Олександр Болдирєв. “Одеська громада”

сім непевна інформація на Шульгіна, яка, од-
наче, лише зміцнювала підозри: «Честь имею
донести Вашему. Высокоблагородию, что все
вышеупомянутые личности в настоящее вре-
мя часто собираются в студенческой кухмис-
терской, где обсуждают разные дела по свое-
му направлению, откуда расходятся в разные
места кому куда назначено для развития сво-
их кружков, принадлежащих к революцион-
ной партии. Эта кухмистерская в доме Бален-
де-Балю на Нежинской улице.
К сему присовокупляю, что между ними
есть сотрудники, которые называются поли-
ция, и эти личности носят отличный голов-
ной убор, они носят небольшие (…) шля-
пы с (…) и когда откуда приезжает све-
жий человек, то они водят его по улицам для
указания лиц жандармского ведомства, а
именно эти лица Добровольский, Татаров,
Шульгин, Миролюбов, Желтоновский, Влады-
ченко, Маркович.
Унтер офицер Гаврилов,

15.IV.1879. Одесса».

Пізніше жандармерія мала таку інформа-
цію щодо Шульгіна: «…Яков Шульгин был
в самых близких соотношениях с выдавав-
шимся * преступною деятельностью револю-
ционерами, а именно: Никитою Левченко,
осужденным в 1880 году Киевским военным
судом к лишению прав и ссылке P каторж-
ные работы и содержавшегося под стражею
в г. Киеве, Малеванным, бежавшим из Си-
бири. С Никитою Левченко Яков Шульгин,
познакомившись в Одессе, с другими вел
переговоры по поводу устройства тайной ти-
пографии для печатания книг с украинофиль-
скими тенденциями и энергичнее же всех
других хлопотал по поводу устройства типо-
графии вблизи г. Киева. Шульгиным, у ко-
торого Левченко, скрываясь от преследова-
ния, жил бесплатно, для этой типографии же
были выписаны украинофилами из заграни-
цы станок и другие типографские принад-
лежности, тем не менее предприятие это рас-
строилось и типография украинофилами бы-
ла передана одному члену террористической
фракции, стоящему во главе еврейской ком-
пании, издававшей за границею революцион-
ную газету «Работник».
3) Приговоренный также в 1880 году Ки-
евским военным судом, по лишению прав, к
смертной казни через повешение Богослов-
ский показал, что убийство шефа жандармов
генерала адъютанта Мезенцева стоило рево-
люционерам до двух тысяч рублей и об этом
он, Богословский, знал от революционных
деятелей Зубковского, Колодкевича и Якова
Шульгина. Зубковский и Колодкевич тоже
судом осуждены в каторжные работы и Зуб-

* Так в оригіналі — Прим. авт.

ковский принимал участие в убийстве харь-
ковского губернатора князя Кропоткина в
1879 году, а Колодкевич был участником
убийства в Бозе почившего Императора
Александра II.
Вышеизложенное с достаточной ясностью
характеризует личность и устанавливает не-
благонадежность в политическом отношении
Якова Шульгина, который в 1879 году, по
распоряжению временного Одесского гене-
рал-губернатора, был выслан из Одессы
административным порядком в Восточную
Сибирь».
Через чотири дні після арешту — 1 черв-
ня — Андрієвського, Шульгіна, Борисова та
Сидоренка було направлено до Вишнєво-
лоцької пересильної в’язниці для наступної
висилки до Східного Сибіру. Треба відзна-
чити, що влада навіть не потурбувалась по-
яснити причини арешту і, само собою зро-
зуміло, не було ніякого суду. Це називалось
в той час у Росії «выслать административ-
ным порядком». Комісія Лоріс-Мелікова,
створена у 1880 році для розробки лібераль-
ної конституції, трохи полегшила долю ареш-
тованих. Так, замість Східного Сибіру міс-
цем заслання Андріївського стала Вятка.
Наказ про арешт Ковалевського було під-
писано 20 червня. Ковалевський сприйняв йо-
го спокійно. Він писав: «И если в сфере
теоретической быть человеком свободомыс-
лящим, а в сфере практической — челове-
ком независимого характера составляет пре-
ступление, влекущее за собою потерю сво-
боды, то зачем же аресты не коснулись и
меня?». Ковалевський вів себе дуже муж-
ньо, не надсилав ані скарг, ані прохань на-
віть на адресу Лоріс-Мелікової комісії, кот-
ра викликала великі надії ув’язнених. В лис-
ті до друга він писав: «…надежды быть ам-
нистированным совсем не имело. Примеры
убеждают, что возвращают только таких,
которые, согласно словам правительственно-
го сообщения, «под тяжестью переносимого
наказания уже сознали свои заблуждения».
Я же себя не отношу к такой категории».
Ковалевський пройшов увесь шлях арештан-
та до Сибіру, жах якого описав у статті «Из
мест довольно отдаленных», котра так і не
була надрукована, бо була захована у сто-
сах паперу жандармської управи.
На заслання до Сибіру було призначено і
В. Мальованого. Це не зламало його. У мцен-
ській пересильній в’язниці він пише вірш,
рядки якого дихають енергією та завзят-
тям:

НЕ ПОТУРАЙ

Не потурай на те, що шлях ще не пробитий,
Що нетрами пустими треба йти,
Де тільки виє звір несамовитий:
Дарма — прямуй до світлої мети,

Не потурай на те, що ніч глуха все вкриє:
Ударить грім із хмар у тьмі німій,
А вітер лютий з півночі повіє…
Вперед, вперед, сміліше, друже мій!

Не потурай ні на що. Навіть смерті
Не бійся — її ніхто не оббіжить,
Да краще ж нам у боротьбі померти,
Ніж у багні гниючи мовчки жить.

Не потурай на те, як часом добрі люди
Влещатимуть, щоб не виходив сам,
А ждав, поки завзятих більше буде,
Вперед рушай, бо честь і воля там.

Не потурай — тоді нас більше стане,
Як знайдеться той перший, що за край,
Проти всього на світі сам повстане;
Вперед, вперед — борись, не потурай!»

Мальований не підкорився долі. Два рази
він пробує тікати з Сибіру. Остання спроба
була вдалою. Він з’являється в Женеві у
Драгоманова, де активно співробітничає &
його емігрантському гуртку. Через рік повер-
тається в Україну для пожвавлення нелегаль-
ної діяльності. Але його швидко викривають,
знову арешт і знову Сибір.
Цікаво, що незадовго до арештів 1 червня
до Одеси прибув Ф. К. Вовк, котрого грома-
дівці переховували на дачі О. Гернета. Сест-
рі Гернета, яка порядкувала на дачі, київ-
ського гостя веселі «конспіратори» відреко-
мендували як пана Зайченка. Коли ж 1 черв-
ня у справі О. Гернета на дачі з’явились
жандарми і поцікавилися особою квартиран-
та; то господиня у простоті душевній назва-
ла відоме їй прізвище, в той час як сам
Ф. Вовк назвав своє справжнє. Це викликало
підозри, і Ф. Вовк був заарештований. Неза-
баром, одначе, у зв’язку з відсутністю доказів
за наказом поліцмейстера його відпустили, а
вже 5 червня 1879 року з Києва прийшов запит
на розшук у Одесі Ф. Вовка. Поліцмейстер
негайно відправив у поліцейську дільницю,
де .перед тим утримувався Вовк, наказ про
його арешт. На щастя, вже було пізно. Фе-
дір Вовк встиг переправитись через кордон
і таким чином щасливий випадок зберіг для
української науки майбутнього видатного ет-
нографа й антрополога.
Дійшли до жандармів і якісь непевні чут-
ки щодо Леоніда Смоленського. 24 травня
1879 року з III відділення власної імператор-
ської канцелярії до Одеси ‘надійшов запит
такого змісту: «Из Одессы сообщают, что
хотя Афанасьева и устранили от преподава-
ния, но Смоленский и Егунова продолжают
развращать юношество в пансионе Гауэн-
шильд, привлекают своих учениц на сходки
у Егуновой. Кроме того, говорят, что будто
бы Смоленский, Андриевский и Егунова в
доме Хрусталева .на Кузнечной улице фабри-
куют для социалистов фальшивые паспор-
та!». Від арешту 1 червня 1879 p. Смолен-
ського врятувало те, що на той час він був
у селі Макарівці, і його не знайшли. Потра-
пив він до в’язниці у 1882 році. Одначе його
учні з юнкерського училища через генерала
Крживоблоцького виклопотали йому звіль-
нення. Смоленський зміг навіть повернутись
до юнкерського училища, де викладав до са-
мої своєї смерті у 1905 році.
Дмитро Овсянико-Куликовський навіть і
сам не здогадувався, як близько біля нього
пройшла тінь жандармської розправи. Ще
трохи, і цей до нестями закоханий у науку
юнак назавжди міг би розпрощатись з ом-
ріяною ним кар’єрою вченого. Сам він у сво-
їх споминах пише, що тільки одного разу у
Петербурзі його запросили до жандармерії
дати пояснення з приводу прочитаних ним
лекцій про релігійне сектантство в якомусь
студентському гуртку. Криміналу у цих лек-
ціях не було, однак Овсянико-Куликовський
повівся у розмовах з жандармським офіце-
ром необережно, за що його збиралися за-
арештувати, але один його знайомий не дав
ходу справі.
Як обдарованого студента Овсянико-Кули-
ковського направили за кордон для студій
з санскритської мови. За кордоном він ак-
тивно співробітничав з Драгомановим, і ось
до III відділення попадають з цього приводу
відомості: «Некто Дмитрий Николаевич Ов-
сянник или Овсянников из Одессы, весьма
часто ездит за границу в качестве курьера
русских нигилистов и в настоящее время на-
ходится в Харьковской губернии, а может
быть, и в самом городе Харькове, он имеет
фальшивые паспорта на имена Куликовского
и Васильева».
По-перше, інформація ця цілком абсурдна,
про що свідчить плутанина з прізвищами.
По-друге, Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський ніяким кур’єром не був і в
1879 році не міг бути в Харкові, бо перебував у Парижі на стажуванні. Мабуть, все це
заплутало і самих жандармів, бо ніяких переслідувань Овсянико-Куликовський не за-
знав і після повернення з-за кордну у 1882
році отримав приват-доцентуру в Новоросійському університеті, де й займався спокійно
плідною науковою працею.
Отже, на рубежі 80-х років Одеська громада зазнала значних втрат. Однак її діяль-
ність не припинилася. З’явились нові енергійні люди. Біля Смоленського склався значний
гурток українців з викладачів та курсантів юнкерського училища. Історія українського
національного відродження в Одесі тривала.
Для нас важливо, що вже на початку свого зародження Одеська громада заявила про
себе як другий за значенням та масштабами центр національного відродження, що в свою
чергу свідчило про глибину національного пласту в Одесі.
Діяльність Громади не була вельми активною в розумінні активності політичних орга-
нізацій, які борються за реалізацію якихось своїх принципів. Хоча, еволюціонуючи, вона
помітно збагачувала арсенал своїх дій. Тісні зв’язки Одеської громади з Київською че-
рез М. Ковалевського, О. Андрієвського, Я. Шульгіна, зв’язки з драгоманівськнм же-
невським центром Овсянико-Куликовського, Андрієвського, Василевського, Мальованого,
Борисова, об’єднання зусиль трьох україн-
ських гуртків для організації видання жур-
налу «Громада» та влаштування підпільної
друкарні може свідчити про те, що наприкін-
ці 70-х років XIX століття визріли умови для
створення в російській Україні єдиної націо-
нальної політичної організації, умови, які на
початку 80-х років ледве не стали фактом
реального політичного життя.
2. СПРОБА ОРГАНІЗАЦІЇ
ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ

Після від’їзду Михайла Драгома-
нова за кордон у 1876 році в Женеві склався
сильний’ український емігрантський гурток.
Маючи-повноваження від Київської та Одесь-
кої громад, а також спираючись на їхню
підтримку, Драгоманов .розпочав видання
«Громади» — українського політичного поза-
цензурного часопису, в якому сформулював
політичну програму українського руху. Росій-
ська революційна еміграція добре знала Дра-
гоманова як прогресивного діяча і радо віт.ала
його у Женеві. Швидко Драгоманов висунувся
серед еміграції на чільне місце яко публіцист
і теоретик. Одначе на кінець 70-х років сто-
сунки між українським та російськими емі-
грантськими гуртками сильно погіршились.
У своїй автобіографії Драгоманов п”саз про
причини цього так: «Я й справді з ходом по-
дій все більше та більше робився противни-
ком російських революціонерів. Окрім їхньо-
го великоруського централізму та антикуль-
турних тенденцій, народницьких ілюзій, макіа-
велізму засобів (таких, як фальшиві маніфес-
ти Я. Стефановича й інших замахів на кра-
діжки з банків, казначейств та почт з убив-
ствами сторожів), мене різнило од них і прий-
няття політичного, убивства, або, як вони ка-
зали, «террору», за принцип революційної бо-
ротьби, тоді як я дивився на сей терор тільки
як на природний, хоча й «патологічний» наслі-
док терору самого уряду». Будучи сам пере-
конаним соціалістом і навіть прибічником
анархістської ідеї, Драгоманов як позити-
віст і реаліст у політиці розглядав ці ідеї
лише як певну теоретичну мету боротьби, ли-
ше як її напрямок. Найвизначніший україн-
ський політолог діаспори Іван Рудницький
зауважував: «Неправдоподібно, щоб Драго-
манов вірив, що ідеали анархізму можуть
бути здійснені в ближчому чи віддаленому
майбутньому. Він дивився на них радше як
на індикатор напрямку, на якому раніше чи
пізніше буде досягнуто прогрес. В одній сво-
їй праці Драгоманов порівнює ідеал анархії
з прагненнями інженера звести нанівець тер-
тя в машині, хоча в дійсності досягти цього
й неможливо… Анархічні ідеали Драгомано-
ва вели його до федералізму. Ця частина йо-
го політичної філософії найкраще відома.
Будь хто, хто взагалі чув про Драгоманова,
знає, що він був федералістом. Прийнято
вважати, що його метою була федералізація
Росії, але насправді цей федералізм був для
нього універсальним принципом. Для полі-
тичного мислителя, який бере автономію ін-
дивідууму за свою вихідну точку, і хто відки-
дає будь-яку форму авторитарності, федера-
ція — відданість осіб з рівними правами
групам та комунам і кооперація цих остан-
ніх у більші союзи — єдиний шлях подолан-
ня атомізації суспільства».
Саме тому Драгоманов не міг сприйняти
тезу програми «Народної Волі» про необ-
хідність об’єднання всіх активно-протестую-
чих сил у Росії в єдину міцну централістську
організацію. Негативну реакцію Драгомано-
ва викликав не лише цей пункт народоволь-
чої програми, але й ідеалістична віра народ-
ників у можливість швидкого соціально-еко-
номічного оновлення суспільства шляхом по-
літичного перевороту, не сприймав він і праг-
нення російських революціонерів централізо-
вано вирішувати національне питання в Ро-
сії після перемоги революції. Програма «На-
родної Волі» говорила про це так: «Мы на-
стаиваем также на том, что торжество рево-
люционных и социалистических принципов
упрочится только при том условии, если об-
щими силами будет произведена не одна
дезорганизованная разрушительная работа,
но и созидательная, т. е. если учредитель-
ная деятельность обще-русского Земского Со-
бора, который займет место временного ре-
волюционного правительства, распространит-
ся па территорию всего государства. Толь-
ко (!) после закрепления революционных при-
обретений, после твердой установки общих
(?) основ нового строя, отдельным народнос-
тям должно быть предоставлено право опре-
делить свою политическую связь с целым (?!)
государством. Иначе темные реакционные си-
лы, наверное, найдут свою Вандею, откуда от-
кроют поход против расчлененной револю-
ции» *.
3 критикою народовольчої програми Дра-
гоманов виступив на шпальтах газети «Воль-
ное слово» зі статтею «Народная Воля» о
централизации революционной борьбы в Рос-
сии». Віддаючи належне організації «Народ-
на Воля», її енергії та сміливості і розумію-
чи, що на централістській програмі народо-
вольців не могли не позначитись умови полі-
тичного життя в Росії, а також потреби теро-
ристичної боротьби. Драгоманов застерігає,
що вона містить у собі «семена явлений край-
нє гибельных, прежде всего для самих револю-
ционных элементов в России, а затем и для
всей страны этой». Драгоманов вкрай скеп-
тично оцінював надії народовольців на швид-
кий соціально-екрномічний переворот, який ті
сподівалися здійснити заходами майбутнього

* Цитату узято зі статті Драгоманова. Розділові зна-
ки у дужках в тексті поставлено ним.

центрального революційного уряду і радив зо-
середитись лише на політичному перевороті»
який відкрив би перед народом можливості
вільного розвитку в умовах політичних сво-
бод. А для досягнення політичних свобод,
на думку Драгоманова, сама ідея централіза-
ції згубна. Він писав: «В России же центра-
лизация, даже революционная, тем опаснее
для дела свободы, что в этой стране, при не-
развитости массы, всего скорее можно опа-
саться диктатуры вполне реакционной, даже
после временного успеха революции прогрес-
сивной. А поэтому в России всякого рода про-
грессисты, а особенно социалисты, должны
бы стараться подорвать принципы власти и
централизации и в практике и в теории и
основывать все свои планы и действия и до,
и во время, и после переворота на принципе
противоположном — децентрализации и фе-
дерации».
Таким чином, Драгоманов наголошує, що
принцип федералізації революційних органі-
зацій в першу чергу вигідний самій револю-
ції, бо замість проблематичного керівництва
революційним рухом на просторах неосяжної
імперії з якогось одного центру буде створе-
но- міцну організацію на підставі місцевої
ініціативи, з’єднану спільними інтересами.
Драгоманов наводив приклади того, що всі
успішні революції творились децентралізова-
ним шляхом: Швейцарія вирвалась з імпер-
ських пут, Голландія відбилась від Іспанії,
США від Англії та ін. Після перемоги ре-
волюції федералізм спроможний лише скрі-
пити її здобутки. Боятися ж «Вандеї» з бо-
ку національних окраїн Російської імперії
Драгоманов вважав свідомим самообманом.
Бо, як він це показував на прикладі Украї-
ни, її історична традиція значно менше обтя-
жена ідеями монархізму та деспотизму, ніж
у Великоросії, і якщо вже доведеться чекати,
«Вандеї», то швидше у Московщині, ніж в
Україні чи в Польщі,
З іншого боку, Драгоманов наводив ще
один принцип, який не могли розділити з
російськими соціалістами їх українські коле-
ги; Це принцип інаціональний. Українські по-
літичні діячі, соціалісти мають працювати на
користь свого народу, своєї Вітчизни, врахо-
вуючи її інтереси й особливості. Те, що ук-
раїнська інтелігенція була відірвана від куль-
турного життя свого народу, є фактом кри-
чущої несправедливості, а те, що й україн-
ські революціонери переходять до організацій
великоросійських, ослаблює справу не тільки
національного визволення українського на-
роду, але й справу його соціального визво-
лення. Це особливо прикро, бо український
грунт більше підготовленнії всією історією
для сприйняття передових політичних та со-
ціальних ідей, -ніж грунт великоросійський.
І те, що цей грунт залишається необробле-
ним через, те, що українські діячі залишають
його, лише гальмує справу громадського по-
ступу не тільки в Україні, але й в усій Росії,
не кажучи вже про те, що такий відрив ук-
раїнської інтелігенції від власного народу
підриває сам принцип народництва. «Если
же, — пише Драгоманов, — сынам наций и
областей России надо будет лить свою кровь
в революции, чтоб добиться представительно-
го правления, то приобретение самодержав-
ного всероссийского земского собора, в кото-
ром гегемония непременно достанется вели-
коруссам, особенно центральных областей,
слишком малое вознаграждение за кровь для
населения невеликорусских «окраин». Если
уж добиваться революционных земских собо-
ров, то окраинам этим всего естественнее
иметь свои, областные соборы, которые уже
от себя установят «общие основания полити-
ческого союза целого государства», если най-
дут это нужным. К тому же только прочное
установление областной свободы, положив
непроходимые ограничения для центральной
власти, может оградить и всю Россию от по-
слереволюционной реакции и распростране-
ния на всю страну диктатуры вандейской,
контрреволюционной, каковая, повторяем,
скорее может организоваться в центральных
областях московского государства, чем в ме-
нее монархических окраинах России».
Тому Драгоманов у своїй статті накреслює
далі загальний план побудови єдиної опози-
ційної режимові політичної організації в
Російській імперії на федералістських заса-
дах: «Если заходит речь о приготовительных
организациях для произведения в России по-
литического переворота, то, по нашему мне-
нию, наиболее целесообразным приступом к
ним были бы .образование областных оппо-
зиционных комитетов, которые, конечно,
должны войти в союз между собою. По об-
стоятельству дела, эти комитеты могут ока-
зывать особенную помощь комитетам столич-
ным, но без всяких априорных уступок ней-
тралистской программе ни до, ни во время,
ни после переворота. Если же, — как следу-
ет думать, потому что вот уже несколько лет
в России произносится имя «исполнительного
комитета» или «комитета» «Народной Во-
ли», — в России уже существует организа-
ция, которая уже по фактическим условиям,
хоть, например, по отсутствии конкурентов
в т. п., получила значение всероссийское (о
старом «исполнительном комитете» 1878—
1880, впрочем, еще вопрос, — можно ли на-
звать его столичным, или даже русским вели-
корусским, — ,по составу и даже по месту
его деятельности), — то наиболее целесооб-
разным было бы образованием около этой
организации все же областных комитетов
или, если хотите, субкомитетов, на первых
порах хотя бы только для местностей, кото-
рых оригинальности очевиднее и которые
уже дали немало членов и для русских рево-
люционных кругов, — например, образова-
ние комитетов для центральных, низовых и
уральских областей Великороссии, для Поль-
ши, для Украины, для Кавказа. Затем не за-
медлили бы образоваться комитеты для Лит-
вы, Бессарабии, Белоруссии, Остзейских про-
винций и т. п. Если бы эти комитеты на пер-
вых порах и не сделали ничего, кроме ука-
зания местных условий и зацепок для про-
буждения в населении их областей мысли о
необходимости политического переворота, то
и тогда они принесли бы огромную пользу.
Но, конечно, на этом дело не остановилось
бы.
Дальнейший успех переворота зависел бы
в значительной степени от умения и энергии
областных комитетов, а дальнейшее согласие
этих комитетов между собою и с комитетом
центральным, если бы таковой найден был
нужным, — зависело бы, главным образом,
от степени искренности признания всеми ими,
в том числе и комитетом центральным, прин-
ципа равноправности всех народностей, исто-
рических и неисторических, а также принци-
па автономии областей, — одним словом,
принципа федерального, — и от степени и
умения центрального комитета различать со-
лидарность, — вещь необходимую, — от цен-
трализации, —- вещи излишней пли даже пря-
мо вредной».
Одначе ці плани Драгоманова не знаходи-
ли прихильного відгуку з боку російських ре-
волюціонерів, навіть найбільш толерантних
щодо його ідей. Драгоманов згадував: «Те-
перь член «Народной Воли» в’ виде крайней
уступки нам,— говорил: «…может быть, Вы
и правы, но мы вовсе не так убеждены в
конечной необходимости принципа федератив-
ного в том деле (борьбе за политическую
свободу), которому мы предались».
Переконати Драгоманова у хибності його
поглядів намагався і Желябов. У своєму лис-
ті Драгоманову Желябов писав, маючи на
увазі Одеську громаду: «Я видел расцвет
тамошней громады, ее живые начинания.
Медленно, но непрерывно сливались там в
одно два революционных потока — общерус-
ский и украинский; не федерация, а единство
было недалеко, и вдруг… все пошло прахом.
Соблазнились старики выгодой легального
положения; медлили покинуть насиженные
гнезда и погибли для борьбы славные лю-
ди». Справді, у 70-ті роки було кілька
спроб порозуміння між російськими народни-
ками і українофілами як у Києві, так і в
Одесі. Особливо далеко у переговорах з на-
родовольцями зайшла Одеська громада, яка
була соціальнішою у .своїй програмі; одначе ‘
і їй подолати теоретичні розбіжності з ро-
сійськими гуртками не вдавалося. Коментую-
чи ‘лист Желябова, Драгоманов вказав На ті
пункти в революційній програмі народників,
які викликали принципову незгоду одеських
українофілів. По-перше, Драгоманов заува-
жував, що не «єдність», а «федерація» була
головною організаційною умовою входження
Одеської громади у союз з гуртком Желябо-
ва; по-друге, існували деякі теоретичні роз-
біжності. Ці розбіжності полягали у тому,
що громадівці не підтримували методи, по-
дібні «чигиринській змові», не погоджувались
визнавати методи політичних вбивств, коли
такі не виправдовувались необхідністю само-
захисту, а також не поділяли ігнорацію на-
родниками принципу поступовості політичних
здобутків, ігнорацію конституційного строю
як найближчої політичної мети. Справді,
на той час серед .революціонерів-народників
тавро «конституціоналіста» було «ругательст-
вом чуть ли, не равным по силе «подле-
цу», — згадували сучасники. Аналізуючи
ці розбіжності. Драгоманов пояснював їх
тим, що «украинские социалисты, напротив,
представляют выход из украинофильского на-
родничества к европейско-научному полити-
ческому и социальному направлению. На-
правление это, конечно, обязывает сообразо-
вываться с особенностями страны и населе-
ния, но не подчиняться им до нарушения на-
учных принципов». До того ж, вважав Дра-
гоманов, для того, щоб чекати від україн-
ських громад більшого відгуку, народоволь-
цям слід було б більше уваги приділити на-
ціональному питанню, а не обмежуватись про-
стою констатацією визнання рівноправгості
всіх націй. «Но между товарищей Желябова
были и более чистые украинцы, и ни один из
них ни в печати, ни в публичной речи не
вспомнил своей родины и своего народа! Та-
ково давление в данном случае не одной офи-
циальной школы, но и унитарных доктрин
русских «официальных социалистов», упо-
требляя выражение Желябова.
Вот главные причины, которые заставляли
украинцев «медлить покинуть насиженные
гнезда» и пристать в то «единство», которого
желал Желябов. А что они далеко «не со-
блазнялись легальным положением», это под-
тверждается и словами письма: «и погибли
славные люди и начинания» .
Драгоманов знав, що казав, коли говорив
про переконання членів Одеської громади
стосовно можливостей спільних дій з росій-
ськими народниками, адже він не тільки сам
брав участь в дискусіях Громади, але й мав
постійні зв’язки з Одеським гуртком. Значна
кількість громадівців відвідала його у Жене-
ві, де обговорювала з Драгомановим нагаль-
ні політичні питання. З 1877 по 1882 рік на
стажуванні за кордоном перебував Овсяни-
ко-Куликовський, який за допомогою Драго-
манова у 1877 році видав брошуру «Записки
южнорусского социалиста». Ця брошура має
виключне значення для з’ясування поглядів
Громади щодо соціалізму і завдань соціаліс-
тичного руху в конкретних політичних умо-
вах того часу. Автор був абсолютно переко-
наний у тому, що «…современный строй евро-
пейских обществ разлагается, и в недрах его
зарождаются, растут и крепнут элементы
будущего. Это — роковой, исторически необ-
ходимый процесс, в котором так называемое
социально-революционное движение играег
роль только одного из многих взаимодейст-
вующих факторов. Я знаю, что многие со-
циалисты-революционеры склонны видеть в
движении, в котором они участвуют, какой-то
волшебный рычаг, который в один прекрас-
ный день перевернет существующий порядок,
после чего на развалинах последнего мгно-
венно расцветет новая жизнь. Исходя из та-
кой метафизической точки зрения, они забла-
говременно начерчивают план будущего
строя, они вполне естественно находят воз-
можным говорить о «кануне» революции и
о «другом дне после революции». Знаменитый
и поистине прискорбный спор о якобинизме
и анархизме получил свое начало от той же
метафизической точки зрения.
…Этот процесс совершится сам собою, си-
лою вещей, и не может быть речи ни о ка-
нуне, ни о другом дне. Относительно же бу-
дущего, я знаю только .то, что «не явися, что
будет»… Но есть одно общее положение, стоя-
щее вне всяких сомнений: земля и другие
орудия труда (капиталы) будут обращены в
общую собственность» .
Застерігаючи російських соціалістів від
надмірних ілюзій сконструювати детальну си-
стему майбутнього ладу, Овсянико-Куликов-
ський вказує на революційний централізм як
на одну з найнебезпечніших помилок росій-
ських революціонерів. Неувагу до національ-
них чинників в соціальній боротьбі він по-
яснює наявністю в російській дійсності особ-
ливого прошарку ‘населення — зденаціоналі-
зованої людини, несвідомого носія імперських
звичок і російської великодержавності. Він
пише: «До сих пор я думал, что русская на-
ция разделена только на три отдела: вели-
коруссы, малоруссы и белоруссы. Теперь я
нашел четвертый отдел: общеруссы или рос-
сияне в собственном смысле.
Да! Это четвертое русское племя сущест-
вует; оно имеет такое же право считаться
особым племенем, как и всякое другое, отме-
ченное в учебниках истории и географии.
Оно, правда, собрано централизующей силой
государства со всех концов Российской тер-
ритории и состоит из разнообразных нацио-
нальных элементов, но нивелирующая сила
централизации развила в уроженцах разно-
образных частей России однообразные пси-
хические признаки, которые передаются по
наследству, как и всякие другие националь-
ные черты, развивающиеся под воздействием
природных и культурных условий.
Племя общеруссов — это тот густой слой,
который покрыл Русь народную, Русь на-
ционально-племенную, — это то безотрадное
нечто, которое меня, было, повергло в уны-
ние… Я уразумел, что россияне — племя,
выразившее свое духовное содержание в рос-
сийских государственных учреждениях, —
до последней степени обделены культурным
творчеством; оторванные от народной почвы,
нивелированные централизацией, прозябая
среди извне данных неорганических форм
общественности, они рождаются с атрофиро-
ванной способностью к коллективной дея-
тельности, с массой унаследованных привы-
чек, на которых зиждутся характерные идеи
россиян» *.
Саме тому Овсянико-Куликовський пропо-
нував російським революціонерам перегляну-
ти свої погляди під кутом зору національного
чинника. «Каємся, — писав він, — в том,
что, будучи сами подведенные под один все-
российский знаменатель, опрометчиво пони-
мали русский народ как нечто.цельное и еди-
ное, как сплошную массу, могущую быта
только объектом наших воздействий. Каем-

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве