Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і філософський камінь”

Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, “макдональдсах” і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіґ, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмер дівся капустою, а місіс Фіґ примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.
— І що тепер? — люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.
Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіґ, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Ла поньки і Марсика.
— Можна подзвонити до Мардж, — запропонував дядько Вернон.
— Не мели дурниць, Вернене, вона цього хлопця терпіти не може.
Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.
— А та, як її там, твоя товаришка Івон?
— Відпочиває на Майорці, — відрубала тітка Петунія.
— Можна лишити мене тут, — з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп’ютером).
Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.
— Щоб ти загидив увесь будинок? — гаркнула вона.
— Я нічого не зроблю, — сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.
— Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку, — протяжно мовила тітка Петунія, — …і залишимо там у машині…
— Машина ще новісінька, а ти кажеш “залишимо”?
Дадлі зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по справжньому й не плакав, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як мати зробить усе, що йому заманеться.
— Не плач, любий Дадичку, мамуся не дозволить йому зіпсувати твоє свято! — залементувала вона, пригортаючи сина.
— Я… не хочу… щоб… він… ї ї їхав! — верещав Дадлі в паузах між удаваними риданнями. — Він завжди все пс…псує! — огидно вишкірився він на Гаррі, визираючи з під маминих рук, і саме тоді хтось подзвонив у двері.
— О Боже, вони вже тут! — вигукнула тітка Петунія, і за мить разом зі своєю мамою з’явився Пірс Полкіс, найкращий приятель Дадлі. Пірс був кістлявим хлопчиком зі щурячим обличчям. Здебільшого саме він тримав ззаду за руки тих дітей, яких лупцював Дадлі. Побачивши його, Дадлі миттю урвав свій удаваний плач.
За півгодини Гаррі, не вірячи своєму щастю, вже сидів разом з Пірсом і Дадлі на задньому сидінні машини Дурслі, вперше в житті їдучи до зоопарку. Тітка й дядько так і не придумали, куди його подіти, але перед від’їздом дядько Вернон відвів Гаррі набік.
— Попереджаю, — сказав він, наблизивши впритул до Гаррі своє широке бурякове обличчя, — попереджаю тебе, хлопче, відразу: викинеш якогось коника — сидітимеш у коморі аж до Різдва.
— Повірте, я не збираюся нічого викидати, — пообіцяв Гаррі.
Але дядько Вернон йому не повірив. Гаррі ніхто не вірив. Річ у тім, що довкола Гаррі часто коїлося щось дивне, але Дурслів годі було переконати, що він до цього не причетний.
Одного разу тітка Петунія, якій набридло, що Гаррі завжди повертається з перукарні таким, ніби не був там зроду, взяла на кухні ножиці й так обчикрижила його, що він став майже лисий, проте не чіпала чубчика, щоб “приховати той жахливий шрам”. Дадлі дурнувато насміхався з Гаррі, який не спав цілісіньку ніч, уявляючи, як він завтра прийде до школи, де вже й так глузували з його обвислого одягу і обмотаних окулярів. Але вранці виявилось, що його волосся точнісінько таке, як до того, коли його зістригла тітка Петунія. За це Гаррі мусив цілий тиждень просидіти в комірчині, хоча й намагався пояснити, що він не може пояснити, як воно відросло так швидко.
Іншого разу тітка Петунія силкувалася надягти на нього огидний старий Дадлів джемпер (бурий з жовтогарячими бомбончиками). Що ревніше натягувала вона йому на голову джемпера, то меншим він ставав, поки, зрештою, вкоротився так, що наліз би хіба на ляльку, та аж ніяк не на Гаррі. Тітка Петунія вирішила, що джемпер, мабуть, збігся під час прання, тож, на щастя, не покарала Гаррі.
А ще Гаррі мав великі неприємності, коли його знайшли на даху шкільної кухні. Дадлі зі своєю зграєю, як завжди, переслідував Гаррі, який раптом опинився верхи на димарі, здивований не менше від решти хлопців. Подружжя Дурслі отримали гнівного листа від директриси, що писала, мовляв, Гаррі видирається на шкільні будівлі. Але (як кричав дядькові Гаррі, замкнений у комірчині) він лише стрибнув, аби заховатися за великі сміттєві бачки коло кухонних дверей. Гаррі думав, ніби під час стрибка його підхопив вітер.
Але сьогодні все мало бути гаразд. Нехай навіть поруч є Дадлі й Пірс, це однак краще, ніж просидіти цілий день у школі, в комірчині чи у про смердженій капустою вітальні місіс Фіґ.
Дорогою дядько Вернон скаржився тітці Петунії. Він мав звичай на все нарікати, а його улюбленими темами були робітники, Гаррі, місцевий уряд, Гаррі, банк і знову Гаррі. Цього ранку дядько нарікав на мотоциклістів:
— Гасають, як божевільні! Пацани, хулігани! — буркнув він, коли їх обігнав мотоцикл.
— А мені снився мотоцикл! — згадав раптом Гаррі. — Він літав.
Дядько Вернон мало не наїхав на передню машину. Він обернувся і загорлав на Гаррі, а його обличчя перетворилося на великий буряк із вусами:
— МОТОЦИКЛИ НЕ ЛІТАЮТЬ! Дадлі й Пірс захихотіли.
— Знаю, — знітився Гаррі. — Це був тільки сон. Краще б він нічого не казав. Дурслі не любили, коли Гаррі запитував про щось, але ще дужче їх дратували його балачки про те, що було не таким, як треба, і байдуже, чи йому приснилося що небудь, чи він переказував мультфільм: адже тоді їм здавалося, ніби він набирається небезпечних ідей.
Тієї суботи світило яскраве сонце, і зоопарк був заповнений людьми. Біля входу для Дадлі й Пірса купили по великому шоколадному морозиву, а коли усміхнена жіночка у віконечку запитала Гаррі (перед тим, як його відтягли від фургончика), що він бажає, йому купили дешевого лимонного льодяника. Також непогано, думав Гаррі, посмоктуючи його, поки вони розглядали горилу, що чухала собі потилицю й дуже скидалася на Дадлі, хоча й не була білявою.
Давно вже Гаррі не мав такого чудового ранку. Він старався триматися трохи осторонь від Дурслі, щоб Дадлі й Пірс, яким звірята вже почали набридати, не взялися до своєї улюбленої розваги — штурхати його. Пообідали вони всі в ресторанчику на території зоопарку, а коли в Дадлі почалася істерика, бо йому здалося, ніби в його склянці замало морозива, дядько Вернон купив йому ще одну порцію, а Гаррі дозволили доїсти першу.
Пізніше Гаррі згадував, що треба було зразу передбачити: таке щастя довго не триває.
Пообідавши, вони пішли до павільйону з плазунами. Там було тьмяно й прохолодно, а вздовж стін тягнулися освітлені вітрини. За склом на камінних брилах і шматках дерев повзали й рачкували різноманітні ящірки та змії. Дадлі й Пірс хотіли подивитися на величезних отруйних кобр і товстезних пітонів, здатних задушити людину. Дадлі швидко знайшов найбільшу зміюку. Вона могла б двічі обкрутитися довкола машини дядька Вернона й розчавити її, мов сірникову коробку, але нині, здається, не мала такого войовничого настрою. Змія, власне, міцно спала.
Дадлі притиснувся носом до скла й роздивлявся її лискучі брунатні кільця.
— Нехай вона ворухнеться! — заскиглив він до батька.
Дядько Вернон постукав по склу, але змія навіть не здригнулася.
— Ще раз! — вимагав Дадлі.
Дядько Вернон щосили загрюкав кісточками пальців, та змія й далі дрімала.
— Мені нудно, — застогнав Дадлі і відійшов набік.
Гаррі наблизився до вітрини й уважно подивився на змію. Він би не здивувався, якби вона й сама померла з нудьги, бо ж не мала жодного товариства, окрім дурнуватих людей, що цілісінький день тарабанили по склу, не даючи їй спокою. Це ще гірше, ніж мати замість спальні комірчину, де єдиним відвідувачем була тітка Петунія, що грюкала щоранку в двері: принаймні він міг ходити по всьому будинку.
Раптом змія розплющила свої очі намистинки. Поволі, дуже поволі вона підвела голову, поки її очі опинилися нарівні з очима Гаррі.
Змія підморгнула.
Гаррі прикипів до неї очима, а тоді миттю озирнувся, щоб побачити, чи ніхто не стежить. Нікого. Він знову глянув на змію і теж підморгнув.
Змія хитнула головою на дядька Вернона й Дадлі, потім звела очі до стелі, мовби промовляючи: “І отак завжди”.
— Розумію, — пробурмотів Гаррі крізь скло, хоча й не мав певності, що змія його чує. — Це, мабуть, справді дратує.
Змія енергійно закивала головою.
— До речі, ти звідки? — поцікавився Гаррі.
Змія вдарила хвостом у маленьку табличку за склом. Гаррі придивився до неї.
“Боа констриктор, Бразилія”
— А там гарно?
Боа констриктор ще раз ударила хвостом у табличку і Гаррі прочитав далі:
“Цей екземпляр народився в зоопарку”.
— О, все ясно! То ти ніколи й не була в Бразилії? Змія похитала головою, і тут вони обоє аж підскочили, бо за плечима Гаррі почувся несамовитий крик:
— ДАДЛІ! МІСТЕРЕ ДУРСЛІ! ІДІТЬ ГЛЯНЬТЕ НА ЦЮ ЗМІЮКУ! ВИ НЕ ПОВІРИТЕ, ЩО ВОНА ВИРОБЛЯЄ!
Дадлі чимдуж підбіг до скла, перевалюючись з боку на бік.
— Геть звідси! — штурхонув він Гаррі під ребра. З несподіванки Гаррі заточився і впав просто на бетонну долівку. Далі все сталося так швидко, що ніхто й не помітив, як це, власне, сталося: ось Дадлі й Пірс притуляються до скла, а ось вони з жахливим вереском відсахуються назад.
Гаррі подивився, і йому перехопило подих: переднє скло вітрини з боа констриктором кудись зникло, і довжелезна змія швидко розмотувала кільця, сповзаючи на підлогу; відвідувачі з лементом бігли до виходу.
Гаррі міг би присягтися, що, коли повз нього про сковзнула змія, він почув, як низький шиплячий голос проказав: “Бразиліє, я йду!.. Ссспассибі, аміґо”.
Наглядач тераріуму був шокований.
— А де скло? — повторював він. — Куди поділося скло?
Директор зоопарку власноруч заварив для тітки Петунії чашку міцного солодкого чаю, раз по раз перепрошуючи її. Пірс і Дадлі могли лише белькотати. Гаррі бачив, що змія нічого не заподіяла їм хіба що, проминаючи, грайливо зачепила їхні п’яти, та коли всі знову сиділи в машині дядька Вернона, Дадлі вже розповідав, як змія мало не відкусила йому ногу, а Пірс запевняв, ніби вона намагалася задушити його. Але найгіршим, принаймні для Гаррі, було те, що, трохи оговтавшись, Пірс заявив:
— А Гаррі розмовляв з нею! Правда, Гаррі?
Дядько Вернон зачекав, коли Пірс піде додому, а тоді напустився на Гаррі. Розлютившись, він насилу міг говорити. Гаркнувши: “Геть… у комору… посидиш… без їжі!” — дядько гепнувся в крісло, а тітка Петунія мусила бігти по пляшку бренді.
Згодом Гаррі лежав у своїй темній комірчині, шкодуючи, що не має годинника. Він не знав, котра зараз година і чи сплять уже Дурслі. Поки вони не заснуть, він не наважувався крадькома прослизнути на кухню по їжу.
Гаррі жив у родині Дурслі майже десять років — десять жалюгідних років, відколи він пам’ятав себе, відколи осиротів ще немовлям після загибелі батьків в автомобільній аварії. Він не міг пригадати, як сидів у тій машині, коли загинули батьки. Іноді, напружуючи пам’ять упродовж довгих годин у комірчині, він бачив дивне видіння: сліпучий спалах зеленого світла й пекучий біль на чолі. Це, мабуть, і була аварія, хоча він не розумів, звідки те світло. Гаррі зовсім не пам’ятав своїх батьків. Тітка з дядьком ніколи про них не говорили, а запитувати, звичайно, йому забороняли. В будинку не було жодних їхніх фотографій.
Ще малим Гаррі постійно мріяв про те, щоб якийсь невідомий родич забрав його звідси, але цього, на жаль, не сталося — Дурслі були його єдиною родиною. Проте інколи йому здавалося (чи, може, він сподівався), ніби якісь незнайомці на вулицях знають його. Ці незнайомці були ще й дуже дивними. Одного разу, коли Гаррі з тіткою Петунією й Дадлі пішов до крамниці, йому вклонився чоловічок у фіалковому капелюсі. Розлючено запитавши Гаррі, чи знає він того чоловічка, тітка Петунія випхала дітей з крамниці, так нічого й не купивши. Іншого разу в автобусі йому радісно помахала рукою якась навіжена старушен ція в зеленому вбранні. А нещодавно на вулиці йому навіть потис руку лисий чолов’яга в довжелезному пурпуровому плащі й пішов собі, не мовивши ані слова. Найдивнішим було те, що всі ці люди немов зникали, тільки но Гаррі намагався уважніше до них придивитися.
У школі Гаррі не мав жодного приятеля. Усі знали, що Дадлова зграя ненавидить того дивака Гаррі Поттера в обвислому поношеному одязі й розбитих окулярах, і ніхто не хотів дратувати ту зграю.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Листи від Нікого

За втечу бразильського боа констриктора Гаррі спіткало найдовше покарання. Коли його нарешті випустили з комірчини, вже почалися літні канікули, а Дадлі встиг розбити нову кінокамеру, розтрощити літак з дистанційним керуванням, а коли вперше сів на спортивний велосипед, то збив стару місіс Фіґ, яка на милицях переходила вуличку Прівіт драйв.
Гаррі радів, що скінчилася школа, але уникнути Дадлової зграї, яка щодня провідувала свого ватажка, було неможливо. Пірс, Деніс, Майкл і Ґор тон були великими телепнями, проте найбільшим телепнем був Дадлі, їхній лідер. Усі вони залюбки долучалися до улюбленої розваги Дадлі — полювання на Гаррі.
Ось чому Гаррі намагався якнайменше сидіти вдома і тинявся собі по сусідніх кварталах, чекаючи кінця канікул, бо тоді б у нього з’явився маленький промінчик надії. З вересня він мав піти до середньої школи, тож уперше в житті поряд з ним уже не буде Дадлі. Адже Дадлі віддавали до школи “Смелтінґс”, де колись навчався й дядько Вернон. Туди мав піти й Пірс Полкіс. А Гаррі мав ходити до місцевої школи “Стоунвол Гай”. Дадлі дуже насміхався з цього приводу.
— Там, у “Стоунволі”, новачкам відразу запихають голову в унітаз, — казав він Гаррі. — Хочеш, потренуємося нагорі?
— Ні, дякую, — відповідав Гаррі. — Бідолашний унітаз ще ніколи не мав у собі такої гидоти, як твоя голова: його знудить. — І тікав, перше ніж Дадлі здогадувався, що йому, власне, сказано.
Якось у липні тітка Петунія повезла Дадлі до Лондона, щоб купити йому шкільну форму, і лишила Гаррі в місіс Фіґ. Стара цього разу була добріша, ніж завжди. Виявилося, що вона зламала ногу, перечепившись об котрогось зі своїх котів, тож тепер уже менше панькалася з ними. Вона дозволила Гаррі дивитися телевізор і пригостила його шматочком шоколадного торта, що, здавалося, пролежав уже кілька років.
Того вечора у вітальні Дадлі показував родині свою новісіньку форму. Хлопці зі школи “Смелтінґс” одягалися в темно бордові куртки, жовтогарячі бриджі й пласкі брилики, що мали назву канотьє. Крім того, ходили з вузлуватими ціпками, якими билися, коли поблизу не було вчителів. Вважалося, що ті ціпки мають підготувати їх до майбутнього життя.
Дивлячись на Дадлі в новеньких бриджах, дядько Вернон зворушено признався, що це най щасливіша мить його життя. Тітка Петунія розплакалася і сказала, що не може повірити, ніби це її маленький Дадичок — такий він тепер гарний і дорослий.
Гаррі намагався не бовкнути ані слова, і навіть побоювався, що йому тріснуть ребра, — так сильно він стримував у собі сміх.
Наступного ранку, коли Гаррі прийшов снідати, в кухні стояв огидний сморід. Здається, смерділо з металевої балії, що стояла в раковині. Гаррі підступив ближче. В балії у сірій воді плавала купа якогось брудного ганчір’я.
— Що це? — запитав він тітку Петунію.
Тітка, як і завжди, коли Гаррі насмілювався щось запитати, стисла вуста, але таки відказала:
— Твоя нова шкільна форма. Гаррі ще раз зазирнув у балію.
— Ох, — зітхнув він. — Я й не знав, що її треба замочувати.
— Не верзи дурниць! — гримнула на нього тітка Петунія. — Я для тебе фарбую деякі старі речі Дадлі в сірий колір. Коли закінчу, буде така, як у всіх.
Гаррі дуже засумнівався, але подумав, що краще не сперечатися. Він сів за стіл, намагаючись не думати, який він матиме вигляд першого вересня, — напевне, як у клаптях старої слонячої шкури.
Увійшли Дадлі й дядько Вернон і аж скривилися на той жахнющий сморід від нової форми для Гаррі. Дядько Вернон, як завжди, розгорнув газету, а Дадлі вперіщив по столу своїм шкільним ціпком, з яким уже ніколи не розлучався.
Усі почули, як клацнуло вічко для пошти і впало кілька листів.
— Дадлі, принеси пошту, — сказав дядько Вернон, не відриваючись від газети.
— Нехай Гаррі несе.
— Гаррі, принеси пошту.
— Нехай Дадлі несе.
— Дадлі, ану дай йому тим ціпком!
Гаррі ухилився й пішов по листи. На килимку біля дверей лежали три речі: поштівка від Верно нової сестри тітоньки Мардж, що відпочивала на острові Вайт, бурий конверт із рахунком і — лист для Гаррі.
Узявши листа до рук, Гаррі став розглядати конверт, а серце його забриніло, немов струна. Ніхто, ще ніхто ніколи нічого йому не писав. Від кого ж цей лист? У нього немає ні друзів, ні інших родичів, він не записаний до бібліотеки, тож навіть звідти ніколи не отримував прикрих нагадувань, що треба вчасно повертати книжки. Але ж ось лист, і адреса така ясна, що годі помилитися:
Містеру Г. Поттеру Комірчина під сходами 4, Прівіт драйв Літл Вінґін Графство Суррей
Конверт був важкий і товстий, з жовтуватого пергаментного паперу, підписаний яскраво зеленим чорнилом, і не мав жодного штемпеля.
Тремтячими руками перевернувши конверт, Гаррі побачив пурпурову воскову печатку з гербом: лев, орел, борсук і змія, що обплела велику літеру “Г”.
— Швиденько, хлопче! Що ти там робиш, — дивишся, чи нема бомби? — гукнув із кухні дядько Вернон, зареготавши зі свого жарту.
Гаррі вернувся на кухню, не зводячи очей зі свого листа. Передав дядькові рахунок і поштівку, сів і став поволі відкривати жовтий конверт.
Дядько Вернон витяг рахунок, роздратовано пхикнув і перебіг очима поштівку.
— Мардж занедужала, — повідомив він тітку Петунію. — З’їла якогось молюска…
— Тату! — раптом вигукнув Дадлі. — Тату, щось прийшло Гаррі!
Гаррі вже розгортав листа, написаного на такому ж цупкому папері, з якого був і конверт, але дядько Вернон видер листа йому з рук.
— Це мені! — крикнув Гаррі, намагаючись вихопити лист.
— Хто б це тобі писав? — вишкірився дядько, розгортаючи однією рукою листа й пробігши його очима.
Його обличчя з червоного стало зеленим швидше, ніж міняються сигнали на світлофорі. І це ще не все. Наступної миті воно зробилося землистим, наче вчорашня вівсянка.
— П п петуніє! — аж задихнувся він.
Дадлі намагався схопити листа, щоб прочитати й собі, але дядько Вернон підняв його високо вгору. Тітка Петунія зацікавлено взяла листа й прочитала перший рядок. Якусь мить здавалося, ніби вона от от зімліє. Вхопившись за горло, вона хапнула ротом повітря.
— Верноне! О Господи, Верноне!
Дядько з тіткою дивилися одне на одного так, ніби забули, що в кімнаті ще й досі стоять Гаррі й Дадлі.
Дадлі не звик, щоб на нього не звертали уваги, і тому штурхонув ціпком батькову голову.
— Я хочу прочитати листа! — вимагав він.
— Я його хочу прочитати, — розгнівався Гаррі, — бо він мій!
— Забирайтеся звідси обидва! — захрипів дядько Вернон, ховаючи листа назад у конверт.
Гаррі не ворухнувся.
— Я ХОЧУ СВОГО ЛИСТА! — крикнув він.
— Дай я подивлюсь! — наполягав Дадлі.
— ГЕТЬ! — гаркнув дядько Вернон, схопив Гаррі й Дадлі за комір, виштовхав їх до коридору, і з грюкотом зачинив кухонні двері. Хлопці відразу почали люту, але мовчазну бійку за право підслухати крізь замкову шпарину. Дадлі переміг, тож Гаррі в окулярах, що теліпалися на одній дужці, влігся на живіт, щоб слухати крізь шпарку між дверима й підлогою.
— Верноне, — говорила тітка Петунія тремтячим голосом, — подивися на адресу: звідки вони могли знати, де він спить? Може, вони стежать за будинком?
— Стежать, шпигують, переслідують нас, — нестямно бурмотів дядько Вернон.
— Але що діяти, Верноне? Може, відповісти їм? Напиши їм, що ми не хочемо…
Гаррі бачив, як сновигали по кухні лискучі чорні черевики дядька Вернона.
— Ні, — сказав дядько нарешті. — Ні, ми їх зігноруємо. Якщо вони не отримають відповіді… атож, це найкраще… не робитимем нічого…
— Але ж…
— Петуніє, в моєму будинку таких не буде! Коли ми його брали, то хіба не присягалися викоренити усі ті небезпечні дурниці?
Того вечора, вернувшись із роботи, дядько Вернон зробив те, чого не робив ніколи, — відвідав Гаррі в його комірчині.
— Де мій лист? — запитав Гкррі, тільки но дядько Вернон проліз у двері. — Хто мені писав?
— Ніхто. Помилилися адресою, — коротко відповів дядько Вернон. — Я спалив його.
— То не помилка, — насупився Гаррі. — Там навіть писалося, що я живу в комірчині.
— АНУ ЦИТЬ! — гаркнув дядько Вернон і зі стелі впало кілька павуків. Він перевів подих, а тоді силувано усміхнувся:
— Е е… так, Гаррі… про твою комірчину. Ми з тіткою думали… ти вже завеликий для неї… ми подумали, що тобі краще перейти до другої спальні Дадлі.
— Навіщо? — здивувався Гаррі.
— Нічого не запитуй! — відрубав дядько. — Збирай свої манатки і мерщій нагору!
У будинку Дурслі було чотири спальні: одна для дядька Вернона й тітки Петунії, одна для гостей (здебільшого для Мардж, Вернонової сестри), одна для Дадлі, а в четвертій він тримав усі свої іграшки та речі, які не поміщалися в першій спальні.
Гаррі за один раз переніс усе своє добро з комірчини до цієї кімнати. Він сів на ліжко і став розглядатися. Тут майже все було поламане. Кінокамера, куплена лише місяць тому, лежала на іграшковому самохідному танку, яким Дадлі колись переїхав сусідського пса; в кутку валявся перший Дадлів телевізор, який він розбив ударом ноги, коли відмінили його улюблену програму. В іншому кутку стояла велика пташина клітка, де колись був папуга, що його Дадлі проміняв у школі на справжню повітряну рушницю, яка лежала на полиці з вигнутою цівкою, бо Дадлі ненароком сів на неї. На інших полицях громадилися книжки. Це були єдині речі в кімнаті, яких, здається, ніхто ще не торкався.
Знизу долинув голос Дадлі, що визвірявся на матір: “Я не хочу, щоб він там був!.. Мені потрібна та кімната!.. Нехай забирається!..” Гаррі зітхнув і витягся на ліжку. Вчора він усе б віддав, щоб опинитися тут, а нині волів би сидіти в комірчині з листом, ніж нагорі без нього.
Наступного ранку за сніданком було доволі спокійно. Дадлі був приголомшений. Він уже й верещав, і періщив батька ціпком, і вдавав хворого, і штурхав ногами маму, й викидав черепаху крізь дах оранжереї, але однаково не відвоював свою кімнату. Гаррі згадував учорашній день, гірко шкодуючи, що не відкрив листа ще в коридорі. Дядько Вернон і тітка Петунія похмуро поглядали одне на одного.
Коли принесли пошту, дядько Вернон, що, здається, намагався бути ласкавим з Гаррі, звелів піти за нею Дадлі. Було чути, як, ідучи коридором, той ляскає по всьому своїм ціпком. І раптом він заревів: “Ще один лист! Містеру Г. Поттеру, Найменша спальня, Прівіт драйв, 4″.
Стамовано зойкнувши, дядько Вернон зірвався на ноги й побіг у коридор, Гаррі — слідом за ним. Дядько Вернон був змушений повалити Дадлі на підлогу, щоб відібрати листа, але йому довелося помучитись, бо Гаррі схопив дядька ззаду за шию. Після хвилинної безладної вовтузні, коли вже кожен добряче скуштував ціпка, дядько Вернон, тяжко відсапуючи, підвівся, стискаючи в руці листа для Гаррі.
— Ану в комірчину!.. Тобто до спальні, — прохрипів він Гаррі. — Дадлі, геть! Забирайся звідси!
Гаррі кружляв по своїй новій кімнаті. Хтось довідався, що він перебрався з комірчини і, здається, навіть знає, що він не отримав першого листа. Тож, напевне, буде ще одна спроба? Але цього разу Гаррі подбає, щоб вона була вдалою. Він має план.
О шостій ранку наступного дня пролунав дзвінок відремонтованого будильника. Гаррі притьмом зупинив його і тихенько вдягнувся. Тільки б не розбудити Дурслі. Не вмикаючи світла, він навшпиньки прокрався вниз.
Гаррі збирався дочекатися листоношу на розі Прівіт драйв і забрати в нього листи для будинку номер 4. Серце гупало йому в грудях, коли він, скрадаючись, ішов темним коридором до вхідних дверей…
— А А А А А АЙ!
Гаррі аж підскочив: він наступив на щось м’яке й велике, що лежало на килимку перед дверима, — щось живе!
Спалахнуло світло, й Гаррі нажахано побачив, що те велике й м’яке виявилося дядьковим обличчям. Дядько Вернон лежав у спальному мішку біля дверей із явним наміром не дати Гаррі зробити саме те, що той задумав. Майже півгодини він шпетив Гаррі, а тоді звелів йому заварити чашечку чаю. Гаррі знічено почовгав до кухні, а коли повернувся, пошта вже прибула й опинилася просто в руках дядька Вернона. Гаррі побачив аж три листи, підписані зеленим чорнилом.
— Я хочу… — почав був він, але дядько Вернон прямо на його очах подер листи на дрібнесенькі шматочки.
Того дня дядько Вернон не пішов на роботу. Лишився вдома й наглухо забив цвяхами вічко для пошти.
— Розумієш, — пояснював він тітці Петунії, тримаючи цвяхи зубами, — якщо вони не зможуть укинути їх сюди, то просто відмовляться від своїх спроб.
— Щось я не певна, Верноне.
— Ох, у цих людей у голові щось химерне, вони, Петуніє, не такі, як ми, — скрушно зітхнув дядько Вернон і вдарив по цвяху тістечком, яке йому щойно принесла тітка.
У п’ятницю Гаррі прийшло не менше десятка листів. Через те, що їх годі було пропхати у вічко для пошти, деякі з них просунули під дверима, застромили у шпарки між дверима й одвірком і навіть укинули крізь віконечко в туалеті.
Дядько Вернон знову лишився вдома. Поспалювавши всі листи, він узяв молоток, цвяхи й позабивав дошками усі щілини навколо дверей, — тепер ніхто не міг би вийти на вулицю. Працюючи, він щось собі мугикав, здригаючись від найменшого шереху.
У суботу все пішло шкереберть. До будинку потрапили два десятки листів для Гаррі, заховані всередині кожного з двох десятків яєць, що їх через вікно до вітальні передав тітці Петунії вкрай розгублений молочар. Поки дядько Вернон розлючено дзвонив на пошту і в молочарню, намагаючись знайти кого небудь, кому можна поскаржитися, тітка Петунія покришила листи кухонним міксером.
— Кому це так припекло поспілкуватися з тобою? — вражено подивився на Гаррі Дадлі.
У неділю вранці дядько Вернон сів снідати і, попри втомлений, ба навіть хворобливий, вигляд, видавався щасливим.
— У неділю немає пошти, — радісно нагадав він родині, намащуючи джем просто на газету, — не буде тих клятих писульок!
Тієї миті щось шугнуло в комині й гахнулося йому на потилицю. Ще мить — і з каміна вилетіли, мов кулі, тридцять, а то й сорок листів. Дурслі злякано зіщулились, а Гаррі підскочив, і спробував упіймати бодай одного листа.
— Геть! ГЕТЬ!
Дядько Вернон ухопив Гаррі за поперек і жбурнув його в коридор. Коли, прикриваючи руками обличчя, з кухні повибігали тітка Петунія й Дадлі, дядько з грюкотом зачинив за собою двері. Було чути, як до кімнати й далі залітають листи, відскакуючи від стін та підлоги.
— З мене досить! — простогнав дядько Вернон, намагаючись говорити спокійно і водночас вириваючи з вусів цілі жмутки волосся. — За п’ять хвилин щоб усі знову були тут, готові до від’їзду, їдемо звідси! Візьміть лише якийсь одяг. Жодних заперечень!
З наполовину вискубаними вусами він був такий страшний, що ніхто й рота не роззявив. Через десять хвилин вони висадили забиті дошками двері, сіли в машину й помчали в бік автостради. Дадлі шморгав носом на задньому сидінні: батько луснув його по голові, бо той їх затримав, пробуючи запхати до спортивної сумки телевізор, відеомагнітофон і комп’ютер.
Дурслі їхали. Їхали та їхали. Навіть тітка Петунія боялася запитати, куди ж вони їдуть. Вряди годи дядько Вернон круто розвертався і їхав у зворотному напрямі.
— Збити їх зі сліду… збити їх зі сліду, — бурмотів він щоразу.
Цілісінький день вони навіть не зупинялися, Щоб чогось поїсти чи випити. Коли запали сутінки, Дадлі вже безперестанку скиглив. Ще ніколи він не мав такого кепського дня. Він був голодний, пропустив п’ять телевізійних передач, які збирався подивитись, і досі ще не вбив жодного інопланетянина на своєму комп’ютері.
Нарешті дядько Вернон зупинився біля понурого готелю на околиці великого міста. Дадлі й Гаррі дістали кімнату з двома ліжками й вогкими затхлими простирадлами. Дадлі захропів, а Гаррі не спав, сидів на підвіконні, дивився, як пронизують пітьму автомобільні фари, і думав…
Наступного ранку вони мали на сніданок несвіжі кукурудзяні пластівці й холодні мариновані помідори з грінками. Коли вже доїдали, до їхнього столу підійшла власниця готелю.
— Перепрошую, чи є серед вас містер Г. Поттер? Тут цих листів перед порогом, мабуть, ціла сотня.
Вона тримала в руці листа, на якому виднів напис зеленим чорнилом:
Містеру Г. Поттеру Кімната 17 Готель “Рейлв’ю” Коукворт
Гаррі хотів схопити листа, але дядько Вернон вдарив його по руці. Жінка вражено дивилася на цю сцену.
— Я заберу їх, — сказав дядько Вернон, мерщій підвівся й рушив з їдальні слідом за господинею.
— Любий, може, краще вернутися додому? — несміливо запитала через кілька годин тітка Петунія, проте дядько Вернон, здається, її й не чув. Ніхто не знав, чого він, власне, шукає. Він завіз родину до якогось лісу, вийшов з машини, роздивився, похитав головою, знову сів до машини й вони рушили далі. Те саме відбулося й серед зораного поля, на підвісному мості і на горішньому поверсі багатоповерхової паркувальної будівлі.
— Тато збожеволів, чи що? — похмуро запитав того вечора Дадлі тітку Петунію.
Дядько Вернон зупинився на узбережжі, замкнув їх усіх в автомобілі і зник.
Задощило. Великі краплини барабанили по машині.. Дадлі шморгнув носом.
— Нині понеділок, — сказав він мамі. — Показують Великого Гумберто. Я хочу ночувати там, де є телевізор.
Понеділок. Гаррі щось пригадав собі. Якщо це справді понеділок — а Дадлі завдяки телевізору уважно стежив за днями тижня, — то завтра, у вівторок, Гаррі виповнюється одинадцять років. Звичайно, його день народження, власне, ніхто не святкував. Скажімо, торік він отримав від Дурслі вішак для одягу й пару старих дядькових шкарпеток. Та все одно, не щодня ж буває одинадцять.
Дядько Вернон вернувся, усміхаючись. Він приніс якийсь довгий вузький пакунок і нічого не відповів тітці Петунії, коли та запитала, що він купив.
— Знайшов чудове місце! — тішився він. — Ходімо! Виходьте всі!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве