Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Хранителі Персня”

Туманом вкритий чарівним…
А де дорозі буде край, -
Про те нас краще не питай.
Хоробрим справа до снаги!
Нехай повсюди ворога… [118]
За постіль буде нам трава,
Шатром нас небо укрива…
До недосяжної мети
Будь-що ми маємо дійти.
В дорогу друзі, час не жде!
Рушаймо, перш ніж згасне день!
- Чудово! – схвалив Фродо. – Ну, а тепер до роботи. Нам ще багато треба встигнути, перш ніж полягаємо спати – це ж остання наша ніч під дахом.
- Так! То був приклад справжньої поезії! – _ сказав Пін. – Отже, ти справді намагаєшся піти звідси вдосвіта?
- Сам не знаю, – сказав Фродо. – Я побоююсь Чорних Вершників і впевнений, що небезпечно на довгий час залишатися на одному місці, особливо тут – бо я сам повідомив, що їду сюди. Гілдор також мені радив не зволікати. Проте я дуже хотів би зустрітися з Гандальфом. Навіть Гілдор занепокоївся, коли я йому сказав, що Гандальф не виконав обіцянки. Але все залежить від двох питань: як швидко можуть Вершники дістатися до Брендітропа та коли ми зможемо вирушити? Бо ще багато чого треба приготувати.
- На друге питання я тобі відразу відповім, – сказав Меррі. – Вирушити можемо по годині. Майже все готове. За полем, у стайні, чекають шестеро поні, припаси та знаряддя впаковані, окрім змінного одягу й тих продуктів, що швидко псуються.
- До чого ж спритні змовники! – посміхнувся Фродо. – Ну, а щодо Чорних Вершників? Чи можна зачекати на Гандальфа бодай ще один день?
- Залежить від того, навіщо Вершники тебе шукають. Вони вже могли б тут з’явитися, коли б їх не зупинили біля північних воріт, де Переплетінь спускається до річки, по цей бік мосту Брамники не пустять їх уночі, але ті можуть і силоміць прорватися. Втім, досить їхнього вигляду, щоб злякати брамників настільки, що вони без дозволу Господаря Пагорба їх навіть удень не пропустять. Але, зрозуміло, якщо ті будуть-напирати, Забоччя – не фортеця, і коли вранці хтось такий під’їде та спитає пана Торбинса, то йому відкриють, бо всі вже знають, що ти тут оселився!
- Гаразд, – поміркувавши, вирішив Фродо, – зробимо ось як: рано на світанку рушаймо, тільки не по дорозі: тоді вже краще тут сидіти. Треба, щоб якнайдовше ніхто [119] не знав, що мене вже нема, а коли підемо повз північні ворота – відразу всюди роздзвонять. Та й взагалі, чи пустять Вершників до Забоччя, чи ні, за мостом та Східним шляхом поблизу від кордону будуть, звичайно, стежити. Ми не знаємо, скільки їх, але ж, звісно, не один. Залишається тільки йти у той бік, де ніхто не очікуватиме нас.
- Тобто – до Старого Лісу? – жахнувся Фредегар. – Та годі тобі й думати про це! Це аж ніяк не краще за Чорних Вершників!
- Не кажи, – заперечив Меррі. – План, певне, ризикований, але я вважаю, що Фродо має рацію: нема іншого способу вийти з Краю, обдуривши тих, хто стежить. Якщо пощастить, ми ще й шлях скоротимо,
- У Старому Лісі нікому не щастить! – наполягав Фредегар. – Це безнадійно! Ви заблукаєте! Туди ніхто не ходить!
- Помиляєшся, Брендібоки ходять, – перебив його Меррі. – Коли є настрій, зрідка. Ми навіть маємо свій власний вихід. Фродо теж колись давно ходив туди одного разу. А я бував кілька разів, удень, коли дерева сплять.
- Ну, чиніть, як знаєте, – здався Череванчик. – Я з вами не йду, тому моя думка не має ваги. Особисто я Старого Лісу боюся більше за все на світі. Про нього таке кажуть… Я навіть радий, що мушу залишитися тут і розповісти Гандальфові про все, коли він прийде – хоч би скоріше!
Череванчик Бульбер, хоч як був прихильний до Фродо, не відчував потреби пізнати світ, що лежав навколо Краю. Родина його походила зі Східної чверті, але ніколи раніше він не ступав навіть до Брендівінського мосту. Отже, умовилися, що Череванчик оселиться у будиночку Фродо й буде відповідати на розпитування сусідів та якомога довше вдавати, нібито пан Торбинс ще мешкає у Струмковій Ярузі. Він навіть роздобув кілька старих костюмів Фродо, щоб краще зіграти свою роль. Ніхто з них не взяв до тями, Що та роль у їхній грі найнебезпечніша…
- Пречудово! – сказав Фродо, коли йому розповіли цей план. – Нема ніякої іншої змоги залишити звістку Гандальфові. Невідомо, чи вміють Чорні Вершники читати, але я не ризикнув би залишити листа – а що як їм заманеться обшукати дім? Отже, коли Череванчик готовий тут вартувати, а я буду впевнений, що Гандальф зможе нас відшукати, то все гаразд. Вранці йдемо до Старого Лісу.
- Добре, – сказав Пін. – А знаєте, я б не згодився залишитись тут замість Череванчика – сидіти й чекати на Чорних Вершників! [120]
- Стривай, ось зайдеш глибоко до Лісу, ще й день не мине, як пожалкуєш, що зі мною не залишився! – пообіцяв Фредегар.
- Годі вам сперечатися, – сказав Меррі. – Ще треба прибрати все, впоратися з пакуванням, а розбуджу я вас ще досвіту.
Коли Фродо нарешті доплентався до ліжка, заснути відразу він не зміг. Ноги його гули. Добре, що завтра поїдемо верхи, подумав він і нарешті підкорився неспокійному сну. Наснилося йому, ніби дивиться він з високого вікна на темне море переплутаного гілля. Внизу, між корінням, повзали, принюхуючись, якісь потвори. Фродо збагнув, що рано чи пізно вони його учують.
Потім здалека долинув дивний гомін: дерева гули від сильного вітру. Ні, ні, зрозумів Фродо, – це голос далекого моря, якого ніколи не чув наяву. Але як часто той голос бентежив його уві сні! Раптом він опинився серед темного вересового пустища і відчув у повітрі дивний солоний присмак. Попереду височіла на гірському хребті самотня біла вежа. Його до нестями взяла хіть піднятися на вежу й побачити Море. Він почав дертися на гору, але раптом небо спалахнуло яскравим світлом і загуркотів грім.

Розділ 6
СТАРИЙ ЛІС
Фродо відразу прокинувся. У кімнаті було ще темно. На порозі стояв Меррі зі свічкою й тарабанив у двері. Фродо затремтів.
- Леле! Що трапилось?
- Що трапилось! – обурився Меррі. – Час підійматися. Вже пів на п’яту. Надворі густий туман. Прокидайся! Сем уже готує сніданок. Навіть Пін вже не спить. Я ж піду сідлати поні та приведу одного сюди, щоб нав’ючити. А ти розбуди того лежня Череванчика, хай хоч проведе нас.
Десь по шостій годині ранку п’ятеро гобітів були готові вирушати. Череванчик Бульбер ще позіхав. Вони вийшли з дому, старанно уникаючи галасу. Меррі йшов попереду і вів нав’юченого поні; вервечкою вони минули невеличкий гай доза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, з кожної гілочки звисали краплинки. Холодна роса вкривала траву сріблястими намистинами. Панувала [121] тиша, і віддалені звуки здавалися близькими: квохтали кури, скрипіли чиїсь двері.
У повітці вони знайшли поні – кремезних коників тієї породи, що її найбільш цінують гобіти, не дуже жвавих, але витривалих. Залізли у сідла і рушили повільним підтюпцем. Туман неохоче розступався перед ними й відразу змикався позаду. Близько години їхали вони мовчки, аж ось із туману виринула Переплетінь, висока, заткана срібним павутинням.
- Ну, то як же ви через неї перелізете? – поцікавився Фредегар.
- Йдіть за мною – побачите, – сказав Меррі.
Він звернув наліво і повів свій загін попід Переплетінню. Незабаром вона зігнулась дугою, огинаючи вихід з яру. Ближче до неї схили яру ставали гладенькими і поволі знижувались, переходячи у широкий підкоп, викладений цеглою. Ряди кладки підіймалися дедалі вище, аж поки не змикалися склепінням, що лежало глибоко під Переплетінню.
Череванчик Бульбер далі не пішов.
- Бувай здоровий, Фродо! – сказав він. – Дарма ти все ж таки хочеш іти лісом. Але сподіваюсь, що ти схаменешся і повернешся ще до ночі. А втім, хай тобі щастить – сьогодні й щодня!
- Якщо попереду на нас не чекає нічого страшнішого за Старий Ліс, то твоє побажання здійсниться. Скажи Гандальфові, щоб негайно прямував до Тракту: ми підемо якомога швидше й не забаримося.
- До побачення! – хором промовили усі мандрівники і зникли під склепінням тунелю. Фредегар сам пішов додому.
Під землею було темно і вогко. Вихід з тунелю був замкнений ворітьми з товстого залізного пруття. Меррі спішився, відімкнув замок, а коли всі вийшли, штовхнув стулки, і вони із зловісним брязкотом зачинилися.
- Ось бачите, – сказав Меррі, – ми стоїмо на межі Старого Лісу.
- А чи правду про нього кажуть? – спитав Пін.
- А що ти маєш на увазі? Ті байки, що їх няньки розповідали Череванчикові і налякали з дитинства назавжди, – про гоблінів, вовків та все таке, на мою думку, дурниці. У всякому разі, я цьому не вірю. Але Ліс дійсно дивний. Там усі речі здаються живими, не те що у Краї. І дерева не люблять чужинців, стежать за всіма. Удень, звичайно, нічого [122] більше не бува. Може, зрідка найзліші з дерев чи то гілку кинуть, чи коріння під ноги підставлять, чи штрикнуть колючкою. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі випадки. Після заходу сонця я тут бував разів зо два, та й тоді далеко не заходив. Мені здавалося, немов дерева шепочуть одне до одного, розповідають плітки чи новини якоюсь незбагненною мовою; а ще гілки гойдалися, коли ніякого вітру не було. Дерева нібито вміють рухатися, можуть оточити прибульця і затиснути. Дуже давно вони навіть спробували напасти на Переплетінь: взяли та й виросли просто перед нею і перехилились усередину. Але гобіти зібралися, порубали їх кількасот і влаштували величезне багаття, а уздовж Переплетені спалили широку смугу. Дерева більше не нападали, але дуже озлилися. Ту галявину, де їх попалили, досі можна побачити у лісі, неподалік від краю.
- А ще що тут є крім дерев? – спитав Пін.
- У хащі лісу та на протилежному краї, якщо вірити чуткам, живуть неймовірні істоти, – відповів Меррі. – Я на власні очі нічого не бачив. Але ж хтось прокладає тут стежки? Та вони зміщуються; знайдеш проторовану стежку, а потім вона гоп! – і майне до зовсім іншого місця. Неподалік від наших воріт здавна була широка доріжка – вона вела до Попалини, а звідти далі, до північного сходу, приблизно у тому напрямку, що нам потрібен. Ось її я й спробую зараз віднайти.
Поза ворітьми яр ставав ширшим. На другому його кінці ледь помітна стежинка вела до краю лісу, що починався на відстані ста з гаком ярдів від Переплетені. Та щойно вони увійшли під запону листя, стежка зникла. Гобіти поглянули назад, але темну смугу Переплетені вже годі було побачити крізь стовбури, що густо стояли навкруги. А попереду нічого не було видно, крім незчисленних стовбурів, кривих і струнких, товстих і тонких, рівних і гіллястих; всі вони обросли лишайником, сірим та зеленим, і слизькими наростами.
Втім, Меррі не втрачав бадьорості. «Шукай-но краще ту стежку, – сказав йому Фродо, – та пильнуй, щоб ми не загубилися, та не забувай, з якого боку Переплетінь!» Вони вибрали більш-менш широкий просвіт між деревами, і поні потрюхали уперед, старанно огинаючи кострубате, покручене коріння. Підліску тут не було. Місцевість поволі йшла вгору, і чим далі, тим вищим, темнішим та густішим ставав ліс. Мертва тиша панувала навкруги, лише зрідка по [123] нерухомому листю котилися униз краплини води. Гілля не коливалося, але у гобітів склалося неприємне відчуття, що за ними невідривно стежать і неприязнь лісу помалу перетворюється на ворожість. Це почуття уперто зростало, поки вони не почали раз у раз скидати головами та озиратися, немов чекали раптового нападу.
Від стежки не було ані сліду, дерева ніби навмисне перегороджували їм шлях. Нарешті Пінові стало зовсім несила, і він раптом заволав:
- Гей-гей! Я нічого поганого не роблю! Тільки дайте-но пройти!
Налякане товариство зупинилося. Але те волання пролунало глухо, ніби з-під товстої ковдри – ані луни, ані відповіді; тільки ліс, здавалося, ще щільніше зімкнувся та насторожився.
- Я б на твоєму місці не кричав, – сказав Меррі. – Від цього ніякої користі, тільки шкода.
Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони взагалі хоч якусь стежку та чи мав він право тягнути друзів за собою до цього огидного лісу. Меррі озирався на всі боки та, мабуть, вже загубив вірний напрямок. Пін це помітив.
- Швидко це в тебе виходить – загублюватися! – сказав він. Але у ту ж мить Меррі з полегшенням присвиснув і показав рукою уперед:
- Оце так так! Адже дерева насправді рухаються! Ось там, здається, Попалина, а стежка кудись поділася!
У хащі дещо розвиднілося, і зненацька вони опинилися на широкій галявині. Над ними розкинулось несподівано блакитне й чисте небо – йдучи лісом, вони не помітили, як розтанув туман і зійшло сонце. Щоправда, воно висіло ще не дуже високо та висвітлювало поки що самі верхівки дерев. По краю галявини густі зелені зарості стояли непроникливою стіною.
На галявині ж росла тільки жорстка трава, та високий бур’ян: зів’ялий болиголов, якісь сухі, зонтики, чортополох. Зеленіла тільки травичка, що зросла на пухкому попелі. Похмура місцина; але вона здавалася милою та радісною після лісового мороку.
Гобіти підбадьорилися і з надією спостерігали, як розходиться по небу денне світло. По той бік галявини у зеленій стіні зяяв отвір, до нього збігала добре помітна стежка. Навіть здаля можна було побачити, яка вона широка, лише де-не-де крони дерев нависали над нею. Туди вони й попрямували» [124] Стежка підіймалася по невеличкому косогору, але тепер вони посувалися швидше та жвавіше; здавалося, що ліс нарешті вгамувався й дозволить усе ж таки пройти вільно крізь нього.
Але десь по годині зробилося спекотно і задушно. Дерева знов підступили близько і не давали оглянутись довкола. Зла воля лісу дедалі більше давила на них. Не чутно було нічого, крім шурхоту опалого листя та стукоту, коли поні перечіплялися копитами за коріння, що ховалося під листям, але у мертвій тиші і цей звук лунав у вухах, неначе грім. Фродо спробував удатися до пісні, щоб підбадьорити супутників, але голос його відразу змінився на шепіт:
- Гей, подорожні у лісі глухому!
Не бійтесь нічого! Далеко додому,
Дерева чорніють, мов справжня стіна,
Але ж вас не зможе утримать вона.
І небо просторе засяє над нами,
І сонечко зійде, і місяць з зірками,
Хоробрим підкориться ліс-лиходій…*
- сказав він і замовк. У повітрі відчувалась важкість, вимовляти слова доводилося через силу: Позаду них затріщала і впала на стежку велика гілка. Попереду вже не було проходу.
* Переклад А.Немірової.
- Не подобається їм слухати про підкорення, – зауважив Меррі. – Я б зараз не радив співати. Почекай, доки нй дійдемо до краю лісу. Ось тоді вже ми йому утнемо прощальний хор!
Він говорив весело, старанно приховуючи сильну тривогу. Йому ніхто не відповів. Усі були пригнічені. На серці Фродо ставало щодалі все важче; з кожним кроком він все більше жалкував, що ризикнув кинути виклик Лісові. Він уже готувався запропонувати повернутися (якщо це ще було можливо), аж раптом все змінилося. Підйом скінчився, темні дерева розійшлися, і перед ними лежала майже пряма стежина. В далечині, понад чубами лісу, мов лиса маківка, майоріла зелена верхівка пагорба. Стежина вела саме туди.
Гобіти знову прискорили ходу, радіючи можливості хоч на якийсь час вийти з-під склепіння лісу. Стежка поринула униз, потім знов почала підійматися, аж нарешті вони [125] опинилися біля підніжжя крутого схилу. Тут стежка ховалася у травах. Ліс стояв навкруги пагорба рівним колом, ніби підстрижений. Гобіти спрямували конячок угору і, здолавши кілька витків, досягли верхівки. Там вони зупинилися й озирнулися. Світило сонце, але Далечінь ховалася за серпанком туману. Поблизу туман майже розвіявся, тільки у лісових яругах та понад глибокою щілиною, що розрізала ліс на півдні, ще курилися білі хмаринки, схожі на дим. Меррі показав туди рукою:
- Оце Осокорка. Вона тече на південний захід, крізь ліс, і впадає у Брендівіну неподалік від Стіни. Нам туди не треба йти. Кажуть, що долина Осокорки – найстрашніша у всьому лісі, звідти всі дива й походять.
Фродо і Сем подивилися у тому напрямку, але туман ховав вологу, глибоку долину та південну чверть лісу, що лежала поза нею. Навкруги – те ж саме. Було близько одинадцятої, на відкритій верхівці сонце сильно пригрівало, але понизу все тонуло в осінньому мареві: на заході – ані Переплетені, ані Брендівіни за нею, а на півночі, куди вони дивилися з особливими сподіваннями, нічого схожого на Східний Тракт. Вони стояли на острівці серед лісового моря, і обрії були ледь помітні.
Обривчастий з південного сходу, той пагорб був схожий на верхівку підводної гори, чиї підніжжя криються у безоднях під хвилями. Гобіти розсілися на травиці і пообідали, а листяний прибій колихався в них під ногами. Сонце піднялося ще вище, і ген далеко на сході, за лісом, проступав сіро-зелений ланцюг Могил. Приємно було бачити край цього жахливого лісу, хоча йти до Могил вони не збирались, ну, хіба що у крайньому разі: у гобітанських переказах Могили поставали як примара чи не жахливіша, ніж Старий Ліс.
Нарешті вони відважилися рушити далі. Стежка, що привела їх туди, знайшлася на північному схилі; але не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона уперто звертає ліворуч. Незабаром почався крутий спуск. Він міг привести їх тільки до долини Осокорки, куди їм зовсім не треба було йти. Трохи посперечавшись, подорожани вирішили покинути невірну стежку й попрямувати точно на північ: адже Тракт, хоч його не було видно з пагорба, мав лежати саме там, ще й не дуже далеко. До того ж на північному боці, тобто наліво від стежки, ліс здавався сухішим і просторішим, дерева – смереки та ялинки – стояли рідко; [126] дуб, ясень та якісь безіменні дерева непроглядних хащ уже не зустрічалися.
Спочатку такий вибір здавався вдалим. Вони посувалися уперед з непоганою швидкістю, та тільки, судячи по сонцю, що мигтіло понад галявинами, щось весь час у якийсь незрозумілий спосіб відносило їх до сходу. Але потім дерева знов стали замикати ряди саме у тих місцях, де здаля здавалися рідшими; землю поорали дивні вибоїни – чи то колії велетенських коліс, чи то широкі рівчаки або покинуті дороги, порослі ожиною. Вони обов’язково йшли впоперек, а перейти їх можна було тільки якщо спустишся до дна та вилізеш на протилежний схил; а це була праця втомлива і складна для поні. Дно кожної вибоїни вкривав чагарник і переплетений підлісок, який чомусь був суцільно непролазним, коли треба було звернути вліво, але легко піддавався, якщо звернути праворуч; пошуки зручного підйому забирали чимало часу. І неодмінно на тому боці ліс ставав густим і темним, а прохід вліво і вгору пропадав – подорожні мусили йти праворуч і вниз.
По кількох годинах таких поневірянь украй заморочені гобіти добре розуміли тільки те, що давно вже не йдуть на північ. Хтось немов підштовхував їх, і вони слухняно наближалися не до краю лісу, а на південний схід, у саме серце його.
День повернуло вже до вечірнього пруга, коли вони потрапили до особливо глибокої вибоїни з настільки крутими, навіть прямовисними стінками, що годі було й думати, щоб вибратися уперед чи назад, не покинувши поні та в’юки. Нічого іншого не залишалося, як іти по дну тої ущелини – вниз. Ґрунт ставав пружним, а де-не-де й багнистим, зі стінок точилася вода, і незабаром уже малий потік, нерозбірливо лопочучи, біг крізь зарості. Потім дно почало швидко знижуватися, потік розлився і зашумів на поріжках. Гобіти опинилися у похмурому видолинку, який високо зверху вкривали крони дерев.
Спотикаючись, шкандибали гобіти уздовж потоку, аж раптом, мов крізь розчинені ворота, побачили попереду сонячне сяйво. Видолинок виходив до берега річки, порослого очеретом та осокою.
Роздивившись, вони зрозуміли, що йшли ущелиною, яка розколола високе круте урвище. Напроти підіймався другий схил, такий же уривистий. Золотаве передвечірнє світло заливало цей затишний куточок. Між обривів текла [127] темна річка; розмлявлені верби росли понад нею, вербове гілля сіткою спліталося над водою, мертві стовбури верб мокли в ній, і тисячі опалих вербових листків пливли, мов човники, по її гладкій поверхні. Теплий вітерець крутив у повітрі листя, що сипалося з дерев, шурхотів у очеретах, і гілля верб порипувало.
- Еге, тепер я хоча б утямив, куди ми потрапили, – сказав Меррі. – Точнісінько не туди! Ця річка – Осокорка. Піду роздивлюся…
Він зник у очеретах, але невдовзі повернувся і сповістив, що між скелями та річкою земля досить тверда, де-не-де щільний дерен сягав до краю води.
- Це ще не все, – сказав він, – там є якась стежинка. Якщо піти нею вліво, можна дістатися до східного краю лісу.
- Сподіваймося на краще! – сказав Пін. – Бо ж вона, може, йде не туди, а до найближчої трясовини. Як ти гадаєш, хто і для чого тут ходить? То ж не задля нашої користі стежку робили, еге ж? Ой, панове, цей ліс з усім його господарством мені подобається щодалі менше. Здається, правду старі люди казали… А чи далеко нам, на твою думку, крокувати?
- Не знаю, – зізнався Меррі. – Звідки ж мені знати, наскільки нас занесло униз по Осокорці та хто міг так протоптати стежку. Але іншого шляху не маємо. Нічого не вигадаєш!
Що поробиш? Друзі один за одним пішли тією стежкою слідом за Меррі. Все там позаростало буйними травами, що часом вкривали їх з воловою, але стежка була зручна: хтось старанно обходив усі багнисті місця та затоки, а там, де до річки стікали бурчаки з ярів, дбайливо поклав колоди чи оберемки сухого ломаччя.
Спекота посилювалася. Над мандрівниками з дзижчанням крутилися рої мух та всілякої мушви, а сонце пекло їхні спини. Аж ось, нарешті, вони увійшли до густого затінку; величезні сірі віти розпростерлися понад травою. Гобіти ледве пленталися, вкрай знеможені. Соннота немов витікала з-під землі, просочувала повітря, розливалася по тілу. Кожний крок тепер вимагав важких зусиль.
Фродо відчував, що зараз засне на ходу. Пін, що йшов попереду нього, спіткнувся і впав – у нього просто підкосилися ноги. Фродо зупинився й почув, як Меррі бурмоче: [128]
- Погано… я й кроку не зможу зробити, поки не відпочину. Треба поспати. Хоч недовго. Під деревом така прохолода. Мухи не дошкуляють;..
Фродо дуже не сподобалося те бурмотіння.
- Йдемо далі! – крикнув він. – Спати ще рано. По-перше, треба вибратись з лісу!
Але друзі його вже неспроможні були послухатися. Поруч, позіхаючи на всю горлянку та безглуздо блимаючи очима, стояв Сем. Дрімота долала вже й самого Фродо. В голові у нього все пливло. Запанувала мертва тиша. Мушва більше не дзижчала. Тільки з гілок, що звисали зверху, ледь чутно лунав дрімотний спів. Фродо з зусиллям підняв голову і побачив велетенське, кострубате дерево осокір. Гілля його було схоже на лапи з безліччю цупких пальців, вузлуватий, горбистий стовбур зяяв шпаринами і тихо поскрипував. Листя тріпотіло під вітром у ясному небі, миготіло, засліплюючи очі, і Фродо впав, мов підкошений, де стояв.
Меррі та Пін допленталися до осокора і вляглися під його корінням. Шпарини у стовбурі, здавалося, розкрилися ще ширше, готові поглинути їх; дерево скрипіло й хиталося. Листя, темне зверху та сріблясте знизу, тремтіло у сонячному промінні і тихо-тихесенько співало. Якщо заплющити очі, можна було навіть розрізнити слова – про полуденну знемогу, про прохолодну воду, про солодку дрімоту. Пін та Меррі підкорилися чарам і міцно заснули, притулившись до стовбура старого сірого осокора.
Фродо полежав трохи, змагаючись зі сном, але все ж таки спромігся підвестися на рівні нога. Тепер він жадав швидше пірнути у прохолодну воду. «Почекай-но, Семе, – пробурмотів він, – я тільки на хвилинку умочу ноги…»
Напівсонний, він дошкандибав до берега. Над ним нависли могутні корені старого осокора, які звивалися, мов дракони, що повзуть до водопою. Фродо заліз на один такий корінь і сунув розгарячені ноги до брунатної води. І не встиг він торкнутися спиною сірого стовбура, як сон нарешті здолав його.
Сем сів, почухав Потилицю і широко позіхнув. Йому було чогось млосно. Вечір тільки надходить, а він заснув – кепська справа! «Сонце, задуха, все гаразд, – подумав він. Ось тільки не подобається мені це здоровезне дерево Не вірю я йому. Ти дивись, співа колисанки серед ясного дня! Де це бачено!» [129]
Він підвівся, крекчучи та хитаючись, і пішов поглянути, що там роблять поні. Конячки розбрелись по стежці, він наздогнав їх і привів назад, але раптом почув два різних звуки: один гучний – впало щось важке, а другий – тихий, але виразний, немов клацання замка на дверях, які хтось зачинив.
Сем метнувся прожогом до річки і побачив Фродо у воді під берегом; товстий корінь пригас його, а Фродо й не пробував пручатися. Сем ухопив хазяїна за куртку, висмикнув з-під кореня і з великим зусиллям витяг на суходіл. Майже відразу Фродо опритомнів, закашлявся й почав відпльовуватися.
- Уяви собі, Семе, – сказав він нарешті, – це бридке дерево мене ледве не втопило! Коренем підчепило і штовхнуло у воду!
- Приснилося вам, пане, – відповів Сем. – Не варто було спати у такому місці.
- А де молодші? – спитав Фродо. – Хотів би я знати, що їм сниться!
Вони обійшли осокір, і тоді Сем збагнув, що то було за клацання: Пін зник, шпарина, біля якої він лежав, замкнулась. Меррі теж потрапив до пастки: його затисло, мов обценьками, в іншій шпарині, назовні стирчали тільки ноги, а все інше зникло у темній щілині.
Фродо й Сем закалатали по стовбуру там, де раніше лежав Пін; потім стали відчайдушно бити по краях шпарини, що затисла Меррі, але все даремно.
- Та що ж це за підступ такий! – гірко скрикнув Фродо. – За яким лихом ми сунулися у цей клятий Ліс! Чом не повернулися до Струмкової Яруги? – Він щосили штурхнув осокір ногою, не відчуваючи болю. Стовбур і гілки ледь помітно затремтіли, листя затріпотіло й зашепотіло з відвертою насмішкою.
- А чи ми взяли з собою сокиру, пане? – спитав Сем.
- Є невеличка, хмизу на багаття нарубати, та ж для цього велетня вона навряд чи згодиться…
- Постривайте! – При згадці про багаття Сем щось пригадав. – Ми можемо його підпалити!
- Можемо, мабуть, – з сумнівом сказав Фродо. – Але ж, скоріш за все, ми тільки підсмажимо Піна живцем там, усередині.
- Ну, хоч спробуємо налякати це дубище, – сказав Сем суворо. – Якщо не відпустить їх, я його звалю, хоч би й зубами довелося гризти! [130]
Він підбіг до поні, що паслися поблизу, дістав з торби дві коробочки з трутом та сокирку. Поквапом набравши сухої трави, листя, шматочків кори, наламавши суччя, вони навалили все це навколо осокора, під замкненими шпаринами. Сем висік іскру, суха трава відразу ж запалала, спалахнуло яскраве полум’я, заклубочився дим. Гілки затріщали. Вогняні язики лизнули зморшкувату кору старого дерева. Осокір здригнувся до самої верхівки. Листя засичало понад їхніми головами від гніву та болю. Меррі заволав, а зсередини долинав приглушений зойк Піна.
- Геть з цим! Геть! – благав Меррі. – Він мене навпіл переріже, якщо не розкидаєте це! То він так каже!
- Що? – закричав Фродо, метнувшись прожогом на другий бік дерева. – Що розкидати?
- Вогонь! Вогонь!
Гілки осокора несамовито гойдалися. Хтозна звідки налетів вихор, зігнув сусідні дерева, все закружляло, немов хтось кинув камінь у стоячий вир, і збаламучена вода пішла колами.
Сем затоптав запалений хмиз. А Фродо, цілком безтямно, не розуміючи, для чого він так чинить, на що сподівається, помчав наосліп по стежці, лементуючи: «Допоможіть! Допоможіть!» Він ледь міг чути власний голос – так гуло все навкруги під вітром. Він був у відчаї, він наче збожеволів…
Раптом він зупинився. Йому здалося, ніби звідкись, здалека, з лісової глибочіні позаду нього пролунав відгук. Він обернувся й прислухався: так, без сумніву, у лісі хтось наспівував, глибокий, веселий голос співав безжурно й радісно, ось тільки слова були зовсім чудернацькі:
Дінь-день, світлий день!
Дзелень-дінь-ділло,
Том, бом, славний Том,
Том Бомбадилло.
Сподіваючись на краще і побоюючись нового лиха, Фродо й Сем завмерли. Аж ось з потоку незрозумілих нісенітниць вилилася дивовижна пісня:
Гей, день, дінь-делень.
Де ти моя мила?!
Світе мій, вітровій, пташка легкокрила.
Дінь-делень, скік-поскік, з гірки у долину. [131]
Том додому спішить – дзвінко пісня лине.
На ріці – промінці, водяні лілеї
Том несе у руці для жони своєї.
Дзелень-гай, поспішай – сонечко сідає.
Ген кохана моя під вікном чекає.
Золотинка – ніжний цвіт, сонячна іскринка!
Том додому спішить, ллється пісня дзвінка.
Осокоре, сивий дід, не хились додолу!
Геть коріння з-попід ніг! Том спішить додому.
Дінь-делень, гасне день, сонечко сідає.
Том додому йде – пісеньку співає.
Фродо і Сем стояли, немов зачаровані. Вітер вгамувався. Дерева защурухли, листя їхнє вже не шурхотіло. Знов залунала пісня, і незабаром понад очеретами з’явився, пританцьовуючи та підплигуючи, старий потертий капелюх з високим наголовком і довгим блакитним пером.
Ще кілька стрибків, і гобіти побачили незнайомого чоловіка – принаймні, як на гобіта він був занадто великий та важкий, хоч, може, й нижче Рослого Народу. Але галасу він наробив, як справжня людина – щосили тупав товстими ногами у чималих жовтих черевиках і ломився крізь чагарник та очерети, мов буйвіл, що йде до водопою. Одяг та очі його були ясно-блакитні, а борода брунатна; обличчя рум’яне, як стигле яблучко, у тонких зморшках від сміху. В руках він ніс купку білого латаття на широкім, як таця, листі.
- Поможіть! – закричали Фродо з Семом, кидаючись до нього з простягнутими руками.
- Гей-гей! Малюки! Постійте-но! – вигукнув бородань, змахнув рукою, і гобіти зупинилися, як укопані. – Що за гомін над рікою, куди поспішаєте? Диви, ще й дихають обоє важко, ніби від когось втікають! Розповідайте, що скоїлось, бо я не перший-ліпший перехожий. Я – Том Бомбадил, здавна мешкаю у цьому краю, а зараз додому поспішаю. Кажіть, що за біда, та не зволікайте, та у запалі латаття моє не ламайте!
- Старий осокір викрав моїх друзів! – ледве дихаючи, промовив Фродо.
- Панича Меррі затисло! – додав Сем.
- Що? – скрикнув Том Бомбадил і високо підстрибнув. – Старий осокір? Оце й усе? Він здібний на такі витівки, ще й на гірші. Бач, дуплястий, з малюками надумав воювати. Ось я його швиденько здолаю. Як не хоче він поводитись [132] чемно – хай спить, як усім деревам належить! Я заспіваю йому такої суворої пісеньки, що він до самої серцевини застигне, бо здійметься така хуртовина – не те що листя з нього позриває, ай гілки! Чуєш, старий корче?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве