Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

— Ага а! — зрадів Вуд. — Ну, тоді… Я справді не хотів би втрачати такого ловця, як ти, Гаррі. А ти вже замовив собі нову мітлу?
— Ні, — сказав Гаррі.
— Ти що?! Мусиш поспішати! З твоєю драндулетною “Падучою зорею” у матчі проти Рейвенклову нам нічого не світить!
— Йому подарували на Різдво “Вогнеблискавку”, — повідомив Рон.
— “Вогнеблискавку”?!! Та ні!.. Ти серйозно? Сп… справжню “Вогнеблискавку”?!
— Не радій так, Олівере, — понуро мовив Гаррі. — У мене її більше нема. Її… конфіскували. Перевіряють, чи її, бува, хтось не закляв.
— Закляв? Та хто б її міг заклясти?
— Сіріус Блек, — зітхнув Гаррі. — Кажуть, він за мною полює. І Макґонеґелка вирішила, що це він міг її прислати.
Пропустивши повз вуха звістку, що знаменитий убивця полює на його ловця, Вуд вигукнув:
— Але ж Блек не міг купити “Вогнеблискавку”! Він від усіх ховається! Його розшукує вся країна! Він що, просто так зайшов у “Все для квідичу” і купив мітлу?
— Я розумію, — погодився Гаррі, — але Макґонеґел однак хоче її розібрати…
Вуд поблід.
— Я піду з нею побалакаю, Гаррі, — пообіцяв він. — Я розкрию їй очі… “Вогнеблискавка”!.. Справжня “Вогнеблискавка” в нашій команді!.. Та Макґонеґел не менше за нас хоче, щоб Ґрифіндор переміг!.. Я їй розкрию очі… “Вогнеблискавка”…
*
Наступного дня почалися уроки. Холодного січневого ранку ніхто не горів бажанням мерзнути аж дві години у відкритому полі, але Геґрід потішив їх вогнищем із саламандрами. Учні навіть не помітили, як пролетів цей веселий урок. Вони збирали хмиз і підкидали його в багаття, де вогнетривкі саламандри звивалися й підстрибували на палаючих колодах і жаринах. Зате перший урок віщування в новому семестрі був не таким веселим. Професорка Трелоні почала навчати їх хіромантії. Глянувши на долоню Гаррі, вона безапеляційно запевнила, що такої короткої лінії життя вона ще ніколи не бачила.
Але Гаррі з нетерпінням чекав уроку захисту від темних мистецтв. Після розмови з Вудом він прагнув якнайшвидше осягнути антидементорські прийоми.
— Так, так, — мовив Люпин, коли наприкінці уроку Гаррі нагадав йому про обіцяне. — Дай но гляну… Чи будеш ти вільний о восьмій вечора в четвер? Кабінет історії магії доволі просторий… Я обміркую, як це краще зробити… Ми ж не приведемо туди справжнього дементора…
— А вигляд у нього все ж нездоровий, — сказав Рон, коли вони йшли на вечерю. — Як гадаєш, що з ним таке?
— Тьху! — раптом почули вони за спинами. То була Герміона. Вона сиділа під лицарем в обладунках і перепаковувала портфель, у якому було так багато книжок, що він ніяк не закривався.
— Чого це ти на нас плюєшся? — роздратувався Рон.
— Чого б це я плювалася, — зарозуміло пирхнула Герміона, закидаючи портфель на плече.
— Я чув! — наполягав Рон. — Я запитав, що сталося з Люпином, а ти…
— А хіба не зрозуміло? — з нечуваною зверхністю запитала Герміона.
— Не хочеш казати, то й не треба!
— Ну й чудово! — Герміона задерла носа і пішла.
— Нічого вона не знає, — обурено глянув їй услід Рон. — Просто хоче, щоб ми знову почали з нею розмовляти.
*
О восьмій вечора в четвер Гаррі вийшов із ґрифіндорської вежі й попрямував до кабінету історії магії. Там було темно й порожньо. Гаррі дістав паличку і засвітив лампи. Не минуло й п’яти хвилин, як зайшов професор Люпин і поставив на стіл професора Бінса великий ящик.
— Що це таке? — поцікавився Гаррі.
— Ще один ховчик, — пояснив Люпин, скидаючи плаща. — Я ще у вівторок обнишпорив увесь замок і, на превелике щастя, у Філчевій шафі з документами знайшов оцього. Тепер у нас буде майже справжній дементор. Ховчик перетвориться на нього, тільки— но тебе побачить. От ми на ньому й потренуємося. А між заняттями ховчик житиме в моїм кабінеті — там під столом є шафка, яка йому сподобається.
— Добре, — сказав Гаррі, намагаючись приховати хвилювання і вдаючи, ніби він дуже втішений.
— Отож… — професор Люпин дістав свою чарівну паличку і кивнув Гаррі, щоб він зробив те саме. — Закляття, якого я спробую тебе навчити, Гаррі, належить до вищої магії — тут його не вивчають. Називається воно “Патронус”.
— І як воно діє? — занервував Гаррі.
— Ну, коли воно спрацьовує, то з’являється вичаклуваний патронус, — пояснив Люпин. — Це ніби такий охоронець… такий щит між тобою і дементором… одне слово — антидементор.
Гаррі раптом уявив, як він ховається за величезною, завбільшки з Геґріда, постаттю, що тримає в руці здоровенну довбню. Професор Люпин вів далі:
— Патронус — це втілення позитивної енергії, тих відчуттів, що служать поживою для дементорів, тобто надії, радості, бажання жити. Але, на відміну від людини, патронус зовсім не відчуває відчаю, тому дементори не здатні йому зашкодити. Проте мушу попередити, Гаррі: це закляття може виявитися для тебе заскладним. Воно не під силу навіть багатьом досвідченим чарівникам.
— А як виглядає патронус? — поцікавився Гаррі.
— Кожен по різному, залежно від чарівника, що його викликає.
— А як його викликати?
— За допомогою магічної формули, яка спрацьовує лише тоді, коли зумієш цілковито зосередитися на своєму найщасливішому спогаді.
Гаррі почав згадувати щасливі моменти свого життя. Зрозуміло, коли він жив з Дурслями, нічого такого не було. Подумав про Гоґвортс і згадав свій перший політ на мітлі.
— Гаразд, — сказав він, намагаючись якнайвиразніпіе пережити те дивовижне відчуття…
— А магічна формула звучить так… — прокашлявся Люпин, — Експекто патронум!
— Експекто патронум, — ледь чутно повторив Гаррі. — Експекто патронум.
— Ти добре зосередився на щасливому спогаді?
— Ну.. так… — відповів Гаррі, знову уявляючи той перший політ. — Експекто патроно… ні, патронум… вибачте… експекто патронум, експекто патронум…
Зненацька з кінчика його чарівної палички вирвалося щось подібне на струмінь сріблястого газу.
— Ви бачили? — схвильовано запитав Гаррі. — Щось відбулося!
— Дуже добре, — усміхнувся Люпин. — Ну, що ж… ти готовий випробувати це на дементорі?
— Так, — відповів Гаррі. Він міцно стиснув чарівну паличку і став у центрі порожнього класу. Намагався думати тільки про політ, але йому щось заважало… Будь якої миті він може знову почути свою маму…Але не можна про це думати, бо тоді він справді її почує, а він цього не хоче… Чи, може, хоче?..
Люпин ухопився за накривку ящика і смикнув її на себе.
З ящика поволі підвівся дементор. Його приховане каптуром обличчя було звернене до Гаррі, а лискуча, вкрита струпами рука трималася за плащ. Світло замерехтіло і згасло. Дементор, важко і хрипко дихаючи, почав повільно насуватися на нього. На Гаррі накотилася хвиля крижаного холоду…
— Експекто патронум! — заверещав Гаррі. — Експекто патронум! Експекто…
Але кімната разом з дементором уже почала розпливатися, Гаррі знову провалювався крізь густий білий туман, а голос матері відлунював гучніше, ніж будь коли…
— Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю… я зроблю все, що треба!
— Відійди… відійди, дівчисько…
— Гаррі…
Гаррі здригнувся й опритомнів. Він лежав горілиць на підлозі. У класі знову світилося. Гаррі не потрібно було питати, що сталося.
— Вибачте, — прошепотів він і сів, відчуваючи під окулярами крапельки поту.
— Усе гаразд? — запитав Люпин.
— Так… — Гаррі притулився до парти.
— На… — Люпин дав йому шоколадну жабку. — З’їж перед наступною спробою. Я знав, що з першого разу не вийде, і був би вражений, якби вийшло.
— Щоразу гірше, — проказав Гаррі, відкушуючи голову жабки. — Вона тепер кричала ще голосніше… а також він… Волдеморт…
Люпин поблід ще більше, ніж завжди.
— Гаррі, якщо не хочеш продовжувати, я тебе чудово зрозумію…
— Хочу! — рішуче вигукнув Гаррі і кинув у рот усю жабку. — Я мушу! А раптом дементори з’являться на матч із Рейвенкловом? Я не маю права знову впасти. Якщо ми програємо, нам не бачити кубка з квідичу!
— Ну, що ж… — сказав Люпин. — Спробуй вибрати інший щасливий спогад… Цей, мабуть, був недостатньо яскравий…
Гаррі замислився і вирішив, що спогад про те, як вони торік виграли чемпіонат гуртожитків, поза сумнівом, найщасливіший. Він знову міцно стиснув чарівну паличку і вийшов на середину класу.
— Готовий? — запитав Люпин, ухопившись за накривку ящика.
— Готовий, — відповів Гаррі, щосили намагаючись уявляти тільки щасливу перемогу Ґрифіндору і не думати про те, що станеться, коли відкриється ящик.
— Давай! — вигукнув Люпин, відкидаючи накривку. В кімнаті знову запанували темрява і крижаний холод. Дементор насувався на нього, хрипко дихаючи і простягаючи свою гнилу руку…
— Експекто патронум! — заволав Гаррі. — Експекто патронум! Експекто пат…
Білий туман затьмарив йому розум… довкола рухалися великі розмиті форми… тоді пролунав новий голос — голос чоловіка, що панічно кричав…
— Лілі, бери Гаррі й тікай! Це він!.. Біжи! Тікай! Я його затримаю…
Було чути, як хтось вибігає з кімнати… раптом розчахуються двері… лунає пронизливий регіт…
— Гаррі! Гаррі… отямся…
Люпин щосили бив його по щоках. Цього разу минула ціла хвилина, поки Гаррі збагнув, чого він лежить на запорошеній підлозі класу.
— Я чув свого тата, — пробурмотів він. — Я вперше його почув… він намагався зупинити Волдеморта… щоб мама встигла втекти…
Гаррі раптом усвідомив, що піт на його обличчі змішався зі слізьми. Він нахилився, ніби, щоб зав’язати шнурки, а сам непомітно витер мантією сльози.
— Ти чув Джеймса? — якимось дивним голосом перепитав Люпин.
— Так… — глянув на нього Гаррі. — А що… хіба ви знали мого тата?
— Я… я добре його знав, — відповів Люпин. — Ми в Гоґвортсі товаришували. Слухай, Гаррі… мабуть, на сьогодні досить. Це закляття неймовірно складне… Даремно я піддав тебе таким випробу…
— Ні! — вигукнув Гаррі і звівся на ноги. — Ще одну спробу! Мабуть, я пригадую не найщасливіші моменти, ось у чому річ… Зачекайте…
Він почав напружено думати. Посправжньому щасливий щасливий спогад… такий, щоб міг перетворитися на доброго й могутнього патронуса…
О!.. Та мить, коли він уперше довідався, що він чарівник і поїде від Дурслів у Гоґвортс! Якщо й це не найщасливіший спогад, тоді навряд чи й були в нього ще щасливіші… Гаррі зібрав усі сили і зосередився на тих своїх відчуттях, коли збагнув, що покидає Прівіт драйв. Звівся на ноги і знову став перед ящиком.
— Готовий? — запитав Люпин, що й сам був не радий з цього всього. — Зосередився? Гаразд… давай!
Він утретє відкинув накривку, і з ящика виліз дементор. Кімната стала темною і холодною…
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — заревів Гаррі. — ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
У нього в голові знову залунав крик… але цього разу здалося, ніби він долинає з поганенького радіоприймача. Тихіше, гучніше, знову тихіше… але він і далі бачив дементора… той зупинився… і раптом з кінця Гарріної палички вилетіла величезна срібляста тінь, що зависла між ним і дементором. У Гаррі дрижали ноги, але він стояв, не падав, хоч і не знав, чи довго зуміє так протриматися…
— Рідікулюс! — крикнув Люпин і стрибнув уперед.
Щось голосно ляснуло, і патронує щез разом з дементором. Гаррі впав у крісло, відчуваючи таку втому, мовби щойно пробіг два кілометри. Краєм ока бачив, як професор Люпин наставив на ховчика чарівну паличку (той знову перетворився на сріблясту кулю) і загнав його назад у ящик.
— Прекрасно! — вигукнув Люпин, підходячи до Гаррі. — Прекрасно, Гаррі! Ну й початок!
— Може, ще одну спробу? Одненьку?
— Не тепер, — рішуче заперечив Люпин. — На сьогодні цілком досить. На…
Він простяг Гаррі великий шматок найкращого медоворуцівського шоколаду.
— З’їж усе, щоб мадам Помфрі не пила з мене кров. То що — наступного четверга о тій самій годині?
— Добре! — сказав Гаррі і відкусив шматочок шоколаду. Люпин загасив світло.
— Пане професоре! — Гаррі щось згадав. — Якщо ви знали мого тата, то мусили знати й Сіріуса Блека?
Люпин хапливо обернувся.
— Чого ти так думаєш? — різко спитав він.
— Та просто… тобто я знаю, що вони також товаришували в Гоґвортсі…
Люпин полегшено зітхнув.
— Так, я його знав, — коротко сказав він. — Або думав, що знав… Але тобі час бігти, вже пізно.
Гаррі вийшов з класу, пройшов коридором і завернув за ріг. Там присів за постаттю лицаря в обладунках, щоб доїсти шоколад. “Мабуть, не варто було згадувати Блека: Люпин явно не хотів говорити на цю тему”.
Гаррі знову полинув думками до мами й тата… Незважаючи на шоколад, він почувався абсолютно виснаженим. Слухати передсмертні крики батьків — що могло бути гіршим? Проте це вперше він чув їхні голоси, якщо, звичайно, не брати до уваги часу, коли був немовлям. Але Гаррі розумів: якщо в ньому й далі житиме бажання чути ці голоси, то йому ніколи не вдасться вичаклувати сильного патронуса й перемогти дементорів…
— Вони мертві, — твердо вимовив він. — Вони мертві, і скільки не прислухайся до їхніх голосів, вони не оживуть. Мусиш взяти себе в руки, якщо хочеш виграти той Кубок.
Він підвівся, кинув у рот останній шматочок шоколаду і попрямував до ґрифіндорської вежі.
*
Через тиждень після початку семестру Рейвенклов зустрівся зі Слизерином. Переміг Слизерин, хоч перевага була й незначна. Вуд був переконаний, що це їм на руку. Якщо Ґрифіндор теж виграє у Рейвенклову — друге місце їм забезпечено. Вуд збільшив кількість тренувань до п’яти на тиждень. Це означало, що на домашні завдання у Гаррі залишався всього один вечір, адже щочетверга Люпин навчав його боротьби з дементорами, і це виснажувало найбільше. Але Гаррі все одно не здавався таким знервованим, як Герміона, яка вже ледве витримувала своє перевантаження додатковими предметами. Щовечора вона сиділа в кутку вітальні, а кілька столів довкола неї були завалені книжками, картами з числомагії, словниками стародавніх рун, схемами із зображеннями маґлів, що піднімали тягарі, і сувоями довжелезних пергаментів. Вона майже ні з ким не розмовляла й огризалася, коли хтось відвертав її увагу.
— І як це їй вдається? — звернувся Рон одного вечора до Гаррі, який закінчував нудний реферат для Снейпа про отрути, що не залишають сліду. Гаррі підняв голову. Герміону ледве було видно за стосом книжок.
— Що, вдається?
— Встигати на всі уроки! — пояснив Рон. — Я чув, як вона зранку розмовляла з професоркою Вектор, викладачкою числомагії. Вони обговорювали вчорашній урок, але ж Герміона не могла там бути, бо сиділа з нами на догляді за магічними істотами! А Ерні Макмілан каже, що вона не пропустила жодного маґлознавства, хоч вони відбуваються одночасно з віщуванням, яке вона теж ніколи не пропускає!
Гаррі не було коли розгадувати загадку Герміониного розкладу, бо він саме мучився над дурнуватим Снейповим рефератом. Та наступної секунди його знову відволікли — цього разу Вуд.
— Погані новини, Гаррі. Я щойно говорив з професоркою Макґонеґел про “Вогнеблискавку”. Вона… е е… трохи на мене кричала. Сказала, що в мене хибні пріоритети. Вона вирішила, що мене більше хвилює кубок, ніж твоє життя. А що я такого сказав? — “Не біда, що мітла скине Гаррі, головне, щоб він першим зловив снича”. — Вуд здивовано стенув плечима. — Вона зняла такий лемент… ніби я сказав щось жахливе. Тоді запитав, скільки вони ще триматимуть мітлу. — Вуд насупився, передражнюючи суворий голос професорки Макґонеґел: — “Рівно стільки, скільки буде потрібно!” — Знаєш, Гаррі, я думаю, що тобі треба замовити нову мітлу. Там на останній сторінці “Чарівної мітли” є бланк замовлень… Гарно, якби ти купив “Німбус 2001″ — такий, як у Мелфоя.
— Я ніколи не літатиму на такому самому, як Мелфой, — рішуче заперечив Гаррі.
*
Січень непомітно перейшов у лютий, але холод залишався незмінним. Наближався матч із Рейвенкловом, а Гаррі ще й досі не замовив нової мітли. Після кожного уроку трансфігурації він розпитував професорку Макґонеґел, чи готова “Вогнеблискавка”. Рон, хвилюючись, стояв поруч, а Герміона, відвернувшись, проходила повз них.
— Ні, Поттере, ще не готова, — сказала Макґонеґел, мабуть, уже вдвадцяте. — Ми вже знаємо, що там немає типових заклять, але професор Флитвік допускає, що вона зачаклована на так зване “жбурляття”. Я відразу повідомлю, коли ми все завершимо. А поки що прошу дати мені спокій.
Та найгірше було те, що заняття з Люпином проходили не так успішно, як сподівався Гаррі. Він поступово навчився при появі дементора ховчика викликати невиразну сріблясту тінь, але цей його патронус був заслабким, щоб дементора відігнати. Він просто висів напівпрозорою хмаринкою і неймовірно виснажував його. Гаррі сердився сам на себе: він не міг побороти прихованого бажання знову почути голоси своїх батьків.
— Ти надто вимогливий до себе, — суворо дорікнув йому Люпин на четвертому занятті. — Для тринадцятирічного чарівника навіть примарний патронус — величезне досягнення. Ти ж більше не зомліваєш!
— Я думав, що патронує буде… атакувати дементора, — пригнічено мовив Гаррі. — Прожене його…
— Справжній патронує так і робить, — пояснив Люпин. — Але за такий короткий час ти й так багато досяг. Якщо дементори з’являться на наступному матчі, ти зможеш їх трохи затримати й нормально приземлитися.
— Ви ж казали, що коли їх багато — з ними важче впоратися, — засумнівався Гаррі.
— Я в тобі цілком упевнений, — усміхнувся Люпин. — Ось бери… ти заслужив цей напій. Це з “Трьох мітел”, ти ще такого не куштував…
Люпин вийняв з портфеля дві пляшчини.
— Маслопиво! — вирвалося в Гаррі. — Я його так люблю!
Люпин здивовано підняв брови.
— Е е… Рон з Герміоною приносили мені з Гоґсміда, — швиденько збрехав Гаррі.
— Ага а, — сказав Люпин з дещо підозрілим виглядом. — Випиймо за перемогу Ґрифіндору над Рейвенкловом! Хоч мені як учителю і не личить вболівати за якусь одну команду… — додав він поспіхом.
Вони мовчки цмулили маслопиво, і тут Гаррі вирішив спитати про те, що давно вже його турбувало.
— А що в дементора під каптуром?
Професор Люпин замислено відставив пляшку.
— Гм м… Бачиш, ті, хто справді знають, ніколи нам про це не розкажуть. Розумієш, дементор відкидає свій каптур тільки для того, щоб застосувати свою останню і найстрашнішу зброю.
— Яку зброю?
— Її називають Цілунком дементора, — пояснив Люпин з кривою посмішкою. — Дементори застосовують її до тих, кого хочуть остаточно знищити. Я допускаю, що там під каптуром має бути щось подібне до рота, адже вони притискаються щелепами до вуст своєї жертви і висмоктують з неї душу.
Гаррі ледь не захлинувся маслопивом.
— Що?.. Вони вбивають?..
— Та ні, — відповів Люпин. — Значно гірше. Знаєш, людина може існувати й без душі, поки в неї діють мозок і серце. Але вона більше нічого не відчуває, не має жодних спогадів… нічого. Ти просто… існуєш. Як та порожня мушля. А твоя душа назавжди втрачена. .. вона зникла.
Люпин відпив ще трохи маслопива.
— Така ж доля чекає на Сіріуса Блека. Сьогодні про це написали в “Щоденному віщуні”. Міністерство дало дементорам дозвіл виконати Цілунок, коли його знайдуть.
Гаррі приголомшено сидів, уявляючи тих, кому висмоктують через вуста душу. А тоді подумав про Блека.
— Він заслужив на це, — вирвалося в нього.
— Ти так гадаєш? — перепитав Люпин. — Ти справді думаєш, що можна заслужити такої кари?
— Так, — не роздумуючи, вигукнув Гаррі. — За… за певні злочини…
Йому коштувало величезних зусиль не переповісти Люпинові розмову про Блека, підслухану в “Трьох мітлах”, про те, як Блек зрадив його маму й тата, але тоді йому довелося б зізнатися, що він без дозволу побував у Гоґсміді. А Люпинові це, звісно, не дуже сподобається. Тому Гаррі допив своє маслопиво, подякував Люпинові і вийшов з кабінету історії магії.
Гаррі вже навіть шкодував, що почав розпитувати про дементорів каптур, адже відповідь виявилася просто жахнючою. Він так заглибився в неприємні думки, уявляючи, що може відчувати людина, коли з неї висмоктують душу, що ненароком зіштовхнувся на сходах з професоркою Макґонеґел.
— Треба ж дивитися, Поттере, куди йдеш!
— Вибачте, пані професорко…
— А я власне шукала тебе у вітальні. Ось, тримай, ми все перевірили і не знайшли нічого небезпечного… ти маєш якогось дуже доброго приятеля, Поттере…
У Гаррі відвисла щелепа: професорка Макґонеґел простягла його омріяну “Вогнеблискавку”.
— Я можу її взяти? — ледь чутно запитав Гаррі. — Серйозно?
— Серйозно, — усміхнулася Макґонеґел. — Перед суботнім матчем тобі треба звикнути до неї, чи не так? І ще, Поттере… постарайся виграти цю гру, гаразд? Бо інакше ми восьмий рік поспіль не будемо мати шансів на кубок, про що мені вчора люб’язно нагадав професор Снейп…
Онімілий Гаррі поніс свою “Вогнеблискавку” до ґрифіндорської вежі. Завернувши за ріг, побачив Рона, що мчав до нього, посміхаючись від вуха до вуха.
— Вона її віддала? Фантастично! Слухай, а можна мені на ній політати? Завтра?
— Звичайно… без питань… — відповів Гаррі, чиє серце мало не вистрибувало з грудей. — Знаєш, давай помиримося з Герміоною. Вона ж хотіла як краще…
— Ну, добре, — погодився Рон. — Вона у вітальні… працює, щоб не знудьгуватися…
Вони звернули в коридор, що вів до ґрифіндорської вежі, і побачили Невіла Лонґботома. Він благав сера Кадоґана, щоб той його впустив.
— Я записав їх на папірець, — ледь не плакав Невіл, — але десь його загубив!..
— Знайома баєчка! — ревів сер Кадоґан. Тут він зауважив Гаррі й Рона. — Доброго вам надвечір’ячка, мої шляхетні паничі! Порубайте цього негідника! Він прагне силою прорватися до вашого прихистку!
— Ой, годі, — скривився Рон, підійшовши до них.
— Я загубив паролі! — розпачливо простогнав Невіл. — Я вициганив у нього всі паролі на цей тиждень — він же ж їх постійно міняє, і ось маєш — загубив!
— “Криве шило”, — сказав Гаррі серові Кадоґану, і той вельми розчаровано й неохоче посунувся вбік і пропустив їх до вітальні. Голови всіх присутніх миттю повернулися до них, і кімнату наповнив збуджений гомін. Усі оточили Гаррі і зачудовано дивилися на його “Вогнеблискавку”.
— Гаррі, як ти її дістав?
— Даси політати?
— Ти вже її випробовував, Гаррі?
— Тепер рейвенкловцям гаплик! Вони ж усі на “Клінсвіпах 7″!
— Гаррі, дай хоч потримати!
Хвилин з десять “Вогнеблискавку” передавали з рук у руки, оглядаючи з усіх боків. Врешті юрба поволі розсмокталася, і Гаррі з Роном побачили Герміону. Вона єдина не підбігла до них. Схилившись над домашнім завданням, Герміона старанно уникала їхніх поглядів. Гаррі з Роном підійшли до її столу, і лише тоді вона відірвалася від підручників.
— Мені її повернули, — усміхнувся Гаррі і показав “Вогнеблискавку”.
— Бач, Герміоно? З нею було все о’кей! — сказав Рон.
— Ну… але ж могло й не бути! — буркнула Герміона. — Тепер ти принаймні впевнений, що вона цілком безпечна!
— Ну… так, — погодився Гаррі. — Піду віднесу її до спальні…
— Давай, я віднесу! — зголосився Рон. — Мені однак треба дати Скеберсові тонізуючий засіб.
Він обережно взяв “Вогнеблискавку”, наче вона була зроблена зі скла, і поніс її нагору.
— Можна біля тебе сісти? — запитав Гаррі Герміону. — Авжеж, — відказала Герміона, забираючи зі стільця величезну гору пергаменту.
Гаррі глянув на захаращений стіл, на довжелезний реферат з числомагії, на ще довший реферат з маґлознавства (“Чому маґли користуються електрикою?”) і на переклад стародавніх рун, над яким зараз працювала Герміона.
— Як ти все оце встигаєш? — поцікавився Гаррі.
— Ну… знаєш… багато працюю, — пояснила Герміона.
Гаррі бачив, що вона виснажена не менше за Люпина.
— А чом би тобі не відмовитися від кількох предметів? — здивувався Гаррі, бачачи, як вона перекидає цілий стос книжок у пошуках словника стародавніх рун.
— Це неможливо! — обурилася Герміона.
— Числомагія — це просто жах! — скривився Гаррі, глянувши на неймовірно заплутану цифрову карту.
— Ти що, це ж так цікаво! — щиро здивувалася Герміона. — Це мій улюблений предмет! Це…
Але Гаррі так і не довідався, що такого особливого було в числомагії. Тієї самої миті з хлопчачої спальні долинув приглушений крик. Усі, хто був у вітальні, завмерли й нажахано глянули туди. Почулися швидкі кроки, а тоді перед ними з’явився Рон з простирадлом у руках.
— ГЛЯНЬ! — заверещав він, підбігаючи до Герміониного столу. — ГЛЯНЬ! — трусив він простирадлом перед її обличчям.
— Роне, що?..
— СКЕБЕРС! ГЛЯНЬ!.. СКЕБЕРС!
Герміона злякано відсахнулася. Гаррі подивився на простирадло. Воно було заляпане чимось червоним, дуже схожим на…
— КРОВ! — заверещав Рон у мертвій тиші. — ВІН ЗНИК! А ЗНАЄШ, ЩО БУЛО НА ПІДЛОЗІ?..
— Н ні, — тремтячим голосом озвалася Герміона.
Рон пожбурив щось на Герміонин переклад стародавніх рун. Герміона й Гаррі схилилися над ним. На аркуші з химерними шпичастими літерами лежало кілька довгих рудих котячих шерстинок.

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Ґрифіндор проти Рейвенклову

Здавалося, що дружбі між Роном і Герміоною настав кінець. Вони були такі сердиті одне на одного, що Гаррі вже й не сподівався їх помирити.
Рона обурювало, що Герміона ніколи не ставилася серйозно до Криволапикових намагань з’їсти Скеберса. Навіть тепер вона наполягала, що Криволапик ні в чому не винен, і порадила Ронові пошукати Скеберса під ліжками в спальні. Герміона затято доводила: Рон не має ніяких доказів, що Криволапик з’їв Скеберса, адже руді шерстинки могли залишитися там ще з Різдва, і що Рон узагалі не злюбив Криволапика ще відтоді, як той стрибнув йому на голову в “Магічному звіринці”.
Гаррі не сумнівався, що Криволапик таки зжер Скеберса, адже все виглядало саме так. Та коли він сказав про це Герміоні, вона страшенно збісилася.
— Ну, звичайно, ти ж заодно з Роном, я так і знала! Спочатку “Вогнеблискавка”, тепер Скеберс — у всьому винна тільки я, аякже! Краще відчепися від мене, у мене повно роботи!
Рон дуже переживав утрату пацючка.
— Перестань, Роне, ти ж сам постійно нарікав, що Скеберс — страшенний зануда, — розраджував його Фред. — Він уже віддавна марнів просто на очах. Для нього, мабуть, і краще, що все так швидко скінчилося. Гам — і все! Він, мабуть, нічого й не відчув.
— Фред! — обурилася Джіні.
— Ти ж сам казав, що він лише спить і їсть, — докинув Джордж.
— А колись, щоб нас захистити, він покусав Ґойла! — заперечив бідолашний Рон. — Пам’ятаєш, Гаррі?
— Так, це правда, — підтвердив Гаррі.
— То була його зоряна година, — ледь не пирхнув зі сміху Фред. — Нехай шрам на Ґойловому пальці буде вічним пам’ятником Скеберсу. Поїдеш у Гоґсмід і купиш собі нового. Було б чим перейматися!
Щоб підбадьорити Рона, Гаррі запросив його на останнє тренування ґрифіндорської команди перед грою з Рейвенкловом і пообіцяв, що після тренування дасть політати на “Вогнеблискавці”. Це подіяло на всі сто (“Класно! А можна, я на ній зроблю кілька ударів по воротах?”), і вони попрямували на стадіон.
Мадам Гуч, що й далі опікувалася Гаррі на ґрифіндорських тренуваннях, була, як і всі, вражена “Вогнеблискавкою”. Вона взяла мітлу в руки і почала роздивлятися її як фахівець.
— Гляньте, як тут усе збалансовано! “Німбуси” мають одну малесеньку ваду — легенький крен хвоста, з роками це трохи уповільнює рух. О, держак теж удосконалили, він тепер трохи тонший, ніж у “Клінсвіпів”, нагадує мені старі моделі “Срібних стріл” — шкода, що їх уже не випускають. Я вчилася літати на “Срібній стрілі”, то була чудова мітла…
Мадам Гуч не могла зупинитися.
— Е е… мадам Гуч? — втрутився Вуд. — Можна, Гаррі сяде на “Вогнеблискавку”? Нам треба починати…
— А… ну, так… тримай, Поттере, — схаменулася мадам Гуч. — А ми тут посидимо з Візлі…
Удвох з Роном вони пішли на трибуни, а вся команда оточила Вуда, щоб послухати останні настанови перед завтрашнім матчем.
— Гаррі, я щойно довідався, що в Рейвенклові ловцем буде Чо Чанґ. Вона четвертокласниця і непоганий гравець… Я, чесно кажучи, сподівався, що вона ще не в формі, у неї були серйозні травми. — Вуд насупився: він був явно невдоволений, що Чо Чанґ так несвоєчасно видужала. — Але, з іншого боку, — додав він, — у неї ж “Комета 260″, яку смішно й порівнювати з “Вогнеблискавкою”. — Вуд кинув захоплений погляд на Гарріну мітлу. — А тепер — полетіли…
Нарешті Гаррі осідлав свою мітлу і відштовхнувся від землі. Таке йому не могло й наснитися. “Вогнеблискавка” підкорялася найменшому порухові, здавалося, вона відчуває його думки. Вона мчала з такою швидкістю, що трибуни зливалися в зелено сіру смугу. Гаррі так різко розвернувся, що Алісія Спінет аж зойкнула, а тоді помчав до самісінької землі, черкнув пальцями по траві і знову рвонув у повітря — десять, п’ятнадцять, двадцять метрів…
— Гаррі, я випускаю снича! — крикнув Вуд.
Гаррі повернув і гайнув за бладжером, завиграшки його випередив, побачив, як з Вудових рук стрілою вирвався снич, і за якихось десять секунд уже міцно стискав його в долоні.
Команда захоплено закричала. Гаррі знову відпустив снича, дав йому хвилинну фору, а тоді помчав навздогін, прослизаючи між гравцями. Побачив, як снич причаївся біля коліна Кеті Бел, розвернувся довкола неї і відразу його впіймав.
Це було найкраще їхнє тренування. Команда, натхненна ловцем на “Вогнеблискавці”, бездоганно виконувала всі маневри, тож, коли вони приземлилися, Вуд не мав жодного зауваження. “Це таке вперше!” — здивувався Джордж Візлі.
— Я не бачу, що нас може завтра зупинити! — знизав плечима Вуд. — Хіба що… Гаррі, у тебе вже не буде проблем з дементорами, ні?
— Не буде, — відповів Гаррі, а сам подумав, що йому не завадив би трохи потужніший патронує.
— Дементери тут більше не з’являться, Олівере, — запевнив Фред, — Дамблдор цього не стерпить.
— Будемо сподіватися, — погодився Вуд. — А тепер повертаємося в замок і лягаємо спати. Ми сьогодні добре попрацювали…
— Я ще затримаюся, Рон хоче трохи політати, — сказав Гаррі.
Усі поспішили в роздягальню. Гаррі пішов до Рона, що перестрибнув через бар’єр і підбіг до нього. Мадам Гуч дрімала на трибуні.
— На, — Гаррі простяг Ронові “Вогнеблискавку”.
Рон, сяючи від захоплення, осідлав мітлу і злетів у сутінкове небо. Гаррі йшов краєчком поля, спостерігаючи за ним. Було вже зовсім темно, коли мадам Гуч зненацька прокинулася, дала хлопцям прочуханки, що її не розбудили, і звеліла вертатися до замку.
Рон і Гаррі з “Вогнеблискавкою” на плечі покинули темний стадіон, обговорюючи неймовірну летючість “Вогнеблискавки”, її феноменальну швидкість і точність маневру. На півдорозі Гаррі глянув ліворуч і в нього похололо серце — з темряви дивилося двоє палаючих очей.
Гаррі завмер на місці.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве