Остап Вишня. “Оповідання”

– Тась! Тась! Тась! А вона вам на відповідь тихенько й лагідно:
– Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха різко й тривожно, аж ніби захлинаючись:
– Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосі тривога, неспокій, істерика, і сама вона аж ніби пірнути в
воду збирається.
Стежте! То шуліка-яструб наглядів вашу крякуху й кружляє над нею!
Не ловіть гав! Бо стрілою впаде яструб, і не матимете ви крякухи.
Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у воді чи на очереті тінь від
крякушиного погубителя…
І не вагайтесь, як помітите його:
– Бах!
Встрелили ви яструба, чи не встрелили, а проте оді-гнали: вдруге
навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою…
Заспокоїлась крякуха, заспокоїлисьви… Чуєте знову:
– Ках! Ках! Ках!
Але це “ках” якесь непевне, байдуже…
То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а
може, – по рясці пробігла чорнявенька дика курочка.
І знову тихо….
І от вам призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
Скільки ніжності й кокетства лукавого в голосі…
– Я тут! Я тут! До мене, друзі!.. Ви дивитесь угору – пропливає
-аграйка чирят… Не всі обов’язково сідають на крякушин заклик, але
частв-густо все-таки сідають…

III

Ну, ходімте з вами на озеро Кирмасове.
Воно недалечке від села – ну, може, за кілометр…
Там, у Кирмасовому озері, дід Кирило карасі ловить,
там в очереті стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть
розіп’яті ятери…
– А чи ж потрапите ви в озеро?-питає дід Кирило.- Я взавтра ятери не
ставлятиму, підіть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро,
таких крижнів ізнялося, – штук, мать, із дев’ятнадцять! І чирята були…
Тільки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь
помітна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги ніколи не
скажете, що там е озеро. Може, підійти до вас та провести? – пропонує
свої послуги дід Кирило.
– Ні, діду, ви розкажіть, які прикмети є до того озера, де повертати
на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспіть, бо піду я раненько,
вдосвіта!
– Так ви отак, – повчає дід Кирило, – підете оцією дорогою понад
Осколом, до лісу “Ріжка”… Ітимете, ліворуч під горою побачите стіжки
сіна. Один стіжок, другий, третій. Як уже нарахуєте три стіжки, трохи
пройдіть далі й дивіться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так
дійдіть ви до самого останнього берестка, він найтов-щий, отам уже й
дивіться на осоку. Берег там геть увесь у осоці. Там ви запримітите таку
через осоку н!бя стежку. Вона, власне, не стежка, а так ніби осока трохи
прим’ята, бо ніхто туди в озеро не входить, крім мене. Ви й прямуйте
тією стежкою до очерету. Там побачите в очереті ніби такі “ворота”, як
підійдете близько до очерету, бо здаля тих воріт не видко. Коли
доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в
чоботи не наберете: йдіть сміливо. Як увійдете в очеретяні “ворота”,
побачите мого човна. Човен, сказати правду; плохенький, тече, та там
коряк лежить, – будете вихлюпувати. Потік гемонський човен! Це вже
третій рік, як він тече: ніяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то
нічого, він видержить, частіше тільки воду вихлюпуйте. Весельце з собою
візьміть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливіть протокою
між двома стінами з очерету, протока хоч і вузенька, та проте човен
пролізе, – вона вас і виведе в озеро. Тільки ж глядіть, не зачепіть та
не поваляйте моїх ятерів. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край,
там більше качки сідають. Там і плесо підходяще, де крякуху пустить, і
кущі куги, де дуже добре можна заховатися, – качка й не помітить…
…Раненько вдосвіта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує
крякуха, і йдете на Кирмасове озеро…
Темно. Кукурікають півні…
Ви минули останню на селі хату. Спереду вдалині темніє ліс “Ріжок”.
Праворуч блищить Оскіл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гідроелектростанцію.
Ви пильно вдивляєтесь ліворуч, де мають бути стіжки сіна.
Починаються кущі… Ось і перший стіжок, ось і другий, і третій…
А де ж останній бересток? Найтовщий?
Ага! Ось і останній, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляєтесь, шукаєте, де прим’ята
осока…
Ось вона!
Ви впевнено йдете “прим’ятою” осокою, доходите до очерету. “Воріт” в
очереті нема. Перед вами стіна гу-стого-прегустого комишу, який ніби
посміхається з вас:
– Ну, що -знайшов? Ш-ш-ш!-кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаєтесь на берег і знову шукаєте “прим’яту” осоку. Шукаєте,
шукаєте і зовсім несвідомо мимрите:
В нашем саде, В самом заде- Травушка помятая, – Не работа меня сушит,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвідомих співах і лаєтесь:
– А справді-таки – не робота тебе сушить, а любов… тільки не
“проклятая”, а таки справжня любов до природи, – до свічада-озера, до
тихих плесів, до посвисту качиних крил…
– Ні, таки оце та стежка, оце “прим’ята” осока! Ви бредете знову до
очерету. Ось і вода… Чавкають чоботи, які ви з трудом витягає’”"‘ з
баговиння, видираєтесь на купину, і потім, з купини на купину
перестрибуючи, наближаєтеся до очерету…
– Ні, таки – ось щось таке, ніби “ворота”! Човпаєте багнищем у
ворота! Ось і човен! Над очеретом стрілою метнулося чиря. Крякуха ваша в
кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:
– Ках! Ках! Ках! А ви їй:
– Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро,
плаватимеш на плесі, тоді вже й кричатимеш!..
Виштовхавши човна на глибоченьке місце, ви сідаєте і правуєте на
озеро…
Човен – непокірний… Він обов’язково хоче носом уїхати в дідів
Кирилів ятір…
Ви його вирулюєте на середину протоки, ніс ятера не зачепив, а
зачепили ви його, того ятера, веслом, ятір падає на вас якраз своїм
гузирем, голова ваша проскакує в гузир, і ви вже ніби карась…
Та проте, кінець кінцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса,
прив’язуєте крякуху до грузила, – простісінького собі каменя.
– Бульк! – камінь у воду, і крякуха ваша, купаючись, плаває по
плесі…
Швидесенько запливаєте в кугу, – густий-густий кущ, куги посеред
озера! – пригинаєте кугу. над кущем і сидите, немов ви в зеленому
курені…
Заряджена централка лежить у вас на колінах, ви весь увага, весь
напруження…
Сіріє… Над озером туманиться…
Ось пискнула очеретянка. Сіренька маленька пташечка вже прокинулася,
вона із спритністю неймовірного акробата перестрибує з очеретинки на
кугу, охоплює своїми лапками такісіньку стеблину і гойдається…
Вона вас зовсім не боїться… Гойдається просто над вашою головою:
ось-ось за кашкета зачепить…
Пробігла зеленим килимом із ряски курочка. Зупинилася проти човна й
дивиться здивовано: вона тут ціле літо живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, – курочка метнулася і зникла…
Крякуха покахкує спокійно:
– Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нічого ще…
Аж ось зненацька щось велике шугонуло біля вашого човна й почепилося
на кузі, обхопивши лапами кілька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж
до самісінького човна…
Дивиться на вас великий, рудо-сірий птах, незграбний і остовпілий…
Він теж ніколи в житті не бачив у цій кузі ні човна, ні
письменника…
Він-просто отетерів, дивиться широко розплющеними очима,
закам’янілий…
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дітей своїм гучним над
очеретами:
– Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, і бугай, шумно прорізуючи кугу, зникає.
Крякуха наполохалась:
– Ках! Ках! Ках!
– Тась! Тась! Тась! Спокійно! Бугай ніякий твій не ворог!
…Сонце! Сонцеї Його перші промені вдарили по очерету, по плесі…
Золотою зробилася ряска, плесо – вогняне дзеркало, і в тому дзеркалі
купається золота крякуха…
Розтанув туман…
Раптом признане:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Кахі Кахі – заливається крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнів… Не приземлив його
крякушин крик-заклик; помчав далі…
Ой, що це таке? Крякуха щось дуже далеко від каменю попливла.
– Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона тріпонула крильцями і попливла… в очерет:
одв’язалась!
– Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь ужр далеченько в очереті обзивається:
– Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзивається на ваше “тась! тась! тась!”, а може,
зустрілася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Іван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
– Дивіться ж, щоб не одв’язалась! Вони, крякухи, такі: носиком
розпетльовують вузол на кінці, і бувай тобі здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Іванові Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв’язується… То в новака-крякушника так
іноді буває…
А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує…
І от вам призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всі боки,
схиляє голову на лівий бік і. правим оком дивиться на небо, на сонце.
Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в’їхав човен, а тепер нікого
немає, тільки на плесі качечка свобідна плаває і, нікого не боячись,
купається… Обережненько, тихесенько колупаючись у рясці, лиска пливе
до крякухи…
Ахі. Яка ж ти, лисочко, довірлива.
На крякушин крик-заклик по-різному реагують пролітні зграйки качині й
поодинокі дикі вутята. Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облітають озеро
один раз, потім зникають за очеретами, знову з’являються над озером уже
трохи нижче. Ой, які обережні! Пильно роздивляються, чи нема чогось на
озері небезпечного…
Ви сидите в човні, вкритім кугою, і ані шелесть!
Тоді вони падають на озеро, ніби їх хтось із підситка висипав.
Але падають далеченько від крякухи, врозбрід, не купою.
Впали і хвилинку сидять, мов опудала, нерухомі…
А потім уже поволеньки починають одне до одного підпливати,
наближаючись до крякухи…
Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним
пострілом звалити, ну, як не всі дванадцять, то принаймні хоч трохи
менше… Але трохи…
А то – сидите ви, замислившись, або нагляділи в кутку курочку й
спостерігаєте її, як вона по рясці перебігає…
Крякуха спокійно покахкує…
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трійко
плаває…
Коли вони прилетіли, як вони опинилися біля крякухи – ви тільки
плечима знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гості?
Нарешті розібрались…
– Та відпливіть же ви від крякухи, бо не можу я стрельнути – можу
крякуху зачепити…
І коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, – тоді – бббах!
Бабббах!
– Ках! Ках! Ках! – крякуха.
І каменем на неї падають пара крижнів… Аж крякуха перелякалась і
сіпонулась од них…
Вони спливаються докупи… Здається, крякухи не зачеплю, бо ваша
“Новотного” б’є купою.
Ви цілитесь у першого, що ближче до вас, з надією, що зачепите й
другого за ним…
А знаєте, як цілитись у сидячу качку?
Не в неї безпосередньо треба націлятись, а під неї.
Бах! – перший крижень закрутився на місці і раптом поринає, другий з
криком зривається і летить на вас. Цього ви б’єте вльот… І уявіть собі
- падає і цей… Тим-часом виринає перший.
Гордістю так і пашить від вас!
От якби побачили ті, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших
тороках:
– Чи дорогі тепер качки?
…А як сяде хмарою на плесі табун крижнів – може, тисяча, може, дві
тисячі, може п’ять тисяч?!
Та що там говорити: паювання з крякуходр дуже до-бутливе, спокійне
полювання, особливо для мисливців, котрі вже в літах, котрим уже бродити
по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато…
Тільки не захоплюйтесь дуже…
Убили десятків чотири або п’ять і йдіть собі додому… Не треба
обов’язково п’ятсот чи тисячу! То дуже багато…
А так – одну на борщ, а одну на смаженину – з яблуками чи з
брусничним варенням, – і буде з вас!

IV

Дід Лука кріпкий був узагалі мисливець, а ще кріп-ший крякушечник. І
крякухи в нього були такі, як ні в кого в світі.
– Я, – розповідав дід Лука, – пустю, було, крякуху й сидю! Коли
ось-хмара! Сіла біля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може,
дві, може, п’ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволів разом!
Як же ж вони знялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я
й не туди, що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет!
Заворожили вони мене! Да!
Дід Лука ніколи не говорив: “вистрілив”, чи “стрель-’ нув”, а завжди
він говорив “попхнув”.
– Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетіло, ну,
як тої хмари! Може, тисяча, може, дві, може, п’ять тисяч! Хіба їх
полічиш, коли вони одно одне давить. Я вицідив та як попхну з обох
стволів разом! Під’їздю човном, підбираю. Одна, дві, три, чотири, п’ять,
шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять,
чотирнадцять, п’ятнадцять… П’ятнадцята… на вірьовочці. Крякуху вбив!
Ох же ж і крякуха була! Одна в світії
Розчудесна штука – полювання з крякухою на чудесному “Ковпак-озері”!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.

ДРОХВА

Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а
потім звернете на межу поміж пшеницями. та спуститесь тою межею трохи
ніби в діл – на шлях, що простягся з хутора В’язового до церкви, що в
ній на Покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі. Минете
церкву, а потім куликами, куликами (це куток на селі, де всі Кулики
живуть) аж за містечко вийдете. Вийшли ви за містечко й прямуйте далі.
Перша дорога. праворуч, буде на Тернівщину, а друга, – далі, на
Шенге-ріївку.
Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все
прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб’яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб’ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із
вісім.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи “межею поміж
пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой!
Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім
років…
Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія
Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка коли надворі і весна, і
сонце, – так і тоді в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, і
все, бідна, кахикає, – навчить вас.
Так тільки через два роки вона вам скаже:
– Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам’ять вивчили!
Оці:
По ниве щюхожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой!
– От ви Їх і вивчіть напам’ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що
таке “цепкая”?
– Я знаю, – підносите ви руку, всю в чорнилі.
– Ну, скажи!
– “Цепкая”… То є ціпок, так це – патериця, вроді як хлопець, він, а
“цепкая” так це – патериця-дівчинка, вроді як вона…
Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикає:
– Ні, не те, не те, – каже вона, – “цепкая” це така, що дуже
чіпляється!
– Чіпка, значить? – вигукуєте ви з усіма в хорі.
– Ну да, чіпка! Так “чіпка” це буде по-нашому, а “цепкая” – це
по-російськомуі Розумієте?
– Ага!-знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії Андріївні:
По ниві проходжу я вузькою межею, Поросшей кашкою й чіпкою лободою.
– Та не “чіпкою”, а “цепкой”!
– А я забув, що так треба! Так я вдруге!
– Ну, ну!
– Поросшей кашкою і…
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете
“Ага!” й з притиском переможно кидаєте:
– І чіпкою лободою!
Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою:
– Сідай!
Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я
могилці її, бо вона ж, було, навчить нас “О” писати: “Бублик, бублик,
дітки, пишіть! Круг-ленькийі Оце й буде “О”! – а потім розглядає зошити:
– Ой, хороший хлопець! Яке “О” гарне написаві І руки не дуже в
чорнилі! На ось тобі – цукерка!
222

Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається, хай би весь час
соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про “кашку” й про “цепкую лебеду” ви, йдучи
межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвіть… Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та
ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім
березкою його зв’яжіть і несіть!
А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили – й
за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять,
шелестять і. лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тоді буде і ви, підстрибуючи, аж на Дуб’ягах опинитесь!
А на Дуб’ягах куркуль живе, що з глечика горілку п’є.
Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з
глечика п’ють.
А потім, як нап’ються, то й крикнуть:
– Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба
сіна була! На дрохви поїдемої А ти з нами поїдеш? – питає мене куркуль.
– Поїду, – несміливо кажу я.
– От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеші Добре?
– Добре!
– От і гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
– Дядьку! А що воно таке за. дрохви?
– Хіба не чув?
– Не чув!
– Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться!
Полохлива!
– Ага!
От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна, та ще кругом і бур’яном
обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з
глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горілиць на гарбі й намагаються співати:
Вилітали орли з-за крутої гори…
223

Але дотягали вони тільки до “крутої”, а на “круту гору” видертись
ніяк їм не щастило, вони з “крутої” зсовувались на початок, звідки знову
“вилітали орли”.
Так усю дорогу тільки те й робилось, що “вилітали орли”, а що з тими
орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, – для мене й
залишилося тоді таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од’їхали, один з дядьків каже:
– Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі
боки! Дивився він довго, а потім і каже:
– Отам за ожередом ніби щось таке бовванієї На конюшинищі! Звертай на
оцю межу й прямуй на ожеред! – каже мені дядько.
Поїхали межею…
Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюди й туди,
зліз, підійшов до гарби:
– Єсть! – каже. – Семеро! Тільки ж як до них під’їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені
їхати.
– Ліи, – кажуть, – їхатимемо та по дорозі непомітно з гарби попадаємо
й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака,
звертай ліворуч і об’їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а
потім завертай коні і їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш
знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх
на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! І не нокай,
і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів?
– Зрозумів!
– Паняй!
Поїхали…
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там
звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було
викошено) – побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися
на конюшинищі.
Я все робив так, як казав мені дядько Дорош.
І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих
птахів наближаючись.
І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого,
найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою
поглядав! А з-за бур’яну погано було видко. От я встав на гарбі й
визирнув через бур’ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, -
знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків,
а вбік!
Під’їхав я до дядьків:
– То ти їх наполохав? – питає дядько Дорош.
– їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось
налякалися й знялися!
– Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця! – зітхнув дядько Дорош. А
другий:
– А ну їх к лихій годині! Підвертай до ожереду! Під’їхали ми до
ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону…
– А ти коням сіна підкинь! – наказав мені дядько Дорош, та
розгнуздай! Умієш?
– Умію!
Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з
глечиків у чарку наливали та закусю-вали. А потім співали, – і під
ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а
я на ослоні дрімав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
– Дрохва, – вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я
заснув.
А дрохва таки справді дуже полохлива і дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Доро-шем полювали: гарбу
і воза обтикують бур’яном„гілками з листям, а потім, об’їздячи табуна,
наганяють поволеньки на схованих охотників.
А найцікавіший спосіб полювати дрохву – це підкрастись до табуна на
постріл і торохнуть.
Підкрадатися треба дуже обережно і дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кілометрів за три в степу, -
лягайте й починайте лізти.
І все придивляйтесь, щоб так перелазити – од кущика травиці до кущика
будяків, чи бур’янцю якогось, кураю тощо…
Лізти найкраще на череві, кашкета – в кишеню, голову пригнути низько
до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається!
Отак і підлазьте, підкрадайтеся!
То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадан-ня ви вже не
штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми,
що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, – то
нічого, – то якраз і найсильніші і найпекучіші суть моменти полювання
дрохви, – ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва,
коли це не вона, а він, ду-дак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий
пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок – півпідситка.
Та ще майте собі на увазі, що дрохвячий смалець не тільки для каші,
бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, – він од бешихи
сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м’яса, глечик смальцю, півпідситка вишкварок і ніякої ні
у вас, ні у сусідів бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
– Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання,
на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті!
Дрібниці то все!
Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі.
Підлізти треба на постріл, – це, значить, метрів на
п’ятдесят-шістдесят, не більше!
Шріт має бути крупний – два-три нулі, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечке залишилося, метрів з п’ятдесят!
Останні зусилля, ще метр – і дрохви… здіймаються й летять!
Ви стріляєте “у божий світ, як у нову копійку”, сідаєте, дерете
натільну сорочку й перев’язуєте коліна й лікті!
А потім уже потихеньку йдете додому.
І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме
тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше, як один чи два
метри. Характер у них такий!
Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не підкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже!
Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на
буряках…
Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в
мене кілька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пішов я проти вітру по буряках на те
місце, де сіли дрохви.
Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець.
Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я
поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум
моїх кроків заглушало лопотіння гички.
Знялися вони недалечко, метрів за сорок, – я вистре-. лив, і, – о,
радість! – одна з них каменем на землю.
Підбіг – єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цілий пуд вагою, це не був дудак, а
скоріше – дудочка, і до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж -дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов
у хату, ні на кого й не дивлюсь.
Домашні всі питають:
– Що за птиця? А я крізь зуби:
– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші.
– Правда, що дрохву вбив?
– Убив!
– Коли ж на дрохву?
– Та заходьте, – кажу.
Підрахував я, скільки на дрохву прийде, – вийшло чоловіка з двадцять.
Я й кажу дружині:
– Знаєш, – кажу, – що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву,
хай там приготують, а ми вс! туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо!
– Добре, – каже дружина, – клопоту менше! Я так і зробив. Одніс
дрохву. Куди, – питаєте, – одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете!
Приніс дрохву та й прошу:
– Приготуйте, будь ласка, на завтра!
– Дрохва? Е, ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю
закопати, потім – добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу
якраз і вийде.
– Ну, добре! – кажу.
Сповістив я всіх, що дрохву їстимемо там-то, в суботу.
Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловіка.
А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанії Й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з’їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і
салату олів’є порцій з п’ятнадцять з’їли, було там іще й де-воляй, і
карського шашлику!
Різноманітної там було, одне слово, дичини!
Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було
“ні пера ні пуху”, а потім співали.
На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а
про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту:
– Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?
– Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!
– Дрохва?!-перебивають вас.-Дрохву чоловік на зиму в теплі краї
проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв
би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця!
– Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що?
– Слава богу, що не часто вона трапляється, – перебивають вас ізнову.
А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам $ 1е@е агііз готував, при
зустрічі ви кажете:
По-мистецькому (лаг.).
– Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як
смажити?
– Не менше! – одказує Микола Іванович.- Тоді вона позбавляється
специфічного, не дуже приємного запаху!
– Слухайте, – кажу, – Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу
я вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два!
– Не витримає, – зогниє!
– От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

КАЧЕНЯТА ПЛАЧУТЬ
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ПРОКУРОРА УРСР

Глибокоповажані товариші!
Дозвольте звернутися до вас з оцим моїм листом.
Пише до вас дика качка-Селезень-Крижень, осиротілий отець одинадцяти
яєць.
Вислухайте мене, прошу я вас.
Одного вечора, – це було чи в лютому, чи в березні, – прочулись-мо по
радіо, що на Радянській Україні заборонено весняне полювання.
Як же ж ми зраділи!
Ми літали з своєю старенькою понад нільськими берегами й весело
посміхалися:
– От де розумні люди! Вони знають, що ніякої користі від весняного
полювання нема: сама тільки шкода, бо птиця’ якраз прилітає,
розмножується, щоб восени дати народному господарству великі прибутки, а
спортсменам-мисливцям і корисний відпочинок.
Подивилися ми з дружиною на карту та й кажемо одне одному:
– Оселимося ми давай недалечке біля Києва. Там є озера, є болота і
могутній Дніпро. Та біля столиці й люди краще закони знають і поважають,
отже, не зможе трапитися такого випадку, щоб хтось нас там покривдив: чи
бабахнув у нас потайки, чи поруйнував наше кубельце.
Так і вирішили.
Вибрали ми собі таке болото, що зветься “Ковпито”, у Броварському
районі на Київщині.
Полетіли, прилетіли, вибрали містечко, звили гніздечко. Старенька моя
нанесла яєчок, вкрила гніздечко пухом і сіла на яєчка лупити каченята.
І от у квітні цього року пролітаю я над болотом, дивлюсь – ідуть двоє
з рушницями. І прямують просто до тієї купини, де на гнізді сидить моя
дружина.
Я стрімголов упав у кугу, кугою продерся до гнізда та до старої:
– Ідуть! З рушницями йдуть! Дивися ж, не поворухнись! Пригни голівку,
вони не помітять! А вона:
– Ой, боюсь!
– Мовчи, – кажу, і – нічичирк.
Ну, вона ж, знаєте, женщина, дама знервована, не витримала, злетіла.
Бах – і впала. Дивлюсь я на своє гніздо, дивлюсь на похололі
одинадцятеро яєчок, дивлюсь і плачу.
Плачу і слізьми своїми пишу вам оцього листа.
Хто ці люди були, я знаю, але ви, глибокошановні товариші, можете
дізнатися про це докладніше в обласному відділі Спілки мисливців і
рибалок. Вони краще від мене вам розкажуть, що й до чого.
Кінчав я вже до вас оцього листа, аж ось підлітає до мене качка… не
моя, бо моя вже ніколи не літатиме. Підлітає і теж плаче:
– Убив, – плаче, – мого любого селезня звір-людина на лузі біля села

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве