Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

— Нам потрібно, — повільно проказав Дамблдор, перевівши погляд своїх ясно блакитних очей з Гаррі на Герміону, — трохи більше часу.
— Але ж… — почала Герміона. Та враз її очі округлилися. — АГА!
— Слухайте мене уважно, — сказав Дамблдор дуже тихо й дуже чітко. — Сіріуса замкнули в кабінеті професора Флитвіка на восьмому поверсі. Тринадцяте вікно праворуч від Західної вежі. Якщо все піде добре, ви врятуєте нині більше, ніж одне невинне життя. Але запам’ятайте: вас ніхто не повинен бачити. Міс Ґрейнджер, ви знаєте закони… ви знаєте, що поставлено на карту… вас… ніхто… не… повинен… бачити.
Гаррі не розумів, що відбувається. Дамблдор крутнувся на підборах і озирнувся вже перед самими дверима.
— Я замкну вас тут. — Він глянув на годинник. — Зараз… за п’ять хвилин північ. Міс Ґрейнджер, вам вистачить трьох обертів. Хай вам щастить.
— Хай вам щастить? — повторив Гаррі, коли за Дамблдором зачинилися двері. — Три оберти? Про що він? Що нам треба зробити?
Герміона засунула руку за пазуху і вийняла дуже довгий тоненький золотий ланцюжок.
— Гаррі, йди сюди, — нетерпляче звеліла вона. — Швидше!
Геть спантеличений, Гаррі підійшов до неї. Вона простягла йому ланцюжок, і він побачив, що з нього звисає крихітний блискучий піщаний годинник.
— На…
Вона накинула ланцюжок і на його шию.
— Готовий? — запитала ледь чутно.
— Що ми збираємось робити? — розгублено запитав Гаррі.
Герміона тричі обернула піщаний годинник.
Темна палата розчинилася в повітрі, і Гаррі відчув, що він дуже швидко летить кудись назад. Повз нього миготіли невиразні кольори й форми, у вухах гупало. Він спробував закричати, але не чув власного голосу.
Та ось він знову відчув під ногами тверду землю, і все довкола знову набуло звичних контурів…
Він стояв біля Герміони в порожньому вестибюлі, а на вимощену плитами підлогу через відчинені вхідні двері падав золотистий сонячний промінь. Гаррі ошелешено глянув на Герміону, а золотий ланцюжок боляче вп’явся йому в шию.
— Герміоно, що?..
— Сюди! — Герміона схопила його за руку й потягла через вестибюль до комірчини з мітлами. Відчинила дверцята, заштовхала Гаррі між відра й швабри, зайшла сама і грюкнула за собою дверцятами.
— Що?., як?.. Герміоно, що сталося?
— Ми перенеслися назад у часі, — прошепотіла Герміона, знімаючи в пітьмі ланцюжок з Гарріної шиї. — На три години…
Гаррі намацав свою ногу і щосили її вщипнув. Йому добряче заболіло, отже, це не якийсь химерний сон.
— Але…
— Цс с! Слухай! Хтось іде! Я думаю… думаю, що то ми!
Герміона притулила вухо до дверцят комірчини.
— Кроки у вестибюлі… так, схоже, що це ми йдемо до Геґріда!
— Ти хочеш сказати, — прошепотів Гаррі, — що ми є і тут у комірчині, і там також?
— Так, — підтвердила Герміона, не відриваючи вуха від дверцят. — Я впевнена… це ми… За звуком, там не більше трьох осіб… ми йдемо повільно, бо ховаємося під плащем невидимкою…
Вона змовкла, й далі уважно прислухаючись.
— Ми спускаємося парадними сходами…
Герміона сіла на перевернуте відерце. У Гаррі назбиралося багато запитань.
— Де ти взяла цей піщаний годинник?
— Він називається часоворот, — прошепотіла Герміона, — мені його дала професорка Макґонеґел у перший день навчання. Завдяки часовороту я цілий рік встигала на всі уроки. Професорка Макґонеґел узяла з мене обіцянку, що я нікому про це не розповім. Щоб отримати дозвіл, вона написала сотні листів у Міністерство магії. Пояснила їм, що я відмінниця, і ніколи не скористаюся ним ні для чого, крім уроків. Я обертала його назад, скажімо, на годину, і йшла на інший урок — ось чому я могла відвідувати кілька уроків водночас. Але… Гаррі. я не розумію, чого від нас хоче Дамблдор. Чому він сказав повернутися саме на три години? Як це може допомогти Сіріусу?
Гаррі глянув на її затінене обличчя.
— Він хоче, щоб ми змінили щось таке, що відбулося в цей час, — поволі промовив він. — А що тоді відбулося? Три години тому ми йшли до Геґріда…
— Зараз і є три години, тому і ми якраз ідемо до Геґріда, — сказала Герміона. — Щойно ми чули самих себе…
Гаррі насупився. Він думав так зосереджено, що, здавалося, відчував, як стискається його мозок.
— Дамблдор сказав… він сказав, що ми можемо врятувати більше, ніж одне невинне життя… — І тут Гаррі осяяло. — Герміоно, я зрозумів: нам треба врятувати Бакбика!
— Але ж… як це допоможе Сіріусу?
— Дамблдор повідомив, де вікно кабінету Флитві ка! Там вони тримають Сіріуса! Треба підлетіти до того вікна на Бакбику і визволити Сіріуса! Сіріус сяде на Бакбика — і вони обидва врятуються!
Навіть у пітьмі Гаррі побачив, яким наляканим стало обличчя Герміони.
— Якщо нам пощастить зробити все непомітно, це буде просто диво!
— Але ж спробувати можна? — Гаррі звівся на ноги і теж притулився вухом до дверцят. — Наче нікого… Пішли…
Гаррі відхилив двері. Вестибюль був порожній. Якомога тихіше вони вискочили з комірчини і збігли кам’яними сходами. Тіні вже видовжувалися, а вершечки Забороненого лісу знову зазолотіли.
— А раптом хтось визирне з вікна… — пискнула Герміона, озираючись на замок.
— Біжімо! — рішуче мовив Гаррі. — Просто в ліс. Сховаємося за деревом і подивимось…
— Добре, але побіжимо довкола оранжерей! — задихано сказала Герміона. — Нам не можна з’являтися перед вхідними дверима, ми можемо зіткнутися самі з собою! У цей час ми були вже біля Геґріда!
Так до кінця й не збагнувши її слів, Гаррі зірвався з місця, Герміона — за ним. Вони промчали повз овочеві грядки до оранжерей, хвильку там перечекали, а тоді щодуху майнули повз Войовничу Вербу під рятівне укриття Лісу…
Опинившись у безпеці, Гаррі озирнувся. За кілька секунд підбігла захекана Герміона.
— Так, — видихнула вона, — тепер треба прокрастися до Геґрідової халупи. Але, Гаррі, так, щоб нас ніхто не бачив…
Вони мовчки йшли між дерев на самому узліссі. Угледівши Геґрідову хатину, вони почули, як хтось постукав у двері. Хутко сховалися за стовбур високого дуба і скрадливо визирнули. На порозі з’явився блідий тремтячий Геґрід, роззираючись, хто це стукав. До Гаррі долинув власний голос.
— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.
— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік. Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері.
— Це просто неймовірно! — схвильовано мовив Гаррі.
— Поспішаймо, — прошепотіла Герміона. — Треба підійти ближче до Бакбика!
Скрадаючись під деревами, вони наблизилися до стривоженого гіпогрифа, що був припнутий до огорожі біля гарбузової грядки.
— Зараз? — прошепотів Гаррі.
— Ні! — сказала Герміона. — Якщо ми викрадемо його зараз, ті люди з Комітету подумають, що Геґрід відпустив його на волю! Мусимо зачекати, поки вони пересвідчаться, що він тут прив’язаний!
— Тоді нам залишиться не більше хвилини, — мовив Гаррі. Уся ця афера починала здаватися нездійсненною.
Тієї миті з халупи долинув брязкіт черепків.
— Це Геґрід розбив глечик з молоком, — прошепотіла Герміона, — зараз я знайду Скеберса…
І справді, за кілька секунд вони почули здивований вереск Герміони.
— Герміоно, — сказав раптом Гаррі, — а що, як ми… якщо ми просто увірвемося й схопимо Петіґру…
— Ні! — налякано прошепотіла Герміона. — Ти що, не розумієш? Ми порушимо один із найважливіших чаклунських законів! Нікому не можна змінювати час, нікому! Ти чув, що казав Дамблдор: якщо нас побачать…
— Нас не побачить ніхто, крім нас самих і Геґріда!
— Гаррі, а що б ти подумав, якби побачив самого себе, що вривається в Геґрідову хату? — запитала Герміона.
— Я… я подумав би, що я… здурів… Або… що відбувається щось, пов’язане з чорною магією…
— Власне! Ти б нічого не зрозумів, а може, навіть напав би сам на себе! Невже ти не розумієш? Професорка Макґонеґел розповідала, які страхіття траплялися, коли чарівники втручалися в час… Вони дуже часто помилково вбивали самих себе — в минулому або в майбутньому!
— Ну, добре, добре… — змирився Гаррі. — Це була лише ідея, просто я подумав…
Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.
— Зараз вийдемо ми! — видихнула Герміона.
І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.
— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно… — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть… Біжіть…
— Геґріде, ми не можемо…
— Ми їм розкажемо, як було насправді…
— Вони не посміють його вбити…
— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!
Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ невидимку.
— Швиденько біжіть… Не слухайте…
У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми — Гаррі, Рона й Герміони — ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли… але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.
— Де та звірюка? — пролунав холодний голос Макнейра.
— Там… надворі, — прохрипів Геґрід.
Гаррі ледве встиг відхилитися — у вікні з’явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.
Тоді почувся голос Фаджа.
— Ми… е е… маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура…
Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить — тепер або ніколи.
— Зачекай тут, — прошепотів Гаррі Герміоні. — Я все зроблю.
Знову залунав Фаджів голос:
— Рішенням Комітету знешкодження небезпечних істот гіпогрифа Бакбика засуджено до страти, яку призначено на вечір 6 червня…
Гаррі вистрибнув з за дерева, перескочив через паркан на гарбузову грядку і підійшов до Бакбика. Намагаючись не кліпати, втупився в люте оранжеве око гіпогрифа і вклонився. Бакбик схилив до землі свої лускаті коліна і знову підвівся. Гаррі почав розв’язувати мотузку, якою Бакбик був припнутий до огорожі.
— …засуджено до страти через відтинання голови. Вирок виконає призначений Комітетом кат Волден Макнейр…
— Давай, Бакбику — ледь чутно проказав Гаррі, — давай, ми тобі поможемо. Спокійно… спокійно…
— …про що засвідчують нижчезазначені… Геґріде, прошу підписатися…
Гаррі щосили потяг за мотузку, але Бакбик упирався передніми ногами.
— Ну, пора завершувати, — прокректав голос члена Комітету. — Геґріде, тобі краще залишитися тут…
— Ні, я… я хтів би бути з ним… аби він не почувався самотньо…
В халупі почулися кроки.
— Бакбику, ворушися! — зашипів Гаррі.
Гаррі відчайдушно шарпнув за мотузку, що обв’язувала Бакбикову шию, і гіпогриф нарешті зрушив з місця, невдоволено зашелестівши крильми. До лісу їм залишалося метрів зо три, але з задніх дверей Геґрідової хатини їх і досі було видно.
— Ще хвилиночку, Макнейре, — почувся голос Дамблдора. — Тобі теж потрібно підписатися.
Кроки в хатині зупинилися.
Гаррі знову потяг за мотузку. Бакбик клацнув дзьобом і пішов трохи швидше.
Герміонине бліде обличчя визирало з за дерева.
— Гаррі, швидше!
З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев…
— Швидше! Швидше! — благала Герміона. Вона вискочила з за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.
— Стій! — прошепотів він Герміоні. — Вони можуть нас почути…
Грюкнувши, відчинилися задні двері Геґрідової халупи. Гаррі, Герміона і Бакбик завмерли. Навіть гіпогриф, здавалося, уважно прислухався.
Тиша… а тоді…
— Де він? — пронизливо вигукнув член Комітету. — Де ця звірюка?
— Він був прив’язаний отут! — розлючено гаркнув кат. — Я його бачив! Ось тут!
— Неймовірно! — промовив Дамблдор. У голосі його вчувалися нотки радості.
— Бікі! — простогнав Геґрід.
Щось просвистіло в повітрі і лунко гупнула сокира — мабуть, кат зі злості рубонув огорожу. А тоді розляглося Геґрідове завивання.
— Утік! Утік! — ридав він. — Боже, бережи його дзьобик, він си втік! Таки вирвався! Бікі, мій розумничку, мій хлопчику!
Бакбик рвонув мотузку у намаганні вернутися до Геґріда. Гаррі й Герміона вперлися ногами в землю й з усіх сил його стримували.
— Його хтось відв’язав! — загарчав кат. — Треба обшукати всю територію і ліс…
— Макнейре, якщо Бакбика й справді викрали, невже ти думаєш, що злодій вестиме його пішки? — весело запитав його Дамблдор. — Обшукай небеса, якщо бажаєш… Геґріде, я б не відмовився від чашки чаю. Або від келишка бренді.
— Ох… ну, звісно, пане професоре, прощу пана, — заметушився Геґрід, що нетямився від щастя. — Заходьте но, заходьте…
Гаррі й Герміона уважно прислухалися. Почулися кроки, неголосна катова лайка, грюкіт дверей, а тоді знову тиша.
— Що тепер? — прошепотів Гаррі, озираючись.
— Перечекаємо поки що тут, — сказала Герміона, яка й досі не отямилася від пережитого. — Нехай вони вернуться до замку. Тоді вирахуємо, коли буде безпечно, і підлетимо на Бакбику до Сіріусового вікна. Він там з’явиться лише за дві години… Ох, це буде нелегко…
Вони стривожено озирнулися вглиб лісу. Сонце вже заходило.
— Нам треба звідси йти, — сказав, замислившись, Гаррі. — Мусимо бачити Войовничу Вербу, бо інакше не будемо знати, що діється.
— Гаразд, — Герміона ще міцніше вхопилася за Бакбикову мотузку. — Але не забувай: нас не повинні помітити…
Вони пішли узліссям Забороненого лісу. Пітьма дедалі густішала. Нарешті вони заховалися за густолистими деревами, крізь які виднілася Верба.
— Дивися, Рон! — вигукнув раптом Гаррі.
Темна постать перетнула галявину. Крик розпанахав тихе нічне повітря:
— Геть від нього… Геть!.. Скеберсе, до мене!..
І тут, мовби з повітря, з’явилися ще дві постаті. Гаррі дивився, як він і Герміона мчали за Роном.
Тоді побачив, як Рон кинувся на землю.
— Попався!.. Тпрусь, смердючий котяро!..
— Там Сіріус! — вигукнув Гаррі. З під коріння Верби вискочив великий пес. Вони бачили, як він збив Гаррі з ніг, а тоді схопив Рона…
— Звідси все виглядає ще страшніше, правда? — Гаррі дивився, як пес затягує Рона під коріння. — Ой… глянь, мене щойно лупнула Верба… а тепер тебе… це страхіття!..
Войовнича Верба скрипіла й розмахувала гілками. Гаррі з Герміоною дивилися, як вони метаються то сюди, то туди, намагаючись дістатися до стовбура. І враз дерево завмерло.
— Це Криволапик натиснув на сучок, — сказала Герміона.
— І ось ми йдемо… — пробурмотів Гаррі. — Все, зайшли.
Тільки но вони зникли, дерево знову захиталося. Неподалік почулися кроки: Дамблдор, Макнейр, Фадж і старенький член Комітету прямували до замку.
— Ого! Зразу, як ми спустилися в тунель! — вигукнула Герміона. — Ох, якби Дамблдор пішов з нами…
— Тоді б з ним полізли і Фадж з Макнейром, — гірко усміхнувся Гаррі. — Можу закластися, що Фадж наказав би Макнейру стратити Сіріуса на місці…
Вони дивилися, як четверо чоловіків піднялися замковими сходами і зникли з очей. Кілька хвилин нічого не діялося. Тоді…
— Дивися! Люпин! — вигукнув Гаррі. Якась постать збігла кам’яними сходами і стрімко помчала до Верби. Гаррі глянув на небо — місяць заступали хмари.
Люпин знайшов на землі зламану гілку і тицьнув нею в сучок на стовбурі. Дерево завмерло, і він також зник між корінням.
— Жаль, що він не побачив плаща невидимку, — зітхнув Гаррі. — Він десь там лежить…
Гаррі повернувся до Герміони.
— А що, як я збігаю його заберу?! Тоді Снейп не зможе його вдягти і…
— Гаррі, нас ніхто не повинен бачити!
— Як ти так можеш? — люто спитав він Герміону. — Стояти й дивитися на це все?.. Я все ж побіжу…
— Гаррі, не смій!
Герміона дуже вчасно схопила його за мантію. Тієї миті долинув гучний спів. То Геґрід з величезною пляшкою в руці шкандибав до замку нетвердою ходою і виспівував на всю горлянку.
— Бачиш? — зашепотіла Герміона. — Бачиш, що могло статися? Нам не можна нікому потрапляти на очі. Бакбику ні!
Гіпогриф знову поривався до Геґріда. Гаррі з Герміоною ледве його стримували, дивлячись, як Геґрід, похитуючись, чалапає до замку. Невдовзі він зник. Бакбик перестав пручатися. Голова його сумно похилилася.
Не минуло й двох хвилин, як ще раз відчинилися замкові двері, з них вискочив і помчав до Верби Снейп.
Гаррі аж зціпив кулаки, коли побачив, як той зупинився біля дерева й роззирнувся довкола. Снейп угледів плаща невидимку і підняв його з землі.
— Не чіпай його своїми брудними руками! — ледь чутно прохрипів Гаррі.
— Цс с!
Снейп ухопив ту саму гілляку, що й Люпин, торкнувся сучка й, накинувши плаща, зник.
— Ну ось, — сказала тихенько Герміона. — Ми всі вже там… Тепер залишається чекати, коли почнемо виходити назад…
Вона міцно прив’язала Бакбика до найближчого дерева, а тоді сіла на землю, обхопивши руками коліна.
— Гаррі, я не розумію одного… чому дементори не схопили Сіріуса? Я пам’ятаю, як вони наближалися, а тоді я, здається, зомліла… їх було так багато…
Гаррі теж сів. Він розповів те, що бачив: тільки но один із дементорів уже наблизив до нього свій рот, щось велике й сріблясте примчало від озера, і дементори відступили.
Герміона аж завмерла від здивування.
— А що ж то було?
— Відігнати дементорів могло лише одне, — промовив Гаррі. — Справжній патронує. Могутній.
— Але хто ж його викликав?
Гаррі нічого не відповів. Він згадував того, кого побачив на тому березі озера. У нього була думка, хто б це міг бути… але ж ні, це просто неможливо…
— А ти там нікого не побачив? — нетерпляче поцікавилася Герміона. — Може, хтось із учителів?
— Ні, — заперечив Гаррі. — То був не вчитель.
— Але ж відігнати тих усіх дементорів міг лише дуже могутній чаклун… Якщо патронує так яскраво сяяв, може, він освітив і його? Ти не бачив?..
— Бачив… — повільно проказав Гаррі. — Але… може, мені лише здалося… я сприймав усе, мов крізь сон… Відразу після того я знепритомнів…
— Але хто ж то був, на твою думку?
— Я думаю… — Гаррі ковтнув слину, знаючи, як дивно це прозвучить. — Я думаю… що то був мій батько.
Гаррі зиркнув на Герміону. Вона роззявила рота й дивилася на нього стурбовано і співчутливо.
— Гаррі… твій тато… помер, — ледь чутно мовила вона.
— Я знаю, — швидко озвався Гаррі.
— Думаєш, ти бачив його привид?
— Не знаю… ні… він не був прозорим…
— Але ж тоді…
— Може, то мені лише примарилося, — сказав Гаррі. — Але… судячи з фотографій… це скидалося на нього…
Герміона й далі дивилася так, ніби не була певна, що він при здоровому глузді.
— Я розумію… цього не може бути… — Гаррі озирнувся на Бакбика, що длубався дзьобом у землі, мабуть, шукав хробаків. Але дивився він не на нього…
Гаррі думав про свого батька і трьох його старих приятелів… Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг… Невже вони з’явилися сьогодні тут разом? Усі були певні, що Червохвіст мертвий, а він ні з того, ні з сього зринув цього вечора. Може, і Гаррін батько зробив щось подібне? Чи, може, то й справді примарилось? Та постать на тому боці озера була, звичайно, надто далеко, щоб добре її роздивитися… але на якусь мить він був переконаний, що то…
Над ними вгорі легенько шелестіло листя. Місяць час від часу виринав з за хмарин. Герміона обернулася до Верби й чекала.
І ось, нарешті, коли минуло понад годину..
— Ми виходимо! — прошепотіла Герміона.
Вони з Гаррі скочили на ноги. Бакбик підняв голову. Вони дивилися, як з нори між корінням незграбно вибиралися Люпин, Рон і Петіґру. Тоді з’явилася Герміона… за нею непритомний Снейп, що химерно плив у повітрі. Останніми вийшли Гаррі та Блек. Усі вони попрямували до замку.
У Гаррі закалатало серце. Він подивився на небо: будь якої миті хмари можуть розійтися, і визирне місяць…
— Гаррі, — прошепотіла Герміона, ніби читаючи його думки, — ми не маємо права звідси вийти, нас можуть побачити. Нічого не вдієш…
— То ми що — дозволимо Петіґру знову втекти?..
— А як ти знайдеш у пітьмі пацюка? — відрубала Герміона. — Ми нічим не зарадимо! Нам необхідно врятувати Сіріуса! І все. Більше нічого!
— Та добре, добре…
З за хмари виплив місяць. Маленькі постаті вдалині зупинилися. Тоді почався якийсь рух…
— Це Люпин, — прошепотіла Герміона. — Він перевтілюється…
— Герміоно! — раптом вигукнув Гаррі. — Треба тікати!
— Кажу ж бо: не можна…
— Та я про інше! Люпин зараз побіжить у ліс, прямо на нас!
Герміона сполотніла.
— Швидше! — зойкнула вона, відв’язуючи Бакбика. — Швидше! Куди нам сховатися? Сюди ось ось припруться дементори…
— Вертаймося до Геґріда! Там зараз нікого немає… бігом!
Вони помчали, як навіжені, Бакбик тупотів за ними. Ззаду почулося моторошне завивання вовкулаки…
Вони добігли до халупи. Гаррі підлетів до дверей, рвучко їх відчинив, і Герміона з Бакбиком промчали повз нього. Гаррі заскочив за ними і зачинив двері на засув. Вовкодав Іклань гучно загавкав.
— Ікланю, цить! Це ж ми! — підбігла до пса Герміона й почухала його за вухом. — Ще б трішечки — і все! — видихнула вона.
— І все… — повторив Гаррі і припав до вікна.
Звідси було набагато важче спостерігати за подіями. Проте Бакбик, здається, дуже зрадів, що знов опинився в Геґрідовій хатині. Він улігся біля каміна, радісно згорнув крила і приготувався нарешті задрімати.
— Слухай, я мушу вийти, — промовив Гаррі. — Я не бачу, що там відбувається… ми можемо все проґавити…
Герміона глянула на нього підозріло.
— Я не збираюся нікуди встрявати, — швидко запевнив її Гаррі. — Але як ми інакше довідаємося, коли саме рятувати Сіріуса?
— Ну… добре… я зачекаю тут з Бакбиком… Але, Гаррі, будь обережний… там вовкулака… і дементори…
Гаррі вийшов і скрадливо обійшов навколо хатини. Здаля долинуло скавуління. Отже, дементори вже оточували Сіріуса… зараз до нього побіжать вони з Герміоною…
Гаррі дивився на озеро, а його серце несамовито калатало. Щомиті може з’явитися той, хто вислав патронуса.
Гаррі стояв біля Геґрідових дверей і вагався. “Тебе ніхто не повинен бачити”. Але ж він і не хотів, щоб його бачили. Він сам хоче побачити… щоб знати…
Аж ось і дементори. Вони виринали з пітьми зусібіч, прямуючи берегом озера у протилежний від Гаррі бік… Йому не доведеться проходити повз них…
І Гаррі кинувся бігти. Думав лише про батька… Якщо то й справді був він… треба з’ясувати…
Озеро наближалося, але там нікого не було видно. На тому боці Гаррі бачив слабеньке сріблясте мерехтіння — його власні спроби викликати патронуса…
Біля самої води наштовхнувся на невеличкий кущ. Заховався за ним, намагаючись розгледіти щось крізь листя. Сріблясте мерехтіння на тому боці раптом згасло. Він відчув, як його пронизало неймовірне збудження… адже ось ось…
— Давай! — прошепотів він, роззираючись довкола. — Де ти?.. Тату, виходь…
Але ніхто не вийшов. Гаррі підвів голову і глянув на коло, що його утворили дементори. Один з них закинув каптура. Пора з’явитися рятівникові… але цього разу нікого не було…
І тут йому сяйнуло… він усе збагнув. Він бачив не батька… він бачив самого себе…
Гаррі вискочив з за куща і дістав чарівну паличку.
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — заволав він.
І з кінця його палички вилетіла не якась безформна хмарка, а сліпуча, яскрава, срібна тварина. Він примружився, щоб краще її роздивитися. Вона скидалася на коня. Той кінь нечутно віддалявся темною поверхнею озера. Потім нахилив голову і кинувся на дементорів… Він кружляв довкола чорних тіней — дементори падали на спину, розбігалися, тікали в пітьму… і, нарешті, вони зникли.
Патронує повернувся і помчав по нерухомій поверхні озера просто до Гаррі. То був не кінь. І не одноріг. То був олень. Він сяяв яскраво, мов місяць на небі… і наближався…
Зупинився на березі. Його копита не залишали слідів на м’якій землі. Він дивився на Гаррі великими сріблястими очима. Тоді повільно нахилив у поклоні голову, яку увінчували роги. І Гаррі здогадався…
— Золоторіг, — прошепотів він.
Та тільки но простяг до нього свої тремтячі руки, як створіння щезло.
Гаррі так і стояв з простягнутою рукою. Раптом його серце затріпотіло — за спиною почувся тупіт копит. Озирнувся й побачив Герміону, що бігла до нього, тягнучи за собою Бакбика.
— Що ти робив? — розлючено вигукнула вона. — Ти ж казав, що хочеш тільки подивитися!
— Я щойно врятував усім нам життя… — сказав Гаррі. — Зайди за кущ… я все поясню.
Почувши, що тут відбулося, Герміона знову завмерла в німому подиві.
— А тебе хтось бачив?
— Хіба ти не чула? Я бачив сам себе, але думав, що це тато! Усе гаразд!
— Гаррі, я не можу повірити: невже ти вичаклував патронуса, який відігнав усіх дементорів! Це ж неймовірно складні чари…
— Я знав, що мені це вдасться. Адже тоді — вдалося… Розумієш?
— Не знаю… Гаррі, глянь на Снейпа!
Вони разом визирнули з за куща й подивилися на другий берег. Снейп уже очуняв. Він вичаклував ноші й поклав на них розм’яклі тіла Гаррі, Герміони й Блека. Поруч висіли й четверті ноші, на яких, поза сумнівом, був Рон. Піднявши перед собою чарівну паличку, Снейп скерував їх усіх до замку.
— Що ж, уже ось ось, — напружено мовила Герміона, зиркнувши на годинник. — У нас десь сорок п’ять хвилин до того, як Дамблдор зачинить двері в лікарню. За цей час треба врятувати Сіріуса і повернутися до палати, щоб ніхто не помітив нашої відсутності…
Вони трохи почекали, спостерігаючи за відображенням хмарин, що мовби пливли в озері, і слухали, як шелестить на вітерці кущ. Бакбик знудився і знову почав шукати хробаків.
— Як гадаєш, він уже там? — Гаррі подивився на годинник. Тоді глянув на замок і почав рахувати вікна праворуч від Західної вежі.
— Дивися! — прошепотіла Герміона. — Хто це? Хтось виходить із замку!
Гаррі вдивився в темряву. Галявиною до одного з виходів стрімко крокував якийсь чоловік. На поясі в нього щось виблискувало.
— Це Макнейр! — вигукнув Гаррі. — Кат! Він іде за дементорами! Герміоно, пора…
Герміона сперлася руками на Бакбикову спину, Гаррі її підсадив, потім став на товщу гілку з куща, вискочив на Бакбика і сів попереду Герміони. Перекинувши мотузку поверх його шиї, прив’язав її з другого боку до нашийника, наче віжки.
— Готова? — прошепотів він Герміоні. — Тримайся за мене міцніше…
І він штурхнув Бакбика каблуками в боки.
Бакбик з місця зринув у темне небо. Гаррі стискав коліньми його боки, відчуваючи за собою могутні помахи велетенських крил. Герміона міцно вчепилася в Гаррі і злякано примовляла:
— Ой, ні… це не для мене… це зовсім не для мене…
Гаррі спрямовує Бакбика вперед, і незабаром вони вже підлітали до верхніх поверхів замку. Гаррі рвучко потягнув за лівий повід, і Бакбик повернув ліворуч. Гаррі намагався порахувати вікна, що стрімко пролітали повз нього…
— Тпрру! — гукнув він, щосили тягнучи за віжки. Бакбик сповільнився і майже зупинився, якщо не зважати, що з кожним помахом його крил їх підкидало то вгору, то вниз.
— Він там! — Гаррі помітив у вікні Сіріуса. В момент, коли Бакбик опустив крила, постукав у вікно.
Блек підвів голову — і в нього відвисла щелепа. Він зіскочив зі стільця, кинувся до вікна і спробував його відчинити, але воно було замкнене.
— Відійдіть! — гукнула йому Герміона і вийняла чарівну паличку. Лівою рукою вона міцно трималася за Гаррі.
— Алогомора!
Вікно рвучко відчинилося.
— Як… як?.. — кволо запитав Блек, утупившись у гіпогрифа.
— Швиденько… мало часу! — сказав Гаррі. Він обіруч міцно обхопив лискучу шию Бакбика, утримуючи його на місці. — Вам треба негайно тікати… дементори вже на підході — по них пішов Макнейр.
Блек ухопився за віконну раму і висунув надвір голову й плечі. На щастя, він був дуже худий, тож наступної миті він закинув ногу на Бакбикову спину і вмостився на гіпогрифа позаду Герміони.
— Чудово, Бакбику! А тепер угору, на вежу! — гукнув Гаррі, смикаючи за мотузку.
Гіпогриф змахнув своїми могутніми крильми — і ось вони вже здіймалися вгору, на самий вершечок Західної вежі. Бакбик лунко приземлився на вежі з бійницями, і Гаррі з Герміоною мерщій зіскочили з нього.
— Сіріусе, негайно тікайте, — засапано мовив Гаррі. — Вони з хвилини на хвилину з’являться в кабінеті Флитвіка й побачать, що ви зникли.
Бакбик бив копитом і метляв своєю гостродзьобою головою.
— А що з тим твоїм другом? З Роном? — стурбовано запитав Сіріус.
— З ним усе буде нормально… він поки що так собі, але мадам Помфрі каже, що його вилікує. Швидше… тікайте!..
Але Блек і далі дивився на Гаррі.
— Як я зможу віддячити?..
— ТІКАЙТЕ! — крикнули водночас Гаррі й Герміона.
Блек розвернув Бакбика в небо.
— Ми ще побачимось, — пообіцяв він. — Гаррі… ти гідний свого батька…
Він стиснув Бакбика ногами. Гаррі й Герміона ледве встигли відскочити, як знову змахнули велетенські крила, і гіпогриф зринув угору… Разом зі своїм вершником він ставав усе меншим і меншим, а Гаррі й далі дивився їм услід… Аж ось місяць сховався за хмару, і вони зникли з очей.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Знову совина пошта

— Гаррі!
Герміона тягла його за рукав і зиркала на годинник. — У нас рівно десять хвилин, щоб непомітно повернутися до лікарні перед тим, як Дамблдор замкне двері…
— Так, так… — мовив Гаррі, насилу відриваючи погляд від неба, — Біжімо…
Вони вислизнули з дверей і почали спускатися кам’яними гвинтовими сходами. Збігли донизу й почули голоси. Ледь не втислися в стіну й прислухалися: здається, то були Фадж і Снейп. Вони швидко крокували коридором, що вів до сходів.
— …маю надію, що Дамблдор не почне щось вигадувати, — казав Снейп. — Цілунок буде виконано негайно?
— Тільки но Макнейр повернеться сюди з дементорами. Ця Блекова афера зганьбила нас усіх. Ви не уявляєте, як я чекаю, коли нарешті зможу повідомити “Щоденному віщунові”, що ми його таки піймали… Гадаю, Снейпе, вони захочуть узяти в тебе інтерв’ю.. . А коли юний Гаррі отямиться, я впевнений, що він захоче розповісти “Віщунові”, як ви його врятували…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве