А зупиняєтесь ви, ясно, в селянина, що живе недалечко від озера чи
від болота.
Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв.
Ранкова зорька була невдала: стріляли ви мало, набої у вас цілі…
Відпочивши трохи після ранкової зорьки та як слід поснідавшії, ви
йдете до озера, – може ж, де назирите якусь на озері дичину.
На озері плаває якась птиця.
Прикинули – гагара…
Ви сміливо йдіть до озера, бо хоч гагара й сторожка птиця, проте і
вона не від того, щоб погратися з вами у полювання.
Ви підходите – націляєтесь!
Бах! – і нема гагари!
У той самий момент, коли ви сіпаєте “собачку”, гагара пірнає!
Шріт робить на тім місці на воді цілу бурю, – й гагари нема!
Хвилинка, і кроків за три від того місця, де шаленів на воді ваш
шріт, витикається гагаряча голівка.
Ви за ліву “собачку” – сіп.
Бабах! – і нема гагари…
Поки ви швиденько перезарядите рушницю, перед вами знову гагара.
Прекрасна вона на воді, струнка, довгошия й сліпучо біла, коли
повертається до вас грудьми своїми…
– Бабах! – і нема гагариї Хвилина – і є гагара.
– Бабах з лівої! – і нема гагари.
Ваші тридцять патронів вилітають за тридцять-сорок хвилин!
Але хіба ж ви відступитесь од бажання добути гагару?!
Та ніколи в світі!
Щоб ото відмовитися мати в себе в кабінеті таке прекрасне чучело?
А хіба не приємно буде вам подарувати дружині шкурку з гагари?
Убити двісті-триста гагар, зняти з них шкурки (у гагар дуже міцна
шкура і густий-прегустий пух!) – таке вийде оригінальне тепле пальто, що
ні в кого в світі такого не буде!
І я можу навіть побожитися, що ні в кого в світі такого пальта не
було й не буде!
Вистрілявши всі свої тридцять набоїв, ви бігом до хати, до свого
запасу.
Прибігли – набили патронташа, взяли два десятки в кишені – знову
бігом на озеро.
Хазяйка до вас:
– Мо б пообідали! Я борщу з карасями наварила!
– Потім… Потім! – кидаєте ви. – Гагара! Підбігаєте до озера, а
гагара, голубочка, плаває собі та хлюпочеться, пір’ячко своє дзьобом
перебираючи. Подивиться на вас і ніби ось-ось скаже:
– Приготувались! Почали!
Вона вже відпочила й готова знову гратися з вами в полювання.
Починається знову:
– Бабах з правої! – нема гагари.
– Бабах з лівої! – нема гагари.
Вистрілявши другу порцію набоїв, знову біжите до хати, знову берете
набої…
Взяти зразу всі набої до озера – ніколи ви їх не візьмете, бо ви
твердо переконані, що ось оцим уже пострілом ви обов’язково гагару
встрелите!
Можна навіть антракт зробити – і ви відпочинете, і гагара відпочине.
Так ото, сюди-туди бігаючи та в гагару стріляючи, ви й проводите
цілий день у мисливському запалі й напруженні.
А крім того, їхатимете додому без тягаря, легеньким і веселеньким…
Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, – не сумуйте, і на той
рік вона ще прилетить і ще дасть вам один, а коли захочете, то й кілька
днів напруженого й запального полювання!
Та ще майте на увазі, що ви воднораз перевіряєте при цьому, як ви
стріляєте.
Ви чудовий стрілець, бо весь шріт лягає якраз саме на тім місці, де
тільки-но була гагара.
Ви не промазали!
А це теж чого-небудь та варт!
А чи можна взагалі встрелити гагару?
Можна!
Ну, добре, – я вже вам одкрию цей секрет.
Бачите, в чім річ: гагара дуже спостережлива птиця.
І дуже гостроока, – бачить вона кроків на сто так, як не можна бачить
у найудосконаленіший бінокль.
От вона плаває і ніби зовсім на вас не звертає жодної уваги…
А насправді одним оком аж просвердлює вас, всі ваші найменші рухи.
І особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на “собачці” лежить.
І тільки він натискує, -навіть ще тільки ворухнеться, щоб натиснути
собачку, вона – хоп! і вже під водою.
А поринає вона, як блискавка!
Основне ваше завдання, щоб устрелить гагару, не дати їй помітити,
коли саме ви натискуєте “собачку”.
Як це зробити?
Накрити курки картузом – не бачитимете мушки.
Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, ніби зовсім не
звертаючи на неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лівій руці у
вас невеличке дзеркальце, і ви через це дзеркальце націляєтесь.
Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалі туалетитесь.
А ви, через дзеркальце прицілившись, – бабах!
І єсть гагара!
Яка ж радість, що у вас в руках справжній СоїутЬиз (Колімбус), 75
сантиметрів завдовжки, крило в нього 38 сантиметрів, а хвіст – 6
сантиметрів.
Ви зразу знімайте з нього шкурку.
їсти його не можна, бо він рибою сильно одгонитьі
Але ж ніде так, як у гагарячій шкурці, не заводиться міль!!

ДИКА ГУСКА

Дика гуска – це таки справжня гуска, тільки – дика. її можна їсти, –
так, як і свійську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з
гречаною кашею і так. Різниця між дикою гускою й свійською гускою та
дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і
для того, щоб її смажити навіть так,
без пряженої капусти й без яблук – її обов’язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже
рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени – на
південь, – отже, тільки
ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:
– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте! Говоримо ми це без
ніякої пихи, говоримо ми це із
скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною
кожному справжньому мисливцеві.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на
Куп’янщині.
Річка Оскіл – чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами
та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на
лівому березі лука- , ми, що дивляться на світ божий незчисленними
очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим,
що водиться в ній дуже рідкісна риба – верезуб.
А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що
один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває,
що більше такого ніде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось
полювали та й заполювали дику гуску – казарку.
Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і
не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні
єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло
було всім.
Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїа, а я свої
гроші забув удома.
Але він мене заспокоїв.
– Ти, – каже, – не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не
було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію,
ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та
мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні
люди, потім співали отієї, як пак вона? – та отієї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував, Що й не розвивався…
Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:
Сама буду поливати Дрібною сльозою…
А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:
…СЛЬО-0-З-О-О-О-О-О-Ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам
услід.
– Що воно таке? – питалися.
– Охотники поїхали! Співали ми аж до самої станції. На станції
сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.
Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й
героїчні пісні в нас невистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми
тільки на журно-мінорне:
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами.
Дійшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? –
та й замовкли.
Позіхнули й сказали один одному:
– Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи
у той час людство ще взагалі не додумалось, – постала, отже, проблема,
де гуску приткнути.
їхали ми у м’якому вагоні. Приятель таки додумався.
– Я, – каже, – візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й
сидітимеї Сплю я не дуже міцно, скорше – сторожко я сплю, от я її й
утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
– Ну, – кажу, – добре! Полягали.
Прокинувся я вранці, дивлюсь – сидить мій приятель, спустивши із
верхньої полиці ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?
– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку? Приятель, нічого не
кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся:
казарка. Але вже не жива, а мертва.
– Упокоїлась? – питаю. – Як же це так?
– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже міцно, – скорше
сторожко я сплю! І от бачиш! – Та бачу, – кажу. – То ти й співав би вже:
Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску?
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні,
тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона
дохла, – тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і
на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з
підранками, потім потихесеньку дійшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому
вагоні, в поїзді Куп’янка – Харків, забути і нікому не говорити.
Так і зробили.
Гуску з’їли по приїзді на другий день.
Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила,
стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти
писемного стола в кабінеті того приятеля, щоб і кабінета прикрасити, і
щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких
гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:
– Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже
тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони
дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде
мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцілувала.
Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси
восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській
Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі,
весело ґеґочучи.
Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають
серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже
нелегко.
Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до
неї важко.
Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково
іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за
очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно
полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть
вам назви:
– Тигряча смерть!
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси,
як слід, по-справжньому.
Ми знали велике озеро” де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів
зо два, а то й більше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна,
увечері, після того, як постояли на качачому перельоті.
Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимо-вич, у якого ми
зупинялися, приїздивши з города на охоту. Слухав він, слухав наші
суперечки, а тоді й каже:
– Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її
встрелити. Дика гуска – звір дуже мудрящий і підлізти до неї нікоторого
способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері
силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А
один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас
приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької
війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської! Так-так,
після га-понської, бо після турецької я ще парубком був, а після
гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так
панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв
велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав
на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в
неї влізти” сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як
гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді
вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро,
ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку
можна. Поставив він…
– Ну, й настріляв? – з цікавістю запитали ми.
– Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед
неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки
каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в’озері товклися! А спосіб,
самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого
каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до
того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб
бува й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в неділю.
А на другу неділю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень
уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечір.
– Гуси вже, – каже мені приятель, – появилися. І не дуже бочки
бояться! Підпливають до неї, та й, летю-чи на озеро, не бояться біля неї
сідати. Сьогодні можна вже з бочку сідати. Так як ми будемо, – питає
приятель, – жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
– Сідай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я
до вівторка.
– Добре!
Так ото ми й вирішили.
Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького
правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто
заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом –
не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Перед світом вийшли.
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з
собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна
сіти поцілив, а таки, кінець кінцем, поцілив…
Одвіз я його до бочки.
Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив і поплив до берега. Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую
– гукає:
– За твоє здоров’я! Холодно!
Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.
Надійшов і Йосип Євдокимович.
Сидимо,куримо.
Коли це:
– Рррятуйте! – крик з озера: – Перрекинулась! Равненія потеряв!
– Бреди” – кричу, – до берега!
– Не вибреду! – кричить. – Мулько! Ми з Йосипом Євдокимовичем на
човна – і до бочки… Під’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось
поринути хоче. , – Чого ти ніби пірнути хочеш? – питаємо.
– Р-р-р-ушниця пірнула!
– Ну, вилазь уже на човна!
– А р-рушниця?
– Потім рушниця!
Витягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сів він під копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося…
Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де
стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?
– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там е? – кажу йому.
Нема!
Пірнула?
Ні, до того, як перекинувся, пірнула!
Ага! Розумію! – кажу. А гуси летять, а гуси летять! І все на тім
місці, де була бочка, сідають.
– Ну, що ж далі? – питає приятель.
– Кричи, – кажу:
Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята – Та понесіть до
матінки.
До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!

ЛОСЬ

Лось, або лісова корова, плодиться здебільша по лісових просторах
північної частини Батьківщини нашої – Радянського Союзу.
Забрідає він іноді і в центральну частину, доходить до Білорусії й до
українського полісся, але дуже й дуже рідко.
Одного разу зчинився був ґвалт, що під Києвом, у Пущі-Водиці, бачили
в лісі лося.
Зібралися місцеві охотники, позаряджали рушниці жаканівськими кулями,
наздогнали того лося, оточили, – до нього, а він не дуже й тікає, а
просто йде на мисливців і ьіукає…
Виявилося, що звичайнісінька собі корова, та до того ще й ялівка, в
лісі заблудилася.
У Києві одного лося я сам бачив, але не цілого лося, а саму тільки
голову, але про це трохи згодом.
Лось зветься ще “сохатим”.
Чому він так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те,
що колись, за давньої давнини, коли мамонтів у чотирьохлемішний плуг
запрягали, то лосі тягали тільки соху.
Лось – звір дуже здоровий: дорослий самеда. важить іноді більше, як
тонну.
Отже, заполювати лося – не тільки гордість, а пудів з півсотні доброї
гов’ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратиці, хвіст і роги.
А роги в лося величезні та розложисті – гребінців із них можна
наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося – річ дуже прибуткова, через те ми й узялися розповісти
про спосіб цього полювання, хоч на
Україні лосі й не плодяться.
А може, хто й зацікавиться, кине таке невигідне діло, як, приміром,
завідувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у північні лісові
простори:
– Подамся, – мовляв, – на лосів! І сам прогодуюсь, та й жінку з
дітками забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш за все, ясно; рушницю. Можна гвинтівку, чи карабін, можна
штуцера, можна й просту собі дубельтівку, але набої повинні бути з
жаканівськими кулями. Шротом лося не звалиш.
Обов’язково – лижі, бо полюють лсся взимку та ще тоді, коли сніг
візьметься “настом”, тобто вкриється такою собі, ніби крижаною,
скоринкою. Лижі тоді не провалюються в сніг, а легко пливуть поверх
снігу, – тією скоринкою-настом.
Харчів так місяців на два, бо полювання, як ви потім побачите,
потребує чималого часу.
Величеньку діжку, щоб у ній можна було засолити пудів з п’ятдесят
лосятини.
Пудів з п’ять солі!
За наших часю уже треба брати і короткохвильову радіостанцію.
Та оце, мабуть, і все.
Зрозуміло, звичайно, що одягатись треба якнайтепліше: кожух,
капелюха, тепла білизна, теплий костюм, а на ноги унти, чи піми, прості
повстяники навряд чи витримають такий похід.
Так ото зібрались і кажете дружині й дітям:
– До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у вагон і їдете на щ’в-ніч: можна в
Архангельський край, можна й у Вологодську або Кіровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самім обласнім місті лосі не
водяться, вони на периферії..
Краще всього висідати на якійсь невеличкій залізничній станції, серед
дрімучого, безкрайого лісу.
Висіли.
Невже треба вас іще вчити й того, як приладнати всі оті причандали:
діжку, сіль, харчі і т. ін., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозуміла річ, що на підводу тут розраховувати нема чого, отже, треба
вміти змайструвати вузько-довгі саночки!
Сокиру, товариші, сокиру не забудьте! І потрібний метраж вірьовок! І
гвіздки!
Обладнавши все як слід, надягайте лижі, запрягайтеся в саночки і на
лижах весело і прудко вибігайте в ліс…
І біжіть собі на лижах: усе ліском, усе ліском.
Коли пощастить, то днів за два-три наткнетесь на лосячі сліди…
Тут уже вас захопить мисливське хвилювання і піднесення вашого
мисливського духу, і ви покотите, покотите, покотите по лосячому
сліду…
Чим далі будете бігти, ви помічатимете, що сліди все свіжішають,
свіжішають, свіжішають…
Пильно вдивляйтеся вперед!
І ось через галявину, провалюючись у сніг і поклавши на спину свої
величезні розложисті роги, важко мчить “сохатий”.
Він почув вас, бо звір він дуже сторожкий і обережний, і коли за
вітром, то він чує вашу присутність за кілька кілометрів.
Ви – за ним.
Лось біжить, пробиваючи своїм важким тілом наст і провалюючись у сніг
аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такі важкі, як він, і
ви ж на лижах, а він – босоніж, без лиж, бо на його чотири ратиці лиж
іще не винайдено.
То нічого, що лось залишає вас позаду кілометрів на 15-20, ви з цього
в розпуку не вдавайтеся, а весело й •упевнено йдіть його слідами, бо
перемога все’дно буде ваша!
А яка насолода бігти на лижах густим-прегустим лісом, що простягся
ген-ген аж на тисячі кілометрів!!
Перескакують з гілки на гілку білочки, зривається з густої ялинки
глухар, пищить рябчик, притуляючись до стовбура, щоб його непомітно було
(мімікрія!), шарахається набік перелякана росомаха, щільніше
пригортається з остраху до своєї лапи в барлозі ведмідь.
А навкруги казкові шати – сніговим шаром уквітчані віти дерев, а
пеньки з височенними на них сліпучо білими шапками, мов зустрічають вас
старовиннні бояри у фантастичних володіннях царя Берендея.
Так і здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде
ніжна Снігуронька й тихо-тихо привітає вас:
– Чолом тобі, охотничку-стрілочку! Ні пуху тобі ще й ні пір’ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях діжка і сокира, і
вірьовка, і сіль…
Идет он густою тайгою, Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна річ, буде так весело, бо
людина – є людина, отже й ви, розуміється, відчуєте через два-три тижні
втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо
сліди його все глибші, все важчі.
Підбадьоріться, – ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звір хапає язиком сніг і все частіше,
все частіше він його хапає. Тому доказ – довгуваті ямки обабіч лосьового
сліду.
Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нічого:
більше руху, більше енергії!
Вже недовго…
Днів через п’ять-шість ви вже наближаєтесь до лося, бо він уже не
біжить, а тяжко йде, ступає.
За два-три дні він од вас не далі, як на п’ятсот метрів!
Натисніть, голубе, натисніть!
Аж ось ви бачите, що звір упав. Потім підвівся, ступнув разів із
десять і знову впав. Ще раз підвівся, двічі ступнув і впав.
Лежить!
Ви підбігаєте на лижах до нього і падаєте на звіра.
Звір тяжко дихає, і ви тяжко дихаєте.
Звір висолопив язика, і ви висолопили язика.
Отак звір і ви лежите днів зо два!
Але яка радість розтинає ваші груди! Бо ви зверхуі
Приблизно днів через два звір тяжко підносить голову, повертає до вас
свою вкрай стомлену морду!
– Стрілятимеш чи різатимеш? – питає.
– Почекай, дай трохи відсапну! Відсапуєтесь далі…
– Ну, що ж, – каже лось, -не хочеш убивати, почвалаю я далі: я звір,
а ти мисливець, мені від тебе тікати треба!
– Та полеж, – кажете ви, – відпочину й застрелю!
– Ні, побіжу, – я гордий! Ізсунься з мене, бо я не встану!
Підвівся лось і почвалав.
Але він далеко не піде, – ноги вже йому не служать, і від
смертельного гону в нього невроз серця.
Ви підводитесь і стріляєте.
Лось – мертвий, а ви поки що живий…
Тоді вже білуйте, соліть м’ясо, напинайте шатро, встановлюйте
радіостанцію, визначайте орієнтири й викликайте радіограмою дружину з
дітьми.
Приїздить родина, може, ще хтось і знайомий завітає – ну, тут уже бал
і все таке інше.
Святкуєте, доки не з’їсте всієї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потім повісити Її в
кабінеті й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, – грузіть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києві буде вже дві лосячих голови: одна у
вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мій приятель хотів був подарувати мені ту
голову з страшними рогами:
– Забери, – каже, – будь ласка! Трофей же який!
– А чого, – питаю, – ти сам не пишаєшся з такого трофею?
– Та куди ж я його приткну? У передпокої – в хату не ввійдеш, в
кабінеті – теж нема де повернутися! Сама тобі голова! Забери, будь
ласка, я доплачу!

ДИКА КОЗА

Ю. В. Шумському

Благородна тварина – дика коза. .
Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед
кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого
чарівного, чи, коли, спустившись До Сули, до Росі, до Горині, граціозно
нахилившись, студену воду п’є.
Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а
стелеться над чагарником, над кущами, чи поміж дубо-ясеновими
стовбурами.
А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити
дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне
звання охотника-людини і якій є назва – браконьєр.
Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли
починати знизу, – дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки,
голова й кашкет, або капелюха на голові.
У баньках (у людей ці штуки звуться – очі) нема ні радості, ні суму,
самі тільки хитрощі. У людей очі див-‘ ляться, а баньки в браконьєра –
бігають.
Серце в браконьєра нема. Замість серця в нього тор-“бочка з м’язів.
Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися,
коли хтось тюкне.
Оце й є – браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих
вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за .де своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу
самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і
цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.
Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою,
але ми не уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли
кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз
очима і вмирає…
І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові
межи його баньки?!
Браконьєр – хитрюща бестія.
Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, – дехто,
приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з
нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми – такого
погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він
прекрасний охотник, – так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду.
– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.
– Приїздіть, – просить, – та й приїздіть до нас у Дзвонкове
пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, – каже Юрій Васильович, – я
й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський із собору
Паризької богома-тері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка,
перекусили – й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це-бббах!-і
недалечко. Ми туди. Зирк-на галявинці хтось біля вбитої дикої кози
вовтузиться. Я як крикну:
– Стій!
Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує
“стій!” Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу і – в
довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи
відстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в
яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через
три, як ускочив він.
– Де коза? – питаємо.
– Яка коза?
– Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив!
– Та я й у лісі не був!
Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
– Люди добрі, – озвалася жінка, – таж він із хати нікуди не виходив!
Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за
мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині, – нема!
Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свинин-цем – нема!
Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всі вчотирьох по
всіх закутках, по всіх закапелках.
Облазили скрізь, де можна, де й не можна – нема!
Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна:
– Де?
– Та чого ви, – каже, – до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої
я кози не вбивав! Тоді я вже до нього ладиком:
– Слухай, – кажу, – чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу
ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона,
кажи!
– Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів!
– Ні, – кажу, – не сусіда, а ти!
Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де
можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли.
Тоді я йому кажу:
– Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого
тобі не буде, коза залишиться тобі, – • скажи, де ти її так заховав, що
ми знайти не можемо? Де?
Він довго думав та й каже:
– А нічого не буде?
– Та нічого! Слово даю! Тоді він до жінки:
– Покажи!