Олександр Болдирєв. “Одеська громада”

протягом двох років. Пчолкіну було заслано
у віддалені райони європейської Росії на три
роки. За Борисовим встановлено гласний на-
гляд на три роки.
Після відбуття покарання за бездоганну
поведінку, щире бажання забути свої колиш-
ні революційні захоплення і натомість при-
святити себе господарчій роботі у власному
маєтку Присецькому було дозволено повер-
нутися в рідну Полтавську губернію. Гласний
нагляд за ним було скасовано.
Мальований під час чергового ув’язнення
не відмовився від своїх переконань і не по-
лишив-своїх революційних зв’язків. Жандар-
ми перехопили два листи до нього від інших
ув’язнених — Беловезького та Мельникова.
В листі Беловезького між рядками була по-
дана спеціальним чорнилом інформація про
заарештованих революціонерів у різних міс-
тах імперії.
Про незламну рішучість Мальованого свід-
чать, і два його листи, адресовані дітям у
1889 році. В одному з них він радить синові:
«Не забывай, что очень много на земле бед-
ных, голодных и холодных людей и что обя-
занность всякого честного человека, так или
иначе, помочь этим людям». Мальований
більше вже не побачив волі. Він помер 9 бе-
резня 1893 року в лікарні у Томську за кіль-
ка місяців до свого звільнення. Вихованням
його дітей до їх повноліття займалась Одесь-
ка громада.
Таким чином, дискусія про федеративні
принципи організації опозиційних сил в Ро-
сії, яка точилася між Драгомановим та ро-
сійськими революційними емігрантами, при-
вела до безпосередньої спроби побудувати
першу українську політичну партію, її орга-
нізатором і автором тексту програми став
відомий діяч Одеської громади В. Г. Мальо-
ваний. Федералізм, який виступив як причи-
на організації партії і як її головний прин-
цип, являв собою реакцію українських полі-
тичних кіл на нейтралістські заміри росій-
ських революціонерів і фактично являв собою
принцип усамостійнення української політики
в умовах того часу і тому повністю відпові-
дав інтересам українського національного
відродження. Творці української соціально-
революційної партії виступили як найра-
дикальніше українське політичне угрупо-
вання, і тому дуже цікаво простежити від-
мінності в програмах української партії і ра-
дикальних течій російських народників. Пер-
ше, що впадає у вічі, — це значно більші
європейські впливи на програму української
партії, ніж на російські організації, реалізм
та принципи політичної етики, які сповідува-
ли українські діячі. Українські радикали не
вірили у чудодійну силу революції, вони бу-
ли переконані, що прогрес — то затяжна
справа і що суспільство оновлюється еволю-
ційним шляхом, на якому можливі не одна
і не дві революції. Українська радикальна
політична думка відкидала методи тероризму
та політичного шахрайства, подібного до “чи-
гиринської змови”. Моральність політики ук-
раїнської партії полягала і в тому, що вона
вважала неприпустимим провокувати насе-
лення на несвідому боротьбу. Цікавим є і
гасло не впроваджувати в життя ніяких змін
без визначення на те волі та бажання наро-
ду. Реалізм програми української соціально-
революційної федеративної партії полягав у
визнанні добродійності введення конституцій-
ного ладу і бажанні проводити економічні та
соціальні реформи правовими методами. Са-
ме тому, відкидаючи терор, українська пар-
тія планувала готувати своїх членів до ле-
гальної політичної боротьби в момент, коли
відкрилися б для цього можливості — пода-
вати петиції, заяви, брати участь у виборах.
Все це дуже не схоже на те, що у ті часи
сповідували російські радикали. В той же час
не можна не звернути увагу і на певну упо-
слідженість програми української партії від
російських народницьких політичних доктрин.
Перш за все це проявляється в гіперболізо-
ваному ставленні до суто соціального про-
гресу народних мас. Незважаючи на чітку
окресленість терену діяльності партії лише
українською етнографічною територією, саме
по собі національне питання займає в про-
грамі мінімальне місце. Фактично воно зву-
жується лише до проблеми національної

культурної автономії українського народу.
