Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

Ноги, за якими спостерігав Гаррі, знову прийняли на себе вагу тіл своїх господарів. Перед його очима промайнули краєчки мантій, а блискучі каблучки мадам Розмерти сховалися за стійкою. Знову відчинилися двері “Трьох мітел”, до шинку долинуло завивання хуртовини, і вчителі зникли.
— Гаррі?
Під столом з’явилися обличчя Рона й Герміони. Вони мовчки дивилися на нього і не знаходили слів.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
“Вогнеблискавка”

Гаррі не зовсім уявляв, як він зумів потрапити до медоворуцівського підвалу, пройти через тунель і знову опинитися в замку. Пам’ятав лише, що зворотна подорож була значно коротша. У голові йому ще й досі відлунювала щойно підслухана розмова.
Чому йому ніхто дотепер про це не розповів? Геґрід, Дамблдор, містер Візлі, Корнеліус Фадж… чому ніхто ніколи не згадував, що його батьки померли через зраду їхнього найкращого друга?
За вечерею Рон і Герміона тривожно поглядали на Гаррі, але не наважувалися заговорити: поруч сидів Персі. Коли вони піднялися до гамірної вітальні, то виявили, що Фред і Джордж на радощах, що закінчився семестр, підірвали там з півдесятка какобомб. Гаррі не хотів розповідати братам близнюкам про Гоґсмід, тому непомітно прослизнув у порожню спальню і відразу кинувся до своєї тумбочки. Понишпорив серед книжок і швидко знайшов те, що шукав: фотоальбом у шкіряній оправі, подарований йому Геґрідом два роки тому. Там було повно магічних фотографій його мами й тата. Він умостився на ліжку, опустив навколо ліжка запону й почав гортати сторінки…
З весільної фотографії усміхнений тато махав йому рукою. Його, таке ж як у Гаррі, неслухняне чорне волосся стирчало навсібіч. Щаслива мама тримала тата під руку. А поруч… мав бути він. Татів дружба… Гаррі ніколи до нього не придивлявся.
Якби він не знав, що то Блек, то ніколи б і не здогадався. Його обличчя не здавалось ні запалим, ні мертвотно блідим, навпаки — було приємне й усміхнене. Чи він уже тоді працював на Волдеморта? Чи вже задумав їхнє вбивство? Чи усвідомлював, що може загриміти на дванадцять років до Азкабану, де зміниться до невпізнанності?
“Але ж дементори на нього не діють” — думав Гаррі, дивлячись на привітно усміхнене обличчя. Він не чує криків моєї мами, коли вони до нього наближаються…
Гаррі сховав альбом назад у тумбочку, роздягся, зняв окуляри, щільніше засунув запони і ліг.
Хтось відчинив двері.
— Гаррі, ти тут? — непевно спитав Рон.
Але Гаррі вдав, що спить. Він почув, як вийшов Рон, перевернувся на спину й широко розплющив очі.
Уперше в житті він відчув, як по всьому його тілу, немов отрута, розпливалася ненависть. Він бачив, як зі стелі до нього посміхається Блек, мовби хтось тримав над ним фотографію з альбому. Тоді наче хтось прокрутив йому уривок з фільму, в якому Сіріус Блек підривав Пітера Петіґру (що був схожий на Невіла Лонґботома). Йому вчувалося глухе схвильоване бурмотіння (хоч він не мав уявлення, як звучав Блеків голос): “Це сталося, мій Пане… Нарешті Поттери зробили мене своїм Тайнохоронцем…” Співрозмовник Блека пронизливо зареготав. Цей регіт вчувався Гаррі щоразу, коли наближалися дементори…
*
— Гаррі, ти… у тебе жахливий вигляд.
Гаррі заснув аж перед світанком. Коли прокинувся, у спальні вже нікого не було. Він одягся і спустився гвинтовими сходами до вітальні. У порожній, вітальні сиділи Рон з Герміоною. Рон смоктав м’ятну жабку і поглажував живіт, а Герміона писала домашнє завдання, яке порозкладала аж на трьох столах.
— А де всі? — здивувався Гаррі.
— Роз’їхалися по домівках! Уже ж канікули, ти що, забув? — уважно подивився на Гаррі Рон. — Скоро обід, я саме збирався тебе будити.
Гаррі бухнувся в крісло біля каміна. За вікном і далі падав сніг. Криволапик простягся перед каміном, немов рудий килимок.
— Вигляд у тебе і справді кепськуватий, — стурбовано поглянула на Гаррі Герміона.
— Та ні, зі мною все о’кей.
— Послухай, Гаррі, — Герміона перезирнулася з Роном, — тебе, звичайно, засмутило все те, що ти почув учора, але благаю: не роби ніяких дурниць.
— Наприклад? — запитав Гаррі.
— Наприклад, не варто самому шукати Блека, — сказав Рон.
Гаррі промовчав. Було зрозуміло, що вони готувалися до розмови, поки він спав.
— Гаррі, ти ж не шукатимеш його, ні? — допитувалася Герміона.
— Бо Блек не вартий, щоб через нього вмирати, — додав Рон.
Гаррі глянув на друзів. І як вони не розуміють?!
— Знаєте, що я чую, коли поруч дементор?
Рон з Герміоною стривожено похитали головами.
— Я чую, як кричить моя мама, благаючи Волдеморта пощадити мене. Коли б ви отак почули останні слова своєї матері, яку ось ось уб’ють, ви б ніколи не змогли цього забути. А якби ви раптом дізналися, що виказав її Волдемортові їхній найкращий приятель…
— Але ж ти нічого не можеш зробити! — вигукнула приголомшена Герміона. — Блека впіймають дементори, і він повернеться до Азкабану і… так йому й треба!
— Ти чула, що казав Фадж. Азкабан не впливає на Блека так, як на інших. Це для нього ніяке не покарання!
— І що ти задумав? — відверто стривожився Рон. — Хочеш його… вбити, чи що?
— Не мели дурниць, — запанікувала Герміона. — Гаррі не збирається нікого вбивати, правда, Гаррі?
Гаррі знову не відповів. Він і сам не знав, що робити. Зрозуміло одне: не можна сидіти склавши руки, поки Блек розгулює на волі.
— Мелфой у курсі, — раптом промовив він. — Пам’ятаєте, що він мені сказав на настійках? “На твоєму місці, я б сам його вислідив… і помстився б”.
— І ти послухаєш Мелфоя, а не нас? — обурився Рон. — Згадай, що отримала мама Петіґру по смерті сина? Орден Мерліна першого ступеня і Петіґрів палець у коробочці… Тато розповідав, що більше нічого не знайшли. Цей Блек шалений і дуже небезпечний…
— Мелфоєві, мабуть, розповів його батечко, — правив своєї Гаррі, не слухаючи Рона. — Старий Мелфой входив у найближче оточення Волдеморта…
— Ти що, не можеш казати “Відомо Кого”? — не стримався Рон.
— …отже, Мелфої знали, що Блек працює на Волдеморта…
— …і Мелфой стрибав би з радості, якби тебе розірвало на мільйон шматочків, як Петіґру! Зрозумій, Мелфой дуже на це сподівається, особливо перед матчем.
— Гаррі, прошу… — зі сльозами на очах благала Герміона, — не роби дурниць. Блек жахливий чоловік! Навіщо тобі встрягати в халепу?! Блек лише цього й чекає… Твої мама з татом не бажали б тобі біди, правда? Вони б нізащо не дозволили тобі розшукувати Блека!
— Я ніколи не дізнаюся, чого вони хотіли, бо завдяки Блекові я так ніколи з ними й не розмовляв, — відрубав Гаррі.
Запала тиша, а Криволапик солодко потягся, виставивши пазурі. Ронова кишеня затремтіла.
— Послухайте, — вирішив змінити тему Рон, — уже ж канікули! Скоро Різдво! Давайте… давайте відвідаємо Геґріда. Ми не були в нього сто років!
— Ні! — відразу заперечила Герміона. — Гаррі не повинен виходити з замку…
— Так так, ходімо, — підвівся з крісла Гаррі, — я якраз запитаю, чому це він ніколи не згадував Блека, коли розповідав мені про батьків!
Але Рон не збирався й далі розмовляти про Блека.
— Може, краще зіграємо в шахи, — спохопився він, — або в плюй камінці. Персі залишив свій набір…
— Ні, йдемо до Геґріда, — рішуче мовив Гаррі.
Вони взяли зі своїх спалень плащі, пролізли крізь портретний отвір (“До бою, боягузливі цуцики!”), перетнули порожній замок і вийшли через дубові двері надвір.
Йдучи засніженим полем, вони залишали неглибокі сліди в іскристо пухнастій сніговій ковдрі, а їхні шкарпетки й поли плащів промокли й зашкарубли на морозі. Заборонений ліс стояв як зачарований: кожне дерево було присипане сріблом, а Геґрідова хатинка нагадувала глазурований торт.
Рон постукав, але ніхто не обізвався.
— Невже він кудись пішов? — засмутилася Герміона, тремтячи від холоду.
Рон притулив вухо до дверей.
— Там якісь дивні звуки. Послухайте: це Іклань?..
Гаррі й Герміона теж притулилися до дверей. Зсередини долинало глухе уривчасте завивання.
— Може, краще піти когось покликати? — стривожився Рон.
— Геґріде! — Гаррі затарабанив у двері. — Ти тут?
Почулися важкі кроки і двері, зарипівши, відчинилися. Перед ними стояв Геґрід з червоними запухлими очима. Сльози стікали по його шкіряній камізельці.
— Ви вже чули! — простогнав він і кинувся Гаррі на шию.
А що Геґрід був удвічі більший за нормальну людину, то Гаррі було не до сміху. На щастя, його врятували Рон з Герміоною, що підхопили Геґріда попід руки. Усі разом вони завели його в хатинку й посадовили в крісло. Геґрід похилився на стіл і нестримно заридав, сльози рясно котилися по його кошлатій бороді.
— Що сталося, Геґріде? — злякано спитала Герміона.
Гаррі зауважив на столі листа.
— Це що, Геґріде?
Геґрід підштовхнув листа до нього і заридав ще гірше. Гаррі вголос прочитав:

Шановний містере Геґрід!
Розслідуючи справу про напад гіпогрифа на учня Вашого класу, ми взяли до уваги запевнення професора Дамблдора, що Вашої вини в цьому прикрому інциденті немає.

— Та це ж чудово, Геґріде! — Рон поплескав велетня по плечі. Але Геґрід не перестав ридати і махнув своєю велетенською рукою, щоб Гаррі читав далі.

Однак мусимо висловити своє занепокоєння діями гіпогрифа. Ми підтримали офіційну скаргу містера Луціуса Мелфоя і передаємо цю справу на розгляд Комітету знешкодження небезпечних істот. Слухання справи відбудеться 20 квітня. Просимо Вас прибути у названий день разом з гіпогрифом до лондонського офісу Комітету. До початку слухань Вам належить тримати гіпогрифа на прив’язі в ізольованому місці.
З повагою…

Далі йшов перелік членів шкільної опікунської ради.
— Ого, — зітхнув Рон. — Але ж ти казав, що Бакбик хороший. Я певен, що його виправдають…
— Ти ж знаєш тих гаргуйлів з Комітету! — мало не задихнувся Геґрід, витираючи сльози рукавом. — Їм тілько покажи якесь файне звірєтко, і вони відразу зачинают його знешкоджувати!
У кутку почувся якийсь звук. Гаррі, Рон і Герміона рвучко озирнулися. На підлозі лежав гіпогриф Бакбик і голосно плямкав. З того, що він пережовував, бризкала кров.
— Як я міг лишити його прив’язаного на снігу! — виправдовувався Геґрід. — Саменького! На Різдво!..
Друзі перезирнулися. Вони розходилися з Геґрідом у поглядах щодо “файних звірєток”, яких інші люди називали “жахливими потворами”. Проте Бакбик і справді здавався доволі миролюбним. А за Геґрідовими мірками він був просто “симпатюлька”.
— Геґріде, ти мусиш добре подумати, як його захищати. — Герміона сіла поруч з Геґрідом і поклала руку на його величезну долоню. — Потрібно їм довести, що Бакбик абсолютно безпечний.
— Ніц не вийде! — ридав Геґрід. — Увесь Комітет танцює під Мелфоєву дудку! Бояться його! А якщо я програю справу, то Бакбика…
Геґрід черкнув пальцем поперек горла і, ридаючи, бухнувся на стіл.
— А як же Дамблдор, Геґріде? — запитав Гаррі.
— Він і так мені дуже поміг, — простогнав Геґрід. — У нього самого повно клопоту: ті дементори, що пруться до замку, Сіріус Блек, який лазит довкола…
Рон і Герміона зиркнули на Гаррі: чекали, що він почне докоряти Геґрідові за Блека. Але Геґрід був такий нещасний і переляканий, що Гаррі стримався.
— Послухай, Геґріде, — сказав він, — не треба здаватися. Герміона має рацію: треба добре продумати свій захист. Ми можемо бути свідками…
— Я десь читала про суд над гіпогрифом, з якого знущалися, — замислилась Герміона, — і того гіпогрифа виправдали. Я знайду той випадок.
Геґрід заридав ще голосніше. Гаррі й Герміона безпомічно глянули на Рона.
— Е е… може, зварити чаю? — запитав Рон. Гаррі витріщив очі.
— Так завжди робить моя мама, коли комусь погано, — знизав плечима Рон.
Врешті решт, коли Геґрідові кілька разів пообіцяли, що допоможуть і поставили перед ним кухоль гарячого чаю, він висякався в свою хустинку як скатертинку і мовив:
— Ваша правда: мені не можна розвалюватись. Мушу си тримати купи…
Вовкодав Іклань боязко виліз з під столу і поклав голову на Геґрідове коліно.
— Останнім часом я був сам не свій, — Геґрід однією рукою гладив Ікланя, а другою витирав обличчя. — Журюси, шо буде з Бакбиком, і шо нікому не подобаються мої уроки…
— Але нам вони подобаються! — збрехала Герміона.
— Так, вони класні! — докинув Рон. — До речі, як там ці… е е… флоберв’яки?
— Виздихали, — понуро озвався Геґрід. — Переїли салату.
— О… як жаль!.. — у Рона від тамованого сміху засмикалися губи.
— А ще ті клєті дементори!.. Бр р р!,— Геґрід аж здригнувся. — Мушу видіти їх кожен раз, як іду на чарчину до “Трьох мітел”. Так, ніби я знову в Азкабані…
Він замовк і лише сьорбав чай. Гаррі, Рон і Герміона затамували дихання: Геґрід уперше згадав про своє коротке перебування в Азкабані.
— Там, мабуть, жахливо, так? — боязко спитала Герміона.
— Ви собі й не уявляєте, — неголосно відповів Геґрід. — Ніколи ще не був у такому місці. Думав, шо вже почав божеволіти. Згадував про всякі жахіття… як мене вигнали з Гоґвортсу.. як помер тато… як я мусив відпустити Норберта…
На його очах виступили сльози. Норбертом звали дракончика, якого Геґрід колись виграв у карти.
— Побудеш там і починаєш забувати, хто ти. Життя втрачає сенс. Я тілько мріяв померти уві сні… Коли мене випустили, я ніби знову си народив, ніби в потічку скупався, мені ще ніколи не було так файно. А ті дементори, до речі, не хтіли мене відпускати.
— Але ж ти був не винний! — здивувалася Герміона.
Геґрід пирхнув.
— Думаєш, їх то цікавит? Доки вони там мают кілька соток людей, щоб висмоктувати з них усю радість, їм наплювати, хто винний, а хто ні.
Геґрід мовчки втупився в кухоль, а тоді тихенько додав:
— Хтів відпустити Бакбика… най би собі десь полетів… Але як пояснити гіпогрифови, що йому треба знайти схованку? І я… я… боюся порушити закон. .. — Він глянув на друзів очима, повними сліз. — Не хочу знов потрафити в Азкабан.
*
Хоч відвідини Геґріда були й не дуже радісні, але вони вплинули на Гаррі саме так, як на це сподівалися Рон і Герміона. Він, звичайно, не забув про Блека, але тепер гаряче готувався допомогти Геґрідові виграти суд. На другий день вони втрьох пішли в бібліотеку, і принесли в порожню вітальню цілу гору книжок, які могли знадобитися для захисту Бакбика. Перед палаючим каміном вони гортали сторінки запорошених фоліантів, де описувалися найвідоміші суди над хижими звірями. Час від часу, натрапивши на якусь цікавинку вони перемовлялися.
— Ось тут є дещо… судовий розгляд 1722 року… але гіпогрифа визнали винним… фу у, гляньте, що з ним зробили…
— А може, це знадобиться: 1296 року на когось напав мантикор, і його навіть не затримали… ой… ні… не затримали тому, що всі боялися до нього підійти.
А замок тим часом прикрашали до Різдва, незважаючи на те, що милуватися розкішними прикрасами було майже нікому. У коридорах висіли гірлянди гостролиста й омели, лицарські обладунки сяяли загадковим світлом, а у Великій залі виблискували золотистими зірками дванадцять різдвяних ялинок. Коридори просякли спокусливими ароматами святкових наїдків, навіть Скеберс вистромив носа з Ронової кишені і ласо принюхувався.
Різдвяного ранку Рон кинув у Гаррі подушкою і розбудив його.
— Агов! Дарунки!
Гаррі нап’яв окуляри і примружився, щоб краще розгледіти в напівтемряві купку дарунків біля свого ліжка. Рон зі своїх уже здирав обгортки.
— Ще один светр від мами… і знову темно бордовий… глянь, ти теж, мабуть, отримав светра.
Рон не помилився. Місіс Візлі прислала Гаррі яскраво червоного плетеного светра з ґрифіндорським левом на грудях, а ще солодких пиріжків, різдвяного торта й коробочку грильяжу. Відсунувши це все, Гаррі побачив на підлозі довгий тонкий пакунок.
— Що це? — поцікавився Рон, тримаючи в руках нові темно бордові шкарпетки.
— Не знаю…
Гаррі розірвав обгортку і зойкнув — на простирадло випала розкішна, блискуча мітла. Рон упустив шкарпетки і зіскочив з ліжка.
— Не може бути!!! — аж захрип він з подиву.
Це була “Вогнеблискавка”, та сама омріяна “Вогнеблискавка”, милуватися якою Гаррі ходив щодня, коли мешкав на алеї Діаґон. Він узяв мітлу в руки. Відчув, як вібрує держак, і відпустив його. Мітла повисла в повітрі якраз на такій висоті, щоб зручно було сідати. На кінці держака золотів реєстраційний номер, а березові прутики були гладесенькі і обтічні.
— Хто її тобі прислав?
— Глянь, може, там є картка, — попросив Гаррі.
Рон роздер обгортку.
— Нема. Господи, і хто це вгатив у тебе стільки грошей?
— Ну у… — сказав ошелешений Гаррі, — б’юся об заклад, що не Дурслі.
— А може, Дамблдор? — припустив Рон, що очманіло крутився довкола “Вогнеблискавки”. — Колись він отак без підпису прислав тобі плащ невидимку…
— Але то був батьків плащ, — засумнівався Гаррі. — Дамблдор просто мені його передав. Він не став би витрачати на мене сотні ґалеонів. Він не може дарувати учням такі шикарні речі…
— Тому він і приховав, що це від нього! — доводив своє Рон. — Щоб, бува, якийсь придурок типу Мелфоя не звинуватив директора, що він має своїх улюбленців. О о, Гаррі… — розреготався раптом Рон, — уявляєш, коли Мелфой побачить тебе на цьому! Та він вкаляється від заздрості! Це ж мітла міжнародного рівня!
— Я просто не вірю, — шепотів Гаррі, проводячи рукою по “Вогнеблискавці”. — Хто…?
Рон так реготав, уявляючи Мелфоя, що аж упав на Гарріне ліжко.
— А я знаю хто! — озвався Рон, стримуючи сміх. — Це міг зробити Люпин!
— Що? — зареготав у відповідь Гаррі. — Люпин? Якби він мав стільки грошей, то купив би собі для початку нову мантію.
— Це так, але він тебе любить, — не поступався Рон. — Його тут не було, коли розбився твій “Німбус”, але він, мабуть, про це почув і купив тобі на Діаґоні “Вогнеблискавку”…
— Як це його тут не було? — здивувався Гаррі. — У день матчу він хворів.
— Так, але в шкільній лікарні його не було, — пояснив Рон. — Я тоді там чистив нічні горщики. Пам’ятаєш Снейпове покарання?
Гаррі насупився.
— Не уявляю… Люпинові така мітла не по кишені.
— Чого це ви тут регочете?
На порозі стояла одягнена в халат Герміона з роздратованим Криволапиком на руках. На котячій шиї висів разочок блискіток.
— Не пускай його сюди! — Рон поспіхом хапнув з ліжка Скеберса і запхав його в кишеню своєї піжами. Та Герміона його не слухала. Вона кинула Криволапика на порожнє Шеймусове ліжко і з роззявленим ротом втупилася у “Вогнеблискавку”.
— Ой, Гаррі! Хто ж тобі це прислав?
— Якби ж я знав, — відповів Гаррі. — Там не було ні вітальної картки, ні чогось іншого.
На його превеликий подив, Герміона спохмурніла й закусила губу.
— Що з тобою? — здивувався Рон.
— Не знаю, — повільно мовила Герміона, — але все це трошки дивно. Це ж, здається, досить добра мітла, правда?
— Та це ж найкласніша модель! — обурено пояснив Рон.
— Отже, вона дуже дорога…
— Дорожча за всі слизеринські мітли разом узяті!
— Ну… і хто ж міг прислати Гаррі таку дорогу річ і навіть не назватися? — запитала Герміона.
— Кого це цікавить? — нетерпляче сказав Рон. — Слухай, Гаррі, даси спробувати? Можна?
— Я не вважаю, що на цій мітлі можна літати! — різко сказала Герміона.
Гаррі й Рон глянули на неї.
— А що ж Гаррі з нею робити — підлогу підмітати? Але відповісти йому Герміона не встигла: Криволапик стрибнув із Шеймусового ліжка просто на Рона.
— ЗАБЕРИ… ЙОГО… ЗВІДСИ! — зарепетував Рон.
Криволапикові пазурі вп’ялися в його піжаму, Скеберс кинувся навтьоки і стрибнув Ронові на плече. Рон схопив Скеберса за хвіст і спробував копнути Криволапика ногою, проте влучив у валізу біля Гарріного ліжка і… застрибав на одній нозі, завиваючи від болю.
Раптом кімнату пронизав металевий свист. Зі старих шкарпеток дядька Вернона викотився стервоскоп, засвітився і закружляв на підлозі. Криволапикова шерсть стала дибки.
— О, я й забув про нього! — Гаррі схилився і підняв стервоскоп. — Я цих шкарпеток ніколи не ношу.
Стервоскоп крутився і свистів у нього на долоні. Криволапик сичав і бризкав слиною.
— Та забери звідси свого кота, Герміоно! — буркнув розлючений Рон, розтираючи пальці на ногах.
Герміона з Криволапиком на руках, що не спускав з Рона жовтих лиховісних очей, вийшла з кімнати.
— Заціди йому, щоб заглухло! — крикнув Рон.
Гаррі знову запхав стервоскоп у шкарпетку й кинув його у валізу. Тепер чулося тільки Ронове покректування від болю й роздратування. Скеберс зіщулився в його долонях. Гаррі давненько не бачив, щоб той вилазив з Ронової кишені, тож був прикро вражений, який він став худющий і облізлий.
— Щось він геть захирів, правда? — запитав Гаррі.
— Це від стресу! — пояснив Рон. — Від того прибацаного котяри!
Але Гаррі пригадав слова господині “Магічного звіринця”, що звичайні пацюки живуть не більше трьох років. “Мабуть, Скеберс позбавлений магічної сили,— думав Гаррі, — тому жити йому лишилося зовсім небагато. А Рон хоч і нарікає на нікчемного Скеберса, проте за ним сумуватиме”.
Того ранку в ґрифіндорській вітальні чомусь не відчувалося різдвяного настрою. Герміона замкнула Криволапика в спальні й сердито косилася на Рона за те, що той хотів підгилити її кота. Рон і собі ображено пихкав: Криволапик знову ледь не загриз Скеберса. Гаррі не вдалося їх помирити, тож він почав розглядати свою “Вогнеблискавку”, з якою прийшов до вітальні. Герміону чомусь і це дратувало. Вона нічого не казала, але дивилася на мітлу так сердито, мовби й та ворогувала з її котом.
Настала обідня пора, вони спустилися до Великої зали й побачили, що всі столи знову відсунуті до стін, а в центрі стояв один єдиний стіл, накритий на дванадцять персон. За столом сиділи професори Дамблдор, Макґонеґел, Снейп, Спраут, Флитвік і сторож Філч в запліснявілому фраці замість звичного рудого плаща. З ними були тільки троє учнів: двоє переляканих першокласників і понурий п’ятикласник зі Слизерину.
— Веселого Різдва! — привітав Дамблдор Гаррі, Рона й Герміону. — Нас тут так мало, що не було сенсу виставляти всі столи… сідайте, сідайте!
Друзі вмостилися разом скраю столу.
— Хлопавки! — завзято вигукнув Дамблдор і простяг Снейпові велику сріблясту. Той неохоче взяв її і потяг за нитку. Пролунав постріл, наче з рушниці, а з хлопавки вилетів гостроверхий відьомський капелюшок з плюшевим яструбом на вершку.
Гаррі згадав ховчика, і вони з Роном обидва усміхнулися. Снейп стис губи і підштовхнув капелюшок Дамблдорові, котрий миттю надів його замість свого.
— Смачного! — запросив він усіх до обіду, сяючи усмішкою.
Коли Гаррі накладав собі смаженої картоплі, двері знову відчинилися і в залу, мов на коліщатках, впливла професорка Трелоні. Задля такої оказії вона вдяглася в зелену сукню з блискітками і тепер ще більше скидалася на велику яскраву комаху.
— Сивіло, яка приємна несподіванка! — підвівся з за столу Дамблдор.
— Я споглядала магічний кристал, директоре, — мовила професорка Трелоні своїм містичним потойбічним голосом, — і на превеликий подив побачила себе: я покидаю свою самотню трапезу і приєднуюся до вас. Хіба могла я опиратися велінню долі? Я відразу поспішила сюди, і дуже перепрошую за запізнення.
— Нічого, нічого, — приказував Дамблдор, поблискуючи очима. — Зараз я влаштую тобі крісло…
І він чарівною паличкою накреслив у повітрі крісло, яке перекрутилося кілька разів, а тоді приземлилося між професорами Снейпом і Макґонеґел. Однак професорка Трелоні не поспішала сідати. Вона обвела всіх своїми величезним очима і раптом тихенько зойкнула.
— Ой, я не посмію сідати, директоре! Нас тоді буде тринадцятеро! Що може бути гірше?! Не забувайте: коли тринадцять осіб обідають разом, хто перший підведеться, той перший і помре!
— Ми ризикнемо, Сивіло, — нетерпляче озвалася професорка Макґонеґел. — Сідай, бо захолоне індичка.
Професорка Трелоні, тропіки повагавшись, опустилася в порожнє крісло. Вона заплющила очі й міцно стисла губи, мовби чекала, що в стіл зараз влучить блискавка. Професорка Макґонеґел піднесла до супниці ополоника.
— Бажаєш потрушків, Сивіло?
Але Трелоні мовби й не чула. Вона розплющила очі, глянула довкола і поцікавилась:
— А де ж наш любий професор Люпин?
— Боюся, що він знову занедужав, — сказав Дамблдор, припрошуючи всіх до трапези. — От бідолаха: захворіти на саме Різдво!
— Але ж ти, Сивіло, мусила про це знати? — підняла брови професорка Макґонеґел.
Трелоні кинула на неї холодний погляд.
— Авжеж, я знала, Мінерво. Але не стану ж я хизуватися перед вами своїми знаннями. Я рідко демонструю свій дар володіння Внутрішнім Оком. Навіщо дратувати інших?
— Он воно що! — в’їдливо мовила Макґонеґел.
— Якщо хочеш знати, Мінерво, — в голосі професорки Трелоні зненацька пропала звична потойбічність, — я бачила, що бідолашному Люпину не довго ще бути з нами. Здається, він і сам це усвідомлює. Коли я запропонувала йому погадати на кришталевій кулі, він просто втік…
— Уявіть собі! — зіронізувала Макґонеґел.
— Сумніваюся, що професорові Люпину загрожує якась небезпека, — бадьорим, але різкішим, ніж завше, голосом втрутився Дамблдор, поклавши край сварці між двома професорками. — Северусе, ти приготував для нього зілля?
— Так, директоре, — відповів Снейп.
— От і добре! — зрадів Дамблдор. — Отже, він швидко одужає… Дереку, а чи куштував ти ці мисливські ковбаски? Вони такі, що пальчики оближеш.
Хлопчина першокласник яскраво почервонів — адже Дамблдор звернувся безпосередньо до нього! — і тремтячими руками присунув тарілку з ковбасками.
Впродовж усієї двогодинної різдвяної трапези професорка Трелоні поводилася майже нормально. Гаррі й Рон у капелюхах, що вилетіли з хлопавок, мало не лускали від скуштованих страв. Вони перші підвелися з за столу. І тут Трелоні голосно вигукнула.
— Любі мої! Хто з вас підвівся перший? Хто?
— Не знаю, — завагався Рон, тривожно глянувши на Гаррі.
— Не думаю, що це має якесь значення, — холодно мовила професорка Макґонеґел. — Хіба що за дверима причаївся божевільний лісоруб, готовий зітнути голову першому, хто звідси вийде.
Зареготав навіть Рон. Професорка Трелоні була ображена до глибини душі.
— Йдемо? — звернувся Гаррі до Герміони.
— Ні, — буркнула Герміона. — Я хочу сказати два слова професорці Макґонеґел.
— Мабуть, хоче записатися ще на кілька уроків, — позіхнув Рон, коли вони вийшли у вестибюль, не помітивши жодного божевільного лісоруба.
На портреті біля входу сер Кадоґан святкував Різдво в компанії кількох ченців і колишніх директорів Гоґвортсу, а також зі своїм товстеньким коником. Він підняв забороло шолома і привітав їх сулійкою медовухи.
— Веселого… гик… Різдва! Пароль?..
— Шолудива шавка, — сказав Рон.
— Сам такий, добродію! — заревів сер Кадоґан і портрет відхилився.
Гаррі узяв зі спальні свою “Вогнеблискавку” і “Набір для обслуговування мітли” — Герміонин дарунок на день народження — і заніс це все у вітальню. Там почав доскіпливо роздивлятися “Вогнеблискавку”. Але на мітлі не було жодного зігнутого прутика, а держак сяяв так, що й натирати не треба. Гаррі з Роном посідали й не могли намилуватися диво мітлою. Аж тут відчинився портретний отвір і до вітальні зайшла Герміона в супроводі професорки Макґонеґел.
Хоч Макґонеґел і була вихователькою ґрифіндорського гуртожитку, Гаррі бачив її тут лише раз: тоді вона прийшла з дуже серйозним повідомленням. Хлопці глянули на неї, не випускаючи з рук “Вогнеблискавки”. Герміона обійшла їх, сіла в крісло, взяла першу ліпшу книжку і сховала за нею обличчя.
— То це вона і є? — поцікавилася професорка Макґонеґел, придивляючись до “Вогнеблискавки”. — Міс Ґрейнджер щойно мені сказала, що тобі, Поттере, подарували мітлу.
Гаррі й Рон зиркнули на Герміону. З за книги — Герміона тримала її догори дриґом — виднілося лише її почервоніле чоло.
— Можна? — запитала професорка Макґонеґел. Не чекаючи згоди, вона вихопила “Вогнеблискавку” з їхніх рук і прискіпливо її оглянула. — Гм м. І не було ні записки, ні картки… Взагалі нічого?
— Нічого, — тихо озвався Гаррі.
— Зрозуміло… — мовила професорка Макґонеґел. — На жаль, Поттере, мені доведеться її в тебе забрати.
— Щ що? — ледве звівся на ноги Гаррі. — Але чому?
— Треба перевірити, чи на ній немає закляття, — пояснила Макґонеґел. — Звісно, я тут не фахівець, але мадам Гуч і професор Флитвік, гадаю, її розберуть…
— Розберуть? — перепитав Рон таким тоном, ніби професорка Макґонеґел збожеволіла.
— На це піде всього кілька тижнів, — додала професорка. — Ти її отримаєш, щойно ми переконаємося, що з нею все гаразд.
— Але ж вона цілком нормальна! — вигукнув Гаррі тремтячим голосом. — Чесно, пані професорко…
— А як ти знаєш, Поттере? — лагідно заперечила Макґонеґел. — Ти ж на ній ще не літав. І доки ми не пересвідчимося, що вона не зачарована, про це не може бути й мови. Я триматиму тебе в курсі справи.
Професорка Макґонеґел крутнулася на підборах і вийшла з “Вогнеблискавкою” крізь отвір за портретом. Гаррі дивився їй услід, стискаючи в руці баночку з лаком. Рон підступив до Герміони.
— Якого біса ти побігла до тієї Макґонеґелки?
Герміона пожбурила книжку. Її обличчя ще й досі палало, але вона рішуче скочила на ноги і стала перед Роном.
— Бо я подумала… і професорка Макґонеґел зі мною погодилась… що цю мітлу для Гаррі міг прислати Сіріус Блек!

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Патронуc

Гаррі розумів, що Герміона зробила це з найкращих міркувань, та однак на неї сердився. Кілька годин він володів найкращою в світі мітлою, і ось тепер, дякуючи Герміоні, навіть не знав, чи ще колись її побачить. Гаррі не сумнівався, що зараз із “Вогнеблискавкою” все гаразд, але що з нею буде після всіх отих перевірок?
Рон з люті аж клекотав. Розбирати новісіньку “Вогнеблискавку”! Та ж це справжнісінький злочин!
Герміона, що й далі була переконана у своїй правоті, перестала бувати у вітальні. “Мабуть, закопалася в бібліотеці” — вирішили хлопці і навіть не переконували її повернутися. Тож вони утрьох лише зраділи, коли після Нового року ґрифіндорська вежа знову наповнилася учнівським галасом.
Увечері перед початком семестру Вуд розшукав Гаррі.
— Гарно провів Різдво? — поцікавився він і, не чекаючи відповіді, тихо проказав: — Гаррі, я тут ціле Різдво розмірковував… Після останнього матчу… ти розумієш. Якщо дементори припруться на наступну гру… маю на увазі, що… не можна дозволити, щоб ти… ну..
Вуд зніяковіло замовк.
— Я теж про це думав, — швиденько промовив Гаррі. — Професор Люпин обіцяв, що навчить мене, як протистояти дементорам. Цього тижня ми починаємо з ним заняття: після Різдва він матиме трохи вільного часу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве