Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

— А тепер про речі веселіші, — сказав Дамблдор, — я радий відрекомендувати вам двох нових учителів. По перше, це професор Люпин, який люб’язно погодився посісти посаду вчителя захисту від темних мистецтв.
Пролунали тихі й не дуже завзяті оплески. Гучно аплодували тільки ті, хто їхав в одному купе з професором Люпином, і Гаррі серед них. Поруч з іншими вчителями, одягнутими у свої найкращі мантії, професор Люпин мав доволі убогий вигляд.
— Поглянь на Снейпа! — прошепотів Рон.
Професор Снейп, майстер зілля й настійок, пильно вдивлявся в професора Люпина. Усі знали, що Снейп домагався посади вчителя захисту від темних мистецтв, але навіть Гаррі, котрий ненавидів Снейпа, був вражений, як викривилося його худе землисте обличчя. То був не просто гнів, а люта ненависть. Гаррі добре знав цей вираз. Снейп виглядав так щоразу, коли дивився на Гаррі.
— А щодо другого нашого призначення, — заговорив знову Дамблдор, коли стихли ріденькі оплески, — мушу, на жаль, повідомити, що професор Кетлберн, наш учитель з догляду за магічними істотами, наприкінці минулого навчального року звільнився, щоб присвятити більше часу лікуванню тих кінцівок, які ще в нього залишилися. Однак я з великою приємністю хочу оголосити, що цю посаду погодився зайняти не хто інший, як Рубеус Геґрід. Він поєднуватиме викладання зі своїми обов’язками лісника.
Гаррі, Рон і Герміона сторопіло перезирнулися, а тоді завзято приєдналися до оплесків, найбурхливіших за ґрифіндорським столом. Гаррі нахилився, щоб краще бачити Геґріда, який страшенно почервонів і втупився у свої величезні руки, а в його кошлатій чорній бороді ховалася усмішка.
— І як це ми не здогадалися?! — гупнув кулаком по столу Рон. — Хто ще з викладачів міг додати до списку підручників кусючу книжку?
Гаррі, Рон і Герміона плескали довше за всіх, а коли професор Дамблдор заговорив знову, вони помітили, як Геґрід витирає очі скатертиною.
— Ну, здається, я сказав усе найголовніше, — підсумував Дамблдор. — А тепер починаємо бенкет!
Золоті тарелі й келихи наповнилися стравами і напоями. Гаррі, що зголоднів як вовк, наклав собі на тарілку всякої всячини і накинувся на їжу.
Бенкет був розкішний; зала відлунювала розмовами, сміхом і подзенькуванням ножів та виделок. Але Гаррі з друзями не могли дочекатися закінчення свята — їм страшенно кортіло поговорити з Геґрідом. Вони знали, як багато для нього означало це призначення. Геґрід не мав необхідної чарівницької освіти: його вигнали з Гоґвортсу ще в третьому класі за злочин, якого він не скоїв. І саме завдяки Гаррі, Ронові і Герміоні торік його репутація знову стала чистою.
Врешті решт, коли з тарелів пощезали останні шматочки гарбузового пирога, Дамблдор оголосив, що настав час лягати спати.
— Вітаємо, Геґріде! — пискнула Герміона, коли вони опинилися біля вчительського столу.
— То всьо завдяки вам, — розчулився Геґрід, витираючи серветкою своє сяюче обличчя. — Я й досі не вірю… Йой, що то за файна людина, той Дамблдор!.. Прийшов просто до моєї хижі… відразу, як професор Кетлберн сказав, що вже не може… А я завжди про це мріяв…
Розхвилювавшись, він затулив обличчя серветкою, а професорка Макґонеґел жестами звеліла їм відійти.
Гаррі, Рон і Герміона разом з рештою ґрифіндорців піднялися мармуровими сходами, а тоді втомлено почимчикували численними коридорами до потаємного входу в ґрифіндорську вежу. Великий портрет Гладкої Пані в рожевій сукні запитав у них:
— Пароль?
— Проходьте, проходьте! — гукнув ззаду Персі. — Новий пароль — “Фортуна Мажор”!
— Ой, ні! — забідкався Невіл Лонґботом. Він завжди забував паролі.
Переступивши крізь отвір за портретом, дівчата й хлопці порозходилися в різні боки. Гаррі підіймався гвинтовими сходами з однією думкою: яке щастя, що він знову тут! Ще мить, і вони увійшли в таку знайому округлу спальню з п’ятьма ліжками зі стовпчиком на кожному куті. Гаррі роззирнувся: нарешті він удома.

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Пазурі та чаїнки

Коли наступного ранку Гаррі, Рон і Герміона прийшли снідати до Великої зали, вони одразу побачили там Драко Мелфоя, котрий розважав великий гурт слизеринців якоюсь дуже кумедною історією. Помітивши Гаррі, Мелфой почав глузливо вдавати, що непритомніє, а всі довкола зареготали.
— Не звертай уваги, — шепнула Герміона, що йшла поруч з Гаррі. — Просто не звертай — і все. Він того не вартий…
— Гей, Поттер! — заверещала слизеринка Пенсі Паркінсон з мопсоподібним обличчям. — Поттер! Сюди йдуть дементори! У у у у у у у!
Гаррі сів за ґрифіндорський стіл поруч із Джорджем Візлі.
— Ось розклад уроків для третього класу, — передав йому список Джордж. — Гаррі, що з тобою?
— Цей Мелфой… — зітхнув Рон, теж сідаючи біля Джорджа і люто зиркаючи на слизеринський стіл.
Джордж глянув на Мелфоя — той знову вдавано зомлівав з жаху.
— От кабанюра! — скривився Джордж. — Учора в поїзді, коли прийшли дементори, він не був таким сміливим. Чкурнув до нашого купе, правда, Фред?
— Ледь у штани не наклав, — зневажливо глянув на Мелфоя Фред.
— Я, по правді, теж не дуже зрадів, — зізнався Джордж. — Вони жахнющі, ті дементори…
— Ти весь мовби холонеш! — додав Фред.
— Але ж ніхто з вас не зомлів, — тихенько мовив Гаррі.
— Викинь це з голови, — підбадьорливо сказав Джордж. — Татові якось довелося побувати в Азкабані, пам’ятаєш, Фред? Він каже, що гіршого місця ніколи не бачив. Вернувся виснажений, його аж трясло… Дементори висмоктують з людини всю радість. Більшість в’язнів там божеволіють.
— Нічого, побачимо, як порадіє Мелфой після першого матчу, — сказав Фред. — Це ж перший квідич сезону — Ґрифіндор проти Слизерина. Не забули?
Торік Гаррі і Мелфой уже раз стикалися на квідичному полі, і Мелфой мав не найкращий вигляд. Гаррі трохи повеселів і наліг на сосиски зі смаженими помідорами.
Герміона вивчала розклад своїх уроків.
— О, чудово! Кілька нових предметів починаються вже сьогодні, — зраділа вона.
— Герміоно, по моєму, в твоєму розкладі щось наплутали, — спохмурнів Рон, зазираючи їй через плече. — Глянь, у тебе щодня з десяток предметів. Тобі просто не вистачить часу.
— Нічого, впораюсь. Ми з професоркою Макґонеґел все владнали.
— Але ж послухай, — засміявся Рон, — бачиш сьогоднішній розклад? Дев’ята ранку — віщування. А ось нижче: дев’ята ранку — маґлознавство. А… — Рон нахилився до розкладу, не вірячи очам, — дивися, ще нижче: числомагія — дев’ята ранку. Звичайно, ти серед нас найздібніша, але ж не настільки , щоб бути водночас на трьох уроках!
— Не мели дурниць, — промовила Герміона. — Звісно, водночас на трьох уроках я не буду.
— Але ж…
— Подай мені джем, — попросила Герміона.
— Але…
— Ой, Роне, чого тебе так турбує мій розклад? — огризнулася вона. — Він насичений, але ж я кажу: ми з професоркою Макґонеґел все владнали.
Тієї миті до Великої зали зайшов Геґрід. На ньому був довгий плащ з кротячого хутра, а його величезна рука неуважно погойдувала мертвого тхорика.
— Дай боже! — привітався він, зупинившись на півдорозі до вчительського столу. — Ви будете першими учнями на моєму першому уроці! Відразу по обіді! Я вже не сплю з п’ятої ранку… си готую… Маю надію, шо всьо буде файно… Уявляєте: я — Вчитель!..
Він широко всміхнувся і попрошкував до вчительського столу, і далі погойдуючи тхорика.
— Цікаво, що він понавигадував? — стурбувався Рон.
Зала почала порожніти, учні поспішали на свої перші уроки. Рон подивився в розклад.
— Треба йти. Віщування аж на верхівці Північної вежі. Туди добиратися хвилин десять…
Вони поспіхом доїли сніданок, попрощалися з Фредом і Джорджем і пішли до виходу. Коли проминали слизеринський стіл, Мелфой знову прикинувся зомлілим, і всі довкола зайшлися реготом.
До Північної вежі замку було далеченько. За два роки в Гоґвортсі вони ще не встигли вивчити весь замок, а в Північній вежі взагалі ніколи не були.
— Тут… десь… має… бути… коротший… шлях, — захекано мовив Рон, коли вони подолали вже сьомі сходи й опинилися в незнайомому місці, де не було нічого, крім великої картини з зображенням галявини.
— Думаю, нам сюди, — показала Герміона на порожній коридор праворуч.
— Та ні, — заперечив Рон. — Там же південь. Бачиш, з вікна видно озеро.
Гаррі поглянув на картину. На галявині щойно з’явився товстенький, сірий у яблуках коник, що безтурботно поскубував травичку. Гаррі вже звик до картин, персонажі яких виходять за рамці, щоб відвідати одне одного, і йому завжди подобалося за ними спостерігати. Наступної миті услід за коником, брязкаючи обладунками, на картині виринув опецькуватий лицар. Судячи з травинок на його залізних колінах, він щойно бебехнувся з сідла.
— Ага! — заволав він, побачивши Гаррі, Рона й Герміону. — Як ви смієте топтати мої приватні землі?! Що, прийшли погигикати з мого падіння? Геть! Пройдисвіти! Негідники!
Вони здивовано дивились, як лицар опецько видобув із піхов меча й почав люто ним розмахувати. Але меч був йому задовгий. Змахнувши надто різко, лицар утратив рівновагу і гепнувся обличчям у траву.
— Не забилися? — підійшов до картини Гаррі.
— Геть, трясогузко! Назад, мерзенний гультіпако!
Лицар вхопився за руків’я меча і звівся на ноги. Проте меч вгруз у землю, і хоч як він його смикав, не піддавався. Зрештою лицар знесилено бухнувся на траву й підняв забрало, щоб витерти з чола піт.
— Послухайте, — скористався Гаррі передихом у боротьбі з мечем, — ми шукаємо Північну вежу. Може, ви знаєте туди дорогу?
— Негайно на пошуки! — лицар зненацька змінив свій гнів на милість. Він звівся на ноги і вигукнув:
— За мною, любе товариство! Досягнемо мети або загинемо в борні!
Він знову безуспішно смикнув меча, тоді з таким самим успіхом спробував осідлати свого товстенького коника, і врешті вигукнув:
— Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! — І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.
Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.
— Будьте мужні, найгірше ще попереду! — репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.
Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір — це означало, що їхній клас був десь поряд.
— Прощавайте! — вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. — Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м’язи, покличте сера Кадоґана!
— Авжеж, покличемо, — буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, — особливо, коли нам забракне психа.
Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з’юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю — там був округлий люк з латунною табличкою: “Сивіла Трелоні, вчителька віщування” , — прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?
І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.
— Ти перший, — усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.
Він опинився у надзвичайно химерному класі. Власне, то був не клас, а щось середнє між мансардою і старомодною кав’ярнею. У кімнатці, залитій тьмяно червоним світлом, тіснилося зо два десятки крихітних круглих столиків, оточених крісельцями з ситцевою оббивкою і пухкими пуфиками. На вікнах завіси, а численні настільні лампи задрапіровані темно червоною тканиною. У кімнаті стояла задуха: вогонь, що палав у каміні, нагріваючи великий мідний чайник, насичував усе тяжким, млосним запахом. Полички вздовж заокруглених стін були заставлені запиленими перами, недогарками свічок, колодами заяложених карт, незліченними кришталевими кулями та силою — силенною чайних чашок.
Рон вигулькнув з за Гарріного плеча. Поступово довкола них зібралася решта учнів. Вони пошепки перемовлялися.
— А де ж вона? — здивувався Рон.
Звідкись із напівмороку раптом пролунав м’який майже потойбічний голос.
— Вітаю вас, вітаю, — мовив голос. — Як гарно побачити вас нарешті в реальному світі!
Коли професорка Трелоні вийшла до каміна, Гаррі чомусь відразу уявив собі велику блискучу комаху. Вона була неймовірно худа, великі окуляри в декілька разів побільшували її й без того великі очі, а тіло було закутане в тоненьку, з блискітками, шаль. З її довгої шиї звисало безліч ланцюжків і намиста, а пальці й руки були всіяні перснями та браслетами.
— Сідайте, діточки, сідайте, — запропонувала вона, і всі, штовхаючись, почали всідатися: хто у крісельця, а хто на пуфики. Гаррі, Рон і Герміона вмостилися за одним столиком.
— Вітаю вас на уроці віщування, — сказала професорка, зайнявши крісло перед каміном. — Мене звати професорка Трелоні. Допускаю, що раніше ви мене й не бачили. Вважаю, що надто часте занурення у гамірну шкільну суєту затьмарює моє Внутрішнє Око.
На таку дивну заяву ніхто не зронив ані слова. Професорка Трелоні легким рухом поправила шаль і повела далі:
— Отож ви наважилися вивчати віщування, найскладніше з чаклунських мистецтв. Повинна відразу попередити: я мало чого зможу навчити тих, хто не володіє Зором. Книжки в цій царині не вельми придатні…
На цих словах Гаррі з Роном усміхнулися й зиркнули на Герміону, яку явно збентежила така новина.
— Багато чаклунів і відьом, які можуть начаклувати постріли, запахи чи раптові зникнення, не здатні проникати в таємні сфери майбуття, — правила своєї професорка Трелоні, а її величезні блискучі очі зупинялися то на одному, то на іншому схвильованому обличчі. — Цим Даром володіють одиниці. Хлопчику, — звернулася вона раптом до Невіла, який мало не впав зі свого пуфика, — чи все гаразд із твоєю бабунею?
— Думаю, так, — тремтячим голосом озвався Невіл.
— На твоєму місці, любий, я не була б такою впевненою, — сказала професорка, і полум’я каміна заграло на її довгих смарагдових сережках. Невіл ковтнув слину. Професорка Трелоні спокійно продовжувала:
— Цього року ми розглянемо основні методи віщування. Перший семестр присвятимо ворожінню на чайному листі, а наступного — перейдемо до хіромантії. До речі, люба, — вона раптово зиркнула на Парваті Патіл, — остерігайся юнака з рудим волоссям.
Парваті збентежено глянула на Рона, що сидів у неї за спиною, й відсунулася подалі.
— Під час літнього семестру, — сказала професорка Трелоні, — перейдемо до магічних кристалів, якщо, звичайно, встигнемо закінчити з вогняними прикметами. У лютому, на жаль, будемо змушені зробити перерву через серйозну епідемію грипу. У мене навіть на якийсь час пропаде голос. А десь біля Великодня один з нас відійде назавжди…
Після цих слів запала вельми напружена тиша, але професорка Трелоні цього мовби й не помітила.
— Люба моя, — звернулася вона до Лаванди Браун, котра відразу зіщулилася зі страху, — чи не могла б ти передати мені отой найбільший срібний чайничок?
Полегшено зітхнувши, Лаванда підвелася, взяла з полички велетенського чайника і поставила його на столі перед професоркою Трелоні.
— Дякую, моя люба. До речі, те, чого ти так боїшся, станеться в п’ятницю, шістнадцятого жовтня.
Лаванда затремтіла.
— А тепер прошу розділитися на пари, взяти з полички по чашці, підійти до мене, і я наллю вам чаю. Ви сядете й будете пити, аж доки залишиться самий осад. Тоді тричі потрусіть чашку лівою рукою і покладіть її догори дном на тарілочку. Зачекайте, поки стече рідина, і передайте чашку партнерові для прочитання. Тлумачити візерунки треба за допомогою п’ятої й шостої сторінки “Розтуманення майбутнього”. Я буду вам допомагати й підказувати. І ще, любий… — вона схопила Невіла за руку саме тоді, коли він уже вставав, — якщо твоя ласка, після того, як розіб’єш першу чашку, чи не міг би ти взяти он ту, з голубим малюнком? Я маю слабкість до рожевих чашок.
І справді, не встиг Невіл дійти до полички, як задзвеніла розбита порцеляна. Професорка Трелоні підбігла до нього зі щіткою й кошиком для сміття і нагадала:
— Оті голубенькі, любий, якщо не заперечуєш, дуже дякую…
Гаррі й Рон з повними чашками повернулися до свого столика і поспіхом випили пекучий чай. Тоді, як і веліла професорка Трелоні, потрусили чашки, перевернули їх на тарілочки і обмінялися ними.
— Так, — сказав Рон, коли вони розгорнули книжки на п’ятій і шостій сторінках. — То що ти в мене бачиш?
— Щось буре й вологе, — відповів Гаррі. Від важкого запаху в кімнаті він став сонний і мовби отупів.
— Розширте свідомість, мої любі, спробуйте вийти за межі буденного! — вигукувала професорка Трелоні крізь туман.
Гаррі постарався зосередитися.
— Так так… — сказав він, глянувши в підручник, — ти маєш тут якийсь викривлений хрест… Це означає, що тебе чекають “випробування і страждання”… перепрошую… але також тут є щось подібне до сонця. Чекай но… це означає “велике щастя”… отже, ти страждатимеш, але будеш дуже щасливий…
— По моєму, тобі не завадить перевірити в окуліста своє Внутрішнє Око, — сказав Рон, і вони ледве стримали сміх, коли на них зиркнула Трелоні.
— А тепер моя черга… — Наморщивши лоба, Рон втупився в чашку Гаррі. — Там якась грудка у формі капелюха, — сказав він. — Можливо, ти працюватимеш у Міністерстві магії…
Він покрутив чашкою.
— А тепер це мовби жолудь… що б воно означало? — він зазирнув у “Розтуманення майбутнього”. — “Несподіваний спадок, золото”. Чудово пречудово, і мені позичиш. — Рон знову перевернув чашку. — А ще тут щось таке, як тварина. Ось голова… це якийсь гіпопо… або ні — вівця…
Гаррі пирхнув. Професорка Трелоні озирнулася.
— Дай но мені глянути, любий, — осудливо зиркнула вона на Рона й забрала в нього Гарріну чашку. Увесь клас принишк.
Пильно вдивляючись, професорка обертала чашку проти годинникової стрілки.
— Це сокіл . Мій любий, ти маєш смертельного ворога.
— Але ж про це всі знають! — голосно прошепотіла Герміона. Професорка Трелоні глипнула на неї.
— Так, усі, — додала Герміона. — Кожний знає про Гаррі й Відомо Кого.
Гаррі з Роном подивилися на Герміону з захопленим подивом. Вони ще ніколи не чули, щоб Герміона так розмовляла з учителями. Професорка Трелоні нічого не відповіла. Вона знову втупилася своїми величезними очима в Гарріну чашку й далі її обертаючи.
— Палиця… це напад. Боже мій, ця чашка не надто радісна…
— А я думав, то капелюх, — здивувався Рон.
— Череп… небезпека на твоїм шляху, мій любий… Усі приголомшено стежили за професоркою Трелоні. Вона ще раз обернула чашку і раптом зойкнула.
Знову пролунав дзенькіт порцеляни — то Невіл розбив уже другу чашку. Професорка Трелоні опустилася у вільне крісло, схопилася рукою за серце й заплющила очі.
— Мій любий хлопчику… мій бідолашний… ні… краще не казати… ні ні… навіть не просіть…
— А що ви там бачите, пані професорко? — зацікавився Дін Томас.
Усі позривалися на ноги й оточили столик, де сиділи Гаррі з Роном. Кожний намагався заглянути в Гарріну чашку.
— Мій любий, — професорка драматично розплющила свої великі очі, — у тебе Ґрим.
— Що? — не зрозумів Гаррі.
Він був не один такий, бо Дін Томас знизав плечима, Лаванда виглядала ні в сих, ні в тих, але решта учнів перелякано затулили долонями рота.
— Це Ґрим, мій любий, Ґрим! — професорка Трелоні була вражена Гарріним нерозумінням. — Велетенський пес, цвинтарний привид! Мій любий хлопчику, це знак… найгірший знак… провісник смерті!
У Гаррі обірвалося серце. Той пес на обкладинці “Провісників смерті” у “Флоріш і Блотс” і нічний собака на алеї Магнолій… Лаванда Браун також затисла долонею рота. Усі дивилися на Гаррі, усі, окрім Герміони, що підійшла ззаду до крісла професорки Трелоні.
— Я не думаю, що це схоже на Ґрима, — рішуче заперечила вона.
Трелоні неприязно глянула на Герміону.
— Ти вже мені вибач, моя люба, але я майже не відчуваю довкола тебе аури. Дуже слабенька сприйнятливість резонансів майбутнього.
Шеймус Фініґан хитав головою з боку в бік.
— Якщо дивитися отак, — він щільно примружив очі, — то нагадує Ґрима, а ось звідси, — він схилив голову ліворуч, — більше схожий на віслючка.
— Коли ви нарешті вирішите: помирати мені чи ні? — несподівано навіть для самого себе вигукнув Гаррі, і всі зразу знітились.
— Думаю, на цьому ми завершимо сьогоднішній урок, — мовила професорка Трелоні своїм потойбічним голосом. — Так… можете все збирати…
Принишклі учні віддали професорці Трелоні чашки й позапихали в портфелі підручники. Навіть Рон уникав Гарріного погляду.
— До зустрічі, — ледь чутно вимовила професорка Трелоні, — на все вам добре. До речі, мій любий… — показала вона на Невіла, — наступного разу ти запізнишся, тож позаймайся додатково, щоб усе надолужити.
Гаррі, Рон і Герміона мовчки спустилися драбиною, тоді гвинтовими східцями, і поспішили на урок трансфігурації. Вони так довго шукали кімнату професорки Макґонеґел, що ледь не запізнилися.
Гаррі сів за останню парту, відчуваючи, що опинився мовби під світлом прожекторів. Учні крадькома поглядали на нього, ніби він от от міг упасти й померти. Гаррі майже не чув, як професорка Макґонеґел розповідала їм про анімагів — чарівників, які вміють обертатися в тварин, і навіть не дивився, коли вона прямо у всіх на очах перетворилася на смугасту кицьку зі схожими на окуляри плямами навколо очей.
— Що з вами сьогодні таке? — здивувалася професорка Макґонеґел, коли з тихеньким ляскотом знову стала сама собою. — Це, звісно, не має значення, але вперше моє перетворення не викликало оплесків.
Усі погляди знову повернулися на Гаррі, але ніхто не вимовив і слова. Герміона підняла руку:
— Пані професорко, у нас щойно був перший урок віщування, ми ворожили на чаїнках і…
— Ага, все ясно! — раптом спохмурніла професорка Макґонеґел. — Можете далі не розповідати, міс Ґрейнджер. Ну, і хто з вас помре цього року?
Увесь клас зиркнув на неї.
— Я, — зрештою озвався Гаррі.
— Зрозуміло! — професорка Макґонеґел пронизала Гаррі своїм поглядом. — Отож до твого відома, Поттере: Сивіла Трелоні щороку, ще з першої появи в школі, пророкує смерть одного учня. Проте ніхто ще не помер. Знайомство з новим класом вона полюбляє починати з пророкування смерті. Я ніколи не кажу поганого про своїх колег, але… — професорка Макґонеґел замовкла, а її ніздрі поблідли. Заспокоївшись, вона повела далі:
— Віщування — дуже неточна галузь магії. Не буду приховувати, що я особисто її ледве терплю. Справжні провидці трапляються вкрай рідко, а професорка Трелоні…
Вона знову вмовкла, а тоді сказала вельми буденним тоном:
— Поттере, у тебе вигляд цілком здоровий. Отож вибач, що я не звільняю тебе від домашніх завдань. Але запевняю: у разі твоєї смерті виконувати їх необов’язково.
Герміона засміялася. Гаррі відчув себе трохи краще. Справді, без темно червоного світла і дурманного запаху чаїнки не здавалися такими зловісними.
Проте слова професорки переконали не всіх. Рон і далі сидів сам не свій, а Лаванда прошепотіла:
— А як же тоді Невілова чашка?
Коли скінчився урок трансфігурації, вони злилися з юрбою, що бігла на обід до Великої зали.
— Роне, та не журися, — підсунула до нього тареля з тушкованим м’ясом Герміона. — Ти ж чув, що казала професорка Макґонеґел?
Рон наклав на тарілку м’яса, узяв виделку, але їсти не став.
— Гаррі, — мовив він тихим серйозним голосом, — але ж ти ніде не бачив великого чорного пса?
— Бачив, — відповів Гаррі. — Того вечора, коли пішов від Дурслів.
У Рона випала з рук виделка.
— То міг бути просто якийсь бездомний пес, — припустила Герміона.
Рон глянув на неї як на божевільну.
— Герміоно, якщо Гаррі бачив Ґрима, це… це дуже погано, — сказав він. — Мій… мій дядько Біліус його побачив і… через добу помер!
— Співпадіння, — безтурботно пирхнула Герміона, наливаючи собі гарбузового соку.
— Ти не розумієш, що кажеш! — почав сердитися Рон. — Ґрим може налякати до смерті будь якого чаклуна!
— Саме так, — зверхньо мовила Герміона. — Вони бачать Ґрима і тут таки вмирають зі страху. Ґрим не провісник, а причина смерті! А Гаррі й досі з нами, бо він не такий дурний, щоб, побачивши пса, подумати: “Мені гаплик!”, і померти.
Рон аж рота роззявив, втупившись у Герміону, яка вийняла з портфеля новий підручник з числомагії, розгорнула його і підперла глечиком для соку.
— Як на мене, віщування — надто неточне й суперечливе, — промовила вона, шукаючи потрібну сторінку. — Суцільні вигадки, скажу я вам.
— З Ґримом у чашці все було ясно! — палко заперечив Рон.
— Ти не був такий певний, коли казав Гаррі, що то вівця, — незворушно відрубала Герміона.
— Професорка Трелоні сказала, що в тебе слабенька аура! Ти просто не можеш стерпіти, коли раптом виявляєшся повним профаном!
Рон зачепив болючу струну. Герміона жбурнула на стіл підручник, аж м’ясо й морква порозліталися з тарілок.
— Якщо задля оцінки з віщування треба вдавати, що бачиш у чаїнках ознаки смерті, то я краще туди не ходитиму! Ворожіння — це просто пшик порівняно з числомагією!
Герміона схопила портфель і гордо пішла геть.
Рон наморщив чоло.
— Що вона верзе? Вона ж на числомагії ще не була!
*
Приємно було по обіді вийти із замку. Після вчорашнього дощу небо було чисте й блідо сіре, а волога травичка пружинила під ногами. Друзі прямували на свій перший урок з догляду за магічними істотами.
Рон і Герміона не розмовляли одне з одним. Гаррі мовчки крокував поруч. Похилою галявинкою вони наближалися до Геґрідової хатини на узліссі Забороненого лісу. Попереду замріли три до болю знайомі постаті, і Гаррі збагнув, що цей урок вони проведуть разом зі слизеринцями. Мелфой жваво про щось розповідав, а Креб з Ґойлом погигикували. Гаррі не мав сумніву щодо теми їхньої розмови.
Геґрід чекав учнів біля дверей своєї хижі. Він нетерпляче завмер у своєму плащі з кротячого хутра, а до ніг йому тулився пес Іклань.
— Рухайтеси! Рухайтеси! — підганяв він учнів. — Я маю для вас правдиву втіху! Буде файний урок! Усі вже тут? Тоді за мною!
На якусь мить Гаррі насторожено подумав, що Геґрід веде їх у Заборонений ліс. Гаррі на все життя вистачить тих жахіть, які там з ним сталися. Але Геґрід проминув дерева і за кілька хвилин вивів їх на якесь пасовисько. Там нікого не було.
— Прошу всіх стати довкола огорожі! — гукнув він. — Отак… аби всі всьо бачили. А тепер прошу розгорнути свої книжки…
— Книжки?! Це, тіпа, як? — пролунав холодно лінивий голос Драко Мелфоя.
— Га? — перепитав Геґрід.
— Як ми маємо їх розгортати? — повторив Мелфой. Він витягнув свій примірник “Жахливої книги жахіть”, міцно перев’язаний довгою мотузкою. Решта учнів теж повитягали книжки. Дехто, як і Гаррі, перетягли їх пасками, а інші запхали книжки в надійні торби або затисли їх величезними скріпками.
— Невже… невже ніхто з вас не може відкрити свою книгу? — зажурився Геґрід.
Учні похитали головами.
— Треба було їх погладити, — сказав Геґрід таким тоном, ніби це було цілком очевидно. — Дивіться…
Він узяв Герміонину книжку і здер з неї чароскоч. Книжка намірилася його вкусити, але Геґрід провів по корінцю своїм велетенським пальцем, і книжка, затремтівши, розгорнулася й завмерла на його долоні.
— Ох! Які ми всі були тупі! — почав глузувати Мелфой. — Карочє, їх треба було погладити! І як це ми не додумалися!
— А я… я си гадав, що вони такі кумедні, — невпевнено проказав Геґрід до Герміони.
— Ну так, неймовірно кумедні, блін! — кривлявся Мелфой. — Дуже дотепно — дати нам книжки, що намагаються відгризти руки!
— Заткнися, Мелфою, — тихенько сказав Гаррі.
Геґрід здавався дуже засмученим, а Гаррі хотів, щоб його перший урок пройшов успішно.
— Ну, файно, — розгублено проказав Геґрід, — отож… отож ви маєте свої книжки і… і… тепер вам потрібні магічні істоти. Так… То я піду по них. Зачекайте хвильку..
Він попрошкував до Забороненого лісу і зник з очей.
— Боже мій, на які пси тут усе зійшло! — вголос обурився Мелфой. — Цей телепень буде нас учити! Та мій старий здуріє, коли довідається…
— Мелфою, заткнися, — повторив Гаррі.
— Поттер, обережно! У тебе за спиною демен…
— О о о о о ой! — запищала Лаванда Браун, показуючи на протилежний бік галявини.
До них стрімко наближалися з десяток химерних істот. Таких у своєму житті Гаррі ще не бачив, іхні тулуби, хвости і задні ноги були, як у коней, а велетенські крила, передні лапи й голови зі страхітливими дзьобами сталевого кольору й великими яскравими, як помаранчі, очима нагадували орлів. На передніх лапах були жахливі пазурі завдовжки по десять п’ятнадцять сантиметрів. Усі істоти мали шкіряні нашийники з довгими ланцюгами, які тримав Геґрід, що підтюпцем біг слідом за ними.
— Вйо, сюди! — ревів він, трясучи ланцюгами й підганяючи “магічних істот” до загороди, за якою стояли учні. Геґрід причвалав до них і поприпинав істот до огорожі. Учні відсахнулися.
— Осьо вам гіпогрифи! — радісно вигукнув Геґрід, показуючи на них рукою. — Файнющі, га?
Гаррі розумів, що мав на увазі Геґрід. Адже перший шок від напівконей напівптахів швидко змінювався захопленням: розкішне оперення гіпогрифів плавно переходило в лискучий торс. До того ж, усі вони були різні: сірі, гніді, чалі, бурі та вороні.
— Го го о! — сказав Геґрід, потираючи руки й сяючи усмішкою. — Якщо хочете, можете підійти ближче…
Проте підходити ніхто не поспішав. Гаррі, Рон і Герміона обережно підступили до огорожі.
— Найперше, мусите знати, що гіпогрифи є дуже горді, — пояснив Геґрід. — Їх легко можна образити. Ніколи не кривдіть гіпогрифа, бо вельми пошкодуєте.
Мелфой, Креб і Ґойл Геґріда не слухали. Вони про щось тихцем перемовлялися.
“Мабуть, готуються зірвати урок”, — подумав Гаррі.
— Завжди чекайте, щоб перший рух зробив гіпогриф, — вів далі Геґрід. — Це є чемно, розумієте? Підійдіть до нього, вклоніться, і — чекайте. Якщо він си вклонив у відповідь, можете його погладити. Коли ж ні — хутко від нього тікайте, бо ті пазурі гострі, як сталь. Ну, файно… хто піде перший?
У відповідь учні відступили ще на крок. Навіть Гаррі, Рон і Герміона не поспішали знайомитись. Гіпогрифи люто смикали головами і змахували могутніми крильми, Їм, вочевидь, не подобалося сидіти на прив’язі.
— Що, ніхто не хоче? — жалібно перепитав Геґрід.
— Я хочу, — сказав Гаррі.
Ззаду хтось перелякано охнув.
— Ой, ні, Гаррі! Згадай чаїнки! — прошепотіли Парваті й Лаванда.
Але Гаррі мовби й не чув. Він переліз через загороду на пасовисько.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук