Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”

— А те, що замок захищений не тільки мурами, — пояснила Герміона. — На нього накладено безліч усіляких заклять, і сюди не так просто проникнути крадькома. Хотіла б я бачити того, хто зумів би прошмигнути повз дементорів. Вони чатують на кожному вході і виході. Повз них неможливо навіть пролетіти. А Філч знає всі таємні переходи, і їх давно вже перекрили…
— Гасимо світло! — оголосив Персі. — Усі лягайте в спальні мішки і припиняйте розмови!
Свічки погасли. Світилися тільки сріблясті привиди, що літали тут і там і заклопотано перемовлялися зі старостами гуртожитків, а також зачарована стеля, всіяна зірками, як на справжньому небі. Шепіт і далі не вщухав, тож Гаррі мав відчуття, що засинає десь надворі під легеньке шелестіння вітру.
Щогодини в залі з’являвся хтось із учителів — перевірити, чи все гаразд. Десь біля третьої ночі, коли майже всі нарешті поснули, увійшов професор Дамблдор і пошукав поглядом Персі. Персі скрадався поміж спальними мішками і лаяв учнів за розмови. Він стояв саме неподалік від Гаррі, Рона й Герміони, коли до них стали наближатися Дамблдорові кроки. Діти миттю прикинулися сплячими.
— Хтось його бачив, пане професоре? — прошепотів Персі.
— Ні. Тут усе гаразд?
— Я все контролюю, пане професоре.
— Добре. Зараз їх краще не чіпати. Я знайшов тимчасового охоронця для ґрифіндорського портрета. Завтра вже можна буде завести всіх туди.
— А де Гладка Пані?
— Сховалася на карті Арґілширу, що на третьому поверсі. Очевидно, вона відмовилася впускати Блека без пароля, тож він на неї й напав. Вона й досі перелякана. А коли заспокоїться, містер Філч її відреставрує.
Знову рипнули двері, і залунали ще чиїсь кроки.
— Директоре? — Це був Снейп. Гаррі завмер і нашорошив вуха. — Ми обшукали весь четвертий поверх. Його там немає. А Філч оглянув підвали — там теж нікого.
— А як астрономічна вежа? Кабінет професорки Трелоні? Соварня?
— Усе обшукали…
— Дуже добре, Северусе. Правду кажучи, я й не сподівався, що Блек сховається тут.
— А як він сюди потрапив, професоре, маєте якісь здогади? — запитав Снейп.
Гаррі аж підвів голову, щоб краще було чути.
— Здогадів багато, Северусе, і всі неправдоподібні.
Гаррі ледь ледь розплющив очі: Дамблдор стояв до нього спиною, але він міг бачити зосереджене обличчя Персі, а також профіль роздратованого Снейпа.
— Пам’ятаєте розмову, яку ми мали з вами, директоре… напередодні навчального року? — запитав Снейп, ледь розтуляючи вуста, мовби не хотів, щоб його почув Персі.
— Пам’ятаю, Северусе. — У голосі Дамблдора прозвучали нотки застороги.
— Майже неймовірно… щоб Блек міг проникнути в замок без чиєїсь допомоги звідси. Я вже висловив вам своє занепокоєння, коли ви призначили…
— Я не вірю, що хтось у цьому замку допомагає Блекові, — зупинив його Дамблдор тоном, що не допускав Снейпового заперечення. — Мушу піти до дементорів, — мовив Дамблдор. — Я обіцяв їм сповістити, коли закінчаться наші пошуки.
— А вони пропонували вам свою поміч, пане професоре? — поцікавився Персі.
— Ще й як, — холодно озвався Дамблдор. — Та поки я директор, жоден дементор не переступить поріг цього замку.
Персі зніяковів. Дамблдор швидко й нечутно покинув залу. Снейп провів його обуреним поглядом і теж вийшов.
Гаррі глянув на Рона й Герміону. Вони лежали з розплющеними очима і розглядали зоряну стелю.
— Що б це могло означати? — ледь чутно вимовив Рон.
*
Наступні кілька днів у школі тільки й було розмов, що про Сіріуса Блека. Висувалися найнесамовитіші припущення щодо його проникнення в замок. Скажімо, Анна Ебот з Гафелпафу цілий урок гербалогії запевняла всіх охочих її слухати, що Блек уміє перевтілюватися на квітучий кущ.
Подертий портрет Гладкої Пані зняли зі стіни, а на його місце почепили зображення сера Кадоґана разом з його товстеньким сірим коником. Але це мало кого втішило. Сер Кадоґан постійно викликав учнів на дуель і вигадував безглузді паролі, які міняв принаймні двічі на день.
— Він справжній псих, — поскаржився Персі Шеймус Фініґан. — Чи не можна його замінити?
— Нема ким. Усі картини бояться того, що сталося з Гладкою Пані, — пояснив Персі. — Тільки серові Кадоґану вистачило відваги.
Проте сер Кадоґан Гаррі не дошкуляв. Гаррі мав інший клопіт: тепер його постійно опікали. Учителі під різними приводами супроводжували його в коридорах, Персі (очевидно, за наказом матері) ходив слідом за ним, наче самовдоволений сторожовий пес. А на додачу до всього професорка Макґонеґел із траурним виглядом запросила Гаррі у свій кабінет.
— Нема сенсу приховувати від тебе, Поттере… — почала вона дуже серйозним тоном. — Я розумію, що тебе це приголомшить, але Сіріус Блек…
— … полює на мене, — втомлено проказав Гаррі. — Я почув, як Ронів тато розповідав про це його мамі. Містер Візлі працює в Міністерстві магії.
Професорка Макґонеґел була ошелешена.
— Он воно що! — промовила вона після деякої паузи. — Ну в такому разі, Поттере, ти зрозумієш, чому тобі не варто ходити вечорами на тренування. Сам, без догляду на полі… довкола лише кілька учнів… це надто небезпечно…
— Але ж у суботу наша перша гра! — обурився Гаррі. — Я мушу тренуватися, пані професорко!
Макґонеґел прискіпливо на нього поглянула. Гаррі знав, що вона, як ніхто, вболіває за ґрифіндорську команду. Врешті решт це ж вона рекомендувала його на ловця. Затамувавши подих, Гаррі чекав.
— Гм… — професорка Макґонеґел звелася на ноги і подивилася у вікно на квідичне поле, що ледь видніло за пеленою дощу. — Ох… як я хочу, щоб ми нарешті виграли той кубок… але… однак, Поттере… мені буде спокійніше, якщо з вами на тренуваннях буде хтось із учителів. Я попрошу мадам Гуч.
*
Погода псувалася з кожним днем, але ґрифіндорська команда під наглядом мадам Гуч тренувалася з особливою самовідданістю. Та на останньому тренуванні перед суботнім матчем Олівер Вуд повідомив команді неприємну новину.
— Флінт мені сказав, що граємо не зі Слизерином, а з Гафелпафом! — розгнівано вигукнув він.
— Чому?! — здивувалися гравці.
— Флінт каже — через ловця: у нього, бачте, ще й досі болить рука, — люто заскреготав зубами Вуд. — Просто вони не хочуть грати в таку погоду. Бояться, що це зменшить їхні шанси…
Цілий день не вщухала злива, завивав вітер, а тепер, коли говорив Вуд, ще й загримів грім.
— Мелфоєва рука цілком здорова! — обурився Гаррі. — Він прикидається!
— Я знаю, але як це довести? — гірко всміхнувся Вуд. — Ми ж тренували всі фінти спеціально для Слизерина. У гапелпафців зовсім інша манера гри! Тепер у них новий капітан, він же й ловець: Седрік Діґорі.
Анжеліна, Алісія й Кеті раптом захихотіли.
— Що тут смішного? — насупився Вуд.
— Це такий високий, симпатичний? — запитала Анжеліна.
— Такий могутній і мовчазний, — додала Кеті, і вони знову захихотіли.
— Він мовчазний, бо не може зліпити докупи двох слів, — не стерпів Фред. — Я не розумію, Олівере, чого ти хвилюєшся. Вони ж слабаки. Минулого разу з гафелпафцями Гаррі зловив снича за якихось п’ять хвилин, пам’ятаєш?
— Тоді була зовсім інша ситуація! — вирячився Вуд. — Діґорі зібрав дуже сильну команду! Він чудовий ловець! Нам не можна розслабитися, розумієте?! Слизерин якраз і наготував нам цю пастку! Ми мусимо перемогти!
— Олівере, заспокойся! — стурбувався Фред. — Ніхто й не думає розслаблятися. Серйозно.
*
Напередодні матчу здійнявся ще сильніший вітер і періщила злива. У тьмяних коридорах і класах запалили додаткові смолоскипи й ліхтарі. Гравці Слизерину ходили горді, як павичі, особливо Мелфой.
— Ох, якби ж то моя рука боліла хоч крапельку менше! — зітхав він під завивання вітру.
Ніщо так не хвилювало Гаррі, як завтрашній матч. На перервах між уроками до нього підбігав Олівер Вуд з додатковими вказівками. На третій перерві Вуд говорив так довго, що Гаррі хвилин на десять запізнився на урок захисту від темних мистецтв. Він кинувся бігти, а Вуд і далі кричав йому вслід:
— Діґорі дуже стрімко розвертається, Гаррі, тож намагайся кружляти…
Гаррі добіг до кабінету, відчинив двері й увійшов.
— Вибачте, пане професоре, я…
Але з за письмового столу на нього глянув не Люпин, а Снейп.
— Урок почався десять хвилин тому, Поттере, тож ми, мабуть, знімемо з Ґрифіндору десять очок. Сідай.
Та Гаррі не зрушив з місця.
— А де професор Люпин? — запитав він.
— Він почуває себе занадто кепсько, щоб провести сьогодні урок, — вишкірився Снейп. — Здається, я звелів тобі сідати?
Але Гаррі й далі стояв.
— Що з ним сталося?
Снейпові чорні очі зблиснули.
— Нічого смертельного, — незадоволено відповів він. — Ще п’ять очок з Ґрифіндору! Якщо я повторю ще раз — це вже буде п’ятдесят.
Гаррі повільно підійшов до своєї парти. Снейп обвів поглядом клас.
— Як я вже вам казав перед тим, як мене перебив Поттер, професор Люпин не залишив жодних записів щодо пройдених вами тем…
— Перепрошую, пане професоре, ми вже пройшли ховчиків, червоних каптуриків, капів і ґринділів, — заторохтіла Герміона, — і мали починати…
— Годі, — холодно урвав її Снейп. — Мені не потрібна ця інформація. Я тільки звернув вашу увагу на те, що професор Люпин дуже неорганізований.
— Він найкращий учитель захисту від темних мистецтв! — палко заперечив Дін Томас, а решта класу схвально загула. Снейп нахмурився ще більше.
— Легко ж вам сподобатися. Люпин не надто вас переобтяжував: з червоними каптурцями і ґринділами впораються навіть першокласники. Сьогодні ми розглянемо…
Снейп прогортав підручник аж до останнього розділу, який вони ще, звичайно, не проходили.
— …вовкулак, — оголосив Снейп.
— Але ж, пане професоре, — не стрималася Герміона, — ми мали вивчати не вовкулак, а ліхтарників…
— Міс Ґрейнджер, — неймовірно спокійно вимовив Снейп, — мені чомусь здавалося, що вчитель тут я, а не ви. Отож попрошу всіх відкрити підручник на триста дев’яносто четвертій сторінці. — Він знову обвів поглядом клас. — Усіх! Негайно!
Учні невдоволено перезирнулися, обурено забурмотіли і розгорнули підручники.
— Хто мені скаже, як відрізнити вовкулаку від звичайного вовка? — запитав Снейп.
Усі мовчали. Усі, крім Герміони, чия рука, як завше, миттю злетіла в повітря.
— То хто? — повторив Снейп, не зважаючи на Герміону. На його вустах знову з’явилася крива посмішка. — Невже професор Люпин навіть не навчив вас, у чому полягає основна різниця між…
— Чи ж вам не казали?! — вигукнула раптом Парваті, — ми ще не дійшли до вовкулак, ми…
— Годі! — гаркнув Снейп. — Ну ну у… я й не гадав, що побачу третьокласників, які, якщо доведеться, не зуміють розпізнати вовкулаку. Я обов’язково повідомлю професорові Дамблдору, як сильно ви відстали…
— Пане професоре! — крикнула Герміона. — Вовкулака має всього кілька відмінностей від вовка. Писок вовкулаки…
— Міс Ґрейнджер, ви вже вдруге встряєте без дозволу, — холодно перебив її Снейп. — Ще п’ять очок з Ґрифіндору за те, що ви така нестерпна всезнайка.
Герміона почервоніла, як рак, опустила руку і, ледь не плачучи, втупилася в підлогу. Хоч учні й самі, бувало, називали Герміону всезнайкою, але тієї миті увесь клас закипів до Снейпа лютою ненавистю. Рон, що принаймні двічі на тиждень обзивав Герміону цим словом, обурено вигукнув:
— Ви задали питання, а вона знає відповідь! Навіщо тоді питати, якщо відповідь вас не цікавить?
Клас завмер: усі відчули, що Рон зайшов задалеко. Снейп сповільна почав на нього насуватися…
— Призначаю тобі покарання, Візлі, — вимовив Снейп шовковим голосом, мало не притулившись своїм обличчям до Ронового. — І якщо ти ще колись дозволиш собі критикувати мою манеру викладання, то дуже про це пошкодуєш.
До кінця уроку ніхто не вимовив ані слова. Учні конспектували розділ про вовкулак, а Снейп ходив поміж рядами і перевіряв домашні завдання, які вони виконували ще з професором Люпином.
— Дуже поверхове пояснення… це неправильно, капи переважно мешкають у Монголії… Професор Люпин поставив за це вісім балів з десяти? Це й на трійку не тягне…
Задзвонив дзвоник, але Снейп ще трохи їх затримав.
— До понеділка здасте мені двосувійний реферат про методи розпізнавання і знищення вовкулак. Я нарешті за вас візьмуся. Візлі, запишись, я виберу тобі покарання.
Відійшовши далі від класу, Гаррі й Герміона разом з іншими однокласниками щедро висловлювали усе своє незадоволення Снейпом.
— Снейп завжди зазіхав на цю посаду, але ще ніколи так відверто не доскіпувався до жодного учителя, — мовив Гаррі Герміоні. — Чого він так напосівся на Люпина? Невже через того ховчика?
— Не знаю, — замислено відповіла Герміона. — Я сподіваюся лише, що Люпин якнайшвидше видужає.
Рон наздогнав їх за кілька хвилин, ледве стримуючи гнів.
— Ви знаєте, що той… (він обізвав Снейпа таким словом, що Герміона аж вигукнула: “Роне!”) …примусив мене робити? Я маю чистити нічні горщики в лікарні. Без жодних чарів! — Рон стиснув кулаки. — І чому Блек не заховався у Снейповім кабінеті, га? Він би його там угробив нам на радість!..
*
На другий день Гаррі прокинувся ще до світання. Якусь мить йому здавалося, що його розбудило ревіння вітру, але тоді він відчув холод на потилиці і рвучко сів на ліжку. Біля нього висів у повітрі Півз Полтерґейст і щосили дмухав йому у вухо.
— Чого ти причепився?! — розсердився Гаррі.
Півз надув щоки, ще раз дмухнув, зареготав і вилетів з кімнати.
Гаррі намацав будильник: пів на п’яту ранку. Клянучи Півза, він перевернувся на другий бік і спробував заснути. Але тепер йому заважав гуркіт грому, шалений вітер, що бився об замкові мури, і рипіння дерев у Забороненому лісі. Ще кілька годин, і він змагатиметься з цією бурею на квідичному полі. Не в змозі заснути, Гаррі встав, одягся, підхопив свій “Німбус 2000″ і тихенько вийшов зі спальні.
Відчинив двері, і відчув, як щось торкнулося до його ноги. Він нахилився і ще встиг за кінчик пухнастого хвоста витягти Криволапика зі спальні.
— Рон, здається, мав рацію, — підозріло глянув на кота Гаррі. — Тут скрізь повно мишей! Чого ти їх не ловиш? Іди геть! — виштовхнув він Криволапика ногою на гвинтові сходи, — дай Скеберсові спокій!
У вітальні гроза завивала ще гучніше. Гаррі знав, що матчі з квідичу ніколи не скасовували через такі дрібнички, як гроза. Але його охопило тривожне передчуття. Вуд у коридорі показав йому Седріка Діґорі. Діґорі навчався в п’ятому класі і був значно кремезніший за Гаррі. Зазвичай ловцями були легенькі та верткі гравці, але за такої погоди важкий Діґорі мав перевагу — пориви вітру були йому не такі страшні.
Гаррі до світанку просидів перед каміном, час від часу стримуючи Криволапика, що вперто намагався прослизнути сходами до спальні. Врешті решт, здається, настав час снідати, тож Гаррі рушив до портрета.
— Готуйся до бою, трясогузко! — заверещав сер Кадоґан.
— Ой, мовчіть, — позіхнув Гаррі.
Набравши великого тареля каші, він трохи прийшов до тями, а коли взявся за грінку, до нього приєдналася вся команда.
— Важко буде грати, — занепокоївся Вуд, якому не ліз у горло шматок.
— Та не хвилюйся, Олівере, — заспокоювала його Алісія, — хіба ми боїмося дощу?
Квідич був такий популярний, що подивитися на гру поспішала вся школа. Шалений вітер збивав учнів з ніг і виривав парасолі. Уже перед роздягальнею Гаррі помітив Мелфоя, Креба і Ґойла, які, йдучи під величезною парасолею, реготали й показували на нього пальцями.
Переодягшись у яскраво червону форму, команда чекала традиційних Вудових напучувань, але цього разу їх не було. Кілька разів Вуд поривався заговорити, але видобув із себе лиш якесь химерне шипіння. У відчаї похитав головою і помахом руки запросив їх на поле.
Вітер шаленів і не давав їм іти. Чворохкання грому заглушувало вигуки вболівальників. Гарріні окуляри заливало дощем. Як тут розгледиш того снича?
З протилежного краю поля наближалися світло жовті гафелпафці. Капітани потисли один одному руки. Діґорі посміхнувся, а Вуд лише кивнув, мовби йому заціпило щелепи. По губах мадам Гуч Гаррі здогадався, що вона скомандувала: “На мітли!”. Він витяг праву ногу з брудної баюри і закинув її на “Німбус 2000″. Мадам Гуч піднесла до губ свисток. Ледь чутний звук сповістив про початок матчу. Команди зринули в повітря.
Гаррін “Німбус” здригався від вітру. За якихось п’ять хвилин Гаррі задубів і промок до нитки. Він ледве розрізняв своїх товаришів по команді, не кажучи вже про крихітного снича. Гаррі шугав сюди туди, повз нього мигали червоні й жовті постаті. Він не мав жодного уявлення, що діється в грі — слова коментатора відносив вітер. На трибунах — суцільне море плащів і парасольок. Уже двічі його ледь не збили бладжери: дощ заливав окуляри, і він їх просто не бачив.
Гаррі втратив відчуття часу і насилу втримував мітлу. Небо потемніло, мовби ніч відібрала часточку дня. Двічі Гаррі ледве на когось не налетів — чи то партнер, чи суперник? Усі були такі мокрі, а дощ такий густий, що він ледве міг когось розрізнити…
Спалахнула блискавка, і відразу пролунав свисток мадам Гуч. Гаррі побачив крізь дощ контури Вудової постаті, що жестами веліла йому летіти до землі. Уся команда приземлилася в калюжу.
— Я взяв тайм аут! — крикнув їм Вуд. — Усі сюди!
Вони збилися докупи на краю поля під великою парасолею. Гаррі зняв окуляри і поспіхом почав їх витирати своєю мантією.
— Який рахунок?
— Ми виграємо п’ятдесят очок, — відповів Вуд, — Швидше лови снича, бо доведеться грати до ночі.
— Я нічого в них не бачу, — Гаррі у відчаї помахав окулярами.
Тієї миті біля нього виринула Герміона. Вона накрила голову плащем і невідомо чого посміхалася.
— Я щось придумала! Давай окуляри, швиденько!
На очах у гравців Герміона ударила по окулярах чарівною паличкою, вигукнула: “Імпервіус!” і віддала їх Гаррі.
— Тепер вода їм не зашкодить! — усміхнулася вона!
Вуд ледь не кинувся її цілувати.
— Чудово! — хрипко вигукнув він, коли Герміона побігла на трибуни. — О’кей, друзі, пішли!
Герміонине закляття відразу подіяло. Гаррі, задубілий з холоду і мокрий як хлющ, тепер, принаймні, бачив. Він рішуче злетів у розбурхане небо, шукаючи очима снич. Старався уникати бладжерів і Діґорі, коли той мчав назустріч…
Знову чворохнув грім і спалахнула блискавка. Грати ставало дедалі небезпечніше, треба якнайшвидше зловити снича…
Він розвернувся, щоб знову помчати на середину поля. Ще одна блискавка осяяла трибуни, і в порожньому найвищому ряду Гаррі побачив щось таке, що примусило його забути про все. На тлі неба чітко вимальовувався силует величезного кошлатого пса.
Заціпенілі пальці Гаррі мало не випустили держак мітли, і його “Німбус” провалився на півметра вниз. Відгорнувши з очей мокре волосся, Гаррі придивився до трибун. Пес зник.
— Гаррі! — заволав у відчаї Вуд від ґрифіндорських воріт. — Гаррі! За тобою!
Гаррі роззирнувся. Седрік Діґорі мчав догори: між ними мерехтіла крихітна золота цяточка… Гаррі панічно притиснувся до мітли і гайнув на снич.
— Давай! — хрипів він до свого “Німбуса”, а дощ періщив йому в обличчя. — Швидше!!!
Але раптом сталося щось незбагненне. На стадіоні запала моторошна тиша. Вітер і далі не вщухав, але перестав завивати, мовби хтось вимкнув звук. Чи, може, Гаррі зненацька оглух?
І тоді холодна хвиля жаху знову накрила й пронизала його наскрізь: внизу на полі щось рухалося…
Гаррі мимохіть відірвав погляд від снича і глянув униз. Близько сотні дементорів звели до нього свої невидимі обличчя. Його легені мовби налилися крижаною водою. І тут він знову почув, як хтось кричить… кричить просто у нього в голові… якась жінка…
“Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!..”
“Відійди, дурне дівчисько… Відійди негайно…”
“Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі… убий замість нього мене…”
Вихор білої мряки заповнював його заціпенілий мозок … Що він тут робить? Куди летить? Їй треба допомогти… її ж зараз уб’ють…
Він падав і падав у крижаному тумані.
“Не Гаррі! Прошу… помилуй його… помилуй…”
Зареготав чийсь пронизливий голос, закричала жінка, і Гаррі зомлів…
— Яке щастя, що земля виявилася такою м’якою.
— Я вже була переконана, що він загинув.
— Але він навіть не розбив окулярів.
Гаррі чув чиїсь голоси, але не міг збагнути сенсу слів. Він не мав уявлення, де він, як тут опинився і що робив перед цим. Відчував тільки біль, ніби його добряче відлупцювали.
— Я ще ніколи не бачив такого жахіття.
Жахіття… такого жахіття… чорні постаті в каптурах… холод… крик…
Гаррі розплющив очі. Він лежав у шкільній лікарні. Довкола його ліжка зібралася вся команда, усі з голови до ніг у грязюці. Серед них Рон і Герміона, мокрі, мовби щойно вилізли з басейну.
— Гаррі! — вигукнув Фред, чиє обличчя під грязюкою було біле, як сметана. — Як ти почуваєшся?
Здавалося, ніби хтось пришвидшено перемотував йому пам’ять: блискавка… Грим… снич… дементори…
— Що сталося? — Гаррі так рвучке підвівся, що всі аж охнули.
— Ти впав, — пояснив Фред. — Там було десь… може… із п’ятнадцять метрів…
— Ми думали, що ти загинув, — Алісію й досі трусило.
Герміона тихенько вискнула. Її очі були червоні.
— А як же гра? — запитав Гаррі. — Що сталося? Чи буде перегравання?
Усі мовчали. На Гаррі накочувалася жахлива правда.
— Ми ж… не програли?..
— Діґорі зловив снича, — сказав Джордж. — Після того, як ти впав. Він навіть не знав, що сталося. Коли ж побачив тебе на землі, просив не зараховувати їм перемогу. Хотів переграти матч. Але ж вони виграли чесно… це визнав навіть Вуд.
— А де Вуд? — Гаррі щойно помітив, що його нема.
— Він і досі в душовій, — сказав Фред. — Мабуть, хоче там утопитися.
Гаррі уткнувся чолом у коліна і обхопив руками голову. Фред узяв його за плече і потрусив.
— Нічого, Гаррі, ти ж ніколи ще не пропускав снича.
— Треба ж колись і не впіймати, — додав Джордж.
— Це ще не кінець, — сказав Фред. — Ну, програли ми сто очок, так? Але якщо Гафелпаф продує Рейвенклову, а ми поб’ємо Рейвенклов і Слизерин…
— Гафелпафу треба програти з різницею у двісті очок, — уточнив Джордж.
— Але якщо вони поб’ють Рейвенклов…
— Та ні! Рейвенклов не на їхні зуби. А ось якщо Слизерин програє Гафелпафу..
— Все залежатиме від очок — так чи інакше усе вирішить якась сотня…
Гаррі лежав і не озивався. Вони програли… Уперше в житті він програв у квідич.
Хвилин за десять прийшла мадам Помфрі і звеліла всім залишити його у спокої.
— Ми ще прийдемо, — пообіцяв йому Фред. — Не гризися, Гаррі, ти й далі найкращий наш ловець.
Гравці вийшли, залишаючи за собою брудні сліди. Мадам Помфрі незадоволено зачинила за ними двері. Рон з Герміоною підсунулися ближче до ліжка.
— Дамблдор був страшенно розлючений, — сказала тремтячим голосом Герміона. — Я ще ніколи його таким не бачила. Коли ти почав падати, він вибіг на поле, махнув своєю паличкою, і падіння заповільнилось. Потім він націлив паличку на дементорів, вистрілив на них якимось сріблом, і вони відразу змилися… він аж кипів, що вони туди приперлися…
— Він поклав тебе на чарівні ноші, — додав Рон. — І пішов до школи, а ноші з тобою пливли слідом за ним. Усі думали, що ти вже…
Рон замовк. А Гаррі думав про дементорів… про той голос, що кричав… Глянув на Рона з Герміоною… Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.
— А де мій “Німбус”?
Рон з Герміоною миттю перезирнулися.
— Що? — насторожився Гаррі.
— Ну… коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, — невпевнено проказала Герміона.
— І..?
— І вона впала… вона впала… ой, Гаррі… вона впала на Войовничу Вербу.
Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.
— І..? — Гаррі з жахом чекав відповіді.
— Ну… ти ж знаєш Войовничу Вербу, — промимрив Рон. — Вона ж… не любить, щоб на неї щось падало.
— Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс “Німбуса” сюди, — ледь чутно мовила Герміона.
Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків — усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Карта мародера

Мадам Помфрі змусила Гаррі пробути в лікарні аж до кінця тижня. Він не сперечався і не жалівся, проте не дозволив їй викинути рештки “Німбуса 2000″. Гаррі розумів, що це безглуздо, що “Німбуса” вже не відреставрувати, але нічого не міг із собою вдіяти: він мовби втратив свого друга.
До нього постійно хтось приходив і намагався підбадьорити. Геґрід прислав йому жмуток квіток щипавок, що нагадували жовту капусту, а Джіні Візлі, ніяково червоніючи, принесла саморобну листівку “Видужуй!”, яка пронизливо співала, аж поки Гаррі поставив на неї миску з фруктами. У неділю вранці його знову провідала вся ґрифіндорська команда, цього разу з Вудом, який замогильним голосом сказав Гаррі, що ні в чому його не звинувачує. Рон і Герміона засиджувалися в Гаррі до пізнього вечора. Але ніщо не поліпшувало його настрою, адже ніхто не здогадувався, що Гаррі тривожило найбільше.
Він нікому не розповів про Ґрима, навіть Ронові й Герміоні, бо знав, що Рон запанікує, а Герміона — кепкуватиме. Та хоч би там як було, а Ґрим з’являвся уже двічі, і двічі Гаррі ледь не загинув. Першого разу він мало не втрапив під “Лицарський автобус”, а тепер ось зірвався з п’ятнадцятиметрової висоти. Невже Ґрим переслідуватиме його, аж поки він і справді помре? Невже тепер усе своє життя він постійно остерігатиметься тієї тварюки?
А дементори?.. Згадуючи про них, Гаррі відчував сором і млість. Дементори на всіх навіюють жах, але ніхто при їхній з’яві не зомліває і не чує відлуння голосів загиблих батьків.
Адже Гаррі знав, чий то крик. Він чув ті слова, чув їх знову й знову у шкільній лікарні, коли лежав і дивився на смужки місячного сяйва на стелі. Коли до нього наближалися дементори, він чув останні миттєвості маминого життя; вона намагалася його врятувати від лорда Волдеморта, а той, убиваючи її, реготав… Гаррі провалювався в гарячкову дрімоту, занурювався в кошмарні марева про липкі зогнилі руки і відчайдушні благання, а коли враз прокидався, у голові в нього ще довго звучав голос матері.
*
Гаррі відчув полегкість, коли в понеділок повернувся до звичного шкільного галасу, де мусив думати про інші речі, дарма, що над ним постійно глузував Драко Мелфой. Мелфой неймовірно тішився поразкою Ґрифіндору. Нарешті він поскидав свої бинти і з превеликою насолодою розмахував руками, завзято зображаючи, як Гаррі падає з мітли. Півуроку зілля й настійок Мелфой розважався тим, що вдавав із себе дементора, аж Рон врешті не витримав і жбурнув йому в пику величезне й слизьке крокодиляче серце. Снейп вирахував з Ґрифіндору п’ятдесят очок.
— Якщо захист від темних мистецтв знову проводитиме Снейп, мене просто знудить, — сказав Рон, коли вони після обіду наближалися до Люпинового кабінету. — Ану, Герміоно, поглянь, хто в класі.
Герміона зазирнула в двері.
— Усе нормально! — сказала вона.
Професор Люпин знову був на своєму місці. Виглядало, що він справді хворів. Стара мантія обвисла йому на плечах, під очима темніли кола, проте, коли всі розсілися за парти, він привітно усміхнувся. Учні зразу засипали його скаргами про те, як Снейп знущався з них на попередньому уроці.
— Це нечесно, він вас лише заміщав, чого це він роздає нам домашні завдання?
— Ми ж про вовкулаків нічого не знаємо…
— …два сувої пергаменту!
— А чи казали ви професорові Снейпу, що вовкулаків ми ще не вивчали? — трохи насупившись, запитав Люпин.
Знову зчинився галас.
— Так, але він глузував, казав, що ми надто відстали…
— …він нас не слухав…
— …два сувої пергаменту!
Побачивши обурення на кожному обличчі, професор Люпин усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Я поговорю з професором Снейпом. Вам не обов’язково писати той реферат.
— Отакої?! — розчарувалася Герміона. — А я вже його закінчила!
Урок був дуже цікавий. Професор Люпин приніс скляний ящик з ліхтарником. Це кволе й безпечне на вигляд одноноге створіння було ніби зіткане із серпанку.
— Він заманює подорожніх у болото, — диктував професор Люпин. — Бачите ліхтарик на його лапці? Він собі стрибає… люди йдуть на світло… а тоді…
Ліхтарник за склом жахливо хлюпирснувся.
Коли задзвонив дзвоник, учні підхопили портфелі й рушили до дверей
— Одну хвилиночку, Гаррі, — покликав його Люпин. — На два слова.
Гаррі повернувся. Люпин накрив рядниною ящик з ліхтарником, повернувся до столу й почав запихати в портфель книжки.
— Я чув про матч, — сказав він, — і мені дуже шкода твоєї мітли. Чи можна її якось полагодити?
— Ні, — сказав Гаррі. — Верба розтрощила її на скіпки. Люпин зітхнув.
— Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив до Гоґвортсу. Ми з нею гралися — хто підійде якнайближче і торкнеться до її стовбура. Скінчилося тим, що хлопець на ім’я Дейві Ґаджен мало не розпрощався з оком, і нам заборонили до неї наближатися. Жодна мітла не вціліла б від цього дерева.
— А про дементорів ви чули? — насилу вимовив Гаррі.
Люпин кинув на нього поглядом.
— Так, чув. Таким лихим професора Дамблдора ще ніколи не бачили. Дементори останнім часом стали якісь неспокійні… розлютилися, що їх не пускають на територію школи… Це ж, мабуть, через них ти впав?
— Так, — зізнався Гаррі. А тоді, несподівано для себе самого, запитав: — Але чому?.. Чому вони так на мене діють? Хіба я такий…
— Слабкість тут ні до чого, — мовби читаючи його думки, втрутився Люпин. — Дементори діють на тебе сильніше за інших, бо ти пережив таке, що нікому й не снилося.
У кімнату зазирнуло осіннє сонце, кинувши промінь на посивіле Люпинове волосся і зморшки на його ще доволі молодому обличчі.
— Дементори — найгидомирніші істоти на нашій землі. Вони мешкають у найтемніших і найбрудніших місцях, люблять гнилизну і відчай, і звідусіль висмоктують спокій, надію та радість. Навіть маґли відчувають їхню присутність, хоча й не можуть їх бачити. Коли дементор поряд, у тобі зникають усі гарні відчуття і щасливі спогади. У твоїй пам’яті залишається тільки найжахливіше. А ти, Гаррі, пережив такі жахіття, що на твоєму місці будь хто зірвався б із мітли. Ти не повинен цього соромитися.
— Коли вони до мене наближаються… — Гаррі втупився в Люпинів стіл і ледве міг говорити, — я чую, як Волдеморт убиває мою маму.
Люпин підняв руку, ніби хотів обняти Гаррі за плечі, але передумав. На мить запала тиша…
— Але чому ж вони прийшли на гру? — запитав із відчаєм Гаррі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве