, що ви чи вмерли, чи виїхали за кордон, взагалі, щось вигадаю. Й це буде навіть майже правдиво, адже вони, певно, розшукують не вас, а пана Більбо.
- Може, це й слушно, – промовив Фродо, вперто дивлячись у вогонь. Він не хотів зустрічатися поглядом з Чудернаком. А той пильно глянув на нього й сказав:
- Либонь, ви маєте якісь свої плани. Ясна річ, що не випадково дісталися ви сюди відразу після того вершника. Здається, мої новини не дуже вас здивували. Можете нічого не казати, я й сам бачу, що справи ваші кепські. Може, вас турбує, як дійти до Переправи?
- Так, – зізнався Фродо. – Але якщо ми тільки будемо сидіти тут і розважатися, то нічого з того не вийде. Отже, на жаль, нам час іти. Щиро дякую за ласку! Я жахливо боявся вас та ваших собак цілих тридцять років, хоч вам, мабуть, смішно це чути. Тепер жалкую: мав би доброго друга. А ще шкода, що треба так скоро розлучатися. Але я постараюся повернутись.
- Ласкаво просимо у будь-який час, – сказав Чудернак. – Але я маю пропозицію. Вже вечір, час вечеряти – адже ми лягаємо відразу після заходу сонця. Якщо сядете з нами до столу, нам буде дуже приємно!
- Так само й нам, – відказав Фродо. – Але боюся, що ми не можемо собі цього дозволити. Навіть якщо негайно підемо, то вряд чи засвітла встигнемо до Переправи.
- Та стривайте, дайте ж мені сказати! Я саме намагався запропонувати: по вечері я запряжу своїх коників і відвезу вас усіх до Переправи. Це збереже вас від зайвої втоми, а можливо, й від чогось гіршого.
Фродо подякував і згодився, на велику втіху Піна й Сема. Сонце закотилося за пагорби, й надворі вже сутеніло. До кухні увійшли двоє синів та три дочки Чудернака, [107] накрили стіл до вечері. Зібралися гобіти-робітники з ферми, розвели вогонь у печі, запалили свічки. Господиня, тітонька Чудернак, снувала туди-сюди, й незабаром за стіл сіло чотирнадцятьдцців, а було там досхочу пива, та величезне блюдо грибів з шинкою, та чимало всілякої пожив-ної сільської їжі. Собаки лежали біля вогнища і хрумтіли кістками, що для них вийняли з юшки.
Коли все під’їли, фермер із синами вийшли на двір. При світлі ліхтаря вони викотили фургон і почали запрягати коників. Було вже поночі, коли гості вийшли з господи. Вони поклали свої торби до фургона, потім залізли туди й самі; фермер сів на передок і підхльоснув двох кремезних поні. Дружина його стояла у смузі світла, що падало з прочинених дверей.
- Обережніше там, старий! – сказала вона. – Не сперечайся з чужинцями та повертайся швидше!
- Та вже як-небудь! – відповів Чудернак і виїхав за ворота. Було тихо, навіть вітер заснув, ніч стояла безмовна й прохолодна.
їхали без вогнів, а тому не поспішали. Через пару миль путівець злився з брукованим шляхом, прокладеним по високому насипу. Подолавши глибокий рівчак та укіс, Чудернак зліз, подивився на всі боки, на північ і на південь, але нічого не побачив. Ніщо не порушувало тиші. Над рівчаками підіймалися смуги туману і розповзалися над полями.
- Невдовзі туман усе затягне, – сказав Чудернак, – але я ліхтар запалювати не буду, поки не поверну на зворотну путь. Якщо хтось на шляху з’явиться, ми ще здаля почуємо.
Від повороту на гостинець до Переправи було десь миль п’ять. Гобіти загорнулись у ковдри, але не) спали, а напружено прислухалися, хоч не чули нічого, крім скрипу коліс та повільного цокотіння копит поні. Фродо здавалося, що фургон повзе повільніше за слимака. Пін клював носом, але Сем вперто витріщав очі у туман, що дедалі густішав.
Нарешті з темряви праворуч виринули два високі білі стовбури, що позначали поворот до Переправи. Чудернак притримав поні, й фургон зі скрипінням зупинився. Гобіти були вилізли, але тут попереду на дорозі залунав, наближаючись, той звук, якого вони так побоювалися, – дрібне тупотіння.
Фермер зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні. Трик-трак, трик-трак – звук гучно лунав у густому тумані. [108]
- Вам варто сховатися, пане, – занепокоївся Сем. – Залізьте поглибте та вкрийтеся ковдрами, а ми вже завернемо голоблі тому вершникові!
Він виліз з фургона і приєднався до фермера. Тепер, щоб дістатися до фургона, Чорному Вершнику довелося б стоптати молодшого Гемджи.
Трик-трак, трик-трак, – вершник був зовсім близько.
- Гей, хто там? – гукнув Чудернак. Тупотіння різко увірвалося. У пітьмі вималювалася темна безформна постать.
- Гей, хто там! – знову гукнув фермер, віддав віжки Сему і зробив крок уперед. – Стій, де стоїш! Чого вам треба, куди несетесь?
- Мені Потрібен пан Торбинс. Чи ви його не зустрічали? Ті слова пролунали глухо, але не впізнати голос Меррі Брендібока було важко. А він зірвав хустку, що прикривала ліхтарик, і висвітлив здивоване обличчя Чудернака.
- Паничу Меррі! – вигукнув фермер.
– Він самий. А за кого ви мене мали? – поцікавився Меррї. Він сидів верхи на поні, загорнутий ледь не по самі очі товстим шарфом, щоб захиститися від туману. Освітлена постать його відразу скоротилася до звичайного розміру. Фродо вискочив з фургона йому назустріч.
- Ось і ти нарешті! – зрадів Меррі. – Бо я вже занепокоївся, чи з’явишся ти взагалі сьогодні, та тут ще й туман. Тоді я вирішив переправитися та прогулятися до Засіки – перевірити, чи ти бува не звалився у яке-небудь провалля. Але щоб мені повилазило, якщо я розумію, Звід^ ки ви узялися. Де ви їх знайшли, дядечку Чудернак, – у своєму качиному ставку?
- Ні, я їх спіймав, коли вони порушували мою межу, – сказав фермер, – й ледве не нацькував собак. Та вони вам самі усе розкажуть. А мені, вже даруйте, панове, краще завернути додому. Ніч на носі, жіночка моя буде хвилюватися.
Він подав фургон назад і розвернув конячок.
- На добраніч вам усім, – сказав він. – Отже видалася неспокійна днина, їй-бо! Але те добре, що добре скінчилося, хоч, мабуть, передчасно так казати, поки ми усі не дістанемося до своїх дверей. Відверто кажучи, я буду радий зачинити їх за собою.
Він запалив ліхтарі й заліз на передок, але раптом знов обернувся:
- Ледве не забув! Моя господиня передавала вам вітання, а до нього ще оце, – він помацав під сидінням і витяг звідти чималого кошика. – Тримайте! [109]
Фродо взяв кошик, і фермер покотив додому, під дружні вигуки подяки та добрі побажання.
Четверо друзів стояли на дорозі, поки неясні кола світла не розтанули серед нічної темряви. Зненацька Фродо розсміявся: з-під закритого віка кошика, що він тримав у руках, віяло чарівним грибним духом.

Розділ 5
ВИКРИТТЯ ЗМОВИ
- Тепер вже й нам час іти додому, – сказав Меррі. – Чую, що з вами не все гаразд, та розберемося потім.
Спуск до Переправи був прямий, десь за сто футів, його підтримували у доброму стані й навіть зробили огорожу з повапнених камінців. Унизу до широкої дощаної пристані був пришвартований великий, мов пліт, пором. Білі причальні тумби понад водою лисніли у світлі двох ліхтарів на високих стовпах. Позаду мандрівників туман уже переповзав польові загорожі; але вода ще залишалась чистою, лише подекуди в очереті під берегом звивалися стрічки пари. На тім боці туман здавався рідшим.
Меррі звів поні по сходнях до порома, інші пішли слідом за ним. Потім Меррі обережно відштовхнувся довгою жердиною. Брендівіна котила свої води вільно й неспішно. Протилежний берег був крутий, від причалу вела нагору дорога, освітлена мерехтливими лампами: За нею в тумані виднівся пагорб, усіяний безліччю жовтих та червоних вогників – то були вікна Брендідару, стародавньої садиби Брендібоків.
У сивій давнині Горендад Бестібок, глава роду Бестібо-ків, одного з найстаріших у Топлені, а може, й у цілому Краю, переправився через ріку, що здавна вважалась кордоном східних земель. На тім боці він збудував (чи вирив) Брендідар, змінив ім’я на Брендібока та й оселився там, ставши господарем майже самостійної округи. Родина його розросталася, і нащадків не бракувало, отже, помалу Бренді-Дол зайняв цілком увесь плаский пагорб, і було у ньому сила-силенна вхідних дверей, і чорних сіней, і сотні вікон. Потім Брендібоки та їхня численна челядь почала рити нори й навіть будувати оселі навкруги пагорба, і таким чином було засновано Забоччя, густонаселену смугу між рікою та Старим Лісом, своєрідну гобітанську колонію. Головним селищем її був Брендітроп, що притулився на схилі позаду Брендідару. Мешканці Забоччя й Топлені приятелювали; а владу Господаря Пагорба, як звали главу роду Брендібоків, визнавали всі фермери між Засікою та Очеретянкою. Але в інших частинах Краю здебільшого вважали гобітів Забоччя за окремий народ, мало не чужинцями, хоч насправді вони були точнісінько такі, як гобіти усіх чотирьох чвертей, за одним винятком: вони дуже захоплювались веслуванням на човнах, а дехто навіть умів і сам плавати.
Земля їхня не мала ніякого захисту з заходу, але з часом там влаштували огорожу з живих Дерев, Переплетінь. її посадили багато поколінь тому, старанно доглядали, аж нарешті дерева розрослися так, що їхнє гілля суцільно переплелося. Переплетінь тяглась від самого моста через Брендівіну, загинаючись великою дугою, до Стрілки, де з Брендівіною зливалася Осокорка, що текла крізь Старий Ліс, і це дорівнювало майже двадцяти милям з кінця в кінець. Але, зрозуміло, цей захист був не дуже надійний, ліс у багатьох місцях впритул підходив до Переплетені, тим-то у Забоччі на ніч замикали двері, чого у Краї ніхто не робив.
Пором повільно повз упоперек ріки. Берег Забоччя наближався. З усього товариства тільки Сем раніше не бував за Рікою. Дивне відчуття охопило його, коли він стежив, як вода з дзюрчанням обтікала пором: минуле життя відходило у туман, а майбутнє було темне. Він почухав у потилиці і на мить пожалкував, що пан Фродо не залишився у тихій Торбі-на-Кручі.
Четверо гобітів зійшли на берег. Меррі затримався, щоб прив’язати пором, а Пін відразу повів поні вгору по дорозі, але тут Сем, озирнувшись, щоб попрощатися з Краєм, хрипко прошепотів:
- Подивіться, пане Фродо! Ви нічого не бачите?
На протилежному березі, під ліхтарями, вони ледве угледіли щось на зразок оберемка забутого чорного ганчір’я. Але оберемок цей рухався, хитався з боку на бік, неначе обнюхував землю. Потім невідомий поповз, а може, пішов, зігнувшись, у темряву, куди не досягало світло ліхтарів.
- Що це таке? – вигукнув Меррі.
- Це женеться за нами, – відповів Фродо. – Але зараз, будь ласка, не розпитуй мене! Ходімо хутчіш звідси!
Вони квапливо піднялися на верхівку пагорба, але, коли знов озирнулися, той берег був сповитий імлою, й нічого вже не можна було побачити.
- Як гарно, що ви не залишаєте там човнів! – сказав Фродо. – А чи здатні коні перепливти ріку? [111]
- Авжеж, плавати вони вміють, – сказав Меррі. – Але що їм заважає зробити гак у двадцять миль до моста? Я ніколи не чув, щоб коні перепливали Брендівіну. Навіщо це їм?
- Потім розповім, коли будемо вдома… під дахом.
- Гаразд. Ви з Піном дорогу знаєте, тож ідіть тихенько, а я пощу уперед, скажу Череванчику, що ви знайшлися. Зберемо вечерю та все таке.
- Ми сьогодні вже вечеряли у Чудернакау – сказав Фродо, – але не відмовимось від другої спроби.
- Хай буде так! А дай-но мені цей кошик! – сказав Меррі і зник у темряві.
Від Брендівіни до нової домівки Фродо у Струмковій Ярузі треба було ще йти. Друзі оминули Садибний Пагорб, залишивши Брендідар ліворуч, і на околиці Брендітропу вийшли на головну дорогу від моста на південь. На півмилі північніше від неї відходила праворуч бокова доріжка. По ній вони пройшли ще пару миль і нарешті відчинили хвіртку у щільній огорожі. Дім у темряві був зовсім невидимим: він стояв осторонь, посеред широкої круглої галявини, оточеної деревами. Фродо обрав цей будинок саме заради відлюддя: можна було входити та виходити непомітно. Дім колись побудували Брендібоки спеціально для гостей чи тих родичів, кому набридло жити серед галасу й гаму Брендідару, – старомодна будова у сільському дусі, нібито справжня нора: довга, низька, одноповерхова, з дерновим дахом й круглими вікнами та дверима.
Поки йшли по трав’янистій стежці, дім здавався мертвим – усі вікна були зачинені віконницями й темні. Фродо постукав у двері, і Череванчик Бульбер відчинив їм; приємне світло пролилось на ґанок. Вони хутко увійшли, замкнули двері та більше не випускали світло назовні. За дверима вони побачили просторий передпокій з дверима обабіч; звідти у глиб дому йшов коридор.
- Подобається тобі? – спитав Меррі, виходячи з коридора. – Ми постаралися влаштувати все, як удома, але ж часу мали обмаль: адже ми з Череванчиком тільки вчора прибули на останньому фургоні.
Фродо озирнувся. Усе й справді нагадувало домівку: улюблені речі його та Більбові (як гостро нагадали вони про старого тут, у нових стінах!) стояли приблизно на тих же місцях, що й у Торбі-на-Кручі. Приємний, затишний дім – непогано було б справді оселитися тут на відлюдді… [112]
Фродо здавалося нечесним, що він втягнув друзів у цю історію, і він знову замислився, як сповістити друзям про близьке розлучення; але це треба було зробити цього ж вечора, поки ще не лягли спати.
- Все чудово! – із зусиллям промовив він. – Навіть не віриться, що це зовсім інший дім.
Подорожні скинули плащі і склали свої речі на долівці. Меррі провів їх довгим коридором униз до якихось дверей, прочинив ті двері, і звідти повіяло парою та пролилося світло.
- Лазня! – скрикнув Пін у захваті. – О Меріадок Благословенний!
- Хто перший іде митися? – спитав Фродо. – Той, хто найстарший чи найшвидкіший? Ти, друже Перегрій, у всякому разі будеш останній!
- Можна зробити краще, – додав Меррі. – Не варто починати життя на новому місці з суперечок. Там знайдете по цебру на кожного та великий казан з окропом. А ще мочалки, і рушники, і мило. Залазьте та мийтеся хуткіше!
Меррі з Череванчиком почимчикували до кухні на протилежному кінці коридора – пізня вечеря була майже готова. З купальної кімнати долітали уривки пісень, плюскіт води та хлюпання. Раптом голос Піна вирізнився серед загального галасу; він співав найулюбленішу з Більбових купальних пісеньок:
Хай спів лунає звідусіль,
Прославші лагідну купіль,
Що бруд і втому геть змива,
То як же їй не заспівать!
О! Струни літнього дощу,
Жадані квітці і кущу…
Та ліпше розхлюпу струмків
Купіль хай славить дружний спів!
О! В літню спеку джерело
Дарунком долі нам було,
Але, напарившись усмак,
Холодне пиво любить всяк!
І хоч фонтани в небеса
Злітають… Що нам та краса!
Нехай всіма і звідусіль
Гаряча славиться купіль!
На завершення співу щось голосно заплюскотіло, і Фродо обурено зарепетував:
- Пін вирішив влаштувати собі водоспад. [113]
Меррі підійшов до дверей:
- Гей, чи бажають панове повечеряти та промочити горлянку?
Фродо вийшов, витираючи мокре волосся:
- Там у повітрі стільки води, що мені краще буде посохнути на кухні!
- Чи ви сказилися! – зойкнув Меррі, заглянувши до лазні: по кам’яній підлозі розтікалися калюжі. – Ото, Піне, ніякої тобі вечері не буде, доки все це не прибереш! Та поквапся, бо чекати не будемо!
Вони розсілися довкола столу, який присунули поближче до вогнища. Фредегар спитав майже безнадійно:
- Грибочків, либонь, ви вже скуштували досить?
- Хто тобі це сказав? – пирхнув Пін.
- Це – моя власність, – поважно сказав Фродо, – особисто мені подарована тіточкою Чудернак – найкращою з господинь! Геть зі своїми жадібними лапами, я сам їх поділю!
Гобіти прихильні до грибів аж до нестями, не те що люди. Саме тому Фродо у парубочі літа робив набіги на славетні городи Топлені, тому так гнівався Чудернак. Але зараз грибів було досхочу, навіть як на гобітанський апетит. А на столі стояло ж іще чимало інших страв, отже, коли скінчили, навіть Череванчик Бульбер зітхнув із задоволенням. Вони відсунули стіл і всілися біля вогнища.
-. Приберемо пізніше, – сказав Меррі. – Тепер доповідайте. Я вже втямив, що ви мали пригоди – без мене! Це нечесно! Вимагаю докладного звіту, а найбільш хочу знати, звідки узявся шановний Чудернак та чому він мене так зустрів. Якщо судити з голосу, він чогось ПОБОЮВАВСЯ – щось не віриться!
- Ми всі побоювались, – відповів Пін по хвилі. – Та й ти б теж злякався, якби за тобою два дні полювали Чорні Вершники.
- Це хто такі?
- Чорні постаті на чорних конях. Якщо Фродо говорити не хоче, то я сам все розповім, з самого початку.
Він з усіма подробицями оповів про всі події, починаючи з Гобітону. Сем підтакував та додавав різні вигуки Фродо мовчав.
- Я б вирішив, що ви все вигадали, якби на власні очі не бачив ту чорну гидоту на пристані, – сказав Меррі, – та не чув, як злякався Чудернак. Як це розуміти, Фродо? [114]
- Братик Фродо воліє мовчати, – сказав Пін. – Але, мабуть, час уже йому розкрити карти. Досі ми нічого не чули, опріч натяків старого Чудернака щодо скарбів дядька Більбо.
- То тільки здогадки, – квапливо втрутився Фродо, – він нічого не знає!
- Старий Чудернак аж ніяк не дурний, – сказав Меррі. – Зір у нього гострий, багато чого вариться у його круглій голові, хоч з вуст не виходить. Я чув, що він колись ходив до Старого Лісу і чимало цікавого знає. Ти б хоч сказав, Фродо, чи вірно він угадав?
- Взагалі вірно, – неохоче визнав Фродо. – Це пов’язано з колишніми пригодами Більбо, і Чорні Вершники шукають чи, краще мовити, переслідують його або мене. Отже, якщо хочете знати, це все зовсім не жарти. Боюся, що не буде мені спокою ані тут, ані деінде. – Він окинув поглядом вікна та стіни, немов боючись, що вони зараз поваляться. Друзі його промовисто перезирнулися. «Зараз зізнається», – пошепки сказав Пін. Меррі хитнув головою.
- Гаразд, – промовив нарешті Фродо і рішуче випростався на стільці. – Я більше не можу це приховувати. Мені треба дещо повідати вам. Тільки не знаю, з чого почати…
- Здається, я можу тобі допомогти, – недбало сказав Меррі. – Хочеш, скажу сам?
- Що ти маєш на увазі? – занепокоївся Фродо.
- А ось що, дорогий мій: тобі дуже моторошно, бо не знаєш, як з нами розпрощатися. Ти з самого початку намагався піти з Краю, але біда налетіла раніше, ніж ти очікував, а тепер ти збираєшся з духом, щоб піти негайно, хоч і попри власне бажання. Ми тобі дуже співчуваємо!
Фродо розкрив рота, але слів не знайшов. Він до того розгубився, що друзі розсміялись.
- Бідолашний Фродо! – сказав Пін.- Чи ти сподівався пустити нам всім пил у вічі? Та в тебе на це не вистачило б ані розуму, ані обачності! Ти явно збирався піти й покинути всі страхи, що тебе мучили весь цей рік, починаючи з квітня. Раз у раз ти бурмотів: «Чи побачу я ще цю долину, хтозна?» та таке інше. А ще надумав удавати, немов хочеш продати Торбу-на-Кручі тим Кошелям заради грошей! А ще ті таємні нічні розмови з Гандальфом…
- Ой лишенько! – вигукнув Фродо. – Адже я вважав, що все так розумно влаштував! Що Гандальф мені скаже! Бо ж тепер увесь Край буде балакати про мій від’їзд… [115]
- Та ні! – заспокоїв його Меррі. – Щодо цього не хвилюйся. Ясна річ, таємниця колись розкриється, але поки що вона відома, як я вважаю, тільки нам, змовникам. Все х таки ми тебе добре вивчили, та й Більбо теж знали. Здебільшого нам вдається здогадатись, що ти маєш на думці. Щиро кажучи, я пильно стежив за тобою з того самого часу, як Більбо зник. Ти мусив піти за ним, раніше чи пізніше. В останні дні мені здавалося, що це має статися вже скоро. Ми дуже непокоїлися щоб ти не ушився зненацька, на зразок Більбо. З самої весни ми за тобою пильнували та мізкували. Не дамо тобі вислизнути так легко!
- Але я мушу йти, – сказав Фродо. – Нічим ви мені не допоможете, дорогі мої. Це велике нещастя для всіх нас, але годі й пробувати затримати мене. Коли вже ви майже про все здогадалися, будьте ласкаві, допоможіть, а не заважайте!
- Та ти не збагнув, – утрутився Пін, – коли ти мусиш іти, значить, ми теж мусимо. Ось ми з Меррі й підемо. Сем – чудовий хлопець, він за тобою охоче до драконової пащі полізе, якщо тільки не перечепиться по дорозі, але у такій важливій справі одного компаньйона замало!
- Любі мої гобіти! – розчулився Фродо. – Адже я не можу цього допустити. Я вже давно так вирішив. Скільки не кажіть «важлива, важлива», а все ж таки ви не все розумієте. Це не полювання на скарби, не прогулянка туди та назад. Це втеча від одної смертельної небезпеки до другої, теж смертельної…
- Та навпаки, ми все розуміємо, – впевнено сказав Меррі. – Тому й хочемо йти з тобою. Ми знаємо, що Перстень – річ страшна, але зробимо все можливе, щоб допомогти тобі проти Ворога.
- Перстень! – скрикнув Фродо, геть збитий з пантелику.
- Еге ж, Перстень, – сказав Меррі.- Братику Фродо, ти недооцінив зацікавленість твоїх друзів. Я знав про Перстень уже багато років, задовго до того, як зник Більбо; але позаяк він його приховував, то й я притримував язика за зубами, поки ми не уклали змови. Безперечно, я знав Більбо гірше за тебе, бо був ще малюком, а він обачніший, ніж ти, але все ж таки я його вирахував. Хочеш, розповім, як усе це з’ясувалося?
- Кажи! – ледь чутно промовив Фродо.
- Підвели його, природно, Кошелі-Торбинси. Одного разу, десь за рік до Бенкету, гуляв я по дорозі і здаля побачив [116] Більбо. Аж раптом назустріч нам – Кошелі. Більбо пішов повільніше, а потім – гоп, і щез! Я геть-чисто остовпів, ледве встиг сховатися сам, зрозуміло, у найпростіший спосіб – проліз під кущами та й пішов полем; Кошелі пройшли, я гульк на дорогу і ледь не налетів на Більбо: він з’явився невідомо звідки ось так просто переді мною. Він щось сунув до кишені, та я встиг помітити блиск золота. т Після того я вже був насторожі. Можна сказати – шпигував за дядьком. Але ж усе-це було таке загадкове, а мені ще й двадцяти років не виповнилося… Я, мабуть, єдиний з усього Краю, крім тебе, Фродо, зазирнув до таємної книги старого Більбо.
- Ти читав його нотатки! – вразився Фродо. – О високі зірки! Та чи можна на цьому світі надійно зберегти хоча б один секрет?
- Можна, хоч складно, сказав би я, – хмикнув Меррі. – Але мені тільки раз пощастило мигцем глянути, та й то було непросто. Дядько ніколи не залишав книгу без нагляду. Цікаво, куди вона поділася? Я не відмовився б подивитися на неї ще раз. Вона в тебе, Фродо?
- Ні, в Торбі її нема. Напевно, він узяв її з собою.
- Отож, – вів далі Меррі, – я помовчував, доки навесні справи не повернули на серйозне. Тоді ми уклали змову і вдалися до рішучих заходів. Ти – твердий горішок, можна й зуби зламати, а Гандальф і ще твердіший, – ми були змушені залучити до наших лав інформатора. Хочеш познайомитись?
- Де він? – спитав Фродо, озираючись, немов був готовий побачити, як похмура постать в масці вилазить з буфета.
- Сем, покажися, – звелів Меррі, і Сем підвівся, червоний по самісінькі вуха, як ошпарений. – Ось хто збирав для нас крихти знання! І чимало зібрав, повір, поки нарешті не попався. Після чого, мушу визнати, він, давши слово, відмовився від подальшого співробітництва.
- Сем! – скрикнув Фродо, відчуваючи, що сильніше здивуватися вже неможливо. Сміятися йому чи сердитися, він і сам не знав. Його обвели навколо пальця, але він чогось не дуже засмутився.
- Так, пане, – сказав Сем. – Вибачте, пане, Я ж нічого поганого не бажав ані вам, ані Гандальфові. Між іншим, він хоч інколи, та каже щось слушне: пам’ятаєте, ви збиралися йти сам-один, а він до вас: «Ні! Візьми з собою когось, щоб був вірний». [117]
- Але ж до кого тут я можу мати довіру? – спитав Фродо.
Сем засмучено поглянув на нього. Меррі заперечив:
- Усе залежить від того, чого ти хочеш. Можеш повірити, що ми будемо з тобою на щастя чи на біду, хоч до найгіршого кінця. А будь-які твої таємниці збережемо чи й не краще за тебе. Але ти не можеш розраховувати, щоб ми залишили тебе з бідою віч-на-віч. Ми ж твої друзі, Фродо. Так чи інакше, ми знаємо майже все, про що говорив Гандальф. Ми знаємо багато чого про Перстень. Нам дуже страшно, але ми підемо з тобою – чи твоїм слідом, як гончаки.
- А ще, пане, – додав Сем, – треба ж додержуватися ельфійської поради. Гілдор порадив вам узяти таких, хто сам схоче – не станете ж ви цього заперечувати!
- Та, звісно, не стану, – сказав Фродо, кинувши погляд на Сема, що всміхався, мов невинне дитя, – але вже тепер ні за що не повірю, що ти спиш, навіть якщо хропіти будеш. Стусатиму тебе щосили, щоб упевнитися! – Він розсміявся і звернувся до своїх родичів: – Гей ви, компанія злісних шахраїв! Хай вас небо благословить, я здаюся. Приймаю Гілдорову пораду. Коли б не така небезпека, я був би ладен танцювати на радощах! Але й тепер я такий щасливий, такий щасливий, як давно вже не був. А як же важко було мені очікувати цієї розмови…
- Оце добре! Домовилися. Тричі «ура!» капітанові Фродо та його команді! – заволали змовники і пішли довколо нього хороводом. Меррі та Пін заспівали пісеньки, що заздалегідь приготували власне на цей випадок, на зразок тієї гном’ячої пісні, з якої колись почалися мандри Більбо:
Прощай! Від прихистку тепла
Дорога наша пролягла…
Ліси і гори ми пройдем.
Хай дмуть вітри і дощ паде!
Рушаймо, перш ніж згасне день!
Крізь хащі й темряву ходім
У Рівенделл, де ельфів дім,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве