більший демократизм членів Громади, а та-
кож економічні, соціальні та етнічні особли-
вості Одеси. Мабуть, тому ніде так тісно не
перепліталися опозиційні громадські течії, як
в цьому місті. Члени Громади були добре
знайомі і гостро дискутували з лідерами за-
гальноросійського ліберального гуртка
С. Южаковим та Г. Афанасьєвим, з відомим
одеським конституціоналістом О. Гернетом,
з представниками численних революційних
народницьких гуртків.’ На їх зборах часто
були присутні Є. Борисов, В. Мальований,
Я. Шульгін, О. Андрієвський. У свою чергу
народники з симпатією ставилися до одесь-
ких громадівців. На зборах Громади нерід-
ко були присутні О. Желябов, В. Дебагорій-
Мокрієвич, лекції Смоленського слухала
Віра Фігнер. Знайомими членів Громади бу-
ли Чубаров, Лизогуб, Ковальський, страчені
у 1878—79 рр. Як свідчить студент Куріцин,
який почав давати посвідчення в жандарме-
рії на своїх колишніх соратників з револю-
ційної діяльності, відомий революціонер Сте-
фанович зі співчуттям ставився до руху «ук-
раїнофілів», вважаючи, що завдяки тій висо-
кій зацікавленості, яку останні виявили до
життя народу, з них утворюються добрі ре-
волюціонери. Дійсно, активними народни-
ками стали колишні українофіли В. Крав-
цов та Г. Попко. Не завжди, одначе, такі
переходи відбувались в одному напрямку.
Так, у 1877 p; з гуртка «башенців» до Гро-
мади перейшов Георгій Васильович Хандо-
жевський.
Незважаючи на близькі стосунки з колом
революціонерів, а також на схожість полі-
тичних ідеалів, Громада так і не увійшла
до єдиного народницького революційного по-
току. Молодь з яскраво вираженими наукови-
, ми інтересами відштовхували від народниць-
кого руху примітивізм його соціальної докт-
рини, нетерпимість, варварські методи бо-
ротьби, фанатизм, культ «спрощення», котрий
виражався, за споминами В. Дебогорія-Мок-
рієвича, у наступному: «…в те времена при
сношениях с рабочими у пропагандистов
практиковался весьма фальшивый прием.
«Вы—краеугольные камни будущего строя»,—
нашептывали они рабочему. «Вы — револю-
ционеры!.. Рабочие-герои! А мы, интеллиген-
ция, ни к чему не годны. Мы, дворяне, все
дрянь». Така постановка питания поясню-
валась ще й тим, що революціонерів-народ-
ників, котрі проголошували подібні промови,
можна було вважати інтелігенцією лише з
певними застереженнями. Як правило, це бу-
ли або колишні бурсаки, або недовчені студен-
ти, а якщо вони й закінчували курс універси-
тету, то не виявляли ані бажання, ані особ-
ливого таланту у здобуванні наукових цін-
ностей. Тому розумова атмосфера народниць-
ких гуртків не приваблювала юнаків з дійс-
но науковим, творчим складом розуму. І це
незважаючи на величезну потребу тодішньо-
го студентства брати участь у політичній бо-
ротьбі! Ось що писав, у своїй автобіографії
з цього приводу Д. Овсянико-Куликовський:
«К самоотверженным деятелям и героям тог-
дашнего (половины 70-х годов) воинствую-
щего народничества и социализма я питал
чувства уважения и пиетета, но меня к ним
не тянуло. Мне нужен был более свободный,
более широкий круг левой интеллигенции,
не связанный определенной программой дея-
тельности (вроде, например, «хождения в на-
род») и слишком тесной догмой революцион-
ного вероучения. Мне хотелось вращаться в
среде, где уделяется внимание вопросам ис-
торического и национального развития Рос-
сии, где также ценят и чтут науку как тако-
вую, где не требуют «опрощения» и ничего
не находят странного и зазорного в том, на-
пример, что я изучаю санскритский язык,
усердно читаю Гомера, русские летописи,
церковно-славянские тексты и т. д. Демокра-
тические идеи в их разных формах, начиная
старым славянофильством и кончая новей-
тим (в то время) социалистическим народ-
ничеством, меня интересовали и манили, но
постулат «опрощения», отеречения от науки
и всех ценностей цивилизации, самозаклина-
ния интеллигенции на алтаре исключитель-
ного народолюбия был органически чужд мо-
ей душе и противоречил всей совокупности
моих умственных интересов и заветных стрем-
лений.
Так вот, средою, почти полностью отвечаю-
щею моим запросам, и оказалась Одесская
громада. И я сразу почувствовал, что в ней
я найду свое интеллектуальное и моральное
пристанище».
Одначе присутність радикальної револю-
ійної течії досить відчутно позначалася і на
внутрішніх дискусіях Громади. Той же автор
згадує: «Припоминаю один мелкий, но по-
казательный случай. На вечеринке громад-
ской молодежи, на квартире одного из стар-
ших членов Громады этот последний, чело-
век умный, симпатичный и .глубоко искрен-
ний, воспламенившись, произнес исступлен-
ную речь на тему о «неоплатном долге наро-
ду» всех и каждого из нас без исключения,
в силу чего «все мы» нравственно обязаны
жертвовать собою для блага народа, а кто
этого не сделает, тот •— подлец! — «Пока
мы еще не отдались всецело народной идее’
(а выше этой идеи нет ничего), до тех пор
мы — подлецы», — кричал оратор, — «и я
подлец, и вы все, и вот он (указывая на ме-
ня) в том числе!». Говоривший был мой род-
ственник (муж моей кузины и подруги дет-
ства) и большой моей! /приятель (покойный
В. Г. Мальованый). Я слушал сочувственно
и с некоторой теоретической готовностью до-
пустить возможность такой постановки во-
проса… Но чем больше входил оратор в
азарт, чем пламеннее горели его слова, тем
равнодушнее и холоднее становился я, и, на-
конец, почувствовал некоторую психическую
духоту, спертость интеллектуальной атмо-
сферы, мне чудилось что-то горячечное и при-
падочное, ц меня неудержимо потянуло в эту
минуту к моим книгам, к «сравнительной
грамматике» Боппа, к «компендиуму» Шлей-
хера, к анализу и рассуждению, к свобод-
ной, «чистой» науке, и спокойной мысли во-
обще, к Спенсеру в частности».
В Громаді дуже серйозно вивчалась сучас-
на суспільна думка. Там студіювали К. Марк-
са, Ж. Прудона, О. Конта, .захоплювались
працями Г. Спенсера і в філософському пла-
ні сповідували позитивізм. Саме тому соціо-
логія вбачалася їм тим могутнім інструмен-
том, за допомогою якого можна буде розтяти
суспільне життя і простежити течію соці-
альних процесів у всій їх глибині та ціло-
сті. Захоплення західною соціальною дум-
кою також не в малій мірі пояснювалось від-
критістю Одеси..всім міжнародним економіч-
ним та розумовим Вітрам. Соціологічні зацікав-
лення одеського українського гуртка виразно
переважали історичні та етнографічні. Одесь-
ка громада на той час суттєво не вплинула
на стан українознавчих студій Одеського то-
вариства історії та старожитностей — на від-
міну від Києва, де аналогічні наукові інсти-
туції підпадали – під контроль українських
діячів. Такий підхід призвів до появи цілої
низки статей та робіт соціологічної темати-
ки, створених, головним чином, представника-
ми молодшого покоління Громади.
Є. Борисовим були простежені деякі аспек-
ти соціального устрою села («Малорусское
сельское общество», ж. «Слово», 1879, № l).
а також розглянуті проблеми старцювання у
нормах російського законодавства («Слово»,
1879, №4).
Проблему соціологічного дослідження особ-
ливих соціальних груп — культурних піоне-
рів поставив у низці статей Д. Овсянико-Ку-
ликовський. Він не думав, що соціальна
революція спроможна негайно оновити на-
родне життя на справедливих засадах, а вва-
жав, що «социально-революционное движе-
ние — лишь один из факторов резложения и
пересоздания современного строя». Він не
думав, що існуючі революційні організації є
тим важелем, який у найближчому майбут-
ньому спроможний буде здійснити справді
глибокий соціально-культурний переворот в
житті найширших народних мас. Позиція
Овсянико-Куликовського полягала в тому,
що більш потужні сили для гармонійного со-
ціального оновлення зберігаються в надрах
самого народу, і час від часу вони спонтан-
но прориваються на світло денне. Ілюструє
цю тезу Овсянико-Куликовський на прикладі
сектантських рухів. Серією своїх статей він
показує, що поява секти є феноменом соці-
ально-культурного реформаторства, яке здій-
снюється самою народною стихією. Більше
того, це реформаторство охоплює в мінімаль-
ні часи досить широкі верстви населення і,
що головне, воно здатне докорінно змінити
не тільки народну психологію і традиційні
вірування, але й такі консервативні соціальні
інститути як сім’я та культова організація,
чого не здатні були зробити соціальні євро-
пейські революції. Таким чином, Овсянико-
Куликовський пропонував розглянути секти
як певну соціальну групу культурних піоне-
рів, пропонував дослідити цей феномен і взя-
ти його до уваги революційним організаціям.
Взагалі соціологічні екскурси Овсянико-
Куликовського відзначалися психологічним
підходом, що було, напевно, наслідком суб’-
єктивістських нахилів, а також професійних
зацікавлень цього видатного в майбутньому
культуролога.
Ґрунтовним соціологічним описом наявних
в укранському суспільстві артільних форм
праці стала закінчена вже на засланні кни-
га Ф. Щербини “Очеркн южнорусских арте-
лей и общинно-артельных форм”. Поруч із
змістовним описом характерних рис та особ-
ливостей цих артілей та общинних форм в
українському суспільстві автором подається
їх класифікація, простежується історичне
походження і розвиток, розглядаються впли-
ви російських общинних форм. Щербина ви-
діляє артілі типу Запорізької Січі (чумацькі
валки; артілі дніпровських лоцманів, заброд-
чеські ватаги та ін.), артілі перехідного та
змішаного типів (кримські соледобувні арті-
лі), землеробські та сільськогосподарські ар-
тілі (толока, гуртова, артілі ніжинських тю-
тюнниць та ін.), артілі великоросійського
типу (севастопольських човнярів, бендюжни-
ків, плотників). Розглядає також специфічні
громади старців, конокрадів, чабанів та ін.
Слід сказати, що ця перша робота в майбут-
ньому видатного статистика та історика бу-
ла виконана на високому науковому рівні і
не втрачала свого значення і в пізніші часи.
Посилки на неї знаходимо у фундаменталь-
ній праці М. Грушевського «Історія Украї-
ни — Руси».
З політичних теорій громадівці віддавали
перевагу соціалістичним доктринам. Зацікав-
леність соціалістичною проблематикою ви-
разно проступала в соціологічних писаннях
членів Громади. Так, описуючи устрій україн-
ського села, Є. Борисов головну увагу при-
діляв описові общинних елементів у сіль-,
ському суспільстві — інститутам «громади»,
«дівоцтва», «парубоцтва». Одначе най-
більш рельєфно, проблема общини в україн-
ському сільському суспільстві була постав-
лена Ф. Щербиною. Крім суто наукового
змісту, в його книзі міститься ще й підтекст,
який, без сумніву, був наслідком тих диску-
сій, котрі:, вели украінські гуртківці між со-
бою, а також з представниками загальноро-
сійських революційних кіл.
Федір Щербина закінчив свою книгу на
засланні. В одному з своїх листів до тестя,
одеського купця Шаповалова, котрий зай-
мався організацією видання книги. Щербина
прохав його не видавати книгу в разі, якщо
цензура. внесе зміни у главу VIII. Під час
трусу на квартирі Шаповалова цей лист ви-
кликав підозри жандармів і, відповідно, за-
борону друку книги. Одначе пізніше цю за-
борону зняли, і книга вийшла у повному об-
сязі. Якраз у VIII главі міститься той під-
текст, заради якого, власне, і була написана
книга. Ф. Щербина хотів науковим способом
довести, що українському народові була при-
таманна общинна організація праці. Як ві-
домо, російська сільська община була в по-
літичних доктринах народників головним фак-
тором можливого соціалістичного оновлення
суспільства. В Україні земельної общини не
було. Це, напевне, ставило перед українськи-
ми соціалістами складну теоретичну пробле-
му. «В Малороссии действительно .в самом
корне подрезана земельная община…», — ви-
знає Щербина і приписує це лихим наслід-
кам української історії. І далі своєю кни-
гою доводить, що, незважаючи на негативний
(на його погляд) факт відсутності земельної
общини, в українському суспільстві таки іс-
нують общинні форми організації праці, а
значить, український народ також здатний
на творення вищих форм суспільного ладу.
«Таким образом, отсутствие общинного зем-
левладения собственно в Малороссии нимало
но обуславливается национальными осо-
бенностями малорусского племени. Те же
малороссы при других условиях, в дру-
гих местах удержали в своей жизни об-
щинно-земельные формы в их чистом ви-
де, — явно полемізує з невідомими опонента-
ми Щербина, — и так, следовательно, мне-
ние о каком-то племенном нерасположении
малорусского народа к ассоционному началу
оказывается сущей нелепостью. Это один из
тех поклепов на народ, которые возможны
только при положительном незнании или при
бессознательном игнорировании фактов дейст-
вительной жизни».
Таким чином, соціалістична заангажова-
ність Щербини зашкодила його суто науко-
вим висновкам. В індивідуалізмі українсько-
го селянина він бачив безперечне соціальне
зло. «Что малороссы индивидуалисты — это
так, положим, но при всем том черт все-таки
не так страшен, как его малюют», — писав
Щербина. Він не побачив у відсутності
сільської общини якраз те позитивне, що
втримала українська людність попри весь
трагізм власної історії, не помітив, що інди-
відуалізм був стержневим явищем європей-
ської цивілізації, до якої через цю свою особ-
ливість належав український народ. Таким
чином, Одеська громада перебувала під
впливом типово народницьких соціалістичних
доктрин з їх упаданням перед російською
земельною общиною.
Одначе книга Щербини свідчить і про те,
що соціалістичні погляди громадівців до дея-
кої міри переросли народницькі рамки, бо в
існуючих в Україні общинних формах Щер-
бина вже не бачить сили, спроможної проти-
стояти зростаючому капіталізмові. Цінність
існуючих общин для Щербини полягає перш
за все в тому, що вони являють собою доказ
принципової можливості майбутнього спра-
ведливого суспільного ладу, основаного на
колективних формах праці.
Соціалістичну ж перспективу пов’язували
громадівці з народженим робітничим рухом,
поділяючи, таким чином, драгоманівську по-
літичну доктрину. Тісні зв’язки з робітничим
гуртком Заславського підтримували Ф. Щер-
бина та Є. Борисов. Про зацікавленість гро-
мадівців робітничим рухом, про їх пильну
увагу до робітничих справ і гуртків в Одесі
свідчать і їх дописи до женевської «Грома-
ди». Таким чином, соціалістична ідея гро-
мадівців являла собою щось середнє між
російським народництвом і тодішнім європей-
ським соціал-демократизмом.
Одеська громада підтримувала М. Драго-
манова і стосовно того, що соціалістична пер-
спектива у кожної нації має бути своя, і
тому політичну роботу треба будувати на на-
ціональному грунті. За підтримкою Драгома-
нова в 1877 році Д. Овсянико-Куликовський
видав у Женеві книгу «Записки южно-рус-
ского социалиста», якою сподівався виклика-
ти дискусію серед російської політичної емі-
грації про необхідність національного підхо-
ду до соціалістичної пропаганди і побудови
опозиційних організацій на федералістських
засадах (Докладніше це питання буде роз-
глянуто в наступному розділі).
Широкі розбіжності серед членів Громади
спостерігалися з приводу способів політич-
ної діяльності: від позицій поміркованого лі-
бералізму до радикального революційного
напрямку. Одначе навіть серед найбільш
революційне настроєних членів Громади ме-
тоди політичного терору прихильників не зна-
ходили.
Цікавою особливістю Одеської громади
було те, що, на відміну від Київської, в пер-
шій носіями виразних радикальних тенден-
цій виступали саме представники «старої»
Громади (Смоленський, Андрієвський, Шуль-
гін, Ковалевський, Мальований), деякі з них
мали тісні стосунки з революційним підпіл-
лям. Представники ж молодшого покоління,
навпаки віддавали перевагу науково-освітній
праці, і принаймні двоє з них — Ф. Щерби-
на та Д. Овсянико-Куликовський — у май-
бутньому досягли найвищих наукових щаб-
лів. Таким чином, в Одеській громаді зна-
йшла реалізацію на практиці драгоманівська
програма стосовно молодіжного українського
руху. У цілому ж завдяки «старій» Громаді
одеський український гурток набув виразно-
го радикального спрямування.
Питання національного буття України за-
ймали помітне місце лише у внутрішньому
житті гуртка. Зовні Громада репрезентува-
ла себе, головним чином, з соціального боку.
“Про це свідчать і арешти, які були наслід-
ком викриття революційних зв’язків грома-
дівців, а не результатом висунення ними на-
ціональних домагань. Ідея самостійності Ук-
раїни не знаходила прихильників серед чле-
нів Громади, їх улюбленою мрією була фе-
дерація рівноправних слов’янських народів в
єдиній російській державі. Це показує, що
рівень національного політичного мислення
українського суспільства в Одесі не підняв-
ся вище ідей, які були висунуті Кирило-Ме-
фодіївським товариством ще у 40-ві роки
XIX століття.
Підбиваючи підсумок короткому аналізу
ідейної наповненості Одеської громади, мож-
на виділити її наступні особливості: демокра-
тизм і толерантність відносно переконань
своїх членів, високий інтелектуалізм та «єв-
ропейство», себто орієнтованість на вищі до-
сягнення-цивілізації та культури, вираженої,
окрім іншого, у цілковитій згоді з драгома-
нівською теорією,, котра передбачала, що по-
дальший національний розвиток України мо-
же бути оснований лише на визнанні її не-
розривної приналежності до сім’ї європей-
ських народів,- на органічному зв’язку україн-
ської культури з культурою Західної Європи.
Само собою зрозуміло, приїзд М. Драгома-
нова до Одеси у 1875 році, напередодні його
змушеної еміграції, викликав надзвичайний
інтерес у членів Громади. І не тільки у них.
В той вечір, коли Драгоманов виступив з
промовою, гостями Громади були представ-
ники народницьких гуртків, зокрема Желя-
бов, провідники загальноросійського лібе-
рального гуртка Афанасьев та Южаков, Гер-
нет. Драгоманов говорив про необхідність
послідовної та кропіткої праці ,порозвою на-
ціональної самосвідомості українського на-
роду, говорив про необхідність зв’язати ук-
раїнський рух із загальним прогресивним ру-
хом умів в Росії і, нарешті, поділився своїми
планами утворення позацензурного україн-
ського журналу в Женеві. Драгоманову
важливо було чітко визначити напрямок
майбутнього часопису. Прибічник самої ши-
рокої політичної постановки українського пи-
тання, опертя його на соціальний рух. Дра-
гоманов писав у листі до Окуневського, що
він «перед Одеською громадою мусив три
дні і три ночі не вмовкати, щоб вдержати…
консервативний програм проти революціоніз-
му Смоленського».
З цього моменту у членів Громади з’яви-
лась конкретна справа — треба було забез-
печувати журнал новими кореспонденціями,
статтями, надавати матеріальну допомогу, на-
решті — здійснювати нелегальну доставку
«Громади» в Україну. Зі статтями було лег-
ше, творчий потенціал Одеської громади був
достатньо високим, щоб подавати допомогу у
цій галузі. Складніше було з коштами. Ви-
кладанням у гімназіях та репетиторством ве-
ликі гроші не наживались. Одначе громадів-
ці знайшли можливість обкласти себе постій-
ним податком на видання часопису. На ці
цілі Я. М. Шульгін передав всю суму отри-
маної спадщини — 10 тис. крб. Щг складні-
ше було організувати перевезення через кор-
дон нелегальних українських видань — спра-
ва була пов’язана з ‘немалим ризиком. Але
Громада з успіхом справлялася з цим зав-
данням, Особливо активними у цій діяльнос-
ті виявили себе Борисов та Василевський,
котрі мали міцні зв’язки з підпільними ре-
волюційними гуртками. Використав для зуст-
річі з Драгомановим і для перевезення збір-
ника в Одесу свою подорож за кордон (в
ролі наставника сина багатого одеського бан-
кіра) і О. Андрієвський у 1878 році.
З великим піднесенням зустріли члени
Одеської громади новину про повстання в
Герцеговині проти турецького гноблення у
1875 році. Треба сказати, що українці, які
самі переживали страшенний національний
гніт, першими відгукнулись на поклик своїх
балканських братів. Київські та одеські гурт-
ківці створили комітет для відправки волон-
терів у Герцеговину, Таким ось шляхом по-
трапив на Балкани, де зі зброєю в руках від-
стоював національну свободу південних сло-
в’ян, найактивніший член Одеської громади
Феофан Олександрович Василевський.
Займалися громадівці ще однією шляхет-
ною, але куди більш мирною справою — по-
шуком та вихованням талановитих особистос-
тей з народу. Якось один співчуваючий діяль-
ності Громади капітан торговельного флоту
повідомив, що на ного кораблі працює хло-
пець, який у вільний час пише вірші україн-
ською мовою. Згодом громадівці узяли над
ним шефство. Смоленський викладав йому
історію та географію, Андрієвський — росій-
ську мову та словесність, інші предмети ро-
зібрали студенти — хто математику, хто фі-
зику і т. д. Через деякий час хлопець зміг
скласти іспит на звання вчителя народної
школи і став заробляти гроші на життя вчи-
тельською працею. Звали цю людину Андрій
Михайлович Бібік. Він не кинув свої перші
поетичні спроби, і скоро в українських часо-
писах Галичини почали друкуватися його
вірші.
Таким же чином дала Громада освіту мо-
лодій селянці Агапії Іщенко, популярній се-
ред народників та лівих лібералів поетесі.
її доля дуже цікава. Вона немовби реалізу-
вала у своєму житті специфічний народниць-
кий «романтизм» з неодмінним трагічним за-
барвленням. У 1873—1874 роках селянська
дівчина-підліток Гапка Іщенко працювала
швачкою в Одесі. Своїми розумовими та лі-
тературними здібностями вона привернула до
себе увагу відомого одеського мецената гра-
фа М. М. Толстого, який дав їй роботу і
взагалі піклувався про неї. Але коли граф
дізнався про захоплення вихованки соціаліс-
тичними ідеями та про зв’язки з революцій-
ними колами, то вигнав дівчину. Тоді її до-
лею й зайнялася Одеська громада. Щоліта
Гапка відправлялась у село для збору етно-
графічного матеріалу, для пропаганди та за
враженнями. За нею визнавали неабиякий
талант, її вірші охоче друкували в галицьких
літературних журналах. Іщенко мала близь-
ки стосунки з революціонером Ковальським,
n навіть вважали його нареченою. Після
страти Ковальського Гапка була на межі
божевілля. Ходили чутки, що вона готувала
замах на життя жандармського полковника
Кноппа. Ще якийсь час таємно перебувала
в Одесі, але 24 січня 1880 року її заарешту-
вали й призначили до заслання в Східний Си-
бір. Але вона затримується у Московській пе-
ресильній в’язниці, де за якийсь час починає
давати зізнання жандармам. 8 липня 1880 ро-
ку її звільняють, але колишні товариші від-
вернулись від неї, не простивши зради. Гапка
залишається одна, натхнення покинуло її.
Врешті-решт вона закінчила життя самогуб-
ством.
Між тим у Громаді все йшло своїм звича-
єм. Настав 1879 рік, на який складали вели-
кі плани. Як ніколи урочисто було відсвятко-
вано роковини Шевченка (До речі, саме
Одеська громада і особисто О. Андрієвський
виступили у 1878 році з ініціативою збиран-
ня коштів для влаштування народної школи
імені великого національного поета. Читачів
через газету «Одесский вестник» постійно ін-
формували про нові грошові надходження.
На початок 1879 року загальна сума склада-
ла вже 1369 крб.). Вечір пам’яті поета
зібрав понад 100 чоловік. Все говорило про
зріст сили й популярності Громади. Це окри-
лювало, і на цей рік була запланована мас-
штабна акція. Разом з Київською громадою
і народницьким «Чорним Переділом» було
вирішено перевезти з-за кордону друкарню
і нелегально встановити її поблизу Києва для
спільного використання. Це питання ще у
1878 році в Женеві з Драгомановим обго-
ворювали Андрієвський та Борисов. Конкрет-
ні переговори про організацію друкарні з ре-
волюційним агентом Микитою Левченком ве-
ли від Київської громади Житецький, а від
Одеської — Шульгін, Мальований, Андрієв-
ський, Ковалевський. Рішуче приступили до
організації перевезення друкарні Я. Шульгін
та Є. Борисов. Але вже наближалася ніч
1 червня 1879 року.— ніч масових арештів
у місті. Тоді були заарештовані і члени Гро-
мади — О. Андрієвський, Є. Борисов,
Я. Шульгін, М. Сидоренко. Незабаром за-
арештували М. Ковалевського, В. Мальова-
ного, П. Климовича. Сили одеських україн-
ців були підірвані, і справа про друкарню
цілком перейшла до рук Київської громади
та народників, одначе і їм здійснити її не
вдалося. Випадок дозволив представникам
влади відкрити шрифт для цієї друкарні.’ Це
потягнуло нові арешти, і справу з друкарнею
було занехаяно.
Треба сказати, що й раніше діяльність
громадівців привертала увагу, представників
влади. У 1877 році попечитель навчальної
округи просить міністра народної освіти пе-
ревести Андрієвського на службу в інше міс-
це «как малороссиянина, которого удобнее
было. бы назначить в великороссийские гу-
бернии». Підозру урядовців викликала йо-
го діяльність як викладача юнкерського учи-
лища, Чутки, які доходили до керівництва.
з-за стін цього навчального закладу, свідчи-
ли про Андрієвського як про людину небла-
гонадійну. Отже, місцем нової служби бу-
ла визначена Архангельська губернія, але
Андрієвський виклопотав собі місце в Тулі.
Однак і там не прижився, захворів на горло
й повернувся до Одеси, хоча і без права
викладати в учбових закладах міста.
У січні 1879 р. до рук жанрмів потрапила
записочка, адресована Андрієвському з Від-
ня, котра лише зміцнила їхні підозри:
«Достопочтимый отец Феофан. Вскоре на-
пишу о Нанчиче и Страже, а на счет Шев-
ченки соберу сведения и отвечу скоро. Ос-
тап живет во Львове. Твой Брезинский».
У квітні 1879 року Андрієвський уже пере-
бував під пильною увагою жандармів. У спис-
ку помічених у справах революційної пропа-
ганди про Андрієвського говорилось так:
«Андриевский Ал. Ал., коллежский совет-
ник, учитель юнкерского училища и занима-
ется преподаванием частными уроками. Квар-
тирует в доме Хрусталева на Кузнечной ули-
це в доме Егунова.
Был замечен в кругу Ковальского, Третья-
кова, Семенюты, Дубровного и Желябова,
посещал постоянно сходки у Герц-Виноград-
ского и учительницы Соколовской, кроме се-
го, у самого Андриевского в квартире часто
собирались молодые люди…». Дещо пізні-
ше характеристика Андрієвського стала
більш промовистою: «1) Андрієвський нале-
жав до течії скрайніх» українофілів, так зва-
них едрагоманівців», які в останні часи ціл-
ковито прийняли соціалістичні ідеї і нав’я-
зали близькі стосунки з революційною пар-
тією. 2) Як діяльний член цієї партії, а в
останні часи один із головних її представ-
ників в Одесі; Андрієвський в 1876 та 1877
років збирав гроші для Драгоманова та для
видання його журналу «Громада» і поширю-
вав брошури з українофільськими тенденція-
ми, які йому присилали з Галичини. 3). Брав
участь у сходинах, які наприкінці 1876 року
уряджували українофіли та соціалісти з ме-
тою виробити програму своєї діяльності,
прийти до згоди й орудувати вкупі в одному
напрямі. На цих сходинах з боку соціаліс-
тів були присутні Дебогорій-Мокрієвич та
Чубаров, і з ними Андрієвський був добре
знайомий. 4) Андрієвський брав якнайдіяль-
нішу участь у заснуванні потайної україно-
фільської друкарні й для цього провадив пе-
реговори разом із Шульгіиим, Ковалевським
та Левченком — дуже видатним діячем ре-
волюційного руху».
У поле зору жандармів потрапив і Є. Бо-
рисов, у якого були широкі контакти з рево-
люційними колами. У грудні 1878 року жан-
дарми перехопили записку зі Львова до
Є. Борисова такого змісту: “Сижу и жду —
а жду, по всем вероятиям, больше зол, чем
чего другого. Я писал Юле, просил известить
ее о детях, после того съездил уже в Плоэш-
ти и вернулся, а письма нет! Просите ее, пус-
кай хоть два слова напишет, или хоть сами
сообщите, в каком положении мои наслед-
ники. Дело в том, что, может быть, я на днях
вернусь до лясу, а может, пойду дальше, —
это зависит от Яши, которому я написал, что
денег, какими мы располагаем, мало, чтобы
он достал еще.
В Румынии дела дрянь: наших приятелей
поразгоняли, и поразгоняля русские держи-
морды. Р. пока еще в Плоэ., он с часа на
час ждет, что его возьмут, о К. уже и духа
нет ни в Пл. ни в Бук. Нашего знакомого
Костина (Кац) забрали в Галаце на желез-
ной дороге — и прямо в Питер. По поводу
Кост. следующее: скажите Н. Ив. (я бы ему
сам написал, но не решаюсь на его имя ад-
ресовать) пускай постарается немедленно
сообщить в Пет. об этом факте и попросит
питерцев; полагаю, у них есть сношения с
предварительными, которые передадут Кост.,
что его семья здорова и живет в Плоэ., об
этом просил очень Р. Г. и он говорит, что
неизвестность о семье может очень дурно
отозваться на Кост.».
У квітні 1879 р. Борисову була дана така
характеристика: «Борисов Евгений Иванович,
окончивший курс науки Новороссийского уни-
верситета, занимается в городской управе в
строительном отделении, квартирует в доме
Барона по Полицейской улице № 32.
Стоял в кругу общества Заславского, по-
сещал их сходки, близко знаком с Кравцо-
вым, Этнером, Третьяковым и Ковальским,
бывал на сходках у Виттен и Афанасьевой,
а также в настоящее время вращается в кру-
гу лиц неблагонадежных. Хорошо знаком с
Чендатским, который жил на даче Гернета и
содержал скрывавшихся лиц, как-то Коваль-
ского, Стузинского, в квартире Чендатского
часто бывали сборища принадлежащих
кружку Ковальского и Виттен, где собира-
лись человек по сто обоего пола».
Потрапили до рук жандармів і деякі пі-
дозрілі записки на адресу Я. Шульгіна.

У справах жандармської управи йому була
дана наступна характеристика: .«Шульгин
Яков, бывший студент Новороссийского уни-
верситета, занимается частными уроками и
сотрудничает в газете «Правда», квартирует
в д. Журавской на Гулевой улице.
Был замечек но делу Ковальского и Афа-
насьева, посещал все сходки у Виттен, а так-
же и в настоящее время вращается между
лицами весьма подозрительными».
До жандармської управи надходила і зов-