Як не дивно, питання майбутнього України
як національно-територіальної цілісності зов-
сім не розробляється в програмі. І це було,
безумовно, значним .кроком назад навіть у
порівнянні з програмою Кирило-Мефодіїв-
ського товариства. Програма ніяк не торка-
ється проблеми майбутнього державного ста-
тусу України. Взагалі писання членів укра-
їнської партії свдічать, що проблеми держав-
ності зовсім випадають з поля зору цих дія-
чів, розчиняючись у туманних мріях про май-
бутній федеративний устрій. Однак і федера-
лізм не розробляється ними як чітко проду-
мана система. Вони воліють звертати на
шлях утопій, на кшталт того, що державні
одиниці в майбутній Російській федерації
повинні бути територіальне пов’язані з мож-
ливістю утримувати університет і т. ін.
І все ж програма української соціально-
революційної федеративної партії — надзви-
чайно цікавий елемент української політичної
історії, який дає можливість повніше розкри-
ти шляхи еволюції політичної думки в Украї-
ні і визначити початки розбіжностей з про-
грамами російських революціонерів, що в
повну силу проявились під час революцій
1917 року в Україні і в Росії.
3. ОДЕСЬКА «ПРОСВІТА»

Після жандармського погрому Гро-
мади 1879 року її життя не припинилося, хо-
ча колишньої енергії та ініціативи вона у
80-х роках не проявляла. Правда, на почат-
ку 80-х років її члени ще впадають в око
репресивних органів. У 1880 році Петро Ти-
тович Климович клопотався про видачу йому
довідки щодо політичної благонадійності, по-
заяк після закінчення університету і захисту
дисертації він мав пройти військову службу
як «вольноопределяющийся».
Таку довідку урядовці йому видавати не
хотіли через те, що у 1879 році його двічі
піддавали арештам. Перший раз це сталося,
коли він супроводжував Марію Єгунову з
дочкою Софією до Вишнього Волочка, куди
ті їздили на побачення з ув’язненим Андрієв-
ським.
Лист Климовича звідти до Одеси, в якому
він описував життя в’язнів, був перехоплений
і викликав підозри. У Тверській в’язниці Кли-
мович перебував з 9 серпня по 26 грудня
1879 року. Коли ж він після звільнення їхав
до Одеси, в Москві під час молебну з приво-
ду. спасіння імператора від замаху на його
життя Климович не зняв шапки і знову був
заарештований. При ньому було знайдено пі-
столет. Одначе затримувати його довгий час
достатніх підстав не було, і Климовича ви-
слали з Москви. Врешті-решт клопотання
Климовича про надання йому потрібної до-
відки були відхилені. На військову службу
йому довелось іти на загальних підставах’.
У лютому 1881 року було заарештовано і
вислано з Одеси Агапію Іщенко та Георгія
Хандожевськото. Привернули до себе ува-
гу молоді вихованці Громади: Андрій Михай-
лович Бібик та його дружина Ганна Давидів-
на. Вони були знайомі з Вірою Фігнер, бра-
ли участь в організованих нею сходках та
прогулянках, на яких обговорювались шляхи
пожвавлення діяльності революційних органі-
зацій і подолання кризи, яка їх охопила.
Як уже згадувалось, у 1882 році було за-
арештовано Л. А. Смоленського. І хоча зав-
дяки клопотанням його друзів та прихильни-
ків з юнкерського училища йому вдалося
швидко вийти на свободу і навіть знову про-
довжувати своє викладання в училищі, його
українофільство тепер викликало великі пі-
дозри адміністрації, яка часто погрожувала
звільненням з посади за «сепаратизм».
Місяць ув’язнення відбув і студент універ-
ситету Афанасій Погібко. За таких умов
Громаді довелось заховати свої дії, щоб збе-
регти себе. Протягом 80-х та 90-х років по-
стійно змінювався склад та чисельність Гро-
мади, в середині 90-х років налічувалось
більш як сорок чоловік. Це була чи не най-
більша Громада в Україні. Серед її членів
такі відомі українські діячі як Олександр
Русов, його дружина Софія Русова, багатий
землевласник Євген Чикаленко, який вступив
до Громади у 1894 році. На той час серед
її видніших .членів були вчитель реального
училища І. Л. Руденко, інспектор тієї ж шко-
ли А. В. Крижанівський, викладач вищих
жіночих курсів і військової школи — Л. С. Си-
нявський. До Громади належали також учи-
тель комерційної школи й жіночих гімназій —
В. М. Гринчевський, математик П. І. Злочанський, викладач університету фізик А. І. Не-
мировський, професор хімії Є. В. Вернер, громадовець 70-х років, тоді ще студент, а
згодом професор геології М. Д. Сидоренко, вчителі К. А. Іващенко, О. А. Гармашова.
П. Г. Ніщинський (відомий нам по Громаді 70-х рр.), О. І. Шндловськнй— поляк за по-
ходженням. Другу значну групу членів Громади складали урядовці, переважно з лібе-
рального в той час міністерства фінансів, де завідував департаментом прихильний до ук-
країнців П. І. Ковалевський. До неї належали: МГ’0. Шостаківський, М. І. Білінський,
А. П. Федоренко, П. Т. Климович, таланови-
тий художник-гравер А. А. Ждаха. Двоє ос-
танніх працювали в Земельному „банку. Вхо-
дили до Громади брати Андрієвські, відомий
уже нам Олександр Олександрович, який у
80-х роках повернувся до Одеси, та його брат
Григорій, який був службовцем міської уп-
рави. Числились у Громаді завідуючий кан-
целярією куратора одеської, учбової округи
Добрицький, капітан Львович, службовці ві-
домства міністерства хліборобства Погібко
та Околович.
У 1888 році до Одеси переїжджає Михай-
ло Федорович Комаров, професійний юрист-
нотар. Ця людина одразу ж поруч зі Смолен-
ським стала центром тяжіння українських
одеських діячів. Своєю наполегливою працею
на ниві української культури Комаров дуже
швидко став одним з найвідоміших її пред-
ставників. Він уславився яко бібліограф, ви-
давець збірника «Рада», фольклорист, упо-
рядник українського словника, літературозна-
вець, публіцист та автор історичних оповідань
про Богдана Хмельницького і Антона Голо-
ватого.
З видатних діячів Одеської громади, які
увійшли до числа її членів у 90-х роках
XIX ст., слід назвати перш за все Сергія
Павловича Шелухіна. Родом він був з Пол-
тавщини, закінчив .Лубенську класичну гім-
назію, потім фізико-математичний та юри-
дичний факультети Київського університету.
Працював, тривалий час у судових відомствах:
Єлизаветграда, Кам’янця-Подільського, Ки-
шинева.
У 1899 .році Шелухін переїжджає до Оде-
си, де займає посади прокурора та судді про-
тягом всього передреволюційного періоду.
Сергій Павлович Шелухін був надзвичайно
авторитетним науковцем та громадським дія-
чем. Він автор, понад 60 статей з історії Ук-
раїни, член Одеського товариства історії та
старожитностей, Одеського юридичного і біб-
ліографічного товариств. Під ‘час революції
1917 року та в період національно-визволь-
них змагань 1917—1920 рр. С. П. Шелухін
перебуває у гущі подій, віддаючи служінню
Українській республіці весь свій багатий до-
свід юриста. Член Центральної ради, гене-
ральний суддя УНР, Шелухін у лютому—
квітні 1918 року обіймав посаду міністра су-
дових справ в уряді Голубовича, а в уряді
Чехівського у 1919 році займав посаду мі-
ністра юстиції УНР. Як досвідченого юриста
Шелухіна було. призначено головою україн-
ської делегації на мирних переговорах з біль-
шовицькою Росією у червні 1918 року. Він
брав участь як член української делегації на
мирних переговорах у Парижі в 1919 р.
Після поразки національно-визвольних зма-
гань Шелухін — один з найпомітніших пред-
ставників української еміграції. Він осів у
Чехословаччині, взяв активну участь у тво-
ренні Українського вільного університету в
Празі, де був професором і деканом факуль-
тету права і суспільних наук. В університегі
Шелухін викладав карне право і політичну
історію ‘України, продовжуючи займатися
науковою роботою. Помер він у 1938 році в
містечку поблизу Праги на 74 році життя.
Помітним політичним діячем в період від-
родження української держави став і Андрій
Ніковський, який також обіймав посаду мі-
ністра-
У 1902 році до Громади увійшов оригіналь-
ний письменник, видавець і громадський діяч,
один із засновників «Братства Тарасівців»,
лікар за фахом Іван Липа. У часи Централь-
ної ради Липа був українським комісаром
Одеси, а в 1919 році — міністром віроспові-
дань УНР.
Михайло Комаров, Сергій Шелухін, Андрій
Ніковський, Іван Липа та Іван Луценко бу-
ли тими людьми, які визначали обличчя Гро-
мади на початку XX століття. Саме до них
перейшла справа організації українських сил
в Одесі після смерті старих керманичів Гро-
мади — Михайла Климовича, Леоніда Смо-
ленського, Олексія Андрієвського, Михайла
Боровського та Володимира Мальованого.
Цікавим був шлях, яким прийшов до Гро-
мади Іван Луценко.
«Родина Луценків, — як згадував Чика-
ленко, — тільки одна тоді в Одесі говорила
по-українськи, але не принципіально, а сти-
хійно, бо Луценко захоплювався тоді еспе-
рантською мовою, говорив і писав добре на
цій штучній мові і всіх заохочував до неї».
Коли ж Чикаленко пробував залучити його
до українських справ, Луценко на те «укра-
їнською мовою доводив, що відроджувати
Україну — це все одно, що підкладати під
мертвого руки. — «Людськість, — казав
він, — стремите до об’єднання, а не до
роз’єднання, а через те більше має сен-
су ширити між людьми есперанто, а не
відроджувати вже мертву мову; латин-
ська і грецька мови були колись поши-
рені безмірно більше за українську, мали
таку літературу, про яку українцям і не сни-
лося, а одначе пройшов час, і вони вмерли,
і ніщо не зможе воскресити їх, оттак вмирає
і українська мова і ніщо не в силі її відро-
дити». Одначе знайомство з Комаровим,
який надавав Луценкові книг, а особливо
промови Смоленського зробили своє діло,
Луценко страшенно захопився справою на-
ціонального відродження і став найзатяті-
шим і національне запальним членом Одесь-
кої громади. Під час революції 1917 року
цей колишній поборник есперанто стане ліде-
ром націоналістичної Української народної
партії, увійде до складу Центральної ради і
Генерального Вісйськового комітету. В Одесі
як організатор і голова місцевої Військової
ради Луценко енергійно займався формуван-
ням українських збройних сил, вважаючи,
що тільки опора на власну національну ар-
мію і безкомпромісна боротьба з Росією,
який би уряд там не сидів, зможуть забезпе-
чити українську свободу. Луценко загинув
літом 1919 року біля залізничної станції Ан-
тоніни на Волині, виконуючи свій обов’язок
військового лікаря.
У 90-ті роки XIX і на початку XX століття
Громада мала виразно культурницький ха-
рактер. Цьому сприяв і той факт, що в ЇЇ скла-
ді було багато здібних, творчих людей.
Увага гуртківців у 80-ті, 90-ті роки зосе-
реджувалась, головним чином, на справах.
українського театру, розквіт якого в Одесі
припадав якраз на ці часи. Конкуренція україн-
ських театральних груп викликала живий ін-
терес Громади і спроби з її боку примирити
конфліктуючі сторони.
В 1891 році Громада через друкаря Кірхе-
ра придбала для проведення своїх думок
журнал «По суше и по морю», справа якого
йшла кепсько. Журнал не відповідав напря-
му інтересів Громади, одначе змінити його
назву не дозволяв відповідний державний
комітет. Редагування часопису доручили
А. І. Поґібко, але він з цим ділом не впорав-
ся, і новим редактором став П. Т. Климо-
вич. В журналі друкувались статті членів
Громади відповідного напрямку. Трохи збіль-
шився його тираж. Одначе видання все одно
залишалось збитковим, і його довелось про-
дати.
Зі своєї каси Громада регулярно видавала
пенсію по 400 крб. на рік вдові М. Драгома-
нова. До того ж на свої кошти виховувала
двох дітей свого товариша Володимира Гри-
горовича Мальованого, Правда, з тих вихо-
ванців, за згадками сучасників, не було ні-
якої користі для української справи, «бо лі-
кар Тарас Мальований та сестра його Мари-
на, учителька в Одесі, виховані на україн-
ські громадські гроші, нічим себе як україн-
ці не виявили, і нічого за них потім і досі
чути не було», — згадував Чикаленко.

Громадівська молодь трохи .скептично с ґа-
вилась до одноманітного плину гурткїпських
зборів, одначе «Смоленський раз у раз гаря-
че доводив, що саме вже існування Громади,
хоч і без усякої роботи, має величезне зна-
чення: вона гуртує, підбадьорює людей, не
дає завмерти ідеї національного відроджен-
ня: — А хіба не робота те, що наша грома-
да видає щороку пенсію вдові М. Драгомано-
ва та виховує дітей нашого громадянина
В. Г. Мальованого? Хіба не робота те, що
наші громадяне працюють хто над словни-
ком, хто читає публічні лекції в народній
авдиторії, інші провадять українську течію
в літературно-артистичному товаристві та ве-
дуть свій журнал «По морю и суше»? Так
само не було ніякої роботи в Одеській гро-
маді, коли Драгоманов виїздив за кордон, а
коли треба було добути гроші на видання в
Женеві «Громади», то наша Громада, як
зорганізована група, зібрала в короткий час
скілька тисяч рублів», — зауважував Чи-
каленко.
Взагалі існування «Громад» розглядалося
Смоленським як продовження традицій ук-
раїнських братств XVI—XVII століть, а пер-
шою громадою в Україні, яка передала ті
традиції громадам існуючим, вважав Кирило-
Мефодіївське товариство. Після потрясінь,
які спіткали Громаду на межі 70-х — 80-х
років, Смоленський скептично оцінював ре-
альні можливості за умов існуючого ладу
суттєво просунути вперед справу національ-
ного відродження. Це викликало різкі про-
тести М.’Комарова, у якого з Смоленським
точилася несвідома боротьба за лідерство в
Громаді. Для кращого розуміння поглядів
членів-гуртка .на проблеми національного ру-
ху буде доцільним навести вельми цікавий
уривок зі спогадів Євгена Чикаленка: «…На
це Смоленський все було відповідає: — Не
дивлячись ні на що, Україна таки воскрес-
не, поки в Росії держатиметься абсолютний
царський уряд, який душить життя у всіх
його проявах, доти український народ буде
законсервований в своїй етнографічній сти-
хії, бо ні московська школа, ні солдатчина
не проходять у глибину народну, а покри-
вають тільки тонкою плівкою зверху, а тому
й не можуть обмосковити український народ.
Смоленський, правда, невиразно висловлю-
вався іноді, що, чи будемо ми працювати над
відродженням української нації, чи ні, а во-
на таки воскресне, бо »коли настане в Росії
якась конституція, чи взагалі свобода, то на-
род скористується цією свободою для свого
відродження.
— Так було, — казав він, — з чехами, з
хорватами, словаками, словенцями і взагалі
зо всіма пригніченими націями, так буде і
з українською,
Комара дратували такі висловлювання, він
доводив, що без праці не буде й відроджен-
ня, що треба збирати етнографічний матері-
ал, творити літературу у всіх її галузях, а
особливо дидактичну для народу. Смолен-
ський цього не відкидав, але, видимо, не на-
давав великого значення праці, над якою си-
дить Комар і до якої закликає всіх. Смолен-
ський вважав ціннішою працю над добуван-
ням ліпших політичних та соціально-еконо-
мічних умов життя. Тоді як Комар показу-
вав на О. Кониського, М. Старицького та
Б. Грінченка, як на зразки, які треба наслі-
дувати, Смоленський доводив, що треба йти
за Драгомановим. бо тільки показана ним
дорога виведе Україну до бажаної нам мети.
Комар не відважувався одверто нападати
на Драгоманова, але зате з усією своєю при-
страстю ганьбив Франка і Павлика та іншнх.
учнів Драгоманова за те, що вони розбива-
ють народовський фронт, вносять своєю ра-
дикальною партією розбрат і тим ослаблю-
ють боротьбу українського народу з поляка-
ми.
Він одверто вороже виступав проти за-
ходів небіжчиків Миколи Ковалевського, Во-
лодимира Мальованого та Євгена Борисова
організувати і на Україні радикальну партію,
яка, мовляв, як і в Галичині, внесе безладдя
і ослаблення в українські ряди».
Громада 90-х років слабко переймалася
політичними та соціальними проблемами. На
чолі лівого крила , гуртка у ті часи стояв
Д. Д. Снігаревич. Виконуючи доручення
Громади, він неодноразово їздив до Галичи-
ни для встановлення безпосередніх зв’язків
з тамтешніми організаціями. Взагалі зв’яз-
ки Одеси з Галичиною дуже зміцніли у ті
часи. Цьому дуже сприяло і листування Ко-
марова з галицькими культурними діячами.
Час від часу Комаров на зборах Громади
подавав якісь нові відомості про здобутки в
боротьбі українців з поляками, чого не мож-
на було дізнатися з російських газет. Щоро-
ку Комаров як бібліограф інформував гро-
мадівців про нові українські видання в Га-
личчині.

Надзвичайно дружні і теплі стосунки скла-
лися у Громади з Володимиром Боніфатійо-
вичем Антоновичем. У 90-х роках його при-
їзди до Одеси набувають організованого ха-
ректеру. На зборах Громада обговорювала з
Антоновичем, зокрема, питання політичної
орієнтації й відношення до галицької «Прав-
ди» в період польсько-української угоди.
У травні 1895 року В. Б. Антонович при-
був до Одеси на спеціальне запрошення Гро-
мади. яка організувала урочисте його вша-
нування з нагоди 25-літньої професорської
та 35-літньої літературно-наукової праці. На
замовлення Громади одеський професор різь-
бярства Луїджі Йоріні сприяв виготовленню
в Італії мармурового погруддя Антоновича.
Громада брала участь і в святкуванні юві-
лею Данила Мордовця, яке відбулося в Пе-
тербурзі 20 грудня 1896 року. Делегатом від
Громади туди було направлено Євгена Чика-
ленка, а святкову адресу Мордовцю витворив
талановитий художник А. Ждаха.
Слабкість соціальної та політичної програми
Громади позначилась на ідеології гуртка та-
ким чином, що він став значно «національні-
шим» за своїми пристрастями. Для з’ясуван-
ня ідеології громади 90-х років інтерес ви-
кликає програмовий виступ Смоленського на
зборах, присвячених приїздові до Одеси ві-
домого філософа В. Лесевича. Є. Чикаленко
наводить цей виступ у власному переказі: «У
великій квартирі директора Сирітського До-
му Ол. Ол. Андрієвського зібралася сила на-
роду — зійшлися не тільки громадяни з свої-
ми жінками, але й суголосний грунт. З приві-
тальним словом виступив Андрієвський…

…В одповідь Лесевич, в довгій і в гарно
збудованій промові, сказав, що всі ми, не ді-
лячися на національні’групп, повинні пра-
цювати для визволення Росії від деспотиз-
му і для заведення конституційного ладу,
який забезпечить свободу “личности” всім.
Тут встав Смоленський і, зазначивши ве-
ликі заслуги нашого талановитого земляка,
завважив, що конституція,-яка забезпечує
свободу «личности», може зовсім не забезпе-
чити «личности» колективної, тобто вільного
існування націонлаьностей, як ми бачимо в
історії і в сучасному житті по інших держа-
вах. Абез забезпечення ‘національних прав
не може бути свободи. Даремно російські ра-
дикали (так тоді звалися всі революційні ак-
тивні течії) не зважують на права націй,
стаючи -начебто на інтернаціональну позицію,
а в дійсності стоять на позиції російського
централізму — одні свідомо, а інші по непо-
розумінню І багато наших земляків пішло
цим шляхом і загубилося в російськім рево-
люційнім морі, не зазначивши своєї течії, ні-
чим не показавши, що їм не байдужі були
інтереси українського народу.
Нам, українським громадянам, закидають,
що ми ведемо свою окрему лінію, що ми
разбиваемо сили і тим ослаблюємо «натиск»
на уряд і що треба, мовляв, разом повалити
цей «солом’яний колос на глиняних ногах»,
а тоді вже визначаться потреби окремих на-
ціональностей. Але історія каже, що коли
яка нація, яко нація, не виступала в бороть-
бі, то потім нічого не діставала.
Російські радикали не вимагають від по-
ляків, щоби вони злилися з російськими пар-
тіями, бо поляки мали, мовляв, свою окрему
державу і тепер мають, крім загальних з
росіянами інтересів, і свої власні. Але росія-
ни забувають або не хотять знати, що Украї-
на теж мала свою державу, яка добровільно
приєдналася до Москви. Вони думають, що
«русский» народ суцільний моноліт, з одної
глиби граніту витесаний, але коли придиви-
тись добре, то на -цьому гранітові виразно
видно щілину, де спаяні два народи — мос-
ковський та український, що вдвох складають
«русский». Поляки теж колись не визнавали
окремішності українського народу, через те
українці і завалили польську державу. Теж.
саме станеться і з російською, коли вона не
визнає прав українського народу.
Уряд російський, накривши все, а разом
і Україну, казенним зеленим сукном, вва-
жає, що українського народу нема, а за ним
так само думає і все російське громадянство.
Вони не помічають, що під тим сукном Ук-
раїна не задихнулася, а заклякла і, як тіль-
ки сукно прорветься, вона воскресне. Влас-
тиво життя і не переставало тліти, але з-під
казенного зеленого сукна його не видно. Ті
самі братства, що колись витворили силу, яка
визволила Україну з-під польського ярма, і
досі існують у формі наших громад, які бу-
дуть побільшуватись та ширитись і не дадуть
Україні завмерти, а згодом витворять силу,
яка воскресить український народ. І всі ук-
раїнці, які покладають надії не па себе, а на
загальний російський рух і там працюють,
роблять велику помилку — треба працювати
згідно з іншими, але не гублячи своєї інди-
відуальності».

Промова ця справила величезне враження
на слухачів. Всі вимагали, щоб Смоленський
написав її для того, щоб Згодом видати як
програму Громади. Знаючи нехіть Смоленсько-
го до писання, навіть було зложено комісію,
яка мала відновити за нотатками та по па-
м’яті текст промови. Одначе це діло до кінця
так і не дійшло. Таким чином ідейні засади
гуртка зазнали певної еволюції від соціаль-
но-демократичних пріоритетів 70-х років до
національно-демократичного напрямку 90-х
років XIX століття. Саме тому Громада взя-
ла участь у творенні так званої Загальної
Української організації, І з’їзд якої відбувся
у 1897 році. Правда, на цьому з’їзді Одеська
громада представлена ще не була. Одначе
наступні з’їзди, один з яких відбувся і в Оде-
сі, завжди проходили з участю одеських пред-
ставників. Як правило, доповіді про стан
справ в Одеській громаді на цих з’їздах ро-
били М. Комаров, І. Луценко, а часом і
С. Шелухія.
Одначе спокійний усталений плин життя
Громади не відповідав вдачі молодого поко-
ління українських діячів. І час від часу по-
руч зі «старою» Одеською громадою утво-
рювались соціальніші за ідеологією гуртки
української молоді, хоча вік життя цих гурт-
ків не був тривалим і вони швидко розпа-
далися. Частина членів цих гуртків поповню-
вала «стару громаду», частина простувала
до загальноросійських революційних органі-
зацій, решта потопала в повсякденному оби-
вательському житті.
На початку XX століття пожвавився в Ук-
раїні національний студентський рух. На хви-
лі цього склався український студентський
гурток і в Одесі. В 1904 році між студента-
ми він поширював прокламацію «До товари-
шів українців» із закликом організуватись
для захисту інтересів українського народу.
Одначе впливи «старої» Громади та її
ідеологів позначилися на спрямуванні Одесь-
кого українського студентського гуртка, який
мав більш поміркований вигляд порівняно з
аналогічним київським гуртком, у проводі
якого на той час розпочинав свою політичну
кар’єру Володимир Винниченко. Про це свід-
чить відповідь «Одеській молодій громаді»,
яку київські студенти Надіслали 15 листопа-
да 1902 року. Доцільно буде навести тут цю
відповідь повністю:

«Київ 151Х1-1902.
Відповідь «Одеській Молодій Громаді».
Критика не тільки діяльності, а Чи ідеалів
кожного чоловіка, як і певних груп людей,
потрібна. Без критики не може бути посту-
пу. Але критика має силу і значінне лише
тоді, коли вона спирається на чомусь більш
певному, ніж те, що критикується. Отже, ми
не можемо сказати, що те, на чому стоїть
«Одеська Громада», було чимось вищим або
більш обміркованим, ніж те, на чому стоїмо
ми.
Одеські товариші заявляють, що наші ос-
новні принципи — їх принципи, а що діяль-
ність наша «некоректна і безтактовна». Отже
діяльність наша є наслідок наших головних
принципів, і коли одеські товариші хотіли
критикувати нашу діяльність, то їм треба
було попереду довести, що або в наведених
принципах, що ми училися від них, або що
самі. наші. принципи ні до чого не придатні.
Але свого одеські товариші не зробили. Во-
ни голословно перелічили кілька наших ві-
дозв, вигадали на нашу голову нісенітниці, що
нібито ми кличемо д. Мордовця в стан ре-
волюціонерів і т. ін., блискуче розбили сію
нісенітницю і врешті вирекли присуд, що ми
«з такою .політикою далеко не поїдемо», ко-
ли не станемо вкупі з ними та з тими діяча-
ми, що, «вибравши собі легальний шлях», не
кидаються у вир революційної боротьби.
Ні, товариші, коли ви признаєте наші го-
ловні ..принципи, коли ви справді революцій-
на молодіж, то ви не можете йти. поруч з
тими, хто усувається від революційної бороть-
би, і пропагувати се нам. Ще гірше ви поми-
ляєтесь, коли гадаєте, що «наші принципи»
дозволять нам думати, що лише «запроданці
перевертні своїми плечима піддержують «мос-
ковського ідола». Ми, товариші, гадаємо, що
всяка пасивність служить міцною підвалиною
для нього, а з огляду на етику поділяємо па-
сивних на несвідомих і свідомих і проти сві-
домих ми тепер виступили, боремося, бо сі
«ведять, що творять».
В своїй відозві ми мали на цілю пересте-
регти наших молодих товаришів, котрі не зва-
жили ще-, яким шляхом прямувати, що шлях
українських лібералів більш ніж непевний з
огляду революційної молодіжі.
Проти поодиноких осіб ми не виступили,
бо ми завше проти перенесення громадської
справи на особистий грунт, а навести яко
приклад деякі прізвища ми вважали конче
потрібним, щоб ті, до котрого звернулися ми
у своїй відозві, знали, про які напрями -влас-
тиво іде річ.
Не виступаємо ми також і проти культур-
ної роботи, але додаємо ще-’раз, що’ розпов-
сюдження в народі «Антонів Головатих» та
іншого в сьому роді ми не вважаємо за
справжню культурну справу.

Київська Студентська Українська Гро-
мада».

Згадка в цьому документі брошури «Антін
Головатий», написаної М. Комаровим, була

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве