як іншу раптом вип’єш — назад повернеш ти.
У двох із нас налите вино із кропиви,
а ще у трьох — отрута для шлунка й голови.
Тож вибирай, інакше — назавжди тут заснеш,
щоб вижити, чотири підказки ти знайдеш.
По перше: як підступно отруту не ховай,
вона завжди ліворуч від кропиви — вважай!
По друге: різні пляшечки стоять по два кінці,
як хочеш рушити вперед — не руш пляшчини ці.
По третє: всі ці пляшечки за розмірами різні,
але ні карлик, ні гігант не містять трунки грізні.
І по четверте: другі скраю — однакові на смак,
хоч зовні близнюками їх ти не назвеш ніяк.

Герміона полегшено зітхнула, і Гаррі здивовано побачив, що вона усміхається, хоча йому було аж ніяк не до сміху.
— Чудово! — сказала Герміона. — Це не чари, а логічна загадка. Безліч видатних чарівників не мали ні грама логіки і застрягли б тут навіки.
— Але таке може статися і з нами, хіба ні?
— Звичайно, ні! — заперечила Герміона. — Цейї папір усе пояснює. Є сім пляшок: у трьох — отрута; у двох — вино; одна з них допоможе нам безпечно пройти через чорний вогонь, а друга — повернутися назад через пурпуровий.
— Але як нам дізнатися, з якої пити?
— Хвилиночку!
Герміона кілька разів перечитала папір. Тоді пройшлася вздовж ряду пляшок, бурмочучи щось собі під ніс і перераховуючи їх. Нарешті заплескала в долоні.
— Все ясно! — повідомила вона. — Найменша пляшечка проведе нас крізь чорне полум’я — до каменя.
Гаррі глянув на крихітну пляшчинку.
— Там вистачить тільки одному з нас, — сказав він. — Один ковток або й менше.
Гаррі й Герміона подивилися одне на одного.
— Яка з них допоможе вернутися крізь пурпуровий вогонь?
Герміона показала на заокруглену пляшку з правого кінця.
— Випий її! — сказав Гаррі. — І не переч. Далі вернешся до Рона і візьмете дві мітли в кімнаті з летючими ключами. На мітлах ви зможете вибратися через люк і пролетіти мимо Флафі. Прямуйте відразу до соварні й відішліть Гедвіґу до Дамблдора, бо він нам потрібен. Якийсь час я спробую втримати Снейпа, але, мабуть, ненадовго…
— Гаррі, а що як з ним Відомо Хто?
— Ну… Одного разу мені вже пощастило, прав Да? — сказав Гаррі, показуючи на шрам. — Може, знову пощастить.
Герміонині вуста затремтіли й вона раптом кинулася до Гаррі, обхопивши його обома руками.
— Герміоно!
— Гаррі, ти — видатний чарівник, пам’ятай про це!
— Я?.. Я гірший від тебе! — збентежено відповів Гаррі, коли Герміона розімкнула свої обійми.
— Що там я? — заперечила Герміона. — Книжки! Розум! Є важливіші речі — дружба, відвага, і… ой, Гаррі, бережи себе!
— Пий перша, — сказав Гаррі. — Ти впевнена, що все правильно розгадала, так?
— Абсолютно! — відповіла Герміона.
Вона добряче надсьорбнула з круглої пляшечки скраю і здригнулася.
— Це часом не отрута? — стурбовано запитав Гаррі.
— Ні. Просто воно холодне, як лід.
— Біжи швиденько, поки це діє!
— Щасти тобі! Бережися!..
— БІЖИ!!!
Герміона повернулася й рушила просто через пурпурове полум’я.
Гаррі глибоко вдихнув, узяв найменшу пляшечку і став обличчям до чорного вогню.
— Я йду! — вимовив він, одним ковтком спорожнивши пляшечку.
Його тіло й справді немов закрижаніло. Гаррі поклав пляшечку і рушив уперед. Він напружився й побачив, як чорні язики полум’я лижуть йому тіло, але нічого не відчував. Якусь мить він не бачив нічого, окрім темного вогню, — а тоді опинився по той бік, в останній кімнаті.
Там уже хтось був — але не Снейп. І навіть не Волдеморт.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Чоловік з двома обличчями

То був Квірел.
— Ви! — мало не задихнувся Гаррі.
Квірел усміхнувся. Його обличчя зовсім не смикалося.
— Саме так, — спокійно підтвердив він. — А я от думав, Поттере, чи ми зустрінемося тут?..
— А я думав… Снейп…
— Северус? — засміявся Квірел, і голос його не тремтів, як завжди, а був холодний і різкий. — Так, Северус має підозрілий вигляд, чи не правда? Дуже вигідно, щоб він скрізь шугав, немов пристаркуватий кажан. Хто тоді запідозрить у чомусь б б бідолашного з заїку п п професора Квірела?
Гаррі не міг у це повірити. Цього не могло бути, не могло!
— Але Снейп намагався мене вбити!
— Ні ні ні і! Це я хотів тебе вбити. Твоя приятелька міс Ґрейнджер випадково збила мене з ніг, коли бігла підпалювати мантію Снейпа на тому матчі з квідичу. Через неї я втратив з тобою візуальний контакт. Ще кілька секунд, і я б скинув тебе з мітли. Я це зробив би й раніше, якби Снейп не бурмотів контрзакляття, намагаючись тебе врятувати.
— Снейп намагався мене врятувати?
— Авжеж, — холодно підтвердив Квірел. — Чому, по твоєму, він прагнув судити твій наступний матч? Бо хотів зашкодити мені зробити це знову Сміх та й годі, йому не варто було так перейматися! Хіба я міг щось зробити, коли там сидів Дамблдор? Решта вчителів думали, що Снейп старався не дати Ґрифіндорові перемогти. Снейп став таким непопулярним… і все надаремно, бо сьогодні, нарешті, я тебе вб’ю!
Квірел клацнув пальцями. Просто в повітрі з’явилися мотузки, які щільно обплутали Гаррі.
— Поттере, ти занадто допитливий, щоб залишитися живим. Це ж ти тинявся по школі на Гелловін, і побачив, як я йшов, щоб глянути, хто там охороняє камінь.
— То це ви впустили троля?
— Аякже. Я маю до тролів певну слабкість. Ти, мабуть, бачив, що я зробив з тим, який був тут неподалік у кімнаті? На жаль, коли всі тоді побігли шукати троля, Снейп, який мене вже підозрював, подався просто на четвертий поверх, аби перешкодити мені, тож не тільки мій троль не зміг тебе вбити, а й той триголовий пес навіть не спромігся добряче покусати Снейпові ногу. Ну, а тепер, Поттере, зачекай хвильку. Мушу зазирнути в оце цікаве дзеркало.
Лише тоді Гаррі зауважив, що стоїть у Квірела за спиною. То було дзеркало Яцрес.
— Це дзеркало — ключ для здобуття каменя, — бурмотів Квірел, поплескуючи рукою по рамі. — Хто, крім Дамблдора, міг би таке вигадати… Але ж він у Лондоні, а коли вернеться, я вже буду далеко!
Гаррі не мав іншої ради, як безперервно розмовляти з Квірел ом, і таким чином не давати йому зосередитися на дзеркалі.
— Я бачив вас зі Снейпом у лісі, — вирвалося в нього.
— Так, — ліниво підтвердив Квірел, обходячи дзеркало й зазираючи туди. — Снейп тоді ще чіплявся до мене і намагався вивідати, до чого я вже дійшов. Постійно мене підозрював. Старався залякати… Наче це було йому під силу: адже мене підтримував сам лорд Волдеморт!
Квірел вийшов з за дзеркала й пожадливо втупився в нього.
— Я бачу камінь… Я вручаю його своєму Панові… Але де ж він?..
Гаррі намагався послабити мотузки, якими був зв’язаний, але ті не піддавалися. Він мусив відвертати увагу Квірела від дзеркала.
— Але Снейп, здається, завжди мене ненавидів, — сказав він.
— Ох, звісно, — недбало погодився Квірел, — ще й як ненавидів! Він був у Гоґвортсі разом з твоїм батьком, — ти цього не знав? Вони не терпіли один одного! Проте він ніколи не прагнув твоєї смерті.
— Але кілька днів тому я чув, як ви ридали. Мені здалося, що Снейп вам погрожував…
На Квіреловому обличчі вперше промайнув страх.
— Іноді, — сказав він, — мені буває нелегко виконувати накази свого Пана. Він — великий чаклун, а я слабкий чоловік…
— Тобто, це він тоді був у тій кімнаті з вами? — здивувався Гаррі.
— Він зі мною всюди, хоч би де я був, — спокійно відповів Квірел. — Я зустрів його, мандруючи по світу. Я був молодий і дурний, сповнений усіляких безглуздих ідей про добро і зло. Лорд Вол Деморт довів мені, як я помилявся. Немає добра і зла, є тільки могутність і ті, хто заслабкий, щоб її Прагнути… Відтоді я вірно йому служив, хоч не раз і підводив… Він мусив бути дуже суворим зі мною.
Квірел раптом здригнувся.
— Так просто він не прощає помилок. Коли я не зумів украсти камінь із “Ґрінґотсу”, він був дуже незадоволений. Покарав мене… вирішив пильніше стежити за мною…
Голос Квірела затих. Гаррі пригадав свою подорож на алею Діаґон. Як міг він бути таким дурнем? Саме тоді він уперше побачив Квірела, ще й тиснув йому руку в “Дірявому Казані”.
Квірел тихо лайнувся.
— Нічого не розумію… Може, той камінь всередині дзеркала? Може, його треба розбити?
Гаррі перебирав у голові різні варіанти.
“Чого в цю мить я хочу найдужче в світі? — думав він. — Я хочу знайти камінь раніше від Квірела. Отже, якщо я гляну в дзеркало, то побачу, як знаходжу його, тобто побачу, де він схований!.. Але як подивитися, щоб Квірел не розгадав моїх намірів?”
Гаррі спробував посунутися ліворуч, щоб опинитися перед дзеркалом непомітно для Квірела, але мотузки надто міцно обплітали йому ноги: він утратив рівновагу і впав. Квірел не звернув на це уваги. Він і далі розмовляв сам із собою.
— Навіщо це дзеркало? Як воно працює? Допоможи мені, мій Пане!
На превеликий жах, Гаррі почув, як відгукнувся голос, що виходив, здається, із самого Квірела.
— Використай хлопця!.. Використай хлопця!.. Квірел повернувся до Гаррі.
— Ану, Поттере, ходи но сюди!
Ляснув у долоні — і з Гаррі спали мотузки. Він повільно звівся на ноги.
— Ходи сюди! — повторив Квірел. — Глянь у дзеркало і скажи мені, що ти бачиш.
Гаррі ступив крок уперед. “Я мушу збрехати, мушу збрехати…” — розпачливо думав він. — “Мушу подивитися й збрехати, ось і все…”
Квірел підступився ближче. Гаррі відчув дивний запах, яким відгонив, здається, Квірелів тюрбан. Заплющив очі, став перед дзеркалом і розплющив їх.
Побачив своє відображення, спершу бліде й налякане. Але за мить відображення йому всміхнулося. Воно запхало руку до кишені й витягло звідти криваво червоний камінь. Тоді підморгнуло й засунуло камінь назад — Гаррі відчув, як щось важке впало до його справжньої кишені. Якимось чином — неймовірна річ! — він здобув камінь.
— Ну? — нетерпляче запитав Квірел. — Що ти там бачиш?
Гаррі набрався відваги.
— Бачу, як мені тисне руки Дамблдор, — вигадав він. — Я… я виграв для Ґрифіндору кубок гуртожитків!
Квірел знову лайнувся.
— Забирайся звідси! — звелів він. Відступаючи набік, Гаррі відчув, як до його ноги торкається філософський камінь. Ну що — пан чи пропав?
Але не встиг він ступити й п’яти кроків, як пролунав високий голос, хоча Квірел навіть не ворушив устами.
— Він бреше!.. Він бреше!..
— Поттере, назад! — закричав Квірел. — Кажи мені правду! Що ти там щойно побачив?
Знову залунав високий голос:
— Дай мені поговорити з ним! Лицем до лиця!..
— Мій пане, вам забракне сили!
— Вистачить… для цього!
Гаррі здалося, ніби його прикувала до місця пастка диявола. Не міг ворухнутися. Він нажахано спостерігав, як Квірел почав розгортати свій тюрбан… Що діється? Тюрбан упав додолу. Без нього Квірелова голова видавалася напрочуд маленькою. А тоді Квірел, не сходячи з місця, повільно обернувся.
Гаррі мав би зойкнути, але не міг видати жодного звуку. Там, де мала бути Квірелова потилиця, було обличчя — найжахливіше з облич, яке коли небудь бачив Гаррі. Обличчя було біле, мов крейда, мало лихі червоні очі й щілини замість ніздрів, як у змії.
— Гаррі Поттер! — просичало воно.
Гаррі спробував відступити назад, але ноги не корилися йому.
— Бачиш, чим я став? — сказало обличчя. — Сама тінь і мряка… Я маю форму лише тоді, коли можу залізти в чиєсь тіло… Проте завжди знаходяться охочі впустити мене в свої серця і душі!.. Кров єдинорогів додала мені сили… ТИ бачив, як вірний Квірел пив її для мене в лісі… Коли я здобуду еліксир життя, то зможу створити власне тіло… Ну, як, може, віддаси мені той камінь, що у твоїй кишені?
Отже, він знав… Раптом Гаррі знову відчув свої ноги. Відступив назад.
— Не будь дурнем! — загарчало обличчя. — Краще рятуй своє життя і приєднуйся до мене… бо інакше скінчиш, як твої батьки… Вони померли, благаючи в мене пощади…
— БРЕШЕШ! — зненацька вигукнув Гаррі. Квірел наближався до нього спиною, тож Волдеморт і далі міг бачити Гаррі. Зловісне обличчя тепер посміхалося.
— Як зворушливо! — зашипіло воно. — Я завжди ціную хоробрість… Так, хлопче, твої батьки були хоробрі… Спочатку я вбив твого батька, і він бився відважно… А твоя мати загинула намарно… намагалася захистити тебе… А тепер давай мені камінь, як не хочеш, щоб її смерть була цілком даремною!
— НІКОЛИ!
Гаррі стрибнув до вогненних дверей, але Волде морт верескнув: “ХАПАЙ ЙОГО!”, і наступної миті Гаррі відчув на своєму зап’ястку руку Квірела. Неймовірно гострий біль пронизав шрам на його чолі, голова, здавалося, от от лусне. Гаррі закричав, вириваючись що є сили, і Квірел несподівано відпустив його. Біль почав ущухати, і Гаррі роззирнувся, щоб глянути, де дівся Квірел. А Квірел корчився від болю, дивлячись на свої пальці, які швидко вкривалися пухирями.
— Хапай його! ХАПАЙ! — знову заволав Вол деморт, і Квірел кинувся на Гаррі, збив його з ніг і, навалившись, схопив руками за шию. Жахливий біль від шраму мало не засліплював Гаррі, але він бачив, що Квірел теж корчиться в муках.
— Мій Пане, я не можу його втримати! Мої руки, мої руки!..
І Квірел, далі притискаючи Гаррі колінами до землі, відпустив його шию і приголомшено втупився у власні долоні. Вони були попечені, обдерті й червоні від крові.
— То вбий його, дурню, і по всьому! — репетував Волдеморт.
Квірел підняв руку, щоб наслати смертельне закляття, але Гаррі інстинктивно схопив його за обличчя.
— А А А А А А А!
Квірел скотився з нього, його обличчя почало вкриватися пухирями. Гаррі зрозумів: тільки но Квірел торкається його шкіри, як зазнає нестерпного болю. Отже, єдиний для Гаррі шанс — постійно тримати Квірела руками і завдавати цим йому такого болю, щоб він не зміг наслати закляття.
Гаррі скочив на ноги, хапнув Квіррела за руку і відчайдушно вчепився в неї. Квірел застогнав, намагаючись вирватися від Гаррі… біль у Гарріній голові зростав… він нічого не бачив… тільки чув страхітливі зойки Квірела, верески Волдеморта: “ВБИЙ ЙОГО! ВБИЙ!..”, а також інші голоси, які кричали “Гаррі! Гаррі!”, і, можливо, тільки вчувалися йому.
Гаррі відчув, як Квірелова рука вирвалася з його долоні, зрозумів, що все втрачено, і став провалюватися в пітьму — нижче, нижче, ще нижче…
Щось золоте виблискувало просто над ним. Снич!.. Спробував його зловити, але руки були заважкі.
Кліпнув оком. Ніякий то не снич! Просто окуляри. Як дивно.
Кліпнув ще раз. Перед ним проявилося усміхнене обличчя Албуса Дамблдора.
— Добрий день, Гаррі! — привітався Дамблдор. Гаррі глянув на нього. А тоді пригадав усе.
— Пане професоре! Камінь!.. То був Квірел!.. Він узяв камінь! Пане, швидше!
— Заспокойся, мій любий хлопче, ти трошки відстав від подій, — сказав Дамблдор. — Квірел не має каменя.
— А хто ж тоді? Пане професоре, я…
— Гаррі, благаю, не хвилюйся, бо інакше мадам Помфрі мене звідси попросить.
Гаррі ковтнув слину й роззирнувся. Зрозумів, що він у шкільній лікарні. Лежав на ліжку з білими простирадлами, а поряд цілий стіл був заставлений різними ласощами.
— Дарунки від твоїх друзів і шанувальників, — сяючи, пояснив Дамблдор. — Те, що відбулося у підвалах між тобою і професором Квірелом, — абсолютний секрет, і тому, зрозуміло, про це вже знає вся школа. До речі, твої друзі Фред і Джордж Візлі надумали подарувати тобі накривку для унітазу. Вони, безперечно, вважали, що це тебе розсмішить. Однак мадам Помфрі сказала, що це не дуже гігієнічно, і конфіскувала її.
— Скільки я тут пробув?
— Три дні. Містер Роналд Візлі і міс Ґрейнджер будуть надзвичайно втішені, що ти, нарешті, прийшов до тями — вони страшенно переживали…
— Але, пане професоре, камінь…
— Я бачу, тебе нелегко збити з пантелику. Ну, добре, камінь… Професор Квірел не зміг забрати його в тебе. Я прибув якраз вчасно, щоб перешкодити йому, хоч ти й сам, мушу сказати, чудово давав собі раду.
— Ви були там? Отримали сову від Герміони?
— Мабуть, ми розминулися з нею в повітрі. Бо тільки но я опинився в Лондоні, то відразу усвідомив, що мушу бути там, звідки щойно приїхав. Я прибув саме вчасно, щоб стягнути з тебе Квірела…
— То це були ви!
— Я боявся, що запізнюся.
— Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь…
— Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося… А камінь… знищено.
— Знищено? — здивовано перепитав Гаррі. — Але ж ваш приятель… Ніколас Фламель…
— Ох, ти знаєш про Ніколаса? — захоплено вигукнув Дамблдор. — Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.
— Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?
— Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.
Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.
— Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді — не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя — дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.
Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.
— Пане професоре! — озвався Гаррі. — Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо Хто…
— Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім’я.
— Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?
— Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є — мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було — нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.
Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:
— Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…
— Правду… — зітхнув Дамблдор. — Правда — це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.
— Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотів убити мене?
Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.
— На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.
Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, — я знаю, як прикро тобі чути ці слова, — коли будеш готовий, ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.
— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов’ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов’ю, ставав для нього смертельними муками.
Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:
— А плащ невидимка… ви знаєте, хто його прислав?
— Е е… Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. — Дамблдор закліпав очима. — Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.
— І ще одне…
— Слухаю!
— Квірел казав, що Снейп…
— Професор Снейп, Гаррі.
— Так, він… отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?
— Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.
— Що саме?
— Врятував йому життя.
— Що?
— Так, — повільно мовив Дамблдор. — Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам’ять про нього…
Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.
— Пане професоре, ще тільки одна річ!
— Тільки одна?
— Як потрапив до мене камінь із дзеркала?
— Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайти камінь, — знайти, а не скористатися ним, — міг його отримати. Усі решта — бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п’ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого… Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох ах!.. Горошок на кожен смак “Берті Бот”! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? — Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.
Раптом захлинувся і скривився:
— Фу!.. Сірка з вуха!
Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.
— Тільки на п’ять хвилин! — благав Гаррі.
— Це неможливо.
— Але ж ви впустили професора Дамблдора!..
— Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.
— Таж я й так відпочиваю… бачите, лежу собі… Ну, будь ласка, мадам Помфрі!
— Ну, гаразд, — змилостивилася вона. — Але тільки п’ять хвилин.
І вона впустила Рона з Герміоною.
— Гаррі!
Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.
— Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти… Дамбл дор так переживав!
— Уся школа про це говорить, — повідомив Рон. — Що сталося насправді?
Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, що було під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.
— То каменя вже немає? — запитав нарешті Рон. — І Фламель просто помре?
— Ну, так… Але Дамблдор думає, що, — як воно там? — “для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода”.
— Я завжди казав, що він трохи чокнутий, — сказав Рон, на якого рівень божевілля улюбленого професора справив поважне враження.
— А що сталося з вами? — поцікавився Гаррі.
— Ну, я вернулася назад без пригод, — розповіла Герміона. — Привела до тями Рона, — це забрало трохи часу, — а тоді ми побігли до соварні, щоб відправити сову Дамблдорові, і раптом зустріли його у вестибюлі. Він уже все знав і тільки спитав: “Гаррі пішов за ним, так?” — і помчав на четвертий поверх.
— Думаєш, він сподівався цього від тебе? — запитав Рон. — Бо якщо він прислав тобі батьків плащ і таке інше…
— Ну, — обурилася Герміона, — якщо він сподівався, то, скажу вам, це просто жахливо! Ти міг би загинути!..
— Ні, зовсім ні, — замислено вимовив Гаррі. — Він дуже цікавий чоловік, цей Дамблдор! Мені здається, він хотів дати мені шанс… Розумієте, я гадаю, що він знає більш менш усе, що тут діється. Мабуть, йому було добре відомо, що ми задумали, і замість зупинити, він навчив нас усього, що могло стати в пригоді. Не думаю, що він випадково дозволив мені побачити, що робить те дзеркало. Він мовби вважав, що я маю право зіткнутися з Волдемортом віч у віч, якщо тільки зумію…
— Так, Дамблдор — справжній псих! — гордо сказав Рон. — Слухай, ти мусиш швидко видужувати — завтра бенкет на честь закінчення навчального року. Очки вже пораховано, і Слизерин, звичайно, переміг, — ти пропустив останню гру з квідичу, а без тебе Рейвенклов нас побив, — зате їжа буде класна!
Цієї миті з’явилася мадам Помфрі.
— Минуло вже майже п’ятнадцять хвилин, негайно виходьте! — рішуче звеліла вона.
Тієї ночі Гаррі добре виспався, і на ранок почувався майже здоровим.
— Я хочу піти на бенкет, — звернувся він до мадам Помфрі, яка складала на столі купу його коробок з цукерками. — Мені вже можна, правда?
— Професор Дамблдор дозволяє тобі піти, — осудливо промовила вона, мовби професор Дамблдор не усвідомлював, якими небезпечними для здоров’я можуть бути бенкети. — А до тебе тут ще один відвідувач.
— Добре, — сказав Гаррі. — І хто?
Тієї миті у двері боком пропхався Геґрід. Коли він опинявся в будь якому приміщенні, то завжди видавався занадто великим. Він присів біля Гаррі, глянув на нього і зайшовся плачем.
— Це… всьо… моя… клята… помилка! — ридав він, затуляючи руками обличчя. — Я си розповів тому мерзотнику, як пройти повз Флафі! Я розповів йому! То було одне, чого він не знав, а я йому взяв — і бовкнув!.. Ти міг загинути! І всьо через оте драконяче яйце! Я ніколи більше не буду пити! Мене варто звідси гнати, щоб я жив з маґлами!
— Геґріде! — гукнув Гаррі, якому важко було дивитися, як велетень здригається від щирих ридань, а його бородою стікають величезні сльозини. — Геґріде, він би все одно якось довідався, це ж Волдеморт. Він довідався б усе, навіть якби ти йому нічого не казав.
— Ти міг загинути! — ридав Геґрід. — І не називай те ім’я!
— ВОЛДЕМОРТ! — вигукнув Гаррі, й Геґріда це так приголомшило, що він перестав плакати. — Я зустрівся з ним і не боюся називати його ім’я. Геґріде, прошу, заспокойся, ми врятували камінь, і тепер його вже нема, і ніхто ним не скористається. Візьми шоколадну жабку, в мене їх повно…
Геґрід витер долонею носа і сказав:
— Файно, що ти нагадав! Маю для тебе дарунок.
— Часом не канапка з горностаїною, ні? — стурбовано озвався Гаррі, й Геґрід нарешті ледь усміхнувся.
— Нє е. Дамблдор учора дав си мені вихідний, щоби це всьо позбирати. Звісно, він мусив би мене вигнати, але… маємо те, що маємо. На, візьми оце…
То була чималенька книжка у шкіряній оправі. Гаррі зацікавлено розгорнув її. В ній було повно магічних фотографій. З кожної сторінки до нього усміхалися й махали руками його мама і тато.
— Я вислав сови до всіх шкільних друзів твоїх батьків і попросив їх надіслати фотки… Бо я си знав, що ти не маєш жодної… Тобі сподобалоси?
Гаррі не міг говорити, але Геґрід усе зрозумів.
Того вечора Гаррі пішов на бенкет сам. Він затримався через мадам Помфрі, яка ще раз хотіла його добре оглянути, тож коли він прийшов, Велика зала була вже повна. її оздоблювали зелено срібні слизеринські барви на честь того, що Слизерин усьоме поспіль завоював кубок гуртожитків.
Величезний прапор зі слизеринською змією закривав собою всю стіну за Високим столом.
Коли увійшов Гаррі, зненацька запала тиша, а потім усі нараз заговорили. Він сів за ґрифіндорський стіл поміж Роном і Герміоною і намагався не помічати, як усі ззиралися на нього, дехто аж підводився, щоб краще його розгледіти.
На щастя, невдовзі прибув Дамблдор і всі розмови стихли.
— Ще один рік минув! — бадьоро почав Дамблдор. — Але перед тим, як ви вгризетеся зубами в наші чудові страви, мусите ще послухати моє старече базікання. Що це був за рік! Сподіваюся, у ваших головах трохи побільшало всякої всячини… але попереду ціле літо, щоб як слід вивітрити їх до початку наступного навчального року! А тепер, як я розумію, надійшла пора вручити кубок гуртожитків. Отож очки розподілилися так: на четвертому місці Ґрифіндор — триста дванадцять очок; на третьому Гафелпаф — триста п’ятдесят два; Рейвенклов має чотириста двадцять шість, а Слизерин — чотириста сімдесят два очки.
Слизеринський стіл завирував оплесками і радісними вигуками. Гаррі бачив, як Драко Мелфой гупав по столу своїм важким келихом. Це було бридко.
— Так так, браво, Слизерин! — сказав Дамблдор. — Одначе мусимо врахувати нещодавні події.
У залі запала тиша. Усмішки на обличчях сли зеринців дещо зів’яли.
— Гм! — прокашлявся Дамблдор. — Я маю розподілити кілька додаткових очок… Що ж, поглянемо… Ага!.. По перше, містер Роналд Візлі…
Рон густо почервонів, і його обличчя скидалося на спечену на сонці редиску.
— …за найкращу за багато років партію в шахи, зіграну в Гоґвортсі, я нагороджую Ґрифіндор п’ятдесятьма очками.
Від захоплених вигуків ґрифіндорців мало не впала зачарована стеля; здавалося, навіть зорі нагорі затремтіли. Було чути, як Персі вигукував іншим старостам: “Це мій брат!.. Наймолодший брат!.. Він виграв у зачаровані шахи професорки Макґонеґел!”
Нарешті знову запанувала тиша.
— По друге, міс Герміона Ґрейнджер… За її вміння застосовувати холоднокровну логіку перед вогненним полум’ям присуджую Ґрифіндорові п’ятдесят очок.
Герміона долонями затулила обличчя; Гаррі мав велику підозру, що вона не втримала сліз. Ґрифін дорці шаленіли з радощів: вони набрали додаткових сто очок!
— По третє, містер Гаррі Поттер, — оголосив Дамблдор. У залі запала мертва тиша. — …за його витримку і фантастичну відвагу я нагороджую Ґрифіндор шістдесятьма очками.
Зчинився неймовірний галас. Ті, хто вмів не тільки верещати до хрипоти, а й додавати, швиденько змикитили, що Ґрифіндор тепер мав чотириста сімдесят два очки — рівно стільки ж, як і Слизерин. Вони зрівнялися в боротьбі за кубок, і якби Дамблдор дав Гаррі бодай ще одне очко…
Дамблдор підняв руку. Поступово всі знову затихли.
— Відвага буває різною, — сказав, усміхаючись, Дамблдор. — Треба бути дуже хоробрим, щоб чинити опір ворогам, але потрібна не менша хоробрість, щоб чинити опір друзям. Ось чому я даю десять очок містерові Невілу Лонґботому.