Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і філософський камінь”

— Ви не розумієте, пані професорко! Сюди йде Гаррі Поттер! У нього дракон!..
— Що за нісенітниці! Як ти смієш мені брехати! Чекай, Мелфою, я ще поговорю про тебе з професором Снейпом!..
Круті гвинтові сходи на верхівку вежі здалися після цього чи не найкоротшими в світі. Лише вибравшись на холодне нічне повітря, вони нарешті скинули плаща, і були втішені, що знову можуть нормально дихати. Герміона аж затанцювала.
— Мелфоя піймали! Ура!.. Я зараз заспіваю!
— Не треба, — порадив їй Гаррі.
Вони чекали, глузуючи з Мелфоя, а Норберт кидався туди сюди у своєму ящику. Приблизно за десять хвилин з темряви зринули чотири мітли.
Друзі Чарлі виявилися людьми веселими й завзятими. Вони показали Гаррі й Герміоні підготовлені ремені, на яких можна було перенести Норберта. Всі разом надійно закріпили ящик, потисли одні одним руки, і чотири мітли з висячим поміж них великим ящиком знялися в небо.
Нарешті Норберт зникав… зникав… зник.
Вони бігли гвинтовими сходами донизу, і на серці у них було так само легко, як і в руках, що вже не тягли Норберта. Дракона немає, Мелфоя піймано, — хіба тепер щось могло зіпсувати їхню радість?
Відповідь на це вони отримали біля підніжжя сходів. Коли вони вийшли в коридор, з пітьми зненацька вигулькнуло обличчя Філча.
— Так так так, — прошипів він, — здається, ми маємо неприємності!
Гаррі з Герміоною забули на вежі плаща невидимку.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Заборонений ліс

Чогось гіршого вже й не могло бути.
Філч завів їх до кабінету професорки Макґонеґел на першому поверсі, де вони мовчки сіли й чекали. Герміона тремтіла. Гаррі перебирав у голові різні варіанти виправдань, алібі і фантастичних пояснень, але кожна наступна версія була ще гірша за попередню. Цього разу він навіть не уявляв, як вибратися з халепи. Їх просто загнано в кут. Як можна бути такими дурними, щоб забути плаща? І як пояснити професорці Макґонеґел, чому вони не спали, а крадькома блукали школою серед ночі, вже не кажучи про те, чому опинилися на найвищій вежі, доступ до якої відкритий тільки під час уроків астрономії. Додати сюди Норберта і плаща невидимку, і вже можна спокійно починати пакувати валізи.
Гаррі думав, що чогось гіршого вже й не могло бути? Він помилявся. Коли з’явилася професорка Макґонеґел, вона привела з собою Невіла.
— Гаррі! — вигукнув Невіл, побачивши їх удвох. — Я намагався знайти вас і попередити, бо я почув, як Мелфой казав, що він вас упіймає! Він казав, Що у вас дра…
Гаррі нестямно замахав головою, щоб зупинити Невіла, але професорка Макґонеґел усе побачила. Нависнувши над ними, вона, здавалося, почне зараз вивергати з рота полум’я незгірше за Норберта.
Я б ніколи не повірила, що ви на таке здатні! Містер Філч каже, що ви були на верхівці астрономічної вежі! Зараз перша година ночі!.. Як ви це поясните?
Герміона вперше не змогла відповісти на запитання вчителя. Незворушна, мов статуя, вона втупилася в підлогу.
— Здається, я розумію, що сталося, — сказала професорка Макґонеґел. — Не треба бути генієм, щоб здогадатися. Ви нагодували Драко Мелфоя побрехеньками про дракона, щоб витягти його з ліжка і щоб він наткнувся на когось із учителів. Я вже його впіймала. Вам, мабуть, видається дуже кумедним, що й Лонґботом почув цю байку і також у неї повірив?
Гаррі перехопив Невілів погляд і намагався переконати його очима, що це неправда, бо Невіл мав ошелешений і ображений вигляд. Навіть важко було уявити, як оцей бідолашний і незграбний Невіл таки наважився шукати їх у темряві, щоб попередити про небезпеку!…
— Я просто обурена! — не вгавала професорка Макґонеґел. — Четверо учнів, які не сплять уночі! Я ще ніколи такого не чула! Міс Ґрейнджер, мені здавалося, що у вас більше розуму. А щодо вас, містере Поттер, я думала, що ви значно більше цінуєте Ґрифіндор. Вас усіх за це покарають, — так так, і вас, Лонґботоме, бо ніщо не дає вам права блукати вночі по школі, а надто в ці дні, коли це особливо небезпечно! А з Ґрифіндору знімуть п’ятдесят очок!
— П’ятдесят? — не повірив Гаррі: адже вони втратять своє лідерство, — лідерство, здобуте з його допомогою в останньому матчі з квідичу.
— П’ятдесят очок з кожного, — додала професорка Макґонеґел, важко сопучи своїм довгим гострим носом.
— Пані професорко, благаю!..
— Ви не можете…
— Поттере, не вказуйте мені, що я можу й чого не можу! А тепер — усі спати! Я ще ніколи не відчувала такого сорому за учнів Ґрифіндору!
Втрачено сто п’ятдесят очок! Тепер Ґрифіндор на останньому місці. Протягом однієї ночі вони позбавили Ґрифіндор усіх шансів здобути кубок гуртожитків, Гаррі відчув, яку нього завмерло серце. Як їм тепер це все виправити?!
Гаррі не спав цілу ніч. Чув, як Невіл безперервно схлипував у подушку. Гаррі нічого не міг придумати, щоб заспокоїти його. Знав, що Невіл, як і він сам, боїться світанку. Що буде, коли решта ґрифіндорців довідаються про їхні подвиги?
А ґрифіндорці, проходячи наступного дня повз величезний пісковий годинник, який показував очки гуртожитків, спочатку подумали, що сталася прикра помилка. Як це в них раптом стало на сто п’ятдесят очок менше, ніж учора? А тоді поповзли чутки: у всьому винен Гаррі Поттер, знаменитий Гаррі Поттер — герой двох матчів із квідичу. Він та ще двоє дурних першокласників.
З одного з найпопулярніших і найулюбленіших учнів школи Гаррі в одну мить перетворився на найненависнішого. Навіть рейвенкловці й гафелпафці змінили своє до нього ставлення, бо всім хотілося, щоб Слизерин, нарешті, не здобув кубок гуртожитків. Хоч би куди Гаррі пішов, усі на нього показували пальцями і ображали його, навіть не стишуючи голосу. А от слизеринці, Навпаки, плескали йому в долоні, свистіли й гукали: “Красненько дякуємо, Поттере, ми твої боржники!”
Тільки один єдиний Рон підтримував його:
— Мине пару тижнів, і вони про це забудуть. Фред і Джордж втратили за увесь цей час купу очок, а їх і далі люблять.
— Але ж вони ніколи не втрачали відразу сто п’ятдесят очок, правда? — безнадійно заперечував Гаррі.
— Ну… може, й ні… — погоджувався Рон. Пізно було щось виправляти, і Гаррі заприсягся, що відтепер ніколи не буде втручатися не в свої справи. Досить з нього підслухань і підглядань. Йому було так соромно, що він пішов до Вуда і сказав, що кидає команду з квідичу.
— Кидаєш? — вибухнув Вуд. — Ну й кому від цього буде краще? Як нам повернути свої очки, якщо не виграшем у квідич?
Але й квідич був уже не таким цікавим. Гравці команди не розмовляли з Гаррі під час тренувань, а якщо й говорили про нього, то називали просто ловцем.
Герміона з Невілом теж постраждали. Їм не було так погано, як Гаррі, бо їх менше знали, але з ними також ніхто не хотів розмовляти. Герміона перестала постійно привертати до себе увагу в класі, а лише мовчки сиділа, похиливши голову.
Гаррі навіть радів, що наближаються іспити. Повторюючи матеріал, він хоч на деякий час забував свої прикрощі. Вони з Роном і Герміоною трималися одне одного й працювали допізна, запам’ятовуючи складники різних настійок, вивчаючи напам’ять усякі закляття й заклинання, зазубрюючи дати магічних відкриттів і ґоблінських бунтів…
Але десь за тиждень до початку іспитів рішучість Гаррі не вплутуватись у чужі справи зазнала несподіваного випробування. Повертаючись одного дня з бібліотеки, він почув чиєсь скімлення з класу неподалік. Наблизившись, упізнав голос Квірела.
— Н н ні!.. Н н ні!.. Н не треба, п п прошу!..
Здавалося, ніби хтось йому погрожує. Гаррі підступив ще ближче.
— Га га разд, га га разд! — почулося хлипання Квірела.
Наступної миті Квірел вибіг з класу, поправляючи свій тюрбан. Він був блідий, і, здавалося, от от заплаче. Квірел зник з очей, і навіть не помітив Гаррі. Зачекавши, поки затихнуть його кроки, Гаррі зазирнув до кімнати. Вона була порожня, але з протилежного боку видніли прочинені двері. Гаррі вже рушив до них, але тоді пригадав про свою обіцянку нікуди не втручатися.
І все ж Гаррі міг би посперечатися й на десять філософських каменів, що кімнату щойно покинув Снейп, а з почутого можна було припустити, що той здобув важливу перемогу: Квірел йому піддався.
Гаррі вернувся до бібліотеки, де Герміона перевіряла Ронові знання з астрономії, і розповів про почуте.
— Значить Снейп уже домігся свого! — вигукнув Рон. — І тепер він, мабуть, знає, як зняти Квірелове закляття від темних сил…
— Але ж є ще Флафі, — нагадала Герміона.
— Може, Снейп уже довідався, як повз нього пройти, навіть не питаючи Геґріда, — припустив Рон, поглядаючи на тисячі книжок навколо них. — Б’юся об заклад, що десь тут є книжка, де пояснюють, як пройти повз велетенського триголового пса… То що нам робити, Гаррі?
У Рона заблищали очі — йому забажалося нових пригод, але Герміона виявилася проворнішою від Гаррі.
— Треба йти до Дамблдора. Ми вже давно мусили це зробити. Якщо ми спробуємо діяти самі, нас тоді точно звідси виженуть!
— Але ж ми не маємо жодних доказів! — заперечив Гаррі. — Квірел надто заляканий, він не підтвердить наші слова. А Снейпові досить сказати, що він не знає, як опинився тут троль під час Гелловіну і що він навіть не підходив тоді до четвертого поверху. І все. І кому тоді швидше повірять: йому чи нам? Всі знають, що ми його ненавидимо, і Дамблдор подумає, що ми все це вигадали, щоб домогтися звільнення Снейпа. Філч нас не підтримає. Він надто близький зі Снейпом, до того ж, на його думку, чим більше учнів виженуть, тим краще. І ще не забувайте, що нам взагалі не можна нічого знати ні про камінь, ні про Флафі! Бо інакше нам доведеться дуже довго все пояснювати.
Герміону це переконало, але Рона — ні.
— Якби ми ще трошки все порознюхували…
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — ми вже й так забагато нанюхались.
Він підсунув до себе карту Юпітера й почав зазубрювати назви його місяців.
Наступного ранку за сніданком Гаррі, Герміона й Невіл отримали записки. Усі вони були однакового змісту:

Ваше покарання відбудеться об одинадцятій годині вечора. Зустрінете містера Філча у вестибюлі.
Проф. М. Макґонеґел

Перейнявшись утраченими очками, Гаррі й забув, що вони ще мали відбути покарання. Боявся, що Герміона почне нарікати на втрачену для повторювання ніч, але вона не вимовила й слова. Вона, як і Гаррі, відчувала, що заслужила кару.
Об одинадцятій годині вечора, попрощавшись з Роном у вітальні, вони попрямували разом з Невілом до вестибюлю. Там уже був Філч, а також Мелфой. Гаррі й забув, що Мелфой теж мав відбути покарання.
— Ходіть за мною! — звелів Філч, запаливши лампу й виводячи їх надвір.
— Тепер ви не раз подумаєте перед тим, як порушувати шкільні правила, еге ж? — вишкірився він до них. — Атож, якщо хочете знати, тяжка праця і біль — ось найкращі вчителі. Як жаль, що скасували колишні покарання! Тоді б вас на кілька днів підвісили за руки до стелі!.. Я ще й досі зберігаю в кабінеті ланцюги і постійно змащую їх: а раптом знову знадобляться? Ну, гаразд, ходімо, і не думайте втікати, бо буде ще гірше!
Вони йшли в темряві. Невіл шморгав носом. Гаррі уявляв собі, яким може бути покарання. Мабуть, щось жахливе, інакше Філч так би не радів.
Місяць світив яскраво, але хмари постійно його закривали, і все повивалося пітьмою. Раптом попереду Гаррі зауважив освітлені вікна Геґрідової хатини, а тоді почувся й голос.
— Це ти, Філч? Швиденько, бо я си хочу вже починати!
У Гаррі аж стрепенулося серце: якщо їм доведеться робити щось разом з Геґрідом, то це ще зовсім не біда. Його обличчя, мабуть, проясніло, бо Філч сказав:
— Думаєш, вам буде легше з тим телепнем? Ні хлопче: ви йдете до лісу, і я дуже сумніваюся, що ви звідти виберетеся цілими.
Почувши таке, Невіл скрикнув, а Мелфой завмер на місці.
— До лісу? — перепитав Мелфой, і його голос уже не був таким самовпевненим. — Нам не можна ходити туди вночі!.. Там усіляке водиться!.. Вовкулаки, наприклад!..
Невіл ухопився за рукав Гарріної мантії і мало не задихнувся.
— Це вже мене не стосується! — зловтішно крякнув Філч. — Раніше треба було думати про вовкулаків! Хіба не так?
З темряви до них підступив Геґрід разом з Ікланем. Він тримав великий арбалет, а з його плеча звисав сагайдак зі стрілами.
— Пора! — сказав він. — Я вже тут си чекаю майже півгодини. Гаррі, Герміоно — всьо файно?..
— Я б не був з ними надто люб’язним, Геґріде, — холодно зауважив Філч. — Зрештою, вони прийшли відбути покарання.
— А а… То ось чого ти си запізнив!.. — похмуро сказав Геґрід. — Читав їм лекцію, га? Це вже не твоя парафія. Ти си своє зробив, а тепер іди…
— Я повернуся на світанку, — мовив Філч. — Позбираю, що там від них залишиться, — додав він лиховісно, а тоді повернувся й попрямував назад до замку, похитуючи в темряві лампою.
Мелфой тепер звернувся до Геґріда:
— Я не піду, блін, до цього лісу!
Гаррі втішено почув у його голосі панічні нотки.
— Підеш, якщо хочеш си лишити в Гоґвортсі! — сердито озвався Геґрід. — Нашкодив — плати!
— Але це мають робити слуги, а не учні! Я думав, ми будемо писати якісь вправи, чи що… Якби мій батько довідався, що я тут повинен робити, він би…
— …а я кажу, що це є Гоґвортс! — гаркнув Геґрід. — Писати вправи!.. Яка з того користь? Ти си зробиш щось корисного або тебе виженут! Коли думаєш, що твій батько хоче, аби тебе вигнали, то вертай до замку і пакуй речі! Гайда!..
Мелфой не ворухнувся. Розлючено зиркнув на Геґріда, а тоді опустив очі.
— Отож бо! — сказав Геґрід, — а тепер уважно слухайте. Те, що ми будемо зараз робити, є дуже небезпечним, а я не хочу, щоб ви даремно ризикували. Ходіть за мною.
Геґрід підвів їх до самого узлісся. Піднявши вгору лампу, показав на вузеньку звивисту стежину, що ховалася між чорних густих дерев. Легенький вітерець розвіював дітям волосся, й вони вдивлялися в темряву лісу.
— Дивіться сюди, — сказав Геґрід. — Бачите, щось там виблискує на землі?.. Таке сріблисте… То кров єдинорога. Щось там сильно його поранило… Вже вдруге за цей тиждень. Минулої середи я тут уже натрапив на одного мертвого. Треба спробувати знайти цього раненого бідолаху. Може, йому си можна допомогти?..
— А коли те, що поранило єдинорога, нападе на нас? — запитав Мелфой, не в змозі приховати свого жаху.
— Доки ви зі мною та Ікланем, то в цьому лісі ніхто ніякої шкоди вам не заподіє, — запевнив Геґрід. — Ви тримайтеся стежки. Ми зараз поділимося на дві групи і підемо по слідах. Тут усюди є кров: єдиноріг, певно, десь блукає ще з минулої ночи.
— Я піду з Ікланем, — швидко проказав Мелфой, поглядаючи на довгі Ікланеві зуби.
— Файно, але попереджаю: Іклань — боягуз, — сказав Геґрід. — Отож я, Гаррі й Герміона підут сюди, а Драко, Невіл та Іклань — туди. Якщо хтось знаходит єдинорога, — стріляє вгору зеленими іскрами, файно?.. Беріт свої чарівні палички і потренуйтеся.. отак… а коли хтось потрапляє в біду — стріляє червоними іскрами, і ми вас знайдемо. Отож, будьте обережні! Пішли!..
Ліс був чорним і мовчазним. Незабаром вони підійшли туди, де стежина роздвоювалася — Гаррі, Герміона й Геґрід рушили ліворуч, а Мелфой, Невіл та Іклань — праворуч.
Ішли мовчки, дивлячись на землю. Час від часу місячне проміння, що пробивалося крізь гілля, вихоплювало з пітьми плями сріблясто голубої крові на опалому листі.
Гаррі бачив, що Геґрід вельми стурбований.
— А вовкулака може вбити єдинорога? — поцікавився Гаррі.
— Нє, він заповільний, — відповів Геґрід. — Не так легко зловити єдинорогів, бо то є могутні чарівні істоти. Я ще ніколи досі не чув, аби хтось поранив єдинорога.
Вони проминули зарослий мохом пеньок. Гаррі чув, як дзюркоче вода — отже, десь поблизу мав бути струмочок. То тут, то там на звивистій стежині видніли плями єдинорогової крові.
— Всьо файно, Герміоно? — прошепотів Геґрід. — Не журиси, він не міг далеко відійти з такими ранами, ми зможемо… ХОВАЙТЕСЯ ЗА ДЕРЕВО!
Геґрід схопив Гаррі з Герміоною зі стежки й поставив їх за стовбур розлогого дуба. Дістав стрілу, напнув арбалет і підняв його, наготувавшися стріляти. Усі троє прислухалися. Щось там повзло в опалому листі, немов хтось волочив по землі плаща. Геґрід прискіпливо вдивлявся на стежину, але через кілька секунд шелестіння стихло.
— Я так і знав! — пробурмотів він. — Тут є щось таке, чого б не мало бути.
— Вовкулака? — запитав Гаррі.
— Нє, ані вовкулака, ані єдиноріг, — похмуро відповів Геґрід. — Ну ну… ходіт за мною, але вважєйте.
Пішли повільніше, напружено вслухаючись у кожен звук. Несподівано на галявині попереду щось ворухнулося.
— Хто там? — гукнув Геґрід. — Покажися — я озброєний!
І на галявині з’явився — чи то чоловік, чи то кінь? Зверху до пояса ніби чоловік з рудим волоссям і бородою, але знизу мав лискуче гніде тіло коня з довгим рудуватим хвостом. Гаррі й Герміона аж роти пороззявляли.
— А а, це ти, Ронане, — полегшено зітхнув Геґрід. — Як ся маєш?
Він підійшов і потиснув кентаврові руку.
— Добрий вечір, Геґріде, — привітався Ронан глибоким, сповненим печалі голосом. — Ти що, хотів мене застрелити?
— Мушу бути на сторожі, Ронане, — сказав Геґрід, поплескуючи по арбалету. — Щось погане си діє в цьому лісі. Це, до речі, Гаррі Поттер і Герміона Ґрейнджер. Учні зі школи. А це Ронан. Кентавр.
— Ми помітили, — тихенько промовила Герміона.
— Добрий вечір, — привітався Ронан. — Учні так? І багацько ви навчилися там, у школі?
— Е е…
— Трохи, — невпевнено відповіла Герміона.
— Трохи? Ну, це вже щось, — зітхнув Ронан. Закинувши голову назад, він глянув у небо. — Марс нині яскравий.
— Так, — погодився Геґрід, також глянувши вгору. — Слухай, Ронане, це файно, що ми на тебе натрапили. Тут десь є поранений єдиноріг. Ти нічого не видів?..
Ронан відповів не відразу. Дивився якийсь час у небо, а тоді знову зітхнув.
— Першими жертвами завжди стають невинні, — сказав він. — Так було віками, так є й тепер.
— Еге ж… — погодився Геґрід. — Але, може, ти таки щось видів, Ронане? Щось незвичне?
— Марс нині яскравий… — повторив Ронан, мовби й не завважуючи нетерплячого погляду Геґріда. — На диво яскравий…
— Авжеж, але я мав на увазі щось незвичне тут, біля нас, — пояснив Геґрід. — То ти не помітив нічого дивного?
І знову минув якийсь час, поки Ронан відповів.
— Ліс ховає багато таємниць, — зрештою вимовив він.
Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр — із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.
— Привіт, Бейне! — озвався Геґрід. — Всьо файно?
— Добрий вечір, Геґріде! Сподіваюся, в тебе все гаразд?
— Можливо. Слухай, я вже запитував Ронана… може, ти видів щось дивне останнім часом? Бо тут троха поранило єдинорога, — може, ти щось такого чув?
Бейн підійшов до Ронана. Глянув на небо.
— Марс нині яскравий, — стиха промовив він. — Та це ми вже чули! — роздратувався Геґрід. — Ну, якщо хто із вас щось помітить — дайте мені знати. Файно?.. То ми пішли.
Гаррі й Герміона рушили за ним, позираючи через плече на Ронана й Бейна, доки галявина не зникла за деревами.
— Ніколи з тих кентаврів не витягнеш відвертої відповіді! — сердито буркнув Геґрід. — їм тілько, аби на зорі дивитиси. Все, що ближче від місяця, їх уже не цікавит.
— А тут багато їх? — запитала Герміона.
— Та є досить!.. Ходят переважно табуном, але часто з’являються тоді, коли хочеш перекинутися словом… Вони загадкові, ті кентаври… багато знают… але мало що кажут.
— Думаєш, перед тим, як їх зустріти, ми також чули кентавра? — поцікавився Гаррі.
— Хіба то копита тупотіли? Нє, я си гадаю, що то було те, що вбиває єдинорогів. Ніколи ще такого тут не чув.
Вони продиралися крізь густі, чорні дерева. Гаррі нервово озирався, бо мав неприємне відчуття, ніби хтось за ними стежить, тож був дуже радий, Що поруч Геґрід зі своїм арбалетом. Стежина завертала вбік, і тут Герміона схопила Геґріда за руку.
— Геґріде! Диви! Червоні іскри, там щось сталося!
— Чекайте мене тут! — крикнув Геґрід. — Стійте на стежці, а я си поверну за вами!
Вони чули, як він біг, ламаючи гілки, й перелякано поглядали одне на одного, поки все стихло, окрім шелесту листя.
— Як ти думаєш, їх хтось поранив, чи що? — прошепотіла Герміона.
— Мені байдуже, що з Мелфоєм, але коли щось трапилося з Невілом!.. Ми самі, якщо чесно, винні, що він узагалі тут опинився.
Час минав дуже повільно. Їхній слух загострився, як ніколи. Гаррі здавалося, ніби він чує кожен подув вітру, кожен тріск найменшої гілочки. Що там сталося? Де вони всі?
Нарешті голосний хрускіт сповістив про повернення Геґріда. Разом з ним прийшли Мелфой, Невіл та Іклань. Геґрід був розгніваний. Мелфой нібито підкрався ззаду до Невіла й жартома схопив його за плечі. Невіл перелякався й вистрелив іскрами.
— Будемо щасливі, коли зловимо щось після того галасу, який ви зчинили!.. Ну, файно, тепер міняймося. Невіле, ти лишаєшся зі мною і Гермі оною, а ти, Гаррі, підеш з Ікланем і тим бовдуром. Я си вибачєю, — пошепки додав Геґрід на вухо Гаррі, — але йому буде тяжче налякати тебе, а нам треба довершити нашу справу.
Отож Гаррі пішов разом з Мелфоєм та Ікланем. Вони йшли десь півгодини, все далі заглиблюючись у ліс, аж поки стежина стала майже непрохідною — так густо розрослися навколо неї дерева. Гаррі здалося, ніби крові тут побільшало. Коріння одного дерева було рясно забризкане нею, немовби те бідолашне створіння металося від болю зовсім неподалік. Крізь переплетене гілля старого дуба Гаррі побачив перед собою галявину.
— Дивися! — пробурмотів він, зупинивши Мелфоя рукою.
На землі виблискувало щось яскраво біле. Хлопці підступили ближче.
То був таки єдиноріг, але, на жаль, уже мертвий. Гаррі ще ніколи не бачив такої печальної і водночас прекрасної картини. Довгі стрункі ноги єдинорога неприродно стирчали в різні боки, а перламутрова грива розкинулася по темному листі.
Гаррі ступив крок… і раптом завмер на місці, почувши якийсь шелест. На краю галявини захитався кущ… А тоді з тіні вигулькнула постать у довгому плащі з каптуром, що повзла по землі, неначе звір, який підкрадається до жертви. Гаррі, Мелфой та Іклань заціпеніли. Постать у каптурі підповзла до єдинорога, схилилася над раною в його боці й почала пити його кров.
— А А А А А А А А А А А А!
Мелфой жахливо заверещав і чкурнув геть, за ним — Іклань… Постать у каптурі підвела голову й глянула просто на Гаррі — з її рота крапала єдинорогова кров. Скочила на ноги й швидко рушила до Гаррі, який від страху не міг і поворухнутися.
І тут його голову пронизав неймовірний біль. Такого болю Гаррі ще ніколи не відчував — немов його шрам на чолі спалахнув вогнем. Напівзасліплений, Гаррі почав відступати назад. Він почув за спиною тупіт копит, і щось перескочило через нього, напавши на ту постать.
Гарріна голова розривалася з болю, й він упав навколішки. Минула хвилина чи дві, поки біль ущух. Коли Гаррі зміг нарешті бачити, постать уже зникла. Над ним стояв кентавр, але не Ронан і не Бейн — цей був молодший, мав біляве волосся й золотисте тіло.
— З тобою все гаразд? — запитав кентавр, допомагаючи Гаррі підвестися.
— Так… Дякую… Що це було?
Кентавр не відповів. Він мав дивовижно блакитні, немов ясні сапфіри, очі й пильно дивився на Гаррі, приглядаючись до шраму, що світився на чолі.
— А!.. Ти — син Поттера! — мовив він. — Краще вертайся до Геґріда. В лісі зараз небезпечно, а надто для тебе. Умієш їздити верхи? Так буде швидше. Мене звати Фіренце, — додав він, опускаючись на передні ноги, щоб Гаррі міг вилізти йому на спину.
З іншого краю галявини раптом також долинув тупіт копит. Серед дерев з’явилися захекані Ронан і Бейн з лискучими від поту боками.
— Фіренце! — гримнув Бейн. — Що це ти робиш? У тебе на спині людина! І тобі не сором? Ти що — коняка?
— А ви знаєте, хто це? — відповів Фіренце. — Це Поттерів син. Чим швидше він вийде з цього лісу, тим краще.
— Ти йому щось казав? — гаркнув Бейн. — Не забувай, Фіренце, ми поклялися не чинити опір небесам. Хіба рух планет не підказав тобі, що має статися?
Ронан схвильовано вдарив копитом об землю.
— Я певен, що Фіренце старався вчинити якнайкраще, — сказав він своїм сумним голосом.
Бейн сердито брикнув задніми ногами.
— Якнайкраще!.. Яке нам до цього діло? Кентаври не повинні втручатися в те, що було передбачене! Ми не гасаємо, мов ті осли, за людьми, які заблукали в нашому лісі!
Раптом Фіренце розгнівано став на диби, аж Гаррі мусив ухопитися йому за плечі, щоб не впасти.
— Ти що, не бачиш цього єдинорога! — заревів фіренце до Бейна. — Ти що, не розумієш, чого його вбили? Може, планети не відкрили тобі цієї таємниці? Так, Бейне, я готовий стати проти того, що зачаїлося в цьому лісі, а, якщо треба, то й разом з людьми!
І Фіренце разом з Гаррі, що вчепився за нього, шугнув поміж дерева, покинувши Ронана й Бейна. Гаррі не міг зрозуміти, що сталося.
— Чому Бейн так розсердився? — запитав він. — І від кого ти мене врятував?
Фіренце вповільнив ходу, звелів Гаррі нахилити голову, щоб не зачепитися за низьке гілля, але не відповів на запитання. Вони так довго йшли мовчки, аж Гаррі подумав, що Фіренце вже ніколи до нього не заговорить. Але, коли вони продерлися крізь надто густі дерева, Фіренце раптом зупинився.
— Гаррі Поттер, чи знаєш ти, навіщо потрібна кров єдинорогів?
— Ні, — відповів Гаррі, вражений цим дивним запитанням. — Для настійок ми вживали тільки ріг і волосини з хвоста.
— Це тому, що вбити єдинорога — страхітлива річ! — сказав Фіренце. — На такий злочин може піти тільки той, кому нема чого втрачати і хто хоче здобути все. Кров єдинорога рятує твоє життя, навіть якщо ти за міліметр від смерті, але за Це треба сплатити жахливу ціну. Хто вб’є таку чисту й беззахисну істоту заради власного спасіння, той матиме прокляте життя з тієї миті, як його губи торкнуться крові єдинорога!
Гаррі вп’явся очима в Фіренцеву потилицю, яка сріблилася в місячному сяйві.
— Але хто б на таке наважився? — здивувався він. — Якщо ти довіку будеш проклятий, то, мабуть, уже краще смерть? Чи не так?
— Так, — погодився Фіренце, — хіба що тобі треба дожити до тієї миті, коли ти вип’єш іншого напою — того, що відновить усю твою силу й могутність і після якого ти вже ніколи не помреш. Поттере, ти знаєш, що нині сховано в школі?
— Філософський камінь! Звичайно… еліксир життя!.. Але я не розумію, хто…
—Хіба ти не пригадуєш нікого, хто багато років міг чекати повернення своєї влади, хто весь цей час чіплявся за життя, дожидаючи свого шансу?
Мовби якийсь залізний кулак раптом стиснув Гарріне серце. В шелестінні дерев йому ніби вчулися давні слова Геґріда: “Кажуть, ніби він помер. По моєму, се дурниці. Не знаю, чи в нього ще лишалося щось людське, аби померти”.
— То ти вважаєш, — хрипким голосом мовив Гаррі, — що це був Вол…
— Гаррі! Гаррі, ти живий?
Стежиною до них бігла Герміона, а за нею, засапавшись, човгав Геґрід.
— Живий! — відповів Гаррі, не зовсім розуміючи, що він каже. — А єдиноріг мертвий, Геґріде. Він там, на тій галявині.
— Тепер я тебе залишу, — промовив Фіренце, коли Геґрід побіг оглянути єдинорога. — Ти вже в безпеці.
Гаррі сповз йому зі спини.
— Щасти тобі, Гаррі! — побажав Фіренце. — Буває, що й кентаври неправильно розуміють рух
планет. Сподіваюся, це один з таких випадків. — Він повернувся й помчав углиб лісу, лишивши позаду тремтячого Гаррі.
Рон заснув у темній вітальні, так і не діждавшись їхнього повернення. Коли Гаррі зненацька його розбудив, Рон почав вигукувати щось про пенальті з квідичу. Але вже через мить він широко розплющив очі, коли Гаррі почав розповідати їм з Герміоною про все, що сталося в лісі.
Гаррі не міг ані сидіти, ні стояти. Він ходив сюди туди перед каміном і ще й досі тремтів.
— Снейп хоче віддати камінь Волдемортові, а Волдеморт чекає в лісі!.. А ми…
— Не називай це ім’я! — нажахано прошепотів Рон, неначе думав, що Волдеморт може їх почути.
Гаррі його не слухав.
— Фіренце мене врятував, хоч і не мав права… Бейна це розлютило, він казав не втручатися в те, що провістили планети… Мабуть, вони показали, що Волдеморт повертається… Бейн думає, що Фіренце мав дозволити Волдемортові вбити мене… Напевне, зірки провістили й мою смерть.
— Припини називати це ім’я! — зашипів Рон.
— Отож мені лишається тільки чекати, коли Снейп украде камінь, — гарячково міркував Гаррі, — і тоді Волдеморт зможе повернутися і вбити мене… Що ж, Бейн тоді, мабуть, буде задоволений!
Герміона була вкрай перелякана, але спробувала заспокоїти його.
— Гаррі, всі кажуть, що Дамблдор — єдиний, кого завжди боявся Відомо Хто. Поки тут Дамблдор, Відомо Хто тебе не зачепить. Крім того, чому ти Думаєш, ніби кентаври ніколи не помиляються? Їхні припущення звучать як якесь ворожіння, а професорка Макґонеґел вважає ворожіння дуже неточною галуззю магії.
Коли вони закінчили розмову, починало вже світати. Полягали цілком виснажені, з пересохлими горлянками. Проте нічні сюрпризи ще не скінчилися.
Відгорнувши ковдру, Гаррі побачив під нею акуратно складений плащ невидимку. До нього була пришпилена записка:
Про всяк випадок.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Крізь люк

Усі наступні роки Гаррі навіть не міг пригадати, як йому вдалося скласти іспити: адже будь якої миті можна було сподіватися, що в двері заскочить Волдеморт. Однак минали дні, а Флафі, без сумніву, й далі залишався живим і здоровим десь там, за замкненими дверима.
Стояла задушлива спека, особливо у великому класі, де вони складали письмові іспити. Для цього їм видали нові пера, зачаровані спеціальним закляттям від списування.
Екзаменували учнів не тільки теоретично. Скажімо, професор Флитвік запрошував їх по черзі до свого класу, пропонуючи, щоб вони змусили ананас вибивати на столі чечітку. Професорка Макґонеґел стежила, як вони перетворювали мишу в табакерку. Оцінка ставала вищою, коли табакерка виходила гарною, але зменшувалася, якщо з неї стирчали вусики. Найдужче всіх нервував Снейп, дихаючи учням у потилиці, доки вони пригадували, як зробити настійку для забуття.
Гаррі робив це все, стараючись не звертати увагу на пронизливий біль у чолі, який постійно мучив його від часу їхньої подорожі до лісу. Гаррі часто погано спав. Невіл думав, що то він так переживає через іспити, а насправді Гаррі постійно прокидався, бо йому снився давній кошмар, який став ще жахливішим, адже уві сні тепер з’являлася постать у каптурі, з рота якої скапувала кров.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве