Остап Вишня. “Оповідання”

Жінка його відхилилася від колиски:
– Ось вона! Я її груддю годую!
Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в
скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина.
– Отакі браконьєри! – закінчив оповідання Юрій

Васильович Шумський.

Хитрюща бестія – браконьєр. І шкідлива бестія – браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого
знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися.
Давно вже, років чи не з п’ять, я Максима не бачив.
Зайшов. У хаті сама Максимова жінка.
– Драстуйте, – привітався я.
– Драстуйте! Давненько вас не чуть!
– Заніколилося, – кажу.- А Максим же, – питаю, – Де?
– В оборі порається. Зараз увійде!
– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?
– Е! Молочка?! “Не видоїли бичка!”-відповідає Максимиха.
Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам!
А вона до мене:
– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їлаї
– Як?
– А так! – каже.
Коли ось і Максим у хату.
Привіталися.
– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала,
а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько
навідувались!
А жінка од печі:
– Козу полював!
Я сиджу й нічого не розумію.
Максим махнув рукою:
– Та!
– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажіть!
– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув він рукою.
– Три роки? Як це – “три роки”?
– А так!
– З рушницею?
– Та де там з рушницею!!
– Аз чим?
– З ізоляцією!
Та й розповів мені Максим таку історію:
– Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на
личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далі, як до комори,
стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав:
при-дожився – ббах! – одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і
світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки
тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось
по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки -
лусь! А в очах огники тільки – блись! блись! блисьі Отямився, а передо
мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією!
– З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою
носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.
– І рушниці нема? – питаю.
– Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то
тільки з жінкою і тільки на Житній базарі
– Навчило одного браконьєра, – подумав я сам собі. Можна їх усіх,
браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись.
Полюють дику козу здебільша загонами, гучками.
Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так
званий одстріл цапів-самців.
Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не
помилитись і не бахнуть замість цапа козу-самицю.
– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не
біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, – скажіть,
як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибріхують ті мисливці, що
кажуть:- Я, мовляв, ніколи не помилюсь! – з сумом казав мені оце якось
прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець.- Ну, й трапляються,
звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима
кізочка… Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа!
Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе
летить, чи цап, – такий.
Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок
хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть:
– Кіз-кіз-кіз-кіз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
– Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивись! Гав тут ловити не
можна! Діалог з -козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик-кіз!
кіз!-стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом:
– Я – коза!
Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він
не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжків! Тоді вже
дивіться туди, куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа – це ціла подія в житті кожного мисливця.
Траплялося й мені вбивати.
– Заходьте, – запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, -
завтра до мене! Дикого цапа встрелимої Дозвіл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю “чотирма кулями”.
– Рушницю, – каже мій знайомий, – поки що розрядіть і повісьте та
йдіть сюди й сідайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, – убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо
дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я
б’ю, а я б’ю!
Яка ж благородна тварина – дика коза! І в лісі, коли стоїть, і коли
вона летить-стелеться, і коли вона браконьєрів виявляє. Благородна вона
й на блюді!

“РУЖЖО”

Всі, розуміється, зразу на ґвалт:
– Чому “ружжо”, коли насправді – “рушниця”… А як не хочеться, щоб
була “рушниця”, то вже “ружье”, але ж ні в якому разі не “ружжо”.
“Рушниця” – правильно. За всіма словниками – “рушниця”. Згодний.
І “ружье” – правильно. Згодний. Це по-російськи. А от мені хочеться,
щоб було “ружжо”, бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з
неї стріляти. Так от, значить, про “ружжо”. “Ружжо” – це така штука, з
якої стріляють. Виходить, що коли нема ружжа, нема й мисливця. Тобто він
є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний.
Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього
печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:
– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки
ж я виводків крижня знаю. А чиряті Хай мене бог поб’є, як випливуть…
Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві
старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі.
А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце й з ружжом та тільки ото одного
деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!
Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на
вас, махне рукою:
– Нема ружжа!
От що таке “ружжо” для мисливця…
Ружжа своєю конструкцією діляться на два види:
1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка.
2) Центрального бою, або централка.
Шонполка, значить, і централка.
Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонпол-кою й централкою.
Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається
готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник).
Ружжо “переламується”, закладаються набої, потім знову складається – і
все…
Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може
трапитися людина, яка зроду-віку ружжа не бачила.
Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому
світі й кавуна не бачила…
Буває…
Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка?
Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте.
Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч
із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу централки перед
шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас
ошелешать:
– Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви
мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок
одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну,
куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене,
шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шон-полки вовк на шістдесят сажнів
перекида пішов?! Бачили?
– Ні, не бачив!
– То й не говоріть! Централка – вона, конешно, теж ружжо. Ложа -
красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи… Да… У руки
візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі
вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От
сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, – небагато його й
треба! – щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни
б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі!
Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, – та не дай
збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста. От,
дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив…
Четвериком! А ліва пристяжка було голову аж до землі, курява з-під неї
стовпом-стовпом… А кучер сидить та тільки покрикує: “Побережись!
Поберррежись!” Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно
розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби
цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не
видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б’є. Одного разу я націлив
чирьонка, добрре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо
тільки-дззззз!-як свисне, – так куди сильнєй, як Штаньків паровик. А то
воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки – дззз! Лапнув
рукою, – вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже
сильно ружжо б’є. А ви кажете – централка краща. Чирьонка я тоді не
вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався з-за очерету, а воно
біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб
після цього я проміняв свою шон-полку на якусь там централку… Та
ніколи в світі.
Ні, – доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, -
зайва річ.
Особисто я – за централку.
Чому?
Ну, такий у мене смак.
Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, – терпітиму, що
ж поробиш.
Але сказати, що “я за централку” і тільки, це все одно, що нічого не
сказати.
За яку я централку?
За курковку чи безкурковку?
Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу
презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе:
– За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за
безкурковку?.. Безкурковка – це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на
неї – і жінка, як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш
його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш,
чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи
не пересунув. Сіпаєш-сіпаєш за собачку, а качка вже от онде. А як перед
тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не
зведені… клац-клац! Сіп-сіп! Бах-бах! І хоч качка й летить-таки, так
зате ти вистрілив і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки
з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько – мені: “Ніколи не
купуй без-куркового ружжа. Тільки з курками.
Ну, гаразд: з курками – то й з курками, безкурковка- то й
безкурковка.
Але й це ще далеко не все.
Який калібр найкращий?
Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий?
Я-за двадцятий калібр!
Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться:
– За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки
стріляти. Принаймні-дешево, а наслідки однакові. Я розумію – стріляти,
так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу
була як площа. Дванадцятка – це ружжо! Ну, ще шістна-дцятка сюди-туди. А
двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю!
– І ніколи з двадцяткою не полювали?
– Та ні, була в мене років із п’ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо
було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина
була, – дістане. , Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не
видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, -
не іграшка.
Є ще один “сорт” рушниці, що його спеціально замовляють аматори для
себе.
Це так звана утятниця.
Величезний ствол, страшенна ложа, – набивають її силою пороху й
дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки.
І бахкають.
Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто.
Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і
зразу ж самому йти в сальто. Буде легше.
– Чого це вас так покандзюбило? – запитав я в одного мисливця.
– Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не
розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь!
Але калібром діло не кінчається.
Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще?
Якби хтось із охотників-початківців забажав придбати собі рушницю -
яку “марку” йому посовітувати?
Давайте подумаємо.
Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, – хороші вони. Прекрасні!
Є англійські: Перле, Голланд-голланд.
Французькі: Лебо, Франкот.
Німецькі: Зауера.
Чеські: Новотного (виняткові рушниці).
М. Т. Рильський зберіг у своїй пам’яті, та й мені переказав вірші про
ружжа Новотного:
Коль ружье бьет на полсотни
Или больше саженей,
Это значит, у Новотны
Сотворен феномен сей.

Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати? Бачите, я взяв собі за
правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких
порад.
Можу вас тільки зазнайомити з традиційною тактикою, якої ви повинні
дотримуватися при оцінці рушниці чи будь-якого іншого охотницького
приладдя, – коли вас запитуватимуть, чи прохатимуть таку оцінку дати.
– Бачили моє ружжо? – питають у вас.
– Ні, не бачив!
– Ось, подивіться!
Ви берете рушницю й уважно її розглядаєте. Обов’язково при цьому
подивіться на світло у стволи, попробуйте курки, зважте її на руці,
націльтесь з неї. Причому націляйтесь разів кілька, швидко й рвучко
прикладаючи ложу до плеча, – це значить, ви пробуєте, чи прикладиста вам
ця рушниця.
В цей час хазяїн рушниці вам обов’язково говоритиме:
– Б’є прекрасної Знаєте, ніколи не думав, що на такій віддалі можна
вбити щось. Зайця торік восени зняв, так усі здивувались. Я стріляв так
просто, щоб наполохати, а він намертво. Всі потім перевіряли, бо ніхто
не вірив… 119 метрів. П’ять дробин попало і всі навиліт. Такого бою я
ніколи не бачив. Так воно ніби й не дуже показне, а б’є, то вже б’є.
– Якої фабрики? Не розберу я, що тут написано.
– Та я й сам не знаю. Казав мені один тут майстер, що стволи
Голланд-голланд, ложа Лебо, а магазинна частина наша, тульська. Ну, вже
що б’є, так і не говоріть.
Ви спокійно зауважуєте:
– Мені подобається. Симпатичне якесь воно. Повинно бути з хорошим
боєм.
Хазяїн рушниці буде дуже з вашої “рецензії” про його рушницю
задоволений.
Потім вас обов’язково будуть запитувати про ту рушницю інші мисливці:
– Бачили рушницю в Н.?
– Бачив! А ви бачили?
– Бачив.
– Ну й як? – тепер уже ви запитуєте.
– По-моєму, лушня!
– І по-моєму, лушня!
Нарешті ми дійшли до найпоширенішої “марки” всіх наших ружжів.
Марка ця – лушня.
Найкраща рушниця-ваша.
Решта – лушні.
Це з вашого погляду.
А з погляду ваших товаришів-мисливців і ваше ружжо потрапляє до
розряду лушень.
Це вам, звичайно, боляче, але нічого не вдієш: такий закон.
Отже, купуйте рушницю якої завгодно фабрики: для вас вона буде
найкраща, і з таким боєм, якого ніде не бачили і не чули.
Придбали ви рушницю. Насамперед її треба пристріляти. Що це значить?
Це значить, що вам треба підібрати для набоїв стільки пороху й шроту,
щоб вона якнайкраще била. Що значить якнайкращий бій у рушниці?
Це значить, щоб вона била різко, щоб осип дробу був рівномірний. І
щоб шріт той летів якнайдальше.
Але це все в теорії.
На практиці у 90 відсотків наших мисливців ви почуєте:
– Пристрілювати? Е! Що ж воно то за ружжо, що його ще й пристрілювати
треба?! От у мене: клади, скільки влізе, – як часи. Оце ружжо!
А той, у кого шонполка розхиталась і при пострілі цапки стає, той
твердо собі затямив:
– Та як же ж це так можна, щоб один заряд на всі випадки був. А як
мені треба полоснути по табунові штук у півсотні крижнів, що ж я в них
однаковим, як і в одного чирьонка, зарядом стріляти буду? Та що ви мені
розказуєте? Як я вже назнав, де вже сідає такий табуняка, так я ж і
заряд відповідний повинен мати. Я вже насиплю пороху тільки так, та й
шроту не пожалкую. Щоб уже бить, так бить. От якби дроту стального
дістати, щоб як слід вкріпить. Бо без дроту воно, як стрельнеш, може
сильно цапки стати. Не видєлують тепер такого дроту.
Пристрілка ружжа не дуже популярна річ.
– От як пощастить гадюку у ствол заманути, та потім гадюкою
стрельнути, – тоді вже буде бити без промаху. Ох, тоді ж і б’є! Ох, і
б’є ж!
Пристрілюючи ружжо, та не тільки пристрілюючи, а й частенько
непристріляними набоями стріляючи чи стріляючи з шонполки зарядами на
великий табун крижнів, – треба мати на увазі, що вас удома можуть
запитати:
– Що то в тебе – флюс, чи що? Зуби ж у тебе не боліли?
– Та вчора звечора кутній правий щось крутить і крутить, крутить і
крутить. Мабуть, флюс.
– А чого ж щока вся синя?
– Хіба синя?
– Як печінка.
– То, мабуть, синій флюс. Чув я, зубний лікар казав, що тепер
посиніли. Ще не зовсім з’ясовано, від чого воно.
– А чого ж лівою рукою ложку держиш?
– Праве плече щось не той… Шарніри щось не ходять. Мабуть,
ревматизм. Летючий, мабуть.
– От ходите там по болотах. Сидів би краще вдома. Усидиш…” – сам
собі думаєш…
Коли запитують родичі, – це ще нічого. Значно гірше, коли викликають
карету швидкої допомоги.
Говорячи про рушницю, не можна не згадати про шріт т про порох.
Про шріт слід знати, що не можна стріляти бекасинником ведмедів, а
картеччю – бекасів.
Цурпалками з гвіздків, накраяними з допомогою зубила й молотка, можна
стріляти з однаковим успіхом і вовка, і вальдшнепа.
– Ваш отой дріб, лавошний, – він до моєї шонполки не іде. Ніжний він
дуже. А от я оце собі гвіздків накраяв, – ця штука здорово б’є. Летить
вона ніби цурка і як уже зачепить, нікому вже не воскресать.
Порох!
Порох завжди треба держати сухим. Так говорить мудра народна
приказка.
Правильна приказка, бо мокрий порох не запалюється і не вибухає.
Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді
сухий – підсушує його.
Робиться це або в печі, після того, як хліб випечено, або на плиті,
коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.
Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає.
Це коли іскорка якось там десь залишиться.
Видовище це дуже інтересне, воно нагадує фейєрверк в Парку культури й
відпочинку під час народного гуляння.
Виходить, значить, що ви і вдома були і на фейєр-верку побували.
І вдома й замужем.
Щоб бути справжнім охотником, треба добре стріляти.
Щоб добре стріляти, треба вчитися й практикуватися.
Де вчитися, і де практикуватися?
На стрілецькому стенді.
На стендах мисливці стріляють по невеличких, як ви знаєте, крихких
тарілочках, що вилітають із бліндажа в несподіваному для вас напрямку.
Вилетіла тарілочка, а ви -
– Бах!
Вилетіла друга, а ви -
– Бах!
Вилетіла третя, четверта і т. д. і т. д.
Спочатку, ясна річ, наслідки будуть не зовсім для вас радісні, але
дедалі вони кращатимуть і, кінець кінцем, з нас випрактиковується
неабиякий стрілець.
Можливо – і навіть дуже можливо, – що з вас вийде і заслужений
майстер стрілецького спорту.
Як і скрізь, так і тут, не святі горшки ліплять.
Треба тільки вперто, наполегливо, систематично ходити на стенд і
практикуватись.
Не без того, що між вами й вашою дружиною точи-тимуться такі розмови:
– Черевики купив? Давно ж узяв гроші.
– Купив, купив.
– А де ж вони?
– Залишив у тресті, в столі. Хороші черевики. З рантом.
– Не риплять?
– Ні, тихі, не риплять. Такі, ніби на нозі їх зовсім нема.
– Це дуже добре, як зовсім ніби нема. Не люблю, коли риплять.
– Ні, ні, ні, – не риплять. Дуже тихі черевики.
– А як з костюмом? Скоро вже пошиють?
– От-от-от уже пошиють.
– Ти ж дивись, щоб не дуже великі плечі підкладав, а то важкий піджак
буде.
– Ні, зовсім легенький буде. І не чути буде. Так ніби зовсім піджака
нема.
– Я така рада, що тебе вже одягли. Тепер ще мене одягнеш…
– Одягнемо й тебе… Ще й як одягнемо… Ти б мені дала трохи грошей,
я там назнав хороше пальто, завдаток би треба було дати…
– Добре, я дам…
Набій коштує чималенько; для того, щоб вивчитись, тисяч десять
патронів, що не кажи, треба, ну, значить, одягнуться обоє: будуть і
черевики, і костюм, і пальто, – все буде.
Так зате ж уже на полюванні клас можна буде показати.
Розказували про одного майстра спорту, як він на вовчій облаві
відзначився.
Вовк подивився на нього, весело підстрибнув, усміхнувся й гаркнув:
– Це тобі не тарілочка!
Ружжо після кожного полювання обов’язково треба чистити.
Хоч багато є скептиків і щодо цього.
– Ні в якім разі чистити ружжа не треба, – говорять вони.- Стволи
тоді стираються всередині і дріб косо летить.
Могло буть.
Я чищу.
Останнє зауваження.
Мисливське ружжо, як і всяка вогнепальна зброя, – річ небезпечна, і
біля неї треба ходити обережно.
Але найнебезпечніше ружжо – це ружжо незаряджене.
– Нічого, нічого, – беріть, беріть, – воно в мене незаряджене.
Так от з незарядженого ружжа найбільш вбивають чи ранять мисливці і
себе, і своїх товаришів.
Майте це на увазі.

ДАВАЙТЕ СТРІЛЯТИ!

Тільки не зразу хапайтесь за рушницю чи за пістолета і бахкайте, бо
для того, щоб стріляти, треба мати, куди стріляти. Це – раз. І треба
вміти стріляти. Це – два.
А стріляти на шалай-балай, бахкети, щоб людей лякати, це – не
стрільба, а хуліганство. І до цієї стрілянини нам ніякого діла нема. Це
- справа міліції.
Ми про корисну стрільбу, про хорошу…
Куди стріляти?
Дякувати Радянській Армії, основну мішень вже зліквідовано.
Проте на території нашої Батьківщини ще є чимало “мішеней”, куди
корисно стріляти – це наша дичина: різноколірна птиця й різнохутряна та
різноспоживна звірина.
Треба, значить, уміти стріляти.
Ми говоримо тільки про “цивільну” стрільбу, навмисне обминаючи
стрільбу військову, бо там і без нас діло йде.
Для того, щоб навчитися стріляти, по великих містах нашої Батьківщини
побудовано стенди – місця, де мисливці й просто собі стрільці-спортсмени
тренуються в стрільбі і де провадяться стрілецькі змагання – групові
(командні) й індивідуальні – на кращу команду чи на кращого стрільця
міста, області, республіки.
Є такий стенд і в нас у Києві…
От нещодавно на Київському стенді й відбулися такі стендові змагання
між стрільцями військово-мисливського Товариства Київського військового
округу та стрільцями Київського міського мисливського клубу.
Київський стенд побудовано на околиці міста, на високому горбі,
звідки відкривається чудовий краєвид на Дніпро, на його затоки, на його
зелені луки.
Простір, чудесне повітря…
Уже це говорить про те, що стенд повинен бути популярним місцем серед
киян.
А як наші майстри стрілецького спорту стріляють!
Бог так ніколи не стріляв.
Якби я був зайцем чи качкою, – я б у них рушниці поодбирав, бо все
дно вб’ють.
На стенді стріляють по таких собі невеличких крихких тарілочках, які
викидаються з бліндажа спеціальними машинками з механічною подачею.
Тарілочка вилітає в несподіваному місці-стрілець б’є.
Потрібна увага, спритність, бистре око.
Інтересно спостерігати.
Коли тарілочка “бита”, стрілець спокійно повертається:
– А як же ж, мовляв, інакше може бути? Коли “промах”, тоді у стрільця
на обличчі і протест, і ніяковість, і недовір’я:
– Як же це так скоїлось?! Не може цього бути!
У стендових стрілецьких змаганнях на честь перших роковин Дня
перемоги командну першість завоювала команда майстрів Київського
міського мисливського клубу. За найкращу стрільбу в цей день цінні
подарунки (мисливські рушниці) одержали тов. О. Бердник і молодий
стрілець О. Галецький. Грамотами нагороджено А. Шевнюка і майора С.
Кудіна.
Чудесний спорт – стрілецький спорт.
Одного сусіда запитали ми:
– А ви чого не стріляєте?
– Що ви? Щоб ото я по таких маленьких тарілочках стріляв… Не хочу.
– Так дорого ж вийде, коли цілі блюда розбивати. Та ще й фарфорові.
– Так хоч би макітру викидало… А по тарілочках і промазати можна.
Жарти жартами, а справді-таки вміти добре стріляти – ніколи не
завадить.
Тоді на полюванні не буде такого, як було колись у “Крокодиле”:
– Стріляйте, стріляйте! Он же заєць!
– Як же його стрілять, коли він увесь час підстрибує… Або як у нас:
– От і промазали качку! А як добре летіла!
– Так вона ж маленька! Мені якби таку, як клуня!
Комсомольцям нашим обов’язково ближче до стенда слід пригорнутися.
Та не тільки до київського. А чи не слід подумати про те, щоб
комсомольських стендів у нас поряснішало?..
Стенди не тільки для качки чи для зайця – доведеться, може, ще й
зубрів стріляти.
А які снайпери із стендовиків будуть!
Давайте стріляти!

З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРІ

Ох, і очеретяна ж річка Оскіл! Ох, і рибна ж вона, ох же ж і вутяна!
І вутяна, і дупеляча, і бекасинна! А яка вода в Осколі!
Лагідна, ласкава, м’яко-шовкова! Як попливти з міста, з Куп’янки,
Осколом за течією, кілометрів за 20, на узгір’ї розляглося село
Сеньків…
Під Сеньковом Оскіл-річка ділиться на три рукави-річища; а поміж
тими, поміж рукавами-річищами, – остро-’ ви, буйним очеретом
закучерявлені; очеретом, кугою, осокою, дикою м’ятою…
“Ой, шумить очерет та й лепехуватий”, щось своє ша-< рудить-говорить
яснозелена куга і пахне, – аж пашить -• так пахне, – дика м’ята-рута!
Серед очеретів тих густобуйних озера-свічада, а на озерах латаття, а
на озерах білі лілеї і килими-килими-килими з темнозеленої ряски…
А серед озера – плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають
бульбашки золотаві карасі – “Ну, їй-богу, як лопата”, і лини – “Ох, і
лини, ви зроду не повірите!”…
І падають на ті озера чирята, падають крижні й широ-коноски…
І скрізь, скрізь, поміж очеретами річок наших, – невеличких і
величких, – е обов’язково “біле” озеро і обов’язково “комишувате”. А
потім уже назви озер-свічад пішли чи від прізвища колишнього хазяїна, чи
від якоїсь події, Що її свідком були ті свічада-озера…
Може, січа там була з турками, чи з татарами, може, якась буйна чи
сумирна голівонька смерть у тому озері прийняла, то й буде тоді
“татарське”, альбо “турецьке” озеро, “Марусине”, “Іванове” озеро…
А чи, може, князь якийся древній над озером шатро своє розкидав, як
на печенігів доходом ішов – тоді його аж із прадавніх-давен прозивають
“князь-озеро”…
А правнуки наші прозиватимуть озера на річках на наших, де страшні
січі з гітлерівцями відбувалися, – “Ковпак-озеро”, “Молодчий-озеро”, і
взагалі “Герой-озеро”…
…А біля села Сенькова, під горою, де закучерявився “Ріжок”-ліс, є
озеро Сердюкове і є озеро Кирмасове…
І на Сердюковому озері, і на Кирмасовому – ряска і латаття, і лілеї,
і м’ятний пах, і очеретяний шум, і карасі, і щуки, і соми. – Ви на
Кирмасовому були?
– Ні!
– Ой! Та там же ж качви тої, як гною!

II

Ви коли-небудь полювали з крякухою? І взагалі ви знаєте, що таке єсть
крякуха?
Не знаєте? Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаєте, що таке
крякуха?!
Крякуха, або як її ще звуть – “підсадна” качка, така ніби собі
звичайнісінька зовні вуточка, менша від свійської, менша від крижня, але
більша за чиря.
Дехто запевняє, що крякуха – це є помісь дикої й свійської качки, що
для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навесні пустити
свійську качку на озеро, щоб її там “потоптав” дикий селезень, і тоді, з
таким от способом запліднених яєць свійської качки, вилупляться
крякушенята…
А виходить, що зовсім воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведені, як нам розповідали,
давненько вже в Тульській ніби губернії, звідки вони й розповсюдилися по
всій країні.
Крякуха сіренька, забарвленням пір’я скидається на крижня, але менша,
як говорено вже, від крижня.
Характерна її особливість та, що коли вона бачить, чи чує навіть у
повітрі льот чи то поодиноко качки, чи качиної зграї, вона “кричить”,
“крякає”, закликаючи літаючих своїх родичів присісти до неї
познайомитися.
– Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу!
Ках! Ках!
Ото, значить, і править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати “техніку”, тобто” як крякуху пускати на озеро чи на
річку, щоб вона вам качок підманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашивається панчішка така шкіряна, а до тої
панчішки кільце невеличке прикріплене.
На довгому шнуркові, що прив’язується до кільця на крякушиній лапці,
прикріплюється “грузило” – чи то гир-ка, чи просто собі важкенький
камінь, який поринає на дно в озері, а на шнурку плаває прив’язана
крякуха, мов на котві, на якорі.
Даєте їй невеличку площу, ну так чотири-п’ять квадратних метрів
плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаває.
А ви на човні забираєтесь у густу кугу чи в очерет, замасковуєтесь,
сидите й чекаєте…
Та, сидячи, від скуки перемовляєтесь з крякухою:

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве