Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і філософський камінь”

Надворі було дуже зимно. Дядько Вернон показував на якусь скелю, що височіла серед моря. До верхівки скелі тулилася найжалюгідніша, яку тільки можна уявити, халупка. Телевізора, безперечно, там не було.
— Сьогодні вночі обіцяють шторм! — весело вигукнув дядько Вернон, потираючи руки. — А цей добродій люб’язно погодився позичити нам човна!
До них спроквола й досить лиховісно посміхаючись, підступив беззубий стариган і показав рукою на благенький човен, що похитувався під берегом у сталево сірій воді.
— Провіант я вже припас, — повідомив дядько Вернон, — отож уперед!
У човні було страшенно холодно. Крижані морські бризки й дощові краплини залітали їм за коміри, а зимний вітер шмагав обличчя. Здавалося, минуло кілька годин, доки вони нарешті добулися до скелі, і дядько Вернон, ковзаючись та спотикаючись, повів їх до пошарпаної халупи.
Усередині їх чекало жахіття: тхнуло водоростями, у шпарах між колодами завивав вітер, у вогкому каміні не було жодного поліна. Халупа мала всього дві кімнати.
Провіант дядька Вернона складався з торбинки чипсів на кожного й чотирьох бананів. Дядько спробував розпалити вогонь, але порожні торбинки з під чипсів лише чаділи і морщились.
— От тепер би згодилися ті листи, га? — бадьоро пожартував він.
Дядько перебував у чудовому настрої. Звичайно ж, йому здавалося, ніби тепер ніхто сюди не добереться, щоб доставити під час шторму пошту. Гаррі в душі погоджувався з ним, хоча така думка його зовсім не тішила.
Настала ніч, і навкруги забушував обіцяний шторм. Бризки з височенних хвиль долітали до стін халупи, а шалений вітер шарпав каламутні шибки. Тітка Петунія знайшла в другій кімнаті кілька запліснявілих ковдр і влаштувала для Дадлі ліжко на поточеній міллю канапі. Разом із дядьком Верноном вона вляглася на горбкувате ліжко в другій кімнаті, а Гаррі був змушений шукати собі місце на підлозі, де він і скрутився під тоненьким пошарпаним ряденцем.
Шторм лютував що далі, то несамовитіше, і Гаррі не міг заснути. Він тремтів і перевертався, щоб влаштуватися вигідніше, а в животі йому бурчало з голоду. Коли десь опівночі почалася гроза, низькі розкоти грому заглушили хропіння Дадлі. Освітлений циферблат годинника, що звисав з канапи разом із жирним зап’ястком Дадлі, показував, що за десять хвилин Гаррі виповниться одинадцять років.
Гаррі лежав і дивився, як з кожною секундою наближається його день народження, — цікаво, чи згадають про нього Дурслі, і де тепер автор усіх тих листів?
Лишилося п’ять хвилин. Надворі щось зарипіло, і Гаррі насторожився — а що, як завалиться дах? Хоча тоді, напевне, стало б тепліше. Чотири хвилини… Може, коли вони повернуться, в будинку на Прівіт драйв буде стільки листів, що він зуміє поцупити бодай одного?
Ще три хвилини… Чи це море з такою силою гупає в скелю?.. Дві хвилини… Що то за дивний хрускіт?.. Може, то відколовся і впав у море шматок скелі?
Ще хвилина, і йому буде одинадцять. Тридцять секунд… двадцять… десять, дев’ять… — може, розбудити Дадлі, просто, щоб подратувати його, — три… дві… одна…
БУМ!!!
Здригнулася вся халупа, і Гаррі рвучко сів на підлогу, дивлячись на двері. Знадвору хтось стукав, Щоб його впустили.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ключник

БУМ! Постукали знову. Смикнувшись, прокинувся Дадлі.
— Де стріляють? — запитав він безглуздо. Ззаду щось грюкнуло і до кімнати ввалився дядько Вернон. У руках він тримав рушницю — тепер стало ясно, що він приніс у довгому вузькому пакунку.
— Хто там? — закричав він. — Попереджаю: я озброєний!
Настала тиша. А далі — ТОРОХ!!!
Хтось із такою силою гупнув у двері, що вони зірвалися з завісів і, оглушивши всіх, хряпнулися на підлогу.
В одвірку стояв чоловік велетень. Довга кошлата грива волосся і здоровенна розпатлана борода майже повністю закривали йому обличчя. Видніли хіба що очі, чорними жучками поблискуючи крізь волосся.
Велетень проліз у халупу, зігнувшись так, що його голова лише трохи торкалася стелі. Нахилився, взяв двері й, мов пушинку, почепив на завіси. Буря на той час трохи вщухла. Велетень обернувся й оглянув усіх:
— Чи не загріти нам трохи чайочку, га? Дорога була тєжка… — Потім підійшов до канапи, де сидів завмерлий від страху Дадлі: — Посунься, бовдуре гладкий!
Дадлі пискнув і швиденько заховався за маму, що перелякано скоцюрбилася позаду дядька Вернона.
— А ось і Гаррі! — гукнув незнайомець.
Гаррі глянув на страшне, дике, заросле обличчя й побачив, що очі жучки всміхаються йому.
— Востанньо, коли тебе видів, ти був немовлєтком, — сказав велетень. — Схожий на татка, але очі мамині.
Дядько Вернон видав якийсь кумедний скреготливий звук.
— Негайно покиньте нас, сер! — звелів він. — Ви незаконно вдерлися в наше помешкання!
— Дурслі, ти б си помовчав, старий придурку! — мовив на те велетень. Перехилився через канапу, вирвав дядькові з рук рушницю, скрутив її, наче гумову, у вузол і пожбурив у куток.
Дядько Вернон видав ще один кумедний звук, наче миша, яку розтоптали.
— Нехай там як, Гаррі, — протяг велетень, відвертаючись від Дурслі, — вітаю тебе з іменинами. Маю тут щось для тебе — я си трохи його притовк, але смакує файно.
Із внутрішньої кишені свого чорного плаща незнайомець дістав трохи придушену коробку. Тремтячими пальцями Гаррі відкрив її. Всередині лежав великий липкий шоколадний торт, на якому було виведено зеленим кремом: “З днем народжен ня, Гаррі!”
Гаррі глянув на велетня. Він хотів подякувати, але слова десь загубилися дорогою до вуст і замість подяки вийшло:
— Хто ви?
— Справді, я й не назвавси, — усміхнувся велетень. — Рубеус Геґрід, ключник і охоронець дичини У Гоґвортсі. — Він простяг величезну долоню і потис усю руку Гаррі.
— То як там чайочок, га? — поцікавився він, потираючи руки. — Можна й чогось міцнішого, якщо маєте.
Геґрід подивився на порожній камін, де лежали зіжмакані торбинки з під чипсів, і фиркнув. Нахилився над каміном; ніхто й не бачив, що він робив там, та коли за мить випростався, в каміні палахкотів вогонь. Мерехтливе сяйво затопило вогку халупу, і Гаррі відчув, як його наповнює тепло, наче він заліз у гарячу ванну.
Велетень знову вмостився на канапі, що прогнулася під ним, і став витягати з кишень плаща різні речі: мідний чайник, м’який пакет із ковбасою, невеличку коцюбу, чайничок для заварки, кілька щербатих кухлів і пляшку бурштинової рідини, якої він ковтнув перед тим, як узявся готувати чай. Невдовзі хатину наповнили шкварчання і дух смаженої ковбаси. Поки велетень готував страву, ніхто навіть слова не мовив, та коли він зняв із вогню перші пухкі, соковиті, трохи підгорілі ковбаски, Дадлі захвилювався, і дядько Вернон був змушений гостро попередити його:
— Дадлі, не бери нічого, що він тобі даватиме. Велетень загадково усміхнувся:
— Дурслі, твоєму гладунцеві вже нема куди гладшати, тож нема чого боятиси.
Він дав ковбаски Гаррі, який так зголоднів, що, здається, ніколи не куштував нічого смачнішого. Гаррі й далі не зводив погляду з велетня. Зрештою, побачивши, що ніхто нічого навіть не думає пояснювати, Гаррі не витерпів:
— Перепрошую, але я досі по справжньому й не знаю, хто ви.
Велетень ковтнув чаю й витер долонею рота. — Називай мене Геґрід, — сказав він, — мене так усі називают. Як я й мовив, я зберігаю ключі від Гоґвортсу, — ти, певно, все знаєш про Гоґвортс.
— Е е… ні, — на хвильку розгубився Гаррі.
Геґрід видавався приголомшеним, тож Гаррі швиденько додав: — Вибачте.
— Вибачте? — гаркнув Геґрід, повернувшись до Дурслі, що відступили в тінь. — Це ось цим треба вибачатися! Я знав, що ти не отримуєш листів, але — нехай його шляк трафить — і в гадці не мав, що ти нічогісінько не будеш знати про Гоґвортс! Тебе ніколи не цікавило, де твої батьки цього навчилися?
— Чого “цього”? — запитав Гаррі.
— ЧОГО ЦЬОГО? — вибухнув Геґрід. — Ану, зачекай хвильку.
Він скочив на ноги і, розлючений, здавалося, заповнив собою всю хатину. Родина Дурслі зіщулилася під стіною.
— Ви хочете сказати, — заревів Геґрід до Дурслі, — що сей хлопець… сей хлопець… не знає нічого про… не знає НІЧОГО?
Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
— Я дещо знаю, — виправдовувався він. — Скажімо, математику й таке інше.
Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
— Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
— Що це за світ?
Здавалося, ще мить — і Геґрід просто вибухне.
— ДУРСЛІ! — загримів він.
Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
— Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, — сказав він. — Вони знамениті. І ти знаменитий.
— Що? Мої… мої мама й тато справді були знамениті?
— То ти й… то ти й цього не знаєш?.. — Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. — То ти не знаєш, хто ти? — зрештою вимовив він.
У дядька Вернона раптом прорізався голос.
— Стоп! — наказав він. — Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що небудь хлопцеві!
Навіть хтось сміливіший за Вернона Дурслі і той би злякався несамовитого погляду Геґріда, а коли велетень заговорив, кожне його слово бриніло люттю:
— Ти йому нічого не сказав? Ніколи не розповідав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
— Приховував від мене що? — нетерпляче запитав Гаррі.
— СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! — панічно заверещав дядько Вернон.
Тітка Петунія моторошно зойкнула.
— Ідіть ви обоє знаєте куди! — скривився Геґрід. — Гаррі, ти — чарівник.
У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
— Я… хто? — мало не задихнувся Гаррі.
— Чарівник, звісно, — сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, — і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа. Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво зеленими літерами: “Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка на Скелі, Море”. Він витяг листа й прочитав:

ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання — 1 го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31 го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел, заступник директора

Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
— Що означає “вони чекають мою сову”?
— Могутні Горгони, я си геть забув! — похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:

Дорогий пане Дамблдоре!
Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
Геґрід

Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
— На чому я спинивси? — замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон — і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
— Він не піде до тієї школи! — заявив дядько.
— Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, — крекнувши, проказав Геґрід.
— Цілковитий хто? — поцікавився Гаррі.
— Маґл, — повторив Геґрід. — Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
— Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, — здобувся на слово дядько Вернон, — присягнули, що виб’ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
— То ви знали? — вигукнув Гаррі. — Знали, що| я… чарівник?
— Знали! — раптом завищала тітка Петунія. — Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!.. О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій… школі, а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб’ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, — потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Лі ліньку, пишалися, що в родині є відьма!
Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:
— А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і… ненормальним… А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!
Гаррі страшенно зблід. Тільки но до нього вернувся голос, він обурився:
— Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!
—АВТОКАТАСТРОФІ?! — заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. — Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім’я знає кожна дитина!
— Але чому? Що сталося? — допитувався Гаррі.
Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з’явився неспокій:
— Я ніколи такого не чекав, — мовив він низьким, схвильованим голосом. — Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, Що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати… але хтось таки мусить… Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. — Геґрід люто зиркнув на Дурслі. — Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти… Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку…
Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:
— Усе почалося, мабуть, із… чоловіка, що звався… Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався… у нашому світі кожен знає його ім’я…
— Яке?
— Ну… видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю… Ніхто не називає.
— Чому?
— Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став… лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався…
Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.
— Може, напишіть? — запропонував Гаррі.
— Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд — Волдеморт, — здригнувся Геґрід. — Не змушуй мене знов називати. Отож сей… чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму… Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунту вався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді… Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу! Дивно, що Відомо Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе… Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили. Може, він си сподівав переконати їх… може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з’явився у вашому селі… Тобі тільки тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і… і…
Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцо вану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
— Вибачєй, — перепросив велетень, — але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо Хто. А відтак — і це вже справжня таємниця — він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з’являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, — ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком — і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, — найвиразніше, ніж будь коли раніше, — і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
— Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…
— Дурниці! — озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
— Слухай но мене, хлопче, — прогарчав дядько. — Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки — вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..
Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:
— Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…
Побачивши, що його от от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.
— Гаразд, — кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.
Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.
— А що сталося з Вол… ой, тобто… з Відомо Ким?
— Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав дедалі могутнішим — і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам’яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, — не знаю, що то, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, — отак.
Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він — чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м’яча?
— Геґріде, — сказав він тихенько, — мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.
На його подив, Геґрід розреготався.
— Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?
Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував… Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний… Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї… Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа констриктора?
Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.
— Видиш? — сказав Геґрід. — І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, — не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!
Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.
— Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? — прошипів він. — Він ходитиме до школи “Стоун вол” і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і…
— Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, — гаркнув Геґрід. — Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім’я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли небудь Гоґвортсом, — Албуса Дамбл…
— Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! — заверещав дядько Вернон.
Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:
— НІКОЛИ, — загримів він, — НЕ… ОБРАЖАЙ… У МОЇЙ… ПРИСУТНОСТІ… АЛБУСА… ДАМБЛДОРА!
Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.
Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.
Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.
— Не варто було нервуватиси, — винувато промовив він, — але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько Дрібнички. — Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. — Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, — попросив він. — Я… е е… взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання…
— А чому вам не можна насилати чари? — запитав Гаррі.
— Ну… я також вчивси у Гоґвортсі, але мене… е е… відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!
— А чому вас відрахували?
— Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, — згадав раптом Геґрід. — Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. — Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. — Можеш си накрити, — сказав він. — Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Алея Діаґон

Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.
— Це був сон, — рішуче сказав він сам собі. — Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.
Раптом почувся гучний стукіт.
“А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері”, — подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.
— Тук тук тук!
— Гаразд, — пробурмотів Гаррі, — вже встаю. Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу.
Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова. Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.
— Не роби цього!
Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.
— Геґріде! — закричав Гаррі. — Тут якась сова…
— Треба заплатити, — буркнув з канапи Геґрід.
— Що?
— Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.
Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в’язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м’ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.
— Дай їй п’єть кнатів, — заспано промимрив Геґрід.
— Кнатів?
— Маленьких мідяків.
Гаррі відрахував п’ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив’язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.
Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.
— Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.
Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.
— Е е… Геґріде!
— Га? — відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.
— Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.
— Цим не журиси, — сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. — Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?
— Але ж якщо хата завалилася…
— Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до “Ґрінґотсу”. Це банк для чарівників. З’їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.
— Чарівники мають банки?
Тілько один. “Ґрінґотс”. Ним керуют ґобліни.
Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.
— Ґобліни?
— Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. “Ґрінґотс” — найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати “Ґрінґотс”. Дамблдор попросив залагодити деякі справи. — Геґрід гордо випнув груди. — Найважливіше він переважно доручає мені, — знайти тебе, щось узяти в “Ґрінґотсі”… Ти вже готовий? То рушаймо!
Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.
— Як ви сюди дісталися? — запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.
— Прилетів, — відповів Геґрід.
— Прилетіли?
— Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.
Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.
— Але веслувати було би встидно, — сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. — Якби я… е е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?
— Звичайно, — відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.
Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.
— А чому тільки божевільний може піти грабувати “Ґрінґотс”? — поцікавився Гаррі.
— Заклинання… замовляння, — пояснив Геґрід, розгортаючи газету. — Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: “Ґрінґотс” лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.
Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету “Щоденний віщун”. Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.
— О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, — пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.
— А що, існує Міністерство магії? — не зміг не запитати Гаррі.
— А запевно, — відказав Геґрід. — Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.
— А що робить Міністерство магії?
— Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.
— Навіщо?
— Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.
Тієї миті човен легенько торкнувся берега.
Геґрід склав газету, і вони кам’яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як от лічильників на пар кувальних майданчиках, вигукуючи:
— Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?
— Геґріде, — насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, — то ви казали, що в “Ґрінґотсі” є дракони?
— Та ніби так кажут, — відповів Геґрід. — От би мені дракончика!
— Дракончика?
— Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.
Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п’ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, “маґлівських” грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.
Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.
— Не загубив листа, Гаррі? — запитав він, рахуючи петлі.
Гаррі витяг з кишені конверт.
— Файно, — кивнув Геґрід. — Там є список усіх причандалів.
Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:

ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Форма: Учням першого року навчання необхідно мати:
1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).
2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).
3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).
4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками). Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.
Підручники:

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Ваш відгук