Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

Збуджено перемовляючись, учні повиходили з учительської. Лише Гаррі не відчував радості. Професор Люпин навмисно не дав йому позмагатися з ховчиком. Чому?.. Невже через ту пригоду в поїзді? Невже Люпин вважає його заслабким і думає, що Гаррі знову знепритомніє?
Але, вочевидь, цим ніхто більше не переймався.
— Ви бачили, що я зробив з тією бенші? — вигукував Шеймус.
— А та рука! — кричав Дін, розмахуючи власною.
— А Снейп у капелюшку!
— А моя мумія!
— Цікаво, чому професор Люпин боїться кришталевих куль? — замислилася Лаванда.
— У нас іще ніколи не було такого класнющого уроку захисту від темних мистецтв, правда? — захоплено вигукнув Рон, коли вони верталися в клас по свої портфелі.
— Здається, дуже добрий учитель, — схвально відгукнулася Герміона. — Але шкода, що до мене не дійшла черга з тим ховчиком…
— І чого б ти найбільше злякалася? — захихотів Рон. — Домашнього завдання, за яке отримала п’ятірку не з трьома, а лише з двома плюсами?..

— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —
Втеча Гладкої Пані

Захист від темних мистецтв миттєво став для всіх найулюбленішим уроком. Лише Драко Мелфой зі своєю зграєю постійно доскіпувався до Люпина.
— Карочє, гляньте на його мантію, — голосно шепотів Мелфой услід професорові. — Він одягається, як наш колишній ельф домовик.
Але нікого не обходило, що мантія професора Люпина була залатана й поношена. Наступні його уроки були не менш цікаві, аніж перший. Після ховчиків вони вивчали червоних каптуриків — бридких ґобліноподібних істот, що чаїлися скрізь, де колись лилася кров: у замкових темницях і в покинутих шанцях на полях боїв, нападаючи на тих, хто випадково туди заблукав. Від червоних каптуриків перейшли до капів — гидких водяників, що скидалися на вкритих лускою мавп, а їхні перетинчасті лапи аж свербіли, щоб задушити якусь заблукалу чаплю.
Гаррі лишалося тільки мріяти, щоб інші предмети теж були такі. Найгіршими, як завше, були уроки зілля й настійок. Уся школа миттєво дізналася про ховчика у вигляді Снейпа і про те, як Невіл вирядив його в бабусину сукню. Снейп не бачив у цьому нічого кумедного. Він мав препаскудний настрій. Його очі лиховісно поблискували на саму згадку про професора Люпина, а Невілові діставалося від нього ще більше, ніж доти.
А ще Гаррі мав відразу до уроків професорки Трелоні. Розшифровуючи в задушливому класі кривобокі фігури і символи, він намагався уникати величезних очей професорки. Щоразу, коли вона дивилася на нього, на її очах бриніли сльози. Гаррі не відчував симпатії до професорки Трелоні — дарма, що більшість учнів ставилася до неї не просто з повагою, а мало не з благоговінням. Парваті Патіл і Лаванда Браун взяли собі за звичку під час обідньої перерви відвідувати кімнатку у вежі професорки Трелоні. А поверталися вони звідти з таким зверхнім виглядом, ніби довідалися щось, недосяжне для інших. А ще, розмовляючи з Гаррі, вони почали стишувати голос, мовби він уже лежав на смертному ложі.
Уроки догляду за магічними істотами навіювали нудьгу. Здавалося, що Геґрід після першого уроку з гіпогрифами втратив свою впевненість. Тепер щоуроку вони займалися флоберв’яками, цими найнуднішими в світі створіннями.
— Кому вони в біса потрібні? — обурювався Рон після чергового уроку, коли він з годину запихав у слизькі горлянки флоберв’яків нарізані листочки салату.
Однак на початку жовтня Гаррі зміг нарешті взятися за те, що змушувало забути всю нудьгу уроків. Наближався квідичний сезон, і одного вечора Олівер Вуд — капітан ґрифіндорської команди — зібрав усіх гравців, щоб обговорити тактику майбутніх матчів.
Кожна квідична команда складалася з семи гравців. Завданням трьох загоничів було забивати голи, тобто закидати квафела (червоного м’яча завбільшки як футбольний) в одне з трьох кілець на п’ятнадцятиметрових жердинах по кутах поля. Два відбивачі важкими битками відганяли бладжери (два тверді чорні м’ячі, що шугали довкола й намагалися збити гравців). Воротар захищав жердини з кільцями, а ловець, чиє завдання було найскладніше, старався піймати золотого снича — маленький крилатий м’яч завбільшки з горіх. Гра закінчувалася, коли ловець ловив снича, здобуваючи для своєї команди сто п’ятдесят очок.
Олівер Вуд — кремезний сімнадцятирічний хлопець, зібрав своїх шістьох партнерів по команді в холодній роздягальні збоку від поля. Цього року він закінчував сьомий, випускний, клас. Це був останній його сезон, тому в голосі Олівера вчувалися нотки розпачу.
— Це наш останній шанс… мій останній шанс… здобути кубок, — почав він, походжаючи з кутка в куток. — У мене більше не буде такої нагоди. Ґрифіндор не перемагав уже сім років поспіль. Зрозуміло, що нам шалено не щастило… спочатку травми… а торік узагалі скасували турнір… — Вуд ковтнув слину, мовби йому до горла знову підкотився клубок гірких спогадів. — Але ж ми знаємо, що наша… команда… найкласніша… в школі, — наголошуючи на кожному слові, він бив кулаком у долоню, а його очі знову засвітилися маніякальним блиском. — Ми маємо трьох неперевершених загоничок.
Вуд вказав на Алісію Спінет, Анжеліну Джонсон і Кеті Бел.
— Маємо двох непереможних відбивачів.
— Перестань, Олівере, не змушуй нас червоніти, — удавано засоромились Фред і Джордж Візлі.
— А ще ми маємо ловця, який не підвів нас у жодній грі! — вигукнув Вуд, гордо глянувши на Гаррі. — А також… мене.
— Ти теж супергравець, — сказав Джордж.
— Офігенний воротар! — додав Фред.
— Річ у тім, — повів далі Вуд, — що попередні два роки кубок з квідичу мав би належати нам. Відколи до нас прийшов Гаррі, я був переконаний, що ми його здобудемо. Але не вийшло. І ось цього року — останній шанс побачити на кубку назву нашої команди…
Вуд сказав це так сумно, що навіть Фред із Джорджем глянули на нього зі співчуттям.
— Олівере, цей рік буде наш! — сказав Фред.
— Ми переможемо, Олівере! — вигукнула Анжеліна.
— Обов’язково, — додав Гаррі.
Сповнена рішучості команда почала тренуватися тричі на тиждень. Дні ставали холодні, дощові і коротші, але ні грязюка, ні вітер, ні дощ не заважали Гаррі уявляти ту радісну мить, коли вони нарешті здобудуть великий срібний кубок з квідичу.
Після одного з тренувань задубілий від холоду, але задоволений Гаррі увійшов до ґрифіндорської вітальні, де панувало загальне збудження.
— Що сталося? — спитав він Рона й Герміону, які сиділи біля каміна й складали зоряні карти.
— Бачиш? — Рон показав повідомлення, що висіло на старій пошкрябаній дошці оголошень. — Кінець жовтня. Гелловін. Перші вихідні в Гоґсміді.
— Супер! — зрадів Фред, що слідом за Гаррі проліз крізь отвір у портреті. — Мушу зайти в “Зонко”, у мене вже майже нема смердюляників.
Гаррі, посмутнівши, бухнувся в крісло біля Рона.
— Гаррі, повір, наступного разу ти зможеш піти з нами, — мовби прочитала його думки Герміона. — Блека скоро впіймають, його ж уже недавно бачили.
— Блек не такий дурний, щоб затівати щось у Гоґсміді, — припустив Рон. — Гаррі, запитай Макґонеґел — може, вона тобі дозволить? Хтозна, коли буде той наступний раз…
— Роне! — обурилася Герміона. — Гаррі має залишатися в школі…
— То що йому — сидіти тут самому? — не погодився Рон. — Давай, Гаррі, запитай Макґонеґел…
— Так, мабуть, я спробую, — рішуче сказав Гаррі. Герміона роззявила рота, щоб заперечити, але тут їй на коліна стрибнув Криволапик. В його зубах теліпався великий мертвий павук.
— Він що, жертиме його тут, перед нами? — насупився Рон.
— Криволапику, мій розумнику, невже ти сам його зловив? — засюсюкала Герміона.
Криволапик почав неквапно жувати павука, не зводячи з Рона своїх нахабних жовтих очей.
— Тримай його біля себе! — роздратовано буркнув Рон, не відриваючись від зоряної карти. — У мене в портфелі спить Скеберс.
Гаррі позіхнув. Його хилило на сон, але треба було докреслити свою карту. Він підсунув портфель, вийняв пергамент, чорнило, перо і взявся за роботу.
— Якщо хочеш, можеш перемалювати з моєї, — запропонував Рон. Він позначив галочкою останню зірку і підсунув Гаррі карту.
Герміона мовчки скривилася: вона ніколи не схвалювала списування. Криволапик і далі незмигно дивився на Рона, помахуючи кінчиком свого пухнастого хвоста. Раптом, без жодного попередження, він стрибнув.
— ТПРУСЬ! — заревів Рон, хапаючи портфеля, бо Криволапик уже вп’явся в нього своїми пазурями і люто почав його дряпати. — ГЕТЬ, ТУПА ТВАРЮКО!
Рон виривав портфель, але кіт вчепився в нього намертво і тільки шипів та бризкав слиною.
— Роне, йому боляче! — пискнула Герміона.
Усі погляди були прикуті до них. Рон розмахував портфелем, а Криволапик його не пускав. І тут з портфеля вилетів Скеберс…
— ЛОВІТЬ КОТА! — заверещав Рон, а Криволапик відпустив портфель і, перестрибнувши через стіл, помчав за переляканим на смерть Скеберсом.
Джордж кинувся на кота, але промахнувся. Скеберс стрімголов промайнув повз двадцять пар ніг і Щез під старим комодом.
Криволапик різко загальмував і запустив під комод передню лапу.
Підбігли Рон і Герміона. Герміона схопила Криволапика за пузо й відтягла його від комода. Рон ліг на живіт і таки примудрився піймати Скеберса за хвіст.
— Глянь на нього! — розлючено крикнув він Герміоні, розмахуючи перед нею Скеберсом. — Шкіра й кості! Не підпускай до нього свого котяру!
— Криволапик не знає, що це погано! — тремтячим голосом озвалася Герміона. — Усі коти ловлять мишей!
— Цей котяра якийсь дуже химерний! — насупився Рон, запихаючи ошалілого Скеберса в кишеню. — Він почув, як я сказав, що Скеберс у портфелі!
— Що за дурниці! — огризнулася Герміона. — Криволапик його занюхав , Роне! Бо як інакше…
— Ця тварюка має зуб на Скеберса! — бідкався Рон, не зважаючи на те, що всі довкола почали вже хихотіти. — А Скеберс живе тут віддавна, і він хворий!
Рон рішуче вийшов і подався сходами до спальні.
*
Увесь наступний день Рон не переставав ображатися на Герміону. Він майже не розмовляв з нею на гербалогії, хоч вони усі втрьох поралися біля одної й тієї самої стручкової порхавки.
— Як там Скеберс? — нерішуче запитала Герміона, зірвавши товстий рожевий стручок і вилущуючи горошини в дерев’яне цеберко.
— Забився під ліжко і тремтить, — сердито озвався Рон. Він не влучив у цеберко і розсипав горошини по підлозі оранжереї.
— Акуратніше, Візлі, акуратніше! — крикнула професорка Спраут, а горошинки на їхніх очах почали раптом розцвітати.
Далі була трансфігурація. Гаррі, що вирішив після уроку запитати в професорки Макґонеґел про Гоґсмід, став у самому хвості черги перед класом, роздумуючи, як аргументувати своє прохання. Та його увагу відвернуло якесь заворушення перед дверима.
Лаванда Браун, здається, плакала. Парваті її обняла й пояснювала щось Шеймусові Фініґану і Дінові Томасу, що мали напрочуд серйозний вигляд.
— Що сталося, Лавандо? — стурбовано запитала Герміона, коли вони разом з Роном і Гаррі підійшли ближче.
— Вона зранку отримала з дому листа, — прошепотіла Парваті. — Лисиця загризла її кролика Бінкі.
— Ох, бідна Лаванда, — зітхнула Герміона.
— Але як я могла забути?! — трагічно промовила Лаванда. — Знаєте, який сьогодні день?
— Е е…
— Шістнадцяте жовтня! “Те, чого ти так боїшся, станеться в п’ятницю, шістнадцятого жовтня!” Пам’ятаєте? Вона казала правду, так воно й сталося!
Усі оточили Лаванду. Фініґан скрушно похитував головою. Герміона завагалася, а тоді спитала:
— Ти боялася, що твого Бінкі загризе саме лисиця?
— Ну у не обов’язково лисиця, — відповіла Лаванда, піднявши на Герміону заплакані очі, — але я завжди боялася, що він помре.
— О, — вимовила Герміона. Вона знову помовчала, а тоді поцікавилася:
— А Бінкі був старий?
— Н ні! — заридала Лаванда. — 3 зовсім маленький!
Парваті ще міцніше обняла приятельку.
— Чому ж ти тоді боялася, що він помре? — допитувалася Герміона.
Парваті кинула на неї лютий погляд.
— Подумаймо логічно, — звернулася Герміона до учнів. — Бінкі ж помер не сьогодні, просто сьогодні Лаванда про це дізналася… (Лаванда ридма заридала)… Як же вона могла цього боятися, адже ця звістка стала для неї справжнім шоком…
— Не слухай її, Лавандо, — голосно сказав Рон, — їй начхати на всіх тваринок, окрім своєї.
Рон з Герміоною обмінялися вовчими поглядами, але, на щастя, тієї миті відчинила двері професорка Макґонеґел. Герміона з Роном сіли по обидва боки від Гаррі і не розмовляли до кінця уроку.
Коли пролунав дзвоник, Гаррі й далі вагався, як повести мову з професоркою, але Макґонеґел сама заговорила про Гоґсмід.
— Ще хвилиночку, будь ласка! — гукнула вона. — Ви всі належите до мого гуртожитку, тож прошу до Гелловіну здати мені бланки дозволу на Гоґсмід. Хто не здасть бланк, не поїде в село!
Руку підняв Невіл.
— Пані професорко, будь ласка, я… я, здається, загубив…
— Твоя бабуся, Лонґботоме, прислала мені дозвіл персонально, — мовила професорка Макґонеґел. — Вирішила, що так надійніше. Це все, можете йти.
— Запитай її зараз, — прошипів Рон.
— Ох… але… — почала було Герміона.
— Давай, Гаррі! — вперто наполягав Рон.
Гаррі зачекав, поки всі розійдуться, а тоді нервово попрямував до столу професорки Макґонеґел.
— Слухаю, Поттере?
Гаррі набрав у груди повітря.
— Пані професорко, мої тітка з дядьком… е е… забули підписати бланк, — почав він.
Професорка Макґонеґел глянула на нього поверх своїх квадратних окулярів, але нічого не сказала.
— Тож… е е… як ви гадаєте… можна… тобто, чи все буде гаразд, якщо я… якщо я відвідаю Гоґсмід?..
Професорка Макґонеґел схилила голову й почала перекладати папери.
— Боюся, що ні, Поттере, — сказала вона. — Ти ж чув, що я сказала: хто не здасть бланк, не поїде в село. Такі правила.
— Але ж… пані професорко, мої тітка з дядьком… розумієте… вони маґли, вони не розуміються на… на гоґвортських бланках, — не здавався Гаррі, а Рон підбадьорював його енергійними помахами голови. — Якби ви мені дозволили…
— Але я цього не дозволю, — професорка Макґонеґел підвелася й почала акуратно складати папери в шухляду. — У бланку чітко написано, що дозвіл повинні давати батьки чи опікуни. — Вона глянула на Гаррі з дивним виразом, можливо, то був жаль. — Вибач, Гаррі, але це моє остаточне слово. Біжи, бо запізнишся на урок.
*
Що було робити? Рон обзивав професорку Макґонеґел останніми словами, що страшенно дратувало Герміону, яка усім своїм виглядом підкреслювала, що “так буде краще”, і це страшенно сердило Рона. Ну а Гаррі тим часом, хоч не хоч, мусив слухати, як радісні учні навперебій обговорювали, що вони робитимуть у Гоґсміді.
— До речі! Буде ж бенкет! — намагався підбадьорити Гаррі Рон. — На Гелловін, увечері, пам’ятаєш?
— Так, — понуро озвався Гаррі.
Бенкет на Гелловін був завжди розкішний, але святкові страви були б іще смачніші, якби він перед тим побував у Гоґсміді! Всі намагалися його розрадити, але марно. Дін Томас був готовий підробити підпис дядька Вернона, та оскільки Гаррі вже сказав професорці Макґонеґел, що дядько дозволу не підписав, таке крутійство їм не минулося б. Рон нерішуче запропонував скористатися плащем невидимкою, але Герміона відразу заперечила Дамблдоровими словами: від дементорів не сховають навіть плащі невидимки. Персі теж намагався втішити Гаррі, але зробив це на свій особливий лад.
— Стільки галасу довкола того Гоґсміда, але повір — там нема нічого особливого, — поважно сказав він. — Ну, пару класних крамниць із солодощами, магазин жартів “Зонко”, куди, якщо чесно, небезпечно й заходити. Ну, і ще, звичайно, Вересклива Халупа — ось і все, більше там нема за чим жалкувати.
*
Уранці на Гелловін Гаррі прокинувся разом зі всіма й пішов на сніданок. Настрій був препаскудний, але показувати це не хотілося.
— Ми принесемо тобі купу цукерків з “Медових руць”, — пообіцяла Герміона, щиро жаліючи Гаррі.
— Цілісіньку гору! — додав Рон. Їм з Герміоною було так прикро, що вони навіть забули про свою сварку.
— Та добре, все нормально, — невимушено кинув Гаррі. — Побачимося на бенкеті. Щасливо!
Він відпровадив їх до вестибюлю, де у дверях стояв сторож Філч, звіряючи імена учнів з довжелезним списком. Він підозріло вдивлявся в кожне обличчя, щоб ніхто не прослизнув без дозволу.
— Що, Поттер, забарикадуєшся в замку? — крикнув Мелфой, що стояв у черзі з Кребом і Ґойлом. — Злякався дементорів?
Гаррі змовчав і самотньо поплентався мармуровими сходами через порожні коридори до ґрифіндорської вежі.
— Пароль? — стрепенулася з дрімоти Гладка Пані.
— Фортуна Мажор, — мляво озвався Гаррі.
Портрет відхилився. У вітальні було повно першо— і другокласників, а також кілька старших учнів, які походами в Гоґсмід уже давно переситились.
— Гаррі! Гаррі! Привіт, Гаррі!
То був другокласник Колін Кріві. Він благоговів перед Гаррі і ніколи не втрачав нагоди перекинутися з ним бодай словом.
— Гаррі, ти не їдеш у Гоґсмід? А чому? Слухай… — Колін щасливо озирнувся на своїх товаришів, — Гаррі, якщо хочеш, можеш посидіти з нами!
— Е е… ні, Коліне, дякую. — Гаррі аж ніяк не мав настрою сидіти серед юрби учнів, які пожадливо витріщатимуться на його шрам. — Мені треба в бібліотеку, маю там одну справу.
Тепер він не мав іншого вибору, як розвернутися і знову полізти крізь отвір у портреті.
— І чого було мене будити? — сварливо буркнула Гладка Пані.
Гаррі понуро поплівся до бібліотеки, але напівдорозі роздумав — йому не хотілося працювати. Він повернувся й мало не наскочив на Філча, котрий щойно випустив у Гоґсмід останнього учня.
— Що ти тут робиш? — підозріло гаркнув Філч.
— Нічого, — чесно відповів Гаррі.
— Нічого! — бризнув слиною Філч, а його щоки затіпалися. — Так я тобі й повірив! Чого ти не поїхав У Гоґсмід купувати смердюляники, ригалики і хробаків свистунців, а тиняєшся тут?!
Гаррі знизав плечима.
— Негайно вертайся до вітальні! — гримнув Філч і не спускав з Гаррі очей, аж поки той зник за рогом.
Та Гаррі не повернувся до вітальні. Він вирішив піти в соварню і провідати Гедвіґу.
Але в одному з коридорів його хтось покликав.
Гаррі озирнувся і побачив професора Люпина, що визирав з дверей свого кабінету.
— Що ти тут робиш? — запитав Люпин зовсім іншим тоном, ніж Філч. — А Рон з Герміоною де?
— У Гоґсміді, — якомога недбаліше відповів Гаррі.
— А а, — сказав Люпин. Якусь мить він дивився на Гаррі. — Може, зайдеш? Мені щойно привезли ґринділа для наступного уроку.
— Кого кого?
Гаррі зайшов у Люпинів кабінет. В кутку стояв величезний акваріум. Миршава зелена істота з гостренькими ріжками притислася писком до скла, кривлялася, і згинала довгі, кістляві пальці.
— Водяник, — пояснив Люпин, задумливо розглядаючи ґринділа. — 3 ним не повинно бути проблем. Не те, що з капами. Треба лише розірвати його хватку. Ти помітив, які в нього пальці? Довжелезні, міцні, але дуже крихкі.
Ґринділ вишкірив зелені зуби, а тоді зарився у водорості.
— Чаю? — запропонував Люпин, роззираючись за чайником. — Я якраз збирався заварити.
— Дякую, — зніяковів Гаррі.
Люпин дзенькнув по чайнику чарівною паличкою, і з його носика раптом вирвався струмінчик пари.
— Сідай, — сказав Люпин, знімаючи накривку з брудної банки. — На жаль, маю чай тільки в пакетиках… але ж на чай у листочках ти вже, мабуть, і дивитися не хочеш? — у Люпинових очах поблискували лукаві вогники.
— А звідки ви знаєте?
— Розповіла професорка Макґонеґел, — сказав Люпин і подав Гаррі щербату чашку з чаєм. — Тебе це засмутило?
— Та ні, — озвався Гаррі.
Він хотів було розповісти Люпинові про пса з алеї Магнолій, але передумав. Люпин ще подумає, ніби Гаррі боягуз. Він уже й так не дав йому зійтися з ховчиком.
Очевидно, ці думки відобразилися на його обличчі, бо Люпин запитав:
— Гаррі, тебе щось непокоїть?
— Ні, — збрехав Гаррі. Він сьорбнув чаю і глянув на ґринділа, що показував йому кулачка. — Так… тривожить, — зненацька зізнався він і поставив чай на стіл. — Пам’ятаєте, як ми змагалися з ховчиком?
— Та а ак, — повільно мовив Люпин.
— Чом ви тоді не дали позмагатися й мені?
Люпин підняв брову.
— Я думав, Гаррі, що це й так зрозуміло, — здивовано відповів він.
Гаррі розгубився: він думав, що Люпин уникатиме відповіді.
— Але чому? — знову повторив він.
— Ну у, — злегка нахмурився Люпин, — я припускав, що, побачивши тебе, ховчик постане в образі лорда Волдеморта.
Гаррі не спускав з Люпина очей. Він аж ніяк не сподівався такої відповіді, до того ж Люпин назвав Волдеморта на ім’я. А ніхто, крім Дамблдора (і самого Гаррі) не наважувався його так називати.
— Це, звісно, моя вина, — сказав Люпин, і далі похмуро зиркаючи на Гаррі. — Але мені здавалося, що Волдемортова з’ява в учительській була б недоречна. Я боявся, що серед учнів почнеться паніка.
— У мене й справді промайнула думка про Волдеморта, — чесно зізнався Гаррі. — Але тоді я… я пригадав… дементора.
— Розумію, — замислено мовив Люпин. — Ну, що ж… це вражає. — Він усміхнувся, побачивши здивований вираз на обличчі Гаррі. — Це означає, що найбільше в світі ти боїшся… боятися. Дуже мудро, Гаррі.
Гаррі не знав, що казати і зробив ще ковточок.
— То ти, отже, вирішив, що я вважав тебе не здатним побороти ховчика?
— Ну… так, — зізнався Гаррі і йому полегшало на душі. — Пане професоре, ви ж знаєте, що дементори…
Тут хтось постукав у двері.
— Заходьте, — сказав Люпин.
Двері відчинилися, і зайшов Снейп із келихом, з якого ледь курилася пара. Побачивши Гаррі, Снейп зупинився і примружився.
— А, Северус, — посміхнувся Люпин. — Дуже тобі вдячний. Можеш поставити отут на столі.
Снейп поставив задимленого келиха, позираючи то на Гаррі, то на Люпина.
— А я ось показував Гаррі ґринділа, — люб’язно пояснив Люпин, кивнувши на акваріум.
— Цікаво, — навіть не глянувши на акваріум, промовив Снейп. — Люпине, це треба випити відразу.
— Я так і зроблю, — запевнив Люпин.
— Якщо захочеш ще, — сказав Снейп, — то будь ласка: я приготував цілий казан.
— Мабуть, завтра вип’ю ще трохи. Дуже тобі дякую, Северусе.
— Нема за що, — відповів Снейп, але щось у його погляді Гаррі не сподобалося. Снейп вийшов з кімнати похмурий і насторожений.
Гаррі допитливо глянув на келих.
— Професор Снейп люб’язно погодився зварити мені зілля, — усміхнувся Люпин. — Сам я ніколи не вмів його добре готувати, а ця настійка особливо складна. — Він підніс келиха, понюхав, відпив ковточок, і його пересмикнуло. — Шкода, що не можна додавати цукру.
— А від чого…? — почав було Гаррі, але Люпин перебив його на півслові.
— Я щось погано себе почуваю, — сказав він. — Це єдине, що мене рятує. Мені дуже пощастило працювати разом з професором Снейпом. Це зілля мало хто вміє варити.
Професор Люпин відсьорбнув ще один ковток, а Гаррі ледве стримався, щоб не вибити келиха йому з рук.
— Професор Снейп дуже цікавиться темними мистецтвами, — проказав він.
— Справді? — озвався Люпин і відсьорбнув ще.
— Навіть кажуть… — Гаррі завагався, а тоді відчайдушно додав: — кажуть, що він піде на все, тільки б здобути посаду вчителя захисту від темних мистецтв!
Люпин допив келиха і скривився.
— Жахливе вариво, — сказав він. — Ну, Гаррі, мабуть, я ще трохи попрацюю. Побачимося на бенкеті.
— Добре, — сказав Гаррі і поставив на стіл чашку.
Спорожнілий Снейпів келих усе ще курився.
*
— Ось, тримай, — сказав Рон. — Взяли, скільки змогли… — На Гарріні коліна посипалася яскрава злива цукерків.
З першими сутінками Рон і Герміона вбігли у вітальню. Розчервонілі з холодного вітру, вони сяяли від задоволення.
— Дякую. — Гаррі взяв пакетик крихітних чорних перчортиків. — Ну, як там Гоґсмід? Де ви були?
Де вони тільки не були! І в крамниці магічного знаряддя “Дервіш і Бенґіс”, і в магазині жартів “Зонко”, і в “Трьох мітлах” — о о, ті пінисті кухлі з гарячим маслопивом!…
— А пошта, Гаррі! Двісті сов, кожна на своїй поличці, у кожної свій колір, що позначає її швидкість!
— А в “Медових руцях” — нові сорти помадок. Куштуй, скільки хочеш! Ось, і тобі трохи…
— Здається, ми бачили велетня людожера. Чесно, там у “Трьох мітлах” така публіка!..
— Шкода, що не можна було захопити трохи маслопива, воно так зігріває…
— А чим ти займався? — стурбовано запитала Герміона. — Готував уроки?
— Ні, — відповів Гаррі. — Люпин запросив мене до свого кабінету на чай. А потім там з’явився Снейп…
Він розповів їм про келих. Рон аж роззявив рота.
— І Люпин це випив? Йому що, життя обридло? — мало не задихнувся Рон.
Герміона глянула на годинник.
— Треба йти, за п’ять хвилин початок бенкету…
Вони вистрибнули крізь отвір у портреті і, продовжуючи розмовляти про Снейпа, злилися з юрбою.
— Але ж він… знаєте… — Герміона стишила голос і схвильовано озирнулася, — він не став би… труїти Люпина… на очах у Гаррі.
— Може, й так, — погодився Гаррі. Тим часом вони перетнули вестибюль і увійшли до Великої зали. Зала була прикрашена сотнями гарбузів із засвіченими всередині свічками, цілими роями тріпотливих кажанів і морем оранжевого серпантину, що яскраво зміївся попід грозовою стелею.
Їжа була розкішна. Навіть Герміона і Рон, які мало не лускали від медоворуцівських ласощів, наклали собі по дві порції усіх страв. Гаррі позирав на учительський стіл. Професор Люпин видавався бадьорим, він жваво перемовлявся з учителем замовлянь Флитвіком. А ось Снейп щось надто часто зиркав на Люпина. Але, може, це тільки так здавалося?..
На закінчення бенкету гоґвортські привиди влаштували цілу виставу. Вони зненацька вигулькнули зі стін і столів, і синхронно закружляли в повітрі. Майже Безголовий Нік, ґрифіндорський привид, з величезним успіхом відтворив сцену, присвячену халтурному відтинанню власної голови.
Цей чудовий вечір не зміг зіпсувати навіть Мелфой. — Вітання від дементорів, Поттер! — загорлав він, коли всі вже виходили з Великої зали.
Гаррі, Рон і Герміона разом з рештою ґрифіндорців прямували звичною дорогою до своєї вежі. Але біля портрета Гладкої Пані вони побачили справжнє юрмище.
— Чому ніхто не заходить? — здивувався Рон.
Гаррі глянув понад головами учнів. Схоже, портрет не відчинявся.
— Дозвольте пройти, будь ласка, — пролунав голос Персі, що поважно проштовхувався в юрбі. — Чого всі поставали? Не могли ж усі забути пароль… Даруйте, я староста школи…
І тут галас почав стихати. Спочатку завмерли ті, хто стояв попереду, а далі хвиля тиші прокотилася по всьому коридору. Усі почули, як Персі несподівано різко промовив:
— Покличте хтось професора Дамблдора. Швидко!
Учні озиралися і зводилися навшпиньки.
— Що тут таке? — запитала Джіні, котра щойно підійшла.
Наступної миті з’явився професор Дамблдор і почав протискатися до портрета. Ґрифіндорці розступалися, щоб дати йому дорогу, а Гаррі, Рон і Герміона підійшли ближче.
— О Господи!.. — вигукнула Герміона і схопила Гаррі за руку.
Гладка Пані з портрета зникла, а сам портрет був жахливо понівечений: усю підлогу встеляли клапті полотна.
Дамблдор глянув на понищену картину і стурбовано обернувся до Макґонеґел, Люпина й Снейпа, що саме до нього підбігали.
— Мусимо її знайти, — сказав Дамблдор. — Професорко Макґонеґел, прошу негайно розшукати містера Філча — нехай огляне в замку кожну картину: треба розшукати Гладку Паню.
— Шукайте вітра в полі! — заґелґотав хтось поряд. То був Півз Полтерґейст. Він погойдувався над юрбою і тішився, як завжди, коли бачив руйнацію і хаос.
— Що ти маєш на увазі, Півзе? — спокійно запитав Дамблдор, і Півзова посмішка дещо зів’яла. Він не наважувався дражнити Дамблдора. Натомість голос його став улесливим, проте аж ніяк не приємнішим за ґелґотання.
— Вона сховалася від сорому, ваше директорство, прошу пана. Вона в жахливому стані. Бачив, як вона бігла тим пейзажем, що на п’ятому поверсі, прошу пана, кривуляючи поміж деревами. Так страшно кричала! — радісно повідомив він, а тоді награно забідкався:
— От бідолашна.
— Чи вона казала, хто це зробив? — незворушно поцікавився Дамблдор.
— О, так, ваше професорство, — відповів Півз із таким виглядом, ніби тримав у руках здоровенну бомбу. — Він, знаєте, неймовірно розсердився, коли вона відмовилася його впустити. — Півз зробив сальто і вишкірився до Дамблдора, запхнувши голову поміж ноги. — Ох, і люта вдача у того Сіріуса Блека!

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ —
Зловісна поразка

Професор Дамблдор звелів ґрифіндорцям повертатися до Великої зали. За десять хвилин до них приєдналися гафелпафці, рейвенкловці і слизеринці. Усі були вкрай розгублені.
— Ми з учителями зараз ретельно обшукаємо весь замок, — оголосив Дамблдор, тимчасом як Макґонеґел і Флитвік замикали усі двері в залу. — Боюся, що задля вашої ж безпеки вам доведеться цю ніч провести тут. Гуртожитських старост я попрошу охороняти входи в залу, а всю відповідальність покладаю на старосту і старостиню школи. Прошу негайно доповідати мені про будь яке порушення спокою, — звернувся він до Персі, що набундючився, мов індик. — Для повідомлень можете залучати привидів.
Дамблдор уже збирався йти, але раптом щось згадав:
— Ага, вам ще будуть потрібні…
Він легенько махнув чарівною паличкою, і всі столи відлетіли до стін. Ще один помах — і підлога вкрилася сотнями м’якеньких фіолетових спальних мішків.
— Приємних вам снів, — побажав Дамблдор і зачинив за собою двері.
Зала збуджено загула. Ґрифіндорці розповідали про свою пригоду.
— Усім лягати в спальні мішки! — крикнув Персі. — Негайно припиніть розмови! Через десять хвилин вимикаємо світло!
— Беріть мішки, — сказав Рон Гаррі й Герміоні. Вони схопили три спальні мішки й потягли їх у куток.
— Думаєте, що Блек і досі в замку? — нетерпляче зашепотіла Герміона.
— Здається, Дамблдор вважає, що так, — озвався Рон.
— Нам ще пощастило, що він з’явився сьогодні, — сказала Герміона, коли вони, не роздягаючись, позалазили в спальні мішки і сперлися на лікті, щоб продовжувати розмову. — Саме тоді, як у вежі нікого не було.
— Мабуть, він утратив відчуття часу, бо постійно мусить ховатися, — припустив Рон. — Забув, що це Гелловін. Інакше він би вдерся сюди.
Герміона здригнулася.
Усіх у залі цікавило одне: як Блек сюди потрапив?
— Може, він уміє являтися? — припустила якась рейвенкловка. — Ну, знаєте, виникати з нічого, просто з повітря.
— Або якось замаскувався, — додав п’ятикласник з Гафелпафу.
— Він міг просто прилетіти, — сказав Дін Томас.
— Слухайте, невже ніхто, крім мене, не прочитав “Історію Гоґвортсу”? — пирхнула Герміона.
— Цілком можливо, — озвався Рон. — А що?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве