— Вони зголодніли, — незворушно відповів Люпин, клацнувши замочком портфеля. — Дамблдор не підпускає їх до школи, і їм нема від кого підживлюватися енергією… От вони й не стрималися, коли побачили такий натовп на стадіоні. Усі ці емоції… загальне збудження — то для дементорів справжній бенкет.
— В Азкабані, мабуть, жахливо, — пробурмотів Гаррі. Люпин похмуро кивнув.
— Фортеця стоїть далеко в морі, на крихітному острові. Проте і вода, і мури там практично зайві: в Азкабані в’язні потрапляють у пастку власного мозку, в якому не з’являється жодної радісної думки. Майже всі божеволіють за якісь кілька тижнів.
— Але ж Сіріус Блек зумів утекти, — сказав Гаррі. Портфель зісковзнув зі столу, і Люпин підхопив його на льоту.
— Це правда, — підтвердив він, випростуючись. — Блек зумів їх якось побороти. Я навіть не вірив, що таке можливе… Вважається, що дементори, якщо пробути з ними довший час, висмоктують з чарівників усю їхню силу…
— Але ж ви прогнали того дементора в поїзді, — несподівано сказав Гаррі.
— Існують… певні способи, — пояснив Люпин. — До того ж у поїзді був лише один дементор. Що більше їх є, то важче чинити їм опір.
— А які це способи? Ви можете мене навчити?
— Гаррі, я не великий мастак боротися з дементорами… якраз навпаки…
— А якщо вони знову припруться на матч? Я ж мушу якось захищатися…
— Ну.. — Люпин завагався, але глянувши в рішуче обличчя Гаррі, стрепенувся: — Гаразд, спробую допомогти. Але, мабуть, доведеться зачекати аж до наступного семестру. Маю багато роботи перед канікулами. І треба ж було мені захворіти в такий час!..
*
У Гаррі полегшало на серці: Люпин навчить його боротися з дементорами, і, може, йому вже не доведеться чути передсмертні вигуки мами. Також додала настрою нищівна поразка Гафелпафу в листопадовому матчі з Рейвенкловом. Зрештою, у Ґрифіндору ще залишалися шанси, але тепер він не мав права програти наступну гру. Вуд несамовито тренував команду, незважаючи на холодний дощ, що не переставав накрапати до самого грудня. Дементори більше не з’являлися: мабуть, гнів Дамблдора змусив їх залишатися на своїх постах біля входів у замок.
За два тижні до закінчення семестру небо раптом проясніло і стало молочно біле, а багнисту землю одного ранку вкрила іскриста паморозь. У замку відчувалося наближення Різдва. Учитель замовлянь Флитвік оздобив свою класну кімнату мерехтливими вогниками, які виявилися справжніми феями з крильцями. Учні радісно ділилися своїми планами на час канікул. Рон і Герміона вирішили залишитися в Гоґвортсі. І хоч Рон пояснював це тим, що не витримає двох “персівських” тижнів, а Герміона запевняла, що мусить попрацювати в бібліотеці, Гаррі прекрасно розумів, що вони залишаються заради нього, і був їм за це безмежно вдячний.
Усі, крім Гаррі, були захоплені тим, що останні вихідні цього семестру можна буде провести в Гоґсміді.
— О, ми запасемося там різдвяними дарунками! — зраділа Герміона. — Мамі з татом страшенно сподобаються ті льодяники зубочистки з “Медових руць”!
Змирившись із тим, що він знову буде єдиним третьокласником, що залишиться в замку, Гаррі позичив у Вуда журнал “Вибери мітлу”. Тепер він тренувався на допотопній шкільній “Падучій зорі”, повільній і тряській, і йому вкрай була потрібна нова мітла.
Суботнього ранку, в день подорожі до Гоґсміда, Гаррі попрощався з закутаними в плащі Роном та Герміоною і самотньо піднявся до ґрифіндорської вежі. За вікнами почав падати сніг, а в замку панували тиша і спокій.
— Тсс… Гаррі!
Він озирнувся, проходячи коридором на четвертому поверсі, і побачив Фреда й Джорджа, що визирали з поза статуї горбатої одноокої відьми.
— Ви чого тут? — здивувався Гаррі. — Чому не поїхали в Гоґсмід?
— Перш ніж їхати, ми вирішили тебе трошки розважити, — загадково підморгнув йому Фред. — Ідино сюди…
Він указав на порожній клас ліворуч від статуї. Гаррі увійшов туди за Фредом і Джорджем. Джордж обережно зачинив двері, усміхнено глянув на Гаррі і врочисто промовив:
— Перший різдвяний дарунок тобі, Гаррі!
Фред ефектним жестом витяг щось зі своєї мантії і поклав на парту. То був великий, квадратний і неймовірно пошарпаний чистий аркуш пергаменту.
Гаррі вирішив, що це просто черговий жарт Фреда і Джорджа.
— І що ж воно таке?
— Це, Гаррі, секрет нашого успіху, — сказав Джордж і ніжно погладив пергамент.
— Нам важко з ним розлучатися, — додав Фред, — але вчора ми вирішили, що тобі воно потрібніше.
— До того ж ми й так уже вивчили все напам’ять, — сказав Джордж. — І тепер передаємо тобі. Нам воно вже начебто й не потрібне.
— А що мені робити зі шматком старого пергаменту?
— Шматком старого пергаменту?! — Фред заплющив очі і скривився, ніби Гаррі завдав йому смертельної образи. — Поясни йому, Джордж.
— Ну.. Гаррі, коли ми були ще в першому класі… юні… безтурботні… і безневинні…
Гаррі пирхнув зі сміху. Він дуже сумнівався, що Фред і Джордж хоч колись були такі вже й безневинні.
— …скажімо, безневинніші, ніж тепер… отож ми тоді встряли в невеличку халепу з Філчем…
— …ми підірвали в коридорі бомбу з какульками, і це його чомусь засмутило…
— …він затяг нас до свого кабінету і почав, як завше, погрожувати…
— …покаранням…
— …четвертуванням…
— …а ми не могли не помітити у нього в шафі шухлядку з написом “Конфісковано, дуже небезпечно”.
— Цікаво, цікаво… — хихикнув Гаррі.
— Ну, і що було нам робити?.. — зітхнув Фред. — Щоб відвернути Філчеву увагу, Джордж кинув ще одну какабомбу, а я хутенько висунув шухлядку і витяг звідти… оце.
— Якщо чесно, то ми не зробили нічого поганого, — сказав Джордж. — Скоріш за все, Філч навіть не знав, що з цим робити. Хоча, якщо він його конфіскував, то, мабуть, таки щось підозрював…
— А ви знаєте, що з цим робити?
— Ну, звісно, — всміхнувся Фред. — Ця красунька навчила нас більше, ніж усі вчителі цієї школи.
— Ви мене розігруєте, — не повірив Гаррі, дивлячись на старий пошарпаний аркуш.
— Ти так гадаєш? — перепитав Джордж.
Він витяг чарівну паличку, легенько торкнувся пергаменту і промовив:
— Урочисто присягаю не затівати нічого доброго.
З того місця, що його торкнулася Джорджева паличка, почали розбігатися, мов павутиння, чорнильні лінії. Вони поєднувалися, перетиналися й розгалужувалися по всьому пергаменті, сягаючи кожного куточка. А тоді вгорі з’явилися великі зелені літери з френзлями, що склалися в такі слова:

Панове Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг,
що надають допомогу чарівникам бешкетникам,
мають честь репрезентувати
КАРТУ МАРОДЕРА

Це була деталізована карта Гоґвортського замку й довколишніх територій. Але, що найдивовижніше, по ній рухалися крихітні чорнильні цяточки, кожна з яких позначалася дрібновиведеним ім’ям. Гаррі ошелешено схилився над картою. Цяточка у верхньому лівому кутку показувала, що професор Дамблдор походжав зараз своїм кабінетом. Кицька сторожа місіс Норіс скрадалася на третьому поверсі, а Півз Полтерґейст підстрибував у кімнаті трофеїв. Блукаючи поглядом уздовж знайомих коридорів, Гаррі раптом помітив ще одну цікаву річ.
На карті було зображено низку переходів, у яких він ще не бував. А деякі з них вели…
— …просто в Гоґсмід, — Фред провів пальцем уздовж одного з них. — Переходів є сім. До речі, Філч знає про ці чотири… — показав він, — … але про оці знаємо тільки ми, і все. Не шукай того, що за дзеркалом на п’ятому поверсі. Ми користувалися ним минулої зими, але він обвалився — тепер там не пройти. І осюди краще не ходити: просто над виходом росте Войовнича Верба. Але зате ось цей, наприклад, веде прямісінько до підвалів “Медових руць”. Ми ним частенько лазимо. Вхід, як ти, мабуть, помітив, починається за цією кімнатою в горбі одноокої карги.
— Муні, Хвіст, Гультяй, Золоторіг, — зітхнув Джордж, погладивши заголовок карти. — Ми їм такі вдячні!
— Шляхетні й невтомні помічники нового покоління гультіпак, — урочисто мовив Фред.
— Ось і все! — жваво додав Джордж, — тільки не забувай щоразу її витирати…
— … а то ще хтось її побачить, — застеріг Фред.
— Просто легенько вдар по ній і скажи: “Шкоди заподіяно!”, і вона зітреться.
— Ну, що ж, юний Гаррі, — мовив Фред, передражнюючи Персі, — поводься належним чином.
— До зустрічі в “Медових руцях”, — підморгнув йому Джордж.
І, сяючи задоволеними усмішками, вони вийшли.
Гаррі стояв і дивився на дивовижну карту. Він бачив, як крихітна чорнильна місіс Норіс повернула ліворуч і зупинилася, занюхавши щось на підлозі. Якщо Філчеві справді про це невідомо… і якщо зовсім не треба проходити повз дементорів…
Він стояв, переповнений хвилюванням, але тут йому пригадалися почуті колись слова містера Візлі:
“Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок”.
Ця карта була однією з тих небезпечних магічних речей, про які попереджав містер Візлі… допомога чарівникам бешкетникам… Але ж, подумав Гаррі, я хочу тільки потрапити в Гоґсмід і не збираюся щось там красти чи на когось нападати… Фред і Джордж роками нею користувалися, і нічого страшного…
Гаррі провів пальцем уздовж таємного ходу до “Meдових руць”. Тоді зненацька, ніби за чиїмось наказом, згорнув карту, запхнув її в мантію і побіг до дверей. Легенько їх відчинив: ніде нікого. Обережно вислизнув з кімнати і сховався за одноокою відьмою.
Що робити далі? Він знову витяг карту і вражено побачив, що там з’явилася нова чорнильна фігурка з написом “Гаррі Поттер”. Ця фігурка знаходилася саме там, де й стояв Гаррі, посеред коридору на четвертому поверсі. Гаррі придивився уважніше. Фігурка вдарила відьму своєю малюсінькою чарівною паличкою. Гаррі зробив те саме, але нічого не сталося. Він знову глянув на карту. Біля його фігурки з’явилася крихітна булька з написом “Дісендіум”.
— Дісендіум! — прошепотів Гаррі і знову вдарив кам’яну відьму.
Горб статуї розкрився настільки, щоб туди пролізла худорлява людина. Гаррі швиденько роззирнувся, знову сховав карту, відштовхнувся й пірнув у отвір.
Він полинув додолу якимось кам’яним жолобом і бухнувся на холодну сиру землю. Звівся на ноги й роздивився. Довкола була суцільна темрява. Гаррі підняв чарівну паличку, проказав “Лумос!” і побачив, що опинився у вузенькому й низькому земляному тунелі. Узяв карту, вдарив по ній кінчиком палички, ледь чутно мовив “Шкоди заподіяно!” — і карта щезла. Він акуратно склав аркуш, сховав його в мантію і з завмиранням серця рушив уперед.
Тунель, що нагадував нору якогось велетенського зайця, звивався й завертав. Гаррі, спотикаючись, просувався вперед, тримаючи перед собою чарівну паличку.
Подорож була довга, але думка про “Медові руці” додавала сил. Він ішов, мабуть, з годину. Дорога почала підійматися вгору. Захеканий Гаррі наддав ходи. Обличчя його розпашіло, а ноги добряче змерзли.
Хвилин за десять він наштовхнувся на пощерблені кам’яні сходи, що вели кудись далеко вгору. Намагаючись не здіймати шуму, Гаррі пішов — сто сходинок, двісті… далі утратив лік і підіймався, дивлячись під ноги, аж поки вдарився головою об щось тверде.
Це було схоже на якийсь люк. Потираючи маківку голови, Гаррі прислухався: жодних звуків. Повільно відхилив покришку люка і визирнув назовні.
Він опинився в підвалі, заставленому дерев’яними ящиками. Гаррі вибрався з люка і опустив покришку. Вона так бездоганно зливалася з запилюженою підлогою, що ніхто б її там не помітив. Поволеньки підійшов до дерев’яної драбини. Нагорі виразно чулися голоси, дзенькіт дзвоника і грюкання дверей.
Гаррі вагався — іти чи не йти? Раптом зовсім близько рипнули двері, і хтось почав спускатися вниз.
— …і принеси ще один ящик драглистих слимаків, любий, бо їх уже майже розібрали… — почувся жіночий голос.
На драбині з’явилися чиїсь ноги. Гаррі сховався за величезний ящик. Повз нього протупали чиїсь кроки і хтось почав совати ящики біля протилежної стіни. Іншої нагоди може й не бути…
Стрімко й нечутно Гаррі вискочив зі своєї схованки й поліз по драбині. Унизу виднілася величезна спина та лискуча лисина якогось чоловіка, що схилився над ящиками. Нагорі Гаррі прослизнув у двері і опинився за прилавком “Медових руць”. Нахилився, відповз набік і лише тоді випростався… У “Медових руцях” було так багато гоґвортських учнів, що на Гаррі ніхто навіть не звертав уваги. Протискаючись між ними, він роззирався довкола, і ледве не розсміявся, коли уявив вираз поросячого обличчя Дадлі, якби той раптом побачив, де опинився Гаррі.
Там було безліч поличок з найнеймовірнішими ласощами. Кремові пастилки з горішками, мерехтливі рожеві квадратики заморожених кокосів, товсті медові іриски, ряди різноманітних шоколадок. Величезна діжка горошку на кожен смак і діжка свистошипів, про які розповідав Рон. Уздовж однієї стіни красувалися солодощі зі спецефектами: жуйка “Друбл” (яка заповнювала кімнату бульками пролісками, що не лускали цілий день), тонкі льодяники зубочистки, крихітні чорні перчортики (“дихніть на друзів вогнем!”), крижані мишки шкряботушки (“стукотіть зубами й попискуйте з нами!”), м’ятні жабки карамельки (“стрибають у шлунку, мов живі!”), крихкі цукрові пера і вибухові мармеладки.
Гаррі протиснувся крізь натовп шестикласників. У найдальшому кутку цукерні під написом “Незвичайні смаки” стояли Рон з Герміоною, розглядаючи льодяники зі смаком крові. Гаррі підкрався до них.
— Фу у! Гаррі цього не захоче, — скривилася Герміона. — Це для якихось упирів.
— А це? — Рон підсунув Герміоні під ніс банку тарганятини.
— Нізащо, — промовив Гаррі. Рон мало не впустив банку.
— Гаррі! — вискнула Герміона. — Ти чого тут? Як… як ти?..
— Ого! — вражено вигукнув Рон. — Ти вже вмієш являтися?!
— Та ні, звичайно! — сказав Гаррі і пошепки, щоб не почули інші, розповів про Карту мародера.
— Ти ба! А мені вони її ніколи не показували! — обурився Рон. — А я ж, як не як, їхній брат!..
— Ну, то й що? — мовила Герміона. — Гаррі ж однаково не триматиме її в себе, а віддасть професорці Макґонеґел. Правда, Гаррі?
— І не подумаю! — відповів Гаррі.
— Ти що, здуріла? — витріщив очі Рон. — Віддати таку цінну річ?
— Якщо віддавати, то треба сказати, де я її взяв! Фредові з Джорджем тоді капут! Філч їх приб’є!
— А ти подумав про Сіріуса Блека? — зашепотіла Герміона. — А раптом він скористається котримось ходом і проникне в замок! Треба попередити вчителів!
— Він не зможе проникнути через перехід, — заперечив Гаррі. — На карті сім таємних тунелів, так? Фред і Джордж вважають, що Філч знає про чотири з них. А з трьох інших — один завалився, над входом у другий росте Войовнича Верба, а той, яким я прийшов… ну… його важко помітити… звідки Блекові знати, що вхід до нього тут, у підвалі…
Гаррі завагався. А що, як Блек таки знає про цей тунель? Але Рон поважно прокашлявся і показав на оголошення, що висіло на дверях.

ЗА НАКАЗОМ МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ
Нагадуємо покупцям, що задля безпеки дементори патрулюватимуть на вулицях Гоґсміда щовечора після заходу сонця. Патрулювання буде скасовано відразу після того, як упіймають Сіріуса Блека. Радимо завершувати свої покупки до заходу сонця.
Веселого Різдва!

— Усе ясно? — тихенько мовив Рон. — Хотів би я бачити, як Блек вдирається в “Медові руці”, коли все село аж кишить дементорами. До того ж, якби хтось і вдерся, то власники “Медових руць” першими б це почули, правда? Вони ж тут мешкають!
— Так, але… але… — Герміона намагалася вигадати ще якесь заперечення. — Слухайте, але ж Гаррі не повинен тут з’являтися — він не має підписаного дозволу! Якщо хтось про це довідається!.. Це ж буде страшна халепа! Ще ж не вечір… а що, як Сіріус Блек з’явиться тут сьогодні? Зараз?..
— І як він зуміє розшукати Гаррі в таку погоду? — Рон показав на густий лапатий сніг, що кружляв за вікнами. — Слухай, Герміоно, це ж Різдво, Гаррі заслужив на свято.
Герміона стурбовано прикусила губу.
— Ти на мене настукаєш? — усміхнувся Гаррі.
— Ох… звичайно ж, ні… але їй богу, Гаррі…
— Гаррі, ти вже бачив свистошипи? — запитав Рон, схопив його за руку і поволік до діжки з кульками. — А драглистих слимаків? А кислотну шипучку? Фред колись мені таку дав, як мені було сім років. Вона миттю пропалила мені дірку в язиці. Пам’ятаю, як мама лупцювала його мітлою. — Рон замислено глянув на коробку з кислотною шипучкою. — Думаєш, Фред скуштує тарганятини, якщо я скажу, що це такі горішки?..
Рон з Герміоною розрахувалися за ласощі, і вони, втрьох вийшли надвір. Починалася хуртовина.
Гоґсмід нагадував різдвяну листівку. Солом’яні стріхи маленьких хатин і крамничок ховалися під сніговою ковдрою. Двері були прикрашені вінками з гостролиста, а з дерев звисали гірлянди зачарованих свічок.
Гаррі не мав теплого одягу, тож тепер здригався від холоду. Вони просувалися вулицею назустріч вітру, Рон і Герміона кричали крізь шарфи:
— Це пошта…
— А там далі “Зонко”…
— Можемо зайти у Верескливу Халупу…
— Послухайте, — запропонував Рон, цокаючи зубами, — може гайнемо в “Три мітли” на маслопиво?
Кого кого, а Гаррі не треба було вмовляти — на вітрі руки в нього геть задубіли. Друзі перейшли на протилежний бік вулиці і зайшли в невеличкий шинок.
Усередині було гамірно, тепло й накурено. Зграбна жіночка з приємним обличчям обслуговувала біля стійки компанію галасливих чаклунів.
— Це мадам Розмерта, — сказав Рон. — Я принесу напої, добре? — додав він і злегка почервонів.
Гаррі й Герміона всілися за вільним столиком у глибині кімнати між вікном та пишною різдвяною ялинкою, що стояла біля каміна. Рон повернувся з трьома пінистими кухлями гарячого маслопива.
— Веселого Різдва! — радісно підняв він свій кухоль.
Гаррі зробив великий ковток. Нічого смачнішого він досі не куштував: усе його тіло просякло теплом.
Раптом волосся йому розкуйовдив легкий протяг: хтось знову відчинив двері “Трьох мітел”. Гаррі визирнув з за свого кухля і ледь не захлинувся.
Обтрушуючи сніг, у шинок заходили професорка Макґонеґел і професор Флитвік. За ними увійшов Геґрід, заглиблений у розмову з міністром магії Корнеліусом Фаджем — огрядним чоловіком у зеленому капелюсі й плащі в тоненьку смужку.
Рон з Герміоною затулили руками Гарріну голову і заштовхали його під стіл. Розпашілий від маслопива, Гаррі стиснув порожній кухоль і дивився, як ноги вчителів і Фаджа підійшли до барної стійки, тропіки постояли і, розвернувшись, рушили просто на нього.
Десь угорі Герміона прошепотіла “Мобіліарбус!”
Різдвяна ялинка, що стояла біля їхнього столу, відірвалася на кілька сантиметрів від землі, пересунулася вбік і, заступивши їх, опустилася на підлогу вже перед столом. Визираючи з під густих нижніх гілок, Гаррі побачив, як біля сусіднього столу засовалися стільці, а тоді почув зітхання й кахикання вчителів та міністра, що сідали за стіл.
До них одразу ж наблизилися блискучі бірюзові півчеревички на високих каблучках.
— Маленька гірська вода, — сказав жіночий голос.
— Це мені, — відповіла професорка Макґонеґел.
— Чотири кухлі гарячої медовухи…
— О, дєкую, Розмерто, — озвався Геґрід.
— Содова з вишневим сиропом і парасолькою.
— Ммм! — прицмокнув губами професор Флитвік.
— А для вас порічковий ром, пане міністре.
— Дякую, люба Розмерто, — відгукнувся Фаджів голос. — Приємно бачити тебе знову, мушу зізнатися. Може, теж з нами вип’єш? Прошу, приєднуйся…
— Дуже вам дякую, пане міністре.
Гаррі бачив, як блискучі каблучки поцокотіли геть, а потім повернулися назад. Гаррі здавалося, що його серце калатало мало не в горлі. Як він не подумав, що в учителів сьогодні також останні вихідні в семестрі? Цікаво, скільки вони збираються тут сидіти? Йому ж іще треба дістатися до “Медових руць”, якщо він хоче вчасно повернутися до школи… Біля нього нервово сіпнула ногою Герміона.
— То що привело вас у наші хащі, пане міністре? — пролунав голос мадам Розмерти.
Гаррі побачив, як Фаджеві сідниці засовалися на стільці, наче він перевіряв, чи ніхто не підслуховує.
— Що ж іще, моя люба, як не Сіріус Блек? — ледь чутно відповів Фадж. — Ти ж, мабуть, чула, що сталося в школі на Гелловін?
— Та різні чутки доходили, — зізналася мадам Розмерта.
— Геґріде, ти що, розпатякав усе на цілий шинок? — роздратовано мовила професорка Макґонеґел.
— Пане міністре, ви вважаєте, що Блек і досі десь тут? — прошепотіла мадам Розмерта.
— Я в цьому переконаний, — відрубав Фадж.
— Ви знаєте, що дементори уже двічі обшукували мій шинок? — обурилася мадам Розмерта. — Відлякали усіх моїх клієнтів… це дуже шкодить бізнесові, пане міністре.
— Розмерто, люба моя, мені вони також не подобаються, — зніяковів Фадж. — Але мусимо… запобіжні заходи… прикро, але що вдієш… я щойно з ними зіткнувся. Вони розлючені на Дамблдора — він не пускає їх на територію школи.
— Ще цього не вистачало! — гостро озвалася професорка Макґонеґел. — Що б то була за наука, якби довкола сновигали ті почвари?
— Суща правда! — пискнув крихітний професор Флитвік, чиї ніжки гойдалися високо над підлогою.
— Проте, — наполіг Фадж, — вони захищають вас від значно гіршого… ми ж усі розуміємо, на що здатний Блек…
— Ви знаєте, мені й досі важко в це повірити, — замислилася мадам Розмерта. — Я б і подумати не могла, що Сіріус Блек стане служити темним силам… я ж пам’ятаю його ще хлопчиком у Гоґвортсі. Якби ви мені тоді сказали, що з нього вийде, я б вирішила, що ви перебрали медовухи.
— Ти ще не все знаєш, Розмерто, — похмуро озвався Фадж. — Його найгірші злочини мало кому відомі.
— Найгірші? — перепитала мадам Розмерта, а її голос аж забринів від цікавості. — Тобто ще гірші, ніж убивства усіх тих бідолах?
— Саме так, — підтвердив Фадж.
— Не може бути. Хіба існує щось гірше?
— Ти казала, Розмерто, що пам’ятаєш його з Гоґвортсу, — тихо промовила професорка Макґонеґел. — А пригадуєш, хто був його найкращим приятелем?
— Аякже, — усміхнулася мадам Розмерта. — Вони були нерозлийвода, правда? Скільки разів приходили сюди — ой, як вони мене тоді смішили! Така весела парочка — Сіріус Блек і Джеймс Поттер!
Кухоль вислизнув з Гарріних рук і дзенькнув об підлогу. Рон ткнув його ногою.
— Саме так, — погодилася професорка Макґонеґел. — Блек і Поттер. Душа цілої компанії. Обидва розумні… блискучий розум… правда, гірших бешкетників ні до, ні після них, мабуть, не було…
— Тєжко сказати, — реготнув Геґрід. — Фред із Джорджем могли б дати їм фори.
— Блек і Поттер були як брати! — втрутився професор Флитвік. — Нерозлучні!
— Так воно й було, — підтвердив Фадж. — Поттер нікому так не довіряв, як Блеку. Вони й після школи приятелювали. Блек був дружбою на весіллі Джеймса і Лілі. А згодом став хрещеним батьком Гаррі. Звичайно, Гаррі про це не знає. Можете уявити, як би він страждав…
— Через те, що Блек злигався з Відомо Ким? — прошепотіла мадам Розмерта.
— Гірше, моя люба… — Фадж стишив голос. — Мало кому відомо, що Поттери знали: Відомо Хто їх переслідує. Дамблдор, який завжди невтомно боровся з Відомо Ким, мав кілька добрих шпигунів, і один з них сповістив, що Джеймсові й Лілі загрожує небезпека. Дамблдор відразу їх попередив і порадив десь сховатися. Але від Відомо Кого сховатися не так легко, і Дамблдор підказав їм скористатися чарами Довіри.
— А як вони діють? — мадам Розмерта з цікавості затамувала подих. Професор Флитвік прокашлявся.
— Це неймовірно складні чари, — пропищав він, — вони магічно запечатують якусь таємницю в глибині чиєсь душі. Особа, обрана для зберігання таємниці, називається Тайнохоронець. Таку таємницю неможливо розкрити — хіба що, звісно, сам Тайнохоронець вирішить її розголосити. Відомо Хто міг би роками шукати Лілі та Джеймса, але так би їх і не знайшов, навіть, якби тицьнувся носом у вікно їхньої вітальні!
— То Блек був Тайнохоронцем Поттерів? — прошепотіла мадам Розмерта.
— Саме так, — відповіла професорка Макґонеґел. — Джеймс Поттер запевняв Дамблдора, що Блек радше загине сам, аніж їх видасть, що Блек і сам подумує про схованку.. але Дамблдор усе одно хвилювався за них. Пригадую, він навіть запропонував себе на їхнього Тайнохоронця.
— Він підозрював Блека? — охнула мадам Розмерта.
— Він мав інформацію, що хтось близький до Поттерів інформує Відомо Кого про кожен їхній крок, — похмуро відповіла професорка Макґонеґел. — Він якийсь час підозрював, що серед нас є зрадник.
— Але Джеймс Поттер наполягав на Блекові?
— Так, — важко зітхнув Фадж. — А тоді не минуло й тижня після застосування чарів Довіри, і…
— Блек його зрадив?! — зойкнула мадам Розмерта.
— Так. Блекові набридла роль подвійного агента, він вирішив відверто оголосити про свою підтримку Відомо Кого, але хотів це зробити, очевидно, після смерті Поттерів. А далі ми всі знаємо: Відомо Хто зазнав краху, коли зустрівся з малим Гаррі Поттером. Його сила пропала, і він утік. А Блек опинився ні в сих ні в тих: його патрон зазнав поразки саме тоді, коли виявилося, що він зрадник. Блек не мав іншого вибору, як рятуватися втечею…
— Продажна шкура, шляк би його трафив! — Геґрід вилаявся так гучно, що півшинку стихло.
— Тсс! — просичала професорка Макґонеґел.
— Я си зустрів його! — хрипів Геґрід. — Я був, мабуть, останній, хто його бачив, перед тим, як він повбивав усіх тих людей! Це ж я забирав Гаррі з будинку Лілі та Джеймса, коли вони були вже мертві! Витяг його з під руїн… бідне дитєтко, він уже мав рану на чолі… аж тут си з’явив Сіріус Блек на своєму летючому мотоциклі. Я тоді си й не здогадував, що він там робив… що він Тайнохоронець… Думав, він просто примчав на поміч… Був блідий і весь аж си тіпав. А я… знаєте, шо я зробив? Я СИ ПОЧАВ ЙОГО ВТІШАТИ! — заревів Геґрід.
— Геґріде, прошу! — не витримала професорка Макґонеґел. — Не треба так кричати!
— Звідки я мав знати, що він си думав тілько про Відомо Кого і йому начхати було на Лілі та Джеймса?! Каже: “Геґріде, дай мені Гаррі, я його хрещений батько, я про нього подбаю…” Аякже!.. Я ж мав наказ від Дамблдора: віддати Гаррі тілько його тітці. Я й кажу Блекові: “Ні”. Блек си покрутив покрутив і відступив. Дав мені свого мотоцикля, аби я відвіз дитєтко. Каже: “Мотоциколь мені вже ні до чого”… І як я си не здогадав?! Він бо так любив свого мотоцикля, і раптом віддає мені! Бо йому, видите, “він уже ні до чого”! Дурна моя голова!.. Блек хотів зникнути ще до того, як міністерство зачне його розшук. Дамблдор знав, шо він Тайнохоронець Поттерів.
А якби я віддав йому Гаррі, га?! Та він би викинув його зі свого мотоцикля десь у море. Сина свого найліпшого товариша!.. Бо коли чарівник си переходит до темних сил, йому вже всьо по цимбалах…
Після Геґрідових слів запала довга мовчанка.
Її порушила мадам Розмерта.
— Але ж він далеко не втік, правда? — не без утіхи промовила вона. — Міністерство магії зловило його наступного ж дня!
— Якби ж то… — гірко зітхнув Фадж. — Його знайшли не ми, а Поттерів друг Пітер Петіґру. Він з горя ледь не збожеволів. Знав, що Блек — Тайнохоронець Поттерів, і вирішив знайти його сам.
— Петіґру… той малий товстун, що в Гоґвортсі завжди волочився за ними як хвостик? — запитала мадам Розмерта.
— Він обожнював Блека і Поттера, — додала професорка Макґонеґел. — Хоч ніколи й не дорівнювався до них талантом. Я часто бувала з ним надто різка. Як я тепер шкодую… — зашморгала вона носом, мовби на неї напала нежить.
— Ну, годі… годі, Мінерво, — лагідно мовив Фадж, — Петіґру помер як герой. Нам розповідали свідки, звичайні маґли — ми згодом стерли їм пам’ять — вони розповідали, як Петіґру ридав: “Як ти міг, Сіріусе?! Це ж Лілі і Джеймс!..” Петіґру потягнувся за чарівною паличкою, але Блек, звісно, виявився спритнішим — розірвав Петіґру на дрібні шматочки…
Професорка Макґонеґел висякалася і забурмотіла:
— Дурненький хлопчик… невдаха… завжди програвав дуелі… Краще б залишив це міністерству…
— Йой, повірте, якби я си дістав до Блека швидше за того малого Петіґру, я бим си не бавив з ним чарівними паличками… я б його роздер… отак во… на кавалки, — заревів Геґрід.
— Ні, Геґріде, ні, ти навіть не розумієш, — заперечив йому Фадж. — Тільки вишколені чаклуни бойовики могли протистояти Блекові. Я був тоді помічником міністра у відділі магічних катастроф і одним з перших прибув на те місце… Я… я цього ніколи не забуду. Мені й досі це сниться. Вирва посеред вулиці — така глибока, що аж видно потріскані труби водогону. Скрізь тіла людей, верески маґлів… А Блек стоїть і регоче з того, що лишилося від Петіґру… закривавлена мантія і кілька… кілька шматочків…
Фадж замовк. Було чути, як зашморгали відразу п’ятеро носів.
— Отаке то, Розмерто, — пробурмотів Фадж. — Блека схопили двадцять бойовиків з магічного загону спецпризначення, а Петіґру посмертно нагородили орденом Мерліна першого ступеня, що стало хоч якоюсь утіхою для його бідолашної матері. А Блека запроторили до Азкабану.
Мадам Розмерта протяжно зітхнула.
— А чи правда, пане міністре, що він божевільний?
— Я й сам волів би так думати, — поволі озвався Фадж. — Поразка патрона, звичайно, дещо скаламутила його розум. Убивство Петіґру і всіх отих маґлів нагадувало поведінку загнаного в кут і доведеного до відчаю чоловіка — жорстокий… безглуздий вчинок. Але я зустрічався з Блеком, коли нещодавно здійснював інспекцію Азкабану. Розумієте, більшість ув’язнених сидять у тій темряві і щось собі бурмочуть… Але мене просто вразило, наскільки нормально поводився Блек. Він говорив зі мною абсолютно логічно. Це мене збентежило. Можна було подумати, що він просто занудьгував. Запитав, чи я вже переглянув свою газету, бо він давно не розгадував кросвордів. Я був приголомшений, що дементори, які стоять біля його дверей удень і вночі, майже на нього не вплинули — до Блека ж там, знаєте, приставлено чи не найпотужнішу охорону.
— А як ви гадаєте, пане міністре, з якою метою він утік? — запитала мадам Розмерта. — Чи ж не хоче він, боронь Боже, знову злигатися з Відомо Ким?
— Думаю, що це його… е е… кінцева мета, — ухильно відповів Фадж. — Але ми сподіваємося піймати його значно раніше. Мушу сказати, що самотній і покинутий всіма Відомо Хто — це одне… але поверніть йому найвірнішого слугу — і… страшно й подумати, що з того може вийти…
Зверху на столі дзенькнуло скло — хтось поставив свого келиха.
— Знаєш, Корнеліусе, якщо ти хочеш устигнути на вечерю з директором, то треба повертатися до замку, — сказала професорка Макґонеґел.