Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.
— Дозвольте запитати, як… як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?
— Дякую, дякую!— вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. — От власне! Саме це я й хотів…
Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.
— Я й сам не знаю, — повільно промовив він. — Мабуть, я не збожеволів тільки тому, що був переконаний у власній невинності. Ця думка не була радісною, тож дементори не могли її висмоктати… але вона зберегла мій розум і свідомість… допомогла зберегти силу.. отож, коли настала відповідна мить… я перевтілився у власній камері… і став псом. Дементори сліпі, ви знаєте… — Він ковтнув слину. — Вони знаходять людей, відчуваючи їхні емоції… Коли я обернувся на пса, вони відчули, що мої почуття стали не такі… не такі людські, простіші… але вони, звісно ж, думали, що я божеволію, як і решта в’язнів, тож це їх не стурбувало. Та я був украй знесилений і не мав жодної надії, що впораюся з ними без чарівної палички…
Але тоді я побачив на знімку Пітера… Я зрозумів, що він у Гоґвортсі, поруч із Гаррі… готовий діяти, щойно довідається, що Темний Лорд знову набирає сили…
Петіґру хитав головою, нечутно ворушив губами і, неначе загіпнотизований, не спускав очей з Блека.
— …я зрозумів, що він готовий завдати удару, тільки но впевниться у своїх спільниках… готовий віддати їм останнього з Поттерів. Хто б тоді насмілився сказати, що він зрадив Лорда Волдеморта? Його б зустріли з почестями… Тому ви розумієте, що я мусив діяти. Адже я єдиний знав, що Пітер і досі живий…
Гаррі згадав, як містер Візлі ділився з дружиною: “Вартові кажуть, що він розмовляє вві сні… одні і ті ж слова… “Він у Гоґвортсі”…
— Хтось мовби запалив у моїй голові вогонь, і дементори були не в змозі його загасити… це не було радісне відчуття… це було якесь шаленство… воно давало мені силу, прояснювало думки. І ось якось увечері, коли дементори відчинили двері моєї камери, щоб подати їжу, я прослизнув повз них у подобі пса… Їм значно важче відчувати тварин, тож вони розгубилися… Я був неймовірно худий… такий худий, що зумів прослизнути крізь ґрати… У подобі пса я доплив до самого берега… далі на північ… і так аж сюди, на територію Гоґвортсу… Відтоді постійно жив у Забороненому лісі… хіба що… не втерпів і прийшов на квідич… ти, Гаррі, літаєш не гірше за батька…
Він глянув на Гаррі, і той уперше не відвів погляду.
— Повір мені, — прохрипів Блек. — Повір. Я ніколи не зраджував Джеймса і Лілі. Я б скоріше вмер, аніж їх зрадив.
І Гаррі нарешті повірив. Клубок у горлі не давав йому говорити, тож він лише кивнув.
— Ні! — Петіґру впав навколішки, ніби Гаррін кивок був йому смертним вироком. Він почав плазувати на колінах, молитовно простягаючи до Блека руки.
— Сіріусе, це ж я… Пітер… твій друг.. ти не можеш… Блек замахнувся ногою і Петіґру відсахнувся.
— Моя мантія брудна й без тебе.
— Ремусе! — запищав Петіґру, повертаючись уже до Люпина і благально припадаючи перед ним до землі. — Ти ж у це не віриш… Невже Сіріус не сказав би тобі, що вони змінили свій план?
— Ні, не сказав би, якщо він думав, що я шпигун, — відповів Люпин. — Допускаю, Сіріусе, що ти саме так і вважав, і тому нічого мені не сповістив, — кинув він мимохіть, не дивлячись на Петіґру.
— Пробач мені, Ремусе, — зітхнув Блек.
— Нічого, Гультяю, старий друже, — сказав Люпин, закочуючи рукави. — Пробач і ти, що я вважав тебе шпигуном.
— Нема за що, — тінь усмішки промайнула його виснаженим лицем і він також почав підкочувати рукави. — Уб’ємо його разом?
— Гадаю, що так, — похмуро підтвердив Люпин.
— Ви не станете… ви не можете… — мало не задихнувся Петіґру й поповз до Рона.
— Роне… хіба ж я не був тобі добрим приятелем… твоєю улюбленою тваринкою? Ти ж не дозволиш їм мене вбити… Ти ж на моєму боці, правда?
Але Рон дивився на Петіґру з невимовною відразою.
— І ти ще спав у моєму ліжку! — скривився він.
— Мій добрий хлопчику.. ласкавий володарю… — плазував перед Роном Петіґру — ти ж їм не дозволиш. .. я був твоїм пацючком… доброю тваринкою…
— Якщо з тебе й вийшов кращий пацюк, ніж людина, то тут нічим хизуватися! — хрипко вимовив Блек.
Рон, блідий від болю, відсунув від Петіґру свою поламану ногу.
Петіґру розвернувся на колінах, підповз до Герміони й ухопився за краєчок її мантії.
— Мила дівчинко… розумнице… ти… ти не дозволиш їм… порятуй мене…
Герміона висмикнула мантію з його чіпких пальців і ошелешено позадкувала до стіни.
Петіґру тіпало мов у пропасниці, він повільно повернув голову до Гаррі.
— Гаррі… Гаррі… ти страшенно схожий на свого батька… як дві краплі води…
— ЯК ТИ СМІЄШ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ГАРРІ? — заревів Блек. — ЯК СМІЄШ ДИВИТИСЯ ЙОМУ В ОЧІ? ЯК СМІЄШ ГОВОРИТИ ПЕРЕД НИМ ПРО ДЖЕЙМСА?
— Гаррі, — прошепотів Петіґру, колінкуючи до нього і простягаючи руки, — Гаррі, Джеймс не став би мене вбивати… Він зрозумів би, Гаррі… він би мене пощадив…
Блек з Люпином схопили Петіґру за плечі й повалили горілиць на підлогу Він, лежачи, дивився на них і трусився з жаху.
— Ти продав Лілі і Джеймса Волдемортові! — Блека так само били дрижаки. — Чи ти це заперечуєш?
Петіґру заридав. Це було нестерпне видовище — він скидався на лисіючого малюка переростка, що зіщулився на підлозі.
— Сіріусе, Сіріусе, а що ж я міг зробити? Темний Лорд… ти собі не уявляєш… у нього така неймовірна зброя… Я злякався, Сіріусе, я ж ніколи не був таким сміливцем, як ти, Ремус чи Джеймс. Я ніколи не думав, що так станеться… Мене змусив Той Кого Не Можна Називати…
— НЕ БРЕШИ! — заволав Блек. — ТИ СТАВ ЙОГО ШПИГУНОМ ЩЕ ЗА РІК ДО ЗАГИБЕЛІ ДЖЕЙМСА ТА ДІЛІ! ТИ БУВ ЙОГО ІНФОРМАТОРОМ!
— Він… він скрізь перемагав! — видихнув Петіґру. — І щ що б я врятував, якби йому не піддався?
— Авжеж. Що б ти врятував, опираючись найлихішому чаклунові всіх часів? — розлючено перепитав Блек. — Хіба що кілька невинних життів, Пітере!
— Ти не розумієш! — простогнав Петіґру. — Він би мене вбив, Сіріусе!
— ТО ТРЕБА БУЛО ВМЕРТИ! — заревів Блек. — ВМЕРТИ, А НЕ ЗРАДЖУВАТИ ДРУЗІВ! МИ ВСІ ТАК БИ Й ВЧИНИЛИ НА ТВОЄМУ МІСЦІ!
Блек з Люпином стояли пліч о пліч, піднявши чарівні палички.
— Ти мусив здогадатися, — тихо мовив Люпин. — Якщо тебе не вбив Волдеморт, то це зробимо ми. Прощавай, Пітере.
Герміона затулила обличчя і відвернулася до стіни.
— НІ! — закричав Гаррі. Він кинувся вперед і став між Петіґру і чарівними паличками. — Не треба його вбивати, — сказав він задихано. — Не можна.
Блек і Люпин були приголомшені.
— Гаррі, через цього покидька ти залишився без батьків, — прохрипів Блек. — Цей ниций кавалок лайна і пальцем не ворухнув би, якби ти вмирав. Ти ж його чув. Для нього його власна смердюча шкура важить більше за всю твою родину.
— Я знаю, — важко дихаючи, сказав Гаррі. — Ми відведемо його в замок і віддамо дементорам. Нехай кинуть його в Азкабан… але не вбивайте його.
— Гаррі! — видихнув Петіґру і обхопив його коліна. — Ти… дякую тобі… я цього не заслужив… дякую…
— Геть від мене! — з відразою відштовхнув його Гаррі. — Я роблю це не заради тебе. Я роблю це тому, що мій тато не хотів би, щоб двоє його найкращих друзів стали вбивцями… через такого, як ти.
Ніхто не поворухнувся і не вимовив жодного слова. Чулося лише як Петіґру зі свистом видихав повітря, хапаючись за груди. Блек з Люпином перезирнулися і водночас опустили палички.
— Ти єдиний маєш право вирішувати, Гаррі, — сказав Блек. — Але подумай… добре подумай, що він наробив…
— Нехай іде в Азкабан, — повторив Гаррі. — Він заслужив його, як ніхто…
Петіґру й далі сопів у нього за спиною.
— Добре, — погодився Люпин. — Гаррі, відійди. Гаррі завагався.
— Я лише хочу його зв’язати, — пояснив Люпин. — Нічого більше, присягаюся.
Гаррі відступив убік. З чарівної палички Люпина вилетіли тоненькі мотузки і за мить Петіґру вже звивався на підлозі, міцно обмотаний і з кляпом у роті.
— Та якщо ти спробуєш перевтілитися, Пітере, — загарчав Блек, цілячись чарівною паличкою на Петіґру, — тоді ми тебе таки вб’ємо. Ти згоден, Гаррі?
Гаррі глянув на жалюгідну постать на підлозі і кивнув так, щоб Петіґру це побачив.
— Гаразд, — Люпин раптом перейшов на діловий тон, — я не вмію зрощувати кістки настільки добре, як мадам Помфрі, тож краще, мабуть, накласти шину й відвести тебе, Роне, до шкільної лікарні.
Він підійшов до Рона, торкнув зламану ногу чарівною паличкою і стиха промовив “Ферула”. Ногу зараз же обмотали бинти, що міцно прив’язали її до шини. Люпин допоміг йому встати. Рон обережно сперся на зламану ногу і навіть не скривився.
— Набагато краще, — зрадів він. — Дякую.
— А що буде з професором Снейпом? — ледь чутно питала Герміона, дивлячись на розпластану постать.
— Нічого серйозного, — заспокоїв її Люпин, нахиляючись над Снейпом і міряючи йому пульс. — Просто ви трохи… перестаралися. Ще й досі непритомний. Е е… Краще, мабуть, не приводити його до тями, поки не доберемося до замку. А доправити його туди можна ось так…
Він прошепотів: “Мобілікорпус”.
Здалося, мовби хтось потягнув за невидимі мотузки, прив’язані до Снейпових рук, шиї та колін. Його тіло опинилося у вертикальній позиції, а голова метлялася, як у чудернацької ляльки. Снейп завис над землею, а його ноги гойдалися в повітрі. Люпин підняв з підлоги плаща невидимку і надійно запхнув його в кишеню.
— Двом з нас доведеться прикуватися до оцього, — сказав Блек, тицьнувши Петіґру черевиком. — Так буде надійніше.
— Я так і зроблю, — погодився Люпин.
— Я теж, — люто мовив Рон, шкутильгаючи до нього.
Блек просто з повітря вичаклував важкі наручники. Невдовзі Петіґру знову стояв на ногах — його ліва рука була прикута до правої руки Люпина, а права — до лівої Рона.
Рон стояв з кам’яним обличчям: справжню Скеберсову сутність він сприйняв як особисту образу. Криволапик м’яко зіскочив з ліжка і очолив процесію виходу з кімнати, радісно задерши пухнастого хвоста.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Цілунок Дементора

Гаррі ще ніколи не брав участі в такій дивній процесії. Криволапик спускався першим. За ним ішли Люпин, Петіґру й Рон, нагадуючи якусь химерну шестилапу комаху. Слідом плив професор Снейп, бамкаючи ногами по кожній сходинці; він тримався в повітрі завдяки власній чарівній паличці, що її скеровував на нього Сіріус. Завершували процесію Гаррі й Герміона.
Знову зайти в тунель було непросто. Люпин, Петіґру й Рон мусили рухатися боком, до того ж Люпин ні на мить не відводив від Петіґру своєї чарівної палички. Гаррі бачив, як вони незграбно протискалися один за одним. Гаррі йшов за Сіріусом, що керував Снейпом, голова якого раз по раз черкала об низьку стелю. Гаррі здалося, що Блек навіть не намагався цьому запобігати.
— Розумієш, що це означає? — зненацька запитав Сіріус Гаррі, коли вони повільно просувалися тунелем. — Що означає арешт Петіґру?
— Те, що ви тепер вільні, — відповів Гаррі.
— Так… А ще я… не знаю, чи тобі про це казали… я… твій хрещений батько.
— Так, я знаю.
— Ну.. і твої батьки призначили мене твоїм опікуном, — з певною незручністю зізнався Сіріус. — На той випадок, якби з ними щось трапилося…
Гаррі не вірив своїм вухам. Невже це правда?
— Я, звісно, зрозумію, якщо ти захочеш залишитися з тіткою й дядьком, — сказав Сіріус. — Але… все ж… подумай… Тільки но я відновлю свою репутацію.. . якщо ти забажаєш… мати інший дім…
У Гарріних грудях неначе щось вибухнуло.
— Що… я можу мешкати з вами? — вигукнув він, гупнувшись головою об якийсь камінь на стелі. — Залишити Дурслів?
— Я так і думав, що ти не захочеш, — почав виправдовуватися Сіріус. — Я розумію. Я просто думав…
— Що?! Та навпаки!.. — мовив Гаррі майже так само хрипко, як і Сіріус. — Я давно мрію покинути Дурслів! А ви маєте де жити? Я можу туди приїхати?
Сіріус зупинився і глянув на Гаррі. Снейпова голова заскородила по стелі, але Сіріус на те не зважав.
— Ти — за?! — перепитав Блек. — Справді?
— Та звичайно!
І Гаррі вперше побачив, як виснажене обличчя Сіріуса осяяла щира усмішка. Різниця була вражаюча, мовби крізь кістляву маску раптом прозирнула молодша років на десять особа. На якусь мить він став схожий на того чоловіка, що усміхався на весіллі Гарріних батьків.
Вони більше не промовили й слова аж до кінця тунелю. Криволапик вистрибнув перший. Мабуть, він натиснув лапою сучок на стовбурі, бо коли Люпин, Петіґру й Рон вилізли з тунелю, Верба їх не атакувала.
Сіріус проштовхнув Снейпа крізь отвір і пропустив поперед себе Гаррі й Герміону. Нарешті, всі вилізли з тунелю.
Довкола було темно, світло виднілося лише з далеких вікон замку. Вони мовчки рушили вперед. Петіґру й далі сопів і постогнував. А в Гарріній голові все аж гуло: він піде від Дурслів і житиме з Сіріусом Блеком, найкращим другом його батьків… Що станеться з Дурслями, коли він скаже, що житиме в злочинця, якого вони бачили по телевізору!
— Бодай один хибний крок… — погрозливо мовив Люпин. Його паличка й далі була націлена на Петіґру.
Вони мовчки йшли галявиною. Замкові вогні дедалі ближчали. Снейп химерно плинув перед Сіріусом. калатаючи об груди власним підборіддям.
Аж тут… У хмарах з’явився просвіт і на галявину впали їхні невиразні тіні. Усіх залило місячне світло.
Снейп наштовхнувся на Люпина, Петіґру й Рона, які раптово зупинилися. Сіріус завмер на місці, давши знак рукою Гаррі й Герміоні, щоб і вони не рухалися. Гаррі бачив Люпинів силует, що на мить застиг, а далі несамовито затіпався.
— О, Боже… — вжахнулася Герміона. — Він же не випив сьогодні зілля! Він небезпечний!
— Тікайте! — прошепотів Сіріус. — Негайно тікайте!
Але Гаррі тікати не міг, адже Рон був прикутий до Петіґру й Люпина. Він стрибнув уперед, але Сіріус обхопив його за груди і віджбурнув назад.
— Залиш це мені… ТІКАЙ!
Пролунало жахливе гарчання. Люпинова голова видовжувалася. Тіло теж. Плечі горбилися, обличчя й руки вкривалися шерстю. Руки ставали пазуристими лапами. Криволапик знову настовбурчився і позадкував…
Вовкулака припав до землі, клацнувши страшними щелепами. Сіріус раптово зник — замість нього постав величезний, як ведмідь, пес. Вовкулака вирвався з наручників… Пес схопив його за загривок і відтяг назад, подалі від Рона й Петіґру. Вони зчепилися щелепами, деручи один одного пазурями…
Гаррі приголомшено заціпенів. Прикипівши очима до сутички, він більше нічого не помічав. Його повернув до тями Герміонин вереск…
Петіґру стрибнув до чарівної палички Люпина, що лежала на землі. Рон з перев’язаною ногою не втримав рівноваги і впав. Щось ляснуло, спалахнуло… і Рон зомлів. Знову пролунав ляскіт… Криволапик злетів у повітря і безладно бухнувся додолу.
— Експеліармус! — заволав Гаррі, націливши на Петіґру свою чарівну паличку. Люпинова паличка відлетіла й зникла. — Не рухайся! — крикнув Гаррі і кинувся до нього.
Та було вже пізно. Петіґру встиг перевтілитися. Гаррі лише побачив, як його лисий щурячий хвіст прослизнув крізь наручники на обм’яклій Роновій руці, а тоді почув шелестіння в траві.
І тут тишу пронизало виття й ошаліле гарчання. Гаррі озирнувся — вовкулака тікав до лісу…
— Сіріусе, він зник! Петіґру перевтілився! — закричав Гаррі.
Сіріус стікав кров’ю. Його писок і спина були в глибоких ранах, але з Гарріними словами він знову зірвався на ноги й помчав — гупання його лап поступово віддалялося і врешті затихло.
Гаррі й Герміона підбігли до Рона.
— Що він йому зробив? — прошепотіла Герміона. Ронові очі були приплющені. Він лежав з роззявленим ротом. Був живий — вони чули його дихання, але, здавалося, нікого не впізнавав.
— Я не знаю. — Гаррі у відчаї роззирнувся. Блек з Люпином зникли… з ними не було нікого, крім Снейпа, що й досі непритомно висів у повітрі.
— Треба, мабуть, доправити їх до замку і комусь розповісти, — сказав Гаррі, відкидаючи з очей волосся. Він намагався зібратися з думками. — Що ж, ходімо…
Але тут з пітьми долинуло зболене скавчання пса…
— Сіріус.. — Гаррі пильно вдивлявся у темряву.
Він на мить завагався: Ронові вони зараз нічим не зарадять, а Блек, судячи з усього, потрапив у біду…
Гаррі кинувся бігти, Герміона за ним. Скавчання долинало десь від озера. Вони помчали туди. Гаррі летів як навіжений, і не розумів, чому його мовби охоплює якийсь холод…
Скавчання зненацька урвалося. Вибігши на берег озера, вони побачили Сіріуса. Той знову перевтілився в людину і, припавши до землі, обхопив голову руками.
— Ні і і і, — стогнав він. — Ні і і і… будь ласка…
І тут Гаррі побачив їх. Дементори, не менше сотні, чорною зграєю наближалися до них берегом озера. Гаррі озирнувся, і знайомий крижаний холод пронизав його нутро, а в очах з’явився густий туман. З пітьми, оточуючи їх, насувалися все нові постаті.
— Герміоно, думай про щось найкраще! — Гаррі підняв чарівну паличку й шалено закліпав, щоб прояснити свій зір. Він затряс головою — мусив позбутися ледь чутного крику, що вже починав лунати…
“Я житиму зі своїм хрещеним батьком. Я піду від Дурслів”. Усі його думки зосередилися на Сіріусі, і він вигукнув:
— Експекто патронум! Експєкто патронум!
Блек здригнувся, перевернувся на спину і завмер на землі, блідий як смерть.
“Він виживе. Я житиму в нього”.
— Експекто патронум! Герміоно, повторюй! Експекто патронум!
— Експекто… — зашепотіла Герміона, — експекто… експекто…
Але це мало допомагало. Дементори були вже за три метри від них. Вони оточували Гаррі й Герміону щільною стіною…
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — горлав Гаррі, намагаючись заглушити крик, що лунав у його вухах. — ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
Тоненька смужка срібла вирвалася з його чарівної палички й зависла перед ним, немов серпанок. Тієї ж миті Гаррі відчув, як поруч знепритомніла Герміона. Він залишився сам… сам один…
— Експекто… експекто патронум…
Гаррі відчув, як його коліна торкнулися холодної трави. Очі затьмарював туман. Неймовірним зусиллям він намагався не забути… “Сіріус не винен… не винен… ми встоїмо… я житиму в нього…”
— Експекто патронум! — видихнув він.
У тьмяному сяйві слабенького патронуса він побачив, як зовсім неподалік зупинився дементор. Він не міг пройти крізь хмарку срібної мряки, що її вичаклував Гаррі. Але з під плаща висунулася мертва слизька рука, що спробувала відсунути патронуса.
— Ні… ні… — промовляв Гаррі. — Він не винен… експекто… експекто патронум…
Він відчував, як вони стежили за ним, їхній хрипкий віддих нагадував подув зловісного вітру. Найближчий дементор, здавалося, вагався, що з ним робити. Тоді підняв свої зогнилі руки… і відкинув каптур.
Там, де мали бути очі, виднілася лише тонка, сіра, в струпах шкіра, що облягала порожні очні ями. Але був рот — безформна зяюча діра, що засмоктувала повітря зі звуком передсмертного хрипу.
Гаррі заціпенів від жаху, не в змозі ні поворухнутися, ані заговорити. Його патронує замерехтів і згас.
Його засліпив білий туман… Треба боротися… експекто патронум.. . він нічого не бачив… неподалік почулося знайоме благання… експекто патронум… він намацав руку Сіріуса… Вони його не дістануть!..
І раптом Гаррі відчув на своїй шиї сильні й липкі долоні. Вони намагалися підняти вгору його обличчя… Він відчував хрипке дихання… Отже, спочатку вони вирішили позбутися його… смердючий віддих. .. мамині крики у вухах… її голос — то останнє, що він почує…
Аж тут йому здалося, ніби в цьому суцільному тумані він побачив сріблясте світло… воно дедалі яскравішало. .. Він упав обличчям у траву..
Гаррі був ледь живий, його нудило, він тремтів, але розплющив очі. Усе довкола нього було залите сліпучим сяйвом… Крики в голові стихли, поступово відступав холод…
Щось відганяло дементорів і захищало його, Сіріуса й Герміону.. хрипке свистяче дихання стихало вдалині. Вони їх залишали… повітря знову просякало теплом…
З останніх сил Гаррі підняв голову й побачив тварину, що віддалялася в тому сяйві поверхнею озера. Піт заливав йому очі, та він намагався розгледіти… то було щось дуже світле, наче одноріг. Намагаючись не знепритомніти, Гаррі ще побачив, як той таємничий звір зупинився на другому березі.
На якусь мить Гаррі помітив у відблиску його сяйва чиїсь невиразні обриси… хтось погладив звіра… хтось на диво знайомий… але ж ні, цього не може бути…
Гаррі нічого не розумів і більше не міг думати. Він відчув, як його покидають останні сили. Голова впала на землю і він зомлів.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Секрет Герміони

— Жахливі речі… жахливі… просто неймовірно, що ніхто з них не помер… ніколи про таке не чув… це ж яке щастя, що ти там був, Снейпе…
— Дякую, пане міністре.
— Орден Мерліна другого ступеня! Не менше. А якщо вдасться, то й першого!
— Дуже вам дякую, пане міністре.
— Рана, бачу, серйозна… Мабуть, Блекова робота?
— Якщо чесно, це Поттер, Візлі і Ґрейнджер, пане міністре…
— Та ні!
— Блек їх зачаклував, я зрозумів це відразу. Закляття “Конфундус”, судячи з їхньої поведінки. Він навіть навіяв їм, що невинний. Вони не тямили, що роблять. Але їхнє втручання призвело до того, що Блек зумів утекти… вони, мабуть, гадали, що піймають його самі. Їм досі забагато прощалося… Боюся, що вони склали про себе зависоку думку… до того ж директор, звісно, Поттерові забагато дозволяє…
— Ну, але ж, Снейпе… ти знаєш, Гаррі Поттер… ми всі трохи заплющуємо очі на його витівки.
— Але ж… чи на користь йому така поблажливість? Особисто я поводжуся з ним, як з будь яким іншим учнем. А будь який інший учень був би принаймні тимчасово відрахований зі школи за те, що піддав такій небезпеці своїх друзів. Судіть самі, пане міністре: він порушив усі шкільні правила… Після всіх запобіжних заходів, що вживалися задля його ж безпеки. .. він опинився за межами школи, уночі, в товаристві вовкулаки і вбивці… До того ж, я маю всі підстави підозрювати, що він таємно відвідував Гоґсмід…
— Ну, але ж… побачимо, Снейпе, побачимо… хлопчина, без сумніву, накоїв дурниць…
Гаррі лежав і слухав, не розплющуючи очей. Він був неначе п’яний. Почуті слова ледве повзли від вух до мозку, тож йому важко було щось збагнути. Його руки й ноги мовби налилися свинцем, важкі повіки не піднімалися… Хотілося цілу вічність лежати на цьому зручному ліжку…
— Мене найбільше вражає поведінка дементорів… Що змусило їх відступити, Снейпе?
— Не знаю, пане міністре. Коли я отямився, вони вже займали свої пости біля входів до школи…
— Неймовірно. Але ж і Блек, і Гаррі, і дівчина…
— Усі були непритомні, коли я до них добрався. Певна річ, я зв’язав Блека, заткнув йому кляпом рота, вичаклував ноші й негайно доправив їх усіх до замку.
Запала тиша. Мозок Гаррі запрацював трохи швидше, і відразу щось запекло йому в животі…
Він розплющив очі. Усе злегка розпливалося: хтось зняв з нього окуляри. Він лежав у тьмяній шкільній лікарні. У глибині палати розрізнив постать мадам Помфрі, що стояла спиною до нього, нахилившись над ліжком. Гаррі примружився. Під рукою мадам Помфрі виднілося руде Ронове волосся.
Гаррі повернув голову на подушці. Праворуч від нього лежала на залитому місячним сяйвом ліжку Герміона. Її очі теж були розплющені, а вона — перелякана. Побачивши, що Гаррі прокинувся, Герміона притисла пальця до вуст і кивнула на лікарняні двері. Вони були відчинені, а з коридору долинали голоси Корнеліуса Фаджа та Снейпа.
Мадам Помфрі поспішила в напівтемряві до Гарріного ліжка. Вона несла йому плитку шоколаду небачених розмірів. То була не плитка, а радше тротуарна плита.
— Ага, ти вже прокинувся! — жваво мовила вона, поклала шоколад на столик біля ліжка і заходилася дробити його маленьким молоточком.
— Як там Рон? — запитали в один голос Гаррі й Герміона.
— Буде жити, — похмуро відповіла мадам Помфрі. — А стосовно вас обох… ви залишитеся тут, поки я не переконаюся, що ви… Поттере, що це ти робиш?
Гаррі сів, нап’яв окуляри і схопив чарівну паличку.
— Я мушу зустрітися з паном директором, — пояснив він.
— Поттере, — почала заспокоювати його мадам Помфрі, — все гаразд. Блека схопили. Він сидить замкнений нагорі. Дементори ось ось виконають свій Цілунок…
— ЩО?
Гаррі зіскочив з ліжка. Герміона теж. Але його крик почули в коридорі. Наступної миті в палату зайшли Корнеліус Фадж і Снейп.
— Гаррі, Гаррі, що таке? — розхвилювався Фадж. — Негайно в ліжко… Він уже з’їв свій шоколад? — стурбовано запитав він мадам Помфрі.
— Пане міністре, послухайте! — вигукнув Гаррі. — Сіріус Блек ні в чому не винен! Пітер Петіґру сфальсифікував власну смерть! Ми його сьогодні бачили! Ви не можете дозволити дементорам зробити таке з Сіріусом, він…
Але Фадж похитував головою, легенько усміхаючись.
— Гаррі, Гаррі, у тебе все переплуталося, ти витримав таке жахливе випробування! Лежи й відпочивай, тепер уже все під нашим контролем…
— НЕ ВСЕ! — зарепетував Гаррі. — ВИ ЗАТРИМАЛИ НЕ ТОГО!
— Пане міністре, прошу нас вислухати! — Герміона підбігла до Гаррі й благально зазирнула в обличчя Фаджа. — Я теж його бачила. Це був Ронів пацюк, він анімаг, я маю на увазі Петіґру, і…
— Ви бачите, пане міністре? — втрутився Снейп. — Їх цілком збили з пантелику. Блек добре постарався.
— НІХТО НЕ ЗБИВАВ НАС З ПАНТЕЛИКУ! — закричав Рон.
— Пане міністре! Пане професоре! — розсердилася мадам Помфрі. — Я наполягаю, щоб ви залишили палату. Поттер мій пацієнт, і його не можна тривожити!
— Мене ніхто не тривожить, я лише намагаюся розповісти, що сталося насправді! — розлючено вигукнув Гаррі. — Якби вони вислухали…
Але мадам Помфрі зненацька засунула йому в рот великий шматок шоколаду. Гаррі завмер на півслові, і вона силоміць уклала його в ліжко.
— Пане міністре, благаю, дітям потрібен спокій. Прошу покинути…
Але тут знову відчинилися двері.
Це був Дамблдор. Гаррі насилу проковтнув шоколад і ще раз підвівся.
— Пане директоре… Сіріус Блек…
— Заради всіх святих! — істерично вигукнула мадам Помфрі. — Це лікарня чи що? Пане директоре, я наполягаю…
— Прошу вибачити, Поппі, але я мушу перемовитися з містером Поттером та міс Ґрейнджер, — спокійно мовив Дамблдор. — Я щойно розмовляв із Сіріусом Блеком…
— Допускаю, що він розповідав вам ту саму баєчку, якою замакітрив голову Поттерові? — скривився Снейп. — Про пацюка і про те, що Петіґру живий…
— Блек і справді про це розповідав, — підтвердив Дамблдор, пильно поглядаючи на Снейпа крізь свої окуляри півмісяці.
— Отже, мої свідчення вже нічого не важать? — гаркнув Снейп. — Пітера Петіґру не було ні у Верескливій Халупі, ні надворі. Я його не бачив!
— Бо ви були непритомні, пане професоре! — відверто сказала Герміона. — Ви прибули пізніше і не все чули…
— Міс Ґрейнджер, ПРИКУСІТЬ ЯЗИКА!
— Та годі тобі, Снейпе, — аж здригнувся Фадж, — ця юна панянка трохи збентежена, треба взяти це до уваги…
— Я хотів би поговорити з Гаррі й Герміоною наодинці, — раптом наполіг Дамблдор. — Корнеліусе, Северусе, Поппі — прошу нас залишити.
— Пане директоре! — обурилася мадам Помфрі. — Вони потребують лікування і відпочинку..
— Це нагальна справа, — не поступався Дамблдор. — Я наполягаю.
Мадам Помфрі зціпила вуста й подріботіла до свого кабінету в глибині палати, грюкнувши дверима. Фадж глянув на великий золотий годинник, що звисав з його камізельки.
— Дементори мали б уже прибути, — сказав він. — Піду їх зустріну… Дамблдоре, побачимося нагорі.
Він підійшов до дверей і відчинив їх, запрошуючи Снейпа, але той не зрушив з місця.
— Сподіваюся, ви не повірили жодному слову Блека? — просичав Снейп, уп’явшись очима в обличчя Дамблдора.
— Я хочу поговорити з Гаррі й Герміоною наодинці, — повторив Дамблдор.
Снейп підступив до нього на крок.
— Сіріус Блек продемонстрував схильність до вбивства ще в шістнадцять років, — видихнув він. — Ви ж не забули, директоре? Не забули, що він колись намагався мене вбити?
— З пам’яттю в мене поки що все гаразд, Северусе, — спокійно відповів Дамблдор.
Снейп крутнувся на підборах і рушив до дверей, що їх і досі притримував Фадж. Двері зачинилися, і Дамблдор повернувся до Гаррі й Герміони, які заговорили навперебій.
— Пане професоре, Блек каже правду… ми бачили Петіґру…
— …він утік, коли професор Люпин обернувся у вовкулаку..
— …він пацюк…
— …передня лапка в Петіґру… тобто рука… там немає пальця, він сам його відрізав…
— …на Рона напав Петіґру, а не Сіріус…
Дамблдор підняв руку, щоб зупинити цей словесний потік.
— Тепер ваша черга слухати, і я благаю, щоб ви мене не перебивали, бо в нас дуже мало часу, — спокійно мовив він. — Окрім ваших слів, немає жодного доказу на підтримку Блекової версії… А слова двох тринадцятирічних чарівників нікого не переконають. Свідки з усієї вулиці присягалися, що бачили, як Сіріус убив Петіґру. Я сам свідчив у міністерстві, що Сіріус був тайнохоронцем Поттерів.
— Професор Люпин може підтвердити… — не стримався Гаррі.
— Професор Люпин зараз десь далеко в лісі і не здатний нічого й нікому підтвердити. Коли він знову набуде людської подоби, буде пізно: Сіріуса вже не стане. Мушу додати, що вовкулаки не викликають довіри серед чарівників, тому на його слова мало хто зважить.. . До того ж, вони з Сіріусом старі друзі…
— Але ж…
— Вислухай мене, Гаррі. Вже надто пізно, ти розумієш? Ти ж бачиш, що версія подій в тлумаченні професора Снейпа звучить набагато переконливіше за вашу.
— Він ненавидить Сіріуса, — зітхнула Герміона. — І все через той безглуздий жарт, що втнув із ним Сіріус…
— Сіріус поводився доволі підозріло. Напав на Гладку Пані… проник у ґрифіндорську вежу з ножем… Без Петіґру, живого чи мертвого, ми не маємо жодного шансу скасувати Сіріусів вирок.
— Але ж ви нам вірите.
— Так, вірю, — спокійно підтвердив Дамблдор. — Але я безсилий примусити інших розпізнати правду або скасувати рішення міністра магії…
Гаррі глянув у його похмуре обличчя і відчув, ніби втрачає ґрунт під ногами. Він уже звик, що Дамблдор завжди знаходив якесь несподіване рішення, тож і тепер сподівався на диво. Та ба… згасала їхня остання надія.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве