Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і філософський камінь”

Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок: “Стандартна книга заклинань” (1 ий курс) Міранди Ґошоук. “Історія магії” Батільди Беґшот. “Магічна теорія” Адальберта Вофлінґа. “Початковий курс трансфігурації” Емеріка Свіча. “Тисяча магічних трав і грибів” Філіди Спор. “Магічні зілля й настійки” Арсеніуса Джиґера. “Чарівні звірі і де їх знайти” Ньюта Скамандера. ‘Темні сили — посібник для самозахисту” Квентіна Тримбла.
Інші знаряддя: 1 чарівна паличка. 1 казанок (олов’яний, стандартного розміру 2). 1 комплект скляних або кришталевих піал. 1 телескоп. 1 комплект мідних терезів. Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.
НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ

— Невже це все можна купити в Лондоні? — здивувався вголос Гаррі.
— Якщо знаєш де, — відповів Геґрід.
Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.
— Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, — нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.
Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.
— Ось тута, — сказав, зупиняючись, Геґрід, — “Дірявий Казан”. Популярне місце.
То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці — з другого, а “Дірявий Казан” для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідом можуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.
Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі — вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:
— Як завжди, Геґріде?
— Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу — відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.
— О Господи! — вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. — Це… Невже це?!.
У “Дірявому Казані” раптом усе завмерло і стихло.
— Боже мій милий! — прошепотів старий бармен. — Гаррі Поттер… Яка честь!
Він вибіг з за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.
— Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!
Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.
Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в “Дірявому Казані”.
— Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.
— Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!
— Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!
— Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім’я Діґл, Дідалус Діґл.
— А я вас уже бачив! — вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. — Ви якось мені вклонилися в крамниці.
— Він пам’ятає! — закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. — Ви чули? Він пам’ятає мене!
Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.
Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.
— Професор Квірел! — відрекомендував його Геґрід. — Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.
— П п поттере, — затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, — немає с слів, як п п приємно з тобою з з зустрітися.
—А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?
— 3 з захисту від т т темних м мистецтв, — пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. — Т тобі, м мабуть, це й не п п потрібне, П п поттере, га? — він нервово реготнув. — Ти, н напевне, зби би раєшся до школи? Я й с сам хочу п п придбати нову к книжку про в вампірів. — (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)
Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:
— Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.
Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір’я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур’янів.
— Хіба я не казав тобі? — усміхнувся Геґрід до Гаррі. — Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.
— Завжди такий нервовий?
— О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, — і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?
Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:
— Три вгору, дві впоперек, — бурмотів він. — Ось, відступи но, Гаррі. — І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.
Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з’явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить — і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.
— Ласкаво просимо на алею Діаґон, — сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.
Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.
Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: “Казани — Всіх Розмірів — Мідні, Латунні, Олов’яні, Срібні — Самомішалки — Розкладні”.
— О, тобі теж потрібний казан, — мовив Геґрід, — але спершу треба взєти гроші.
Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: “Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…”
З темної крамнички під вивіскою “Совиний Торговельний Центр Айлопс — Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні” долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. “Диви! — почув Гаррі чиїсь слова, — “Німбус 2000″ — нова й найшвидша”. Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…
— “Ґрінґотс”, — повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно золотому мундирі стояв…
— Атож, ґоблін, — тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам’яними сходами.
Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.
Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:

Заходь, чужинцю, та — вважай: гріху жадоби не сприяй. Хто візьме незароблене, тому відплатять ґобліни. Бо як шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас, тоді, злочинцю, не забудь, що не лише скарби є тут.

— Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, — сказав Геґрід.
Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.
Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.
— Добрий ранок! — звернувся Геґрід до вільного ґобліна. — Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.
— Сер, а ключ від нього у вас є?
— Десь тут мав бути, — відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.
Ґоблін гидливо скривився.
Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів — величезних, немов роз жарені вуглини.
— Осьдечки він, — гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.
Ґоблін пильно придивився.
— Начебто все гаразд.
— Я ще маю листа від професора Дамблдора, — поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. — Це про Відомо Що в сейфі сімсот тринадцять.
Ґоблін уважно перечитав листа.
— Дуже добре, — сказав він, повертаючи його Геґрідові, — зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!
Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Ґрипхуком до дверей, що виходили з зали.
— Що це за Відомо Що в сімсот тринадцятому сейфі? — поцікавився Гаррі.
— Не можу тобі сказати, — загадково мовив Геґрід. — То великий секрет. Це пов’язане з Гоґвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.
Ґрипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам’яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Ґрипхук свиснув — і знизу До них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього — Геґрід ледве вмостився — і поїхали.
Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам’ятати шлях: ліворуч — праворуч — праворуч — ліворуч — середнє відгалуження — праворуч — ліворуч, — але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував. Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно — візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.
— Я ніколи не знав, — гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, — яка різниця між сталагмітами і сталактитами?
— У слові “сталагміт” є літера “м”, — відповів Геґрід. — І не питай більше нічого, бо мене нудит.
Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.
Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.
— Всьо твоє, — усміхнувся Геґрід.
Усе належало Гаррі — неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.
Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.
— Золоті монети си називают ґалеонами, — пояснював він. — В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику — двадцять дев’ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. — Геґрід повернувся до Ґрипхука. — А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?
— Тільки одна швидкість, — відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.
Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.
— Відступіть, — повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем — і вони просто розтанули.
— Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, — попередив Ґрипхук.
— Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? — запитав Гаррі.
— Приблизно раз на десять років, — уїдливо вишкірився Ґрипхук.
Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.
— Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, — попросив Геґрід.
Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима “Ґрінґотсу”. Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли небудь у житті, — ба навіть більше, ніж мав коли небудь Дадлі.
— Тут си можна купити форму, — кивнув Геґрід на крамницю “Мантії для всіх оказій від мадам Малкін”. — Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до “Дірявого Казана”?.. Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! — Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.
Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.
— Для Гоґвортсу, любий? — запитала ворожка. — Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.
У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.
— Салют! — озвався хлопець. — Теж до Гоґвортсу?
— Так, — відповів Гаррі.
— Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, — повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. — Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.
Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.
— А ти маєш свою мітлу? — вів далі хлопець.
— Ні, — відказав Гаррі.
— А взагалі… граєш у квідич?
— Ні, — відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.
—А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?
— Ні, — повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.
— Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі — опинитися у Гафелпафі! — я б, напевне, звідти втік, а ти?
— Гм, — миркнув Гаррі, який волів би сказати Щось мудріше.
Глянь на того типа! — зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, Усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.
— Це Геґрід, — сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. — Він працює в Гоґвортсі.
— О, — мовив хлопець, — я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.
— Він ключник! — обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.
— Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.
— Як на мене, це золота людина, — холодно мовив Гаррі.
— Невже? — трохи глузливо запитав хлопець. — А чого він з тобою?.. Де твої батьки?
— Померли, — коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.
— Який жаль, — сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. — Але вони були нашого роду, правда?
— Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.
— Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?
Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: “Готово, мій любий”— і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.
— Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, — сказав той зануда.
Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно малиновим з горішками), Гаррі мовчав.
— Що сталося? — поцікавився Геґрід.
— Нічого, — збрехав Гаррі.
Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:
— Геґріде, а що таке квідич?
— Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!
— Від таких пояснень мені ще гірше, — дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.
— …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…
— Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім’ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в “Дірявому Казані”? А загалом — що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду віку ні в кому не було нічого магічного, — взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!
— То що таке квідич?
— Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби… футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м’ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.
— А що таке Слизерин і Гафелпаф?
— Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але…
— Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, — понурився Гаррі.
— Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, — спохмурнів Геґрід. — Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо Хто також.
— Вол… перепрошую, Відомо Хто теж учився в Гоґвортсі?
— Колись дуже давно, — відповів Геґрід.
Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні “Флоріш і Блотс”, полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника “Закляття й замовляння — зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим” професора Віндиктуса Віридіана.
— Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.
— Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, — пояснив Геґрід. — До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.
Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок (“Тут написано: олов’яний”), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо чорні очка жуків (по п’ять кнатів за ківшик).
Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.
— Тілько чарівна паличка лишилася… Йой!.. Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.
— Та не треба… — зашарівся Гаррі.
— Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову. Всі дітиська мріють про сов, вони страшенно корисні, носять пошту й таке інше.
Через двадцять хвилин вони вже виходили із “Совиного Торговельного Центру Айлопс”, який виявився темним приміщенням, сповненим шарудіння й мерехтіння яскравих, наче смарагди, очей. Гаррі ніс велику клітку з гарною полярною совою, що міцно спала, опустивши голову під крило. Він безперестанку дякував, затинаючись, немов професор Квірел.
— Та досить уже, — грубувато урвав його Геґрід. — Певно, ті Дурслі не вельми ущедрювали тебе да РУнками. Що ж, тепер треба тілько в “Олівандер” — єдине місце, де можна си придбати найкращу чарівну паличку.
Чарівна паличка — ось чого Гаррі прагнув найдужче.
Ця остання крамничка була тісна й занедбана. Облуплені золоті літери над дверима проголошували: “ОЛІВАНДЕР. Виготовляємо чарівні палички з 382 року до н.е.” В запорошеній вітрині на вицвілій пурпуровій подушечці лежала одним одна чарівна паличка.
Коли вони увійшли, десь у глибині крамнички задзеленчав дзвіночок. У тісному приміщенні стояв лише хиткий стілець, на якому й умостився Геґрід. Гаррі мав дивне відчуття, мовби він опинився у великій бібліотеці; він затамував у собі безліч нових запитань і взявся натомість оглядати тисячі вузьких коробочок, що рівненькими стосами здіймалися аж до стелі. Не знати чому Гаррі відчув поколювання в шиї. Навіть пилюка й тиша були, здавалося, насичені загадковими чарами.
— Добридень, — пролунав лагідний голос, і Гаррі аж підскочив. Мабуть, і Геґрід підскочив, бо щось тріснуло, і він притьмом підвівся зі свого хиткого стільця.
Перед ними стояв старий чоловік, великі вицвілі очі якого сяяли в крамничних сутінках, немов два місяці.
— Привіт, — незграбно привітався Гаррі.
— Ага! — сказав чоловік. — Так так. Я знав, що скоро побачу тебе, Гаррі Поттер. — Старий не запитував, а стверджував. — У тебе мамині очі. Здається, лиш учора вона й сама була тут, купувала свою першу чарівну паличку. Завдовжки в десять із чвертю дюймів, елегантну, вербову. Чудова паличка для чаклування.
Містер Олівандер підступив ближче до Гаррі. Гаррі хотілося, щоб старий бодай раз кліпнув, бо від тих сріблястих очей по тілу повзли мурашки.
— А твій батько, натомість, вибрав паличку з червоного дерева. Одинадцять дюймів. Гнучку. В ній трохи більше сили, і вона напрочуд добра для трансфігурацій. Що ж, я сказав, вибрав батько, а насправді паличка, звичайно, сама вибирає собі чарівника.
Містер Олівандер підступив так близько, що мало не зачепив своїм носом ніс Гаррі. Хлопець побачив у його туманних очах своє відображення.
— Ось де… — довгим білим пальцем містер Олівандер доторкнувся до шраму у формі блискавки на Гарріному чолі. — Прикро казати, але це я продав ту паличку, що заподіяла цю рану, — вимовив він стиха. — Тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Могутня паличка, дуже могутня, але в лихих руках… Ох, якби ж я знав, що вона накоїть у світі…
Старий скрушно похитав головою і аж тоді, на Гарріну втіху, зауважив Геґріда:
— Рубеусе! Рубеусе Геґрід! Як приємно бачити тебе! Дубова, шістнадцять дюймів, трохи зігнута, так?
— Атож, прошу пана, — підтвердив Геґрід.
— То була добра паличка. Але, здається, її зламали навпіл, коли тебе вигнали? — раптом суворо запитав містер Олівандер.
— Е е… власне, так, — відказав Геґрід, човгаючи ногами. — Я ще дотепер маю ті кавалки, — додав він жваво.
— А ти не користуєшся ними? — гостро докинув містер Олівандер.
— Иой, пане, ні, — мерщій заперечив Геґрід. Гаррі помітив, що, відповідаючи, Геґрід міцно стиснув свою рожеву парасольку.
— Гм, — протягнув містер Олівандер, пронизавши Геґріда поглядом. — Ну що ж, містере Поттер. Зараз подивимось. — Він витяг з кишені довгу вимірювальну стрічку із срібними позначками. — Якою рукою триматимете паличку?
— Е е… взагалі я роблю все правою, — сказав Гаррі.
— Випростайте руку. Ось так. — Старий зміряв Гаррі від плеча до пальців, тоді від зап’ястка до ліктя, від плеча до підлоги, від коліна до пахви, а потім його голову. Міряючи, він пояснював:
— Містере Поттер, кожна чарівна паличка Олівандера містить у собі потужну магічну субстанцію. Ми використовуємо волосся єдинорогів, пір’їни феніксових хвостів і драконячі серцеві струни. Кожна паличка Олівандера унікальна й не тотожна ніякій іншій, так само як немає однакових єдинорогів, драконів чи феніксів. А взявши паличку іншого чарівника, звісно, ніколи не досягнете пристойних результатів.
Раптом Гаррі усвідомив, що стрічка, яка вимірювала відстань між його ніздрями, робила це самостійно. Містер Олівандер бігав собі між полицями, знімаючи звідти коробки.
— Годі, — наказав він, і стрічка впала на підлогу. — Гаразд, містере Поттер. Прошу спробувати оцю. Бук і серцеві струни дракона. Дев’ять дюймів. Гарна й еластична. Прошу взяти й махнути нею.
Гаррі взяв паличку і, ніяковіючи, трохи нею помахав, але містер Олівандер майже відразу вихопив її йому з рук.
— Клен і феніксова пір’їна. Сім дюймів. Досить пружна. Спробуйте.
Гаррі спробував, та не встиг він піднести паличку, як містер Олівандер вихопив і її.
— Ні ні — ось: чорне дерево з волосом єдинорога, вісім з половиною дюймів, гнучка. Нумо, нумо, спробуйте її.
Гаррі пробував. Пробував і пробував. Він навіть не уявляв, чого домагається містер Олівандер. На хиткому стільчику виростала дедалі вища купа випробуваних чарівних паличок, та що більше містер Олівандер діставав їх з поличок, то щасливішим видавався.
— Непростий покупець, га? Не журіться, ми таки підберемо найкращий варіант… А що, як… авжеж, чом би й ні… незвична комбінація… гостролист і феніксова пір’їна, одинадцять дюймів, гарна й пружна.
Гаррі взяв паличку і раптом відчув у пальцях тепло. Він підняв паличку над головою, махнув нею донизу в запилюженому повітрі, і з її кінця зірвався, немов феєрверк, струмінь червоних і золотистих іскор, відкидаючи на стіни мерехтливі відблиски. Геґрід скрикнув і заплескав у долоні, а містер Олівандер закричав:
— Браво! Так, справді, дуже добре! Ну ну ну… як дивно… але ж як дивно…
Він поклав Гарріну паличку назад до коробки й загорнув її в брунатний папір, не перестаючи бурмотіти:
— Дивно… дивно…
— Перепрошую, — насмілився Гаррі, — але чому дивно?
Містер Оллівандер вп’явся в Гаррі своїми ви Цвілими очима:
— Містере Поттер, я пам’ятаю кожну паличку, яку продав коли небудь. Кожнісіньку. Так сталося, що той фенікс, чия пір’їна з хвоста міститься у вашій паличці, лишив мені ще й другу пір’їну — одну однісіньку. А дивне тут те, що вам судилася паличка, рідна сестра якої… авжеж, її сестра позначила вас цим шрамом.
Гаррі зробив ковток.
— Так, тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Дивно, як таке трапляється. Пам’ятайте: паличка вибирає чарівника. Думаю, містере Поттер, від вас варто сподіватися чогось видатного… Зрештою, Той Кого Не Можна Називати мав видатні досягнення, — хоч і жахливі, зате видатні.
Гаррі здригнувся. Він уже не знав, чи подобається йому містер Олівандер. Він заплатив за свою чарівну паличку сім золотих ґалеонів, і містер Олівандер, уклонившись, провів їх зі своєї крамнички.
Сонце було вже на вечірньому прузі, коли Гаррі й Геґрід розвернулися й пішли алеєю Діаґон назад, пройшли через мур і вже безлюдний цієї пори “Дірявий Казан”. Дорогою Гаррі мовчав і навіть не бачив, як витріщалися на них люди в метро, розглядаючи їхні чудернацькі пакунки й полярну сову, що дрімала в Гаррі на колінах. Ще один ескалатор вгору — і вони на станції “Педінґтон”. Гаррі отямився лише тоді, коли Геґрід поплескав його по плечу:
— Треба трохи підкріпитиси, заки не пішов поїзд.
Він купив Гаррі гамбурґер, і вони посідали на пластикові стільчики, щоб поїсти. Гаррі розглядався на всі боки, і все йому чомусь видавалося дивним.
— Всьо файно, Гаррі? Ти якийсь тихенький, — занепокоївся Геґрід.
Гаррі не знав, чи зможе він пояснити свій стан. Це був найкращий день народження в його житті, а проте… Прожовуючи гамбурґер, він підшукував слова.
— Кожен думає, ніби я особливий, — сказав він нарешті. — Всі ці люди в “Дірявому Казані” — професор Квірел, містер Олівандер, але про чари я не знаю нічогісінько. Як вони можуть сподіватися від мене чогось видатного? Я знаменитий, але навіть не можу пригадати чому. Я не знаю, що сталося тієї ночі, коли Вол… перепрошую, тобто коли мої батьки загинули.
Геґрід перехилився через стіл і під його дикою бородою й кошлатими бровами ховалася лагідна усмішка:
— Не журиси, Гаррі. Ти швиденько навчишся. Усі в Гоґвортсі зачинают з нічого, але всьо налагодиться. Ти тілько будь собою. Знаю, як то тєжко. Тебе вирізнили з поміж усіх, а то завжди тєжко. Але в Гоґвортсі тобі буде дуже файно, як і мені колись було файно, та й дотепер файно, якщо по правді…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве